Личность

Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Личность — относительно устойчивая система поведения индивида, построенная прежде всего на основе включенности в социальный контекст. Стержневым образованием личности является самооценка, которая строится на оценках индивида другими людьми и оценке, которую даёт себе сам человек.

· Отличается самостоятельностью в поступках;

· Способна нести ответственность и решать проблемы;

· Контролирует поведение, обладает силой воли;

· Способна изменяться с течением времени.

На настоящий момент существует множество теорий личности, сильно отличающихся между собой. Различия идут, например, в плоскости: имеет ли личность неизменяемую сущность, или, напротив, сущность личности менять можно.

В философских школах определение личности(так же как и других понятий: разума, сознания, и т. п.) различается совсем кардинально, если вообще имеется. В быту под личностью понимают характер, всего человека целиком, но при этом надо отметить, что личность не является индивидуальностью или сознанием.



Личность, индивид и индивидуальность

Индивид выражает общие свойства человека как организма.

Индивидуальность выражает специфику отдельного человека, причем специфика эта может носить наследственный или случайный характер.

Личность — результат процесса воспитания и самовоспитания. «Личностью не рождаются, а становятся», говорил Алексей Николаевич Леонтьев (выдающийся отечественный психолог, занимавшийся проблемой сознания и деятельности). Дети не обладают личностью, поскольку ответственность за их поступки вменяется их родителям. По мнению Лидии Ильиничны Божович (советский психолог, занималась преимущественно проблемами детской психологии), можно выделить два необходимых и достаточных критерия сформировавшейся личности:

· Человека можно считать личностью, если в его мотивах существует иерархия в одном определённом смысле, а именно если он способен преодолевать собственные побуждения ради чего-то другого. В таких случаях говорят, что субъект способен к опосредованному поведению. При этом предполагается, что мотивы, по которым преодолеваются непосредственные побуждения, социально значимы.

· Способность к сознательному руководству собственным поведением. Это руководство осуществляется на основе осознанных мотивов-целей и принципов. От первого критерия второй отличается тем, что предполагает именно сознательное соподчинение мотивов. Просто опосредованное поведение (первый критерий) может иметь в своей основе и стихийно сложившуюся иерархию мотивов, и даже «стихийную нравственность»: человек может не отдавать себе отчёта в том, что заставило его поступить именно таким образом, и тем не менее поступить нравственно. Таким образом, хотя во втором признаке также имеется в виду опосредованное поведение, подчёркивается сознательное опосредование. Оно предполагает наличие самосознания как особой инстанции личности.

Личность — это индивид, осознающий свою индивидуальность.

У шизофреников может наблюдаться расщепление личности, а у олигофренов её отсутствие.



Атрибуты личности

Воля — способность и умение выбора цели деятельности и внутренних усилий, которые необходимы для её осуществления. Воля — это не физическая деятельность, не эмоциональная деятельность и не всегда сознательная деятельность человека; но деятельность, всегда отражающая принципы морали и нормы личности и указывающая на ценностные характеристики цели выбранного действия. Человек, осуществляя волевые действия, противостоит импульсивным желаниям, формируя в себе сильную личность.

Свобода — в самом общем смысле, наличие возможности выбора, вариантов исхода события.

В этике «свобода» связана с наличием свободной воли человека. Свобода воли налагает на человека ответственность. Поступок считается нравственным только в том случае, если он совершается свободной волей, является свободным волеизъявлением субъекта. В этом смысле этика направлена на осознание человеком своей свободы и связанной с ней ответственностью.

Разум – 1. основа синтезирующей творческой деятельности, создающая новые идеи, выходящие за пределы сложившихся систем, дающая способность открывать и целеполагать (способность комбинировать полученные знания и создавать новые знания)

2. высшая, существенная для человека, как такового, способность мыслить всеобще, способность отвлечения и обобщения, включающая в себя и рассудок

Чувство – переживание своего отношения к окружающей действительности (к людям, их поступкам, к каким-либо явлениям) и к самому себе.

Кратковременные переживания (вспышки радости, разочарования и т. п.) иногда называют эмоциями в узком смысле слова, в отличие от чувств — как более устойчивых, длительных переживаний (любовь, ненависть и т. п.).

Комплекс устойчивых компонентов личности

Темперамент - это индивидуально своеобразные свойства психики, отражающие динамику психической деятельности человека, и проявляющиеся независимо от его целей, мотивов и содержания и остающиеся почти неизменными в процессе всей жизни.

Характер - типичное поведение человека.

Способности - это индивидуальные особенности личности, являющиеся субъективными условиями успешного осуществления определённого рода деятельности. Способности не сводятся к имеющимся у индивида знаниям, умениям, навыкам. Они обнаруживаются в быстроте, глубине и прочности овладения способами и приёмами некоторой деятельности и являются внутренними психическими регулятивами, обуславливающими возможность их приобретения.

Мотивация – 1. динамический процесс физиологического и психологического плана, управляющий поведением человека, определяющий его направленность, организованность, активность и устойчивость.

2. способность человека через труд удовлетворять свои материальные потребности.

Личность в психологии

Личность — это совокупность выработанных привычек и предпочтений, психический настрой и тонус, социокультурный опыт и приобретённые знания, набор психофизических черт и особенностей человека, его архетип, определяющие повседневное поведение и связь с обществом и природой. Также личность наблюдается как проявления «поведенческих масок», выработанных для разных ситуаций и социальных групп взаимодействия.



Проблема развития личности студентов

Во второй половине XX в. предметом пристального внимания в отечественной и зарубежной психологии стал вопрос развития личности в процессе профессионального обучения и воспитания.

В зарубежной психологии появляются новые динамичные теории: структурная (С. Аксельрод, З. Гинзберг, В. Гинсбург, Д. Миллер, Д. Сьюпер), мотивационная (В. Врум), теории индивидуальности (Дж. Холланд, Л. Тайлер). В этих теориях укрепляется положение о том, что личность — это сложная, постоянно развивающаяся система. Большое значение в формировании и развитии личности принадлежит процессу ее профессионального развития. Значительное по времени и значимое по важности место в этом процессе занимает период обучения в высшем учебном заведении.

Проблема личностно-профессионального развития в период обучения в вузе широко представлена в трудах отечественных психологов Б. Г. Ананьева, А. А. Бодалева и др.

В работах отечественных авторов выделяются следующие основные направления личностно-профессионального развития студентов:

· развитие профессиональной направленности и необходимых способностей;

· профессионализация и совершенствование психических процессов и состояний;

· выработка жизненной позиции и конкретизация жизненных планов;

· повышение уровня самостоятельности и ответственности;

· рост уровня притязаний в области будущей профессии;

· этическое, эстетическое и духовное развитие;

· повышение удельного веса самовоспитания и формирования качеств, необходимых в будущей деятельности;

· повышение инициативы и творчества;

· формирование психологической готовности к профессиональной деятельности.

Особое внимание в современной отечественной психологии обращено на формирование профессиональной направленности — как значимого направления развития субъекта труда. Направленность определяет успешность овладения человеком профессией и выступает «системообразующим» фактором личности профессионала.

На сегодняшний день в психологии нет однозначного понимания профессиональной направленности. Профессиональная направленность трактуется как совокупность мотивов, установок личности, планов, ценностных ориентаций в области определенной профессиональной деятельности. Теоретической основой изучения проблемы профессиональной направленности стала концепция направленности личности как динамичес ... Читать дальше »

СОДЕРЖАНИЕ.
I. Введение.
II. Личность. Понятие личности.
III. Предпосылки и факторы.
1. Развитие.
2. Воспитание.
3. Образование.
4. Самовоспитание.
5. Самообразование.
6. Самообучение.
IV. Вывод.


