Детская библиотека г.Вилково

Три голодомори в Україні. 1921-23, 1932-33, 1946-47рр.

rusy — Fri, 22 May 2015 13:36:44 GMT

Голод 1921 - 1923 років

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.
Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, далі — ЦДАВОВУ: Фонд 3696. — Опис 2. — Справа 438. — Аркуші 26-27, 44).
На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в червні — 4103000 (там же: Ф.4. — Оп.1. — Спр.1328. — Арк.36).
Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло —
5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323. (Там же: Арк.36).
Представник допомогової організації Нансена каштан В.Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань (Скандинавські вісті. — 1983. — 4.54. - С.14).
Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.
Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією, t це в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від Американської організації допомоги (АРА) сто тисяч пайків (Там же: Ф.ЗЗЗ с/67. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.54).
І ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під недремним оком ЧК.
Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв влади робітників і селян.
Марксистсько-ленінська історіографія устами одного з її апологетів І.Л.Портного в його кандидатській дисертації "Провал антисоветской деятельности АРА на юге Украинн (декабрь 1921 г. — игонь 1923 г.)" намагалася довести діяльність цієї благородної організації як виключно спрямованої "для ликвидации Советской власти под видом так назнваемой "помощи" (Одесса, 1955. — С.5). І, мовляв, "Трудящиеся УССР правильно оценили соглашеиия Советского правительства с АРА й пресекли попнтки агентов американского империализма использовать "костлявую руку голода" для своих преступннх замнслов свержения Советской власти й реставрации капитализма (С 12.). В многочисленннх резолюциях, принятьіх на общих собраниях й митингах в конце 1922 — начале 1923 г., трудящиеся УССР осудили антисоветские происки АРА й внразили свою горячую благодарность Коммунистической партии й Советскому правительству, великому русскому народу й другим народам нашей Родини за помощь, оказанную в ликвидации голода й его последствий, в восстановлении народного хозяйства республики". (Там же. — С.12).
Як усе було насправді, чітку відповідь дають документи. Читачі, очевидно, подивуються, просто не зрозуміють дії керівників Радянської України, які на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав
вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те, щоб "вьіяснить количество вьівезенного в РСФСР хлсба й составить официальнмй акт".
(ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.б. — Спр.29. — Арк.48).
Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1600000 пудів (Там же: Арк. 85 зв.).
У чому ж тоді полягає турбота КП(б)У за свій народ?
А про яку соціальну справедливість можна говорити, коли Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у голодуючих губерніях? І кошти для цього виділяються з державного бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за підказкою з ЦК. А як виживати не комуністам у голодуючих губерніях?
І зрештою, про яку рівноправність членів компартії може йтися, якщо в голодні часи її керівники організовують для себе санаторії в Німеччині?
Документи змушують думати. Їхні сухі рядки волають до нас про трагедію українського народу в XX столітті.

Голод 1932 — 1933 років

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.
За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське
селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. (Тризуб. — 1929. 4.18. — С.4.)
Швейцарська "Journal de Geneve" (23.02.1929 p. 4.55) ось таким чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома Кампбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР. "Поки українець бачить, що він працює "pour Ie гоі de Prusse", хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або купуються по такій ціні, що. не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що він мас, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично його ставить в класу т.зв. "куркулів", — звичайно, він не йтиме до розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхує, навпаки, це все підрізує йому всі можливості".
Але зробіть селянина вільним, дайте йому легкий режим... капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що він братиме, коли продавець має право поставити свою ціну, і ви побачите велику зміну. Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного врожаю, голоду. Елеватори Одеси наповняться знову, і українське зерно знов попливе через протоки до Європи, так, як предрікає Кампбел. І в Женеві робітник купуватиме кіло хліба за 25 чи ЗО сантимів, як і перед війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, з спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні "poolsin", зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із Східної Європи, який буде радий продати із заробком, що його так довго йому відіймали". (Цитата за: Тризуб.- 1922 p.- 4.12. — C.I 8).
Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств (Пролетарська правда. — 1928. — 13 лист.).
Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і лист із Ставропілля, опублікований у "Тризубі" 1929 p. — 4.16-17), "Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут їмують багато коней, а то й так з семействами наїхали та зімуються тут. Котрий явиця сюди, то просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Росказують про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотилка, упраж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Суша в Херсонські, Катеринославські та Тавричеські г.г. була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестані. У нас буцім вродилось, але все одно не стане, бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготовителі — і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, "їж, мужло прокляте, з висівками". Оце недавно один дядько висказався на проти цього, то його зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть
мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не пользуються, такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видать нам якесь чистосортне; люде приїзжжі покупили собі тут потрохи хліба до дому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дас голодающим, просто хоч пропадай. При тім єдинолічним хліборобам не дають хлібопашити, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветця, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цюю комуну та совітську вдасть видумав".
Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу Петровський у грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67 млн.карб., проте нам врізали до 42 млн.карб., але й це хочуть тепер урізати й не додати ще 5 млн.карб., про які говорив тов.Порайко".
Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверрджувати навіть свій бюджет.
Тоді ж той же Петровський констатував,що з своїм 30-мільйонним населенням Україна за багатсьвами "майже дорівнює Франції, а бюджет її подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не доходить" ("Комуніст", 1928 p. — 4.284). важко сприймати це визнання найвищої посадової особи нібито "самостійної" УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх соратників тим, що, мовляв, за "царизму таке лихо призводило до більшої смертності сільського населення".
Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...
Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.20. — Спр.5282. — Арк.4.)
Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що Радянський урзд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці". (Цит. за: Тризуб, 1934. — 4.34).
Уважне вивчення документів, багато з яких друкуються вперше; дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом.
У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архивні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям,як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу... Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду -селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". (Тризуб; 1933.— 4.34. — С.12). Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-1933? Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В моєму рідному селі на Житомирщині спробували встановити кілька жертв за спогадами літніх людей. Та пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Голод 1946-1947 років

Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу.
Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали все, що можна було.
Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей, з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.23. — Спр.4029. — АРк.43-44).
Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного свого слугу — Лазаря Кагановича.
І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського селянина ще 22.300 тисяч пудів.
Документи, пропоновані читачам, дають
можливість переконатися, якими методами організовував уродженець України Лазар Каганович хлібозаготівлі тут. Можемо також побачити ту страшну картину всеукраїнської трагедії. Чи пам'ятають це все в Донбасі, наприклад?
А чи пам'ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних областей? Так, саме "бандерівці", як у нас зневажливо дехто називає українців із західного регіону, подали допомогу східнякам.

І це треба не забувати.
Як і не маємо права забувати того, як нас морили голодом.
Інакше не буде нам прощення.

Реферат Афганская война 1979 – 1989 гг.

rusy — Wed, 05 Mar 2014 17:04:12 GMT

Содержание

стр.

1. Причины войны 3

2. Цели войны, ее участники, длительность 4

3. Ход войны 5

4. Афганская война (1979-1989 гг.) 6

5. Вывод советских войн из Афганистана 10

6. Потери 11

7. Политическая оценка войны 12

8. Последствия войны 13

Список литературы 14

1. Причины войны

Главной причиной войны стало иностранное вмешательство в афганский внутриполитический кризис, который был следствием борьбы за власть между местными традиционалистами и лево-радикальными модернистами. После переворота 27 апреля 1978 г. (т. н. «Апрельская революция») левые военные передали власть двум марксистским партиям («Хальк» и «Парчам»), объединившимся в Народно-демократическую партию.

Не пользуясь прочной поддержкой в народе, новое правительство жестоко подавляло внутреннюю оппозицию. Волнения в стране и распри между сторонниками «Хальк» и «Парчам», с учётом геополитических соображений (недопущение усиления влияния США в Центральной Азии и защита среднеазиатских республик) подтолкнули советское руководство к вводу в декабре 1979 г. войск в Афганистан под предлогом предоставления интернациональной помощи. Ввод советских войск на территорию Афганистана начался на основании постановления Политбюро ЦК КПСС, без формального решения относительно этого Верховного Совета СССР.

2. Цели войны, ее участники, длительность

Борьба велась за полный политический контроль над территорией Афганистана. «Ограниченный контингент» советских войск в Афганистане составлял 100 тыс. военнослужащих. Всего участие в боевых действиях приняли 546255 советских солдат и офицеров. 71 воин стал Героем Советского Союза. В конфликте также принимали участие вооруженные силы правительства Демократической Республики Афганистан (ДРА) с одной стороны и вооруженная оппозиция (моджахеды, или душманы) - с другой. Моджахедам оказывали поддержку военные специалисты США, ряда европейских стран-членов НАТО, а также пакистанские спецслужбы. В течение 1980–1988 гг. помощь стран Запада моджахедам составила 8,5 млрд. долларов, половину из которых предоставили США. Война продолжалась с 25 декабря 1979 г. до 15 февраля 1989 г. (2238 дней).

3. Ход войны

25 декабря 1979 г. начался ввод советских войск в ДРА по трём направлениям: Кушка - Шинданд - Кандагар, Термез - Кундуз - Кабул, Хорог - Файзабад. Десант высаживался на аэродромах Кабул, Баграм, Кандагар. Ввод войск прошел сравнительно легко; во время захвата президентского дворца в Кабуле погиб президент Афганистана Хафизулла Амин. Мусульманское население не смирилось с советским присутствием, и в северо-восточных провинциях вспыхнуло восстание, распространившееся на всю страну.

В состав советского контингента входили: управление 40-й армии с частями обеспечения и обслуживания, 4 дивизии, 5 отдельных бригад, 4 отдельных полка, 4 полка боевой авиации, 3 вертолетных полка, 1 трубопроводная бригада, 1 бригада материального обеспечения и некоторые другие части и учреждения.

Советское командование рассчитывало поручить подавление восстания кабульским войскам, которые, однако, были сильно ослаблены массовым дезертирством и не справились с этой задачей. «Ограниченный контингент» на протяжении ряда лет контролировал положение в основных городах, тогда как мятежники чувствовали себя сравнительно свободно в сельской местности. Меняя тактику, советские войска пытались расправиться с повстанцами с помощью танков, вертолетов и самолетов, но высокомобильные группы моджахедов легко избегали атак. Бомбардировка населенных пунктов и уничтожение посевов также не дали результата, однако к 1982 г. около 4 млн. афганцев скрылись в Пакистане и Иране. Поставки оружия из других стран позволили партизанам продержаться до 1989 г., когда новое советское руководство вывело войска из Афганистана.

Пребывание советских войск в Афганистане и их боевая деятельность условно разделяются на четыре этапа:

I этап: декабрь 1979 г. - февраль 1980 г. Ввод советских войск в Афганистан, размещение их по гарнизонам, организация охраны пунктов дислокации и различных объектов.

