http://vilkovo.at.ua/ Mon, 13 Oct 2014 17:00:30 GMT uCoz Web-Service <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/70760291.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <b>Літературні псевдоніми — Простодушний, Непостоянный Сотрудник, Капитан Ботвиван. <br /><br /> Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них — і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати — пан Родзянко, місцевий священик — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії. Так народився перший твір — вірш «Сон». У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою. <br /><br /> Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою. Цього ж літа в його зошиті з’являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які були надруковані аж у 1853 році. <br /><br /> У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його <br /><br /> батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р. <br /><br /> Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів. <br /><br /> З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову. <br /><br /> Спеціальним указом Валуева було заборонено «Черниговский листок» у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п’ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк, <br /><br /> У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Ботви-ван», став душею літературно-мистецького життя Чернігова. Його щотижневі «четверги» охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру. <br /><br /> Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр.: налагодились зв’язки з дитячим журналам «Дзвінок», де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту. Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки. <br /><br /> У 1893 р. стан здоров’я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря. <br /><br /> Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря. <br /><br /> Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім’ям пов’язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки. <br /><br /> Вихований на кращих зразках російської і української літератур, Глібов виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Не випадково І. Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом заслуги сього талановитого поета». <br /><br /> Перші байки Глібова (50-ті роки) були, по суті, перекладами творів І. Крилова. А на початку 60-х років Глібов уже писав й оригінальні твори — «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін. Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності. Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.). У кращій із них — «Вовк та Ягня» — в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками. Лейтмотив байки сформульований у вступі: <br /><br /> На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б’є — Затим що сила є… <br /><br /> Написана за фабулою відомого Криловського твору «Волк и Ягненок», байка Глібова в умовах посилення поміщицького гніту набувала більшої антикріпосницької загостреності, дієвості. Характеризуючи Вовка як соціального хижака, Глібов наділяв його й відповідними визначеннями: «страшенний», «здоровенний»,— а безправність Ягняти підкреслював емоціональними епітетами: «сердешне», «бідне». З цією ж метою — глибше відтінити гірке становище людини — в заключній частині твору, після того як Вовк «Ягнятко задавив», додано характерний ліричний акорд: <br /><br /> Нащо йому про теє знати. <br /> Що, може, плаче бідна мати <br /> Та побивається, як рибонька об лід: <br /> Він Вовк, він пан… йому не слід… <br /><br /> Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду. <br /><br /> У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують». У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!» <br /><br /> У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв’язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм к... <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/70760291.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <b>Літературні псевдоніми — Простодушний, Непостоянный Сотрудник, Капитан Ботвиван. <br /><br /> Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них — і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати — пан Родзянко, місцевий священик — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії. Так народився перший твір — вірш «Сон». У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою. <br /><br /> Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою. Цього ж літа в його зошиті з’являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які були надруковані аж у 1853 році. <br /><br /> У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його <br /><br /> батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р. <br /><br /> Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів. <br /><br /> З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову. <br /><br /> Спеціальним указом Валуева було заборонено «Черниговский листок» у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п’ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк, <br /><br /> У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Ботви-ван», став душею літературно-мистецького життя Чернігова. Його щотижневі «четверги» охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру. <br /><br /> Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр.: налагодились зв’язки з дитячим журналам «Дзвінок», де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту. Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки. <br /><br /> У 1893 р. стан здоров’я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря. <br /><br /> Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря. <br /><br /> Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім’ям пов’язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки. <br /><br /> Вихований на кращих зразках російської і української літератур, Глібов виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Не випадково І. Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом заслуги сього талановитого поета». <br /><br /> Перші байки Глібова (50-ті роки) були, по суті, перекладами творів І. Крилова. А на початку 60-х років Глібов уже писав й оригінальні твори — «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін. Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності. Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.). У кращій із них — «Вовк та Ягня» — в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками. Лейтмотив байки сформульований у вступі: <br /><br /> На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б’є — Затим що сила є… <br /><br /> Написана за фабулою відомого Криловського твору «Волк и Ягненок», байка Глібова в умовах посилення поміщицького гніту набувала більшої антикріпосницької загостреності, дієвості. Характеризуючи Вовка як соціального хижака, Глібов наділяв його й відповідними визначеннями: «страшенний», «здоровенний»,— а безправність Ягняти підкреслював емоціональними епітетами: «сердешне», «бідне». З цією ж метою — глибше відтінити гірке становище людини — в заключній частині твору, після того як Вовк «Ягнятко задавив», додано характерний ліричний акорд: <br /><br /> Нащо йому про теє знати. <br /> Що, може, плаче бідна мати <br /> Та побивається, як рибонька об лід: <br /> Він Вовк, він пан… йому не слід… <br /><br /> Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду. <br /><br /> У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують». У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!» <br /><br /> У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв’язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм консерваторів і ретроградів («Мальований Стовп»). Засуджуючи соціальну несправедливість, поет продовжував утверджувати чесність і працьовитість простих людей, їхню моральну вищість над експлуататорами. <br /><br /> Незаперечні заслуги Глібова в розвитку поетики байки. Він сміливо розсунув її жанрові межі, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади, демонструючи широкі, невичерпні можливості цього найтради-ційнішого літературного жанру. <br /><br /> Байка «Цуцик» відноситься до другого періоду творчості Глібова, в якому порушувалися переважно морально-етичні проблеми. Перо сатирика байкар спрямував на висміювання паразитизму, лакейства, лицемірства, прислужництва, егоїзму. Байка «Цуцик» — кращий твір цього періоду. Вона побудована на діалозі двох собак — Бровка та Цуцика. <br /><br /> Цуцик — кімнатна собачка. Нероба, прислужник, він з гордістю вихваляється перед Бровком своїми лакейськими здібностями, умінням вислужуватися. Сите благополуччя отруїло Цуцика чадом погорди, він тепер зверху, спесиво дивиться на всіх, бо дуже запанів, байдужий до страждань свого колишнього друга. Бровко — дворовий пес. Він стереже добро хазяїна вдень і вночі, за це змушений терпіти знущання, їсти що прийдеться, спати під парканом. Він усвідомлює своє рабське становище, якому не може зарадити, але з огидою ставиться до панського лакея. Бровко справедливо називає своє життя «собачим», бо воно повне приниження, голодування, побоїв та тяжкої праці, але це не вбиває в ньому гідності. Перед Цуциком він не запобігає, не лащиться до нього, а навпаки, сміливо нагадує, що той колись був звичайнісіньким щеням. <br /><br /> В алегоричному образі Цуцика автор засудив зрадництво, паразитизм, моральну ницість, плазування панських «цуциків»,«які заради легкого життя втрачають людську гідність і людську подобу, їм він протиставив Бровка, в алегоричному образі якого втілено риси чесного, щирого, працьовитого трудівника, з високим <br /><br /> почуттям людської гідності, у душі якого визріває протест проти нікчемних і підлих цуциків. Але якщо подивитись на проблематику цієї байки під кутом нашої дійсності то не можна не помітити, що, иа жаль., такі «цуцики» мають місце і в нашому «некріпзць-кому» суспільстві. <br /><br /> <br /><br /> <br /><br /> ОСНОВНІ ТВОРИ: <br /><br /> Байки «Жаба й Віл», «Мірошник», «Щука», «Громада», «Цуцик», «Вовк та Ягня», «Муха й Бджола», «Жаба і Віл», ліричні твори «Журба», «Думка», «У степу» («Як за лісом, за пралісом…»).