ВВЕДЕНИЕ

Что такое личность? По этому вопросу велись и ведутся долгие, нескончаемые
споры.
Существует также точка зрения, согласно которой вопрос этот праздный; каждый,
мол, если он чувствует и мыслит, совершает поступки, находится в общении с
окружающими, уже тем самым утверждает себя как личность.
Во-первых, крайне трудно, практически невозможно представить себе человека
как личность, то есть как человеческого индивида, обладающего ясно выраженным
социально-нравственным обликом, своим общественным «лицом», без потребности в
выработке собственного цельного мировоззрения, уходящего корнями в толщу
мировой культуры, без по-своему активного отношения к сколько-нибудь
значительным явлениям действительности. Личность без мировоззрения
представить невозможно. Личность без самосознания - нонсенс. Если подобные
люди и встречаются, то в этих случаях мы имеем дело с индивидами, влачащими
социально и духовно зависимое существование, живущими, как говорится, чужим
умом, а это свидетельствует о невысоком уровне собственно личностного
развития.
Во-вторых, личностью в полном смысле слова является человек, который не
вынуждается вступать в какие-либо общественные отношения отчуждения,
эксплуатации и дискриминации, человек, чьи способности и взгляды не служат
источником хищнической наживы, базой чьего-то паразитического благополучия.
Наконец, еще один признак личности состоит в непременном обладании
способностью и полем для творческого самоутверждения в той или иной сфере
общественно полезной деятельности, ибо человек является личностью не только
«в себе», субъективно, в собственных представлениях, но и объективно, вовне,
«для других». Всем перечисленным, конечно, не исчерпываются характерные
особенности личности, но и без этого рассуждать о личности, по меньшей мере,
странно.
Идеал человеческой личности - это представление о совершенном человеке,
которое живет в произведениях литературы и искусства, народном творчестве.
Посмотрите на героев сказок, песен, народных былин и сказаний. Они
обязательно включают в себя такие качества как ум, красота, трудолюбие,
физическая сила, выносливость.
Идеал телесной и духовной красоты занимал умы многих педагогов уже с глубокой
древности, с античных времен. Однако там гармоничное соединение физического и
духовного в человеке полностью исключало труд. В средние века идеалом
становиться духовный аспект. Церковь (а именно она монополизировала все дело
воспитания в этот период) считала, что физические радости отвлекают человека
от церковных догм, и объявило их греховными. В этих условиях идея сочетания
духовной и физической красоты считалось еретической, и совершенно заглохла.
Идея гармонического развития человека вновь прозвучала и получила дальнейшее
развитие в трудах педагогов-гуманистов эпохи Возрождения. Эта эпоха подарила
миру много разносторонне образованных людей, развивших до высокого
совершенства свои природные задатки. Они видели идеал разностороннего
воспитания в соединении обучения с трудом, в котором принимают участие все
члены общества. Сейчас идея всестороннего развития личности как высшей цели
воспитания признается всем миром.
И, тем не менее, ни одна страна не может похвастаться ее достаточно полной
реализацией, да и понимается она разными педагогическими и философскими
школами, мягко говоря, неоднозначно.
Следует иметь в виду, что в любом обществе существует два педагогических
идеала личности. Один - высокий, широко рекламируемый, но заведомо
недостижимый. Его предназначение - быть маяком, ориентиром, высшим образом, к
которому следует подвести воспитуемого как можно ближе. Другой идеал
достаточно приземленный. Он, как правило, имеет реальное воплощение, явно не
пропагандируется. Назовем его «реальным идеалом». Реальный идеал - это герой
своего времени, это тот, которому все завидуют, на месте которого каждый
хотел бы оказаться, чью судьбу, если не все, то очень многие желают своим
детям.
ЛИЧНОСТЬ. ПОНЯТИЕ ЛИЧНОСТИ.
Личностью в психологии называют человека как носителя сознания.
Считается, что личностью не рождаются, а становятся в процессе бытия и трудовой
деятельности, когда, общаясь и взаимодействуя, человек сравнивает себя с
другими, выделяет свое «Я». Психологические свойства (черты) личности полно и
ярко раскрываются в деятельности, общении, отношениях и даже во внешнем облике
человека.
Личности бывают разные - гармонично развитые и реакционные, прогрессивные и
односторонние, высоконравственные и подлые, но при этом каждая личность
неповторима. Иногда это свойство - неповторимость - называют
индивидуальностью, как проявление единичного.
Однако понятия индивид, личность и индивидуальность не тождественны по
содержанию: каждое из них раскрывает специфический аспект индивидуального
бытия человека. Личность может быть понятна только в системе устойчивых
межличностных связей, опосредованных содержанием, ценностями, смыслом
совместной деятельности каждого из участников.
Межличностные связи, формирующие личность в коллективе, внешне выступают в
форме общения или субъект - субъектного отношения наряду с субъект -
объектным отношением, характерным для предметной деятельности.
Личность каждого человека наделена только ей присущим сочетанием черт и
особенностей, образующих ее индивидуальность - сочетание психологических
особенностей человека, составляющих его своеобразие, его отличие от других
людей. Индивидуальность проявляется в чертах характера, темперамента,
привычках, преобладающих интересах, в качествах познавательных процессов, в
способностях, индивидуальном стиле деятельности.
Образ жизни как социально - философское понятие отбирает в многообразии
качеств и свойств, присущих данной личности, лишь социально устойчивое,
социально типичное, характеризуя общественное содержание ее индивидуальности,
раскрывая человека, стиль его поведения, потребности, предпочтения, интересы,
вкусы не со стороны его психологических особенностей, отличающих его от
других людей, а со стороны тех свойств и черт его личности, которые заданы
самим фактом его существования в определенном обществе. Но если под
индивидуальностью подразумевается не особенность внешнего облика или манеры
поведения человека, а уникальная форма существования и неповторимого
проявления общего в жизнедеятельности личности, то индивидуальное есть тоже
социальное. Поэтому образ жизни личности выступает как глубоко
индивидуализированная взаимосвязь объективного положения человека в обществе
с его внутренним миром, то есть представляет своеобразное единство социально
типизированного (унифицированного) и индивидуального (уникального) в
поведении, общении, мышлении и бытовом укладе людей.
Иначе говоря, мировоззрение личности приобретает общественно - практическое и
полноценное в нравственном плане значение постольку, поскольку оно стало
образом жизни человека.
С нравственной точки зрения признаком личностного развития человека выступает
его способность поступать по внутреннему убеждению в самых сложных житейских
ситуациях, не перелагать ответственность на других, не полагаться слепо на
обстоятельства и даже не просто «считаться» с обстоятельствами, но и
противостоять им, вмешиваться в ход событий, проявляя свою волю, свой
характер.
Велики значения и роль коллектива в формировании и воспитании личности.
Правило воспитания, сформулированное замечательным советским педагогом А.С.
Макаренко: исходить из признания воспитуемого личностью. И делать это надо со
всей серьезностью, не отказывая воспитуемым в признании возможности
совершения ими тех подвигов, о которых воспитатель говорит как о высоких
образах достижения исключительных результатов в области производства, науки и
техники, литературы и искусства.
Пусть не все мечты сбудутся и не все замыслы осуществятся. Пусть не все
молодые люди, с которыми имеет дело воспитатель, окажутся достаточно
одаренными или сумеют полно выявить свои способности. Речь идет о другом. Все
они наверняка будут облагорожены отношением к ним как к высшей ценности,
неповторимым индивидуальностям, могущим при надлежащем развитии явить миру
все доступные человеку достиж ... Читать дальше »

План
Вступ
1. Передісторія
1.1. Розклад сил
1.2. Формування загонів
2. Хід битви
3. Вшанування
3.1. Пам'ятник
3.2. «Пам'яті тридцяти»
Джерела і література

Вступ
Битва під Крутами — битва 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний-схід від Києва: бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми національно-свідомими київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій битва вирішального значення не мала, — та у свідомості багатьох особливого значення набула завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крут. На похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш. Десятиліттями історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці битви встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини битви монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню.





