Пятница, 29.03.2024, 04:46
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Главная » .. » Рассказы для детей

..: 341
..: 311-320
Страницы: « 1 2 ... 30 31 32 33 34 35 »

Гадаю, що кожен на питання «Чи вмію я спілкуватися?» відповість так: «Скільки живе людина, стільки вона вчиться». Знань ніколи не буває багато. А знання мовного етикету характеризують загальний рівень інтелекту й культури особистості. З питань культури спілкування написано чимало досліджень мовознавцями, психологами, вченими різних наук. Чому ж цьому питанню надається так багато уваги?

Спілкуватися можна «грамотно» й «безграмотно». Партнерів по спілкуванню можна перетворити на недругів, а можна — у прихильників. Ваша манера спілкування — це те, що стоїть між вами й іншою людиною. Іноді це стіна, яка вас розділяє. Якщо ви самі хочете, щоб існувала ця стіна, — ваше право. А якщо не хочете? Але вона все-таки виникає? Чи вмієте ви так привітатися з людиною чи про щось запитати, щоб їй приємно було відповісти вам? Чи здатні ви викликати інтерес і почуття довіри? Якщо з вами грубі — чи знаходите ви відповідну реакцію, крім власної грубості?

У спілкуванні людина насамперед повинна вміти скинути маску. Адже ми звикли соромитися відкрито висловлювати свої почуття. У нас є завчені маски — шаблони зовнішньої поведінки. Вони слугують захистом від надмірної допитливості й нескромності інших, захистом від можливих глузувань, «шпичок» та «укусів». Ми всі повинні навчитись відвертості. Це не означає демонструвати інтимні сторони свого життя. Не можна вимагати й від іншого, щоб він постійно «розкривався». Все просто: треба активно, виразно виявляти свої почуття. Треба бути безпосереднім і не боятися, що за це покарають.

Хочеться порадити своїм ровесникам намагатися зробити спілкування приємним і корисним. Як кажуть, треба вміти допомагати людям словом і ділом.

Пам'ятайте, що завжди необхідно бути уважним, ввічливим і доброзичливим при спілкуванні, поважати співрозмовника, уважно його слухати. Відомо, що найкращий співрозмовник той, хто більше слухає, а менше говорить.

Неввічливо багато говорити про себе, перебивати співрозмовника. Іноді дратує, коли людина розмовляє без потреби голосно, вживає грубі слова. А як важливо відчувати настрій співрозмовника, його ставлення до ваших слів. Отже, спілкування — це наука і мистецтво.
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.
(В. Симоненко)

Ми - молоде поколiння нової держави України, якiй виповнюється десять рокiв. Вона ще така молода! А її iсторiя? Її досвiд? Що залишили нам попереднi поколiння, що залишають тi, що живуть нинi, що залишимо по собi для майбутнього ми?

Вважаю, що найголовнiше, що залишили нам нашi предки - це велике прагнення волi. Яке воно давнє - це намагання! Скiльки поколiнь вимрiяли його, працювали задля нього? Ще з часiв Київської Русi славнi русичi виборювали його у нескiнченних битвах. Пiзнiше його високо пiднесли на своїх корогвах "лицарi волi" - козаки. Потiм будiвничi першої Української Народної Республiки.

Тепер, нарештi, ми здобули цю волю. Вiрю, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль i прагнень, розуму i вмiння.

Нам у спадок передали величезне багатство - прекрасну землю України з її родючими грунтами, густими лiсами, живлющими водами. Завжди любили цю землю люди, обробляли її, поливали (iнодi, у часи лихолiть, i кров'ю). Пишалися урожаєм, берегли святиню - хлiб, були справжнiми господарями.

Але настали часи, коли забрано у людини землю, забрано хлiб, вiдлучено вiд неї справжнього господаря, тавровано його принизливим словом "куркуль". Але найжорстокiшi "покручницькi дiяння" не змогли зламати високого духу справжнього господаря, хлiбороба, сина землi.

Потому час "подарував" нам жахливi випробування Великої Вiтчизняної, а грiзна квiтнева нiч 1986 залишила у спадок гiркий i чорний полин Чорнобиля - результат передчасних партiйних рапортiв та безгосподарностi горе-керiвникiв. Пробач нам, матiнко-земле, цю науку.

Ще довго будуть пекти жарини Прип'ятi, ще довго страждатиме земля у лиховiснiй зонi. Чеснi трударi припадають руками i розумом до землi, вiдроджують i збагачують її. I щедра, вона, забувши всi злодiяння, заподiянi їй, дарує дiтям своїм хлiб щоденний. I вiриться по-Тарасовому, що "оживуть, степи, озера"...

У спадщину ми отримали i неоцiненний скарб - думу i пiсню, яка "не вмре, не загине". Бринить у народних творах душа наших предкiв, якi нiколи не корилися i

З тяжкої неволi,
З вiри бусурманської,
На яснi зорi,
На тихi води,
У край веселий,
У мир хрещений!
завжди поверталися переможцями.