</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_glibov_leonid_ivanovich_1827_1893/2014-10-13-92 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_glibov_leonid_ivanovich_1827_1893/2014-10-13-92 Mon, 13 Oct 2014 17:00:30 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/59561980.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <div align="center"><span style="font-size:12pt;"><b>13.11.1889—28.09.1956 <br> Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст.</b></span></div> <br><br> <b>Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Павло закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові. Свідоцтво про закінчення двокласної школи надавало йому право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але юний вік (13 років) був цьому на перешкоді. Батько вирішив навчати сина далі Павло хотів вступити до Глухівської вчительської семінарії, але для цього потрібні були кошти. Тому мати відвезла хлопчика до Києва, де у військово-фельдшерській школі вже навчався старший брат Василь (згодом — відомий український сатирик Василь Чечвянський). <br><br> Подальшу освіту Павло здобував у Києві, у військово-фельдшерській школі. По закінченню навчання у 1907 році військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував сам письменник, він не збирався присвятити себе медицині, тому, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, але з різних життєвих причин залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній роботі. <br><br> У 1919 році Павло Губенко як патріот Української Народної Республіки докладав зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. В роки громадявської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губевко не належав до жодної партії), опинився в Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили і тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. Саме тоді з’явилася у газеті «Народна воля» його перша публікація за підписом Павло Грунський. Загалом у цей період на сторінках кам’явець-подільських газет надруковано 21 твір молодого автора. <br><br> Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки клопотанням В.Еллана — звільнено. <br><br> У жовтні 1920 року Павло Губевко вже в Харкові. З квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»). <br><br> Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі у 1927 році, коли було поновлено його вихід. <br><br> Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб іскот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші. У1928 і 1930 роках двома виданнями вийшло зібрання «Вишневих усмішок» у чотирьох томах. Твори письменника друкуються в перекладах російською та іншими мовами народів СРСР. <br><br> О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Письменник гостро висміює злободенне (віджиле, чуже й вороже народові) і гаряче підтримує все нове і прогресивне на виробництві, в побуті, культурі, в громадському житті, духовному бутті людини. <br><br> 25 грудня 1933 року гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований (в той період було репресовано всіх літераторів сатирично-гумористичвого жанру). До 1943 року письменник спокутував нікому не зрозумілу «провину» перед народом в Комі АРСР, в Ухті, недалеко від Воркути, в інших таборах. <br><br> Відбуваючи покарання, в 1934 році письменник написав російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей ухтинського табору під назвою «Материалы к истории ухтинской зкспедиции». <br><br> До творчого життя письменник зміг повернутись лише в 1944 році. В нещодавно звільненому від фашистських окупантів Києві письменник написав перший після повернення твір — «Зенітка», опублікований в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року. <br><br> Письменник повертається до творчого життя, про що свідчить збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші. <br><br> Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії і співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України. <br><br> Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. <br><br> Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він не залишав літературної творчості. <br><br> Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.</b> <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/59561980.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <div align="center"><span style="font-size:12pt;"><b>13.11.1889—28.09.1956 <br> Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст.</b></span></div> <br><br> <b>Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Павло закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові. Свідоцтво про закінчення двокласної школи надавало йому право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але юний вік (13 років) був цьому на перешкоді. Батько вирішив навчати сина далі Павло хотів вступити до Глухівської вчительської семінарії, але для цього потрібні були кошти. Тому мати відвезла хлопчика до Києва, де у військово-фельдшерській школі вже навчався старший брат Василь (згодом — відомий український сатирик Василь Чечвянський). <br><br> Подальшу освіту Павло здобував у Києві, у військово-фельдшерській школі. По закінченню навчання у 1907 році військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував сам письменник, він не збирався присвятити себе медицині, тому, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, але з різних життєвих причин залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній роботі. <br><br> У 1919 році Павло Губенко як патріот Української Народної Республіки докладав зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. В роки громадявської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губевко не належав до жодної партії), опинився в Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили і тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. Саме тоді з’явилася у газеті «Народна воля» його перша публікація за підписом Павло Грунський. Загалом у цей період на сторінках кам’явець-подільських газет надруковано 21 твір молодого автора. <br><br> Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки клопотанням В.Еллана — звільнено. <br><br> У жовтні 1920 року Павло Губевко вже в Харкові. З квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»). <br><br> Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі у 1927 році, коли було поновлено його вихід. <br><br> Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб іскот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші. У1928 і 1930 роках двома виданнями вийшло зібрання «Вишневих усмішок» у чотирьох томах. Твори письменника друкуються в перекладах російською та іншими мовами народів СРСР. <br><br> О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Письменник гостро висміює злободенне (віджиле, чуже й вороже народові) і гаряче підтримує все нове і прогресивне на виробництві, в побуті, культурі, в громадському житті, духовному бутті людини. <br><br> 25 грудня 1933 року гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований (в той період було репресовано всіх літераторів сатирично-гумористичвого жанру). До 1943 року письменник спокутував нікому не зрозумілу «провину» перед народом в Комі АРСР, в Ухті, недалеко від Воркути, в інших таборах. <br><br> Відбуваючи покарання, в 1934 році письменник написав російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей ухтинського табору під назвою «Материалы к истории ухтинской зкспедиции». <br><br> До творчого життя письменник зміг повернутись лише в 1944 році. В нещодавно звільненому від фашистських окупантів Києві письменник написав перший після повернення твір — «Зенітка», опублікований в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року. <br><br> Письменник повертається до творчого життя, про що свідчить збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші. <br><br> Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії і співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України. <br><br> Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. <br><br> Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він не залишав літературної творчості. <br><br> Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_vishnja_ostap_pavlo_mikhajlovich_gubenko/2014-06-16-91 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_vishnja_ostap_pavlo_mikhajlovich_gubenko/2014-06-16-91 Mon, 16 Jun 2014 16:17:48 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/78041413.