Грінченко Борис Дмитрович
(1863-1910)
письменник, вчений, публіцист, громадський діяч
Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнює власними оповіданнями та віршами. З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, Борис таким чином заощаджував гроші на книги. Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки. Учителювання Б.Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П.Вартовий, Василь Чайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. «На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій ро-бітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія», — зізнавався митець. За час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б.Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови»(1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.
Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність — бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово — це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, — уже неординарна особистість. Б.Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо». Головним змістом і смислом життя для Б.Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г.Квітки, М.Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга — російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию». Працюючи на ниві просвітництва, Б.Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікатор-ська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:
Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…
Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.
** Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу. Час поставив їх на дорогу, власне, дав їм певний вихідний пункт; час показав їм тії болі, що на їх вони мають озиватися; час вложив їм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту вперед чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу те, що їм потрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний час. Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш тер ... Читать дальше »

В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще зчасів Б.Хмельницького.

Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя. В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади.

У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталієвною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури.

Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році. В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі "Нива” під псевдонімом "Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність.

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші.

Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами.

Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це "Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як "Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – "Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею.

Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.

В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші.

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів.

У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.

Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах "Не судилось”, "Розбите серце”. Соціально-побутова драма "У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість "Непокорный”.

У драмі "Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму "Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – "Богдан Хмельницький”, "Маруся Богуславка”, "Оборона Буші” та "Остання ніч”.

М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані "Різдвяна ніч”, "Утоплена”, "Сорочинський ярмарок”, " Тарас Бульба”, "Циганка Аза”, "Чорноморці”, "За двома зайцями” та інші.

М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – "Чорноморці”, "Остання ніч”, " Чарівний сон” та опери "Різдвяна ніч” і "Тарас Бульба”.

М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенко-Карим, був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів.

Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький.

Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті "Осада Буші”(1891р.), "Непокорный”(1892р.), "Заклятая пещера”(1892р.), "Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи "Перед бурей”(1895р.), "Буря”(1896р.), "Упристані”(1897р.). Тема роману "Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман "Разбойник Кармелюк "(1903р.)

Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму.

В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах ("Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році.

Помер М.П.Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.
Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам'ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).
Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
1917 року сім'я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».
Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.
У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».
Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.
Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.
У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).
Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.
Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.
Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.
Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

Ива́н Григо́рьевич Григоро́вич-Ба́рский (1713, Киев — 10 сентября 1785, Киев) — киевский архитектор, последний крупный представитель украинского барокко.

Происходит из рода Григорович-Барский. Родился в семье состоятельного торговца. Учился в Киево-Могилянской Академии. Работал в городском магистрате, был отцом 15 детей.

Начал заниматься зодчеством уже в зрелом возрасте. Построил в Киеве городской водопровод на Подоле с фонтанным павильоном «Самсон» (1748—1749), Константино-Еленинскую церковь (1743) на Подоле, надвратную церковь Кирилловского монастыря (1760), Покровскую церковь (1766) и церковь Святого Николая Набережного (1772-85) на Подоле, Церковь Рождества Богородицы (1696) в Печерской лавре. Реконструировал церковь Богородицы Пирогощи в 1770 году.

Проектировал церкви и гражданские здания в других городах Украины. В позднем творчестве Григоровича-Барского прослеживается намечается переход к позициям классицизма.

Об Иване Григоровиче-Барском режиссёром Валентином Соколовским в 1996 году снят телевизионный фильм («Укртелефильм»).

Введение

Иван Григорьевич Григорович-Барский (* 1713, Литковичи [1] - ? 10 сентября 1791, Киев) - архитектор украинского барокко.

1. Биография
1.1. Ранние годы

Родился 1713 года в городке Литковичах в семье выходцев из города Бар на Подолье. Около 1715 году семья переехали в Киев. Отец будущего архитектора был зажиточным торговцем и старостой соборной подольской церкви Успения Богородицы Пирогощи. Как и его старший брат Василий, Иван учился в Киево-Могилянской академии. Кроме всего прочего, Академия давала приличный уровень художественного образования.

Попробовал себя в архитектурном искусстве уже в зрелые годы. К тому служил в магистратуре, женился, наладил семейный быт (был отцом 15 детей). А потом, пройдя обучение на стройках других зодчих, приступил к самостоятельному творчеству.

1.2. Творчество

Краткий перечень архитектурного наследия зодчего содержится в наброске его эпитафии: " Трудившийся в разных строения, воду привел в различные места в города сем от РАЗЛИчНЫХ источников с-под гор, а потом строили каменные церкви, колокольни и покои. Первую церковь зделав в кирилловским монастыре, с зводницею и воротами, и погребами, церковь Покровскую и Набережно-Никольскую, у Козельце церковь штукатурной украшали и тынковал, и колокольню вновь построил, в Золотоношском Красногорском монастыре церковь, колокольню в Петропавловском монастыре, в Соборно-Успенского соборе с церковью. Еще магазин городской и гостинной дом, Жилые покои Греческому монастырю и Юрию Дранчеву ... "

Начинается перечень из водопровода, который он устроил в 1748 - 1749 годах на Подоле. Ее частью был фонтан-предохранитель, над которым зодчий построил изысканный кирпичный павильон. На крыше павильона была установлена ​​статуя апостола Андрея. Вода вытекала из сосуда, которую держал ангел. Уже в начале 19 века ангел уступил место Самсону, раздирающий пасть льву.
Подробнее в статье Фонтан Самсон (Киев)

Около 1760 проводил строительные работы в Кирилловском монастыре на окраине Киев. Заново декорировал древнюю Кирилловская церковь, построил монастырскую ограду, а также трехъярусная колокольня с воротами и небольшой церковью на втором ярусе. Провел реконструкцию еще одной достопримечательности времен Киевской Руси - церкви Богородицы Пирогощи, где был старостой его отец.

К сожалению, ни ворота, ни колокольня не сохранились. Так же сохранились монументальная колокольня Петропавловской церкви на современном Притисско-Никольской улице (там теперь воинская часть) и колокольня Успенской церкви на Контрактовой площади (ее снесли после пожара 1811 года; контур сооружения изложены мостовой у воссозданного храма Богородицы Пирогощи).