Дано нам у спадок мову солов'їну, яка єднає мiж собою рiзнi поколiння. Як тут не згадати слова М.Т.Рильського, зверненi до всiх нас:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози
Вона хай буде...

Мова - найбiльше духовне багатство народу. "Запашна, спiвуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики i квiткових пахощiв" - най-бiльша святиня, яку слiд берегти i примножувати.

Перейшла нам у спадок i книга - "це духовний заповiт одного поколiння iншому". У книгах не лише минуле: вони є документами, згiдно з яким ми є володарями сучасного, володарями суми iстин i знань, знайдених стражданнями, iнодi облитих кривавим потом; вони - програма майбутнього. Скарб цей у нас багатющий. Вiд лiтописних хронiк Київської Русi i першодрукiв Iвана Федорова до генiальних творiнь Т.Шевченка, I.Франка, Лесi Українки, М.Коцюбинського та творiв сучасних поетiв, письменникiв, науковцiв, фiлософiв, вчених.

А ще у своє життя ми маємо взяти успадковану вiд пращурiв незламну вiру, святу, невмирущу. Свiтла i горда, як у Тараса Шевченка. Жодної нотки песимiзму: "буде правда мiж людьми? Повинна буть, бо сонце встане i оскверненну землю спалить".

Правда i вiра спроможнi знести всi випробування, що випали i випадуть на нашу долю.

Адже змiг Т.Г.Шевченко досягти осяйних вершин людського духу, пiдвiвшись iз найжахливiшого болота злиднiв, безправ'я, крiпацтва. Зумiв же вiн стати символом нашого народу, його совiстю? А ми? Хiба не дiти ми свого народу?

Будьмо ж гiднi називатися синами й дочками його, вiримо, що

...є в нас воля
I є в нас доля,
I є земля в нас i небеса.
Є у нас мова, своя, чудова,
Є у нас гордiсть i є краса!
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Напевно, багато з людей задавалися цим питанням. Ця тема в наш час злободенна, як ніколи. Я теж не раз замислювалася над цією проблемою. Зараз, коли багато з людей перебувають у постійній погоні за грішми, коли матеріальне благополуччя є самоціллю більшої частини нашого суспільства, коли темпи життя ростуть із кожним днем, коли головним життєвим кредо стає вираження «хочеш жити – умій вертітися», чи може йти мовлення про такі речі, як чеснота, любов, милосердя, безкорисливість? У кожного своя думка на цей рахунок. Один уважає, що це дійсно віджилі поняття, що в наше століття більших швидкостей, коли кожний може сподіватися тільки на себе й вірити тільки в себе, нерозумно й даремно бути милосердним або безкорисливим. Дійсно, а що це дає? Яка вигода для тієї людини, що віддасть гроші, нехай навіть невеликі, незаможному? Що одержить того, хто дотримує всіх заповідей Господни й любить «ближнього свого, як самого себе»? Нічого. Або ничти нічого? Чи можна вважати «нічим» власне задоволення? Я так не вважаю.

Люди, які не випробовують радості, допомагаючи своєму ближньому, на мою думку, просто егоїсти. І таких людей багато. Їхня кількість росте з кожним днем, вони наводнюють нашу планету, вони, подібно смертоносним вірусам, убивають наше суспільство. Ці люди не люблять нікого, крім себе. Так що ж у цьому гарного? Я згодна, що в матеріальному змісті це абсолютно невигідно й що життя диктує свої суворі закони – закони джунглів. Не щадити нікого, змітати все на своєму шляху – і будеш на вершині. Звучить жутковато, не чи правда? Але саме так і обстоит зараз справа. Кар’єристи, злодії, злочинці, просто озлоблені люди всюди. Суспільство задихається. Чи не час одуматися? Чи не час зробити перший крок до зімкнення здорового колективу, нормальних людських відносин?

Пора! І починати треба в першу чергу із себе. Звичайно, любов, милосердя, безкорисливість у глобальному масштабі – гарні слова. Але подивитеся, як поводитеся ви, люди навколо, ваші друзі й близькі. Імовірно, кожний знає таких людей, які завжди прийдуть рятуйте! не вимагаючи за це ніякої подяки, людей, які не тримають ні на кого зла. Саме завдяки їм ще збереглися, ще не до кінця віджили ті мудрі закони життя, які проповідував Бог. Я вважаю, що релігія дуже допомагає по-справжньому праведним людям зберегтися в нашому суспільстві, подібно діамантам, які сіяють у купі каменів, ще не покрившись пилом і брудом. Саме такі люди вірять у духовне відродження суспільства й саме завдяки їм нас ще можна врятувати від моральної деградації. Коли пишеш про любов і милосердя, мимоволі згадуєш поїздку в міському транспорті в годину пік. Це видовище жахає. Юрба народу з перекрученими злістю особами влітає у відкриті двері, давлячись і штовхаючись. Ті, що посильнее й вище, в основному чоловіка, устигають зайняти місце й відразу відвертаються до вікна, щоб не бачити нещасні очі жінок, що коштують із сумками біля них. Ця картина прекрасно ілюструє «любов» друг до друга й безкорисливе «бажання допомогти». Що ж отут говорити про безкорисливість? Про нього не може бути й мовлення. Допускаю, що люди можуть допомагати родичам і друзям, але я дуже рідко спостерігаю цю картину серед незнайомих один з одним людей. Все це змусило задуматися мене над питанням: «Чому?» Щоб вилікувати від хвороби, треба знати її причину.

