Понедельник, 21.08.2017, 16:51
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Рефераты

Главная » 2013 » Март » 13 » Реферат на тему: Козацтво
17:56
Реферат на тему: Козацтво


Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.
Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.
Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.
Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.
Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.
Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.
Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі.
На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.
У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.
Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей.
Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство- громаду з єдиними органами управління.
У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.
Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".
Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.
Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.
Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.
Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.
Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.
Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом "старшому судді усіх низових козаків". Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.
Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.
Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.
Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.
У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхетські володіння.
Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не добившись цього, вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.
На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям.
Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — занепадала і поповнювала лави "черні". Важливе місце у реєстрі посідала козацька "середина", тобто козаки, що знаходилися між реєстровою верхівкою і "черню".
Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.
Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.
Список використаної літератури
Дорошенко. Історія України. – К., 1999.
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.
Наливайко Д. С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. К., 1992. — С. 85.
Полонська Н. Історія України. – К., 2001.
Смолій В. А, Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К., 1999.
Субтельний О. Історія України. – К., 2000
Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // УЇЖ. — 1990. — N" 12. — С. 23.
Смолій В. А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва // УЇЖ. — 1990. — № 12. — С. 14
Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // УЇЖ. — № 5. — С. 69.
Просмотров: 1015 | Добавил: rusy | Теги: Реферат на тему: Козацтво | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017