Общеизвестен рассказ самого Гоголя о выходе "Вечеров": "Любопытнее всего, - писал он Пушкину, - было мое свидание с типографией: только что я просунулся в двери, наборщики, завидя меня, давай каждый фыркать и прыскать себе в руку, отворотившись к стенке. Это меня несколько удивило; я к фактору, и он, после некоторых ловких уклонений, наконец, сказал, что "штучки, которые изволили прислать из Павловска для печатания, оченно до чрезвычайности забавны и наборщикам принесли большую забаву". Из этого я заключил, что я писатель совершенно во вкусе черни". (I том, 21 августа 18331 года.)

Пушкин тоже признавался:

"Сейчас прочел "Вечера на хуторе близ Диканьки". Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия, какая чувствительность! Вот это так необыкновенно в нашей литературе, что я доселе не образумился". (Письмо к Воейкову, 1831 год.)

Пушкин первый отметил талант Гоголя, его земной, реальный характер, но с легкой руки его на "Вечера" упрочился взгляд, будто в них только и есть одна непринужденная веселость. Утверждали и утверждают, будто в этих повестях нет смысла, автор не отдавал себе ясного отчета в их художественном значении, писались они для заработка; Гоголь не преследовал в них никакой определенной цели, ни назидательной, ни литературной. Так, например, смотрит на "Вечера" Нестор Котляревский в своей книге "Гоголь".

Этим и подобным утверждениям способствовал и сам писатель, заявив в "Авторской исповеди", что он первое время писал вовсе не заботясь, зачем, для чего и кому из этого выйдет какая польза. Гоголь имел здесь в виду особую пользу, религиозно-нравственного, христианского порядка.

Такой пользы в "Вечерах" действительно, нет.

Нисколько, однако, не следует отсюда, что первые повести Гоголя случайны, лишены замысла и цели. Цель, иногда ясно не сознаваемая художником, в них бесспорно имеется. Прежде всего, далеко не все в "Вечерах" так непринужденно весело и безоблачно, как это кажется.

Непосредственной юношеской свежестью веет от первой страницы "Сорочинской ярмарки":

"Как упоителен, как роскошен летний день в Малороссии! Как томительно-жарки те часы, когда полдень блещет в тишине и зное, и голубой, неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землей, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекраснуую в воздушных объятиях своих..."

Уже с первых слов угадывается влюбленность Гоголя в песенность, в музыкальность, его склонность к преувеличениям, высокая впечатлительность его натуры. Это - не прозаичная речь, это - поэзия. Но припомните конец той же "Сорочинской ярмарки":

"Гром, хохот, песни слышались тише и тише. Смычок умирал, слабея и теряя звуки в пустоте воздуха. Еще слышалось где-то топанье, что-то похожее на ропот отделенного моря, и скоро все стало пусто и глухо. Не так ли и радость, прекрасная и непостоянная гостья, улетает от нас, и напрасно одинокий звук думает выразить веселье. В собственном эхе слышит уже он грусть и пустыню и дико внемлет ему. Не так ли резвые дуги бурной и вольной юности, по одиночке, один за другим, теряются по свету и оставляют, наконец одного, старинного брата их. Скучно оставленному. И тяжело и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему".

А что веселого и непринужденного в "Вечере накануне Ивана Купала", в "Пропавшей грамоте", и разве не перебивается веселость в "Майской ночи", даже в "Ночи перед Рождеством", картинами, сценами, образами, замечаниями совсем иного порядка? "Погляди на белую шею мою: они не смываются! Они не смываются! Они ни за что не смоются, эти синия пятна от железных когтей ее". Точно на шее прекрасной панночки-утопленницы, на повестях Гоголя выступают синие пятна, отметины каких-то железных когтей и сквозь румянец щек, сквозь веселую юность вдруг зрится что-то темное, нездоровое.

Мир раздвоен, как и в "Ганце", на мир действительности и мир больной мечты, ночных видений. Мир действительности стал живей, осязательнее. Это правда, что влюбленные парубки Грицьки, нежные и бравые Левки, обольстительные Параськи и Оксаны с круглыми личиками и черными бровями, упрямые кузнецы Вакулы, Пидорки и Петруси выглядят порой ряжеными и слишком картинными. В них еще не чувствуется настоящей полнокровной жизни, живой игры. И говорят они слишком литературно, не по деревенски. Но все же в них есть много заразительности. Чувствуется, что создавали их свежее воображение, молодость, нерастраченная мечтательность. А как живописны пожилые персонажи: Солопий Черевик, Макогоненко, Чуб, Солоха, Пацюк.

Живописна и природа. Таких поражающих своею конкретностью изображений, какие содержатся в произведениях Пушкина, Толстого, у Гоголя нет. Преобладает общее, но это общее обвеяно таким сильным и восторженным чувством, так своеобразно переплетается с комическим, залито таким светозарным блеском, что читатель невольно поддается обаянию и уже сам дорисовывает картину. Критикой уже отмечалось: Гоголь в сущности не изображает природу, а воображает ее. Но не один из русских писателей не обладал таким поразительным даром воображать природу. В его слове - что-то шаманское. Украинская ночь при всей своей прелести не так волшебна, как она изображена Гоголем, но мы ему верим. Ему верится даже и тогда, когда он пишет явно неправдоподобное: "Огромный месяц величественно стал в это время вырезываться из земли. Еще половина его была под землею, а уже весь мир исполнился какого-то торжественного света". Месяц, который только вырезывается из земли, не наполняет мир, тем более весь, торжественным светом. Но Гоголь прекрасно понимал, что искусство всегда условно.

Мир Гоголя буйно живописен, молод. Все горит, блещет, сверкает, нежится, гнется под тяжестью плодов, - река обнимает серебряную грудь, на которую роскошно падают зеленые кудри дерев. Блестят лилейные плечи, пестрят яркие ленты, звенят монисты, зовут розовые губы, обольщают здоровые дивчины, смешат ловкие проделки парубков, все напоено молодым сладострастием, движется, несется в беспечном, удалом плясе, в песнях. Немного грубовато, олеографично, но ярко и сильно.

Гоголь-юноша превосходно изображает внешнее. Достаточно вспомнить описание "Сорочинской ярмарки", возы, горшки, пряники, бабы, брань, крики, мычание, палатки - все сросрось в одно огромное тысячеголосое чудовище. Вещи живут, чувствуют, мыслят, притягивают к себе. Людей Гоголь тоже изображает больше со стороны их внешности...

...А уже "земля вся в серебряном свете". А на улице необъятно, и чудно, и толпы серебряных видений стройно возникают в глубине ее". "Какое-то странное упоительное сияние примешивалось к блеску месяца, какую-то сладкую тишину и тихое раздолье ощутил он в своем сердце. И вот мир уже погружен в лунные туманы, на дно реки. Мелькают бледные тени утопленниц: они будто из призрачных облаков. Чем-то больным, мертвенным веет от этих ночных видений, страшных в своей неживой красоте. Если сравнить их с ночными снами Луизы, с коварными мечтами Ганца, они покажутся более осязательными. Там они только во снах, в воображении, здесь они как бы воплотились, приблизились к обычному миру действительности, стали с ним соприкасаться, вмешиваться в него, хотя живая действительность тоже сделалась ярче, реальнее.