II этап: март 1980 г. - апрель 1985 г. Ведение активных боевых действий, в том числе широкомасштабных, совместно с афганскими соединениями и частями. Работа по реорганизации и укреплению вооруженных сил Демократической Республики Афганистан.

III этап: май 1985 г. - декабрь 1986 г. Переход от активных боевых действий преимущественно к поддержке действий афганских войск советской авиацией, артиллерией и саперными подразделениями. Подразделения спецназначения вели борьбу по пресечению доставки оружия и боеприпасов из-за рубежа. Состоялся вывод 6 советских полков на Родину.

IV этап: январь 1987 г. - февраль 1989 г. Участие советских войск в проведении афганским руководством политики национального примирения. Продолжение поддержки боевой деятельности афганских войск. Подготовка советских войск к возвращению на Родину и осуществление полного их вывода.

4. Афганская война (1979-1989 гг.)

Афганская война 1979–1989 гг. - вооружённый конфликт между афганскими правительственными и союзными советскими войсками, стремившимися сохранить в Афганистане прокоммунистический режим, с одной стороны, и мусульманским афганским сопротивлением - с другой.

Война коммунистического правительства Афганистана и вторгнувшихся в страну советских войск против исламских повстанцев.

После Второй мировой войны Афганистан, имевший статус нейтрального государства, фактически находился в сфере советского влияния. Сотрудничество с СССР было очень тесным. В стране постоянно находилось большое количество советских специалистов, а многие афганцы обучались в советских вузах.

В 1973 году в Афганистане была свергнута монархия. В результате переворота к власти пришел брат последнего короля Закир Шаха Мухаммед Дауд, установивший президентскую диктатуру. На отношениях с СССР смена режима никак не отразилась.

А вот свержение и убийство Дауда в ходе переворота 27-28 апреля 1978 года воинскими частями, верными прокоммунистической Народно-Демократической Партии Афганистана (НДПА), стали прологом к многолетней кровопролитной войне, продолжающейся в Афганистане и по сей день. Советская сторона непосредственно не участвовала в перевороте, но находившиеся в стране военные советники знали о его подготовке, но не получили приказа предупредить Дауда. Наоборот, представители КГБ дали понять руководителям переворота, что в случае успеха признание и помощь гарантируются.

НДПА была малочисленной партией интеллигенции. К тому же она раскололась на две враждовавшие фракции: «Хальк» («Народ») и «Парчам» («Знамя»). Ставший президентом лидер «Халька» поэт Hyp Мухаммед Тараки начал в стране интенсивные преобразования. Ислам перестал быть государственной религией, женщинам позволили снять чадру и допустили к образованию. Была провозглашена кампания по ликвидации неграмотности, аграрная реформа, начало коллективизации.

Все это вызвало недовольство мусульманского духовенства и знати. Афганское общество, за исключением тонкой прослойки горожан, оставалось по сути феодальным и не было готово к радикальным преобразованиям.

Среди основного населения - пуштунов еще сохранялась родоплеменная структура и особенно влиятельны были вожди племен. Ислам объявили религией, отражающей лишь интересы «эксплуататорских классов», против духовенства развернули террор. Не лучше пришлось и пуштунским племенам, которых пытались разоружить (традиционно все пуштуны носили оружие), а племенную верхушку лишить власти и даже уничтожить. Крестьяне отказывались от предоставляемых земельных наделов, так как не имели средств их обрабатывать, а государство не в состоянии было эти средства предоставить.

Уже с лета 1978 года вооруженное сопротивление новой власти стали оказывать сторонники исламского фундаментализма, воевавшие еще против Дауда. К ним присоединились ополчения пуштунских племен. К тому времени обострились отношения Тараки с парчамистами, многие из которых были казнены.

5 декабря 1978 года был заключен советско-афганский договор о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве, предусматривающий взаимопомощь сторон в отражении внешней угрозы. Постепенно администрация Тараки, несмотря на террор, все больше теряла контроль над страной. В соседнем Пакистане оказалось около 2 миллионов афганских беженцев. В связи с неудачами резко обострились отношения президента со вторым человеком во фракции «Хальк» - премьер-министром Хафизуллой Амином, пользовавшимся влиянием в армии. Амин был более решительным руководителем и пытался укрепить слабеющую власть поиском союзников среди различных социальных и этнических групп (и Амин, и Тараки были пуштунами). Но Москва решила сделать ставку на Тараки и посоветовала ему устранить соперника.

В Кремле надеялись обрести в Афганистане плацдарм для броска к Индийскому океану. В соседнем Пакистане жили родственные афганцам племена пуштунов и белуджей, и руководители НДПА предъявляли территориальные притязания к соседу, рассчитывая при поддержке СССР занять большую часть пакистанской территории.

Генерал Д. А. Волкогонов вспоминал, что 8 сентября 1978 года в президентском дворце охрана Тараки попыталась убить Амина, но погиб только его телохранитель Амин уцелел, поднял верные части кабульского гарнизона и сместил Тараки. Вскоре незадачливого президента задушили. Амин усилил террор, но цели не достиг. Его решили убрать.

И Тараки, и Амин неоднократно обращались к СССР с просьбой направить в Афганистан войска. Речь шла о небольших подразделениях, призванных, в частности, обеспечить охрану афганских руководителей и помочь вести операции против повстанцев-моджахедов.

В Кремле решили иначе. 12 декабря 1979 года Политбюро одобрило устранение Амина, и последующий ввод советских войск в Афганистан Агенты КГБ подсыпали Амину яд в пищу. Ничего не подозревавший советский врач вытащил диктатора буквально с того света. Тогда в дело пошла специальная группа КГБ «Альфа». Ее бойцы вместе со спецназом Главного разведывательного управления беспрепятственно прибыли в афганскую столицу якобы для охраны Амина и в ночь на 27 декабря 1979 года взяли штурмом президентский дворец на окраине Кабула, уничтожив Амина вместе с семьей, приближенными и несколькими десятками солдат охраны. Позднее ТАСС объявил, что диктатора убили «здоровые силы афганской революции».

На следующее утро в Кабул стали прибывать советские войска. Их прибытие оправдывалось внешней агрессией против Афганистана, выразившейся в поддержке Пакистаном, Ираном, Китаем и США афганских повстанцев, и настоятельными просьбами «законных афганских властей». Вот с законностью вышла неувязка. Ведь до советского вторжения «законной властью» был Амин, посмертно объявленный агентом ЦРУ. Получалось, что он сам пригласил свою смерть, да к тому же был «не вполне законным», раз его пришлось устранить и срочно заменить вернувшимся в обозе советских войск лидером фракции «Парчам» Бабраком Кармалем.

Советская пропаганда так и не смогла внятно разъяснить мировой общественности, кто же именно пригласил наш «ограниченный контингент», численность которого временами достигала 120 тысяч человек. Зато в СССР распускались слухи, будто советские солдаты лишь на несколько часов опередили американский десант, который должен был высадиться в Кабуле (хотя на тысячу миль от Афганистана не было ни войск, ни баз США) В связи с вводом частей Советской Армии в Афганистан в Москве родился анекдот. «Как теперь следует называть татаро-монгольское иго? - Ввод ограниченного контингента татаро-монгольских войск на Русь для защиты от литовской угрозы».

Ограниченный контингент не смог изменить ситуации в стране, хотя уже к началу 1980 года в стране оказалось 50 тысяч советских солдат и офицеров, а во второй половине года контингент достиг своей максимальной численности. Большинство населения воспринимало Кармаля как марионетку, сидящую на советских штыках. Таявшая от дезертирства афганская правительственная армия удерживала при советской поддержке только столицу и провинциальные центры. Повстанцы контролировали сельскую местность, гористую и труднодоступную. Моджахеды получали помощь от пуштунских племен Пакистана, а перекрыть афгано-пакистанскую границу, представлявшую собой условную линию на пересеченной местности со множеством горных троп, было практически невозможно Спасаясь от войны, в Пакистан и Иран ушло свыше 4 миллионов беженцев Рейды советских войск против партизан, как правило, не достигали успеха Моджахеды растворялись в горах. Советская 40-я армия несла потери, Повстанцы обстреливали советские транспорты, нападали на небольшие отряды и гарнизоны. Некоторые группировки, в частности концентрировавшаяся в Панджшерской долине армия таджикского полевого командира Ахмад Шаха Массуда, вела успешные бои и с целыми советскими дивизиями, неоднократно пытавшимися уничтожить «льва Панджшера».

К середине 80-х стала очевидна бесперспективность советского военного присутствия в Афганистане. В 1985 года после прихода Горбачева Кармаль был заменен на бывшего главу службы безопасности д-ра Наджибуллу, имевшего репутацию жестокого, но изворотливого человека, представлявшего более многочисленную фракцию «Хальк». Он пытался найти опору режиму как среди части пуштунских племен, так и среди народностей севера. Здесь, однако, он смог опереться только на узбекскую дивизию генерала Рашида Дустума.

Кабульское правительство полностью зависело от советской военной и продовольственной помощи. США активизировали помощь повстанцам, начав поставку им зенитных ракет «Стингер». Было сбито несколько самолетов и вертолетов и поставлено под сомнение абсолютное советское господство в воздухе. Стало ясно, что из Афганистана надо уходить

14 апреля 1988 года в Женеве было заключено соглашение между Афганистаном, Пакистаном, СССР и США о политическом урегулировании. Было объявлено, что советские войска покинут страну. 15 февраля 1989 года командующий ограниченным контингентом генерал Борис Громов последним перешел пограничную реку Пяндж. По официальным данным, потери советских войск в Афганистане составили 14433 военнослужащих и 20 гражданских лиц погибшими, 298 пропавших без вести, 54 тысячи раненых и 416 тысяч больных. Существуют и более высокие оценки советских потерь в 35, 50, 70 и 140 тысяч погибших. Афганские потери, главным образом среди мирного населения, были значительно выше. Многие кишлаки авиацией сравнивались с землей, а жители расстреливались как заложники за действия партизан. Иногда говорят о миллионе погибших афганцев, но точно афганские потери никто не подсчитывал.

После вывода войск советская сторона продолжала оказывать Наджибулле массированную военную помощь Горбачев говорил: «Важно, чтобы этот режим и все его кадры не были сметены дотла. Нам нельзя предстать перед миром в одних трусиках или даже без них...» После августовского путча и распада СССР наступила развязка.