Из имеющихся ныне зданий Григоровича-Барского привлекает особое внимание Покровская церковь (1766) на одноименной улице. Нет сомнения, что на зодчего произвел определенное впечатление знаменитый петербургский архитектор Растрелли, по чьему проекту сводилась Андреевская церковь. Просто с Покровской улицы можно увидеть вместе произведения Растрелли и Григоровича-Барского и найти некоторые общие черты - в частности, полукруглые изогнутые фронтоны. Но, как заметил искусствовед Федор Эрнст, "разработка фасада не имеет ничего общего со стилем Растрелли: своей спокойной, ясной краской она приближается к эпохе классицизма, а трибанна система предоставляет ей типичного украинского колорита". Очень приятное впечатление производят уютные крылечки вдоль церкви.

Так же на Подоле сохранилась и Набережно-Никольская церковь (1772-1775) на улице Григория Сковороды. Правда, вид этой стройного здания были несколько изменены поздней перестройкой бане в византийском стиле. Сохранилось, хотя и очень перестроен, "городской магазин" - бывший хлебный склад по улице Братской, 2. а старый гостеприимный дом у Между горной улице и жилой дом Греческого монастыря и Юрия Драчу, которые стояли на Контрактовой площади, давно потеряны. Несколько красивых сооружений традиционно приписывают зодчему из-за близости к его стилевой манеры - в частности, колокольню Ближних пещер Лавры, остатки церкви Константина и Елены на углу улиц Щекавицкой и Константиновской (Фрунзе) и другие.

Добрая слава о Ивана Григоровича-Барского звучала по всей Украине, поэтому приходилось ему время от времени работать за пределами Киева (в Межгорье, Козельце, Золотоноши) и тоже чрезвычайно плодотворно.

1.3. Старость

Выдающийся зодчий болел и был при смерти в мае 1785 года. Однако ему удалось выздороветь и прожить еще шесть лет. В 1787 году Киевский магистрат дал архитектору подтверждение его благородного происхождения. Иван Григорович-Барский умер 10 сентября 1791 года.

Евгений Петрушевич — украинский общественно-политический деятель, президент Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР). Родился 3 июня 1863 в г. Буск, ныне Львовской области в семье греко-католического священника. Отец был знатоком украинской истории и литературы, человеком широкого духовного кругозора, глубокого национального сознания. Соответствующим образом воспитал своих трех сыновей.

После окончания Академической гимназии поступил на юридический факультет Львовского университета. Уже в студенческие годы стал одним из лидеров молодежного движения, возглавлял «Академическое братство». После получения степени доктора права открыл в г. Сокаль (ныне Львовской обл.) Адвокатскую канцелярию. Проявил себя талантливым организатором общественно-политической и культурно-образовательной жизни в отдаленном от галицкой столицы уезде. Был председателем уездной «Просвиты» (закладывал сеть её ячеек в регионе), основал уездную сберегательную кассу, возглавлял борьбу против москвофильства, которое имело довольно сильные позиции в Сокальщине. Как адвокат снискал расположение широких масс населения профессиональной защитой от произвола властей. С образованием в 1899 г. украинской национально-демократической партии стал её активным членом. На первых (после принятия в Австро-Венгрии демократического закона) выборах в парламент 1907 избран послом от большого избирательного округа Сокаль-Радехов-Броды (ныне города Львовской обл.) Среди 30 украинских депутатов австрийского парламента стал одним из лидеров (наряду с К. Левицким), а впоследствии — председателем парламентского представительства, выступления которого на сессиях отличались целеустремленностью и глубокой аргументацией. Критиковал политику австрийского правительства в национальном вопросе, постоянно обращал внимание парламента на пренебрежение властями интересов бедноты, настойчиво требовал реформ, прежде всего — выборов в Галицкий сейм, в котором украинцы (одна из основных национальных групп провинции) имели всего 12 представителей. Свою первую парламентскую речь в Палате представителей в 1908 году Е. Петрушевич посвятил проблеме того, что польские депутаты Галицкого сейма принимали решения в интересах поляков, не считаясь с интересами украинского населения.

В 1909 году перенес адвокатскую канцелярию в г. Сколе (ныне Львовской области), где вскоре стал посадником города. В 1910 г. избран представителем в Галицкий сейм во Львове от Стрыйского избирательного округа. На первой осенней сессии 1910 года Е. Петрушевич выступил с докладом от радикального крыла украинских депутатов во время острой дискуссии по поводу обсуждения нового закона о выборах в сейм. На протяжении почти двух лет как ведущий деятель украинский сеймового клуба возглавлял борьбу галицких представителей за новый избирательный закон, который, в конце концов, был принят. На выборах 1913 г. в Галицкий сейм были избраны 34 украинских депутата. Заняв лидирующие позиции в комиссии для разработки нового избирательного закона, Е. Петрушевич и К. Левицкий добились увеличения квоты украинцев в сейме до 62 мандатов, что было одобрено членами сейма. Кроме того, в феврале 1914 г. сейм принял постановление об учреждении во Львове украинского университета.

Не менее активно Е.Петрушевич участвовал в деятельности австрийского парламента. В разгар Первой мировой войны (1916 г.) он заменил К. Левицкого на должности главы украинского парламентского представительства. На этом посту Е. Петрушевич возглавил борьбу по защите интересов украинцев, что стало особенно актуальным после того, как 23 октября 1916 года был опубликован императорский манифест, предоставивший полякам право на восстановление государственности и фактически подчинивший Польше Галичину. В связи с этим Е. Петрушевич провел ряд встреч с влиятельными деятелями Австро-Венгрии, обнародовал несколько аргументированных заявлений в выступлениях и печати, отстаивая историческую справедливость в отношении Галичины — украинской этнической территории и её народа, который имел такое же право на национальную государственность, как и другие народы империи.