Странный мир чертей, мертвецов, колдунов!

Зачем понадобился он молодому писателю с такой влюбленностью в цвета и краски, во все земное и дневное! Пшеница, волы, колеса, галушки, простые, житейские Параськи, Грицько, Солопии, Хиври... Но в незатейливый, добродушный их мир вмешивается со злобными и язвительными глазами цыган, которому только одна дорога - виселица. Следом за цыганом лезет свиная харя, черт, потерявший красную свитку.

В "Вечере накануне Ивана Купала" стародавнюю хуторскую жизнь губит тоже человек не человек, колдун не колдун, а может быть и того хуже, некий Басаврюк. Пявился Босаврюк неизвестно из каких краев; не жалеет денег, подарков, но взгляд у него такой, что, кажется "унес бы ноги бог знает куда". Басаврюк околдовал Петруся. Петрусю полюбилась красавица Пидорка, дочка старого и богатого Коржа. Петрусь - бедняк и Корж не соглашается за голоштанника выдать Пидорку.

Басаврюк разбудил в Петрусе алчность к богатству; в ночь на Ивана Купала Петрусь отправляется в лес за кладом вместе с Басаврюком, но, чтобы завладеть кладом, надо убить невинное дитя, Ивася, брата Пидорки. Петрусь убивает Ивася, получает клад, женится на Пидорке, теряет душевный покой, сходит с ума, сгорает в хате. Мешки с червонцами превращаются в груду битых черепков.

Ведьмы, черти, очень корыстны, привержены к богатству, к деньгам. Ведьма-мачеха в "Майской ночи" заставляет падчерицу работать на себя, лишает ее куска хлеба, выгоняет из дому босой. В "Пропавшей грамоте" Шинкарь советует деду запастись для не ... Читать дальше »

Публикация в 1831 году первой части «Вечеров на хуторе близ Диканьки», а в 1832 году — второй засвидетельствовала появление нового писателя — Н.В.Гоголя, вышедшего на авансцену русского и европейского романтизма. Неподражаемая оригинальность «Вечеров» на долгое время создала им репутацию художественного феномена, не имеющего аналогий. Белинский в 1840 году писал: «Укажите в европейской или русской литературе хоть что-нибудь похожее на эти первые опыты молодого человека, хоть что-нибудь, что бы могло натолкнуть на мысль писать так. Не есть ли это, напротив, совершенно новый, небывалый мир искусства?»

Созданное Гоголем, украинцем по происхождению, вливалось в русло широко распространившегося в русском обществе интереса к украинскому народному творчеству, быту, образу жизни. «Здесь так занимает всех все малороссийское», — писал автор в письме к матери. Публикации «Вечеров» вызвали открытый восторженный отзыв Пушкина. Дружба с великим поэтом стала счастьем для Гоголя и величайшей творческой удачей для всей русской литературы. В их духовной близости, в творческом содружестве выразился прекрасный закон преемственности в художественном процессе. Белинский охарактеризовал это так: «Главное влияние Пушкина на Гоголя заключалось в той народности, которая, по словам самого Гоголя, «состоит не в описании сарафана, но в самом духе народа». Открытие Гоголя состояло в том, что он обнаружил поэзию естественной жизни в людях, наиболее близко стоявших у истоков природного бытия. Это была максимальная естественность.

В «Вечерах» — праздник народного духа. Но в них нет намека на наивный сентиментальный восторг. Достаточно обратить внимание на образ «издателя» Пасичника Рудого Панька, в сказовой интонации которого постоянно звучит ирония. Это — тот смех, где столько же простодушия, сколько и природной мудрости. «Веселое плутовство ума», которое Пушкин считал свойством народа, в «Вечерах» нашло многообразное выражение. Недаром почти в каждом рассказе свой повествователь, оригинальный художественный тип. Эта живописная пестрота стилей близка сложной и веселой гамме чувств и страстей украинских парубков, дивчин и их отцов, соединенных «Вечерами» в праздничный хоровод. Чувство гордости и восхищения своей родиной выражается писателем с исключительной проникновенностью, становится близким и общедоступным любому чуткому читателю, в любое историческое время.

Вспомним знаменитое начало одной из глав «Майской ночи»: «Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи! Всмотритесь в нее». Уже много лет русский и европейский читатель с большой отзывчивостью вглядывается в юных героев «Сорочинской ярмарки», Параску и Грицько, напевающих друг другу на глазах всей толпы нежные и наивные песни. Невозможно оторваться от фольклорного сказа Фомы Григорьевича в «Вечере накануне Ивана Купала», где открытие Гоголя состоит в невиданной психологической сложности повествователя — простодушного дьячка и почти романтического поэта. Богат мир народного мышления. В нем фольклор совмещается с трезвостью в восприятии реального, бытовое начало не противоречит национально-историческому чувству.

Поэтому во второй части «Вечеров» совершенно естественно звучит тема освободительной борьбы. Конечно, «Страшная месть», где звучание это всего сильнее, по сюжету полулегенда, но благодаря образу Данилы Буруль- баша повесть претендует на вполне реалистическую трактовку темы. Но для полноты картины украинской ночи Гоголю нужна была в «Вечерах...» и такая повесть, как «Иван Федорович Шпонька и его тетушка». Настроение повести рождено народным мышлением, которое не может не заметить и соответственно оценить унылую пустопорожность прозаического прозябания. «Лукавство ума» здесь в метком 84 литература изображении типов, представляющих ничтожный помещичий быт. Так намечается эскиз «Мертвых душ». Время создания «Вечеров на хуторе близ Диканьки», их публикация и обсуждение среди читающей публики — счастливейшее в жизни Гоголя. Он полон грандиозных замыслов, многие из которых позже осуществились.

Міри довжини

Своєрідною виявилася народна система лінійних мір, якою користувались в Україні з давніх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Усі давні лінійні міри пов'язані з природним рухом (розведенням пальців, розмахом рук), з окремими частинами людського тіла (ліктем, п'ядею, пальцями, ступнею і навіть голосом) чи фізичною силою - "на відстань голосу", "на відстань кинутого каменя" тощо. Тому у різних народів вони були не однаковими, тісно пов'язувалися з традиційними особливостями ("локоть давньоримський", "локоть мадярський"). Основними мірами довжини ще з часів Київської Русі були "локоть", "п'ядь", "ступня", "сажень" і навіть "крок". "Локоть" - відстань між ліктьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака ("п'ястуха") людини середнього зросту - становив 45-50 см. "Литовський локоть" дорівнював 61,6 см і був поширений на Поліссі. Цю міру довжини знали і в Греції, і в Індії, і в Персії. До нашого часу вона збереглась в Болгарії, Данії, Польщі, Нідерландах, Ефіопії. Користувалися цією мірою для вимірювання тканини, стрічок. Мірою довжини є й аршин - це , по суті, той самий лікоть. Досі ним користуються в Афганістані, Болгарії, Ірані, Туреччині. Аршин дорівнює 71,12 см. Аршин ділився на 16 вершків. Вершок - 4,4 см. Меншими за величиною були такі міри, як "стопа" і "п'ядь". У Карпатах паралельно зі "стопою" вживався термін німецького походження "шух" (приблизно 30 см), який ділився на 12 "перстів", чи "пальців" (величина великого пальця). "Перст" у лісорубстві ототожнювався з "цалем", "цолом" (2,5 см). В українців, як і в багатьох інших слов'янських народів, "п'ядь" розділялася на дві величини - "мала п'ядь" і "велика п'ядь". "Мала п'ядь", або ще "хрома п'ядь", - це відстань між розставленими великим і вказівним пальцями (19 см), а "велика п'ядь" - між великим пальцем і мізинцем (21-23 см).