В марте 92-го против лишившегося советской поддержки Наджибуллы восстал Дустум и занял Кабул. Бывший диктатор укрылся в миссии ООН В Афганистане началась война различных этнических и политических группировок, ранее объединенных борьбой с просоветским режимом. Она продолжается до сих пор.

В 1996 году отряды движения «Талибан», руководимого учащимися медресе и опирающегося на пуштунское население, заняли Кабул. Наджибулла был схвачен в помещении миссии и повешен.

В начале 2000 года движение «Талибан» контролировало 90 процентов территории Афганистана, за исключением Панджшерской долины и некоторых прилегающих к ней территорий с преимущественно таджикским населением. В ходе наступления, предпринятого осенью 2000 года, движение «Талибан» установило контроль практически над всей территорией страны, за исключением нескольких внутренних анклавов и узкой приграничной полосы в некоторых северных районах.

5. Вывод советских войн из Афганистана

Изменения во внешней политике советского руководства в период «перестройки» способствовали политическому урегулированию ситуации. 14 апреля 1988 г. при посредничестве ООН в Швейцарии СССР, США, Пакистан и Афганистан подписали Женевские соглашения о поэтапном мирном решении афганской проблемы. Советское правительство обязалось до 15 февраля 1989 г. вывести войска из Афганистана. США и Пакистан, со своей стороны, должны были прекратить поддерживать моджахедов.

В соответствии с соглашениями вывод советских войск с территории Афганистана начался 15 мая 1988 года. 15 февраля 1989 года из Афганистана полностью выведены советские войска. Выводом войск 40-й армии руководил последний командующий ограниченным контингентом генерал-лейтенант Борис Громов. Это событие не принесло мира, так как различные группировки моджахедов продолжали бороться за власть между собой.

6. Потери

По уточнённым официальным данным, безвозвратные потери личного состава советской армии в Афганской войне составили 14433 человека, КГБ - 576 человек, МВД - 28 человек погибшими и пропавшими без вести. В ходе войны было раненых – 49984, пленных - 312, интернированных - 18 человек. Ранения и контузии получили свыше 53 тыс. человек. Значительное число людей, которые поступали в госпитали на территории СССР, скончались от последствий тяжелых ранений и травм. Эти лица, скончавшиеся в госпиталях, не вошли в число официально озвученных потерь. Точное число погибших в войне афганцев неизвестно. Имеющиеся оценки колеблются от 1 до 2 млн. человек.

7. Политическая оценка войны

В Советском Союзе длительное время действия советских войск в Афганистане характеризовались как «интернациональная помощь». II Съезд народных депутатов СССР (1989) объявил Афганскую войну преступной.

8. Последствия войны

После вывода Советской армии с территории Афганистана просоветский режим Наджибуллы (1986–1992) просуществовал еще 3 года и, лишившись поддержки России, был свергнут в апреле 1992 года коалицией полевых командиров-моджахедов. В годы войны в Афганистане появилась террористическая организация Аль-Каида, и окрепли группы исламских радикалов.

Список литературы

1. Энциклопедия истории Украины. Статья «Афганская война 1979–1989» (укр. яз.);

2. Исторический словарь на сайте «Мир словарей». Статья «Афганская война»;

3. «Война в Афганистане 1979–1989 гг.» (справка РИАН);

4. Згурский Г. В. Словарь исторических терминов. М.: ЭКСМО, 2008.;

5. В. Григорьев. Афганская война 1979–1989: сервер для ветеранов афганской войны;

6. Б. Ямшанов. Полная правда о вводе советских войск в Афганистан еще не раскрыта.

Павло Чубинський – автор українського національного гімну

rusy — Mon, 03 Feb 2014 15:21:23 GMT

Павло Платонович Чубинський - відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні. Він народився 15 (27) січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя (нині ця територія у межах міста). П. Чубинський походив з української шляхти. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під більш "шляхетним" прізвищем — Чубинський.
Батьки віддали Павла на навчання до Другої Київської гімназії. Нині на тому місці (бульвар Тараса Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. По закінченні гімназії Чубинський вступив до Петербурзького університету, де здобув вищу юридичну освіту (1861), дістав ступінь кандидата юридичних наук.
У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа». На зібраннях "основ'ян" він мав нагоду особисто познайомитись із світочами української культури Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед — Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті й творчості.
20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.
У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї.
Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.
В основу тексту пісні "Ще не вмерла Україна” на музику М. Вербицького, Павло Чубинський поклав мотиви з мазурки "Єще Польска нє зґінела” та пісні сербських повстанців, де були слова "Серце біє і кров ліє за нашу свободу”.
Існує декілька версій пісні.
Текст був написаній за півгодини у 1862 році в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарєва, де автор квартирував.
Вперше вірш опублікували у четвертому номері часопису «Мета», який вийшов у грудні 1863-го року.
У Царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 р. в антології Украінська Муза.
Наслідком проведеної експедиції стали сім томів: "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край". Їх опубліковано у Петербурзі в 1872—1879 роках. Видання містить напрочуд цінні і різноманітні етнографічні та фольклористичні матеріали: легенди, казки, обрядові й побутові пісні, народний календар, огляд говорів, особливостей їжі та одягу, дані про проживання поляків та євреїв, волосні суди тощо. Цікаво, що в опрацюванні згаданих томів узяв участь композитор Микола Лисенко: він поклав на ноти мотиви обрядових пісень.
Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених.
А ще в душі Чубинського жив поет. Особливо захоплювався віршуванням у молодості. 1871 року в Києві вийшла друком збірка його віршів (щоправда, без зазначення прізвища автора) "Сопілка Павлуся". Вміщені тут ліричні поезії, здебільшого взоровані на народнопісенних зразках, приваблюють безпосередністю викладу та щирістю почуттів.
Суспільна заангажованість Павла Чубинського, завдяки його різнобічній обдарованості та невичерпній енергії, виявлялася в найрізноманітніших сферах.
Саме Чубинський став головним ініціатором відкриття у 1873 році Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, працював його діловодом, а з 1875 — заступником голови.
За задумом Чубинського і здебільшого під його енергійним керівництвом 2 березня 1874 року здійснено перший одноденний перепис мешканців Києва (подібний відбувся лише у Петербурзі 1869 року). Завдяки продуманій організації, залученню до співпраці (як регістраторів) студентської молоді, захід увінчався відмінними результатами — відтворенням рельєфної картини населення українського міста.
У квітні 1879 року Павло Чубинський пішов у відставку и повертається на свій родинний хутір.
1880 року він важко нездужав, і він до кінця життя був прикутий до ліжка і 14 (26) січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя, його не стало.
Справу Павла Платоновича продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський.
Внесок, зроблений Чубинським в народознавство, важко переоцінити. Його етнологічні і фольклористичні дослідження донині слугують важливим підґрунтям розвитку вітчизняної наукової думки.
Його вірш "Ще не вмерла Україна", цей концентрований вияв патріотичних почуттів, підкорив рідкісну для поезії вершину — став неперевершеним виразником загальнонаціональних устремлінь, символом нації.