В результате деятельности Е. Петрушевича украинцев стали больше привлекать на руководящие должности в местных и региональных учреждениях Галичины, более того, И. Горбачевский стал министром здравоохранения (1917—1918), а И. Ганинчак — генеральным прокурором Австрии. Парламентскую деятельность Е. Петрушевича высоко оценивал К. Левицкий: «Евгений Петрушевич проявлял большую энергию в важнейшие минуты нашего освободительного движения, — писал он в воспоминаниях 1937 г. — Среди представителей принадлежал к деятелям с острейшим тоном».

Во время международных переговоров в г. Брест-Литовском (ныне Брест, Белоруссия) в феврале 1918 г. он возглавил галицкую делегацию, которая, будучи отстраненной от непосредственного участия в дискуссиях, способствовала внесению в секретное приложение к заключенному между Центральными Державами и УНР договору обязательства Австро-Венгрии предоставить Галичине автономию к 20 июля 1918. После того, как польские представители в австрийском парламенте сорвали ратификацию Брестского соглашения, Е. Петрушевич совместно с парламентариями Чехии и Словакии разработал и внес на рассмотрение императора Карла план переустройства Австро-Венгерской империи. По его плану, империю необходимо было преобразовать в федерацию свободных народов с перспективой образования национальных государств в союзе с Австрией. 16 октября 1918 император обнародовал манифест, согласно которому Австрия провозглашалась союзным государством, а её народы получали право на государственность.

Осознавая, что монархия Габсбургов стоит на грани развала, 10 октября галицкий политический провод под руководством Е. Петрушевича принял решение созвать 18 октября во Львове украинской конституанты для определения дальнейшей судьбы края. Собрание украинских представителей австрийского парламента, галицкого и буковинского сеймов, епископата, представителей политических партий, организаций и обществ (около 500 человек) 19 октября 1918 года провозгласило образование на этнических украинских землях независимого государства и избрало Украинский Национальный Совет во главе с президентом Е. Петрушевичем. 21 октября 1918 года на собрании депутатов со всего края в Народном доме Львова Е. Петрушевич объявил в присутствии митрополита А. Шептицкого разработанный им устав Украинского Национального Совета и изложил план легального и мирного перехода власти в Галичине в руки украинцев, после утверждения которого выехал в Вену.

В связи с реальной угрозой присоединения Галичины к Польше руководство Украинского Национального Совета под руководством К. Левицкого и Военный комитет во главе с Д. Витовским осуществили 1 ноября 1918 года успешное восстание во Львове и на территории Галичины и Буковины. После этого 1 ноября 1918 года была провозглашена Западно-Украинская Народная Республика, а 9 ноября сформировано её первое правительство. Начавшаяся война с поляками и ожесточенные бои во Львове, вынудили Е. Петрушевича прибыть в Станиславов, куда после потери Львова перебралось руководство ЗУНР. Там он уже 3 января 1919 года провел первую сессию Украинского Национального Совета, на которой принят закон об объединении с УНР. После торжественного провозглашения и одобрения Акта воссоединения в Киеве 22 января Е. Петрушевич вошел в состав Директории.

Как президент Украинского Национального Совета Е. Петрушевич в основном исполнял представительские функции и, согласно Временному Основному закону, не имел реальных прав для реализации собственных взглядов на внутреннюю и внешнюю политику государства. Его чрезмерные парламентаризм и конституционализм иногда были помехой и подвергались критике под тем предлогом, что они не соответствовали ситуации, сложившейся в государстве, охваченном кровопролитной войной. Но своей политической культурой, парламентским опытом и тактом Е. Петрушевич мог влиять на ход событий. Украинский Национальний Совет под его руководством действовал как настоящий парламент, был разработан ряд необходимых для ЗУНР законов.

9 июня 1919 года, в разгар летнего кризиса, когда польская армия захватила почти всю Галичину, а румынская — заняла Буковину, Украинский Национальний Совет предоставил Е. Петрушевичу диктаторские права, которые означали совместительство обязанностей президента и главы правительства. В целом это решение было одобрено галицким обществом, однако руководство УНР расценило его как не демократическое. Е. Петрушевич был исключен из Директории, а для работы в Галичине при правительстве УНР было образовано министерство по делам Галичины. Тем не менее, Е. Петрушевич принял предложение С. Петлюры о совместной борьбе Галицкой армии и армии УНР против большевиков. После того, как осенью 1919 года разногласия между руководством ЗОУНР и УНР во внешнеполитических вопросах стали непреодолимыми, Петрушевич не препятствовал заключению в ноябре 1919 года Галицкой армией Зятковских соглашений с Добровольческой армией[1][2][3]. В конце 1919 года «Акт Злуки» был денонсирован Петрушевичем[4]. Над Каменец-Подольским, где разместился Е. Петрушевич и его канцелярия, нависла угроза занятия польскими войсками, руководство ЗУНР через Румынию выехало в Вену.

Оказавшись в эмиграции, Е. Петрушевич продолжал борьбу за восстановление независимости ЗУНР на международной арене. В августе 1920 г. он организовал правительство в изгнании, в которое вошли опытные государственные деятели К. Левицкий, В. Сингалевич, С. Витвицкий, Я. Селезенка, О. Назарук и другие, пытался не допустить принятия Лигой Наций решения о передаче Галичины Польше, высылал украинские делегации на международные переговоры в Ригу и Женеву. В феврале 1921 года Лига Наций официально признала автономию Галичины и назначила Польшу временным оккупантом при условии, что сувереном края является Антанта, а также ре ... Читать дальше »

(1933
- 1981)