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <div align="center"><b>Бианки В. В. (1894 - 1959) </b></div> <br><br> <b>-- один из самых любимых, добрых и гуманных детских писателей о жизни неподражаемого мира животных. Он был лучшим русским писателем анималистом советского периода. "Переводчики с бессловесного" -- так называл он себя и своих соратников, писателей о жизни животных. Переводить на язык человеческий и птичий щебет, и всякую другую звериную многоголосицу он научился с детства, когда совершенно естественно, как только ребенок может, окунулся в необъятный мир природы и никогда уже не нашел выхода из этого удивительно заповедного мира животных. <br> Виталий Бианки <br><br> родился в 1894 году в Петербурге в семье обрусевшего итальянца Валентина Львовича Бианки, ученого-орнитолога, хранителя зоологического музея Императорской Академии Наук. Квартира хранителя находилась прямо напротив музея, и маленький Виталий Бианки с двумя братьями часто бывали в его залах, где за стеклянными витринами замерли животные, привезенные со всего земного шара. Но это были лишь чучела животных, а дома, в квартире хранителя императорского музея, расположился небольшой зоопарк с настоящими кошками, собаками, ежиками и прочими зверушками. <br><br> Летом семья известного ученого уезжала в деревню Лебяжье. Здесь Виталий Бианки, когда ему не было и пяти лет отроду, впервые погрузился в общение с природой в лесных окрестностях Лебяжьего. С тех пор он остался влюбленным в лес и его обитателей. Мир животных стал для него заповедной страной. <br><br> Разными были интересы Виталия Бианки. Разнообразным было и его образование. Он окончил гимназию, затем поступил на факультет естественных наук Петербургского университета. Позднее он изучил еще один курс наук -- в институте истории искусств. Но главной любовью его так и остался мир животных, мир леса и его обитателей. Поэтому главным своим учителем всю жизнь Виталий Бианки считал своего отца, Валентина Львовича Бианки. Именно он приучил сына записывать все наблюдения за жизнью животных. <br><br> Много лет, особенно в смутные годы установления советской власти, когда в начале 20-х годов Бианки жил на Алтае и работал в краеведческом музее и учителем биологии в одной из школ г. Бийска, он записывал все свои впечатления и наблюдения над миром животных, над жизнью обителей необъятной тайги, в которой он провел не одни сутки. Он записывал все, что видел, все, что слышал. Записывал даже тогда, когда эти записи никому не были нужны, казались абсолютно бесполезными и лежали мертвым грузом в ящике письменного стола. Но прошло немного лет, и они преобразились в увлекательные рассказы и сказки о чудесном мире природы и его обитателях. <br><br> Вернувшись осенью 1922 года в Петроград, он познакомился с С. Маршаком, который привел молодого естественника в интересный литературный кружок при одной из городских библиотек. Там собирались так называемые "детские" писатели -- Чуковский, Житков, Маршак. Рассказы Виталия Бианки о жизни животных очаровали всех, и вскоре он понял, что все записки о всем виденном им в тайге, не сделаны напрасно и не будут лежать мертвым грузом в ящике его письменного стола. Совсем скоро в литературном журнале для детей с веселым названьем "Воробей" был опубликован первый рассказ Виталия Бианки "Путешествие красноголового воробья". А в следующем, 1923 году, увидела свет его первая книжка о жизни животных "Чей нос лучше". <br><br> Но самой знаменитой книгой Бианки В. В. о мире животных стала его добрая и гуманная "Лесная газета". Это была первая такая книга в мировой литературе. Она до сих пор остается непревзойденной как по оригинальности формы, так и по насыщенности содержания. Другой подобной не было и нет. Вся возможная и невозможная информация о жизни животных и птиц, все самое доброе, самое каждодневное и обычное, но скрытое от глаз человеческих лесными далями, и все удивительно необычное, что происходило и происходит из века в век, изо дня в день в живом мире животных, описано на страницах "Лесной газеты". Здесь можно было найти все -- от объявления о съеме квартиры скворцами до уголовной хроники, не редкими в мире животных. <br><br> С 1928 года "Лесная газета" много раз переиздавалась, переводилась на разные языки мира. Много лет лесные репортажи звучали изо дня в день по радио в детской передачах "Вести из леса". Бианки В. В. писал о лесе 35 лет. <br><br> Он автор более трехсот произведений о жизни мира животных. Его добрые гуманные рассказы и сказки воспитывали миллионы детей. Не одно поколение ребят они научили доброте и любви к братьям нашим меньшим, научили заботе и милосердию к тем из них, кто попал в беду.</b> <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/78041413.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <div align="center"><b>Бианки В. В. (1894 - 1959) </b></div> <br><br> <b>-- один из самых любимых, добрых и гуманных детских писателей о жизни неподражаемого мира животных. Он был лучшим русским писателем анималистом советского периода. "Переводчики с бессловесного" -- так называл он себя и своих соратников, писателей о жизни животных. Переводить на язык человеческий и птичий щебет, и всякую другую звериную многоголосицу он научился с детства, когда совершенно естественно, как только ребенок может, окунулся в необъятный мир природы и никогда уже не нашел выхода из этого удивительно заповедного мира животных. <br> Виталий Бианки <br><br> родился в 1894 году в Петербурге в семье обрусевшего итальянца Валентина Львовича Бианки, ученого-орнитолога, хранителя зоологического музея Императорской Академии Наук. Квартира хранителя находилась прямо напротив музея, и маленький Виталий Бианки с двумя братьями часто бывали в его залах, где за стеклянными витринами замерли животные, привезенные со всего земного шара. Но это были лишь чучела животных, а дома, в квартире хранителя императорского музея, расположился небольшой зоопарк с настоящими кошками, собаками, ежиками и прочими зверушками. <br><br> Летом семья известного ученого уезжала в деревню Лебяжье. Здесь Виталий Бианки, когда ему не было и пяти лет отроду, впервые погрузился в общение с природой в лесных окрестностях Лебяжьего. С тех пор он остался влюбленным в лес и его обитателей. Мир животных стал для него заповедной страной. <br><br> Разными были интересы Виталия Бианки. Разнообразным было и его образование. Он окончил гимназию, затем поступил на факультет естественных наук Петербургского университета. Позднее он изучил еще один курс наук -- в институте истории искусств. Но главной любовью его так и остался мир животных, мир леса и его обитателей. Поэтому главным своим учителем всю жизнь Виталий Бианки считал своего отца, Валентина Львовича Бианки. Именно он приучил сына записывать все наблюдения за жизнью животных. <br><br> Много лет, особенно в смутные годы установления советской власти, когда в начале 20-х годов Бианки жил на Алтае и работал в краеведческом музее и учителем биологии в одной из школ г. Бийска, он записывал все свои впечатления и наблюдения над миром животных, над жизнью обителей необъятной тайги, в которой он провел не одни сутки. Он записывал все, что видел, все, что слышал. Записывал даже тогда, когда эти записи никому не были нужны, казались абсолютно бесполезными и лежали мертвым грузом в ящике письменного стола. Но прошло немного лет, и они преобразились в увлекательные рассказы и сказки о чудесном мире природы и его обитателях. <br><br> Вернувшись осенью 1922 года в Петроград, он познакомился с С. Маршаком, который привел молодого естественника в интересный литературный кружок при одной из городских библиотек. Там собирались так называемые "детские" писатели -- Чуковский, Житков, Маршак. Рассказы Виталия Бианки о жизни животных очаровали всех, и вскоре он понял, что все записки о всем виденном им в тайге, не сделаны напрасно и не будут лежать мертвым грузом в ящике его письменного стола. Совсем скоро в литературном журнале для детей с веселым названьем "Воробей" был опубликован первый рассказ Виталия Бианки "Путешествие красноголового воробья". А в следующем, 1923 году, увидела свет его первая книжка о жизни животных "Чей нос лучше". <br><br> Но самой знаменитой книгой Бианки В. В. о мире животных стала его добрая и гуманная "Лесная газета". Это была первая такая книга в мировой литературе. Она до сих пор остается непревзойденной как по оригинальности формы, так и по насыщенности содержания. Другой подобной не было и нет. Вся возможная и невозможная информация о жизни животных и птиц, все самое доброе, самое каждодневное и обычное, но скрытое от глаз человеческих лесными далями, и все удивительно необычное, что происходило и происходит из века в век, изо дня в день в живом мире животных, описано на страницах "Лесной газеты". Здесь можно было найти все -- от объявления о съеме квартиры скворцами до уголовной хроники, не редкими в мире животных. <br><br> С 1928 года "Лесная газета" много раз переиздавалась, переводилась на разные языки мира. Много лет лесные репортажи звучали изо дня в день по радио в детской передачах "Вести из леса". Бианки В. В. писал о лесе 35 лет. <br><br> Он автор более трехсот произведений о жизни мира животных. Его добрые гуманные рассказы и сказки воспитывали миллионы детей. Не одно поколение ребят они научили доброте и любви к братьям нашим меньшим, научили заботе и милосердию к тем из них, кто попал в беду.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_bianki_vitalij_valentinovich/2014-02-12-90 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_bianki_vitalij_valentinovich/2014-02-12-90 Wed, 12 Feb 2014 13:09:14 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/14755220.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <b>Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім'ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. <br> Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862). <br> 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. <br> Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо. <br> 1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці. <br> Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім'я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. <br> Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів. <br> Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. <br> Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. <br> М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини. <br> «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів. <br> Блискуче проведення експедиції зробило ім'я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам'яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая. <br> 1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук. <br> Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником. <br> У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року. <br> Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський. <br> Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора. <br> З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».