Суббота, 16.12.2017, 10:02
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Рефераты

Главная » 2013 » Март » 13 » Реферат на тему: Походження українського народу
21:08
Реферат на тему: Походження українського народу


Історична наука остаточно ще не з'ясувала багато питань щодо походження українського народу. Адже щоб людському колективу сформуватися у таку історичну спільність, як народ, минають століття, протягом яких відшліфовується його самобутність. Насамперед потрібне тривале співіснування на разом освоєній території. Отже, повинна виконуватися спільна дія, спрямована на своє утвердження, у результаті якої створюються матеріально-господарські, культурні, духовні цінності й водночас формується психологічна усвідомленість необхідності спільного буття.
При цьому вагомим фактором соціальної єдності будь-якого людського колективу є мова. Можливість порозумітися між собою за допомогою мовлення найповніше формує соціально-психологічну згуртованість, довіру, особливо на ранній стадії, і врешті — це основа людського прогресу, коли у найдосконалішій формі можна передати будь-яку інформацію.
У процесі формування і становлення української нації, як і інших націй світу, мова відігравала мобілізуючу роль. Умови для фізичного життя можна було здобути на іншій території, можна пристосуватися до іншого ландшафту і навколишньої дійсності, але усе це здійснювалося у гурті, члени якого мали можливість спілкуватися між собою. Первісні людські колективи вели кочовий чи напівкочовий спосіб життя, долаючи великі відстані, пристосовуючись до різних кліматичних умов, використовуючи набуті, хай ще примітивні, навички добувати їжу, господарчо освоювали територію. У цих умовах мовлене один до одного зрозуміле, рідне слово згуртовувало людей.
Засобом мовлення творився первісний пласт народної духовності, який згодом виявився у піснях, обрядах, прислів'ях, примовках, заклинаннях, благаннях тощо. Усе духовне надбання було тісно пов'язане з господарською діяльністю, захистом свого місця поселення і виступало характерною ознакою існуючого способу життя.
Другим важливим чинником була традиційна побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зведення житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Враховуючи органічність, взаємопов'язаність духовної і матеріальної культур, формувалось своєрідне культурне середовище в історичному процесі становлення українського народу.
Здобуті духовні цінності викликали почуття відповідальності за їх збереження, прояв патріотизму, усвідомлення своєї самобутності. Набуті господарські навички, знаряддя праці, виготовлені у певному людському згромадженні, забезпечували можливість існувати; колективне виконання обрядово-ритуальних дій, ворожінь, заклинань створювало атмосферу непізнаваності цих явищ, а отже, певну смиренність і підкорюваність. А це, у свою чергу, ще більше об'єднувало людей. Практичні мотиви гуртової спільності переростали у самоусвідомлення своєї історичної долі як одного з компонентів у формуванні етнічної спільності — українського народу.
Згуртування людського колективу здійснювалося на стадії постійних переміщень, міграцій. Проте самоусвідомлення себе як своєрідної людської спільноти відбувалося в умовах стаціонарного заселення певної території, де протягом століть формувалися культурні цінності. Таким чином, спільна територія стає ще одним фактором виникнення народу.
Отже, народ як історично сформована спільність людей характеризується стабільними ознаками мови, культури, психічного складу, стійкими міжпоколінними зв'язками, а також усвідомленням свого спільного походження, визнанням самоназви етносу та історичної долі, у значній мірі пов'язаної із заселенням і освоєнням певної території. Як уже зазначалося, поняття «народ» за своїм змістом відповідає широковживаному в літературі поняттю «етнос». Тому коли йдеться про походження того чи іншого народу, використовуємо науковий термін «етногенез», що дослівно перекладається українською мовою як «походження народу» («ethnos» — народ і «genesis» — походження). Отже, етногенез — це сукупність історичних, соціально-культурних явищ і процесів, які спричинилися до утворення етносу. Історичний процес формування українського народу має декілька етапів. Одним з них є кровноспоріднене об'єднання, яке прийнято називати словом рід. Саме на цій стадії виникає головний компонент складніших колективних утворень — спільна мова як засіб порозуміння між людьми. Спорідненість родів за мовою, господарською діяльністю, певними культурними елементами гуртує їх у більші за чисельністю об'єднання — у племена. Ця форма суспільної організації на шляху становлення народу є принципово важливою, оскільки у середовищі існування племен відбувається активне творення спорідненої культури, виробничих навичок, усвідомлюються дії щодо збереження себе і своїх набутків, духовна і психологічна близькість.