Наведені вище міри застосовувались переважно у ткацтві, почасти у різних народних промислах, а також у будівництві; "сажень" стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили "сажень" ("сяг") - приблизно 177-186 см. "Коса сажень" дорівнювала 2,5 м і визначалась відстанню від підошви лівої ноги до кінців пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли "кроком", що дорівнював 75 см. Про невеликі розміри чи відстані говорили: на волосину, на палець, на ніготь.

Існували міри за видом занять - рибальські ("одне весло", "два весла"), боднарські ("обчиркач"), будівельницькі тощо.

Міри поля

У хліборобській практиці потрібно було якось вимірювати поле. Народні міри, що з'явилися у процесі тих чи інших польових робіт, мали досить умовний характер, були надто приблизними. Найбільш поширеною була міра "день орати", чи "день землі", або "на один плуг", тобто величина поля, зорана впродовж дня.

Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра "день орати" становила один морг (0,57 га) землі, а на переважній більшості етнічної території наближалась до одного гектара. На Поліссі побутувала міра "соха", тобто приблизно 0,40 га. Меншою за розміром була "упруга" - третя частина міри "день землі", поширена на Лівобережжі. "Упруги" були ранкові, обідні, вечірні. Великі площі поля вимірювалися "ланами" (19-25 га), на Поліссі, Волині - "волоками" (21 га), що поділялися на "прути" (1,2-1,5 га). Це були дещо регламентовані міри поля, на відміну від тих, які визначались за виконаною роботою протягом одиниці часу. Існували міри площі за величиною скошеного поля ("день косити"), за кількістю висіяного зерна - "віко" (1/8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву).

На Закарпатті селяни послуговувалися мірою, яка називалася "ділець" ("телека") - величина сільськогосподарських угідь, що забезпечувала прожитковий мінімум для господаря. Сюди належали: садиба, орне поле, луки, пасовисько. Народні виміри виявилися живучими: навіть після запровадження стандартизованих одиниць, таких, як десятина (1 га), морг (0,57 га), гольд (0,48 га), кадастральний гольд (0,57 га), угр (1 га) тощо, селяни використовували давні міри паралельно.

Міри маси і рідини

Споконвіку мірою для сипких продуктів - зерна, муки, круп - була не їх маса, а об'єм. Обмін здійснювали за правилом: однаковий товар вимірювався посудом однакової місткості. Так з'явилися "мірки". У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями - були "півлітра" (16 л) і "чвертка" (8 л). Ними могли міряти крупу або муку. Побутував й інший спеціальний посуд для мір - "міртук", а також "гелетка". Поширеною стала така міра, як "гарнець" ("горнець"), що містила 3,7 л і поділялась на чотири кварти. Сталою мірою був "корець" (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав "кобельчи" ("кобель"), що поділявся на чотири "фердилі", а останній, у свою чергу, - на чотири "патралиці" (8 л). Велику кількість зерна зберігали у "кадовбах" (8 ц), різної місткості бочках (від 200 до 100 кг). Відповідно вони стали й мірою - "один кадовб", "одна бочка". Для муки ще з давньоруських часів існувала міра "мисль" ("мисель") - посуд, що мав вигляд дволітрової циліндричної бляшанки.

З тієї доби залишилась у побуті українського населення Карпат міра "око" місткістю в одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію "ока" виконував камінь масою 12 ок ("камінь вовни"). Рідину міряли: відром ("коновцею"), "порцією" (100 г), "михайликом" (до 900 г), "кватиркою" (до 250 г) тощо; сир - "грудками", "гелетками" (6-12 кг), "бербеницями" (32 кг), "беривкою" (16 кг). Своєрідною мірою врожаю зернових служили: "віз" ("фура"), "сани", "снопи", "бабки", "кладні", "хрести". Народна арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів чи квасолі. Однак спорудження будинків, виготовлення складних знарядь праці - воза, плуга тощо вимагали певних знань і навичок. Найпростіші форми рахунків застосовували при випасанні худоби на відгоні. Для цього служив "раваш" - прямокутний брусок з позначками - "карбами", половина якого вручалась пастухам, а друга залишалася у господаря.

Хлібороби вимірювали величину поля (прямокутні й багатокутні), здійснювалися розрахунки під час будівництва інженерних споруд, запроваджувався облік у ткацтві - "чисниця" (3 нитки), "пасмо" (30 ниток), "моток" (90 ниток) тощо.

Стародавні міри довжини та маси на практиці майже не вживаються, але їх часто можна зустріти в оповіданнях, повістях, книгах з історії. Назви мір довжини згадуються також і в прислів'ях: "Від горшка два вершка", "Коса сажень в плечах", "Міряє на свій аршин".

Тема:Стандартизация у часи

План

Запровадження

1. Визначення стандартизації, національна стандартизація України

2. Історія стандартизації віддавна

3. Історія розвитку стандартизації, та метрології з 19 століття донині

Укладання

Література

Запровадження

Рівень життя людини й суспільства загалом визначає якість товарів та послуг. Важливу роль рішенні проблеми якості грають стандартизація і сертифікація, що є ефективними засобами управління і забезпеченням безпеки продукції робіт та надаваних послуг. Безпосередньо стандарти встановлюють певний набір конкретних показників якості товарів та послуг, що кількісно характеризують суттєві при цьому виду продукції властивості, тобто саме ті властивості, які можуть задовольнити потреби й забезпечити надійну безпеку споживачів.

>Стандартизация виникла давнину. На всі етапи розвитку людського суспільства стандартизація грала значної ролі та поступово ставала невід'ємною частиною технічного прогресу. Особливого значення стандартизація в період науково-технічної революції. Складність управління сучасним виробництвом, розвиток нових галузей промисловості, ускладнення машин, устаткування й приладів, часом з'являтимуться нові матеріалів, широке міжгалузеве кооперування, підвищення вимог до якості.Надежности і довговічності продукції, необхідність швидкого переналагодження виробництва та мобільності лідера в освоєнні нової техніки вимагають більш і розвитку стандартизації.