Реферат: “Літопис Самовидця” як українознавче джерело

rusy — Mon, 03 Feb 2014 11:15:10 GMT

Реферат на тему:
"Літопис Самовидця" як українознавче джерело
"Літопис Самовидця" належить до найцінніших пам'яток української писемності та найважливіших історичних джерел. Звісно, що і праць, присвячених цій пам'ятці досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували цей твір, розглядаючи його здебільшого як історичне, рідше - як літературне та лінгвістичне джерело [1]. Наявні праці можна розглядати за двома напрямами: історико-джерелознавчими, автори яких намагалися дослідити історію створення літопису, встановити його авторство та достовірність відомостей, наведених у ньому, висвітлити значення для історіографії; та літературно-лінгвістичними, що представлені дослідженнями стилю написання твору, його цінності як пам'ятки літератури і мови.
Мета пропонованої статті - розглянути "Літопис Самовидця" з погляду українознавства як комплексної системи найрізноманітніших знань про Україну та українців, привернувши увагу саме до його джерельного значення. Актуальність такого підходу зумовлюється недостатнім висвітленням комплексного характеру твору як українознавчого джерела, його зв'язку з іншими літописами козацько-гетьманської доби та літописною традицією княжих часів.
Наука відносить "Літопис Самовидця", оригінал якого не зберігся, до рідкісних за своїм стилем і змістом пам'яток українського козацького літописання 2-ї половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст. Академічне видання твору, що побачило світ у 1971 р., завдяки подвижницькій діяльності одного з провідних українських літописознавців Ярослава Дзири [2], дало можливість для неупередженого, справді наукового його дослідження з погляду українознавства. Однак, за умов тоталітарного режиму, ідеологічного табу на українознавство, моністичного трактування історії, політичного переслідування науковців національно-демократичної орієнтації, зреалізувати цю можливість не вдалося. Тільки після відновлення державної незалежності України розпочався новий етап наукового осмислення унікальної пам'ятки української історії і писемності, її джерельного значення для українознавства.
Відомо, що назва твору - умовна, оскільки його автор і досі точно не встановлений, але, судячи зі змісту і форми викладу подій, він був їх очевидцем (самовидцем). Щодо авторства літопису, є різні думки, проте більшість сучасних дослідників ( О.Апанович, Я.Дзира, Ю.Мицик та ін.), як і деякі їх попередники, вважають, що ним міг бути Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622-1703). Він у роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького служив у Ніжинській сотні, в 1658 р. став сотником, а з 1659 р. - ніжинським полковим суддею. За гетьмана Івана Брюховецького, у 1663-1668 рр., Ракушка-Романовський був генеральним підскарбієм, пізніше - Стародубським священиком. До речі, деякі вчені припускають, що літопис міг бути написаний людиною, яка присвятила служінню Богу більшу частину свого життя, але в такому разі - це не Ракушка-Романовський. Дослідник літописів Я.Дзира у передмові до другого видання "Літопису Самовидця" переконливо пов'язує авторство твору все ж з іменем Р.Ракушки-Романовського [ 3, 16-20].
Не встановлена й точна дата написання літопису. Одні дослідники схиляються до середини XVIII ст., інші - до кінця XVII - початку XVIII ст.[4, 295]. Останній - більш вірогідний, оскільки літописна частина твору доведена до 1702 р., а "Літопис Самовидця" справив значний вплив на Григорія Граб'янку, який свій літопис створив у 1710 р.
Розглядаючи "Літопис Самовидця" як українознавче джерело, маємо відповісти, насамперед, на питання, наскільки можна довіряти цьому твору, тобто, на яких джерелах він базується, наскільки вони достовірні. Як стверджує Я. Дзира, в основі першої частини, ймовірно, лежить так званий Уманський літопис, натомість друга частина побудована на авторському щоденникові та власних спогадах, про що свідчать деякі фрази і навіть розділи літопису: "Зима барзо великая била так снігами, як теж и морозами, и мало которій день был без вітру, и тривала снігами и морозами виликими близко до святого Георгія же юже людям на Сіверу не тилко сіла, але і солом на хатах не ставало. Тое же зими по три тисячи подвод с полков под запаси давано до Сівека из Сівска проважено в Києв, и много подводников от морозов покалічило, а инніє померли" [2, 65].
На думку Ю.Мицика, окрім авторських записів про події 1648-1672 рр., за джерельну базу використано також різноманітні документи, книги й літописи, свідчення сучасників та очевидців подій [5,17-18], з чим можна погодитись, оскільки щоденників і авторських спогадів було б недостатньо для написання такого ґрунтовного твору. Ймовірно, що для першої частини, окрім Уманського літопису, автор використав ще Львівський літопис - пам'ятку української історичної думки XVII ст., що охоплює події XVI - 1-ої половини XVII ст., оскільки багато думок цих літописів, включаючи й окремі фрази, - досить схожі. Можливо, для написання другої частини використано "Літописці Волині і України" - збірку історичних творів (літописи, повісті та ін.) XVII - XVIII ст., що укладена між 1690-1707 рр. ченцем Межигірського, під Києвом (до 1717 р.) і Підгородиського (1717-1720 рр.) монастирів - Іллею (Кощаківським), свідченням чого є деякий фактичний матеріал, запозичений з цих збірників.
Одним з перших питання про вірогідність цієї пам'ятки поставив О.Бодянський, завдяки якому вона побачила світ у 1846 р. під назвою "Про початок і причини війни Хмельницького". Згодом до неї звернулися члени Київської археографічної комісії, зусиллями якої у 1878 р. пам'ятка була опублікована під запропонованою П.Кулішем назвою "Літопис Самовидця". [6]. Видання супроводжувалось ґрунтовною джерелознавчою розвідкою О.Левицького, який виявив його справжній і найповніший текст, підготував літопис до друку та написав коментарі. Він - чи не перший, хто подав атрибуцію літопису, встановивши хронологічні рамки й місце написання твору - місто Стародуб на Чернігівщині, висловив припущення, що його автор - виходець з Правобережної України, представник православної шляхти, людина, яка займала важливі посади в гетьманській канцелярії. Літопис досліджували: М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, Д.Яворницький, М.Грушевський, І.Крип'якевич, В.Модзалевський, О.Оглоблин, М.Петровський та інші історики, розкриваючи його значення для історичної науки та вплив на подальший розвиток українознавства. Як аргумент на користь достовірності літопису, вони зверталися до джерельних свідчень ряду інших творів того ж періоду, в яких фігурували аналогічні факти, давалось тотожне або подібне трактування історичних подій.
Літопис складається із вступу, в якому змальовані деякі сторони українського життя перед народним повстанням і Визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр., та двох частин. Перша - має чітко виражений історичний характер і присвячена найважливішим подіям Визвольної війни, зокрема битвам під Жовтими Водами, Корсунем, та осмисленнюїх значення і наслідків. Варто зазначити, що автор у ряді місць вдається до аналізу подій, намагається з'ясувати причини війни, її характер і вплив на суспільне життя. Роздумуючи над мотивами і початком війни, автор наголошує, що становище українців і православної церкви у польській державі - підневільне. "Чого не звикла Україна терпіти, утиски великі від старост і від намісників, і жидів, - наголошує Самовидець. - Бо самі державці на Україні не мешкали, лише уряд тримали, і так про кривди людей посполитих мало знали" [2, 46]. Висвітлення воєнно-політичних подій автор доводить до 1676 р., коли дедалі яскравіше стала виявлятися колонізаторська політика московського царизму стосовно України. Важливо підкреслити, що події на теренах України розглядаються в контексті європейської історії таких

країн, як Польща, Туреччина, Молдови, Австрія, Прусія, Швеція. Автор торкається і подій у Московії, у тому числі селянської війни під проводом С. Разіна, повстання стрільців 1682 р., деяких реформ Петра І, а також церковного життя.
Друга частина твору за своїм стилем і формою має яскраво виражений літописний характер і більшою мірою нагадує щоденник про події 1670 - 1702 рр. Звісно, як і будь-яка інша історична праця, "Літопис Самовидця" не позбавлений суб'єктивізму, зумовленого особистою позицією автора щодо оцінки тих чи інших подій. Але, на відмінну від багатьох творів подібного спрямування, наприклад, Літопису Г. Граб'янки, автор намагався уникати суб'єктивізму, подавати оцінки подій і діячів якомога точніше, без політичної чи національної заангажованості. Тому цей твір заслуговує на довіру до нього як до історичного й українознавчого джерела, оскільки в ньому досить повно відтворено становище українського політикуму в Речі Посполитій, показано обмеження прав і вольностей української шляхти, православної церкви. Наступ польського уряду на національні й релігійні свободи українців розглядається як головна причина Національної революції в Україні середини ХVІІ ст.
Щодо цінності твору як літературної пам'ятки, то, на відміну від Літопису С.Величка [7], який написаний на високому художньому рівні і розглядається як перехідна пам'ятка від літописання до історичного твору сучасного типу, а також від Літопису Г.Грабянки [8] як найяскравішого твору українського козацького літописання, що має виразні риси барокового літературного стилю, для "Літопису Самовидця" характерний інший стиль - стриманий, сухий, лаконічний - лише факти, ніякої гонитви за інтригою заради зацікавленості окремими подіями. Та все ж, цей твір мав великий вплив на багатьох літераторів, зокрема на П.Куліша, який використав літопис для написання видатного роману "Чорна Рада. Хроніка 1663 року". Захоплювалися літописом Т. Шевченко, І. Франко та інші письменники, а тому переоцінити пам'ятку щодо її значення для української літератури, а значить і для літературознавства, просто неможливо.
Якщо порівняти "Літопис Самовидця" і літописи, які були створені в цей же період (у ХVII - XVIII ст.), то можна рельєфніше визначити їх спільні і відмінні риси. Йдеться про літописи Самійла Величка і Григорія Грабянки, а також про Львівський літопис, автором якого вважають М.Гунашевського [9]. Перше, що кидається в око, - всі чотири автори літописів, вихідці із шляхетських родів, і стали представниками козацької старшини. В Україні тих часів вистачало освічених і письменних людей, але тільки належність до козацької старшини давала їм більшої поінформованості, можливості більш об'єктивно оцінювати події і факти. Всім цим творам притаманні як спільні, так і відмінні риси, на деяких доцільно зупинитися докладніше. Мова - про притаманний їм глибокий патріотизм і щире вболівання за долю України, велика зацікавленість військово-політичними подіями. Як уже зазначалося, автори щиро вболівали за долю України, але по-різному бачили її майбутнє. Наприклад, Г.Граб'янка - виразник старшинського автономізму, причому прибічником української автономії у союзі з Росією, тому багатьох діячів він оцінював саме з точки зору їх ставлення до цієї позиції. Натомість С. Величко більше схилявся до моделі державного устрою України за зразком Запорозької Січі, яку вважав ідеалом, а тому він стриманіше оцінював правителів Гетьманщини. У "Літописі Самовидця", навпаки, ставлення до запорожців досить помірковане, а оцінка гетьманів диференційована за їх орієнтирами. Автор критично трактує спроби І.Виговського порозумітися з Польщею, протурецькі кроки Ю.Хмельницького та П.Дорошенка, надання боярського титулу І.Брюховецькому.
Певні розбіжності простежуються в оцінці літописцями постаті Б.Хмельницького. Якщо М.Гунашевський не приховує симпатій до гетьмана, то Самовидець дуже стримано оцінює діяльність Хмельницького, особливо його союз з Іслам-Гіреєм ІІІ, вказує на його зарозумілість, але при цьому не приховує симпатій до особи гетьмана, його військового і дипломатичного хисту. Зовсім інша сиутація у Г. Грабянки, який не тільки возвеличує Б. Хмельницького, його роль у війні, але й прославляє всю його добу.
То ж можна зробити висновок, що, не дивлячись на деяку схожість "Літопису Самовидця" з іншим літописними творами козацько-гетьманської доби, йому притаманна помітна індивідуальність в оцінці подій і постатей, саме це робить його унікальним українознавчим джерелом. Літопис містить чимало відомостей про події і явища, які відсутні в інших джерелах. Специфічним є далекий від книжного стиль написання твору, відсутність впливу тогочасної польської і латинської літератур.
Значення "Літопису Самовидця" і в тому, що він як наративне (оповідне) джерело побудований за хронологічним принципом висвітлення подій, містить величезний пласт інформації для кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу в козацьку добу, його історію, культуру, мову, ментальність, боротьбу за волю і власну державність. Твір написаний тогочасною українською літературною мовою з широким використанням елементів народної мови і усної творчості. Це робить його винятково важливим для кращого розуміння розвитку мовно-літературного процесу, його стилю, в якому органічно поєднався глибокий хронікальний документалізм з елементами художньої публіцистики. Літопис потребує подальших досліджень як з боку істориків, філологів, етнологів, психологів, філософів, так і з боку українознавців загалом як представників комплексної системи знань про Україну і українців у часовому і просторовому вимірі.
"Літопис Самовидця" разом з іншими творами козацько-гетьманської доби дозволяє документально довести і пояснити як сформувався український козацький політикум, з'ясувати давність і самобутність його походження, тяглість та історичну легітимність полково-сотенного устрою України, його демократичних засад. Водночас українознавчий підхід до "Літопису Самовидця" дає змогу повніше простежити розвиток української літописної традиції, започаткованої в добу Київської держави і продовженої в ХІV-ХVІ, авідтак у ХVІІ-ХVІІІ ст.
Література:
1. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.) - К.,1959.- 259 с.; Апанович Е.М. Рукописная cветская книга XVIII в. на Украине: Исторические сборники. - К., 1983. - 223 с.; Її ж. Козацькі літописці // Неопалима купина. -1995.- №5-6. - С.171-186; Дзира Я.І. Михайло Грушевський та козацькі літописання XVII - XVIII ст. - К., 1992; Мицик Ю.А. Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. - Дніпропетровськ, 1996. - 262 с.; Дзира І. Історія України від найдавніших часів до початку національно-визвольної війни в козацьких літописах 30-80 - х рр. XVIII ст.// Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст.- Вип.УІІ.- К.,2004. -С.280-292; Калакура Я.С. Українська історіографія.- К.,2004. - 496 с.
2. Літопис Самовидця. - К.,1971.
3. Літопис Самовидця. - Вид. 2-ге. - К.,1971.
4. Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К. - Запоріжжя, 2002.- 568 с.
5. Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХУІІ века. Учебн. пособие. - Днепропетровск, 1978.- 88 с.
6. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник: Хмельницкой, "Краткого Описания Малороссии" и "Собрания Историческаго" - К., 1878.-468 с.
7. Величко С. Літопис. У 2-х т. ( Переклад з книжної української мови В.Шевчука).- К.,1991.- Т.1.- 371 с; Т.2.- 642 с.
8. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки (Переклад з староукраїнської Р.Г.Іванченка). - К., 1992. - 192 с.
9. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К., 1971.