Я багато міркувала й дійшла висновку, що в душі багато з людей дуже добрі й милосердні. Міняє їхня вулиця, ті шкідливі молекули злості, які постійно носяться в повітрі. «Він мене штовхнув! Я штовхну його або *зірву» своє зло на іншому» – так рассуждають багато хто. Але ті ж самі люди проявляють …турботу про бабусю матері, обожнюють своїх дітей і доглядають за хворими тваринами. Не це чи любов і чеснота?

Що ж відбувається з ними при спілкуванні з іншими людьми? По-моєму, зараз всі люди настільки зайняті своїми проблемами, що з кожним днем стають усе більше замкнутими. Вони заштовхують всі свої почуття й переживання глибоко в себе й покриваються своєрідним «захисним панциром», що не дає впливати на душу людини ні добру, ні злу. Елементарна захисна реакція кожної людини – відповісти ударом на удар або замкнути в собі, піти від реальності. Кам’яні особи навколо, відсутні погляди, мовчання – це і є та захисна реакція. Але іноді згадує людина про щось гарному й добром, і на його особі, подібно лучу сонця, з’являється посмішка, погляд зм’якшується, і він говорить прекрасні слова любові й довіри. Тоді розумієш, що не вмерла ще любов, що тебе оточують милі й добрі люди. Потрібно тільки зуміти розтопити ту кірку льоду, що покрила їхнє серце, «Стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе» – побита біблійна істина. Але ви тільки представте, що було б, якщо всі люди почали випливати їй! Я думаю, цю картину загального щастя кожний уявляє собі по-різному, але для всіх вона однаково прекрасна.

Так чому ж люди не прагнуть до неї? Адже не так уже й важко бути небагато доголи й милосердней. Потрібно лише прикласти невелике зусилля – безкорисливо, просто так.

Усе нижче й нижче стає рівень моральності, усе менше й менше духовності в наших особах. Але якщо люди всі так само доброчесні, якщо в них залишилася в серце любов, якщо вони усе ще милосердні й безкорисливі, те чому б нам не спробувати зробити мир небагато краще? Принаймні, щоб більше ніколи не стояло такого питання: « чиАтавізми всі ті високі й прекрасні поняття, які роблять наше існування краще й світліше?» Давайте прислухаємося до голосу серця, що кожна людина в глибині душі хоче змінитися й змінити мир у кращу сторону. Особисто я вірю, що, хоча це й спростовується щодня нашим поводженням, у кожного в душі є місце для любові, милосердя й безкорисливості. Давайте будемо теперішніми, такими, які ми є насправді. І якщо хоча б деякі з нас стануть хоч на йоту краще – це буде краще, що ми зробимо для всього людства. Відродження всього суспільства починається з морального вдосконалювання кожного його члена. Я вважаю, жити буде легше й краще. А інакше що ж робити? Як продовжувати жити далі? Скачуватися далі по сходам моральних підвалин? Ні, немає й ще раз немає! Це приведе спочатку до морального, а потім і до фізичного виродження людини. Давайте не допустимо цього, давайте відповістимо на основне запитання нашого часу: гроші або душа? Душу.

Сутність людини не змінити. І робити цього взагалі ж не коштує. Ми – люди, а не тварини, тому що можемо плакати, сміятися,любити, ненавидіти, страждати й бути щасливими, можемо бути милосердні й безкорисливі. Зберігаючи ці ‘Якості, ми залишаємося людьми й удосконалюємося. Не це чи головна мета життя кожної людини?
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Кожен із нас відповість на це питання по-різному та неоднозначно. Світ, у якому ми живемо, — це світ різноманітних співвідношень і зв’язків. І те, що ми опинилися сьогодні віч-на-віч з такими бідами, як духовне зубожіння народу, занепад культурної спадщини, руйнування природи, є наслідком розриву людини зі своїм духовним світом, «Коли ми до природи не будемо милосердні, то вона нас з’їсть», — пророчі слова, бо люди живуть у нерозривному зв’язку з нею, і гублячи її, гублять і себе. З появою ядерної зброї на нашій планеті поступово втрачається надія на мирне та спокійне життя. Не врятують ні дорогі комфортабельні бомбосховища, ні супернадійні засоби захисту. Чорнобиль — невеличке українське містечко, що потопає в зелені, у вишнях та яблунях. Здавалося, що тут гармонійно злилися краса поліської природи й сховані в бетон чотири блоки АЕС. Але наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколін. Мов і знов повергатиметься до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, вона спричинила людські жертви, біль і спустошення.