Вiктор Близнець народився в селi Володимирiвцi на Кiровоградщинi 10 квiтня 1933р.
У 1957p. закiнчив факультет журналiстики Киïвського унiверситету.
Публiкуватися почав 1959p., а перша книжка оповiдань "Ойойкове гнiздо" вийшла
1963p. Бiльшiсть написаних книжок
- для дiтей. Переказав з давньоруськоï мови для юного читача "Повiсть минулих
лiт" (1980).
В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: вiн умiв
розглядати проблему "вiд початку", звертатися до найпершого значення слова й
метафори, вiдкривати нове в давно знайомому. Звiдси й закономiрний iнтерес до
iсторiï народу в таких творах, як "Паруси над степом" (1965), "Древляни"
(1968), "Пiдземнi барикади" (1977), "Вибух" (1980).
1968-й рiк, коли вийшли друком "Древляни",
- це час перелому в бiк догматизму й стагнацiï у всiх сферах життя,
розгортання масштабноï боротьби проти нацiональноï iнтелiгенцiï,
проти всiх виявiв нацiональноï свiдомостi народу. Сама назва твору свiдчила
про спробу автора протистояти цiй полiтицi. Персонажi твору, в якому чимало
автобiографiчного,
- предки оповiдача, кiлька поколiнь полiщукiв.
А вже наступна книжка В. Близнеця
- повiсть "Звук павутинки" (1970) змусила критику говорити про автора як про
одного з найяскравiших дитячих письменникiв Украïни.
Герой повiстi Льонька, навколишнiй свiт якого населений незвичайними звуками,
явищами, iстотами: вiн бачить срiбного чоловiчка, який не боïться Сопухи, вiн
чує звук павутинки, вiн дружить, як iз живим, iз собакою Рексом, що його давно
вбив сусiд Глипа. Розкриваючи язичницьке свiтобачення дитини, письменник проникає
в таïну свiтовоï гармонiï, в якiй iснує Льонька.
Не втратив дитячоï здатностi бачити й розумiти цей свiт i Льоньчин дорослий
приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба)

- як наслiдок (чи кара) за дослiди й створення "атомного сонця"
- для Льоньки не лише страшна трагедiя, а й урок спокути, прозрiння, самозречення.

У написанiй невдовзi повiстi "Мовчун" (1972) автор пiшов зовсiм iншим шляхом, хоч
i в нiй вiдчувався полемiчний потенцiал, свiтоглядне протистояння системi. Це твiр
суто реалiстичний. Дiя вiдбувається в роки вiйни. Головний герой

- пiдлiток Сашко, батько якого на фронтi, а сам вiн iз матiр'ю
- на окупованiй територiï. Сашкова мати зраджує батька з гультiпакою Гринею,
i син вiдчуває докори сумлiння, щось на зразок спiвучастi, власноï вини.

Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в украïнськiй лiтературi
традицiю, що продовжилася хоч i в небагатьох, але надзвичайно вартiсних творах, де
дiють маленькi героï, якi передчасно дорослiшають через воєнне лихолiття.
Втрачаючи, по сутi, дитинство, вони зберiгають найдорожчу якiсть душi

- гiднiсть.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспiльнiй свiдомостi своï
позицiï втрачало. А що це був свiдомий пiдхiд
- свiдчить повiсть "Женя i Синько" (1974).
Звичайна киïвська п'ятикласниця Женя знаходить у пiдвалi будинку маленького
кумедного чортика Синька i забирає його, хворого, додому. Дружба ця нiяких переваг
Женi не дає
- Синько нiчого такого казкового не вмiє, навпаки, про нього самого треба дбати.
Натомiсть дiвчинка одержує те, що не пiддається нiякому облiку, але є, мабуть,
найцiннiшим: зерна народноï моралi й мудростi.
Вiдiрванiсть читача вiд землi, вiд етноморалi, джерел народноï духовностi
була постiйним болем письменника. Звiдси те фантасмагоричне мiсто, що його зводять
у мрiях Женя й Синько. Основний архiтектурний принцип
- сумiщення Києва з рiдним селом, звiдки походять Женинi батьки i де в них "через
кожну хату"
- родичi. Женi хочеться, щоб у тому мiстi було бiльше сосон, дубiв i берiз, щоб
замiсть вулиць були просiки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля i народ,
природа i мораль
- цi категорiï у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду

- i у "Звуковi павутинки", i в "Женi й Синьковi", i особливо яскраво

- в казковiй повiстi "Земля Свiтлячкiв" (1979).
Дитяча лiтература 70-х рокiв розвивалася пiд знаком неписаного правила, за яким
вважалося, що читання трагiчних творiв шкiдливе для дитячоï психiки. В.
Близнець порушив це правило в багатьох своïх творах. Письменник наполегливо
культивував трагiчний конфлiкт в украïнськiй лiтературi для дiтей,
наголошуючи цим на необхiдностi говорити з юним читачем про найважливiше

- життя i смерть, правду й кривду, любов i ненависть
- без присiдання й без сентиментального рюмсання.
В. Близнець практично не мав проблем з виданням своïх творiв (наскiльки це
було взагалi можливо), хоч i мусив власноручно нiвечити ïх, шукати
компромiснi варiанти. Вiн не мiг сам не бачити свого таланту, однак за такоï
кiлькостi видань страждав од невизнання.
Можливо, цим пояснюється його звернення до творiв для дорослих
- поява суто соцреалiзмiвських повiстей "Пiдземнi барикади" (1977), "Вибух"
(1980). А може, сумлiнним виконанням соцiальних замовлень вiн прагнув заробити
право на правду в наступнiй книжцi для дiтей? А це також роз'ятрювало його
надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Краïна все глибше
вгрузала в сонну трясовину. Навеснi 1981р. ситуацiя, очевидно, здалася В.
Близнецевi такою ж безнадiйною, як за рiк до того
- Григору Тютюннику. I вiн власноруч обiрвав своє життя...