Реферат: Видимое движение Луны. Солнечные и лунные затмения

rusy — Mon, 27 Jan 2014 17:16:42 GMT

Реферат на тему:

Видимое движение Луны. Солнечные и лунные затмения

1. Видимое движение Луны. Луна - ближайшее к нам небесное тело, естественный спутник Земли. Изменением своего внешнего вида он привлекал к себе внимание людей с древнейших времен. Заметить движение Мися-это на небе можно уже через 10-15 мин, потому что его смещение среди звезд про-исходит очень быстро: за 1 час он проходит с запада на восток почти 0,5 °. Угловая скорость Луны за сутки от 11 ° до 15 °.

Промежуток времени, за который Луна, описывая полный круг на небесной сфере, возвращается к той же точки, называется сидерическим или звездным месяцем (от лат. «Сидус» - «звезда»). Сидерический месяц равен 271/3 суток.

Тщательное изучение видимого движения Луны среди звезд с нанесением ему-го пути на звездную карту приводит к выводу, что Луна движется на небесной сфере по большому кругу, наклонном к эклипты-ки примерно 5 °, что почти равно 10 его угловым диаметрам . Этот круг пересекает эклиптику в двух диаметрально противоположных точках, которые называются узлами лунной орбиты. Узел, в котором Луна, ру-хаючись небом, опускается под эклиптику и отклоняется на юг, называется нисходящим, а тот, в котором через 13,6 суток он поднимается над эклиптикой и отклоняется на север, называется восходящим.

Легко заметить, что условия видимости Луны в разное время года очень отличаются. Летом в полные Луна находится на небе ни-зько и недолго, а зимой сияет высоко и подолгу, потому дуга эклиптики

на ночном летнем небе лежит под небесным экватором, а зимой - над ним. Наименьшая высота Луны летом для широты ц = 50 ° может составлять 11 °, наибольшая его высота зимой для широты ц = 50 ° может составлять 68 °.

2. Фазы Луны. Поверхность Луны светится отраженным солнечного-ным светом, поэтому его внешний вид меняется в зависимости от того, какое положение он занимает относительно Солнца. Такое изменение внешнего вида Луны для наблюдателя на Земле называется фазами Луны. Различают четыре главные фазы: новый Луна - 1, первая четверть - 3, полнолуние (полнолуние) - 5, третья (ос-зования) четверть - 7.

Исследуя положение Луны среди звезд в моменты повторения одной и той же фазы, можно сделать вывод: одинаковые фазы Луны по-вторюються примерно через каждые S = 29,5 суток, но наступают они в разных точках лунной орбиты - в каждом следующем месяце на 30 ° восточнее срав-но с предыдущим.

Интервал S между двумя одноймен-ными фазами Луны называется сине-медицинских месяцем (от греч. «синодос» - «сближения», имеется в виду сближение новой Луны с Солнцем).

Как видим, продолжительность синодического месяца больше от сидерического. Нетрудно выяснить, почему это так. Пусть в начальных-ный момент Луна в полнолуние находится у какой-то звезды. Через 27,3 суток он снова сблизится с ней. Однако, Земля за это время сместится по своей орбите (а соответственно и Солнце на небесной сфере) на угол около 27,3 °. Поэтому, чтобы занять то же поло-жения относительно Солнца и снова быть в полные, Луна должна двигаться Еще 2ј суток. Эта величина как раз и составляет разницу между сидерическим месяцами.

3. Затмение Солнца и Луны. Земля и Луна, освещаю-ясь Солнцем, отбрасывают тени в виде конусов в сторону, противоположную от Солнца. Конус земной тени длиннее месячный, а его диаметр на расстоянии Луны превосходит диаметр Луны более чем в 2,5 раза. Ру-хаючись вокруг Земли, Луна дважды в месяц оказывается на линии Земля-Солнце. В такие моменты и может наступить солнечный или лунный по-затемнения.

Солнечное затмение происходит, когда тень от Луны попадает на поверхность Земли. Оно наблюдается по-разному в разных точках земной поверхности. Диск Солнца будет полностью закрытым только для наблюдателя, который находится внутри лунной тени, среднее значение диаметра которой на поверхности Земли -100 км. В этой узкой зоне будет наблюдаться полное солнечное затем пояснения.

На участках земной поверхности, куда падает полутень от Луны, всере-дыни так называемого конуса лунной полутени будет наблюдаться солнечное затмение.

Поскольку расстояние Луны от Земли вследствие эллиптичности его орбиты меняется 405500 км 363300 км, а длина конуса его полной тени составляет 374000 км, то иногда вершина этого Закона-са не достигает поверхности Земли. В таком случае края солнечного дис-ка останутся открытыми и будут образовывать тонкие блестящие кольцо вокруг темного диска Луны. Такое затмение назы вает кольцевым.

В разных точках Земли солнечное затмение наступает в разное время. Вследствие движения Луны вокруг Земли и вращения Земли вокруг оси тень от Луны перемещается по земной поверхности примерно с запада на восток, образуя полосу длиной несколько тысяч кило-метров и максимальной шириной 270 км. Полная фаза затмения, когда Солнце полностью закрывается диском Луны, продолжается не более 7,5 мин.

Вместе с частичными фазами, когда Луна только надвигается на Солнце или сходит с его диска, солнечное затмение может продолжаться более двух часов. Очевидно, что затмение Солнца могут происходит-ся только в фазе новолуния.

Лунное затмение происходит, когда Луна попадает в конус тени, отброшенной Землей. Поскольку во время затмения Луна на самом деле лишается солнечного света, то лунное затмение видно на всей ночной полушарии и для всех то-чек этого полушария начинается и заканчивается одновременно.

Полная фаза затмения может длиться до 1 ч 40 мин, а все месячное затем-ния длится более трех часов. Очевидно, что лунные затмения могут происходить только во время полнолуния.

бы плоскость лунной орбиты совпадала с плоскостью эклиптики, то солнечные и лунные затмения наблюдались бы каждого синодического месяца. Но она наклонена к плоскости эклиптики под углом 5 °, поэтому Луна может пройти или выше, или ниже диска Солнца или кону-са тени Земли.

Чтобы произошло солнечное или лунное затмение, есть необходимость, чтобы Луна в фазе новой-го месяца или в полные нахо-дился вблизи одного из узлов своей орбиты, т.е. недалеко от эклиптики.

Ежегодно обязательно бывает два солнечных затмения, за сут-рого стечении обстоятельств их может произойти даже пять. Что касается лунных затмений, то, согласно расчетам, их может быть на год два или три, а может и вовсе не быть. Итак, минимальное количество затмений в году - два (оба солнечные), максимальная - семь (пять солнечных и два лунных, или четыре солнечных и три месячных).

Последовательность затмений повторяется почти точно в том же по-рядке через некоторый

промежуток времени, называется саросом (с египет-ской - «повторение»). Сарос, известный задолго до начала нашей эры, составляет 18 лет и 10,3 или 11,3 суток (в зависимости от того, сколько вы-косного лет, в периоде).

Повторение последовательности солнечных и лунных затмений Сбывается через повторение взаимного положения Солнца, Луны и узлов лунной орбиты на небесной сфере. На протяжении каждого сароса бывает 43 солнечных затмения и 25-29 месячных. На определенной гео-графической долготе то же затмение повторяется через три Сарос. А в конкретном пункте Земли полное солнечное затмение случается в среднем раз в 300 лет.

Кобзарь Стихотворения и поэмы – художественный анализ. Шевченко Тарас

rusy — Wed, 27 Nov 2013 21:02:30 GMT

«Кобзарь» — так называется главная книга поэта, которая является голосом всей его многострадальной жизни. Страшно подумать, что какая-нибудь случайность могла бы лишить народ наш, лишить Украину этой заветной книги, ставшей мудрой наставницей для многих и многих поколений, учившей их совести и добру, верности сыновнему долгу. Поэзия «Кобзаря» сказалась на духовном формировании и нравственном облике всего народа, она во многом определяла уровень его социального и национального самосознания.

Поистине удивительна судьба этой книги. (Данный материал поможет грамотно написать и по теме Кобзарь Стихотворения и поэмы. Краткое содержание не дает понять весь смысл произведения, поэтому этот материал будет полезен для глубокого осмысления творчества писателей и поэтов, а так же их романов, повестей, рассказов, пьес, стихотворений.) Стихотворения и поэмы, составляющие «Кобзарь», слагались на тернистых дорогах жизни автора, писались то в странствиях, то в казематах, слагались при свете белых ночей Севера и в песках знойных пустынь закаспийских, под одиноким солнцем изгнания. И хотя большинство стихотворений написано за пределами родного края, в каждой строке струится светлый образ Днепра и мерцает синяя даль украинских степей. На случайных листках бумаги и в захалявных книжечках рука поэта украдкой, тайком записывала строки, которые станут дорогими для всего народа и сквозь все преграды донесут до него вещие и вечные слова.

Книга формировалась постепенно, год за годом создавала ее сама жизнь поэта, и все самое существенное из великой жизни украинского крепостного Тараса Шевченко — со дней его юности и до последнего дыхания — вобрал в себя этот томик стихов, который в минуту творческого озарения был назван «Кобзарем». С тех пор и до настоящего времени книга эта станет настольной для каждого украинца. И естественно, что лучшие умы других народов по достоинству оценили необычайность этого великого творения.

В «Кобзаре» поэт выразил прежде всего самого себя, свою личность, от первой п до последней строки книга заполнена индивидуальным чувством поэта. Тут его, Тараса Шевченко, темперамент, его искренняя и беззащитная в своей открытости душа. Тут мысли, им выстраданные, боли, им пережитые, тут картины именно его, Тараса, детства. И язык его, и только ему присущий тембр голоса. Тут не заимствованные знания, а его собственный великий разум мыслителя, могучий интеллект, который жадно доискивается истины, прослеживает жизнь во весобъемности — в конкретной судьбе сестры-крепостной и в исторической судьбе целых народов. Однако искусство потому и является искусством, что оно способно творить чудеса: личный, внутренний мир Тараса Шевченко в лирике и поэмах «Кобзаря» предстал в таких обобщенных образных проявлениях, в такой правдивости и глубине индивидуальных переживаний, что в них и сам народ узнал свою душу, прочел свою историю, заглянул в свое будущее.