1. Визначення стандартизації, національна стандартизація України

За сучасними уявленнями під стандартизацією розуміють діяльність, що включає у собі вирішення питань завдань, повторюваних в галузях наук, техніки і економіки. Це — вибір оптимальних рішень, розрахованих як нинішній рівень науку й техніки, а й у перспективу їх розвитку. Залежно від масштабів роботи з стандартизації може бути національної і міжнародної. Національна стандартизація — це стандартизація, що здійснюється лише на рівні однієї конкретної держави, а міжнародна — це робота з стандартизації, у якій беруть участь деякі країни (ДСТУ 1.0 - 93).

Національної системі стандартизації та сертифікації фактично належить почав із моменту України із розробкою та твердженням Концепції державних систем стандартизації, метрології і сертифікацію, схваленої постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1992 р. №269. У Концепції - 92 певних завдання й напрями розвитку стандартизації України. Цією самою постановою затвердив програму основних робіт, пов'язані з її реалізацією. Створено правові основи стандартизації, основою їхньої афери став ухвалений урядом України на 1993 року декрет "Про стандартизацію й сертифікації". Розроблені та затверджені основні стандартиучреждающие документи Державної системи стандартизації (НП ДСС), які основні засади управління, форми і спільні організаційно-методичні правила виконання робіт з стандартизації.

Слід зазначити, що Україна зовсім успадкувала від колишнього СРСР систему обов'язкової стандартизації, яка обслуговувала планову економіку й налічувала близько 20 000 стандартів СРСР (ГОСТ).

Мета стандартизації, котра б позначена як у чинному декреті "Про стандартизацію й сертифікації" і основних НП ДСС, і у проектах документів, розроблених натомість, загалом і за вмістом окремих цілей цілком відповідає мети міжнародної (регіональних) системи та систем стандартизації інших країнах. [1,с.5-6]

Витоки сучасної стандартизації лежать у давнину.

2. Історія стандартизації віддавна

Усі історичне розвиток людства супроводжується принципами стандартизації. Необхідність спільного існування у суспільстві призвела до узгодженню норм поведінки, обрядів, традицій, появі мови, одиниць вимірювання, і всього іншого.

Жодна суспільство неспроможна існувати без технічного законодавства і тих нормативних документів, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення й контролю продукції, і навіть гарантують безпеку життя, здоров'я та перемоги покупців, безліч довкілля.Стандартизация таки є діяльністю, що виконує цих функцій.

Розрізняють стандартизацію фактичну і стандартизацію офіційну.

Фактична стандартизація виникла далекої давнини.Письменность, система обчислення, грошові одиниці, одиниці міри та ваги, літочислення, землеволодіння, архітектурні стилі, різні гіпотези і теорії, громадські й кримінальні кодекси, кодекси законів про працю, міжнародні звичаї і конвенції, взагалі усе закони та моральні норми, правила співжиття й багато іншого - усе це прояви фактичної стандартизації. Вона розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному й економічному прогресу всіх рівнях цивілізації.

Характерною ознакою стандартизації і те, що галузь дії, галузі застосування і її розвитку практично необмежені. Ні сфери діяльності, де б не був потрібен стандартизація. Вона торкається інтересів людей всіх професій та працездатного віку. [2,с.16]

Можна навести чимало прикладів прояви фактичної стандартизації, відомих з розвитку людства

Ще в стародавньому Єгипті - для будівництва, використовувалися цеглини постійного, "стандартного" розміру. У цьому спеціальні чиновники займалися контролем розмірів цегли. Прекрасні пам'ятники грецької архітектури - відомі храми, їх колони, портики зібрані з щодо невеликої кількості "стандартних деталей". Давні римляни застосовували принципи стандартизації для будівництва водопроводів — труби цих водопроводів були постійного розміру. [3,с.5]

У середньовіччя з недостатнім розвитком ремесел методи стандартизації почали застосовувати частіше. То існували встановлено розміри ширини тканини, єдине кількість ниток у її основі, навіть єдині вимоги до сировини, які використовуються у ткацькому виробництві. У 1785 року французький інженерЛеблан виготовив партію збройових замків — 50 штук, кожному з яких було властиво важливе якість — взаємозамінність, і можна було залучити до будь-якому зброї без попередньої підгонки.

У другій половині в XIX ст. роботи з стандартизації проводилися на всіх промислових підприємствах. Завдякивнутризаводской стандартизації виготовлених виробів стало можливим раціоналізація процесів виробництва. Головна мета, при цьому переслідували підприємці, — отримання вищих прибутків.

>Стандартизация розвивалася, передусім, окремими фірмах. Проте, у період розвитку громадського поділу праці, дедалі більше значення почала набувати стандартизація національна і навіть міжнародна. У 1891 року у Англії, та був та інших країнах було запроваджено стандартна різьбленняВитворта (здюймовими розмірами), яку згодом у багатьох країнах замінили метричної різьбленням. У 1846 року у Німеччини було уніфіковано ширина залізничної колії і зчеплення для вагонів. У 1869 року там вперше опублікували довідник, який містив розміри стандартних профілівкатаного заліза. У 1870 року у більшості країн Європи було встановлено стандартні розміри цегли. Результати національної і міжнародної стандартизації мали велике практичного значення у розвиток продуктивних сил. Проте були тільки перші кроки. У одній лише Німеччини через наявність її території великої кількості дрібних держав налічувалося, як зазначав Енгельс, стільки типів заходів та значимості, скільки днів на рік.

Потреба людини у вимірах виникла старі часи. З глибини століть дійшли до нас одиниця ваги цінних каменів — карат (у перекладі давньосхідного означає "насіння бобу", "горошина"), одиниця аптекарського ваги — гран (у перекладі з латинської означає "зерно").

За інших джерелах зародження стандартизації пов'язують із початком будівництва Великого китайського муру –221–206гг. е. Пам'ятки грецької архітектури – знамениті храми, їх колони, портики – зібрані з порівняно небагатьох «стандартних» деталей. Давні римляни також застосовували принципи стандартизації для будівництва водопроводів – труби цих водопроводів також були постійного, «стандартного» розміру.

У період Відродження у зв'язку з розвитком економічних перетинів поміж державами починають широко використовувати методи стандартизації. Так було в зв'язки Польщі з необхідністю будівництва великої кількості судів у Венеції початку здійснюватися складання галер з заздалегідь виготовлених деталей та вузлів (використали метод уніфікації).

Одиниці виміру встановлювалися випадково: наприклад, "лікоть" відповідав довжині скіпетра Генріха 1. Поширена у багатьох країнах одиниця довжини "фут" відповідала довжині ступні Карла Великого. Пошуки більш обгрунтованих одиниць виміру розпочато давно. Так, вже у 1790 року мови у Франції створили одиницю довжини "метр", рівну десятимільйонної частини чверті довжини земного меридіану. Але минув 85 років, як перші 17 держав, які брали участь в Міжнародної метричної конвенції в 1875 року у Парижі, погодилися взяти ... Читать дальше »

Введение

Начало XIX века - время культурного и духовного подъёма России. Отечественная война 1812 года ускорила рост национального самосознания русского народа, его консолидацию. Рост национального самосознания народа в этот период оказал огромное воздействие на развитие литературы, изобразительного искусства, театра и музыки.