Тютчев Федор Иванович - известный поэт, один из самых выдающихся
представителей философской и политической лирики. Родился 23 ноября 1803 г. в селе Овстуг, Брянского уезда Орловской губернии, в родовитой дворянской семье, зимою жившей в Москве открыто и богато. В доме, "совершенно чуждом интересам литературы и в особенности русской литературы", исключительное господство французского языка уживалось с приверженностью ко всем особенностям русского стародворянского и православного уклада. Когда Тютчеву шел десятый год, в воспитатели к нему был приглашен С.Е. Раич, пробывший в доме Тютчевых семь лет и оказавший большое влияние на умственное и нравственное развитие своего воспитанника, в котором он развил живой интерес к литературе. Превосходно овладев классиками, Тютчев не замедлил испытать себя в поэтическом переводе. Послание Горация к Меценату, представленное Раичем обществу любителей российской словесности, было прочтено в заседании и одобрено значительнейшим в то время московским критическим авторитетом - Мерзляковым; вслед за тем произведение четырнадцатилетнего переводчика, удостоенного звания "сотрудника", было напечатано в XIV части "Трудов" общества. В том же году Тютчев поступил в Московский университет, то есть стал ездить на лекции с воспитателем, а профессора сделались обычными гостями его родителей. Получив в 1821 году кандидатскую степень, Тютчев в 1822 г. был отправлен в Петербург на службу в государственную коллегию иностранных дел и в том же году уехал за границу с своим родственником графом фон Остерманом-Толстым, который пристроил его сверхштатным чиновником русской миссии в Мюнхене. За границей он прожил, с незначительными перерывами, двадцать два года. Пребывание в живом культурном центре оказало значительное воздействие на его духовный склад. В 1826 г. он женился на баварской аристократке, графине Ботмер, и их салон сделался средоточием интеллигенции; к многочисленным представителям немецкой науки и литературы, бывавшим здесь, принадлежал Гейне, стихотворения которого Тютчев тогда же стал переводить на русский язык; перевод "Сосны" ("С чужой стороны") напечатан в "Аонидах" за 1827 г. Сохранился также рассказ о горячих спорах Тютчева с философом Шеллингом. В 1826 г. в альманахе Погодина "Урания" напечатаны три стихотворения Тютчева, а в следующем году в альманахе Раича "Северная Лира" - несколько переводов из Гейне, Шиллера ("Песнь радости"), Байрона и несколько оригинальных стихотворений. В 1833 г. Тютчев, по собственному желанию, был отправлен "курьером" с дипломатическим поручением на Ионические острова, а в конце 1837 г. - уже камергер и статский советник, - он, несмотря на свои надежды получить место в Вене, был назначен старшим секретарем посольства в Турин. В конце следующего года скончалась его жена. В 1839 г. Тютчев вступил во второй брак с баронессой Дернгейм; подобно первой, и вторая жена его не знала ни слова по-русски и лишь впоследствии изучила родной язык мужа, чтобы понимать его произведения. За самовольную отлучку в Швейцарию - да еще в то время как на него были возложены обязанности посланника - Тютчев был отставлен от службы и лишен звания камергера. Тютчев вновь поселился в любимом Мюнхене, где прожил еще четыре года. За все это время его поэтическая деятельность не прекращалась. Он напечатал в 1829 - 1830 годах несколько превосходных стихотворений в "Галатее" Раича, а в "Молве" 1833 г. (а не в 1835 г., как сказано у Аксакова появилось его замечательное "Silentium", лишь много позже оцененное по достоинству. В лице Ив. Сер. ("иезуита") Гагарина он нашел в Мюнхене ценителя, который не только собрал и извлек из-под спуда заброшенные автором стихотворения, но и сообщил их Пушкину, для напечатания в "Современнике"; здесь в течение 1836 - 1840 годов появилось около сорока стихотворений Тютчева под общим заглавием "Стихотворения, присланные из Германии" и за подписью Ф.Т. Затем в течение четырнадцати лет произведения Тютчева не появляются в печати, хотя за это время он написал более пятидесяти стихотворений. Летом 1844 г. была напечатана первая политическая статья Тютчева - "Lettre a M. le Dr. Gustave Kolb, redacteur de la "Gazette Universelle" (d'Augsburg)". Тогда же он, предварительно съездив в Россию и уладив дела по службе, переселился с семьей в Петербург. Ему были возвращены его служебные права и почетные звания и дано назначение состоять по особым поручениям при государственной канцелярии; эту должность он сохранил и тогда, когда (в 1848 г.) был назначен старшим цензором при особой канцелярии министерства иностранных дел. В петербургском обществе он имел большой успех; его образование, уменье быть одновременно блестящим и глубоким, способность дать теоретическое обоснование принятым воззрениям создали ему выдающееся положение. В начале 1849 года он написал статью "La Russie et la Revolution", а в январской книжке "Revue des Deux Mondes" за 1850 г. напечатана - без подписи - другая его статья: "La Question Romaine et la Papaute". По сообщению Аксакова, обе статьи произвели за границей сильное впечатление: в России о них знали очень немногие. Весьма невелико было также число ценителей его поэзии. В том же 1850 г. он нашел выдающегося и благосклонного критика в лице Некрасова, который (в "Современнике"), не зная лично поэта и делая догадки о его личности, высоко ставил его произведения. И.