Навколо радости так мало! Який у чорта днів бадьор, коли ми крила поламали у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами в розгоні страшному слова.... Розбий же голову об камінь, моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти не спромоглась на гарний плід.. Не вміла жить, так хоч умерти зумій як спід!
Ходою гнівною блукаю в своїм краю чужинцем я. Пожаром очі заливає мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій невже не встать тобі від ран? Москві та Жечі Посполитій тебе шпурнув колись Богдан,
А потім хтів тобі Мазепа від серця щирого добра... Його ти зрадила і степом пішла рабинею Петра. Хіба ж не жах!? Своєї зброї не маєш ти в ці скорбні дні. У тебе так: два, три герої, а решта - велетні дурні.
А решта - тільки безголів'я, що на багно кричать: "Блакить!" Якби ж я міг, якби зумів я тебе, Вкраїно, воскресить!? Твої шляхи -одчай і камінь, така прекрасна, й мов на сміх ти плодиш землю байстрюками, багном і гноєм для чужих!... У голові твоїй макуха, хіба ж ти можеш жить сама, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину мене на розпач і на жуть! Ах, я люблю тебе, Вкраїно, І сам не знаю, що кажу!
Я ж - син, твій син, що йшов за тебе на смерти реготи не раз, той, що забув і Бога й небо, аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами і знов піду, де гул і мгла... Лиш одного я хочу, мамо, щоб ти щасливою була!