Чи буде квітень, як завжди,
Дарунком весняної здоби,
Чи власним іменем біди

Ми назвемо його — «Чорнобиль»? і досі запитуємо ми один у одного!

Колись, дуже давно, відомий поет Павло Тичина, перебуваючи на доядерній Чорнобильщині, писав про цю землю, як щедру на врожаї, гомінку в Селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі… Це було колись! А нині поля й луки, ліси й озера, річки й ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою.
Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Але ніхто не споживає тих гірких плодів,ніхто не йде до лісу по його колись цілюші дари. Біда розчинилася в духмяномуповітрі, у біло-рожевому цвітінні абрикосів, у воді сільських криниць,у молоці корів, та хіба тільки в цьому? Вона розчинилася в людях. Ця трагедіяувійде в історію, як невигойна рана на тілі України. Надто дорого заплатили миза Чорнобиль. За кілька днів людство зробило крок з епохи доатомної в епоху незвідану.

І по-новому, гнівно, як вирок недолугості й безглуздю, звучать слова Ліни Костенко:
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок
. То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

Отже, справа не в атомі, а в душі кожної людини. Живі тому й залишаються живими, що вони своє слово й своє діло з’єднали з безсмертям народу. Як з’єднав все це талановитий український поет Іван Драч, творчість якого сконцентрована не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного знищення людської цивілізації. Він ненастанно застерігає нас, малюючи моторошні видива атомних бомбардувань Японії, безкрилі вітри збожеволілих чайох над острівцями, де відбулось випробування зброї масового знищення. Можливо, глибше за інших майстрів слова поет відчуває зв’язок совісті віків із силою суспільства, яке й народжене для того, щоб врятувати людство від нескінченних воєнних пожеж.
Може, вперше у світовій філософській ліриці Іван Драч поставив питання, чи правомірний розвиток наукової думки, якщо його наслідки використовуються длявинаходів знарядь масового вбивства? І сам на це питання відповідає у своїй поемі-трагедії «Чорнобильська мадонна», стверджуючи:

За мудрість всесвітню дурних академій платим безсмертям — життям молодим…

Безумовно, велика й чарівна та країна, з якої виходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там починається людина, її почуття: любов, співчуття, милосердя. Від материнського тепла проростає любов до землі, до людей. Жінка, яка чує перший подих своєї дитини, та жінка, яка чує останній її подих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Читаючи поему «Чорнобильська мадонна», бачиш перед собою страшні й трагічні долі жінок: Від Вишгородської мадонни і до Сикстинської, Від Марії Оранти і до Атомної японки. Що відчували вони, що пережили героїні цієї скорботної пісні?
Куди ходили босі материні ноги, що шукали в саркофазі, мабуть, образ сина, чия душа гукала в чорну прірву. Чому залишилася інша стара мати на зло своїм синам у цьому пеклі, закутавши себе й корозу в целофан? Де знайти кілометри целофану на рукотворне Київське море, — знову запитує автор. Чи зможе народити здорову дитину чорнобильська трактористка, яка щодня ковтає пилюку і радіонуклідами? Мабуть ні! Як не згадати хрещатицьку мадонну, яка народила мертву дитину:
Ти — збожеволіла. З лахміття ляльку ти несеш — куди? Хіба в психіатричку?!

Навіть стару матір нікому поховати! Вона вже й могилу для себе видовбала за місяць, труну приготувала, хліба напекла… Залишилося тільки поховати, але вона ще жива, силоміць п’є отруєну воду, чекаючи смерті:

Дай ще води ковтну.Ковточок ще. Ковток.
Як жити далі, до чого прагнути, бо:
На вічній дорозі розіп’яті ми…

Людина, на жаль, смертна. І кожен із нас мас свій час на цій землі. Попереду — безліч проблем, гори знань, підкорювати які — нелетко. Але робити це треба, щоб не бути викинутими з життя.

Тож настав час людству зупинитися, озирнутися довкола, побачити над собою золоті зорі, синє небо, прислухатися до співу птахів, замислитися над своїм призначенням на Землі, захистити природу. Щоб завжди милував око спокійний чорно-білий лелека над стріхами людських осель!
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

У літературному доробку Івана Драча знаходимо низку віршів, у яких поет викладає своє кредо – тобто погляди на роль і завдання художньої літератури, зокрема поезії. Так, у вірші «Балада двох» він шукає слово, сподіваючись, що в ньому «вистигла пекельна вдача, Свідома слова, як меча». У «Триптиху про слова» поет щиро сповідує своє заповітне бажання: «Так прагнеться точнішим бути в слові… А зогрішили в ланцетогострій мові – в чад німоти пірнає голова». Поета вабить гра на скрипці, «де брунькує слово, де спіє слово…» Зворушливо й сердечно веде він бесіду у вірші «Поезії»:
Дивосвіте мій, моє солодке безголів’я,
Лише руки твоєї вузенької торкаюсь
губами, – коли ж поцілую тебе у вуста?
Коли ж ти не відхилиш їх, полум’яна
жар-птице…
Люблю тебе, граціозну і юну…
Торкаюсь пером паперу – струм замикаю,
Єднаюсь з тобою, єдина.