С. Тургенев, собрав при помощи семьи Тютчевых, но - по мнению И.С. Аксакова - без всякого участия самого поэта, около ста его стихотворений, передал их редакции "Современника", где они были перепечатаны, а затем вышли отдельным изданием (1854). Собрание это вызвало восторженный отзыв (в "Современнике") Тургенева. С этих пор поэтическая слава Тютчева - не переходя, однако, известных пределов - была упрочена; журналы обращались к нему с просьбой о сотрудничестве, стихотворения его печатались в "Русской Беседе", "Дне", "Москвитянине", "Русском Вестнике" и других изданиях; некоторые из них, благодаря хрестоматиям, становятся известными всякому русскому читателю в раннем детстве ("Весенняя гроза", "Весенние воды", "Тихой ночью поздним летом" и др.). Изменилось и служебное положение Тютчева. В 1857 г. он обратился к князю Горчакову с запиской о цензуре, которая ходила по рукам в правительственных кругах. Тогда же он был назначен на место председателя комитета иностранной цензуры - преемником печальной памяти Красовского. Его личный взгляд на эту должность хорошо определен в экспромте, записанном им в альбом его сослуживца Вакара: "Веленью высшему покорны, у мысли стоя на часах, не очень были мы задорны... - Грозили редко и скорей не арестантский, а почетный держали караул при ней". Дневник Никитенко - сослуживца Тютчева - не раз останавливается на его стараниях оградить свободу слова. В 1858 г. он возражал против проектированной двойной цензуры - наблюдательной и последовательной; в ноябре 1866 г. "Тютчев в заседании совета по делам печати справедливо заметил, что литература существует не для гимназистов и школьников, и что нельзя же ей давать детское направление". По словам Аксакова, "просвещенное, разумно-либеральное председательство в комитете, нередко расходившееся с нашим административным мировоззрением, а потому под конец и ограниченное в своих правах, памятно всем, кому было дорого живое общение с европейской литературой". "Ограничение в правах", о котором говорит Аксаков, совпадает с переходом цензуры из ведомства министерства народного просвещения в министерство внутренних дел. В начале семидесятых годов Тютчев испытал подряд несколько ударов судьбы, слишком тяжелых для семидесятилетнего старика; вслед за единственным братом, с которым его связывала интимная дружба, он потерял старшего сына и замужнюю дочь. Он стал слабеть, его ясный ум тускнел, поэтический дар стал изменять ему. После первого удара паралича (1 января 1873 г.) он уже почти не поднимался с постели, после второго прожил несколько недель в мучительных страданиях - и скончался 15 июля 1873 года. Как человек, он оставил по себе лучшие воспоминания в том круге, к которому принадлежал. Блестящий собеседник, яркие, меткие и остроумные замечания которого передавались из уст в уста (вызывая в князе Вяземском желание, чтобы по ним была составлена Тютчевиана, "прелестная, свежая, живая современная антология"), тонкий и проницательный мыслитель, с равной уверенностью разбиравшийся в высших вопросах бытия и в подробностях текущей исторической жизни, самостоятельный даже там, где он не выходил за пределы установившихся воззрений, человек, проникнутый культурностью во всем, от внешнего обращения до приемов мышления, он производил обаятельное впечатление особой - отмеченной Никитенко - "любезностью сердца, состоявшей не в соблюдении светских приличий (которых он никогда и не нарушал), но в деликатном человечественном внимании к личному достоинству каждого". Впечатление нераздельного господства мысли - таково было преобладающее впечатление, которое производил этот хилый и хворый старик, всегда оживленный неустанной творческой работой мысли. Поэта-мыслителя чтит в нем, прежде всего, и русская литература. Литературное наследие его не велико: несколько публицистических статей и около пятидесяти переводных и двухсот пятидесяти оригинальных стихотворений, среди которых довольно много неудачных. Среди остальных зато есть ряд перлов философской лирики, бессмертных и недосягаемых по глубине мысли, силе и сжатости выражения, размаху вдохновения. Дарование Тютчева, столь охотно обращавшегося к стихийным основам бытия, само имело нечто стихийное; в высшей степени характерно, что поэт, по его собственному признанию выражавший свою мысль тверже по-французски, чем по-русски, все свои письма и статьи писавший только на французском языке и всю свою жизнь говоривший почти исключительно по-французски, самым сокровенным порывам своей творческой мысли мог давать выражение только в русском стихе; несколько французских стихотворений его ... Читать дальше »