Острейшие социальные драмы и тончайшие нюансы интимных переживаний, боль бесправия, минуты отчаяния, которые тоже испытал поэт, горестная тоска искалеченной жизни, голос поруганного и пробужденного человеческого достоинства, мятежная непокорность, порой переходящая в крик проклятия, в могучие взрывы прометеева титанизма,— все слилось в художественную цельность книги-исповеди, от начала и до конца проникнутой огнем едва ли не самого сильного личного чувства поэта:

Я так, я так ее люблю, Украину, мой край убогий, Что прокляну святого бога И душу за нее сгублю!

(Перевод Л. Суркова)

Именно из этой любви выросла правдивая, высокого накала поэзия «Кобзаря», именно это никакими стужами не остуженное сыновнее чувство и питало тот дух протеста, антикрепостничества каким насыщена книга Тараса Шевченко. Из ее тираноборческой суровости, во вспышках грозовых ее разрядов во всем величии встает образ поэта-борца, поэта-революционера.

Подвиг Тараса Шевченко, всю взрывную силу его поэзии невозможно постичь, не представив, средь какой мертвенной тишины она прозвучала, против какого «чудища стозевного» подняла свой меч. Это была эпоха, которая вешала декабристов, убивала на дуэлях величайших своих поэтов, угоняла в кандалах в рудники Сибири благороднейших своих сыновей, жестоко терзая их. Это была духота, от которой люди немели, атмосфера, где царили страх, ненависть, подозрение, доносы, общее оцепенение, где официальная ложь становилась привычкой и не считалась бесчестьем, а слово правдивое, слово свободное обагрялось кровью.

Воспеть свободу в условиях крепостнического государства, среди свинцовых будней жандармской действительности — это значило выразить (а для многих даже и открыть) ведущую, самую важную истину жизни, поведать людям в стихотворной форме то, что для них было в тех условиях самым существенным.

Непреоборимость человеческого духа проявляется в том, что бесстрашных певцов свободы рождают самые мрачные времена. Чем темнее ночь, тем ярче в ней маяки. Рядом со свободолюбивыми произведениями Пушкина, Лермонтова, Мицкевича, в живой перекличке с ними, поэзия Тараса Шевченко появилась на гребне века как бунтарский голос наиболее обездоленных социальных низов, голос тех, которые уже ощущали потребность «всем миром обух закалить», в его стихотворениях угнетателям слышался отзвук неизбежной расплаты, голос возмездия»

Бурное свободолюбие — это, пожалуй, самая примечательная черта «Кобзаря». Вершина поэзии Шевченко — гимн свободе, первой и непременной предпосылке человеческого прогресса, благосостояния и счастья. Слово «воля» поэт сопровождает самыми дорогими эпитетами, доминирующее настроение многих стихотворений — тоска по утраченной свободе и порыв к ней, к «свободе святой»:

Встанет правда, встанет воля,

И тебя, великий,

Будут славить все народы

Вовеки и веки

Излюбленный герой стихотворений Тараса Шевченко — витязь народный, бунтарь-гайдамак, казак-запорожец, выступающий защитником родного края, носитель народной правды и чести. Острие знаменитой шевченковской сатиры, оружие, которое становилось в его руках таким метким и разящим, направлено прежде всего против всякого рода угнетателей, пришлых и доморощенных, против царей и их сатрапов — против помещиков, чей крепостнический произвол не знает границ, против душителя, отступника и предателя, который «за лакомства несчастные» готов отречься от всего самого святого. В стихотворении «Чтоб налачи их покарали» поэт в форме горького афоризма еще раз отчеканит свою заветную мысль: «...где воли нет для человека, не будет там добра вовеки...»

«Кобзарь» принадлежит к самым свободолюбивым книгам всех времен, он насквозь пропитан стремлением к свободе, предчувствием ее неизбежности. Стихи «Кобзаря» проникнуты верой в неистребимость человека, верой в то, что человек никогда не смирится с бесправием, рабство никогда не станет для него нормой существования.

Источники:
Шевченко Т. Г. Избранные сочинения: Пер. с укр./Вступ. статья О. Гончара; Сост. и коммент. В. Бородина; Ил. Т. Шевченко. — М.: Худож. лит., 1987. — 559 с.

Твір Цінність життя людини

rusy — Wed, 27 Nov 2013 13:01:08 GMT

Твір
Цінність життя людини

Життя кожної людини безцінне вже само по собі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне, й тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.
Життя - це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте як вона зуміє розпорядитися цим даром - залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.
Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтрачувати його на щось менш цінне, в тому числі й на самі лише задоволення. Людина повинна дорожити своїм життям навіть тоді, коли воно не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів.
Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. І навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе або самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе або для самих тільки задоволень, тобто живе виключно для самої себе, то її життя й у самому кінці - перед смертю - варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку - одразу після народження.
Життя дитини, яка поки що нічого не встигла зробити, а лише потребує постійної турботи та уваги, є величезною цінністю і для її батьків, і для суспільства.
По-перше, тому, що, допомагаючи стати на ноги іншій людині, батьки певною мірою вже виправдовують і власне існування, роблять його більш цінним. І всі батьки потай сподіваються, що їхні діти, коли виростуть, здійснять те, чого не змогли або не зуміли зробити вони самі.
По-друге, життя, яке щойно почалося, має особливу цінність, оскільки воно необмежене у своїх можливостях. У дитини все ще попереду. Кожна дитина за сприятливих умов може стати у майбутньому видатною особистістю, зробити багато прекрасного, доброго, корисного. Тому обов’язок і батьків , і суспільства - забезпечити кожній дитині гідні умови для її розвитку.
Інакше оцінюється вже прожите людиною життя. Саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити.
Якщо життя прожито марно або зроблено лише невелику частку того доброго, що могла й зобов’язана була зробити людина, то цінність життя набагато менше, ніж вона могла би бути. Усвідомлювати це - дуже нелегко.
Не слід впадати і в крайнощі, дуже часто притаманні особливо молоді, яка суворо судить про старших людей, вважаючи, що якщо хтось з них не здійснив нічого видатного, то життя його було безплідним. Не слід поспішати з висновками, бо тут легко помилитися. Життєві обставини бувають різними. Так, багато хто із старшої генерації через війну, нестачі повоєнних років прожив важке буденне життя. Будь-яка людина в старості заслуговує на шанобливе ставлення вже хоча б тому, що вона - жива людина. Й ще невідомо, як складеться життя тих, хто нині молодий і мріє про "висоти" життя, якими будуть під кінець життя вони самі. Крім того, не слід забувати, що ставленням до слабких і безпомічних людей також визначається цінність нашого життя.

Реферат:Клас ракоподібні

rusy — Wed, 27 Nov 2013 11:39:48 GMT

Реферат з біології

Клас ракоподібні

Представники ракоподібних.

Тип членистоногі поділяється на підтипи і класи. Представників окремих
класів можна розрізнити за характерними зовнішніми ознаками, особливо за
кількістю кінцівок і вусиків.

Якщо є дві пари вусиків на голові, 8-10 пар кінцівок, живе у воді або у
вологих місцях – це ракоподібні.

Цей клас об’єднує тварин, що живуть переважно у воді. Тіло ракоподібних
поділяється на головогрудь і черевце. Органи дихання – зябра. У всіх
ракоподібних дві пари вусиків на голові, що вирізняє їх від інших
членистоногих. Ракоподібні розвиваються з яєць, причому більшість самок
виношує їх на своєму тілі до вилуплення личинок.

До найдрібніших ракоподібних, з якими зустрічаються дошкільники,
належать дафнії і циклопи, що населяють ставки та озера і часто як сухий
корм використовуються для годування акваріумних рибок.

Дафнії мають напівпрозоре тіло. Пересуваються ці рачки різними
поштовхами, за що їх називають водяними блохами. Живляться дафнії,
виціджуючи з води дрібні органічні частинки. Влітку, коли їжі багато,
дафнії розмножуються без запліднення і породжують тільки самок. Коли їжі
стає менше, з яєць виходять самці і самки. Осіннє покоління дафнії
відкладає у вивідкову камеру запліднені зимові яйця, захищені щільною
оболонкою, здатні переносити голод і висихання.

Дафнії утворюють інколи такі скупчення, що їх може бачити з берега у
формі невеликої хмарки червонуватого кольору.

Циклопи названі так через темне непарне око. Тіло в низ розмежоване на
голово груди і черевце. В основному спосіб життя їх подібний до дафнії.

Для розглядання з дітьми живих дафній і циклопів їх розміщають у
прозорій банці з водою. Слід звернути увагу, як швидко переміщуються
вони в різних напрямках, розповісти дітям, що ці рачки – цінний корм для
риб. Дафнії, живлячись залишками загиблих тварин, очищають воду в
водоймах.

У мілких пересихаючих водоймах, у лісових калюжах інколи з’являються
щитні – "живі викопні” ракоподібні наших водойм. Свою назву вони
одержали тому, що їх головогруди зверху вкриті хітиновим щитом. Тонке
членисте черевце виступає з-під щита. Відкладені щитнями яйця здатні
переносити і пересихання водойм і зимове промерзання ґрунту. З’являються
щитні насамперед у дощові роки.

У приморській місцевості великий інтерес у дітей викликають вусоногі
рачки – морські жолуді. Вихователь може показати їх на черепашках
устриць, мідій, на камінні морських скель. Розповідаючи про них, слід
звернути увагу, що тіло цих рачків прикрите черепашкою що складається з
кількох вапнякових пластинок з гострими краями. Сидячи в черепашці,
рачок виставляє свої ніжки, якими підганяє до рота різні органічні
частинки. Ними він живиться. З цікавістю діти вислухають розповідь про
те, що морські жолуді – мореплавці. Вони оселяються на днищах кораблів і
здійснюють великі мандрівки. Проте такі мандрівки небажані для
пароплавів, бо знижують їх швидкість і доводиться витрачати більше
пального. Яйцями і личинками морських жолудів живляться різні риби.

До вищих ракоподібних належать річкові раки, раки-самітники, креветки,
краби, а також стоноги звичайні, водні ослики.

Річкові раки зустрічаються в річках і озерах з мулистим дном і урвистими
берегами. Тут під камінням, під корчами раки клешнями виривають нірки і
вдень ховаються за них. З темнотою вони стають більш рухливими і
виходять добувати собі корм.