1. Передісторія
1.1. Розклад сил
Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — та що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін звано Східним фронтом, він складався із більш шести тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту. З кінцем грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
Тим часом із майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15,000 чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їх стомленість війною —а передусім на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради осталась патріотично настроєна студентська молодь Києва, яку і залучено на захист столиці України.
Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:
«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»…

1.2. Формування загонів
У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студенства.





Звернення до «До українського студентства» («Нова Рада» з 11 січня 1918 р.) :
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-»большевицька" грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей часУкраїнська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського НародногоУніверситету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українськихвійськових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…"
Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка.
Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів, — а вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатніх боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вугляді артилерійської гармати на залізничній платформі. А вдодатку, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

2. Хід битви
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін ... Читать дальше »

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники — німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет «романтичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття.

На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи — йєнська (брати Ф. та А. Шлегель, JI. Тік, Новаліс, В. Вакенродер) та гейдельберзька (брати Я. та В. Ґрімм, Л. Арнім, К. Брентано, І. Ейхендорф). Видатні німецькі романтики Е. Т. А. Гофман, Г. Клейст, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо не належали до цих шкіл. Значним явищем у світовому романтизмі стає його англійський варіант. Англійський романтизм презентований так званою «озерною школою» (В. Вордсворт, С Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта. Представниками французького романтизму були Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, Б. Констан, А. де Віньї, А. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюго, Ж. Санд, Е. Сю. Поширюється романтизм і в інших європейських країнах: Італії (Дж. Леопарді, Н. Фосколо, А. Мандзоні), Іспанії (X. де Експронседа, М. X. де Ларра), Австрії (Ф. Ґрільпарцер, Н. Ленау), Польщі (А. Міцкевич, Ю. Словацький, 3. Кра-синський), Угорщині (Ш. Петефі). Охоплює романтизм і Росію (В. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, К. Рилєєв, Ф. Тютчев, Μ. Лєрмонтов), й зокрема — літератури народів, що входили до складу Російської імперії (А. Чавчавадзе і Н. Бараташвілі в Грузії, X. Абовян у Вірменії, Аспазія та Я. Райніс у Латвії та інші). Розвивається романтизм і в Україні (ранній Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Самобутнім явищем стає і американський романтизм. Він існує і в країнах Латинської Америки (Е. Ечеверріа, І. Альтамірано, X. Монтальво), і в США (В. Ірвінг, Н. Готорн, Е. По, Ф. Купер, Г. Лонгфелло, Г. Мелвілл).

Естетичні принципи літератури романтизму відбилися в теоретичних працях та маніфестах представників напряму. Серед найвизначніших — «Фантазії про мистецтво» (1799 р.) В. Вакенродера, «Фрагменти» Ф. Шлеґеля (1797— 1800 pp.), «Християнство, або Європа» (1799 р.) Новаліса, передмова до другого видання «Ліричних балад» (1800 р.) В. Вордсворта, «Про літературу» та «Про Німеччину» (відповідно — 1800 р. та 1810 р.) Ж. де Сталь, передмова до драми «Кромвель» (1824 р.) В. Гюґо.

Романтизм мислився його засновниками як антикласи-цистичний напрям. Дійсно, чимало принципів і рис нового напряму протистояло орієнтаціям класицистів. Зокрема, культ античності, що панував у класицизмі, не знаходить свого відгуку в романтиків. Останні — чи не вперше в літературі Нового часу — із трепетом ставляться до середньовічної доби. «Це були прекрасні, блискучі часи, коли Європа була єдиною християнською країною, коли християнське співтовариство населяло цю перетворену людиною частину світу...», — писав про середньовіччя один з найяскравіших теоретиків і практиків німецького романтизму Новаліс. Віддає перевагу середнім вікам перед античністю і представниця французького романтизму Жермена де Сталь. У культурі й мистецтві середньовіччя романтики вбачали таємниче, містичне, дивовижне, а саме це й цікавило їх, і художньо відтворювалося в їхніх творах.

Посилюється інтерес романтиків до Сходу, до східної екзотики. Достатньо пригадати «Східні мотиви» В. Гюго, «Єврейські мелодії» Дж. Байрона, «Кримські сонети» А. Міцкевича. На східному тлі відбувається дія багатьох романтичних творів («Повстання ісламу» П. Шеллі, «Бахчисарайський фонтан» О. Пушкіна, «Демон» М. Лєрмонтова, «Корсар» Дж. Байрона). Особливу увагу романтики приділяють християнським мотивам і образам («Мойсей» А. Віньї, «Каїн» Дж. Байрона, «Еліксири диявола» Е. Гофмана, «Марія» Т. Шевченка). Віктор Гюґо був певний того, що саме християнство породило романтичну літературу.

Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. «Вдаримо молотом по теоріях, поетиках та системах, — закликає письменників-романтиків В. Гюґо. — Зіб'ємо старий тиньк, що приховує фасад мистецтва!» У передмові до «Кромвеля», яка стає одним з найтяжчих ударів по класицизму, Гюго іронізує над єдностями часу й місця в класицистичній трагедії (не оспорюючи, проте, принцип єдності дії), спрямовує свою критику на ієрархію жанрів у мистецтві класицизму. Він протиставляє регламентованим і автономним жанрам класи-цистів драму Шекспіра, яка «сплавляє в одному подиху гротескне й піднесене, жахливе й блазненське, трагедію й комедію...». Ніякі норми, зразки та правила не повинні стримувати уяву митця. Справжнім здобутком романтизму є те, що він проголосив абсолютну свободу творчості. Той же Віктор Гюґо затверджує принцип свободи поета в передмові до своєї поетичної збірки «Східні мотиви»: «Нехай вірить він (поет. — Є. В.) у єдиного Бога або в багатьох богів, у Плутона або в Сатану... або ні в що не вірить; нехай пише прозою або віршами; нехай грунтується в будь-якому сторіччі, в будь-якому кліматі; нехай зараховує себе до стародавніх або нових авторів; нехай музою його буде антична муза або середньовічна фея... Поет вільний. Станьмо на його точку зору та будемо виходити з неї».
Поет та й взагалі митець для романтиків — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. «Чим є люди стосовно інших створінь землі, — зауважує Ф. Шлеґель, — тим митці — стосовно людей». Поет, за романтичною концепцією, є провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він вищий за них. Поети, за висловом видатного англійського романтика Персі Біші Шеллі, є «невизнаними законодавцями світу». Вони, як зазначає Шеллі, «фундатори законів, засновники громадянського суспільства, винахідники мистецтва життя, наставники людства». Сама ж поезія «врятовує від загибелі прояв божества в людині». Інший визначний англійський романтик Вільям Вордсворт іменує поезію найбільш філософським видом мистецтва. Метою поезії є істина. В. Вордсворт величає поезію «вишуканою сутністю всякого знання», він же вбачає в літературі загальнолюдське й духовне. «Вірші повинні втішити тих, хто страждає... зробити щасливих щасливішими... навчити бачити, думати, почувати і, значить, зробитися більш активно й впевнено доброчесними».
Подібно до сентименталістів, романтики виступили проти класицистичного культу розуму. Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. «Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом», — влучно характеризує романтизм Гегель. «Справжнім змістом романтичного, — зазначає видатний німецький філософ, — служить абсолютне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктивність, яка опановує свою самостійність та свободу». Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, прослідкувати «логіку почуттів», зробити це, за виразом В. Жуковського, «крізь призму серця», — ось одна з найхарактерніших рис романтичного напряму.
Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» в сентименталістів, романтики, однак, зображують «почуттєву» сторону людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Недарма Ф. Шлеґель визначав романтичну поезію як «про­гресивну та універсальну». В ній, на думку німецького теоретика, мають поєднуватись і філософія, і словесне мистецтво, і необмежене самовираження творчої індивідуальності. Романтики намагаються охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, враховуючи порухи як серця, так і розуму. Сама поезія покликана бути «зображенням душі, настроєності внутрішнього світу в його сукупності» (Новаліс). Адже романтизм визнає єдиний та основний закон — це, за словами Ф. Шеллінґа, «свавілля поета». І тому цілком справедливо автор «Фрагментів» вважав, що «універсальна» романтична поезія є також «єдино нескінченною та вільною». Хрестоматійним стало також визначення романтизму В. Бєлінським як «внутрішнього світу людини, прихованого життя її серця».