Биография Фета А.А. (1820-1892)
Странным было рождение будущего поэта.
При рождении он носил фамилию Шеншин,
фамилию своего отца дворянина Шеншина.
Отец, Афанасий Неофитович, увез из Германии
молодую замужнюю женщину Шарлотту-Елизавету Фёт. Он страстно
влюбился в нее и добился согласия увезти ее в Россию. Она была
беременна, но до сих пор неясно, был ли Афанасий Неофитович
родным отцом?

В ноябре 1820 г. в имении Новоселки Орловской губернии
родился мальчик, крещенный Афанасием Шеншиным. Родители не
состояли в церковном браке, и только через четырнадцать лет обнаружилась
незаконность записи, и дворянин Афанасий Афанасьевич
Шеншин стал разночинцем Афанасием Фетом. Это был страшный
удар по самолюбию подростка. Он долго не мог смириться с потерей
дворянского сословия. Этот факт, на первый взгляд, не такой уж
страшный для молодого человека, оказался сопутствующим в формировании
характера, отягченного комплексом неполноценности.
На протяжении долгих лет он добивался получения дворянства.
Отец был человеком суровым, а мать - застенчивой и доброй, и кто
знает, из каких составляющих складывался характер будущего поэта.
Суровый характер отца определял обстановку в доме, и мальчик
получал мало родительского тепла. В 13 лет он поступил в пансион
немца Крюммера в городе Верро (Выру) в Эстонии. В школьные
годы писал много стихов. Талант поэта рано проснулся в нем.
1837 г. - отец забирает Фета из пансиона и отвозит в Москву
готовиться к экзаменам для поступления в университет.
Экзамены Фет сдал блестяще и был принят на юридический факультет,
но вскоре он перешел на словесное отделение философского
факультета. Поэтический талант развивался, и Фет созрел для того, чтобы
издать на деньги, взятые взаймы, тоненькую книжку стихов.
Это был 1840 г., и сборник назывался «Лирический пантеон» под
инициалами «А. Ф.». Стихи были встречены благосклонно читающей
публикой, и Белинский хорошо отозвался о них.
Будучи человеком честолюбивым, он не мог смириться с тем,
что он разночинец Фет, а не дворянин Шеншин. По закону того времени
до дворянства можно было дослужиться на военной службе, и
Фет решает стать офицером.
1844 - год окончания университета.
1845 г. - поступил в Кирасирский полк, расквартированный
в Херсонской губернии.
1850 г. - вышел второй сборник стихов, в котором было стихотворение
«Шепот, робкое дыханье...», ставшее символом поэзии
Фета. Вызывала удивление «безглагольность» стиха, сумевшего передать
волнение любовного свидания через тончайшие переливы
чувств влюбленных. Фет еще все служит, скрывая под порой шутливой
маской крайнюю неудовлетворенность своим социальным
положением.
Слава его как поэта растет. Добролюбов говорит о способности
Фета улавливать «мимолетные впечатления от тихих явлений природы
», но не принимает в нем равнодушия к социальным вопросам.
Критика другого лагеря видит в нем поэта, умеющего «ловить неуловимое,
давать образ и название тому, что было до него смутным
мимолетным ощущением». (А Дружинин.)
В жизни Фета была настоящая любовь, но он не смог сделать
свою возлюбленную счастливой. Находясь на службе в Херсонской
губернии, он познакомился с Марией Лазич, умной, образованной
девушкой, но... бесприданницей. Фета так страшила бедность, что
он не решился жениться. Вскоре Мария трагически погибла.
Мария Лазич заживо сгорела. Перед отбытием на маневры Фет
попрощался со своей возлюбленной в мае, а осенью, по возвращении
услышал от полкового командира страшный рассказ о том, как
сгорела Мария. Все загорелось от случайной спички, которую она
считала погашенной. «Загорелось ее белое кисейное платье. Она
выбежала на балкон, думая спастись», но свежий воздух только усилил
пламя... Образ любимой девушки, трагически погибшей, не оставлял
Фета до конца его жизни.
И снится мне, что встала из гроба
Такой же, какой ты с земли отлетела.
И снится, и снится: мы молоды оба,
И ты взглянула, как прежде глядела.
Памяти Марии Лазич посвящено стихотворение «Старые
письма» (1859).
Потеряв надежду на получение дворянства, Фет выходит в отставку
в 1858г. Вконце 1850-х гг. женится по расчету на сестре критика Боткина.
«Идеальный мир мой разрушен. Ищу хозяйку, с которой буду жить,
не понимая друг друга», - писал он до женитьбы и предугадал верно.
Жизнь Фета и его поэзия - резко контрастны.
В 1860 г. Фет приобретает земельный участок в Орловской губернии
и строит дом по своему проекту. Он уже не пишет стихи -
нет вдохновения, но зато хорошо играет роль помещика, плотно занимающегося
своим хозяйством. Фет восстанавливает против себя
демократическую критику, выступая как публицист-консерватор, не
скрывает своего неприятия каких-либо реформ. Даже консервативно
настроенные писатели Тургенев, Полонский, Страхов резко осуждали
Фета зато, что он был сторонником крепостного права. Один
Л. Н. Толстой сохраняет с Фетом дружеские отношения, обсуждая
с ним в письмах философские, хозяйственные и эстетические проблемы.
В 1873 г. Фет получает дворянство и становится дворянином Шеншиным.
Тургенев не без иронии говорит ему: «Как Фет вы имели
имя, как Шеншин вы имеете только фамилию». Но получение привилегий
продолжается. Фет-Шеншин пожалован в камергеры, теперь
он на всех приемах во дворце присутствует в расшитом золотом
мундире камергера.
1870-егг. - годы хандры. Достигший материального и сословного
благополучия, Фет в эти годы чувствует глубокую тоску:
Я между плачущих Шеншин
И Фет я только меж поющих.
В письмах он беспрестанно жалуется на свое одиночество. Последний
период жизни Фета принадлежит поэзии. Творческий подъем
начала 1880-х гг. продолжается до конца жизни. В это время он много
переводит: античного поэта Анакреонта, восточных (Саади, Гафиз),
немецких (Гейне, Гете), французских (Мюссе, Беранже) поэтов.
И именно Фету принадлежит перевод с немецкого работы Шопенгауэра
«Мир как воля и представление».
В последние годы он выпустил четыре сборника под общим названием
«Вечерние огни». Стихи, вошедшие в эти сборники, наполнены
как будто вновь пробужденной энергией. На закате жизни Фет острее
чувствует и любовь, и природу. О Фете современники оставили много
противоречивых воспоминаний, оно и понятно: трудно совместить
Шеншина-помещика и Фета - тончайшего лирика. Алексей Константинович
Толстой, сам прекрасный поэт, тонкий лирик, оставил
восхитительные строки о поэзии Фета:«.. .там есть стихотворения, где
пахнет душистым горошком и клевером, где запах переходит в цвет
перламутра, в сияние светляка, а лунный свет или луч утренней зари
переливается в звук».
21 ноября 1892 г. Фет умер при странных обстоятельствах.
Поэзия Фета пришла из вечности, он был проводником, вестником
прекрасного и высокого. Его последние стихи - это воспоминания
о любви, о ее радостях и страданиях, воспоминания, воскрешающие
в памяти живые образы. Поэт Яков Полонский говорил Фету:
«По твоим стихам невозможно написать твоей биографии, и даже намекать
на события твоей жизни, как нельзя по трагедиям Шекспира
понять, как он жил...»

Лирика А. Ф.Фета
В лирике Фета главное место занимают две темы: любовь и природа.
Пейзажная лирика у Фета особенная. Ранние стихи о природе
импрессионистичны, лирика же 60-70-х гг. философична. Если
в начале картины природы создаются с помощью развернутых метафор,
то в философском взгляде на природу художественный образ
трансформируется в символ. В этот же период любовное чувство
в стихах необыкновенно поэтично.
Главное в поэтике:
1. Импрессионистичность и суггестивность.
«Суггестивность (от лат. suggestio - внушение, намек) - в поэзии
активное воздействие на воображение, эмоции, подсознание читателя
посредством отдаленных тематических, образных, ритмичных,
звуковых ассоциаций» (БЭС).
Такое впечатление, что это определение написано о лирике Фета.
Именно лирика Фета обладала такой способностью воздействия на
читателя - она завораживала, уводила в особый мир, созданный по
непонятным законам ритма.
Он стремился запечатлеть не сами движения любовного чувства
и природы, а впечатления от этих движений. Его стихи создавали
настроение, как картины импрессионистов. Основной прием - психологический
параллелизм.