Вважається, що об'єднання людей у племена почалося майже одночасно з виникненням родів. Рід як соціальна одиниця в умовах кам'яного віку не був спроможний забезпечити свою безпеку і можливість існувати. Згуртованість родів полегшувала і покращувала їхній спосіб життя. Родова організація співжиття довший час залишалася основною ланкою племінного суспільного устрою. Однак сьогодні історична наука не має достатньо відомостей, щоб точно окреслити територію зародження родів, які стали основою формування слов'янських племен.
Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.
Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культивуються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свійських тварин.
Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хліборобськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпливів процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв культур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.
Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи з VII ст. до н. є., мали античні міста Північного Причорномор'я, зокрема Tip — у гирлі Дністра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. Покутіно), Пантікапей (сучасне м. Керч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.
Найбільший інтерес для нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починається відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозалізного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами, процес формування слов'янського етносу до III—II ст. до н. є. відбувався, головним чином, у Повісленні, охоплюючи також територію Волині. З виникненням зарубинецької культури, засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена та місцеві жителі, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

Зарубинецька культура (II ст. дон. є. — І ст. н. є.) охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах середньої і верхньої течій Дніпра, Прип'яті, Південного Побужжя. Територія, зайнята зарубинецькими пам'ятками, за підрахунками вчених, становила близько 500 км2. На той час сусідами слов'ян на півдні були сармати, на сході й півночі — балтські племена, на заході — германці.
Наприкінці І ст. н. є. більшість зарубинецьких племен Подніпров'я опинилася в зоні експансії сарматів, що призвело до розпаду даної етнокультурної слов'янської спільноти. Ця подія порушила економічну і політичну стабільність на території України. Основна маса зарубинців відійшла на північний схід у Верхнє Подністров'я та Подесення, витіснивши з цих земель балтів і частково асимілювавши їх.
Центр слов'янського розвитку в І—II ст. н. є. переноситься в західні області сучасної України, які не постраждали від сарматської експансії. Тут викристалізовується так звана зубрицька культура. Носіїв цієї культури, відповідно до писемних джерел, слід ідентифікувати з давньослов'янськими племенами венедів. Східну частину венедського масиву становили групи населення Подніпров'я та Подесення. Отже, якщо венеди західного регіону в процесі свого культурного розвитку «поглинули» у той час якусь частину дакійського та германського етносів, то східні слов'яни увібрали в себе значний балтський та сарматський культурний компонент.
У II ст. н. є. етнокультурна та політична ситуація на теренах України знову стабілізується. Слов'янські племена, значно розширивши територію проживання, відроджують традиційні види ремесел, хліборобство, виникають потужні металургійні центри. З римських провінцій запозичуються більш ефективні знаряддя праці (залізний наральник, жорна, токарний верстат тощо) та методи землеобробітку. Археологічні джерела фіксують тісний і наростаючий культурний зв'язок між слов'янськими групами, що населяли Волинь, Подністров'я, Подніпров'я, поступову уніфікацію їх матеріальної та духовної культур. Це, очевидно, свідчить про економічну і політичну консолідацію слов'янських племен венедів між Дністром і Дніпром, формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці. Економічне піднесення слов'ян підтверджується знахідками величезної кількості римських монет, розширенням гончарного, скляного, товарних ремесел. Формується нова, яскрава і самобутня слов'янська культура.
Цей важливий в історичному розвитку слов'ян процес був різко перерваний вторгненням з північно-західних регіонів сучасної Польщі германських завойовників, ядро яких складали войовничі й добре організовані племена готів. У II ст. н. є. готи поневолили прилеглі до України землі Мазовії та Підляшшя, винищивши значну частину місцевого населення, і в останній чверті II ст. вирушили на Волинь. Жах, який, мабуть, випереджував рух германців, примусив волинських слов'ян полишити свої домівки. Вони перемістилися у Подністров'я, де поселилися серед спорідненого населення, а також частково у Середнє Подніпров'я, де взяли участь у формуванні нової, так званої київської культури. Сліди германців губляться в районі Малого Полісся — болотистої місцевості, що відокремлює Волинь від Поділля. Ймовірно, численні слов'янські племена Подністров'я зуміли зупинити просування готів на південь. Ті змушені були повернути на схід, до Південного Побужжя, зайнявши його до кінця II ст.
