Що на світі найстрашніше? Для Дмитрика - темрява. Він навіть з татом у темній кімнаті боїться сидіти. І засинає завжди при світлі. Лихо та й годі! Був би Дмитрик дівчинкою - то ще б півбіди. Соромно! Але що вдієш? Страх - сильніший.
До яких тільки хитрощів не вдавалися тато з мамою, щоб привчити Дмитрика до темряви, щоб він перестав її боятися. Але нічого не допомагало, хоробрішим хлопчик не став. Навіть якби йому й пообіцяли іграшки з усього світу - не треба їх Дмитрикові. Нічого йому не треба, аби лише в темряві не лишали, аби світло завжди було.
- Хто принесе мені з сусідньої кімнати окуляри, тому я щось подарую, - звертався дідусь до Дмитрика і його двоюрідного братика Грицька.
У Дмитрика аж дух перехопило, коли уявив собі, що матиме іграшкову залізницю. І так захотілося, щоб дідусь подарував йому саме залізницю. Але в сусідній кімнаті вимкнуте світло... Грицько ж приніс окуляри, ще й боягузом Дмитрика обізвав. Добре, що дідусь у них хороший, усе розуміє.
- Беріть, обом дарую, - сказав. - Грайтеся.
Якось, коли Дмитрик з братиком гралися на подвір'ї, їм здалося, що начебто хтось плаче. Прислухалися. Справді, чувся тихесенький плач. Але де,, звідки?
- Це у підвалі, - першим здогадався Грицько.
- Наче Софійка, - по голосу впізнав Дмитрик сусідську дівчинку.
- І чого це вона туди забралася? — дивуються обидва.
Що ж робити? Постояли біля причинених дверей. Зазирнули по черзі до підвалу. Дмитрик одразу ж і відсахнувся - темно. А Грицько погукав Софійку. Вона притихла, але за хвилину ще дужче розплакалася.
- Треба їй допомогти, - Дмитрик з надією дивиться на свого хороброго братика.
Але Грицько відмовився йти до підвалу.
- Там жаби.
Дмитрик аж зіщулився, уявивши, як лячно дівчинці.
- Хіба тобі не шкода Софійки?
- Шкода, - Грицько набурмосився. - Але все одно не піду. Чого вона туди полізла? Незабаром бабуся з магазину прийде, почекаємо її.
- Але ж Софійці там страшно!
- Сам іди, коли такий хитрий. Боягуз! Ходімо краще в залізницю гратися.
Дмитрик лишився біля підвалу сам. Він би пішов услід за Грицьком, але Софійка плакала так жалібно!
Хлопчик широко розчинив двері. Став на сходинку, потім ще на одну. І так, сходинка за сходинкою, вмовляючи себе, ступав у темряву.
- Не бійся, Софійко, я йду до тебе. Не плач.
А Софійка потрапила до підвалу зовсім випадково. Вона йшла до хлопчиків погратися. Побачила кошеня. Дівчинці заманулося його погладити. Кошеня шмигнуло до підвалу, дівчинка - за ним. Потім кошеня кудись процало, а вітер, як на зло, ще й Двері причинив.
Софійка, звісно, налякалася, забилася в куток.
Дмитрик відшукав Софійку в темряві, взяв за руку. У підвалі було дуже темно. І не знати, хто більше боявся: хлопчик чи дівчинка.
Софійка була дуже вдячна своєму рятівникові. А він, щоб приховати свій страх, заспокоював її і щиро заздрив своєму хороброму братикові.
Не знав Дмитрик, що не той хоробрий, хто нічого не боїться, а той, хто вміє подолати страх.