В. Бє ... Читать дальше »

На современном этапе развития этнологии особое внимание уделяется вопросам изучения механизмов сохранения этнической специфики материальной культуры этноса. Особенно актуальна данная проблема для изучения населения полиэтничных регионов, одним из которых является Южное Подунавье, где в результате активного взаимодействия представителей различных традиций формируется общерегиональная культура. С начала ХХ века значительное влияние на интеграционные процессы стала оказывать общая тенденция урбанизации культуры и быта сельского населения. Однако это не привело к полной нивелировке этнической самобытности отдельных культур, поскольку, как отмечают исследователи, в условиях массового производства и распространения стандартизированных вещей этническая специфика начинает проявляться не в самих вещах, а в особенности их использования (1, 62-63; 2, 127), а также в наделении отдельных элементов материального мира знаковой символической сущностью (3, 47).
С этой точки зрения достаточно интересным и информативным представляется исследование костюма проживающих в южной части дельты Дуная русских старообрядцев (липован), представляющих собой этноконфессиональную группу, т.е. такую общность людей, которые имеют материальную культуру, отличную от окружающей, вследствие как этнических, так и ее религиозных компонентов.
Одежда как часть культуры этноса выполняет не только функции защиты человека от воздействия природной среды, но и отражает социальное положение людей, их хозяйственную деятельность, принадлежность к тому или иному народу, в целом, или этнической группе, в частности.
В настоящей статье рассмотрен как костюм в целом, так и его отдельные элементы, которые сохраняли этническую специфику и способствовали формированию стереотипа восприятия старообрядцев представителями других этносов, проживающих в Южном Подунавье. Кроме того, прослежены отдельные функции элементов одежды в обрядовой практике липован.
В основу исследования положены материалы, собранные методом интервьюирования в ходе полевых исследований сотрудников и студентов Одесского государственного университета им. И.И.Мечникова в сс.Приморское (Жэбрияны), Мирное (Карячка), Васильевка Килийского района и сс.Муравлевка, Старая Некрасовка Измаильского района Одесской области.
Согласно собранным данным, основная тенденция развития костюма липован в первой половине ХХ века, так же как и у представителей других этносов региона, заключалась в активном использовании для изготовления одежды покупных тканей (ситец, шелк, байка) и восприятии общеевропейского костюма. В этой связи, практически не сохранились материалы о технологии ткачества как домашнего промысла, хотя изготовлением одежды традиционно продолжали заниматься в каждой семье.
Вместе с тем, процесс урбанизации не привел к полному вытеснению традиционных форм одежды. Так, по воспоминаниям респондентов, в конце ХIХ – начале ХХ века в исследованных нами старообрядческих селах бытовал комплекс женской одежды с сарафаном, характерный для северных и центральных губерний России. Основу этого костюма составляли: рубаха и сарафан.
Нами зафиксировано несколько типов рубах. Первый тип, бытовавший в сс. Мирное, Муравлевка, Старая Некрасовка, Василеьвка, представлял собой цельнокроенную рубаху (рубаха) с круглым воротом (ошивка – с.Муравлевка, выкат – с.Старая Некрасовка), соединявшимся при помощи тесемок (шворки – сс. Мирное, Ст.Некрасовка) либо стянутым шнурком (учкур – с.Муравлевка), длинными до кисти рукавами, заканчивавшимися свободно.
Наряду с цельнокроенными рубахами, в с.Муравлевка носили рубахи с поперечным швом, делившим стан на две части: верхнюю (чехлик) и нижнюю (станушка), в боковые швы которой вставляли трапециевидные вставки (уставки). Рукава длиной ¾, заканчивались свободно. Под рукава вставляли четырехугольные клинья (ласточки).
Хотя вышеописанные рубахи не находят прямых аналогий в русском костюме, однако, их конструктивные особенности генетически связаны с традиционной женской нательной одеждой русских (4, 600-612). Модификация кроя (отсутствие поликов, боковых вставок и т.д.) вызвана использованием для их изготовления более широкой чем домотканина покупной материи.
Вместе с тем, необходимо отметить некоторые изменения в функциях женских рубах, произошедших под влиянием распространения в первой половине ХХ века среди липованок рубах без рукавов, получивших в этнографической литературе название западнославянских или западноевропейских. Рубахи без рукавов, как правило, носили девушки и молодые женщины, а рубахи с рукавами становятся принадлежностью костюма представительниц старшего поколения, т.е. являлись показателем принадлежности женщины к определенной возрастной категории. Кроме того, в этот же период начинают бытовать надеваемые под рубаху короткие до пояса кофты без рукавов (талички), которые стягивали грудь и использовались исключительно в качестве нижнего белья.
Поверх рубахи носили прямой с лифом сарафан (шубка), сшитый из нескольких (от 4 до 8) прямых полотнищ, собранных на обшивке в складки (тирольки). В 20-е годы на смену сарафанам приходят кофты (кофты – сс.Мирное, Муравлевка; кохты – сс.Ст.Некрасовка, Муравлевка, Васильевка; баски – сс.Муравлевка) и юбки (юбки – с.Мирное; шубки – сс.Мирное. Ст.Некрасовка, Васильевка), крой которых практически не отличались от аналогичных элементов одежды проживавших в Южном Подунавье украинцев, православных русских, болгар. Кофты шили с длинными заканчивающимися на кисти манжетом либо свободно рукавами, стоячим или отложным воротником либо без него, застежкой спереди на пуговицах. Бытовали кофты как отрезные по линии талии с расклешенной баской, так и широкие. Вместе с тем, предпочтение отдавалось широким кофтам, носившимся навыпуск, сохранявшим таким образом свободный силуэт. Возможно это было связано с традиционными представлениями о женской красоте.
Юбки были длинной по щиколодку, как правило, темных цветов (черные, коричневые, темно-зеленые). Ширина юбки зависела от предназначения: повседневную юбку шили из 2-5 полотнищ (полок), количество полотнищ в праздничной доходило до 12. Количество полотнищ, шедших на изготовление юбки девушек на выданье, демонстрировали окружающим степень зажиточности ее семьи и служили показателем ее мастерства в шитье.
Интересным моментом является сохранение у липован для названия юбки термина шубка. Аналогичный перенос названия сарафана на юбку зафиксирован и у липован Румынии (5, 146).
С 20-30-е гг. ХХ века получают распространение платья из покупной материи, фасон которых представлял собой первоначально сшитые вместе кофту и юбку.
В качестве традиционной поясной одежды использовали как передники, скроенные из одного куска ткани грудинка и полотнище либо состоящие из грудинки в виде небольшого прямоугольника с петлей из тесьмы, надеваемой через голову на шею, и пришитого к грудинке полотнища ткани, снабженного у талии завязками, так и фартук, укрепленный при помощи завязок на талии. Причем для всех типов существовало одинаковое название, отличавшееся лишь в различных населенных пунктах: запон – с.Муравлевка; фартук – сс.Мирное, Ст.Некрасовка, Васильевка. Как отмечают исследователи, передник с нагрудником являлся характерным элементом русского женского костюма. Распространение среди русских фартука без нагрудника Г.С.Маслова связывает с городским влиянием (4, 650). Возможно, на его появление у липованок повлияла также традиции соседнего украинского населения, для которых этот такой фасон поясной одежды был более характерен.
В начале века продолжала существовать характерная и для традиционного костюма русских основной этнической территории, а также проживающих в других регионах старообрядцев (6, 241-242), регламентация девичьих и женских причесок и головных уборов. Девушки заплетали волосы прядями вверх в 1 косу. В отличие от представительниц других славянских этносов, которые до замужества могли ходить с непокрытой головой, незамужние липованки обязательно носили платки. Возможно, на появление этого обычая оказала влияние церковная регламентация, не допускавшая отсутствия головного убора у всех женщин, не зависимо от их семейного положения.
Замужние женщины заплетали волосы прядями вниз в 2 косы и прятали их под шапкообразный головной убор (кичка – сс.Мирное, Муравлевка, Приморское, Васильевка, Ст.Некрасовка), поверх которого надевали еще один (сборник – сс. Мирное, Муравлевка, Васильевка; очипок – с. Ст.Некрасовка; капор – с. Приморское), а сверху платок или косынку. Отличие этих головных уборов заключалось лишь в материале изготовления: нижний шили из ситца, верхний – из шелка или атласа, как правило, красного цвета.
Согласно русской традиции, сложный головной убор, насчитывавший несколько предметов, являлся непременным атрибутом костюма замужней женщины. Однако, в головной убор липованки входило ... Читать дальше »