</b> <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/14755220.jpg" border="0" alt=""/></div> <br /><br /> <b>Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім'ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. <br> Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862). <br> 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. <br> Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо. <br> 1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці. <br> Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім'я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. <br> Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів. <br> Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. <br> Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. <br> М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини. <br> «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів. <br> Блискуче проведення експедиції зробило ім'я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам'яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая. <br> 1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук. <br> Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником. <br> У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року. <br> Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський. <br> Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора. <br> З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_pavlo_chubinskij_1839_1884/2014-02-03-89 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_pavlo_chubinskij_1839_1884/2014-02-03-89 Mon, 03 Feb 2014 15:18:22 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/97629591.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. <br> Іван Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838 р. ви. Стеблеві Київської губернії Канівського повіту (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район) у сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, у якій його син і навчився читати й писати. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості. <br> Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Вогуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У. семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. <br> Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Вогуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. З 1861 по 1865 роки Левицький навчається в Київській духовній академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри. Пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866-1872), Кишинева (1873-1884). <br> І. Нечуй-ЛевицькИй широко і різнобічно змалював життя різних верств населення в минулому столітті. Життя кріпаків і звільнених селян дало чимало вражень письменникові і відбилось в його творчості. <br> Після семирічного вчителювання в Польщі Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Припини переїзду полягали, очевидно, в сміливій громадській діяльності вчителя гімназії. <br> Відстоюючи інтереси народу, Левицький висловлювався за соціальні й Національні права українців, читав власні твори гімназисткам. А в цей час заборона української мови продовжувала діяти і посилюватися всюди. <br> Переїхавши в 1873 р. до Кишинева, Левицький почав працювати класним наставником першої чоловічої гімназії і викладачем російської мови та літератури, старослов'янської і латинської мов та логіки. <br> Дванадцять років віддав педагог Левицький навчанню і вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Він прагнув прищепити своїм вихованцям любов до словесності, до граматично правильного письма і художнього слова. Сумлінно виконував обов'язки класного вихователя, любив дітей. <br> Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Друкуватися почав з 1868 року. Вже перші його твори — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв. Деякі твори письменника побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. 1869 р. письменник здійснює подорож по Швейцарії. <br> Під час роботи в Кишиневі він очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Разом з тим це був час найвищого творчого піднесення для письменника. Тут створені найкращі прозові полотна: повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», а також «Баба Параска та баба Палажка», «Чортяча спокуса». <br> 1874 року вийшов друком роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богус лавка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». <br> Не припиняє письменник і громадської діяльності, початої в Седлеці. Перша Кишинівська чоловіча гімназія, що була відкрита 1833 р,, стала тим культурним осередком Молдавії, де найбільше гуртувалась передова інтелігенція. І. Нечуй-Левицький виявляв свою активність серед демократично настроєної молоді. Крімчитання своїх творів він виступав з доповідями і рефератами на літературні і суспільні теми, відверто виголошував думки, спрямовані проти політики царизму. Зростає популярність Нечуя-Левицького як письменника, разом з тим він підпадає під таємний нагляд поліції та жандармерії. <br> Віддавши 21 рік благородній праці вчителя і вихователя, Нечуй-Левицький у 1885 році подав у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці. 1884 року він створив повість «Старосвітські батюшки та матушки?. Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у цій великій повісті (1884 р. надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, у 1888 р. — у жур^ налі «Зоря» мовою оригіналу). <br> Спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, Нечуй-Левицький прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо українське життя, на його думку, є «непочатим рудником, що тільки жде своїх робітників». <br> У Києві письменник написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). <br> На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». <br> До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. В роки Першої світової війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. <br> На початку 1918 р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі.</b> <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/97629591.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. <br> Іван Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838 р. ви. Стеблеві Київської губернії Канівського повіту (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район) у сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, у якій його син і навчився читати й писати. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості. <br> Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Вогуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У. семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. <br> Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Вогуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. З 1861 по 1865 роки Левицький навчається в Київській духовній академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри. Пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866-1872), Кишинева (1873-1884). <br> І. Нечуй-ЛевицькИй широко і різнобічно змалював життя різних верств населення в минулому столітті. Життя кріпаків і звільнених селян дало чимало вражень письменникові і відбилось в його творчості. <br> Після семирічного вчителювання в Польщі Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Припини переїзду полягали, очевидно, в сміливій громадській діяльності вчителя гімназії. <br> Відстоюючи інтереси народу, Левицький висловлювався за соціальні й Національні права українців, читав власні твори гімназисткам. А в цей час заборона української мови продовжувала діяти і посилюватися всюди. <br> Переїхавши в 1873 р. до Кишинева, Левицький почав працювати класним наставником першої чоловічої гімназії і викладачем російської мови та літератури, старослов'янської і латинської мов та логіки. <br> Дванадцять років віддав педагог Левицький навчанню і вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Він прагнув прищепити своїм вихованцям любов до словесності, до граматично правильного письма і художнього слова. Сумлінно виконував обов'язки класного вихователя, любив дітей. <br> Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Друкуватися почав з 1868 року. Вже перші його твори — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв. Деякі твори письменника побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. 1869 р. письменник здійснює подорож по Швейцарії. <br> Під час роботи в Кишиневі він очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Разом з тим це був час найвищого творчого піднесення для письменника. Тут створені найкращі прозові полотна: повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», а також «Баба Параска та баба Палажка», «Чортяча спокуса». <br> 1874 року вийшов друком роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богус лавка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». <br> Не припиняє письменник і громадської діяльності, початої в Седлеці. Перша Кишинівська чоловіча гімназія, що була відкрита 1833 р,, стала тим культурним осередком Молдавії, де найбільше гуртувалась передова інтелігенція. І. Нечуй-Левицький виявляв свою активність серед демократично настроєної молоді. Крімчитання своїх творів він виступав з доповідями і рефератами на літературні і суспільні теми, відверто виголошував думки, спрямовані проти політики царизму. Зростає популярність Нечуя-Левицького як письменника, разом з тим він підпадає під таємний нагляд поліції та жандармерії. <br> Віддавши 21 рік благородній праці вчителя і вихователя, Нечуй-Левицький у 1885 році подав у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці. 1884 року він створив повість «Старосвітські батюшки та матушки?. Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у цій великій повісті (1884 р. надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, у 1888 р. — у жур^ налі «Зоря» мовою оригіналу). <br> Спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, Нечуй-Левицький прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо українське життя, на його думку, є «непочатим рудником, що тільки жде своїх робітників». <br> У Києві письменник написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). <br> На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». <br> До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. В роки Першої світової війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. <br> На початку 1918 р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_nechuj_levickij_ivan/2013-11-25-88 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_nechuj_levickij_ivan/2013-11-25-88 Mon, 25 Nov 2013 17:14:13 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/54862598.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Народився Володимир Аврамович Чубенко 12 листопада 1927 року в селі Дубівці Новопразького району Кіровоградської області. Його дитинство минуло в Кривому Розі, куди переїхали батьки. У 1945—1951 рр. служив в армії. Після звільнення в запас майже піввіку трудився на моторобудінному заводі (нині — «Мотор Січ»): спочатку — слюсарем-складальником, а потім і до сього часу — кореспондентом багатотиражної газети. <br><br> Перші вірші Володимира Чубенка з'явилися в друці в 1950 році (армійська газета «Красный воин»). У 1971 році побачила світ його перша книжка «Балакучий автомат». З 1976 року він - член Спілки письменників України. <br><br> Нині ім'я Володимира Чубенка добре знане в Україні. І не лише завдяки книгам (а їх у поета тринадцять), але й численним публікаціям у періодиці: здається, важко знайти журнал чи газету, які б не друкували веселих «чубинок» нашого земляка. Особливо міцна дружба поета з «Перцем» (не випадково журнал уже двічі відзначив гуморески Володимира Чубенка премією). Сьогодні без творів «Чуба» (так іноді кликали поета колеги й друзі) неможливо уявити обласні газети. А ще В.Чубенко — активний учасник таких гумористичних свят, як «Вишневі усмішки», Олійниківські читання, «Сорочинський ярмарок», «Весела Січ» та інші. 1973 року він брав участь у першому Республіканському конкурсі гумористів і став його лауреатом. <br><br> На одній із книжок, подарованих мені, друг, земляк і колега по гумористичному цеху Володимир Чубенко написав так: «Поки ми можемо сміятись, нам стресів нічого боятись». Справді, сьогодні стреси на кожному кроці, вони можуть звалитися на нас у будь-яку хвилину. Та (спасибі!) є сміх — чудодійний громовідвід, «швидка допомога», жива вода: він знімає нервову напругу, повертає нам віру, заряджає нас оптимізмом. У цьому плані підсумкову книгу чудового гумориста і сатирика Володимира Чубенка можна вважати своєрідним рятувальним кругом, кинутим нам, усім, хто безпорадно борсається в морі житейських проблем. Хапайтеся міцніше за нього й утримаєтеся на «плаву», і випливете на берег, і здійсните свої грандіозні плани! Якщо ви в парі зі сміхом, вам і смерть не страшна. І то даремно дехто панікує: мовляв, нам не до сміху. Навпаки! Похмурість нам не личить. Адже ми, біс забирай, запорожці — нащадки тих, що й на палю йшли з жартом на вустах. А допустимо, що сміх стане в суспільстві дефіцитом, — і нам справді капець. Тим паче заслуговують доброго слова люди, які турбувалися, аби ми не розучилися сміятися, не забули, яке красиве усміхнене лице, очі, що іскряться веселощами, усмішка «від вуха до вуха»... <br><br> А втім сміх не тільки бадьорить, підвищує тонус, дарує радість життя, але й лікує. Він — патентований засіб від багатьох болячок, властивих людям. Більше того — як каже китайська мудрість, від гніву старіють, від сміху молодіють. А японці, наприклад, вважають, що щастя заходить тільки в той дім, де лунає сміх. <br><br> Володимир Чубенко — один із чародіїв-сміхотворців, невтомний трудівник гумористично-сатиричної ниви, справжній цілитель нашого настрою та здоров'я. Не одне десятиліття він, мов із чарівного рукава, сіяв наліво й направо свої веселі «чубинки». Скільки їх? Сотні, а може й тисячі. До цієї добірки ввійшли тільки кращі, відоміші, випробувані часом. <br><br> Кілька слів про природу Чубенкового сміху. Його поет не вимучував, не «вичавлював» із себе, не винаходив, як велосипед, а брав пригорщами в народу, в життя, щоб обов'язково повернути, але вже відграненим, відшліфованим алмазом. <br><br> Переказувати гуморески чи фейлетони — річ безнадійна. Адже в них важливий не лише сюжет, так би мовити, сатирично-гумористичний заряд, що раптом вибухає сміхом, але й інтонації, деталі, ідіоми, епітети, рими, суфікси, навіть пунктуація. І все ж я ризикну. <br><br> Ось, для прикладу, «Візитка» (як запевняє автор, «жарт-бувальщина»). Любитель «зеленого змія» десь у підворітні придбав «перваку», а коли розпечатав, виявив у пляшці... звичайнісіньку воду. Обурений, він кидається до телефону, щоб подзвонити продавцю-шахраю (той залишив пиякові «візитку»): <br><br> Набирає номерок. <br> Слухавку до вуха <br> Й чує в трубці голосок: <br> — Водокачка слуха! <br><br> Чи не правда, і дотепно, й повчально! А згадаймо «Хто куди» — фейлетон про Мефодія, який любив їздити на всякі курси-семінари «для відсидки». Скінчилося це для нього великим конфузом: випадково потрапив на зібрання «майбутніх матерів». Саркастично звучать рядки поета: <br><br> Хоч наслухавсь там усього <br> І під враженням ходив. <br> Та нічого після того <br> Так він і не народив. <br><br> А ось у Никифора (фейлетон «Красотолюб») інша «пристрасть»: він, як каже автор, «раніше крав те, що погано лежить, а тепер —те, що й добре поклали». Це він зірвав у трамваї сидіння і прилаштував у своєму човні, в музеї свиснув вазу, в театрі, пардон, красиву ручку, на тротуарі — плити (для дачі, ясна річ). Влучно і гостро звучить кінцівка фейлетону: <br><br> І я вже не в силах тривогу таїть — <br> Щоранку, немов ненормальний. <br> Біжу, щоб упевнитись в тім, чи стоїть <br> Фонтан ще на площі Центральній? <br><br> У багатьох гуморесках і фейлетонах Володимира Чубенка - запорозький колорит. Як, наприклад, у монолозі «Стріт і гастрит». Воістину гірко, що на наших «стрітах» все більше закордонних вивісок, але, здається, навіки зникли написи, які викликали апетит: «Із сиром пиріжки», «Запорізькі галушки», «Пампушки з часником»... <br><br> Ось іще сміх крізь сльози — «Викохала мати чадо»: після того, як мати все віддала своєму сину-бовдуру і той купив «Жигулі»: <br><br> Син в машину вліз <br> Й... до будинку престарілих <br> Матінку одвіз. <br><br> Так у чому ж феномен гумориста і сатирика Володимира Чубенка? У тому, що він на все і вся дивився крізь призму сміху, «вилущував» з усього гумор, плекав сатиру, ставив на службу суспільству своє дотепне слово. Той, кого не смішать його твори, хай нарікає на себе (або звертається до лікаря). Крім того, ніколи не слід забувати слів великого Миколи Гоголя про те, що засміятися щирим, світлим сміхом може лише глибока, добра душа. <br><br> Помер Володимир Аврамович 14 жовтня 2006 року. <br><br> НЕСПОРТИВНА ГРА <br><br> Дім продавши, баба Тася <br> Всім була хороша. <br> Поки мала в ощадкасі <br> Немаленькі гроші. <br> Діти їй листи писали, <br> «Били» телеграми. <br> Все просили-умовляли: <br> — Їдь до мене, мамо! <br> Зустрічали, обіймали... <br> Тицяли їй квіти. <br> На таксі везли з вокзалу... <br> Золото — не діти! <br> Вились, наче голубочки. <br> Всі коло голубки: <br> Влітку — садять в холодочку, <br> Взимку — <br> біля грубки. <br> У тарілку підкладали <br> Їй шматочки ласі... <br> А як бабині розтали <br> Гроші в ощадкасі. <br> Стало нічого вже брати — <br> Ощадкнижка гола!.. <br> Почали старою грати, <br> Як у волейбола. <br> Толя каже: <br> — Їдь до Яші!.. <br> Будеш гарно жити. <br> Яша ж враз її — до Маші, <br> Як багаж — транзитом. <br> Маша стріне — руки в боки, <br> Аж слиною бризка: <br> — Вистача мені мороки... <br> Житимеш в Лариски! <br> Тільки й знають, що катають <br> Матір на колесах. <br> Внуки те спостерігають <br> Не без інтересу. <br> Тож, як знов зайшли дебати. <br> Де приткнуть матусю, — <br> Почали і внуки «гратись» <br> У такому ж дусі. <br> Одне одному жбурляють <br> Лялечку дівчатка... <br> Це ж малі — поки ще грають, <br> А коли повиростають, <br> То... <br> Читай. <br> Спочатку. <br> <br><br> ОПЕРАЦІЯ «ГИКАВКА» <br><br> Любить в гурті виступать <br> Тітка Василина: <br> — Нині сильна, що й казать, <br> Наша медицина. <br> Має засоби які! <br> Знає всі мікроби... <br> Та й для неї заважкі <br> Деякі хвороби. <br> Як професорські лоби <br> Морщаться безсило — <br> О, тоді вже ми, баби. <br> Беремось за діло. <br> Багатьох я за свій вік <br> Теж порятувала. <br> ...Захворів мій чоловік — <br> Гикавка напала. <br> Цих болячок, мов кислиць. <br> Де й беруться в ката. <br> Лиш горілки вип'є Гриць — <br> Почина гикати. <br> Я стрічаю — зразу в крик: <br> — Нализавсь як зюзька!.. <br> Він же тільки «гик» та «гик». <br> Як сусідська гуска. <br> Воду пив, сьорбав компот. <br> Щоб втопить це лихо. <br> Набирав повітря в рот <br> І стояв — не дихав... <br> Марно! Все одно гика... <br> Сваха завітала. <br> Радить: <br> «Ти його злякай!» <br> Вже, кажу, лякала, — <br> Мов, згорів наш спиртзавод: <br> Бачили заграву... <br> Що негайно на розвод <br> Подаю заяву... <br> В очі бризкала росу — <br> Тільки й це не діє... <br> Свашка грима: <br> «Застосуй <br> Нашу хірургію! <br> Треба гикавку таку <br> Налякати дзвоном: <br> По порожнім казанку <br> Бемкнуть макогоном!» <br> Я й рішилась, хоч було <br> Чоловіка жалко. <br> Заховалась під столом, <br> У руці качалка. <br> Лиш гикач мій на поріг — <br> З кухні вибігаю <br> Й дзень!.. По лобі... <br> Він і ліг. <br> Вимкнувсь... <br> Не гикає!.. <br> Вмить я сваху привела: <br> «Йди — кажу, — скоріш-но. <br> Операція пройшла, <br> Ось поглянь — успішно! <br> Ізцілився мій гикач. <br> Лиш ногою дриґнув...» <br> А наставниця: <br> «Пробач... <br> Він не той... не гигнув?..» <br> Ґулю вздріла ось таку! — <br> Сплескує та аха: <br> «Не по тому ж казанку <br> Дзенькнула ти, свахо!» <br> Не гика й не диха більш... <br> Що ж робити, боже!.. <br> «Викликай «швидку» скоріш, <br> Ще врятує, може!.. <br> «Скора» швидко прибула. <br> Медсестричка шприцем <br> Вмить до тями привела <br> І мене і Гриця. <br> ...