Роздивляючись з дітьми річкового рака ,слід звернути увагу на те, що
тіло його вкрите панцирем, який має захисне бруднувато-буре забарвлення.
У пошуках їжі рак повільно повзає по дну, рухаючи своїми довгими вусами.
Пересувається він за допомогою 4-х пар холодильних ніг, а свої довгі
кінцівки, озброєні клешнями, тримає напоготові у піднятому положенні і
хапає ними здобич, яка підвертається по дорозі. В разі небезпеки рак
повзе назад, відштовхуючись клешнями, різкими рухами підганяє під себе
членисте черевце і завдяки цьому пливе також у зворотному напрямку.

Живляться раки різноманітною їжею. Вони полюють за дрібними тваринами,
яких можуть захопити клешнями, поїдають мертвих тварин, запах яких чують
здалеку. Живляться раки також і рослинною їжею – водоростями, пагонами
очерету. Зимують вони у норах, у найглибших місцях.

Цікаво відбувається парування раків. Самець відкладає на черевце самки
сперматофори, захищені водонепрониклою оболонкою. Під час відкладення
самкою яєць відбувається запліднення, і яйця прикріплюються до коротких
черевних ніжок самки. Ворушачи ніжками, самки підганяють до яєць свіжу
воду, необхідну для дихання зародків. На початку літа з яєць
вилуплюються маленькі рачки, подібні до своїх батьків. Вони
прикріплюються клешнями до тих же черевних ніжок матері.

У перші роки життя рак часто линяє і швидко росте. З п’ятирічного віку
він линяє один раз на рік. Перші 2-3 дні після линьки покрив тіла у рака
м’який, і беззахисний рак перебуває весь час у нірці. Дуже скоро він
твердіє за рахунок запасів солей кальцію у тілі рака. Живуть раки 15-20
років і можуть досягати 20-25 см завдовжки.

Розповідаючи дітям про значення річкових раків для людей і природи ,слід
наголосити на тому, що їх м’ясо дуже смачне, вони є санітарами водойм.

У приморських місцевостях дошкільників треба познайомити з креветками,
які досить поширені і в Чорному, і в азовському морях. На відміну від
річкових раків, які мають досить широке тіло, креветки сплющені з боків,
що пояснюється плаваючим способом життя. Живляться креветки дрібними
тваринами, заковтують і водорості. Креветок вживають в їжу.

Цікавим представником ракоподібних, що зустрічається в морях України, є
рак-самітник. При нагоді можна показати дітям, що м’яке черевце цього
рака не захищене панцерам і тому він встромляє його у відповідні за
розміром порожні черепашки черевоногих молюсків і тягає їх за собою. Під
час наближення небезпеки рак-самітник зовсім ховається в черепашку на
більшу. Чорноморські раки-самітники охоче оселяються у черепашках насах,
ропанах.

Серед чорноморських крабів один з найбільших – кам’яний краб.
Зустрічається в Чорному морі зелений краб та інші більш дрібні види.

Всі вони –цікаві об’єкти для спостережень з дошкільниками.

Краби – типові донні тварини, добре пристосовані до життя серед каміння,
скель у прибійній смузі моря. Про це свідчить і захисне забарвлення, і
будова тіла. Черевце у них коротке і підігнуте донизу. Така будова
позбавляє крабів можливості плавати, зате не заважає під час повзання.
Ходильні ноги в крабів довгі і сильні ,бігають краби досить швидко, коли
їм доводиться рятуватися від ворогів або переслідувати здобич. Вони
бігають звичайно в боковому напрямку, тобто вліво або вправо. Краби
живляться різноманітними безхребетними тваринками, ґрунтом, багатим на
органічні рештки, рослинами.

Річкові раки і краби здатні в разі небезпеки відривати свої кінцівки
(автономія). Коли ворог хапає за ногу рака або краба, він залишає свою
кінцівку ворогу, а мас рятується втечею. Через 2-3 роки кінцівка
відростає.

Досить часто в роботі з дошкільниками можуть зустрічатися мокриці.
Знайти їх можна в сирих місцях у саду під камінням, у темних і сірих
кутках приміщення. Розглядаючи з дітьми мокрицю, слід показати, що
зверху вона одягнена наче членистим панцирем ,який прикриває не тільки
спину ,але й спускається по боках. У мокриці 7 пар холодильних ніг.
Перебуваючи постійно у сирих місцях, мокриці живляться там
різноманітними рослинами, пліснявою. Самки мокриць, як і річкові раки,
носять на собі відкладені яйця за допомогою особливих пристосувань на
черевних ніжках. Мокриці приносять деяку шкоду рослинам, однак продукти
їх обміну сприяють поліпшенню ґрунту.

Подібний до мокриці за способом життя і будовою водяний ослик, що живе в
ставках і озерах.

ОБ ОПРЕДЕЛЕНИИ ПОНЯТИЙ «КОМПЕТЕНТНОСТЬ» И «КОМПЕТЕНЦИЯ»

rusy — Wed, 06 Nov 2013 12:45:33 GMT

В конце 1960 - начале 1970-х гг. в западной, а в конце 1980-х гг. в отечественной литературе зарождается компетентностный подход в образовании. На данном этапе развития педагогической науки не существует точного определения понятий «компетентность» и «компетенция».

Термин "компетентность" означает разный смысл и понятие «компетентность» этимологически связано с понятием «компетенция». В литературе наряду с этим термином употребляются смежные с ним понятия - "профессионализм", "квалификация", "педагогическая культура", "педагогическая образованность".

Совет Европы определил пять групп ключевых компетенций:
Политические и социальные компетенции, связанные со способностью брать на себя ответственность, участвовать в совместном принятии "решений, регулировать конфликты ненасильственным путём, участвовать в функционировании и в развитии демократических институтов.
Компетенции, касающиеся жизни в многокультурном обществе. Чтобы препятствовать возникновению расизма или ксенофобии, распространению климата нетерпимости, образование должно "вооружить" молодежь межкультурными компетенциями, такими как понимание различий, уважение друг друга, способность жить с другими людьми других культур, языков и религий.
Компетенции, определяющие владение устным и письменным общением, важным в работе общественной жизни до такой степени, что тем, кто ими не владеет, грозит изоляция от общества. К этой же группе общения относится владение несколькими языками, принимающее возрастающее значение.
Компетенции, связанные с возникновением общества информации. Владение новыми технологиями, понимание их применения, их силы и слабости способность критического отношения (подчеркнуто авторами) к распространяемой по каналам СМИ информации и рекламе.
Компетенции, реализующие способность и желание учиться всю жизнь как основа непрерывной подготовки в профессиональном плане, а также в личной и общественной жизни.

Джон Равен определяет компетентность как специфическую способность, необходимую для эффективного выполнения конкретного действия в конкретной предметной области и включающую узкоспециальные знания, особого рода предметные навыки, способы мышления, а также понимание ответственности за свои действия.

Наряду с понятием «компетентность», используется и понятие «компетенция», которое также имеет вариативное описание в различных источниках.

В толковом словаре под редакцией Д.И. Ушакова видны различия между понятиями компетентность и компетенция: «компетентность - осведомлённость, авторитетность; компетенция - круг вопросов, явлений, в которых данное лицо обладает авторитетностью, познанием, опытом, кругом полномочий».

С.Г. Вершловский и Ю.Н. Кулюткин рассматривают компетентность как характеристику личности, В.Ю. Кричевский - как реализацию функций; В.А. Сластенин - как совокупность коммуникабельных, конструктивных, организаторских умений личности; Л.И. Панарин - как личное качество субъекта, его специализированной деятельности в системе социального и технического разделения, как совокупность умений, а также способность и готовность практически использовать эти умения в своей работе.

Большинство исследователей придерживаются той точки зрения, что компетентность - это возможность не просто обладать знаниями, но скорее потенциально быть готовым решать задачи со знанием дела. М.А. Чошанов рассматривает компетентность как совокупность трех признаков: мобильность знаний, обладание оперативными и мобильными знаниями; гибкость метода, как умение применять тот или иной метод, наиболее подходящий к данным условиям в данное время; критичность мышления - способность выбирать среди множества решений наиболее оптимальное, аргументировано опровергать ложные, подвергать сомнению эффективные решения.

К существенным признакам компетентности относят уровень, определяемый комбинацией следующих критериев:
уровень усвоения знаний и умений (качество знаний и умений);
диапазон и широта знаний и умений;
способность выполнять специальные задания;
способность рационально организовывать и планировать свою работу;
способность использования знания в нестандартных ситуациях (быстро адаптироваться при изменении техники, технологии, организации и условий труда).

Г. М. Коджаспирова подчеркивает, что «педагог должен овладеть определёнными педагогическими умениями, чтобы быть компетентным педагогом».

Следовательно, можно сделать вывод что компетенция - это параметр социальной роли, который в личностном плане проявляется как компетентность, соответствие лица занимаемому месту, «времени»; это способность осуществлять деятельность в соответствии с социальными требованиями и ожиданиями. Компетенцию можно рассматривать как возможность установления связи между знанием и ситуацией или, в более широком смысле, как способность найти, обнаружить процедуру (знание, действие), подходящую для решения проблемы.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ:
Введенский В.Н. Моделирование профессиональной компетентности педагога // Педагогика. - 2003. - №10. - С. 51-55.
Иванова Д.И., Митрофанов К.Р., Соколова О.В. Компетентностный подход в образовании. Проблемы. Понятия. Инструкции. - М.: АПК и ПРО, 2003. - 101с.
Коджаспирова Г.М. Педагогика: Учебник. - М.: Гардарики, 2004. - 528 с.
Кучугурова Н.Д. Формирование профессиональной компетентности будущего специалиста // Проблемы и перспективы педагогического образования в XXI веке. - М., 2000. - С. 360-362.
Лукьянова М.И. Психолого-педагогическая компетентность учителя // Педагогика. - 2001. - №10. - С. 56-61.
Равен Дж. Компетентность в современном обществе. - М: КОГИТО-ЦЕНТР, 2002.
Толковый словарь русского языка: В 4 т. Т. 1 / Под ред. Д.И. Ушакова. М., 1935.
Хуторской А.В. Ключевые компетенции как компонент личностно-ориентированной парадигмы // Народное образование. - 2003. - № 2. - С. 58-64

АНАЛИЗ ПОНЯТИЙ «ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КОМПЕТЕНТНОСТЬ» И «ПРОФЕССИОНАЛЬНО-ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ КОМПЕТЕНТНОСТЬ»

rusy — Wed, 06 Nov 2013 12:34:36 GMT

Образование является одним из главных социальных институтов. В настоящее время оно претерпевает значительные изменения. Меняется образовательная парадигма и это, безусловно, способствует определенным изменениям в преподавании. Современное образование наполнено процессами глобализации, гуманизации, интеграции, информатизации. Это все не может оставить неизменным процесс преподавания.