Тему творчості, активності і добропорядності митця Іван Драч не обминає і в одній з останніх своїх книжок «Теліжинці» (1985). Афористично звучать рядки: Хіба чекати плати за добро? Нехай в руці зламається перо, Що за добро добра собі чека! Поет гостро картає тих «творців», що «пліткували, патякали, верзли, пооб-шмулювали язики» (вірш «Незворушність»). І ось наслідок такої, з дозволу сказати, «словотворчості»: Торг ідилій, ідей, ідеалів З-під поли, а то просто з руки. І ставало все більше Дедалів, А Ікарів – якраз навпаки. У центрі твору «Перо» (збірка «Протуберанці серця», 1965) – персоніфікований образ пера, до якого й звертається ліричний герой. Звертається як до живої істоти, вживаючи окремі слова й вислови, що за значенням виключають одне одного. Так, перо – «скальпель вогненний», «жорстокий лиходій», «дикий поклик» і водночас перо – «первоцвіт мій, перволюб мій». Світ, у якому діє ліричний герой, складний, сповнений серйозних протиріч. У вірші про це чітко сказано: життєвий простір неоднорідний (дні карі, полохливі, невтішні, променисто легковажні, горбаті, мозільні, продажні і дні лаконічні, виноградні, теплі, дні чеснот). Такий неоднорідний і неоднозначний світ, у якому живе дійова особа з пером («вогненним скальпелем в руках»).

Іван Драч невипадково поставив логічний наголос на словах «дні ці карі» і «яничари». Епітет «карі» вказує не на колір. У східних мовах слово «кар» означає камінь. Отже, дні суворі – карі (кам’янисті) і їх треба розтинати до середини («куди не дійдуть яничари… в облудній словоблудній грі»). У переносному значенні яничар це манкурт, людина, яка втратила історичну, національну, духовну пам’ять, людина-перевертень, у якої немає нічого в душі, яка зреклася рідної мови, культури, історії – всього духовного світу рідного народу. Проти таких лиходіїв і виступає Іван Драч у своєму вірші «Перо».

Кого звинувачує у страшній трагедії автор «Чорнобильської Мадонни»?

У чарівному Поліському краї на північ від Києва – там, де тихоплинна Прип’ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра, спорудили страшного монстра – Чорнобильську атомну електростанцію. Лементували на радощах – найбільша, наймогутніша в світі…

І ось в квітні 1986 року сталося непоправне: «мирний атом» вибухнув, розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту. Найбільше дісталося Україні, Білорусі, Росії. Вибух цей потряс увесь білий світ, всю планету. Про страшну чорнобильську трагедію написані романи, повісті, нариси, публіцистичні статті, знято документальні кінофільми.

У зболеному серці поета-мислителя Івана Драча народилася поема «Чорнобильська Мадонна». Жанр твору визначив сам автор: поема. Проте це може бути і поема-трагедія, і скорботна пісня. Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш, – так починає автор свій твір. Поема звучить поліфонічно. Високе, біблійне перемежовується з розмовним, побутовим. А те «побутове» – «…сльози і пекло, кров і жахіття…» З рядків «Прологу» ми довідуємося, як важко підступити до змалювання задуманого: «Ти намагався писати про неї, – Вона пише тобою, як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем хапливим і ошалілим…» Ось чому герой твору «заздрить всім, у кого є слова… у кото фарби є…» Жахлива мертва Чорнобильська зона… Як врятуватися від поширення радіації? Читаємо лаконічні, але страшні «запитання без відповіді»:
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані.
Питали тоді одне-однісіньке;
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду”?

Лейтмотивом «Оди молодості» – одного із розділів поеми – проходять слова: «Коли помирати – то вже молодим!» Але кінцівка «Оди» недвозначно закінчується таким узагальненням: За владу безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один. За мудрість всесвітньо дурних академій Платим безсмертям – життям молодим…

Це словосполучення «мудрість дурних академій» (оксюморон) прозоро натякає на винуватців Чорнобильської трагедії. Над тобою схилилась, політик, Чи впізнав ти цю матір-вдову? Із мільярдом поганьблених діток Вона долю несе світову? Чи впізнав ти її, учений… її погляд на тебе вогненний. Може, вперше в світовій філософській ліриці Івак Драч поставив питання, чи,правомірний взагалі розвиток наукової думки, спрямований на винахід знарядь масового вбивства, якщо навіть «мирний атом» на Чорнобильській АЕС привів до таких жахливих наслідків. Чи не подібний людський розум до змії, що сама себе жалить і гине від своєї отрути. «Хрещатинська мадонна» – остання перед «Епілогом» трагічна пісня поеми. У ній сфокусувалися всі жахіття трагедії:
У юрмищі хрещатицького дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина -
всі від неї сахаються, своїм виглядом жінка наганяє страх. Народивши мертвого сина тоді, в той квітень, коли її «накрила та нечиста сила», жінка збожеволіла…
З лахміття ляльку ти
Несеш – куди? Хіба в психіатричку?!