Він не п'є вже й не гика, <br> Бо кажу я: Грицю! <br> Операція така <br> Може повториться! <br><br> ШТРАФНА КУРКА <br><br> Перемацав, перегріб <br> Речі всі в квартирі — <br> Та й на пиво не нашкріб <br> Грошенят Порфирій. <br> Все — дружина <br> (ну й жінки!) <br> Вже дійшла до практики: <br> Конфіскує й копійки, <br> Ради профілактики! <br> І плащі, і піджаки <br> Жіночка облазила. <br> Ач, вся одіж язики <br> З вішалки показує!.. <br> В двір виходить наш бідак. <br> Лайка з губ зривається. <br> Раптом чує: <br> «Куд-куда-ак!..» <br> Курка озивається. <br... <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/54862598.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Народився Володимир Аврамович Чубенко 12 листопада 1927 року в селі Дубівці Новопразького району Кіровоградської області. Його дитинство минуло в Кривому Розі, куди переїхали батьки. У 1945—1951 рр. служив в армії. Після звільнення в запас майже піввіку трудився на моторобудінному заводі (нині — «Мотор Січ»): спочатку — слюсарем-складальником, а потім і до сього часу — кореспондентом багатотиражної газети. <br><br> Перші вірші Володимира Чубенка з'явилися в друці в 1950 році (армійська газета «Красный воин»). У 1971 році побачила світ його перша книжка «Балакучий автомат». З 1976 року він - член Спілки письменників України. <br><br> Нині ім'я Володимира Чубенка добре знане в Україні. І не лише завдяки книгам (а їх у поета тринадцять), але й численним публікаціям у періодиці: здається, важко знайти журнал чи газету, які б не друкували веселих «чубинок» нашого земляка. Особливо міцна дружба поета з «Перцем» (не випадково журнал уже двічі відзначив гуморески Володимира Чубенка премією). Сьогодні без творів «Чуба» (так іноді кликали поета колеги й друзі) неможливо уявити обласні газети. А ще В.Чубенко — активний учасник таких гумористичних свят, як «Вишневі усмішки», Олійниківські читання, «Сорочинський ярмарок», «Весела Січ» та інші. 1973 року він брав участь у першому Республіканському конкурсі гумористів і став його лауреатом. <br><br> На одній із книжок, подарованих мені, друг, земляк і колега по гумористичному цеху Володимир Чубенко написав так: «Поки ми можемо сміятись, нам стресів нічого боятись». Справді, сьогодні стреси на кожному кроці, вони можуть звалитися на нас у будь-яку хвилину. Та (спасибі!) є сміх — чудодійний громовідвід, «швидка допомога», жива вода: він знімає нервову напругу, повертає нам віру, заряджає нас оптимізмом. У цьому плані підсумкову книгу чудового гумориста і сатирика Володимира Чубенка можна вважати своєрідним рятувальним кругом, кинутим нам, усім, хто безпорадно борсається в морі житейських проблем. Хапайтеся міцніше за нього й утримаєтеся на «плаву», і випливете на берег, і здійсните свої грандіозні плани! Якщо ви в парі зі сміхом, вам і смерть не страшна. І то даремно дехто панікує: мовляв, нам не до сміху. Навпаки! Похмурість нам не личить. Адже ми, біс забирай, запорожці — нащадки тих, що й на палю йшли з жартом на вустах. А допустимо, що сміх стане в суспільстві дефіцитом, — і нам справді капець. Тим паче заслуговують доброго слова люди, які турбувалися, аби ми не розучилися сміятися, не забули, яке красиве усміхнене лице, очі, що іскряться веселощами, усмішка «від вуха до вуха»... <br><br> А втім сміх не тільки бадьорить, підвищує тонус, дарує радість життя, але й лікує. Він — патентований засіб від багатьох болячок, властивих людям. Більше того — як каже китайська мудрість, від гніву старіють, від сміху молодіють. А японці, наприклад, вважають, що щастя заходить тільки в той дім, де лунає сміх. <br><br> Володимир Чубенко — один із чародіїв-сміхотворців, невтомний трудівник гумористично-сатиричної ниви, справжній цілитель нашого настрою та здоров'я. Не одне десятиліття він, мов із чарівного рукава, сіяв наліво й направо свої веселі «чубинки». Скільки їх? Сотні, а може й тисячі. До цієї добірки ввійшли тільки кращі, відоміші, випробувані часом. <br><br> Кілька слів про природу Чубенкового сміху. Його поет не вимучував, не «вичавлював» із себе, не винаходив, як велосипед, а брав пригорщами в народу, в життя, щоб обов'язково повернути, але вже відграненим, відшліфованим алмазом. <br><br> Переказувати гуморески чи фейлетони — річ безнадійна. Адже в них важливий не лише сюжет, так би мовити, сатирично-гумористичний заряд, що раптом вибухає сміхом, але й інтонації, деталі, ідіоми, епітети, рими, суфікси, навіть пунктуація. І все ж я ризикну. <br><br> Ось, для прикладу, «Візитка» (як запевняє автор, «жарт-бувальщина»). Любитель «зеленого змія» десь у підворітні придбав «перваку», а коли розпечатав, виявив у пляшці... звичайнісіньку воду. Обурений, він кидається до телефону, щоб подзвонити продавцю-шахраю (той залишив пиякові «візитку»): <br><br> Набирає номерок. <br> Слухавку до вуха <br> Й чує в трубці голосок: <br> — Водокачка слуха! <br><br> Чи не правда, і дотепно, й повчально! А згадаймо «Хто куди» — фейлетон про Мефодія, який любив їздити на всякі курси-семінари «для відсидки». Скінчилося це для нього великим конфузом: випадково потрапив на зібрання «майбутніх матерів». Саркастично звучать рядки поета: <br><br> Хоч наслухавсь там усього <br> І під враженням ходив. <br> Та нічого після того <br> Так він і не народив. <br><br> А ось у Никифора (фейлетон «Красотолюб») інша «пристрасть»: він, як каже автор, «раніше крав те, що погано лежить, а тепер —те, що й добре поклали». Це він зірвав у трамваї сидіння і прилаштував у своєму човні, в музеї свиснув вазу, в театрі, пардон, красиву ручку, на тротуарі — плити (для дачі, ясна річ). Влучно і гостро звучить кінцівка фейлетону: <br><br> І я вже не в силах тривогу таїть — <br> Щоранку, немов ненормальний. <br> Біжу, щоб упевнитись в тім, чи стоїть <br> Фонтан ще на площі Центральній? <br><br> У багатьох гуморесках і фейлетонах Володимира Чубенка - запорозький колорит. Як, наприклад, у монолозі «Стріт і гастрит». Воістину гірко, що на наших «стрітах» все більше закордонних вивісок, але, здається, навіки зникли написи, які викликали апетит: «Із сиром пиріжки», «Запорізькі галушки», «Пампушки з часником»... <br><br> Ось іще сміх крізь сльози — «Викохала мати чадо»: після того, як мати все віддала своєму сину-бовдуру і той купив «Жигулі»: <br><br> Син в машину вліз <br> Й... до будинку престарілих <br> Матінку одвіз. <br><br> Так у чому ж феномен гумориста і сатирика Володимира Чубенка? У тому, що він на все і вся дивився крізь призму сміху, «вилущував» з усього гумор, плекав сатиру, ставив на службу суспільству своє дотепне слово. Той, кого не смішать його твори, хай нарікає на себе (або звертається до лікаря). Крім того, ніколи не слід забувати слів великого Миколи Гоголя про те, що засміятися щирим, світлим сміхом може лише глибока, добра душа. <br><br> Помер Володимир Аврамович 14 жовтня 2006 року. <br><br> НЕСПОРТИВНА ГРА <br><br> Дім продавши, баба Тася <br> Всім була хороша. <br> Поки мала в ощадкасі <br> Немаленькі гроші. <br> Діти їй листи писали, <br> «Били» телеграми. <br> Все просили-умовляли: <br> — Їдь до мене, мамо! <br> Зустрічали, обіймали... <br> Тицяли їй квіти. <br> На таксі везли з вокзалу... <br> Золото — не діти! <br> Вились, наче голубочки. <br> Всі коло голубки: <br> Влітку — садять в холодочку, <br> Взимку — <br> біля грубки. <br> У тарілку підкладали <br> Їй шматочки ласі... <br> А як бабині розтали <br> Гроші в ощадкасі. <br> Стало нічого вже брати — <br> Ощадкнижка гола!.. <br> Почали старою грати, <br> Як у волейбола. <br> Толя каже: <br> — Їдь до Яші!.. <br> Будеш гарно жити. <br> Яша ж враз її — до Маші, <br> Як багаж — транзитом. <br> Маша стріне — руки в боки, <br> Аж слиною бризка: <br> — Вистача мені мороки... <br> Житимеш в Лариски! <br> Тільки й знають, що катають <br> Матір на колесах. <br> Внуки те спостерігають <br> Не без інтересу. <br> Тож, як знов зайшли дебати. <br> Де приткнуть матусю, — <br> Почали і внуки «гратись» <br> У такому ж дусі. <br> Одне одному жбурляють <br> Лялечку дівчатка... <br> Це ж малі — поки ще грають, <br> А коли повиростають, <br> То... <br> Читай. <br> Спочатку. <br> <br><br> ОПЕРАЦІЯ «ГИКАВКА» <br><br> Любить в гурті виступать <br> Тітка Василина: <br> — Нині сильна, що й казать, <br> Наша медицина. <br> Має засоби які! <br> Знає всі мікроби... <br> Та й для неї заважкі <br> Деякі хвороби. <br> Як професорські лоби <br> Морщаться безсило — <br> О, тоді вже ми, баби. <br> Беремось за діло. <br> Багатьох я за свій вік <br> Теж порятувала. <br> ...Захворів мій чоловік — <br> Гикавка напала. <br> Цих болячок, мов кислиць. <br> Де й беруться в ката. <br> Лиш горілки вип'є Гриць — <br> Почина гикати. <br> Я стрічаю — зразу в крик: <br> — Нализавсь як зюзька!.. <br> Він же тільки «гик» та «гик». <br> Як сусідська гуска. <br> Воду пив, сьорбав компот. <br> Щоб втопить це лихо. <br> Набирав повітря в рот <br> І стояв — не дихав... <br> Марно! Все одно гика... <br> Сваха завітала. <br> Радить: <br> «Ти його злякай!» <br> Вже, кажу, лякала, — <br> Мов, згорів наш спиртзавод: <br> Бачили заграву... <br> Що негайно на розвод <br> Подаю заяву... <br> В очі бризкала росу — <br> Тільки й це не діє... <br> Свашка грима: <br> «Застосуй <br> Нашу хірургію! <br> Треба гикавку таку <br> Налякати дзвоном: <br> По порожнім казанку <br> Бемкнуть макогоном!» <br> Я й рішилась, хоч було <br> Чоловіка жалко. <br> Заховалась під столом, <br> У руці качалка. <br> Лиш гикач мій на поріг — <br> З кухні вибігаю <br> Й дзень!.. По лобі... <br> Він і ліг. <br> Вимкнувсь... <br> Не гикає!.. <br> Вмить я сваху привела: <br> «Йди — кажу, — скоріш-но. <br> Операція пройшла, <br> Ось поглянь — успішно! <br> Ізцілився мій гикач. <br> Лиш ногою дриґнув...» <br> А наставниця: <br> «Пробач... <br> Він не той... не гигнув?..» <br> Ґулю вздріла ось таку! — <br> Сплескує та аха: <br> «Не по тому ж казанку <br> Дзенькнула ти, свахо!» <br> Не гика й не диха більш... <br> Що ж робити, боже!.. <br> «Викликай «швидку» скоріш, <br> Ще врятує, може!.. <br> «Скора» швидко прибула. <br> Медсестричка шприцем <br> Вмить до тями привела <br> І мене і Гриця. <br> ...