Для любого общества необходима система культурных ценностей, которая создает почву формирования национального самопознания, но, как отмечали В.Д. и Д.С.Лихачевы: «Своеобразие и индивидуальное лицо культуры создается не путем самоограничения и сохранения замкнутости, а путем постоянного и требовательного познавания всех богатств, накопленных другими народами и культурами прошлого».

Спасаясь от жестоких расправ за свои убеждения, многие старообрядцы бежали на окраины русского государства и за его пределы. Оказавшись в положении невольных диссидентов, они были вынуждены прилагать максимальные усилия для сохранения своей культуры: «Бесспорным является то, что не одно сохранение традиций определило духовный путь старообрядчества, но и борьба за церковную культуру. Наиболее надежной формой сохранения традиций оказалась книжность, а также иконопись. Книга почиталась неоспоримой святыней, ведь и сам раскол в XVII веке произошел из-за разногласий в служебном чине и «правке» книг по греческому образцу. Поэтому старообрядческая культура традиционно считается «книжной», и наиболее яркие ее проявления, по свидетельству исследователей, в сохранении и приумножении величайших сокровищ Святой Руси, иконных и книжных, из которых составились огромные библиотеки и музеи бесконечной ценности.

Тысячи русских людей, бросив дома, хозяйства, вынуждены были искать прибежище на неведомых землях. Значительная часть старообрядцев направилась к южным и западным рубежам. Немаловажно и то, что там они осваивали новые, часто неудобные земли, вырубали леса, очищали болота, разрабатывали пашни, на более высокий уровень поднимали производительные силы края, осваивали и строили новые села и слободы, церкви и монастыри, создавали новые промыслы, развивали торговлю.

В исторической литературе нередко можно встретить мнение-утверждение о консерватизме, обособленности и даже фанатизме старообрядцев, не принимавших ничего нового. Исследования показывают надуманность подобных утверждений. Жизнь сложнее книжных догм и теорий. Несомненно, старообрядцы соблюдали заветы своих отцов, были хранителями старины, но они не могли отгораживаться от окружающего их населения. Их хозяйственная деятельность и торговля приводили к взаимовлиянию и взаимодействию культур русских староверов с духовным наследием окружающего их населения.

Много старообрядцев поселилось на территории Речи Посполитой. Это выходцы из центральных, частично северных и южных губерний России. Соответственно, смешанным оказался и конфессиональный состав населения. Преобладали старообрядцы-поповцы. Не случайно в оформление рукописных книг Ветковско-Стародубского района органично вошли поморский и гуслицкий орнаменты. Так, в Праздниках на крюковых нотах 1794 г., происходящих из стародубской слободы Добрянки, в основе композиции лежит поморский орнамент, обогащенный элементами гуслицкого узора. Миниатюры же рукописи решены в стиле барочного гравюрного прототипа.

В результате векового проживания на входивших в состав Речи Посполитой землях Украины и Белоруссии стародубско-ветковская группа старообрядцев, сохраняя многие черты культуры допетровской Руси, усвоила отдельные элементы духовной и материальной культуры этих народов.

Огромную целостную народную культуру старообрядцы привезли на новые земли в памяти, сердце. И не только песни, сказки, молитвы, но и массу крупных и малых привычек, обычаев, знаний. В новые места старообрядцы привозили книги, иконы, церковную утварь и др. материальные и духовные ценности. Книга у староверов очень высоко ценилась. И не только по причине дороговизны. Прежде всего, ее ценность заключалась в полезности для души. Часто на форзацах книг встречаются надписи: «Сия святая Богодуховенная книга принадлежит...». Далее называлось имя владельца, указывалось его социальное происхождение. Чтение книги считается богоугодным делом. Читали обычно в воскресенье или праздничные дни. Приступая к чтению, как и к любому другому занятию, молились.

Практически в каждом селе имелись свои переписчики и переплетчики. И сейчас можно найти рукописные книги. Среди них встречаются подлинные шедевры, поражающие великолепием работы.

Особого внимания заслуживает календарь старообрядцев, который составлял мировоззренческую основу в понимании картины мира. Вселенское значение календаря выражалось в его вечно повторяемом принципе рождения – умирания – воскресения; историческое – в духовном проживании судеб людских, в их гражданской, подвижнической, миссионерской, мученической, чудотворной деятельности, в восстановлении и укреплении исторической памяти; природная – в приобщении к известному циклу вращения суток, седмиц года с нерушимым порядком будней и праздников – трудов и отдыха, где праздник и отдых также воспринимались как род «работы» – творческой деятельности, осуществляемой в рамках традиции по устойчивым канонам.

Строгая регламентация, негласные правила в мировоззренческом осмыслении календаря способствовали и формированию поведенческого комплекса человека. Вселенское и историческое являлось достоянием храмового действа, требовало от человека высокого духовного постижения этого опыта; природный же цикл более считался уделом домашней и мирской жизни, и частично совершался в храме, а частично же дома, в семье, в местах общинных собраний (вне храма), либо в миру.

Во всем мире получили признание высокие художественные достоинства старообрядческой иконы. Для нее характерно сочетание аскетизма, гармонии и мажорного колорита, символизирующего радость победы добра над злом.

В ликах старообрядческих икон – умиротворенность и спокойствие. Они согреты внутренним теплом. При изготовлении икон применялись дорогие материалы и тонкие технологические приемы – золочение и прочеканка фона, использование творенного золота, «ложной эмали» по полю иконы.

Восхищение, которое вызывает старообрядческая икона, вовсе не является прихотью моды. Она – искусство больших мыслей, глубоких чувств и сложного духовного содержания. Старообрядчество категорически не приняло европейских влияний, исказивших традиционные черты древнерусской иконописи.

Благодаря силе, умению и мастерству старообрядцев низкопродуктивные земли давали отменные урожаи, кустарники раскорчевывали, сеяли рожь, овес, ячмень, просо, гречиху, лен, овощи, арбузы, дыни. Из воспоминаний Марины Ивановны Поляковой: «В каждом доме много образов и книг. Образа только византийского письма в резных золоченых киотах, в серебряных и бисерных окладах. У образов красивые лампады. Книги на церковно-славянском языке.