Розділ «Хрещатинська мадонна» – кульмінація, фінал поеми. Це крик душі поета. Це його пекучий біль. Алегорично і символічно звучать останні рядки поеми:

Несе сива чорнобильська мати Цю планету… Це хворе дитя! У своєму творі Іван Драч відкрито називає винуватців трагедії. Це вчені і політики, державні функціонери, що так і не були справедливо покарані. Особливого загострення цей мотив набув у розділі «Роздуми під час відкритого Чорнобильського суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат. Звертаючись до євангельських персонажів, безпосередньо винних у розп’ятті Христа, поет вбачає у них вічні риси злочинців, що проступають і у наших сучасників, здатних спритно «умити руки», тобто уникнути відповідальності. Питання про людське сумління існувало завжди, але розв’язувати його доводиться кожному окремо, хоч би за яких часів він жив. Болюче постало воно і для І. Драча. Він осуджує і себе самого за хибні захоплення ідеєю наукового прогресу (у «Поліській легенді» благословляють неприродний фатальний шлюб цнотливої Прип’яті з підступним «мирним» атомом).
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Максим Рильський – поет, вчений, громадський діяч – один з титанів української культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, ясне світосприймання – все це було притаманне йому. Щирість – це безперечна властивість М. Рильського. Він міг помилятися. Помилятися – це, як відано, взагалі людська риса, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Його перша книжка «На білих островах» цікава, по-перше, як контраст більшій частині подальших книг поета. Ранні поезії частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика «настроїв». У першій книжці у поета ще не було власних слів для відтворення картин природи. І «білі острови», і квіти, і птахи були там якимись абстрактними поняттями. Пізніше вони стають конкретними: замість квітів взагалі з’являються біла гречка, скошене просо, яблука. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає «веселим», і з вуст поета злітають незвичні раніше для нього слова:
Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя.

Правда, цей «дух життя» – поки що поняття хитке. Одна з його ознак – незмінність. Літо гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучливих мух, над усім цим ніби зупинився час: зелений літній день розлігся на землі наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев напівсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. В цей час завдання мистецтва поет хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах. Але книжковий серпанок, що окутував живу дійсність, розтанув, і в усіх його змінах і суперечностях постало життя. Природа, як і раніше, близька і люба поетові. Він уважно читає ЇЇ книгу і знаходить на кожній її сторінці образи-симво-ли, що зміцнюють його віру в життя. Ось картина весняного перельоту журавлів, за якими поет стежить з київської вулиці. У стрункому льоті журавлиного ключа він вбачає алегорію, що відбиває творчі прагнення людей:
? Летить одважний, мудрий проводир,
? І всі рівняють літ свій по ньому,
? І знає всяк мету свою й дорогу.

У весняному цвітінні життя особливо гостро і яскраво сприймає поет усі явища навколишньої дійсності, її найдрібніші деталі. М. Рильський вміє з незначних, звичайних фактів робити узагальнення, пов’язувати мале з великим, особисте із суспільним:
Я казав синкові, що цвіте Вкраїна,
Бо вона – країна у Країні Рад,- пливла у далеч біла павутина,
І сміялось небо, як блакитний сад.

При великому вмінні розкривати узагальнені ідеї, Рильський – і в цьому його індивідуальна особливість – цінує «очарування милих дрібниць» і вміє відтворювати його. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що повторюється й стає звичним. А тим часом з таких деталей складається велике «почуття життя». Хто вміє так відчувати світ, тому вже не потрібні «бригантини», «коралові рифи», бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вогненний промінь сонця,- стають прекрасними, такими ж, як прозорі бабки, що весною вилітають на поверхню води, як весняний метелик, який пролетів, подібний до сухого листячка. Ніяких прихованих думок немає в цих образах Рильського, і вони збагачують наше світосприймання, примушують повніше й ширше дивитися на дійсність.
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Найдавніші археологічні знахідки тризуба на українських землях походять з І століття нашої ери. Очевидно, він міг бути символом племені, котре проживало тоді, чи знаком влади. Як називалося це плем’я – невідомо, імовірно, воно згодом влилося до об’єднання племен давніх слов’ян, що пізніше створили свою державу – могутню Київську Русь. Протягом кількох століть тризуб був поширений по всіх князівствах Київської Русі. Одностайної думки щодо значення тризуба вчені не мають. Подібні зображення відомі на давніх солярних знаках в Індії та інших країнах світу. Не виключене й скандінавське походження тризуба. Однак відомо, що ще з доісторичних часів число три, тріада завжди мали символічне значення. Існує дуже багато теорій про те, чим був цей знак – символом державної влади, військовою чи релігійною емблемою, монограмою, геометричним орнаментом абощо. За часів Київської Русі тризуб уживали як знак князівської влади. Окремі феодальні роди як своє династичне знамено вживали тризуб аж до XV століття. Відзнаку у формі тризуба використовували українські частини у складі австрійської армії – Січові стрільці – під час першої світової війни.