Таким чином, готи ніби розрізали єдиний слов'янський масив на дві половини з центром у Подністров'ї, де з середини III ст. формується своєрідна слов'янська культура черняхівського типу, і Подесенні, в якому слов'яни створили київську культуру. Решта території перебувала до кінця III ст. під гнітом германців, які, підкоривши слов'янське та інше населення, узяли під свій контроль торгівлю з Римом, стали каталізатором формування черняхівської культури — однієї з найбільш яскравих у давній історії України.
У середовищі черняхівської культури мали місце значні процеси інтеграції різних етнокультурних груп. Про це свідчить різноманітність поховальних звичаїв, прийомів житлобудівництва, коріння яких сягають попередніх культур, у тому числі й слов'янських. Але ці процеси не завершилися створенням якоїсь нової етнокультурної спільності. Вони були зупинені розпадом черняхівської культури, причиною якого став розгром готів кочовими племенами гунів, об'єднаними зі слов'янами.
Початок формування слов'янських культур припадає на другу половину V ст. Тоді в історії Європи відбувалися важливі політичні та етнічні зрушення, пов'язані з остаточним розгромом готського об'єднання, розпадом західноримської імперії, активним виступом слов'ян проти Візантії. У слов'ян завершується розпад первіснообщинного ладу і починається розвиток соціально-класових відносин у їх початковій формі — військової демократії. Тоді складаються великі міжплемінні союзи слов'ян. Саме таким були антське та склавинське об'єднання. Як відомо, Михайло Грушевський, досліджуючи початки слов'янства, висловив думку, що антів треба розглядати як пращурів українського народу.
Один з перших союзів племен, що міг сформуватися ще в IV ст. у боротьбі з готами і проіснував до VII ст., називався дулібським. Літописець згадує його у зв'язку з нападом аварів за часів імператора Іраклія (610- 614 pp.): «...си же обри соєваху на славенах і примучиша дулеби сущая словени и насилье творяху женам дулебським?» Дуліби, а за ними волиняни і бужани, займали території Волині й Поділля.
На території Східної Волині мешкало плем'я древлян. Головним їх містом був Іскоростень. Його спалила княгиня Ольга, знищивши майже всіх мешканців за вбивство древлянами її чоловіка — князя Ігоря. На схід від древлян простягалися землі одного з найбільших східнослов'янських союзів — полян. Центром полян — «мужей мудрих и смишленних», як пише літописець, був Київ, який пізніше став столицею усієї Давньоруської держави.
Південну околицю східнослов'янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили у Південному Побужжі та Подністров'ї. Численний племінний союз, що розпався під тиском аварів, становили хорвати, землі яких обіймали Прикарпаття.
На Лівобережжі Дніпра мешкали сіверяни. На північ від древлян, між Прип'яттю і Двиною, побутували дреговичі («дрегва» — болото), а в басейні Дніпра і Сожа — радимичі та в'ятичі, ще північніше — кривичі. Найпівнічнішою групою слов'янських племен були ільменські слов'яни, що жили над озером Ільмень.
Більшість перелічених племен стали основою, на якій на рубежі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося державне утворення «Руська земля». Воно перебувало на вищому рівні політичної організації порівняно із союзами племен, об'єднавши їх в одне ціле. Бурхливе зростання міст, розвиток хліборобства, різноманітних ремесел, активна торгівля з Візантією, арабськими країнами та Європою, військові походи руських князів сприятливо впливали на формування давньоруського народу.
Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Займаючи величезну територію від Чорного моря до Льодовитого океану, від Карпат до Волги, Русь відігравала роль з'єднувальної ланки між західноєвропейським та східним світом. Давньоруський період в історії України був часом її розквіту та єдності, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії. Численні міста стали осередками високорозвиненої матеріальної та духовної культур, зокрема літератури, монументальної архітектури, живопису. Підтримуючи тісні й різноманітні зв'язки з країнами Західної Європи, Закавказзя та Середньої Азії, Київська Русь не залишалася сторонь від загальносвітового процесу розвитку. Прямим спадкоємцем культурних надбань Київської Русі став український народ, початок формування якого сягає періоду існування міцних слов'янських союзів племен.