Как и любой специалист, преподаватель должен соответствовать требованиям, которые диктует государство, общество и современный ритм жизни. Преподаватель значительно влияет на духовный мир студента, его интеллектуальный потенциал и мировоззрение. Преподаватель должен уметь адекватно оценивать и корректировать свое поведение. Развитие студента является одним из основных предназначений преподавателя. В его профессиональные обязанности входит развитие личности учащегося, воспитание гуманных качеств и уважительного отношения к окружающим. В последнее время часто стало использоваться такое понятие как «компетентность», а именно «профессиональная компетентность». Что же включает в себя понятие «профессиональная компетентность» в настоящее время?

Профессиональная компетентность — характеристика, которая отображает деловые и личностные качества специалиста, отображает уровень знаний, умений, опыта, достаточных для того, чтобы достичь цели в определенном виде профессиональной деятельности, а также моральную позицию специалиста [1, с. 722].

Компетентность — это совокупность знаний и умений, которые необходимы специалисту для реализации эффективной профессиональной деятельности: умения анализировать и прогнозировать результаты работы, использовать современную информацию относительно определенной отрасли производства.

Критерием профессиональной компетентности является общественное значение результатов работы специалиста, его авторитет в конкретной области знаний. Профессиональная компетентность является достаточно многоаспектным явлением. Начавшийся Болонский процесс постоянно напоминает о необходимости использования компетентности в образовании.

Профессиональная компетентность складывается с учетом индивидуальных характеристик личности. В условиях глобализации каждый отдельный преподаватель по-разному приспосабливается к изменяющимся условиям, самостоятельно принимает решения относительно своей профессиональной деятельности. В наше время умение приспособиться к изменениям в образовательной сфере, способность мобилизировать собственные умения, знания и навыки, уметь противостоять различным неблагоприятным факторам является одной из центральных проблем профессиональной деятельности преподавателя.

Компетентность — это способность человека выполнять работу правильно. Компетентность представляет собой набор определенных качеств поведения, которые обеспечивают структурированное руководство, оценку и развитие поведения у отдельных сотрудников. Согласно информации, которая содержится в свободной энциклопедии «Wikipedia» термин «компетентность» впервые появился в статье, автором которой является Craig C. Lundberg в 1970 году. Данный термин становится все более популярным, когда в 1973 году, Дэвид МакКлелланд написал основополагающую статью под названием «Проверка на компетенцию, а не на интеллект". С тех пор этот термин популяризируется [8].

Американские и британские ученые провели множество исследований относительно понятия «компетентность». Американские исследователи относят понятие компетентность к индивидуальным качествам. Они включают в компетентность умения и навыки относительно выполненной работы. Британские исследователи рассматривают компетентность шире, чем американские, и считают, что это не только качества, которые человек использует в своей профессиональной деятельности, но к ним они относят и личностные характеристики, качества характера, которые направлены не только на достижение конечного результата, но и на гармоничное общение в коллективе.

Британские исследователи считают, что главной целью профессиональной компетентности является оценка и аттестация сотрудников. Они сосредоточены на развитии профессиональной деятельности. Британские ученые оценивают уровень достижения профессионализма благодаря документальным доказательствам выполненной работы. Дальнейшая перспектива изучения данной проблемы британскими исследователями — конструктивная.

Целью изучения компетентности американскими исследователями является повышение продуктивности профессиональной деятельности. Исследования сосредоточены на изучении индивидуального поведения, определения стандартов отличного поведения в период профессиональной деятельности. Большой акцент делается на выполнение индивидуальных заданий. Показателем профессиональной компетентности, согласно американскому подходу рассмотрения проблемы профессиональной компетентности, является взаимосвязь между профессиональными чертами характера и проделанной работой. Дальнейшая перспектива изучения проблемы профессиональной компетентности американскими учеными когнитивная [7].

Несмотря на то, что процесс образования довольно индивидуален для каждого учащегося, преподаватель загоняется в определенные рамки, от которых не может отступать. Определенные рамки стандарта образовательной сферы, диктуемые государством, очень часто мешают развитию творческого и индивидуального подхода к преподаванию, в то время, когда результатом деятельности должны стать творчество и развитие индивидуальности.

Уровень профессиональной подготовки, конкурентоспособность, мобильность, умение работать в коллективе, логически излагать свои мысли, успешность в профессиональной деятельности показывает уровень сформированности компетентности в области овладения информационными технологиями. Деятельность любого высшего профессионального образовательного учреждения должна ориентироваться на эти цели [2, с. 63].

Это имеет большое значение для будущих преподавателей, которые становятся гарантами формирования интеллектуального, образованного, коммуникативного, нравственного и интеллигентного социума. Поэтому формирование профессиональной компетентности преподавателя является актуальной, не утратившей своей современности проблемой.

Проблема «компетентности» изучалась многими исследователями. По мнению Огарева Е.И. «компетентность — категория оценочная, которая характеризует человека как субъекта специализированной деятельности, где развитие способностей человека дает ему возможность выполнять квалифицированную работу, принимать решения в проблемных ситуациях, планировать и совершенствовать действия, которые приводят к успешному достижению поставленных целей» [3, с. 10].

Некоторые исследователи (Л.И. Анцыферова, Ю.В. Варданян, И.О. Колесникова, Н.В. Кузьмина, А.К. Маркова, Е.И. Огарев) рассматривают профессиональную компетентность педагога, выделяя психологические, педагогические и социальные условия ее становления. Они выделяют ее как [4, с. 58]:

·совокупность профессиональных качеств;

·как сложную единичную систему внутренних психических состояний и свойств личности специалиста, готовность к реализации профессиональной деятельности и способность действовать;

·как способность реализовывать на определенном уровне професиональные и должностные требования;

·как самообразование в профессиональной сфере;

·как устойчивая способность к деятельности со «знанием дела»;

·как способность к актуальному выполнению профессиональной деятельности.

Таким образом, можно сказать, что профессиональная компетентность при всех общих к ней требованиях, в то же время зависит от умений и навыков преподавателя, его индивидуальных характеристик, от его подготовленности и способности к саморазвитию.

В современной науке существует множество формулировок компетентности, ее компонентов, критериев, набора качеств, которыми должен обладать преподаватель.

Согласно современным исследованиям в основе компетентности находятся индивидуально-психологические качества, объективные условия развития общества, его современные особенности и условия профессиональной деятельности. Говоря о профессионально-педагогической компетентности, исследователи отмечают противоречие между стремлением к творческой реализации своей деятельности, использованием индивидуального подхода, постижением новых знаний, применением инновационных технологий и всеускоряющимся ритмом развития социальных институтов, в частности образования. Часто требования к педагогической компетенции и возможности их реализации не совпадают.

Дж. Равен придерживается мнения о характере психологических зависимостей. Ученый предполагает, что психологические законы — это больше законы-тенденции, чем однозначные количественные зависимости физического типа. В связи с этим большое внимание Равен уделяет не только актуально проявляющимся компонентам компетентности, но и латентным, скрытым, виртуальным, которые могут проявляться (и нередко действительно проявляются) в новых ситуациях жизнедеятельности. Дж. Равен рассматривает компетентность, как специфическую способность эффективного выполнения определенных действий в конкретной профессиональной области, куда входят узкопредметные знания, особого рода предметные навыки, понимание ответственности за свои действия, способы мышления. Исследователь выделяет "высшие компетентности", предполагающие наличие у человека высокого уровня инициативы, способности организовывать людей для реализации поставленных целей, готовности оценивать и анализировать социальные последствия своих действий [5, с. 30].

Американский психолог Э. Шорт характеризует профессионального работника как человека, который обладает знаниями определенных наук и умениями, которые с ними связанны, навыками, необходимыми для выполнения психомоторных функций, профессиональных ролей, когнитивной и аффективной деятельности, межличностного общения. Также уделяется большое внимание развитию способностей, отношений, знаний, умений, мотивов, убеждений и ценностей, которые необходимы для компетентного исполнения социальных ролей и взаимодействия с миром[4, с. 59].

Профессиональная компетентность преподавателя включает в себя следующие компоненты [6, c. 22]:

1)специальная компетентность — подготовка к самостоятельной реализации определенных видов деятельности, умение решать типовые профессиональные задачи и оценивать результаты своей деятельности, способность самостоятельно приобретать новые знания и умения по специальности;

2)персональная компетентность — способность к постоянному профессиональному росту и повышению квалификации, а также реализации себя в профессиональной деятельности;

3)социально-правовая компетентность — сюда входят знания и умения в области взаимодействия с общественными институтами и людьми, а также способности профессионально общаться и достойного поведения;

4)экстремальная компетентность — способность действовать во внезапно усложнившихся условиях, при авариях, чрезвычайных ситуациях.

В заключении хотелось бы сказать, что важными составляющими компонентами профессиональной компетентности являются деятельностный, личностный и коммуникативный, а также ее формирование невозможно без саморазвития. Проблема профессиональной компетентности до конца не изучена и на сегодняшний день остается актуальной.

Список литературы:
Митина Л.М. Профессиональная деятельность и здоровье педагога: учебное пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений. — М.: Издательский центр «Академия», 2005. — 368 с.
Общая и профессиональная педагогика: Учебное пособие для студентов, обучающихся по специальности «Профессиональное обучение»: В 2-х книгах / Под ред. В.Д. Симоненко, М.В. Ретивых. — Брянск: Изд-во Брянского государственного университета, 2003. — Кн.1 –174 с.
Огарёв Е.М. Компетентность образования: социальный аспект. - СПб.: РАОИО, 1995.
Педагогика: Научно-теоретический журнал Российской академии образования, 2012 № 2.
Равен Дж. Компетентность в современном обществе: выявление, развитие и реализация. — М., Когито-Центр, 2002.
Енциклопедія освіти/Акад. пед. Наук України; головний ред. В.Г. Кремень. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 1040 с.
Garavan, T. & McGuire, D. (2001): "Competencies & Workplace Learning: Some Reflections on the Rhetoric & the Reality", Journal of Workplace Learning, Vol. 13, No. 4, p. 144—164.
Wikipedia The Free Encyclopedia, Competence (human resources) [электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: http://en.wikipedia.org/wiki/Competence_(human_resources) (дата обращения 27.12.2012).