Він не п'є вже й не гика, <br> Бо кажу я: Грицю! <br> Операція така <br> Може повториться! <br><br> ШТРАФНА КУРКА <br><br> Перемацав, перегріб <br> Речі всі в квартирі — <br> Та й на пиво не нашкріб <br> Грошенят Порфирій. <br> Все — дружина <br> (ну й жінки!) <br> Вже дійшла до практики: <br> Конфіскує й копійки, <br> Ради профілактики! <br> І плащі, і піджаки <br> Жіночка облазила. <br> Ач, вся одіж язики <br> З вішалки показує!.. <br> В двір виходить наш бідак. <br> Лайка з губ зривається. <br> Раптом чує: <br> «Куд-куда-ак!..» <br> Курка озивається. <br> — Це ж — ідея!.. <br> Ціп-ціп-ціп!.. <br> Кинув їй шкориночку. <br> У мішок ту курку згріб — <br> І мершій до риночку! <br> Теліпа мішок пустий. <br> Йде назад городами: <br> І в кишені шелестить! <br> І в душі — мелодія!.. <br> Тренька жайвір угорі. <br> Десь зозулька кукає... <br> Бачить: жінка у дворі! <br> Курочку розшукує. <br> Чоловіка вздріла: <br> -Ба! <br> Йдеш!.. — І вмить <br> насілася: <br> — Наша курочка ряба <br> Де, скажи, поділася? <br> Вранці ше отут греблась. <br> Де ж вона. Порфирію? — <br> Він єхидно: <br> — Подалась <br> Курочка до вирію! <br> В теплі, значиться, краї <br> На зиму полинула... <br> Тож-бо раджу: щоб свої <br> Витівки ти кинула! <br> Як обшукувать мене <br> Будеш, наче мальчика, — <br> Скоро в гори дремене <br> І коза з сарайчика!.. <br><br> СПОРТИВНЕ ЩАСТЯ <br><br> Перед вами не втаю, <br> Розкажу історію: <br> Як заліз я не в свою <br> Шлюбну категорію. <br> Сам на зріст і в товщину <br> Був тоді ріденький. <br> «Треба, — думка, — хоч жону <br> Взяти дебеленьку!.. <br> Мудре рішення й просте. <br> ...Я освідчивсь Нюрі. <br> Не Софі Лорен... <br> Зате При мускулатурі. <br> Як не закохатись тут: <br> Легко йде з базару. <br> Хоч в авосьці більш як пуд <br> Різного товару! <br> Перед тим, як в загс ввійти <br> З всім ескорт-парадом, <br> Пробасила з-під фати: <br> «Все щоб — за обрядом!» <br> Пари ті, що вперед нас. <br> Швидко обкрутили, <br> Я копіював весь час. <br> Що вони робили. <br> Все йшло добре: підійшли. <br> В книзі розписались. <br> Вже й обручки одягли. <br> Вже й шампанське розлили <br> І поцілувались... <br> Й тут... мужі, всі як один, <br> Вправно і надійно <br> Молодих своїх дружин, <br> Як легеньких балерин, <br> До заквітчаних машин <br> Понесли в обіймах! <br> Зглянься, доленько моя! <br> Із лівого флангу <br> Підхопив свою, і я... <br> А вона ж як штанга! <br> Як я ніс! — кошмарний сон. <br> Де ще та машина! — <br> В мене вже, мов камертон, <br> Деренчать коліна. <br> Мліють руки, чуб змокрів, <br> Очі — аж на лоба... <br> А вона пече з-під брів: <br> — Тільки кинь — попробуй! <br> Марша хтось мені заграв. <br> Та нести несила. <br> Світ померк, і я упав — <br> Зіпсував весілля. <br> Кліпнув: хтось мене несе, <br> Легко, мов пір'їнку. <br> Придивляюся: а це <br> Нюра — моя жінка! <br> Тільки... Що за дивина? <br> Жартувати досить! <br> Жде нас «Волга», а вона <br> В загс мене заносить?! <br> Та як гримне: <br> — Розведіть! <br> — Що ви! — кажуть люди. - <br> Ви заяву напишіть. <br> Потім суд ще буде. <br> Розірвать не просто шлюб, <br> Поки суд та діло. <br> Записався я в спортклуб. <br> Бо й мене заїло. <br> Чим скінчилось: <br> Легко я <br> Виніс з залу Нюру, <br> І з тих пір любов моя — <br> Нюра й фізкультура. <br> <br><br> НЕ ВСЕ Ж-БРЕХНЯ! <br><br> Лютий, наче сто чортів. <br> Дядько в «Клуб знайомств» влетів: <br> — Шахраї!.. Майстри брехні!.. <br> Вб'ю з одного маху! <br> Ви яку жону мені <br> Підібрали, свахо?! <br> Щебетали: «Хоч дурна, <br> І крива й горбата, — <br> Та на грошики вона <br> Жіночка багата!» <br> Я женивсь на цій вівці. <br> На оцій рахубині... <br> — А у неї в гаманці <br> Пусто, як у бубоні!.. <br> Сваха руки розкида: <br> — Справді: не багата... <br> Але ж інше співпала: <br> І крива й горбата! <br><br> ЗВУКОЛИСТ ІЗ КУРОРТУ <br><br> Щорічно з курорту Іван шле листа: <br> «Дружинонько люба, Марійко, <br> Сиджу на дієті, причина проста: <br> В кишені, повір, ні копійки. <br> Оті сто карбованців, шо ти дала. <br> Ковтнули екскурсії живо... <br> Поправ же, голубко, мої фінділа — <br> Пришли хоч десятку на пиво... <br> Знав добре Іван, що дружина його <br> Не кине в хвилину критичну. <br> Отримував пошту — радів: <br> — Ого-го! <br> Тут вистачить ше й на «Столичну»!.. <br> О, благословенні то роки були!.. <br> Тепер вже Іван не радіє. <br> В листі оте жалібне «Грошей пришли!» <br> Чомусь на дружину не діє. <br> Як скрушно не просить Іван, як не жде <br> Немає переказів з дому: <br> Життя не стоїть, бач, на місці, а йде. <br> Старіють вчорашні прийоми... <br> Та завжди знаходить, хто вперто шука. <br> Іван аж підскочив: <br> — Ідея! <br> Пошлю, щоб душа стала в жінки м'яка. <br> Листа звукового до неї! <br> ...Із студії запису схлип доліта, <br> Баян грає жалібно, дзвінко. <br> Співає Іван на пластинку листа — <br> Не лист, а молитва до жінки: <br> - Я вірний тобі, моя радість свята. <br> Думки лиш про тебе, хороша. <br> Я жду, не діждуся од тебе листа <br> Із звісткою: «Вислала гроші». <br> І, може, від спраги умру, як герой, <br> І вийде, як в пісні співають: <br> «Напрасно Маруся ждёт Ваню домой. <br> Ей скажут — она зарыдает...». <br> Прослухав листа і аж витер сльозу. <br> — Куди там Утьосову, — каже. - <br> Марійка, лиш пісню-листа привезуть, <br> Одразу панчоху розв'яже... <br> «Ванько! — пише жінка.— <br> Я твій звуколист. <br> Сиджу оце, слухаю й плачу... <br> Нашо ж тобі гроші, коли ти — артист? <br> Співай: і заробиш на дачу!». <br><br> НУ, ПОСТРИВАЙ! <br><br> Очі — сливи, губи — вишні. <br> Вії довгі — не вколись!.. <br> Стрілись подруги колишні. <br> Обнялись і завелись: <br> — Ах, Ельвірочко!.. <br> — Марисю!.. <br> — Як ти! Діти — є?.. Малі?.. <br> Ми з Семеном розійшлися. <br> Як у морі кораблі. <br> Влаштував чергову сцену, <br> Я — за речі й слід прочах... <br> Попомучиться без мене — <br> Буде повзати в ногах!.. <br> — Ой, Ельвірко!.. Заклинаю: <br> Ти не той!.. Такі дива: <br> Я твого Семена знаю... <br> — Звідки?! <br> — В тресті він бува. <br> І раніш був хлопець гарний. <br> Щоки — кров у молоці. <br> А тепер такий шикарний: <br> Завжди усміх на лиці!.. <br> І слова і жести панські: <br> — Та живу, як у раю! <br> П'ю коньяк, вино «Шампанське» <br> Різні пундики жую... <br> Купу грошиків отримав — <br> По гірських гайну хребтах. <br> Чи поніжитись до Криму — <br> Я ж бо вільний, наче птах!.. <br> Половлю у морі рибки... <br> — Щоб цього мені не чуть!.. - <br> Став парик в Ельвіри дибки. <br> Очі лазером печуть: <br> — Ні, це просто неможливо. <br> Не дозволю я! — дрижить, — <br> Щоб він жив отак... щасливо <br> Повернусь до нього жить! <br><br> НАТЯКНУВ <br><br> Біля ставу, край села <br> Гриць пасе корову. <br> І тактично звеселя <br> Галю чорноброву: <br> — Глянь, — смішинками стріля, — <br> Перед нами прямо <br> Носом тичеться теля <br> В ніс корови-мами! <br> Мов цілується... Простеж. <br> Ач, яке малятко!.. <br> Я б хотів робити теж. <br> Як оте телятко... <br> — Так чого ж ти? — сміючись, <br> Каже чорноброва, — <br> Хто ж тобі не дозволя: <br> То ж твоя корова! <br> <br><br> ХТО ВЕСЕЛУ ЖІНКУ МАЄ <br> (Жарт-фантазія) <br><br> В ліжку крутиться Тимоша, <br> А заснуть ніяк не може!.. <br> В мислях муляє триклята <br> Пляшка «Бренді» розпочата! <br> Та, яку дружина Алла <br> В кухні в миснику сховала. <br> Встати, капосну, угробить?.. <br> Жінка шелесту наробить! <br> Хай засне!.. — Тоді й до діла!.. <br> О, нарешті, засопіла! <br> Засвистіла уві сні. <br> Як шпачиха навесні... <br> І нечутно, наче кішка, <br> Зісковзнувсь Тимоша з ліжка... <br> Відшукав порожню склянку. <br> Взяв пляшчину «за горлянку». <br> Міцно жіночка заснула — <br> Та «буль-буль» таки почула, <br> Прорекла крізь сон лукаво: <br> — Що ти робиш там, цікаво?.. <br> В нього аж отерпли пальці: <br> — Та... вмиваюся я, Альцю! <br> І завмер, чека розгону... <br> А вона мурличе сонно: <br> — Коли вмиєшся, будь ласка! <br> Поруч сало і ковбаска: <br> Ними втрись, як слід, і —спать! <br> Бо раненько нам вставать!.. <br> Хто веселу жінку має — <br> На безсоння не страждає! <br> <br><br> ХИТРА ТУФЕЛЬКА <br><br> У заводськім гуртожитку. <br> Радіючи весні. <br> Помила Люба туфельки <br> І сушить на вікні. <br> Задерли туфлі носики. <br> Як двійко голубків... <br> Ішла мимо гуртожитка <br> Ватага парубків. <br> Вітрисько — майстер витівок <br> Приготував сюрприз: <br> Дмухнув — і модна туфелька <br> Спікірувала вниз. <br> В юрбі хлопчину вибрала <br> Із вузівським значком <br> Й зненацька в лоба клюнула <br> Гостреньким каблучком. <br> Аж закрутився парубок!.. <br> Від гніву весь дрижить. <br> Із туфлею в гуртожиток <br> По сходинках біжить: <br> — Де?.. Де ота негідниця?.. — <br> Аж тіпа молодця. — <br> Дві гулі їй поставлю я, <br> Такі ж, як і оця!.. — <br> Тут двері прочинилися, <br> Й осяяла поріг <br> Білява винуватиця <br> Промінням босих ніг. <br> Мов квітка зашарілася, <br> В очицях переляк... <br> Хотів лайнутись парубок <br> І... вражений, закляк! <br> — П-пробачте... В-ваша <br> «п-пташечка»?.. — <br> Їй туфлю простяга. <br> Грайливо шовком-косами <br> Шелеснула: — Ага... <br> — Озуйтеся... Простудитесь! — <br> Він м'яко доріка. <br> — Чекайте, — зникла дівчина <br> Й... виносить п'ятака: <br> — Ось, нате!.. — з жалем дивиться. <br> Він мружить очі злі: <br> — За травму — компенсація?.. <br> — До лоба притуліть. <br> Поки манюня гулечка. <br> Ось дайте я!.. — взяла <br> І ніжною долонькою <br> Торкнулася чола... <br> Триває процедура ця <br> Годину... Може, й дві... <br> Вже в хлопця й сліду гулечки <br> Нема на голові. <br> Уже в руці у дівчини <br> Не видно й мідяка... <br> А парубок все «лікарку» <br> Й на крок не відпуска... <br> З кімнат — дівочі носики: <br> Це ж — мед на язичок! <br> — Везе ж цій Любці! Ось який <br> Попав під каблучок!.. <br> Ітимеш повз гуртожиток — <br> Уважніше дивись: <br> Стоять на вікнах туфельки. <br> Націлилися вниз. <br> І вітчизняні, й імпортні, <br> «Платформи» і «гвіздки»... <br> І навіть сорок п'ятого <br> Калібру чобітки... <br><br> ГУМОР «ВІШАЛЬНИЦІ» <br><br> Щебетала Ніна Катрі: <br> — Запитала Федю я: <br> «Був ти вчора у театрі — <br> Чи смішна комедія? <br> В п'єсі є кумедні хохми? — <br> Пригадай-но, Федику!.. <br> Може з подругою вдвох ми <br> Візьмем теж білетики!»