Рефераты

Главная » 2013 » Март » 12 » Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття

16:12

Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття

1. Історичні умови культурного життя українського на¬роду.
2. Культура козацької держави (1648—1781 рр.).
3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могнлянської академії.
4. Література, театральне мистецтво і музична куль¬тура.
5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.
1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Духовна культура України другої половини XVII—кін¬ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер¬жавність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому на¬родному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії.
Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбува¬ється ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про¬тії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Од¬нак усі ці народні виступи зазнали поразки.
З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послу¬жило головною причиною для посилення національно-виз¬вольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї само¬бутньої культури.
Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс¬ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке¬рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».
Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроб¬лені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайлови¬чем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичай¬ною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати ЇЇ, що й підтвердили наступні події.
У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважив¬ся вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не дулала брати до уваги інтереси українського народу нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на-прями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.
Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва переважна частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелекту¬ального розвитку. Відродження православ'я сприяло по¬слабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.
Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського цариз¬му, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винят¬ками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів» *. П. Алепського особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостин¬ність і привітність українського населення.
Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709—1722 рр.) та Кири¬ла Розумовського (1750—1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.
2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 рр.)
Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто¬літь визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу.
Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн¬ських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра¬диції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на¬ціональних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль¬турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль¬тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра¬ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели¬чезний вплив на розвиток культури всієї України.
Запорізьке козацтво брало активну участь в опозицій¬ному русі українського міщанства, православного духовен¬ства, частини української шляхти протії політики націо¬нально-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай-дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхет¬ської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церк¬ви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єписко¬пів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київ¬ського, православні українці знову мали своїх церковних владик.
Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за-снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.
Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала іс-нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український націо¬нально-релігійний рух.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постій¬но проявляв піклування про створення розгалуженої систе¬ми освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-пара¬фіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де ви¬кладали вихованці Києво-Могилянської академії.
У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запо¬різькій Січі існувала також школа вокальної музики і цер¬ковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була пере¬несена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес-ного співу. Тут готували читачів і співаків для православ¬них церков України.
Школи Запорізької Січі продовжували традиції брат¬ських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в істо¬рії освіти- на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.
Порівняно високого рівня досягла освіта і на Геть¬манщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недо¬ступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку ві¬дігравало Правобережжя в культурному житті України да¬ного історичного періоду.
У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.
Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, ліпаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.
Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, по¬винні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами. В де¬які з них билн відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого роз¬витку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український на¬род поряд з піснями творив думи — героїчну,'драматизо¬вану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під аком¬панемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характе¬ру завдяки «кобзарям», які часто були не лише їх вико¬навцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне яви¬ще української народної культури, видатне мистецьке до¬сягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі ко-ристувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язу¬ється з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за харак¬тером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у су-проводі бандури та інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали «вокальної музи¬ки» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, які ставили народні лялькові видо¬вища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорож¬цю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В мо¬нологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали дуки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотриму-вались християнської православної віри. 'Демократичні за¬сади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за учас¬тю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах ве¬лось щоденно.
Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов'яза¬ний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Вольностей Війська Запорізького» у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць.
Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Росій¬ській імперії на той час не було багатшого храму, ніж ос¬тання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та укра¬їнськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напре¬стольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, священницькі шати з парчі, старовинні рукописні кніїги тощо.
Головним християнським святом на Запоріжжі було свя¬то Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая — захис-ника'та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, манд¬рує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християн¬ського православного календаря вважалось свято Андрія Первсзванного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.
Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.
3. ОСВІТА І НАУКА. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ
Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.
На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.
У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.
Початкові школи при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.
У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.
У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.
На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.
В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.
Із встановленням на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.
Важливим центром освіти і науки, суспільного і куль¬турного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.
У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян¬ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на¬ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.
Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а бого¬слов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітек¬тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.
В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.
Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча¬су: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос¬танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджу¬валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.
Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук-раїнських письменників та вчених, що виховувались і здо¬були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумі¬лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;
Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді¬тей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сот¬ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого¬родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;
Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичи¬ни) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ¬ській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Моск¬ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.
Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду¬же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.
Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.
Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан¬ня української мови. Однак викладання всіх предме¬тів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу —австрійській урядовій установі, що відала питання¬ми освіти.
У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде¬мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер¬бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау¬ковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.
На Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.
Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним істо¬ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).
Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіогра¬фії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.
С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер¬це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце¬ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі¬тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно¬земних істориків. Це дало йому можливість створити фун¬даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.
Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поді¬ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук¬раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро¬дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.
Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць¬кий, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з лю¬бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про¬водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс¬ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну¬вання Батьківщині.
Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це бу¬ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн¬ського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна¬чення для українського національного відродження.
Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко дві¬чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи¬ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».
Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима¬ло українських письменників та істориків, починаючи від П. К.уліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.
Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив пе¬реклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.
У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь докто¬ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкри¬лася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку¬вання у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на по¬шуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю¬ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.
У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Ук¬раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем¬лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей¬ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 кни¬жок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра¬тичних кіл.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно¬вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери¬нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.
Запровадження гражданського шрифту в книгодруку¬вання різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке роз¬межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири¬лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.