Михаил Иванович Глинка - российский композитор, родоначальник русской классической музыки. Оперы «Жизнь за царя» («Иван Сусанин», 1836) и «Руслан и Людмила» (1842) положили начало двум направлениям русской оперы народной музыкальной драме и опере-сказке, опере-былине. Симфонические сочинения, в т. ч. «Камаринская» (1848), «Испанские увертюры» («Арагонская хота», 1845, и «Ночь в Мадриде», 1851), заложили основы русского симфонизма. Классик русского романса. «Патриотическая песня» Глинки стала музыкальной основой государственного гимна Российской Федерации.

Детство Глинки

Михаил Иванович Глинка родился 20 мая 1804 года, утром на заре, в селе Новоспасском, принадлежавшем его отцу, капитану в отставке, Ивану Николаевичу Глинке. Это имение находилось в 20-ти верстах от города Ельни Смоленской губернии.

По рассказу матери, после первого крика новорожденного под самым окном ее спальни, в густом дереве, раздался звонкий голос соловья. Впоследствии, когда его отец был не доволен тем, что Михаил оставил службу и занимался музыкой, часто говаривал: «Не даром соловей запел у окна при его рождении, вот и вышел скоморох». Вскоре после рождения его мать, Евгения Андреевна, урожденная Глинка, передала воспитание сына Фекле Александровне, матери отца. С ней он провел около трех-четырех лет, видясь с родителями весьма редко. Начальное образование получил дома. Слушая пение крепостных крестьян и звоны колоколов местной церкви, рано проявил тягу к музыке. Увлекался игрой оркестра крепостных музыкантов в имении дяди, Афанасия Андреевича Глинки. Музыкальные занятия игра на скрипке и фортепиано начались довольно поздно (1815-16) и носили любительский характер.

Музыкальные способности в это время выражались «страстью» к колокольному звону. Юный Глинка жадно вслушивался в эти резкие звуки и умел на 2-х медных тазах ловко подражать звонарям. Глинка родился, провел первые годы и получил первое свое образование не в столице, а в деревне, таким образом натура его приняла в себя все те элементы музыкальной народности, которые, не существуя в наших городах, сохранялись лишь в сердце России…

Однажды, после нашествия на Смоленск Наполеона, играли квартет Крузеля с кларнетом, и мальчик Миша целый день оставался в лихорадочном состоянии. На вопрос учителя рисования о причине его невнимательности Глинка ответил: «Что я могу поделать! Музыка - душа моя!». В это время в доме появилась гувернантка, Варвара Федоровна Кляммер. С ней Глинка занимался географией, русским, французским и немецким языками, а также игрой на фортепиано.

Начало самостоятельной жизни

В начале 1817 года родители решили отправить его в Благородный пансион. Этот пансион, открытый 1-го сентября 1817 года при Главном педагогическом институте, был привилегированным учебным заведением для детей дворян. Окончив его, молодой человек мог продолжать свои занятия по той или иной специальности или идти на государственную службу. В год открытия Благородного пансиона туда поступил Лев Пушкин - младший брат поэта. он был на год моложе Глинки, и они, познакомившись, подружились. Тогда же Глинка познакомился и с самим поэтом, который «хаживал к нам в пансион к брату своему». Гувернер Глинки преподавал в пансионе русскую словесность. Параллельно с учебой Глинка брал уроки игры на фортепиано у Омана, Цейнера и Ш. Майра довольно известного музыканта.

В начале лета 1822 года Глинка был выпущен из Благородного пансиона, оказавшись вторым учеником В день выпуска с успехом сыграл публично фортепианный концерт Гуммеля. Затем Глинка поступил на службу в ведомство путей сообщения. Но так как она отрывала его от занятий музыкой, он вскоре вышел в отставку. Его учась в пансионе он уже был превосходным музыкантом, он восхитительно играл на фортепиано, а его импровизации были прелестны. В начале марта 1823 года Глинка отправился на Кавказ, чтобы попользоваться там минеральными водами, но это лечение не поправило его здоровья. В начале сентября он возвратился в село Новоспасское и с новым рвением принялся за музыку. Он занимался музыкой очень много и пробыл в деревне от сентября 1823 до апреля 1824; в апреле он уехал в Петербург. В течение лета 1824 он переехал в дом Фалиева, в Коломне; около того же времени он познакомился с Итальянским певцом Белолли и начал у него учиться итальянскому пению.

Первая неудачная попытка в сочинении с текстом относится к 1825. Позже он написал элегию «Не искушай меня без нужды» и романс «Бедный певец» на слова Жуковского. Музыка все больше захватывала думы и время Глинки. Круг друзей и поклонников его таланта расширялся. Его знали как прекрасного исполнителя и сочинителя, как в Петербурге, так и Москве. Поощряемый друзьями, Глинка сочинял все больше и больше. И сего ранних произведений многие стали классикой. Среди них романсы: «Не искушай меня без нужды», «Бедный певец», «Память сердца», «Скажи, зачем», «Не пой, красавица, при мне», «Ах, ты, душечка, красна девица», «Что красотка молодая». В начале лета 1829 года вышел в свет «Лирический альбом», изданный Глинкою и Н.Павлищевым. В этом альбоме впервые были напечатаны романсы и сочиненные им танцы котильон и мазурка.

Первое заграничное путешествие (1830-1834)

Весной 1830 Глинка отправился в длительное заграничное путешествие, целью которого было как лечение (на водах Германии и в теплом климате Италии), так и знакомство с западноевропейским искусством. Проведя несколько месяцев в Ахене и Франкфурте, он прибыл в Милан, где занимался композицией и вокалом, посещал театры, совершал поездки в другие итальянские города. Также предполагалось, что теплый климат Италии улучшит его расстроенное здоровье. Прожив в Италии около 4-х лет, Глинка поехал в Германию. Там он познакомился с талантливым немецким теоретиком Зигфридом Деном и в течение месяцев брал у него уроки. По словам самого Глинки, Ден привел в систему его музыкально-теоретические знания и навыки. За границей Глинка написал несколько ярких романсов: «Венецианская ночь», «Победитель», «Патетическое трио» для фортепиано кларнета , фагота . Тогда же у него зародилась мысль о создании национальной русской оперы.

В 1835 Глинка женился на М. П. Ивановой. Этот брак оказался крайне неудачным и омрачил жизнь композитора на многие годы.

Вернувшись в Россию , Глинка с увлечением стал сочинять оперу о патриотическом подвиге Ивана Сусанина . Этот сюжет ему подсказал написать либретто . Глинке пришлось обратиться к услугам барона Розена. Это либретто прославляло самодержавие ,поэтому ,вопреки желанию композитора оперу назвали «Жизнь за царя».