Чимало дискусій точиться стосовно етнічної приналежності Київської Русі. Радянська історична наука, а ще до того російська офіційна, привчили нас думати, що Київська Русь була колискою трьох братніх східнослов'янських народів — українського, російського, білоруського. Це подавалося як аксіома. Апологетів концепції «колиски» не хвилювала складність процесу народотворення, певні закономірності у ньому. Замовчувались або спотворювались наукові версії відомих істориків XVIII — початку XX ст. щодо самостійного розвитку кожного із східнослов'янських народів, зокрема українського, про що свідчать записи літописців, археологічні, антропологічні, лінгвістичні та етнографічні матеріали.
Усе було спрямоване на несхитність політично вигідної для російських правителів псевдонаукової моделі походження, насамперед, російського народу як основного спадкоємця історії і культури давньоруського народу. Отже, було створено культ могутнього і майже вічного народу. Правителям Московської, а згодом Російської імперії необхідна була солідна політико-історична база своєї історичної зверхності. Монархічні ідеї обґрунтовували придворні історики російських царів Татіщев, Карамзин та інші, які трактували історію українського народу у контексті історії російського народу — «спадкоємця» усіх надбань Київської Русі.
Уже в той час з'явилися серйозні наукові докази, які по суті спростовували офіційні концепції дворянської історіографії. На початку XIX ст. український історик Опанас Шафонський у своїй праці «Чернігівського намісництва топографічний опис» чи не вперше сміливо заявляє про те, що малоросійський народ є найстаршим серед інших східнослов'янських народів.
Слушним було твердження іншого українського дослідника — Миколи Маркевича, викладене в його праці «Історія Малоросії»: малоруський народ походить від іншої групи племен, аніж великоросійський.
Чимало уваги присвятив питанню етногенезу Микола Костомаров. Праця «Дві руські народності» ґрунтовно розкриває весь спектр питань, пов'язаних з походженням українського і російського народів. Великого значення Костомаров надавав природному фактору, під впливом якого формується відповідний характер. Учений визнавав східнослов'янську етнокультурну спільність обидвох народів, але відмінність між ними відносив ще у докиївські часи. Український народ бере свій початок ще з VI ст. н. є., а з розпадом Київської Русі відбулось чітке розмежування українців і росіян, про що свідчать дані лінгвістики, фольклору, народної культури тощо. Костомаров надає великого значення особливостям душі як принциповій основі формування українського народу і нації.
Завершеного вигляду набула етногенетична концепція походження українського народу в історичних працях Михайла Грушевського. Вагомим у його методології є те, що вчений з'ясував насамперед закономірності становлення етносоціальних спільностей різних рівнів, у тому числі і народу. Він рішуче відкидає твердження деяких учених, що український народ, його історія починається з XIV—XV ст. А до того часу, мовляв, існувала якась загальноруська народність.
Грушевський вважав, що кожен народ має свою історію. Українці ведуть свій початок від антського союзу племен; у добу Київської Русі стають українською народністю. «Київська держава, право, культура була утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської», — дійшов висновку академік Грушевський.
Погоджуючись з тим, що «найголовніші діалектні групи у слов'ян ведуть свій початок, без сумніву, з праслов'янської епохи», дослідник запевняє нас, що давньоруські (зокрема південноруські) пам'ятки писані вже українською мовою. Отже, Грушевський ототожнював Київську Русь з українським етносом, не відкидаючи історичної причетності до неї російської і білоруської народностей як самостійних складових слов'янства.
Насправді, до творення народів не можна підходити суто механічно, базуючись лишень на декларативних твердженнях. Виголошення того, що Київська Русь була колискою трьох східнослов'янських народів, не вирішує суті справи, не ґрунтується на певних історичних закономірностях і не відповідає логіці процесу народотворення. Кожен народ мусить мати не тільки культурні, а насамперед генетичні витоки, що є запорукою людської спільноти.
Утворення Давньоруської держави не привело до остаточного формування українського (руського) етносу. Родоплемінна самосвідомість і самоназва зберігалися ще тривалий час. Фактор існування держави тільки прискорив консолідаційний процес поміж племенами і переосмислення їх у ширшому етнокультурному масштабі — цілого народу. Київська держава склалася, більш ймовірно, не в результаті мирного об'єднання усіх східнослов'янських племен, а як наслідок силового приєднання до одного з них, як ініціатора такого об'єднання, — племені полян.