В зависимости от доходов хозяина дома, окон по фасаду дома было от трех до восьми. Непременным условием были высокие резные двустворчатые ворота с крышей и калиткой (форткой). Все ручки, завесы, засовы, украшения на дверях и воротах кованные.

Многие занимались ремесленничеством – это колесники, шорники, кузнецы, плотники, бондари, столяры, кожемяки, печники.

Традиционными профессиями русских-липован являются: рыбная ловля (для людей, живущих в дельте Дуная, для которых рыба – «насущное блюдо»), огородничество и виноградорство (в особенности для жителей Молдовы).

Почти все женщины у староверов рукодельничали. Вся их одежда, кроме обуви, нередко, сделана собственными руками. Ткани, разумеется, покупались, а из них умелые женские руки творили чудеса – шили традиционные рубахи, которые затем украшали вышивкой, ткали пояса, плели кружева.

Что касается костюма русских-липован, он сохранился в особенности в некоторых местностях Добруджи. У женщин при входе в храм голова должна быть покрыта платком (обычно цветастым), юбка должна быть длинной и широкой, перехваченной специальным многоцветным поясом, связанным из шерсти и имеющим кисти на окончаниях; они должны быть одеты в блузу с длинными рукавами. Волосы замужних женщин должны быть заплетены в две косы, покрыты под платком кичкой (род кокошника), а незамужних – заплетены в одну косу, перевязанную разноцветными ленточками. Блузы и пиджаки могут быть из того же материала, из которого сшита юбка.

Д.Дан описывает так: «Старообрядцы-липоване одеваются в пестрые материи. Их рубашки чаще пестрые, но если они белые, то по воротнику, по краям рукавов и по низу идет красная опушка и заканчивается всегда на левом плече. Мужчины носят рубашки поверх брюк и подпоясываются тесным шерстяным поясом. Брюки, большей частью темного цвета, носят заправленными в высокие сапоги.

Верхняя одежда мужчин длинная и сшита в русском стиле по фигуре, сверху узкая, а внизу широкая в форме колокола со множеством складок. Как мужская так и женская, одежда шьется из вельвета, плюша или темно-голубых шерстяных тканей, а зимняя одежда более длинная и впереди по краям оторочена лисьим мехом или ... Читать дальше »

Кожен народ має народні символи. Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку раїну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символіка Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.

Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні.

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу І Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона Швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, Щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі;

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди. Т. Г. Шевченко написав поему "Тополя".

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю.

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина Така гарна, що я візьму її собі за дружину".

Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перуні і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла доля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Оспівана калина у поезіях Т. Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. До речі, Л. Українка написала вірш "Калина" після похорону свого коханого С. Мержинського. У цьому вірші вона вилила свій біль. Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура -8м.
Підчас грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева - 54 припадає на дуб.

Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

Є у нас і рослини-символи. Одним з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А поскільки це душі померлих - то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося "Вирій". А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно "зозуленькою-матінкою".

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. Ну, а як відомо - від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

"Журавлі кру, кру,

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру," – скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою
пов'язано багато прикмет, повір’їв.

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у ... Читать дальше »

ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ.

Пам'ятник "Хрещення Русі" в 988г

.

З самого початку хотілося б домовитися про те, що ми будемо розуміти підсловосполученням "Хрещення Русі". Цей вислів як би припускає наявністьв минулому одноразового події: швидкого і повсюдного прилучення дохристиянства всього народу, цілої країни - Давньої Русі. Тим часом такогоподії вітчизняна історія не знає. Був тривалий, що розтягнувсяна кілька століть процес введення християнства якдержавної релігії централізованої Київської держави. Офіційнепочаток цього процесу, поступово готувати всім попереднімрозвитком давньоруського суспільства, поклав князь Володимир, що хрестив в 988році тільки мешканців своєї столиці, а в наступні роки - і населення низкиінших міст Київської Русі.

Не можна називати прилучення до християнства одних лише киян
«Хрещенням Русі», цим ми допускаємо грубе порушення елементарноїлогіки, відоме під назвою підміни понять. Один з початкових моментівтривалого процесу християнізації Київської Русі недозволеноототожнювати з усім процесом, у багатьох складається враження, щоце одномоментне і цілком закінчену подія, а 988 рік вважаютьчасом затвердження християнства в давньоруському суспільстві. Хрещеннякиян князем Володимиром (це вже "другого хрещення Русі") - лише початокакції князів Володимира та Ярослава з насадження християнства в межахцентралізованої Київської Русі: хрещення новгородців, а також жителівінших давньоруських міст, розташованих головним чином на водному шляхувід Києва до Новгороду. Подія 988 року наша православна церква вважаєофіційним прийняттям християнства на Русі і нещодавно відзначила тисячолітнійювілей з цього приводу. Однак потрібно розділяти два поняття: "Хрещеннякиян "і" Хрещення Русі "- перша подія пройшла в один день, а другого --ціла епоха, що розтягнувся на століття. Далі мова піде про именоцілої історичної вісі в житті наших предків і про роль християнізації Русі.

Русь на порозі "Хрещення"

Вірування східних слов'ян IX-X століть являла собою складнепереплетіння релігійних уявлень релігійних уявлень, людинапоклонявся силам природи: води, вогню і землею. Поклоняючись, воді він вірив уїї цілющу силу, пов'язував родючість землі з дощем, послань небом.
Уявлення про земний вогонь здавна пов'язували з вогнем небесним --сонцем, що дає тепло і світло. Вірили в очищувальну силу вогню - звідси ізвичай стрибати через вогонь в ніч Івана-Купала. З перетворенням землеробства восновний вид господарства і зі зміною у зв'язку з цим соціальних відносин,людина частіше став уособлювати ті явища природи, з якими був пов'язанийпобут землероба. Земледельческий культ яскраво відбився в святах на честьсонячного бога.

Існує два розхожих думки про стан духовної культурислов'янських народів нашої країни. У першому хрещення киян розглядаєтьсясучасними церковними авторами як початок культурного прогресудавньоруського суспільства, - прогресу, зводиться до простого засвоєннявізантійських еталонів культури нашими предками, нібито не мали за душеюнічого, крім природного геніальності, що розуміється як здатність до швидкогоі глибокому засвоєнню готових культурних форм. З іншого боку більшглибокий аналіз культурної спадщини нашої країни показує, що дочасу прийняття християнства російське мистецтво знаходилося на доситьвисокого ступеня розвитку. Більше тисячі років російської народної творчості,російської писемності, літератури, живопису, архітектурі, скульптурі,музиці. Тим часом засвоєння і творче переосмислення елементіввізантійської культури, що потрапили на Русь під час християнізаціїдавньоруського суспільства (християнство в даному випадку виступала в роліпростого передавача цих елементів), стали можливими тільки тому, що вдохристиянської Русі не було якогось культурного вакууму, а існувавдостатньо високий рівень розвитку духовної культури.

Богослови сучасного російського православ'я прагнуть зв'язати воєдинодва процеси: християнізацію Давньої Русі і виникнення давньоруськоїдержавності, причому зв'язати так, щоб перший процес сприймавсяяк першооснова друге. Історики ж вважають, що Давньоруськадержава виникла більше, ніж за століття до хрещення киян і сталоісторичною реальністю задовго до релігійної акції київського князя
Володимира Святославовича. Освіта держави - не початок, апевний підсумок суспільного розвитку, перехід у нову якість,якому передував тривалий підготовчий період, тривалийпроцес поступового нагромадження кількісних змін у суспільномужиття Стародавньої Русі. Отже, становлення російської державностівідбувалося в ще більш давні часи. До того ж логічно припустити,що носильні насадження християнства можливо лише за тієї умовиєдиного, сильної держави. Відомий факт, що масова християнізаціязустріла запеклий опір з боку язичників.

Хрещення князя Володимира.