Премьера сочинения, названного по настоянию дирекции театров «Жизнь за царя», 27 января I836 стала днем рождения русской героико-патриотической оперы. Спектакль прошел с большим успехом, на нем присутствовала царская семья, а в зале среди многих друзей Глинки был и Пушкин. Вскоре после премьеры Глинка был назначен руководителем Придворной певческой капеллы. После премьеры композитор увлекся идеей создания оперы на сюжет поэмы Пушкина «Руслан и Людмила».

Еще в 1837 Глинка вел беседы с Пушкиным о создании оперы на сюжет «Руслана и Людмилы». В 1838 году началась работа над сочинением,

Композитор мечтал о том ,чтобы сам Пушкин написал для нее либретто ,но преждевременная смерть поэта помешала этому . Либретто создавалось по плану составленному Глинкой . От народно-героической оперы «Иван Сусанин».вторая опера Глинки отличается не только сказочным сюжетом ,но и особенностями развития. Работа над оперой растянулась более чем на пять лет. В ноябре 1839 года, измученный домашними неурядицами и утомительной службой в придворной капелле, Глинка подал директору прошение об отставке; в декабре того же года Глинка был уволен. Тогда же была сочинена музыка к трагедии «Князь Холмский», «Ночной смотр» на слова Жуковского, «Я помню чудное мгновенье» и «Ночной зефир» на слова Пушкина, «Сомнения», «Жаворонок». Сочиненный «Вальс-фантазия» для фортепиано был оркестровым, а в 1856 переделан в обширную оркестровую пьесу.

27 ноября 1842 - ровно через шесть лет со дня первой постановки «Ивана Сусанина» - состоялась премьера второй оперы «Руслан и Людмила» в Петербурге. Несмотря на то, что царская семья покинула ложу до окончания спектакля, передовые деятели культуры встретили сочинение с восторгом (хотя единства мнений на этот раз не было из-за глубоко новаторского характера драматургии). Вскоре оперу совсем сняли со сцены; редко ставился и «Иван Сусанин».

В 1838 Глинка познакоми ... Читать дальше »

12 січня 1628-го у Пакетт Ле Клерк почалися пологи. Подружжя Перро вже виховувало четверо синів і цього разу чекало на дівчинку. Однак народилися близнюки. Батько вирішив назвати їх на честь французьких королів — Шарлем та Франсуа. Та через півроку Франсуа помер.
Смерть одного з близнюків, навіть у ранньому дитинстві, стає глибокою травмою для іншого. Шарль ріс замкнутим, усього боявся, цурався людей. Та батько все-таки вирішив дати йому освіту, і 8-річний Шарль вступив до колежу Бове.
Навчання виявилося справжнім кошмаром. Учителі вважали хлопця ідіотом, а однолітки сторонилися. Зачіпати боялися, бо з ним навчалися старші брати. Зате діставалося його другові. Той був товстуном, з нього знущалися та глузували. Якось троє підлітків штовхнули хлопця в калюжу й почали бити. Шарль не витримав і кинувся на них. Він кусався, дряпався та видирав волосся. Хлопці розгубилися. Вони належали до найшляхетніших родин Франції і не звикли, аби їм давали таку відсіч.
Наступного ранку вперше за п’ять років Шарль у класі підняв руку. На подив учителя й однокласників він блискучою латиною відповів урок. І отримав найвищий бал. Перро осмілів настільки, що згодом навіть почав сперечатися з педагогом. А коли йому заборонили брати участь у диспутах, він разом із товаришем покинув колеж та продовжив навчатися самостійно.
Шарль успішно закінчив університет, став адвокатом. Та практикував недовго.
— Я б залюбки спалив усі судові справи, — говорив він. — Немає нічого кращого у світі, як зменшити кількість судових процесів.
Перро почав писати поеми. Деякі присвятив королеві. 25-річного юриста помітили при дворі, й міністр фінансів Нікола Фуке запросив Перро на роботу. Шарль збирав податки та писав вірші. 1653-го вони з’явилися друком. Він познайомився з політиками та письменниками, відвідував бали та світські салони. Писав легкі комедії, вірші і трагедії. Через декілька років він був уже відомим письменником.
Та згодом його покровитель потрапив у немилість. Фуке звинуватили у змові й засудили до довічного ув’язнення. Шарлеві вдалося втриматися при дворі. Він сподобався новому міністру Жану-Батісту Кольберу, і той зробив його своїм першим секретарем.
Кольбер чудово знав забаганки та слабинки свого монарха. Він створив спеціальне ”бюро”, яке мало прославляти Людовика XIV, а Шарля призначив його головою. Перро став завідувати королівським будівництвом та майстернями гобеленів. Інколи він сам розробляв проекти і вигадував девізи й гасла для тріумфальних арок. Король був задоволений, і навіть інколи радився із Шарлем. Перро розбагатів, став членом Французької академії наук. У нього з’явилися особисті апартаменти в Луврі та Версалі, вісім будинків у Парижі, а також замок Розьє.
1672-го 44-річний Шарль одружився з 19-річною донькою королівського скарбника Марі Ґішон. Доти він уникав жінок через вроджену сором’язливість. Та за дівчиною давали гарне придане, і він спокусився об’єднати капітали. У свою дружину Шарль закохався вже після весілля.
— Ти — моя чарівна принцеса, — любив він їй говорити.
Марі народила йому трьох синів. Але у жовтні 1678-го вона захворіла на віспу й померла. Перро тяжко переживав утрату. Він залишив двір та вирішив присвятити себе дітям. Шарль сам зайнявся їхнім вихованням та освітою. У свої 67 вирішив написати для них декілька казок із моральними повчаннями. Зазвичай вигадував не сам: деякі пам’ятав із дитинства, інші зібрав його 15-річний син П’єр.
Першими він опублікував казки ”Грізельда”, ”Кумедні бажання” та ”Осляча шкіра”. А 1697-го видав збірку ”Казки матінки Гуски, або Оповідання та казки минулих часів із моральними повчаннями”. До неї ввійшли ”Спляча красуня”, ”Червона Шапочка”, ”Синя Борода”, ”Кіт у чоботях”, ”Попелюшка”, ”Ріке з чубчиком” та ”Хлопчик-мізинчик”. Щодня у паризькій крамниці Клода Барбена продавали до 50 книжок! Протягом року видавець тричі повторював тираж.
Перші видання були підписані іменем П’єра. Шарля всі знали як серйозного літератора, і він боявся, що тепер його засміють. До того ж він хотів прославити улюбленого сина й допомогти йому зробити кар’єру при дворі. 19-річний П’єр отримав дворянський титул і ввійшов у коло близьких друзів принцеси. Однак через півроку у вуличній бійці він заколов ровесника, сина теслі. П’єра заарештували, а матір убитого розпочала проти нього судовий процес.
Перро насилу вдалося витягнути сина із в’язниці. Він заплатив жінці 2079 ліврів, і П’єра відпустили. Батько купив йому чин лейтенанта у королівському полку, і той відбув на фронт. 2 травня 1700-го він загинув у бою.
Шарль тяжко переживав трагедію. Він помер 16 травня 1703-го.
________________________________________

Червону Шапочку звинувачують у винищенні вовків
Всесвітня енциклопедія казок називає Перро найдобрішим казкарем в історії. Мабуть, він був першим, хто створив справжні дитячі казки — добрі та зі щасливим закінченням. Адже народні оповідання, які він використовував, були доволі жорстокими. У ”Попелюшці”, наприклад, мачуха відрубує дівчині ноги, аби та не бігла на бал. А Спляча красуня прокидається не від поцілунку, а від народження двох дітей, яких ”подарував” їй прекрасний принц і поїхав собі.
”Червона Шапочка” теж закінчується трагічно, а хепі-енд їй ”дописали” брати Грімм. Автори сайту ”Європейського товариства охорони вовків від Червоної Шапочки” стверджують, що через цю казку в Європі винищили цих хижаків.