Разом з полянами-русами (росами) основу Руської держави становили близькі за походженням племена, які усвідомлювали себе причетними до створених уже господарських і культурних надбань, володіли спільною мовою і освоїли певну територію. Вони ж і склали основу руського (давньоруського) народу, самоназва якого прижилася не одразу. Етнонім (назва народу) «руський», «русич» охопив здебільшого ту частину Руської держави», яку заселяли споріднені племена полян, древлян, волинян, сіверян, дулібів, тиверців, хорватів (білих хорватів), уличів.
Утвердження самоназви держави і народу тривало довго, але вже у часи розквіту Київської Русі, що припав на XI — першу половину XII ст., племінні самоназви відійшли на другий план. Разом з тим північні східнослов'янські племена ільменських слов'ян, кривичів зберегли свою племінну назву, а згодом перейменувалися самоназвою свого нового племінного об'єднання — Новогородська земля на «новгородці», паралельно з етнонімом «русичі». Аналогічна ситуація простежується і у західних племен східнослов'янського масиву, які після розпаду Давньоруської держави активно формували білоруський етнос. Це свідчить про те, що ще у докиївські часи серед різних груп східнослов'янських племен виявлялися своєрідні етнокультурні риси, які стали основою майбутніх народів — українців, росіян, білорусів.
Тільки-но центральна влада у Київській державі наприкінці XII ст. ослабла, одразу ж з'явилися сепаратистські тенденції удільних князівств. Одночасно почалося групування
князівств-племен за етногенетичною, етнокультурною ознакою. Навала татаро-монгольських полчищ прискорила цей процес.
Таким чином, можемо констатувати, що уже в Руській державі сформувались усі ознаки існування українського народу: самоназва як етнополітонім (назва держави) «Русь», етноніми «русич», «руський», культурна і психологічна спорідненість центральноруського етнокультурного масиву, достатньо органічно поєднані господарські зв'язки на уже віддавна освоєній території. Слід звернути увагу на сильні етнічні імпульси русичів-українців, що склалися ще на родоплемінній стадії і зміцніли у часи Київської Русі, не піддалися асиміляції у лихоліття української бездержавності. Формуванню нації як специфічного стану згромадження людей притаманні відповідні стадії становлення: плем'я, народ, надія. В основу кожної з них покладено одні й ті ж компоненти: самоусвідомлення себе як певної спільноти, сприйняття своєї самоназви, загальна спільність культури, віровизнання, психологічна спорідненість, господарсько-виробничі зв'язки і обжита, освоєна територія (етнічна територія). Перехід від племені до нації можна образно порівняти з процесом формування людини: родоплемінна стадія — це дитячий вік, стадія становлення народу — юність, а стадія існування нації — зрілість.
Еволюція історичних форм спільності людей від племені до нації відбувалась у результаті поглиблення суті кожного з компонентів цього об'єднання. Згуртування споріднених племен у державу істотно змінює і психологічні настанови щодо самоусвідомлення і самоназви. З'являється така людська спільність, як народ, яка цілком вбирає в себе набуту усвідомленість рівня племені. Під час цього переходу значно змінюється усталений спосіб життя: розширюється територія проживання, людська спільнота зростає кількісно, формується зовсім нова мета існування тощо. Історична еволюція від народу до нації відбувається шляхом удосконалення всіх сфер життя. Скажімо, розширюються завдання у політичній та соціальній сферах; відбувається процес етнопсихологічної і етнокультурної кристалізації, коли чітко усвідомлюється цінність свого, відмінного від чужого, сусіднього, виробляється оцінкова шкала власної спадщини, як духовної, так і матеріальної. Спостерігається посилення внутрішньої консолідації через усвідомлення своєї історичної територіальної господарської спільності.
Принципово вагомим фактором етногенезу є стабільне освоєння певної території. Як відомо, фактор ландшафту, клімату істотно впливає на характер людини, людської спільності взагалі. Якщо певний людський колектив спадково, з покоління у покоління, тривалий час (кілька століть, а може й тисячоліття) проживав у певних ландшафтно-кліматичних умовах, то формується відповідний, злагоджений з даним природним середовищем, характер людини. Археологічні, антропологічні дані, лінгвістичні матеріали дають підставу стверджувати про переважання у заселенні України впродовж принаймні двох тисячоліть певної групи племен. Першими з них, назва яких відома з історичних джерел, були кімерійці (1500—1000 pp. до н. є.). Отже, територія, споконвіку заселена певним етносом, називається етнічною територією. Загалом етнічна територія — це складне історико-культурне утворення.
Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури. Потрапивши у Францію, Італію, Іспанію чи Японію, за пам'ятками зодчества зовсім не важко визначити територію перебування. Одночасно і природні пам'ятки — водоспади, печери, озера, ріки тощо персоніфікуються з відповідним етносом. Етнічну українську територію пізнають, наприклад, за Дніпром, багатством українського чорнозему, своєрідним природним ландшафтом Полісся, Карпат тощо.
У процесі становлення української нації етнічна територія дещо міняла своє окреслення. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали змін у напрямку відчуження цілих масивів від етнічного ядра. Достовірно відомо одне: теперішня територія Української держави ще з докиївсько - руських часів була оперативним простором колонізаційної дії племен, які склали історичну основу української нації.
Як відомо, консолідація народу відбувалась через мову. Схематично наближення діалектів до єдиної розмовної мови можна викласти так. Спочатку існували племінні мови-говірки, які з утворенням Київської держави почали формуватись у загальнонародну українську мову, яку називають давньоруською. Активне спілкування мешканців усіх регіонів етнічної території стало однією з умов вироблення і вдосконалення загальнонародної мовленєвої культури. Згодом на народній базі витворився нормативний літературний рівень української мови.
Самосвідомість передбачає появу назви чи самоназви людського згромадження як основного компонента у процесі становлення народу. У сприйнятті назви народу виявляється психологічна сумісність, родинна згуртованість, визнання єдиного пращура. Бо ж не може бути вищого судді, ніж сама людина. Вона почуває себе українцем, тобто у такий спосіб свідомо ідентифікує себе з усім, що створив цей народ упродовж усієї попередньої історії. Це не що інше, як глибинна внутрішня настанова усвідомленої поведінки. Будь-яка штучність, агресивність у напрямку зміни самосвідомості чи визнанні самоназви народу зазнає невдачі, не має майбутнього. Нам відоме намагання більшовицьких безбатченків створити певну спільність людей під назвою «радянський народ», штучно об'єднуючи сотні історично сформованих народів зі своєю самобутньою культурою, історією. Позбавлення людини змоги визнавати себе частиною усвідомленого і визнаного народу неминуче призводить до особистісного невдоволення і суспільного конфлікту, адже це стосується особистісної і національної гідності.
Цікава психологічна трансформація сталася з назвами «Україна», «українець». Повернувшись до родоплемінного рівня, об'єднання людського колективу, усвідомлення самоназви було локалізоване межами родоплемінного буття. Емоційно загострено сприймалася не стільки назва племені, скільки приналежність до певного колективу, який здатний був вистояти і вижити у складних умовах. Тобто важливими були соціальні й господарські мотиви.
При консолідації і гуртуванні близькоспоріднених племен у державне об'єднання Русь, яке приймає самоназву одного з племен (полян-русів), виникло двоїсте почуття і, можливо, ностальгія за племінною самоназвою. Тому протягом певного періоду одночасно існували локальні родоплемінні назви (скажімо, древляни, поляни, волиняни тощо) і етнонім «русич», «руський».
Нам важко судити про глибину сприйняття загальнодержавної назви «Русь» і «русичі», «руські» як найменування народу. Але писемні матеріали того часу зосереджують увагу саме на цих назвах. Не виключено, що політичні успіхи Володимира, продовжені Ярославом Мудрим, мали психологічну настанову на сприйняття етноніма «русич». Адже з розпадом Київської Русі етнонім «русич», «руський» закріплюється за населенням Подніпров'я, Полісся, Подністров'я, Прикарпаття і Закарпаття.
Північні східнослов'янські племена об'єднувалися у Володимиро-Суздальське, Московське князівства, Новгородську і Псковську землі та інші утворення, іменуючи себе здебільшого «суздальцями», «московитянами», «псковичами» тощо. На базі цих князівств виникло Велике князівство Московське, а його мешканці почали називати себе «москвитянами», «московитянами». Тільки у XVII ст. Московська держава набула офіційної назви — Російська держава, політично скомбінувавши свій зв'язок з Київською Руссю, підкоригувавши слово «Русь» на «Россию».
Відомий український дослідник Юрій Венелін (Гуца) доводив, що право називатися Руссю все-таки у першу чергу належить Україні.