При князі київському Володимира (978-1015) відбувається подія видатногозначення, що визначило подальший шлях розвитку Русі - прийняттяхристиянства.

У перші роки свого правління князь Володимир, який одержав язичницькевиховання в Новгороді, куди його у восьмирічному віці направив княжити
Святослав (в 970 році), показав себе старанним язичником. "І став Володимиркняжити в Києві один, - говорить літопис, - і поставив кумири на пагорбі затеремному двором: дерев'яного Перуна із срібною головою і золотими вусами,потім Хорса, Дажбога, Стірбога, Симаргла і Мокоша. І приносили їм жертви,називаючи їх богами ... І стала нечиста та кров'ю земля Руська і пагорб той "(під
980 рік).
В "Слові про Закон і Благодать" святитель Іларіон, Митрополит Київський,пише про князя Володимира: "Прийшов на нього відвідування Вишнього, глянуло нанього всемилостиве око благого Бога, і засяяв у серці його розум. Вінзбагнув суєту жертву омани І звертався до Єдиного Бога, що вчиниввсе видиме й невидиме. А особливо завжди він чув про православну,христолюбиві і сильні вірою землі грецької ... Почувши все це, запалаввін духом і зажадав серцем він бути християнином і навернути всю Землю вхристиянство. "

Зрозуміти перевагу християнства над язичництвом і стати християниномкнязю Володимиру було тим легше, що він, за словом Митрополита Іларіона,володів "добрим глуздом і гострим розумом" і мав можливість ознайомитися зхристиянством у себе в Києві, де давно вже існували християнські храмиі відбувалися богослужіння слов'янською мовою.

Щодо питання про час і місце хрещення князя Володимира єкілька версій. Згідно загальноприйнятій думці, князь Володимир прийнявхрещення в 998 році в Корсуні (грецький Херсонес у Криму); по другомуверсії князь Володимир хрестився в 987 році в Києві, а по третій - у 987році в Васильєва (недалеко від Києва, тепер м. Васильків). Найбільшдостовірної мабуть варто визнати друге, так як чернець Яків, і преподобний
Нестор згідно вказують на 987 рік; чернець Яків говорить, що князь
Володимир після хрещення жив 28 років (1015-28 = 987), а також що на третій рікпо Хрещенні (тобто в 989 році) здійснив похід на Корсунь і взяв його;літописець преподобний Нестор говорить, що князь Володимир хрестився в літо
6495-е від створення світу, що відповідає 987 року від Різдва Христового
(6695-5508 = 987).

Прийнявши хрістіаннскую православну віру, князь Володимир (у хрещенні
Василь) зважився "звернути всю Землю в християнство". Великого князя
Володимира спонукало до цього не тільки релігійне натхнення. Вінкерувався, звичайно, і державними міркуваннями, бо дляросійського народу християнізація означала прилучення до високої культурихристиянських народів і більш успішний розвиток своєї культурної тадержавного життя.

Київська Русь мала давні зв'язки з християнською Візантією, звідки вжепроникало на Русь східне Православ'я. Мабуть з метою більш успішногоздійснення своїх задумів і сподіваючись отримати з Візантії необхіднудопомогу, особливо в справі організації церковного управління та розвиткудуховної культури, князь Володимир набирає спорідненість з візантійськимиімператорами (співправителями) Василем II (976-1025) і Костянтином (976 -
1028) в Херсонесі (Корсуні) на їх сестрі Анні. Повернувшись до Києва здружиною-грекинею, грецьким духовенством, привізши в свій стольний градрізну церковне начиння і святині - хрести, ікони, мощі, князь Володимирприступив до офіційного запровадження християнства на Русі.

Хрещення киян князем Володимиром.

Перш за все князь Володимир хрестив 12 своїх синів і багатьох бояр. Віннаказав знищити всі ідоли, головного ідола - Перуна скинути в Дніпро,а духовенству проповідувати в місті нову віру. У призначений деньвідбулося масове Хрещення киян у місця впадання в Дніпро річки Почайни.

"На наступний же день, - каже літописець, - вийшов Володимир з попамиЦарицин і корсуінскімі на Дніпро, і зійшлося там людей без числа. Вошді вводу і стояли там одні до шиї, інші по груди, мол ... Читать дальше »

План

Вступ

1. Поява християнства на Русі

2. Літописна легенда про "іспит віри"

3. Прийняття християнства Володимиром

4. Охрещення киян і новгородців

5. Повість минулих літ. Хрещення Русі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

християнство володимир історичний релігія

Як зазначають дослідники, впровадження християнства в Київській Русі-Україні не становило одномоментного акту. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Прийняття християнства як офіційної релігії наприкінці 1 тис. принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу "варварської" країни. Такі чинники, як універсалізм християнства, освячення ним централізованої монархічної влади, здатні були сприяти подоланню міжплемінних чвар серед східних слов'ян-русичів, консолідації давньоруської народності, зміцненню централізованої ранньофеодальної держави з центром у Києві. Мабуть, тому необхідність християнізації усвідомила передовсім києворуська правляча еліта — представники князівської влади. Саме політичні розрахунки переважали на перших етапах долучення Русі до християнства: то було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом — Візантійською імперією.

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається "Аскольдове хрещення": у 867 р. Аскольд, перший з київських князів-християн, прийняв нову віру. В 9)5 р. відбулося хрещення київської княгині Ольги, також із зовнішньополітичних розрахунків на зміцнення династійних контактів з Візантією. Тоді ж з'явилися перші християнські храми в Києві. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації ("хрещення") Русі. Щоправда, спочатку Володимир спробував провести державну релігійну реформу на традиційних язичницьких засадах, створивши язичницький пантеон на базі державного культу бога Перуна, покровителя князівської влади. Однак ця реформа виявилася невдалою та політично неефективною, і Володимир звернувся до досвіду впровадження монотеїстичних релігій у сусідніх державах. Відомою є легенда про "вибір віри" Володимиром — вибір між ісламом, іудаїзмом та християнством. Очевидно, що саме досвід Візантії — культурно розвинутої централізованої країни з могутньою імператорською владою — тоді став головним аргументом цього вибору. Проте офіційну християнізацію своєї країни князь Володимир здійснив не під опікою Константинополя, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної самочинної церкви. Він не прийняв християнство безпосередньо від Візантії. Володимир захопив кримське місто Корсунь (Херсонес), одружився там з візантійською царівною Анною, охрестився і провів перші хрещення в Київській землі за допомогою корсунського духовенства, опозиційно налаштованого щодо Константинополя. Так Русь уникнула васального підпорядкування візантійським імператорам та константинопольським патріархам. Києворуська держава змогла надалі претендувати на рівноправне місце серед християнських держав та на утворення самостійної церкви. [2]

1. Поява християнства на Русі



Християнство вже знали на Русі. Перше знайомство з ним відбулося, мабуть, близько середини IX ст. Так, в окружному посланні константинопольського патріарха Фотія від 866 року говориться, що руси напали на Константинополь, завдавши столиці відчутного удару, і після цього вирішили охреститись. Ймовірно, що охрестилася якась частина руських воїнів. Про це ж охрещення русів згадує і Константин Багрянородний. "І народ Русів,— пише він,— войовничий та безбожний, імператор Василій щедрими подарунками золота, срібла та шовкового одягу схилив до переговорів і умовив їх охреститися".

Християнство поширилося серед князівського оточення. При укладенні договору Ігорем з Візантією у 945 році руські посли-язичники присягалися ім'ям Перуна, а руські посли-християни — ім'ям "бога-вседержителя" і перед "чесним хрестом". В літопису з цього приводу сказано, що коли порушать присягу християни, "то приимут месть от бога-вседержителя", а коли язичники — "да не ймуть помощи... от Перуна".