Вариант 2

Афанасий Афанасьевич Фет родился в усадьбе Новоселки Мценского уезда в ноябре 1820 года. История его рождения не совсем обычна. Отец его, Афанасий Неофитович Шеншин, ротмистр в отставке, принадлежал к старому дворянскому роду и был богатым помещиком. Находясь на лечении в Германии, он женился на Шарлотте Фет, которую увез в Россию от живого мужа и дочери. Через два месяца у Шарлотты родился мальчик, названный Афанасием и получивший фамилию Шеншин. Четырнадцать лет спустя, духовные власти Орла обнаружили, что ребенок родился до венчания родителей и Афанасий был лишен права носить фамилию отца, и лишен дворянского титула. Это событие ранило впечатлительную душу ребенка, и он почти всю свою жизнь переживал двусмысленность своего положения.
Особое положение в семье повлияло на дальнейшую судьбу Афанасия Фета - он должен был выслужить себе дворянские права, которых его лишила церковь. Прежде всего, он окончил университет, где учился сначала на юридическом, затем на филологическом факультете. В это время, в 1840 году он и издал отдельной книгой свои ... Читать дальше »

Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (27 січня 1790, Городище — 13 жовтня 1865) — український письменник, вчений, перекладач, поет.

Біографія

Народився в містечку Городище Київської губернії (нині Черкаська область) в сім'ї священнослужителя. Освіту здобув у семінарії, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 р. почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У 1817 р. переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 р. йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 р. П.П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректор Харківського університету.

У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П.П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту благородних дівчат. Як письменник отримав популярність своїми байками. Ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму. Належав до числа засновників «Українського журналу». Член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Творчість

Писав байки (байка-казка, байка-приказка), притчі, вірші, послання, балади («Твардовський», «Рибалка»). З 1817 р. почав друкуватися в журналі «Український вісник», де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: Жана Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Гете, Горація та інших.

Байка «Пан та собака» — найбільш гострий твір української літератури 19 століття. Ідейний зміст співзвучний тогочасним прагненням проти кріпацтва, проти ставлення до кріпака як до робочої худоби. В основі байки — соціальний конфлікт між Паном і кріпаком (в алегоричному образі собаки Рябка).

П.П. Гулак-Артемовський ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму.

Також належав до числа засновників «Українського журналу».

Досягнення

В історії української літератури значення Гулак-Артемовського визначається його положенням наступного за Котляревським поета, який, використовуючи творчі методи останнього (бурлеск, травесті), спробував ввести в українську літературу ряд нових жанрів (балади: «Твардовський» (опублікована в журналі «Славянин» в 1827 році), «Рибалка».

Твори
Батько та син
Дві пташки в клітці
Пан та собака
Справжня добрість
Цікавий і мовчун

Лазарь Иосифович Лагин

Россия,

04.12.1903 - 1979

Лазарь Иосифович Лагин родился 4 декабря 1903, в Витебске. В 1921 выступил в комсомольской печати со стихами и фельетонами. Ряд лет работал в «Правде» и «Крокодиле». Популярность приобрела повесть-сказка Лагина «Старик Хоттабыч» (1938).

Романы «Патент "АВ"» (1947), «Остров разочарования» (1951), «Атавия Проксима» (1956), «Съеденный архипелаг» (1963) представляют собой своеобразное сочетание социального памфлета с фантастикой и приключенческим жанром.

О современной и дореволюционной Москве рассказывает роман «Голубой человек» (1966), о Великой Отечественной войне 1941—45 — повесть «Броненосец "Анюта”» (1945) и другие произведения.

Опубликованы также памфлеты «Майор Велл Эндрю» (1962) и «Белокурая бестия» (1963), сказки для взрослых и детей.

Книги Лагина переведены на многие иностранные языки и языки народов СССР.

Награжден орденом Отечественной войны 2-й степени и медалями.

Умер в 1979 году.

Окончил Институт народного хозяйства, учился также в Институте красной профессуры (оба - в Москве). Печататься начал с 1922 г. Член Союза писателей.

Известность и широкую популярность принесло Лагину детская повесть-сказка "Старик Хоттабыч" (1938; 1940; испр. 1956), сюжет которой частично заимствован у Ф. Энсти: советский пионер случайно выпускает из бутылки арабского джинна, после чего успешно его "перевоспитывает" (экранизирована в 1957 г.). В послевоенный период Лагин написал ряд заметных для своего времени политических памфлетов: "Патент АВ" (1947; 1948), "Остров Разочарования" (1951), "Атавия Проксима" (1956; доп. фрагм. 1963; испр. доп. 1972 - "Трагический астероид"). К этой же линии примыкают ранний рассказ "Эликсир Сатаны" (1935) и повести "Белокурая Бестия" (1963) и "Съеденный архипелаг" (1956), вошедшие в сборник "Съеденный архипелаг" (1963); особняком стоит сильная и острая повесть "Майор Велл Эндъю" (1962), своеобразное дополнение к "Войне миров" Г.Уэллса. Последнее произведение Лагина - роман "Голубой человек" (1964; 1967), молодой герой которого из 1950-х гг. случайно совершает путешествие во времени в царскую Россию и там встречается с Лениным, принимает участие в вооруженной борьбе. Рассказы писателя немногочисленны: предвидение будущей войны - "Без вести пропавший" (1937), образцы сатирической произведений - "Вспышка собственита в агрогородке Егоровке" (1961), "Полианализатор Ирвинга Брюса" (1967); ряд рассказов составил сборник "Обидные сказки" (1959).
Книги

* «Старик Хоттабыч» (повесть-сказка, 1938).

* «Броненосец „Анюта"» (повесть, 1945)

* «Патент „АВ"» (роман, 1947—1948)

* «Остров разочарования» (роман, 1951)

* «Атавия Проксима» (роман, 1956)

* «Обидные сказки» (сатира, 1961)

* «Майор Велл Эндъю» (памфлеты, 1962)

* «Съеденный архипелаг» (роман, 1963)

* «Белокурая бестия» (памфлеты, 1963)

* «Голубой человек» (роман, 1966)
Сценарии мультфильмов

* «Жил-был Козявин» (1966)

* «Про злую мачеху» (1966)

* «Происхождение вида» (1966)

* «Шпионские страсти» (1967)

* «Внимание, волки!» (1970)