Етнонім «руський», «русич», «русин» залишався за українським народом аж до XIX — початку XX ст., хоч паралельно, починаючи з XII ст., побутував інший етнонім — «українець». Особливо живучим був етнонім «русин» у Галичині, на Закарпатті, Північній Буковині, що зумовлено певними політичними обставинами. Ні поляки, ні угорці, ні румуни, ні словаки не хотіли визнавати нас частиною уже сформованої Української нації, а, зумисне дроблячи її, протиставляли одні регіони України іншим — навіть у назві. Така політика завойовників.
Москвофільський pyх, що існував на Закарпатті і в Галичині у другій половині ХIX — на початку XX ст., усіляко намагався підкреслити не українське, а російське або якесь інше походження мешканців цієї частини етнічної української території. Починаючи із XVII ст., Московія замість етнополітонімів «Русь» чи «Україна» намагалася утвердити зневажливу назву «Малоросія», «Мала Росія», коли після безславної Переяславської ради 1654 р. значна частина України була приєднана до Московської держави. Російський цар у 1662 р. створив Малоросійський приказ для управління підкореною Україною.
Однак термін «Мала Русь» в Україні з'явився ще в XIV ст. і стосувався галицько-волинських земель. Князь Юрій II в одній із своїх грамот, виданій 1335 p., проголосив, що він — «князь усієї Малої Русі», що мало означати політичну спадкоємність Великої Русі з центром у Києві, яка на той час уже розпалась.
Зневажлива назва «малорос», «малоросіянин» не була сприйнята українським народом. Шовіністична спроба утвердити її виявилась безуспішною. Не прижилася й ще одна епізодична назва частини українського народу Середнього Подніпров'я — «черкаси», запроваджувана Московською державою у XVI—XVII ст.
У Київському літописі під 1187 р. зафіксоване слово «Україна», яке згодом стало похідним для назви цілого народу — українського. Літописець навів цей термін з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, за яким плакали переяславці і «за ним же Україна багато потужила».
Нині існує чимало наукових версій етимології цього слова. Одна з них, яку заповзято пропагували і обстоювали в Росії, пояснює його зміст як «окраїнні», «українні» землі російсько-державного пограниччя. Інакше кажучи — околиця Росії. Для спростування антинаукової нісенітниці достатньо нагадати, що Московське князівство як держава сформувалось лишень у XV ст., а термін «оукраина» з'явився ще у XII ст. Одночасно й польський історик Грондський у шовіністичному запалі визначає Україну як «окраїнні» землі Польщі.
Найвірогідніше наукове твердження полягає у морфологічній зміні слова «країна» у значенні «держава». Тоді легко прочитується літописна згадка та інші історичні тексти, де записано «оукраина», тобто «у країні», «у державі». Адже на час літописного запису Київська Русь була державою (країною).
З часом етнонім «українець», як і етнополітонім «Україна» охопив усю українську територію і був прийнятий її мешканцями як самоназва. Французький офіцер П'єр Шевальє зробив щодо цього такий запис: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною». Богдан Хмельницький у своїх відозвах неодноразово вживав назву «Україна». Проте загальнонародного визнання етнонім «українець» набув лише у XIX ст., що пояснюється надзвичайно складною історичною долею нашого народу.
Етнічна територія від Хмельниччини була поділена між декількома державами. І все ж сила національного самоусвідомлення була нездоланною. Український народ творив свою самобутню культуру, літературу, мистецтво, свій характер. Це виявилося сильнішим за жорстокість окупаційних режимів і намагання поневолювачів позбутися українського народу взагалі.
Паралельно зі спільноетнічною виникали нові етнолокальні назви, зумовлені тими чи іншими факторами. У деяких місцевостях одночасно могло функціонувати декілька регіональних назв, територіальне поширення яких здебільшого не збігалося. В основу виникнення деяких з них було покладено географічні, природно-ландшафтні, етнокультурні чинники. Одночасно могла з'явитися ще одна локальна назва як історичне окреслення даної території і соціально-політичних процесів. Локалізація назв цим не обмежувалась, бо етнокультурні особливості певного регіону спричинювали до виникнення етнографічної назви. З'являлися також і адміністративні назви місцевостей.
Таким чином, у деяких регіон
Просмотров: 1675 | Добавил: rusy | Теги: Реферат на тему: Походження українс | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017