Важливі дати

1628, 12 січня — Шарль Перро народився в Парижі в родині адвоката П’єра Перро
1637–1644 — навчається в колежі Бове
1651 — вступає до Орлеанського університету
1671 — стає членом Французької академії та очолює роботу над ”Загальним словником французької мови”
1672, 1 травня — одружується з Марі Ґішон (1653–1678)
1675, 1976, 1678 — народжуються сини Шарль-Самуель, Шарль та П’єр
1691 — пише першу казку ”Грізельда”
1703, 16 травня — помирає в Парижі, похований у підземному некрополі церкви Сен-Бенуа

Вплив генетично модифікованих продуктів на стан здоров’я людини
Генна інженерія молода технологія, створена для поліпшення характеристик живих організмів шляхом пересадки в них чужого генетичного матеріалу, наприклад ДНК риби в помідор (щоб не підмерзав) чи бактерії в картоплю (щоб жук не їв рослину). Генна інженерія кардинально відрізняється від селекції тим, що її методи дозволяють долати бар'єри між видами, чого не відбувається в природі. Функцію перенесення генів від одного виду до іншого у природі виконують віруси. Ці мікроскопічні внутрішньоклітинні паразити, заражаючи господаря, непомірно розмножуються і при виході з нього захоплюють його ДНК. Заражаючи наступного хазяїна, а це може бути цілком інший вид, скажімо, тварин, вони передають йому чужу ДНК [2, 12].
Перші генно-модифіковані рослини з'явилися у 1983 році. А масштабне промислове виробництво почалося в 1996 році, коли в усьому світі трансгенними культурами було засіяно 1,7 млн га площ. За період з 1996 по 2005 рік ця цифра зросла майже у 53 рази, досягнувши 90 млн га. У 2005 році біотехнологічні культури вирощували в 11 індустріально розвинених країнах. У сільському господарстві найінтенсивніше використовуються рослини з генетичною модифікацією, що обумовлено стійкістю до гербіцидів це 71 % від загальної кількості, з них 18 % рослин стійкі до шкідників, 11 % з обома властивостями. На сьогодні вже понад 60 видів рослин (кукурудза, картопля, соя, помідори, пшениця, морква, баклажани, салат, горох, перець та інші) змінені таким способом [1, 6].
Дискусії щодо вживання генетично модифікованих продуктів ведуться досить часто. Аргументи прихильників генно-модифікованих організмів засновані на високій урожайності та дешевизні генетично-модифікованих продуктів, можливості нагодувати увесь світ і подолати голод у багатьох країнах. Деякі вчені наголошують на тому, що за допомогою генної інженерії можна значно підвищити смакові та поживні якості продукту. Аргументами проти є збільшення використання в сільському господарстві токсичних пестицидів, генетичне забруднення земель, загроза родючості грунту, виникнення нових штамів вірусів рослин [4].
Найпоширеніші види генно-модифікованої продукції
Генетично модифікована соя . Ця культура відома 4000 років (вирощувалася в Китаї). Соєвий білок унікальний за своїми властивостями він містить незамінні амінокислоти. Порівняно з м'ясом, рибою та птицею соя як постачальник білка має кілька істотних переваг, зокрема, її амінокислоти легше виділяються і засвоюються. Генетична модифікація сої спрямована на збільшення її врожайності. Як засвідчили результати моніторингу обороту харчової продукції, що має генетично модифіковані аналоги, відсоток генно-модифікованої сої коливається від 20 до 40 %. Сьогодні також тривають подальші генетичні розробки з метою поліпшення її смакових властивостей та харчової цінності.
Генетично модифікована кукурудза. Кукурудза широко використовується як у раціоні харчування людини, так і як корм для тварин. У ній високий уміст тіаміну (вітаміну В 1 ), необхідного для діяльності головного мозку та інших функцій організму. На сьогодні пройшли систему реєстрації кілька генетично модифікованих сортів кукурудзи з підвищеною врожайністю та стійкістю до деяких видів шкідників. Подальші розробки в галузі отримання нових генно-модифікованих сортів кукурудзи спрямовані на зміну структури крохмалю для підвищення технічних характеристик культури. А також на модифікацію кукурудзяної олії, на підвищення вмісту лізину та триптофану.
Генетично модифікована картопля. Картопля одна із найпопулярніших у нашій країні культур. На жаль, велика кількість її врожаїв втрачається через колорадського жука. Це змушує землеробів використовувати різноманітні хімічні засоби. Генна інженерія поставила за мету створити високоврожайні та стійкі до колорадського жука сорти картоплі. На сьогодні існує кілька таких сортів. Також розробки науковців спрямовані на виведення сортів із підвищеним вмістом білка та поліпшенням його структури.
Найбільша частина модифікованих продуктів припадає на сою, жито, кукурудзу, рис та цукровий буряк. До 70 % сої генетично модифіковано. Вона не відрізняється від звичайної ні за смаком, ні за зовнішніми ознаками. Її додають до різноманітних продуктів: ковбасних виробів, фаршу, консервів, кисломолочних продуктів, дитячого харчування, хлібобулочних виробів, кетчупів, жирів та інших продуктів харчування. Без спеціального обладнання для перевірки ДНК про наявність зміненої генетичної інформації у сировині можна лише здогадуватися [2].
Більшість науковців вважають, що випуск генетично модифікованих продуктів у навколишньому середовищі можуть спричинити незворотну шкоду біологічному різноманіттю екосистем, а також здоров'ю людей та тварин. Проблема поглиблюється й тим, що люди мають мало вірогідної інформації про генетично модифіковані продукти [8].
Тому у світі розпочалась справжня війна між прихильниками і противниками генно-модифікованих організмів. Питання безпечності чи небезпеки генетично модифікованих організмів для людини залишається відкритим доказів ні «за», ні «проти» немає, тому залишається поживний грунт для спекуляцій.
Один з основних аргументів противників генетично модифікованих організмів це вплив на здоров'я людини. Вважають, що трансгени збільшують ризик виникнення небезпечних алергій, харчових отруєнь і мутацій. Також результатом уживання генно-модифікованих продуктів може стати несприйнятливість до антибіотиків. Генетично модифіковані організми можуть призвести до безплідності, онкологічних захворювань, високого рівня смертності й захворювання новонароджених дітей. Генно-модифіковані продукти можуть спричинити пригнічення імунітету, тому медики наполягають на забороні використання таких компонентів у виробництві дитячого харчування. Вчені попереджають, що генетично модифіковані клітини можуть мутувати в організмі людини і цей процес може стати неконтрольованим. У результаті генетичних маніпуляцій людина не просто хворітиме, а мутації організму можуть знищити людину як вид [7, 8].
Сенсаційні висновки, що генетично змінені рослини викликають мутацію живих організмів, які харчуються ними, зробив відомий німецький зоолог Ханс Хайнрих Каац. Проведені ним дослідження та звіти, оприлюднені сьогодні в Лондоні, свідчать про наявність величезної потенційної загрози генної інженерії для всього живого на планеті. Вчений встановив, що змінений ген оліїстого турнепсу проникає в бактерії, які живуть у шлунку бджоли, і призводить до їхньої мутації. Так знайдено перший науковий доказ впливу генетично змінених рослин на живі організми. Експерт не виключає, що бактерії в організмі людини також можуть змінюватися під впливом продуктів, що містять модифіковані гени [11].
І ще одна, але далеко не остання небезпека наявність у складі продуктів харчування та кормів для тварин генно-модифікованих рослин, призначених для продукування матеріалів для фармакології, хімічної промисловості тощо.
Під тиском громадськості та засобів масової інформації Директивою ЄС 90/220/ЕЕС у 1990 році в Європі було запроваджено мораторій на використання генно-модифікованих організмів. Євросоюз вищезгаданою директивою ввів обмеження на використання в генетичних конструкціях генів стійкості до антибіотиків, що використовуються в медицині чи ветеринарії, з повною їх забороною у близькому майбутньому. Твердження, що шлунково-кишковий тракт це надпотужний реактор, у якому перетравлюється все до мономерів, теж сумнівне. Про надходження в кров дитини з молока матері макромолекул (на прикладі імунних білків) відомо давно, а можливість передачі збудника сказу великої рогатої худоби через корми доведена однозначно [2, 11].
У найвищих школах однієї з найсильніших в економічному та науковому відношенні Великої Британії існують крайні погляди на використання трансгенів у виробництві харчових продуктів.
Принц Чарльз активно виступає за заборону трансгенних продуктів і домігся цього в межах королівської кухні, тоді як колишній прем'єр-міністр Тоні Блер заявив, що він уживає трансгенні продукти щодня [2, 12].
По країнах членах Євросоюзу прокотилися хвилі демонстрацій під гаслами, що проголошували протест проти використання трансгенних продуктів. Після тривалого протистояння та суперечок Євросоюз Директивою 2001/18/ЕС, яка набула чинності 17.09.2002, дозволив використання генно-модифікованих організмів в агрокультурі, фармакології та інших галузях. Найінтенсивніше використовують нові біотехнології у США, Європі, Китаї, африканських країнах [2, 11].
На сучасному етапі основні напрямки в біотехнологіях такі [2]:
1. Сільське господарство удосконалення агротехніки сільськогосподарських культур за рахунок упровадження генно-модифікованих організмів, стійких до шкідників (Bt-картопля стійка до колорадського жука та інших шкідників, Bt-кукурудза, бавовна тощо). Розроб ... Читать дальше »