Символіку зі знаком тризуба використовували бійці Української Галицької армії під час польсько-української війни 1918 – 1920 років. Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року Малою радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня 1918 року в Києві та затверджено Центральною Радою 22 березня 1918 року у формі великого й малого герба з відповідним орнаментальним облямуванням. Автором проектів був художник В. Кричевеький. Від часу об’єднання УНР і ЗУНР Відповідь: акт соборності України, проголошений у Києві 22 січня 1919 року державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 року сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Поетичні твори. Велика частина творчого доробку Глібова – ліричні твори. Одним із найвідоміших є поезія «Журба». У віршах Глібова наявний глибокий ліризм, тонкі почуття, майстерне змалювання природи, обра-зи-символи, філософські роздуми над життям людини. Поетична мова віршів вишукана, насичена яскравими епітетами, часто стилізована під ритміку народних пісень.

Байки. Глібов відомий читачам передусім як байкар. У байках в алегоричній формі автор висловлює ідеї і судження, які не мав змоги сказати відверто через наявність жорсткої цензури. Творчий доробок Глібова у цьому жанрі складається з понад ста байок, видання яких було вкрай ускладнене за життя письменника. Вдалося видати збірку байок, але майже весь наклад було знищено згідно з Валуєвським циркуляром. Вийшла друком і друга, доповнена, збірка. Мова байок насичена жартами та прихованими дотепами, різноманітними художніми прийомами. Байки Глібова охоплюють різні теми, проте в усіх творах засуджується ледарство, заздрість, скупість та інші вади людського характеру. Яскраво змальовані типи, що зустрічаються у байках як у вигляді тварин, так і у вигляді людей-типів, не втрачають своєї актуальності і дотепер.

Публіцистична діяльність. Окрім поезій та байок, Глібов багато працював над публіцистичними творами. З-під його пера виходять статті, фейлетони, театральні огляди. Він бере участь у друкуванні так званих «метеликів» – невеличких брошур з творами, призначеними для читання простим людом. Протягом кількох років Глібов був редактором газети «Чернігівський листок».
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Одним із найяскравіших творів Гулака-Артемовського є байка «Пан та сомка». Жанр байки взагалі був досить поширеним у літературі XIX століття. У своїх байках українські письменники викладали своє ставлення до суспільного ладу, який панував в Україні. В алегоричній формі, часто через образи тварин, птахів, рослин та предметів байкарі зображували панів і простий народ, що іесь час страждав від їх деспотизму та свавілля. Саме такою є і байка Петра Гулака-Артемовського «Пан та собака». Головний персонаж байки – пес Рябко є уособленням простої людини з народу, яка перебуває на службі у панів. Рябко працьовитий та чесний, сам автор наголошує на цьому:
? Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив: їв за п’ятьох, але те їв, що заробив.

Рябко хоче вірно служити своєму пану: «Все дума, як би то піддобриться під піна». Але він бачить можливість прислужитися не у підлещуванні, а в чесній ітрці, тому Рябко не спить всю ніч, намагаючись якомога пильніше доглядати панське майно. За це зранку Рябка побили, бо через гарчання Рябка пан не Іпав. Наступної ж ночі, засвоївши «науку», Рябко мовчить, в цей час пана грабують, і Рябка знову побито.
Чим, люде добрі, так оце я провинився?..
За що ж глузуєте?.. – сказав наш неборак. -
За що знущаєтесь ви надо мною так?

Рябко не розуміє, в чому його провина. Так само, напевно, і прості кріпаки, намагаючись виконати свою роботу, все одно зоставалися покараними, не розуміючи, за що вони покарані. їм, напевне, було незрозуміло, що вони покарані просто через те, що панові неможливо догодити, що не роби. Зрештою Рябко доходить такого висновку:
Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!
Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада – таки Рябка притьмом побить.

Байка Гулака-Артемовського – гостра сатира на кріпосний лад в Україні. Вона зображує типове ставлення панів до представників простого народу, які працювали на них. Байкарська спадщина Гулака-Артемовського характеризується рисами новаторства. Письменник широко використовував фольклорні традиції, його мові яскрава та всім зрозуміла, використовує байкар і народні приказки. В алегоричній формі автор зображує у своїх байках типові постаті, які він мав змогу спостерігати кожного дня. Часто у його творах в алегоричних образах ми спостерігаємо певні характери, які не втратили актуальності і за наших часів. У багатьох своїх байках письменник засуджує ставлення панів до кріпаків, несправедливість та принизливість кріпацького ладу, що панував в Україні.