... <br> Федя каже: «Рот мій в залі <br> Був, як позіхальниця... <br> Розсмішила у фіналі <br> Тільки одягальниця: <br> З номерками в загородці <br> Біга-озирається: <br> — Не ставайте в чергу, хлопці. <br> Пальта вже кінчаються!» <br> <br><br> ЩОБ ІВАНА НЕ УКРАЛИ <br><br> У Івана очі шалі, <br> Чорні бровенята. <br> Задивляються на нього <br> І жінки й дівчата. <br> У Івана стан тоненький. <br> Як у фігуриста. <br> А усмішка білозуба. <br> Мов разок намиста. <br> У Івана руки вмілі, <br> Запальний характер. <br> На заводі він працює. <br> Як на полі трактор!.. <br> Ми одружені з Іваном. <br> Тільки ж, як ручатись, <br> Коли кажуть всі, що нині <br> Модно розлучатись. <br> Вже й одежу мішкувату <br> Шила я Іванку... — <br> А суперниці все липнуть. <br> Хоч хапай берданку! <br> З бородою, як у цапа. <br> Став ходить мій Ваня. <br> Та все'дно дівчата в'ються — <br> Марні всі старання. <br> — Одіб'ють! — тремчу в тривозі. <br> Пізно або рано!.. <br> І знайшла, нарешті, спосіб <br> Вберегти Івана: <br> Я його розгодувала — <br> І пекла й варила!.. <br> І тепер: кому він треба. <br> Отаке барило?!.. <br> <br><br> КУЛІНАРНА ІСТОРІЯ <br><br> На гвіздку висіла Тертка. <br> Видивлялась у люстерко <br> І моргала Буряку: <br> — Полюбив би отаку?.. <br> Молодий Буряк з незвички <br> Червонів з хвоста до гички: <br> — Та я... Терточко... за вас... <br> Хоч — на плитку!.. <br> Хоч — у квас!.. <br> — Ах! — і Тертка (вража дочка!) <br> Брязь додолу із гвіздочка <br> Та й до Буряка припала. <br> Приголубила, як знала, <br> Укусила жартома. <br> Бурячка — уже й нема... <br> Ой, дивіться, парубки, — <br> Не пошийтесь в... буряки! <br><br> МАРІЧЧИН ДЕБЮТ <br><br> — Дружина — я!.. — співа дівча, <br> Ллє щастя крізь повіки. <br> Сама засмажила курча... <br> Сама!.. Для чоловіка!.. <br> На стіл свій витвір виставля. <br> Хай зна свою Марічку!.. <br> І вже зарані підставля <br> Для поцілунку шічку. <br> Та чоловік не їсть — вивча <br> Ту курку з фронту й з тилу: <br> — Ну й дивний запах! Це курча <br> Ти чимось начинила?.. <br> Вона сміється: <br> — Отуди! <br> Жартуєш, безумовно!? <br> Я б начинила... Та куди? <br> Воно було вже повне. <br> <br><br> ДОКОПАВСЯ ДО ІСТИНИ <br><br> Вп'явся поглядом в дружину <br> Чоловік, мов той гончак: <br> — Звідки знаєш ти мужчину. <br> Що махав нам з «Москвича»? <br> Загадково посміхнулась. <br> Мов закуталась в туман: <br> — Так... один там... — одмахнулась. <br> Наш... конторський донжуан. <br> — Он бо як!.. І ця особа <br> Охмуряє і тебе?.. <br> — Остуди, ревнивець, лоба! <br> Він мені — не до вподоби: <br> Коли спить — то так хропе! <br> Приголомшений, як громом. <br> Чоловік аж зблід: <br> — Ну-ну!.. <br> Звідки це... тобі відомо? — <br> За плече схопив жону. <br> А дружинонька з докором: <br> — Як не знать мені? Коли <br> На роботі зовсім поруч <br> Наші з ним стоять столи! <br><br> ГАРНА ШТУКА - РОБОТ <br><br> Ну, хоч раз оце одвіку <br> Позбулася клопоту: <br> Я за свого чоловіка <br> Виміняла робота. <br> Підмете, натре паркети, <br> Вікна з милом вимиє. <br> Приготує борщ, котлети: <br> — Їжте, прошу! — блимає. <br> Сорочки пере, прасує, <br> Чистить туфлі й чоботи... <br> Я, мов панна, ледацюю... <br> Гарна штука — роботи! <br> Діло дай мале, велике — <br> Йде, не огинається... <br> Тільки жаль, що без'язикий — <br> Ні з ким і полаяться! <br> <br><br> БОГИНЯ У СЕМИ ШКУРАХ <br><br> Лора стала на поріг — <br> В хутрах з голови до ніг, <br> Шубка рідкісна у Лорки <br> З горностая чи із норки. <br> Шапка — сонця чудо-ватра: <br> Чи лисиця, чи ондатра. <br> Муфта з соболя м'яка, <br> Рукавички — з біляка. <br> Чобітки — пухнаста шкіра <br> Теж із рідкісного звіра. <br> Лора в хутрах, всім на диво, — <br> По-звірячому красива. <br> З чоловіка це ж — повір — <br> Здерла модниця сім шкір! <br><br> ЧЕРЕЗ ТОГО ШТИРЛИЦЯ <br><br> Гриць покинув пить гірку, <br> З рік ходив похмурий. <br> Пичку викохав таку, <br> Хоч бери й прикурюй! <br> Грошей вже не витрачав <br> На горілку й «Бренді». <br> Одягатися почав, <br> Як англійський денді. <br> То в відрядження рвоне... <br> — Ти всі дані зваж ці, <br> Й просвіти дурну мене!.. <br> — Доручаю свашці. <br> А її, скажу я вам, <br> Обдурити — дзуськи! <br> — Ясно все. Шерше ля фам! - <br> Каже по-французьки. <br> — Сивина у голові, <br> А чорти — в оселю: <br> Підчепив твій чоловік <br> Десь якусь мамзелю. <br> То ж добра тут не чекай, <br> Що само минеться. <br> Знов розводом налякай, <br> Може, схаменеться!.. <br> — А як — ні?.. <br> — Не треба сцен. <br> Не переч ні слова! <br> Ти ж ще... як Софі Лорен, <br> Й трішки — Мордюкова!.. <br> Розлучись! І краща з помст <br> Буде, безумовно, <br> Шлюб твій через «Клуб знайомств» - <br> Женихів там повно! <br> Кидай! Іншу він пасе!.. <br> Сваха не вгавала. <br> Вговорила... <br> Вийшло все. <br> Як і планували. <br> Процедура у суді <br> Скінчилась відмінно — <br> І побігла я тоді <br> Підбирать заміну. <br> ...Входжу. Тітонька дріма, <br> Сонно сповіщає: <br> — Дєтка, Штирлиців нема! <br> І не обіщають... <br> Залишилися лиш, он. <br> Нестандартні хлопці... <br> — Може... — мнусь я — десь Делон <br> Завалявсь в підсобці!?.. <br> Ну, хоч з нашого щось є, <br> Гідне мужем стати?.. <br> Дєтка, ось на всіх — досьє, <br> Можеш вибирати... <br> Вибираю... Грім вас бий! <br> В кожного — недолік: <br> Той старий, а той кривий, <br> А цей — алкоголік!.. <br> Рилась в папках п'ять годин — <br> Женихів до греця, <br> Та з усіх лише один <br> Чимсь торкнувсь до серця... <br> Розпотішила усіх <br> (Щоб вам провалиться!) <br> Бо я ж вибрала — ой, сміх! — <br> Знов свойого ж Гриця! <br> Ірод клятий! Ну і ну! <br> Бачили єхиду!.. <br> Мріяв теж про Чурсіну, <br> Чи Лолобриджиду!.. <br> Розмірковую отак, <br> Мовлю ж протилежне: <br> — Гарний, Гришо, в тебе смак! <br> Віддаю належне!.. <br> Гриць лиш вигукнув: <br> — Ти ба!?.. <br> І роззявив рота. <br> Свашка каже: <br> — Це — судьба! <br> Тут не підеш проти!.. <br> Одружилися ми знов. <br> Що не говоріть ви, <br> А одна лише Любов <br> Є на білім світі! <br> <br> <br> СУЧАСНИЙ ДІАЛОГ <br><br> — Чом Грицько з тобою розлучається?! <br> — Бо консенсус в нас не получається! <br> — А Михайло чим тебе не радує? <br> — Дуже часто в нього рейтинг падає... <br> — Втік Василь... <br> З якого ж це мотиву? <br> — Він знайшов мені альтернативу. <br> — А чого злигалась з дідом Нестором? <br> — Спонсором він буде та інвестором! <br> Має він фазенду і плантацію... <br> Нам лиш треба провести ротацію. <br> У держави виклянчить дотацію <br> І тоді влаштуєм презентацію! <br><br> ФЕНОМЕНАЛЬНА ЖІНКА <br> <br> — Дружина у мене, — гне кирпу Роман — <br> Ну енциклопедія прямо! <br> Шевченка, Гамзатова знає, Дюма, <br> Напам'ять цитує Хайяма! <br> Що-небудь візьми, прочитай навмання — <br> Відразу вгада, яка книга! <br> Ввімкнеш радіолу — на слух відрізня <br> Бетховена, Моцарта, Гріга. <br> З роботи приходить — за книжку мерщій!.. <br> Позаздрив Микола Роману: <br> — Моя ж тільки вміє: варити борщі, <br> Карасиків смажить в сметані. <br> «Грибків покуштуй!.. Ось домашня лапша!. <br> Дрімучістю просто вражає. <br> Та що там Глієра — вона й Білаша, <br> Я певен, не чула й не знає!.. <br> Все'дно, що із валянком, з нею вести <br> Розмову інтелектуальну. <br> Я радий за тебе, що маєш хоч ти <br> Дружину таку геніальну!.. <br> — Нещасний! — Роман співчутливо зітхнув. <br> Твоя зна лиш кухню і плитку... <br> Не кину в біді!.. — Маю думку одну: <br> Давай... заберу твою темну жону!.. <br> Ти ж візьмеш мою ерудитку. <br> <br><br> «БОЙОВА» ПРИКМЕТА <br><br> Все кортить узнати Грицю, <br> Тож він батька й шарпає: <br> — Тату, а нащо індійці <br> Мажуть лиця фарбою? <br> Поясня малому тато: <br> — Це вони фарбуються <br> Перед боєм — налякати <br> Ворогів готуються... <br> Йде другого дня з роботи <br> Батько. Раптом <br> — Боже мій! — <br> Зустрічає на воротях <br> Син його стривожений. <br> Очі злякані в маляти. <br> Шепіт з губ зривається: <br> — Ой, не йди до хати тату, <br> Бо лице фарбує мати: <br> Воювать збирається! <br><br> АВОСЬКА З ДИПЛОМОМ <br><br> — Що ж, скінчила інститут - <br> На село їдь, Фросю! <br> — Пхі! Мені і в місті тут <br> Є роботи досить. <br> Не така вже я дурна... - <br> Влаштувалась Фроська. <br> На базарі ось вона <br> Продає авоськи. <br> Нащо видають диплом <br> Отакій ось Фросці, <br> У якої в голові <br> Вітер, як в авосьці. <br> <br><br> НЕПІДКУПНИЙ <br> (З народного) <br><br> — Бач, є хлопці нехороші, <br> В книжку тиче Люба. — <br> Не з кохання, а за гроші <br> Оформляють шлюби! <br> Одружився б ти зі мною, <br> Як вони, Альошо?.. <br> Той мотає головою: <br> — Ні за які гроші!.. <br><br> СПОВІДЬ САМОГОННИЦІ <br><br> Самогон я гнала <br> В себе у квартирі <br> І за це попала <br> У «Вікно сатири». <br><br> Мій портрет вліпили <br> У настінну пресу: <br> «Продаю пекучу!». <br> А внизу — адреса. <br><br> Я було спочатку <br> Духом занепала: <br> План тепер не вийде <br> Навіть і по валу. <br><br> Що таке — «по валу?» <br> Це — як п'яні братця <br> Будуть по кварталу <br> Покотом валяться... <br><br> Та дарма журилась, — <br> Хай йому абищо! <br> Самогонопродаж <br> Піднявсь іще вище. <br> <br> Й серед ночі пруться. <br> Трясця йому маму! <br> Отаку зробила <br> Критика рекламу!.. <br><br> ЩО Ж ПОДАРУВАТИ? <br><br> