Вторник, 22.08.2017, 00:39
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Рефераты

Главная » 2013 » Март » 12 » Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття Продовження
16:10
Духовна культура українського народу другої половини XVII—кінця XVIII століття Продовження


4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА
З другої половини XVII ст. починається період підне¬сення літературної творчості, її ідейної та естетичної пере¬орієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:
1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світогля¬дом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше про¬являються світські та естетичні функції літератури, її заці¬кавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджу¬ються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в укра¬їнській літературі стилю бароко, який був одним з голов¬них стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.
В літературному житті вагому роль відігравали поле¬мічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфле¬ти. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вче¬ні, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти тор¬калися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).
Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), праг¬нення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викри¬вали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту.
З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширю¬вали в рукописних збірниках. Історико-літературне значен¬ня байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, кот¬рий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:
релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо під¬креслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запо¬зичень з народної розмовної української мови.
Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.
Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід від¬нести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, ос¬кільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.
Важливий внесок в історію духовної культури україн¬ського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музи¬кант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був спі¬ваком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.
У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Про¬те світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке симво¬лізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямова¬не на утвердження ідей гуманізму, добра і справедли¬вості.
Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнан¬ня. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покра¬щення народного життя е поширення освіти, духовне звіль¬нення людини.
Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літератур¬ного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості ук¬раїнських селян: чесність, доброта, працьовитість, скром¬ність, природний розум. У цих байках знайшли свій даль¬ший розвиток сатиричні традиції давньої української лі¬тератури.
Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельниць¬кого, висловлює свої антимонархічні настрої.
Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петро¬вич Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петер¬бурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народ¬ною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, ук¬раїнських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.
Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.
Поряд з відомими раніше .вертепом та шкільною дра¬мою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-пов¬чальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіу¬мів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Коме¬дійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.
Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та при¬казками.
Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників пан¬ства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шля¬хетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.
В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит¬ку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популя¬ризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.
Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним україн¬ським гумором. Побутові сцени становили основу інтерме¬дій, які були тісно пов'язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українсь¬кого народного комерційного театру.
Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до ви-никнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщен¬ня-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та інозем¬них авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театраль¬них видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феода¬ли, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про роз¬виток народного сценічного та хорового мистецтва.
Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харків¬ський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недо¬росток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виник¬ли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створю¬вала відповідний грунт, на якому відбувався дальший роз¬виток українського професійного театру.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась му¬зична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жан¬ри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побу¬тові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо.
Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопіл¬карі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні профе¬сійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ні¬жині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті цере¬монії, військові походи, панські розваги, їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інстру¬ментальну музику.
Мелодії кантів — багатоголосних пісенних творів слу¬жили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесний концерт.
Видатний український композитор і теоретик пар-тесного жанру М. Дилецький (1650—1723 рр.) об¬стоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського ба¬роко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Ва¬силь Пікулинський, Іван Календа та ін.
У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі тео-ретичних праць композитора М. Дилецького, зокрема його «Граматики музикальної», яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-вико-навців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здій-снювали Києво-Могилянська академія та Харківський ко¬легіум, а також музичні школи, які існували при монасти¬рях і духовних семінаріях.
З метою підготовки освічених музикантів, а також за-доволення потреб царського двору в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825 рр.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.
Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, ін¬ші хорові твори, в яких він творчо розвинув традиції пар-тесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідея¬ми гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони від¬значаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнян¬ський також є автором опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», на¬писаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструмен¬тальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.
В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом — пісня-ро¬манс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень бу¬ли Г. Сковорода, 3. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші.
5. АРХІТЕКТУРА, ОБРАЗОТВОРЧЕ, ДЕКОРАТИВНЕ ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО
Соціально-економічний розвиток України другої полови¬ни XVII—XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європейського мистецтва зумовили багат¬ство і розмаїтість архітектури України. Вона розвивалася на міцному грунті багатовікової вітчизняної культури і увібрала в себе кращі досягнення європейського мисте¬цтва, в якому утвердився новий стильовий напрям бароко.
Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної самосвідомості укра-їнського народу, тріумфові, здобутому у визвольній війні 1648—1654 рр. і створенні власної держави — Гетьманщини.
У розвитку українського барокового стилю можна до¬сить виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII—початок XVIII ст.), зрілий (1720—1750 рр.) і за¬вершальний (друга половина XVIII ст.). Українське бароко увібрало в себе увесь багатий дос¬від європейського мистецтва, примхливо об'єднавши його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі спо¬руди.
Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні входи в храми-портали прикрашали профіліровкою, вико¬наною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштейнів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо.
Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) в Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі капли¬ці, завершені бароковими верхами. В результаті одержа¬ли напрочуд мальовничу семиверху споруду з сильно роз-членованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничого лег¬кого вінчання банями. У стилі бароко споруджені три-нефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) та тринєфний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.).
Риси українського бароко своєрідно проявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будин¬ку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, отинькований і побіле¬ний. Він справляє враження скульптурної обробки, — так пильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архі¬тектурні деталі — півколонки, кронштейни, фігурні, луч¬кові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей свідчать, що автор був знавцем єв¬ропейської архітектури.
Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальов¬ничості, декоративно? взористості. В той час активно засто¬совувалися розписи, ліпка й колір. Великі настінні розписи, багатоярусні іконостаси з'явилися в інтер'єрах архітектур¬них споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір в бу¬дівлях змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, нада¬ли їм стилістичної єдності, мистецької довершеності й на¬ціонального обличчя.
Одним з найхарактерніших творів цього періоду е бра¬ма Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. В ній архітектор Иоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліриз¬мом і задушевністю образу. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності вирішує Й. Г. Шедель у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р.), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочис¬тістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) в с. Великі Сорочинці на Полтавщині.
З другої половини XVIII ст. починається третій, завер-шальний період розвитку стилю українського бароко, в якому великий вплив справила творчість видатних майстрів європейської інколи — в Західній Україні німця за похо-дженням Б. Меретина, в Східній — італійця за походжен¬ням В. В. Растреллі та українця І. Г. Григоровича-Барського. Б. Меретину і В. Растреллі властиві 'рафінована ар¬хітектурна композиція, щедре використання монументаль¬но-декоративної скульптури — статуй, ваз. Мистецькі твори В. Растреллі характеризуються елегантністю архітектур¬них форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне, зокрема» для Андріївської церкви в Києві (1753 р.). Велике вражен¬ня справляють також Михайлівська церква в с. Вороніж на Сумщині (1776 р.) та Троїцький собор у с. Новомос-ковському на Дніпропетровщині (1778 р.).
Архітектурні споруди українського бароко мають особ¬ливу мистецьку цінність. Вони розвивались під впливом, з одного боку, архітектурної естетики європейського бароко, а з другого — народних традицій. Разом з тим українське бароко є ланкою в розвитку загальноєвропейської архі¬тектури, становлячи одну з національних шкіл цього ве¬ликого стилю.
Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітектури, був гетьман Іван Мазепа (1644—1709 рр.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, буду¬вались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д. Ан¬тонович називав добу І. Мазепи «другою золотою добою українського мистецтва, після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого» *.
Заходами І. Мазепи закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудо¬вано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печор¬ської Лаври, Миколаївський собор. В бароковому стилі оформлено Софійський собор, який перебудовано у 1691— 1705 рр., Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря.
Інтенсивно розбудовувався Батурин, який в 1669— 1708 рр. був гетьманською резиденцією. Сучасників вра¬жала своєю архітектурною довершеністю Мазепина палата:
в Батурині, збудована в західноєвропейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О. Меншиковим після Полтав¬ської битви, зрисував Т. Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований при І. Мазепі в 1703—1704 рр.
Багатовікові будівельні традиції позначилися на плану¬ванні та забудові тогочасних міст України. Поселення від¬значалися різноманітністю планувальних композицій (лі¬нійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.
У період національно-визвольної боротьби на Україні першорядного значення набуває захист поселень від нападу ворогів. Будувалися різноманітні штучні споруди, серед яких виділялись оборонні вежі, укріплення бастіонного ти¬пу. їх зводили селя'нсько-козацькі війська під Збаражем,. Берестечком, Кам'янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевом, Ужгородом. У багатьох містах, насамперед полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їх території споруджувалися магістрати, ратуші, храми, навчальні за¬клади тощо.
Західноукраїнські міста характеризувалися значною кількістю забудов, що розміщалися навколо ринкових май¬данів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими а-бо дерев'яними будинками довкола. Неподалік підноси¬лися стрімкі вежі, бані церков та шпилі костьолів, а стра¬тегічно важливі місця займали фортеці й замки. Такі за¬будови були характерними дя багатьох міст (Львів, Кам'я-нець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).
З другої половини XVII ст. в Україні поширюється мо-нументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут-відіграло творче переосмислення багатої будівельної спад¬щини давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом збері¬гали первісну просторову структуру, однак зовні їм нада¬вали барочного вигляду — з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Ки-ївська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спась-кий та Борисоглібський собори в Чернігові.
Нове муроване будівництво охоплювало різні типи мо-нументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершу-валися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досяг-ненням українського монументального будівництва сталії муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новго-роді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, що ступінчасте зростають до центру, про¬сторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архі¬тектурних форм і оздоб.
Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим ви-користанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька доверше¬ність і монументальність притаманні таким спорудам сти¬лю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.
Чудовою пам'яткою архітектури є славетний собор 'св. Юра у Львові (1745—1770 рр.) — величава споруда масивних динамічних форм й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужу¬ється вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р. н. невідомий—1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний у той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко.
На Київщині жив і творив у той час визначний будів¬ничий Степан Ковнір (1695—1786 рр.). За його участю спо¬руджені дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в Китаївській пустині поблизу Києва.
Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григо-рович-Барський (1713—1785 рр.). За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі "(1760 р.), Покровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші па¬ростки архітектури стилю класицизму.
Значні досягнення монументальної архітектури пов'язу-валися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хре¬щаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував май¬стер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів вико¬нували народні майстри під керівництвом відомого росій¬ського різьбяра Сисоя Шалматова. Дев'ятиверхий Тро¬їцький собор у с. Новомосковському (1773—1778 рр.), збу¬дований Якимом Погребняком, — найбільша і найвища то¬гочасна дерев'яна будівля в Україні.
Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декора-тивності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджу¬валися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, ство¬рених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.
Реалістичні тенденції мистецтва України попередніх ча¬сів набули дальшого розвитку в живописі. В кращих творах відбивалися суспільні та естетичні ідеали нової доби, зна-ходили відгомін події визвольної війни 1648—1654 рр.» «спрямованої проти шляхетської Польщі.
В монументальному стінописі, іконописі та портреті про-відне місце зайняв образ людини, що складався під впли¬вом естетичних і етичних уявлень тогочасного суспільства.
Творчість народних майстрів яскраво відбилася в кар¬тинах «страшних судів». Визначним явищем стало звертан¬ня до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщи¬ни, а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.
Особливості народного монументального живопису яс-'краво виявилися в оздобленні церкви св. Юра в Дрогобичі, а також в розписах дерев'яних храмів у Сихові, Берегометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.
У монументальному стінопису мурованих будівель про¬відне місце належало митцям Києва. При поновленні виз¬начних споруд давньоруської доби у Києві майстри нама¬галися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами, що було своєрідним мистецьким уособленням боротьби народу проти турецько-татарського поневолення й польсько-шля¬хетського панування.
Наприкінці XVII ст. в українському живописі набуває поширення стиль бароко, з'являються нові та переосмис-люються традиційні сюжети. Композиційне їх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва, зокрема на графічні альбоми, присвячені темам Старого і Нового Завітів.
Одним із найяскравіших представників бароко в укра-їнському живописі на зламі XVII—XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насиче¬на палітра та динамічність композицій (Жовківський іко¬ностас (1697—1699 рр.).
Увага до образу простої, мудрої і мужньої людини по¬мітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема у творчості таких митців, як Ілля Бродлакович, Яцько з Виш¬ні, Іван Маляр, Стефан Вишенський, Йов Кондзелевич.
Творчість ієромонаха Йова Кондзелевича (1667— 1740 рр.), який мав добру професійну підготовку, пройнята високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окре¬мих персонажів або сценічних сюжетів. Шедевр Йова Кон¬дзелевича — монументальний Богородчанський іконостас» виконаний у 1698—1705 рр. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському на¬ціональному музеї).
Композиції Богородчанського іконостаса захоплюють високою "майстерністю виконання та нестандартністю трак-тування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса чарують своєю одухотвореною красою, майстерним відбит¬тям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).
У цей період набуває розвитку український портретний живопис, особливо популярний в середовищі шляхти і ко-зацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і виз¬начних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малю¬вали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом або гербами.
Посилення реалістичних засад, психологічне відтворен¬ня образів в культових розписах мали значний вплив на інші галузі образотворчого мистецтва України, зокрема книжкову та станкову графіку. На цей час припадає твор¬чість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуйлович, Іван Стрельбицький та інші. Високоякісним поліграфічним і мистецьким вико¬нанням, вишуканим графічним оформленням позначені кни¬ги друкарні Києво-Печерської лаври.
Помітного розвитку досягла станкова графіка, тема¬тичні твори якої у численних відбитках поширю¬вались в Україні, Росії, Польщі та Литві. Зростав мистець¬кий рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, ху¬дожники-гравери розширювали тематику й відкривали шлях до активного впливу на інші галузі мистецтва.
В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьб¬ленням геометричного або рослинного орнаменту прикра¬шали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.
Визначними осередками виготовлення різноманітного яосуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України збе¬рігала певні відмінності щодо форми, стилю, орнаменталь¬ного та колористичного оздоблення. Це пояснюється роз¬маїтістю технологічних і мистецьких традицій.
Високий мистецький рівень притаманний виробам ли¬варного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького мо¬настиря (1690р.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а такж 800-пудовий .дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип та Карпо Балашевичі. їхні ви¬роби і сьогодні прикрашають колекції старовинної зброї '-Московського Кремля, Державного Ермітажу та інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепаль¬ну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, сагайдаки.
Збагатилися технічні та образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд — ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковши, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів та птахів.
З усіх видів народної художньої творчості чи не най-поширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, безпо-середньо пов'язані з художнім прикрашанням побуту наро¬ду, його одягу й житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок («гаптів»), тканих поясів та інших предметів українського вбрання .можна знайти у багатьох літературних джерелах. Ці види народ¬ної творчості були поширені на території України як до¬машнє виробництво, а з кінця XVIII ст. — як ремесло. Най¬більшого розквіту ткацтво та вишивка досягли, у XVIII— на початку XIX ст.
Орнаментальні мотиви української народної вишивки мають надзвичайне багатство композиційних укладів і ко¬льорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки виявляють чимало регіональних відмін. Для Полісся, Во¬лині, Бойківщини — це застосування одного кольору. Стро¬го геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі» Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська і особливо пол¬тавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовни¬чим трактуванням рослинного орнаменту*.
У складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в ук-раїнській культурі другої половини XVII—кінця XVIII ет. знайшли відображення кращі риси національного характе¬ру, прагнення до свободи та соціальної справедливості,. розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямова¬ність духовної культури українського народу даного періо¬ду свідчить про прагнення митців до формування та поши¬рення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми. Це особливо яскраво прояви¬лося у період українського національно-культурного відро¬дження кінця XVIII — початку XX ст.
Просмотров: 917 | Добавил: rusy | Теги: Духовна культура українського народ | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017