Я вважаю, що байки Гулака-Артемовського мають надзвичайно велике значення для української літератури. Окрім глибокого сенсу, який вклав письменник у прості, на перший погляд, алегоричні образи, його байкам притаманна і’ довершеність художньої форми, прийомів та тропів, що використані Гулаком-Артемовським у байках. Не слід забувати також, що творча спадщина письменника не обмежується байками, ним створені також балади, притчі, казки, поезії, Апе моя думка така, що, незважаючи на смислову та художню довершеність усіх творів письменника, байки є найціннішою частиною з творчого доробку Гулака-Артемовського, усі вони є сміливим сатиричним протестом проти несправедливості та свавілля. На прикладі його байок ми ще раз впевнюємось, що сатиричне перо може бути по-справжньому гострою зброєю у боротьбі за правду.
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

Аналізуючи книгу «Голосіївська осінь», в якій вміщеним «Діалог», Л. М. Новиченко так визначає ідейне спрямування віршів Максима Рильського на естетичні теми: «…поезія потрібна у вік космічної ракети не тільки для ТОГО, щоб нагадувати про подвиги і мрії попередників. Вона сама є концентрована мрія, що окриляє творчу думку сучасників. Без емоції немає людського шукання істини, вказував Ленін, а без фантазії, говорив він, було б неможливе навіть відкриття диференціального та інтегрального числення. Вже на цій підставі поезія, мистецтво взагалі посідають законне місце в ряду «співтворців» не тільки ракети, але і всіх великих чудес нашого віку»1. Проти духовного убозтва виступає Рильський і у вірші «Ми сиділи в Гданську». Він по-батьківському дбає про виховання молоді, навчаючи її «кожну мить хорошу берегти» («Як ідеш ти…»).

З глибокою теплотою говорить поет про володаря сміху Остапа Вишню у присвяченому йому вірші:
Друг людини, друг природи й праці,
Грізний ворог нечисті і зла.
(«По полях ми з Вишнею бродили,…»).

Прикладом може бути вірш «Ніч і вітер віти рве Вербові». Сумний настрій огортає поета в темну буряну ніч. Згадуються друзі, що пішли з життя, молодість і все дороге, чого не можна повернути:
В ніч таку дозвольте двері тузі
Відчинити на короткий час.
Подруго несмілива, сідайте,
Можете зо мною закурить…
Але вранці уклонюсь вам, знайте,
І – надовго!..- Сядьте і мовчіть.

На цьому вірші можно дати поняття про жанр елегії. Елегією називається ліричний вірш сумного змісту з роздумами про людське життя. Елегія, як і інші літературні жанри, зазнала значних змін на протязі віків. У класовому антагоністичному суспільстві елегія відбивала, головним чином, сум поета, породжений тяжким становищем трудящих. Так, у вірші «Думи мої, думи мої…» Т. Шевченко пояснює сумний (елегійний) характер багатьох своїх віршів суспільним лихом: «Бо вас лихо на світ, на сміх породило…». До жанру елегії в дожовтневій українській літературі належать також вірші «Минають дні, минають ночі», «Мені однаково» Т. Шевченка, «Журба» Л. Глібова, «Я не скінчу тебе, моя убога пісне» І. Франка, «Ох, як-то тяжко» Лесі Українки. Зразком елегії можуть бути вірші «З кохання плакав я», «Пам’яті Оксани Петрусенко» П. Тичини, вірші М. Рильського «В бідне серце моє закрадається вечір», «Шч і вітер віти рве вербові», В. Сосюри «Хмуро, хмарно» та ін.

Характерною рисою радянської елегії є її життєствердний характер, відсутність песимізму і відчаю. Так, сум поета, персоніфікований в образі несміливої подруги туги, недовготривалий, скороминущий.

У книзі «Зграя веселиків» (1960) образно розкривається гуманістичний характер нашого ладу. Комунізм не нівелює людську особистість, навпаки, духовні і фізичні сили людини знаходять свій справжній розквіт тільки у творчій соціалістичній праці, в ратних і трудових подвигах на благо народу. Так, у вірші «Вогні» (поетичній відповіді на вірш Андрія Малишка «Вогник») Максим Рильський згадує своїх «хороших і різних» друзів – «славного між чудових», геніального Амвросія Бучму, «співучого Шпорту з добрими очима», музичного Юрія Яновського, пристрасного Олександра Копиленка, спокійного Янку Бриля, запального Наїрі Зар’яна. Але він не забуває і про багатьох простих людей, образи яких навіки вирізьбились в пам’яті поета. Рильський порівнює поетів з цікавими матросами, що «люблять одкривать нові світи», він ходить шляхами Стефаника і Франка, пізнає нове, що появилося «в Довбуша країні», славить «огонь трудівника на ниві, в лісі, в пасіці, в садочку» («Карпатські октави»).
Рассказы для детей | Переходов: 0 | Дата: 14.03.2013

..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2024