Язичник Ігор і руси-язичники ходили для присяги на пагорб до ідола Перуна, а руси-християни — до церкви святого Іллі, яка вже була тоді в Києві. Цікаво відмітити, що ця перша в Києві церква була присвячена святому Іллі, на якого перейшли риси Перуна, язичеського бога-грому і блискавки. Святий Ілля, за народними легендами навіть недалекого від нас минулого, під час грози носився по небу у своїй вогненній колісниці, що гуркотіла на небесних вибоїнах, та з лука нищив стрілами-блискавками нечисту силу.

Існує також думка, що першими прийняли християнство київські князі Аскольд і Дір. Але, за безсумнівний даними, першою християнкою серед київської князівської династії була Ольга. Після княгині Ольги нова релігія набула поширення серед панівної верхівки Київської Русі. Точно відомо, що серед оточення Святослава, сина і наступника Ольги, були й християни. Однак сам Святослав, незважаючи на умовляння матері, а також інших прихильників християнства, не зрікся язичества. Літописець переказує: хоч Святослав і відмовлявся прийняти християнство, посилаючись на те, що з нього будуть глузувати дружинники, але "хто хотів хреститися, не забороняв, а тільки насміхався з того". Важко припустити, щоб християн не було серед купецтва, яке вело жваву торгівлю з Візантією та іншими християнськими країнами. Отже, приступаючи до християнізації Русі, Володимир міг спиратися на підтримку певних груп населення Київської Русі — на частину феодалів і купецтва. [1]
2. Літописна легенда про "іспит віри"

Автор "Повісті временних літ" так зображає ситуацію, яка склалася серед правлячих кіл Київської Русі напередодні прийняття християнства. До князя Володимира в 986 році стали прибувати з різних країн місіонери. Першими прибули булгари-мусульмани з Волзько-Камської Булгарії, вони сказали: "Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш. Повіруй у наш закон і поклонись Магомету". Володимир спитав: "Яка ж ваша віра?" Мусульмани відповіли: "Віруємо богу, а Магомет нас учить: робити обрізання, не їсти свинини, не пити вина, зате після смерті, каже, можна творити блуд з жінками. Дасть Магомет кожному по сімдесят вродливих жінок і вибере одну найвродливішу, і покладе на неї вроду всіх, та й буде йому жоною. "Тут же,— каже Магомет,— може блуд творити кожен..." Володимир, зазначає літописець, "слухав їх, бо й сам любив жінок і всяку розпусту". Однак заборона їсти свинину, а ще більше заборона пити вино відвернули його від ісламу. Він нібито сказав: "Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути".

Після мусульман прийшли німці-католики й заявили: "Ми прийшли від папи римського. Говорить тобі папа так: наша віра — світло; ми поклоняємося богу, який сотворив небо і землю, зорі і місяць, і всяке дихання живе; а ваші боги — просто дерево".

Не припало це до серця Володимирові. "Ідіть, звідки прийшли,— мовив він.— Бо й батьки наші не прийняли цього". Літописець, треба думати, від імені Володимира хотів підкреслити, що ще княгиня Ольга відмовилася від пропозиції прийняти християнство з Риму, тому й Володимир не бажав цього робити.

Пізніше перед Володимиром постали хозари іудейської віри, поширеної у них серед верхівки пануючого класу. Посланці звернулися до Володимира з такими словами: "Ми чули, що приходили булгари і німці, кожен навчаючи тебе своєї віри. Німці вірують у того, кого ми розп'яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака і Іакова".

Вислухавши хозар-іудаїстів, Володимир спитав, де батьківщина їхньої віри, натякаючи на те, чому вони живуть на Волзі, а не в "обітованній землі", в Палестині. Іудаїсти дали таке пояснення: "Розгнівався бог на батьків наших і розсіяв нас по всіх країнах за наші гріхи, а землю нашу віддав християнам". Насупився Володимир та й каже: "Як же ви інших вчите, коли самі відкинуті богом і розсіяні? Якби любив вас бог і закон ваш, то не були б ви розсіяні по чужих землях. Чи ви і нам того хочете?" Присоромлені хозари пішли геть.

Останнім прийшов красномовний грек-філософ. Він одразу став паплюжити релігії своїх конкурентів і всіляко вихваляти християнство візантійського обряду. Не задовольнившись цим, грек розповів Володимиреві історію Старого і Нового завітів від створення світу до вознесіння Христа. Наприкінці філософ додав: "Ісус воскрес і сказав учням своїм, що повернеться з неба на землю і буде судити живих і мертвих, кожному воздасть по заслугах його: праведникам — царство небесне, рай і радість без кінця, безсмертя, а грішникам — муки в пеклі ... Читать дальше »

Відбулися ще дві сесії Української Національної Ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були "Про основи шкільництва" й "Про мову". Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин "на школу рідною мовою". Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись "їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами".

Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні та зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся в Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог – надання землі галицькому селянству.

У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української Національної Ради, які забезпечили б опрацювання потрібного селянам земельного закону. Попри заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В.СІрком і К.Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, УНРада 14 квітня – напередодні завершення роботи сесії – ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "...наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому" [10, 277].

Отже, йшлося не так про "впорядкування" земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адміністративній владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовільне захоплення, ділення привласнених на основі сього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них".

Те, що земельний закон зовсім не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намагалося уникнути чергових звинувачень у "більшовизмі" та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель, які належали патронованим Антантою полякам.

Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В.Кучабський назвав земельний закон "найнещасливішим і гідним найбільшого жалю чином Української Національної Ради". Справді, рішення УНРади суперечило інтересам більшості населення. В день його ухвалення – 14 квітня 1919 р. – в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстання, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки війська вже наступного дня (це збігалося із закінченням останньої сесії УНРади) придушили виступ.

25 квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава: "Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою...

Соціальні реформи, особливо в земельному питанні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у житті населення Західної України" [10, 277].

Заклик С.Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співпрацю з національними меншинами, хоча законодавство ЗУНР загалом відповідало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, які розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співпраці з українською державністю. Поляки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чергою, вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотичною.

Але на одній із найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності – створенні національних збройних сил – справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство – люди різних переконань і політичних поглядів, включно з рядовими "москвофілами". Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом – знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця традиція збереглась і в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад 11 називалися (відповідно) Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською, Равською, Львівською й т. ін. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 – 70 тис, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади посідали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя й смерті.

Вплив народних мас на урядові структури чимдалі зростав. На виконання ухвали 9 листопада 1918 р. через три тижні у Фастові було укладено "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Стаття 1 цього підписаного 1 грудня документа містила заяву про "непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Наступні статті розкривали засади злуки. "З огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території" західноукраїнські землі отримували територіальну автономію в складі майбутньої неподільної України.

Під тиском війська й народних мас, які розуміли, що убезпечитись від іноземної загрози можна, лише об'єднавши всі українські території, УНРада на першому ж засіданні в Станіславі 3 січня 1919 р. схвалила "Передвступний договір" і доручила урядові завершити переговори про злуку. Рішення було ухвалено від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, – заявив Є.Петрушевич, – існує тільки одна Українська Народна Республіка". Для участі в урочистому акті з'єднання було затверджено представницьку делегацію.

Цей акт відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового конгресу. Тепер Західноукраїнська Народна Республіка мала офіційно називатися Західною Областю Української Народної Республіки. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною. Фактично ж ЗУНР і далі діяла як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і – за винятком деяких презентаційних моментів – на міжнародній арені. Тому в історичній літературі вживається назва ЗУНР і лише зрідка – ЗОУНР.

Хоч ЗУНР діяла в основному в Східній Галичині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші західноукраїнські землі. Таким було бажання й населення цих територій.

Список использованной литературы:

1. Андрусишин В.І. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба директорії, УНР): Навч. посібн ... Читать дальше »