Кожен народ має народні символи. Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку раїну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символіка Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.

Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні.

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу І Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона Швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, Щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі;

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди. Т. Г. Шевченко написав поему "Тополя".

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю.

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина Така гарна, що я візьму її собі за дружину".

Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перуні і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла доля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Оспівана калина у поезіях Т. Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. До речі, Л. Українка написала вірш "Калина" після похорону свого коханого С. Мержинського. У цьому вірші вона вилила свій біль. Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура -8м.
Підчас грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева - 54 припадає на дуб.

Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

Є у нас і рослини-символи. Одним з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А поскільки це душі померлих - то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося "Вирій". А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно "зозуленькою-матінкою".

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. Ну, а як відомо - від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

"Журавлі кру, кру,

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру," – скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою
пов'язано багато прикмет, повір’їв.

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у ... Читать дальше »

Голод 1946-1947 років в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Творення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперсь-ких цілей в умовах економіки неринкового типу через ме-ханізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та ін. було підвищено.Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи
невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко поширювався.Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний
план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській,
- 1 -
Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областям. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до
державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній викачці з українсь-кого села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних орга-нізацій, радянських органів, голів колгоспів і самих кол-госпників, звинувачуючи їх в "антибільшовицькому став-ленні до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба тощо. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних та районних партійних і радянських керівників, голів колгоспів І безпосередньо трударів-колгоспників. Дирек-тиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспни-кам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ста-вав масовим. Однак замість допомоги з боку держави на-селення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими
партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн. 500 тис. людей, з них близько 2 млн. 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було
позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошилов-
градській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перет-ворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українсь-кого села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Мі-ністр заготівель СРСР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у ве-ресні доводиться до одного мільйона тонн". Головне лихо-ліття вразило майже всю Україну за винятком ряду за-хідних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібо-роби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаїв-ської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтав-ської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В захід-ному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Західняки" рятували від голоду не лише своїх земляків -
українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Черні-вецької, де в той час проходила насильницька колекти-
візація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200
кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, частогинули.В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смерт-ність.Голодуючі змушені були вживати у їжу різні суро-гати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховраш-ків тощо. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. У голодомор-ному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітни-ки. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.
Література та джерела:

1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //
Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності
карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету.
Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голод
в Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.
- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во
М.П.Коць. - 1996. - 376 с.

Твір роздум

Ми живемо на Україні. Багато міст і сіл є в нашій країні. В них є будинки і будиночки, в котрих живуть люди. Вони живуть родинами або самотньо, працюють і відпочивають, сваряться і кохають один одного. Все це — український народ. І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати один одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона — наша щедра мати, а ми її діти.

Усі ми живемо в різних її куточках. Кожен знає красу і втіху рідного міста чи села. І ми щедро ділимося цими знаннями. Відомими є легенди Карпатських гір, Ластівчиного Гнізда, острова Хортиці та поля Полтавської битви.

Бо ми — народ, який може бути стрімким і непосидливим, цілеспрямованим і рішучим, але він завжди гостинний і щирий.

Тому нам треба завжди пам'ятати, що наша країна — це рідний дім, де на нас з любов'ю і надією чекають рідні. Це те місце, до якого ми завжди повертаємося, де б ми не мандрували у світі. Тому що рідна земля дає нам силу для життя. Все, що нас оточує: небо, сонце, хмари, місяць і зорі, зелені ліси і родючі поля, люди, які поруч з нами в радості чи смутку — це те, що підтримує нас і дає сили жити і радіти життю, немов теплому поцілунку матусі.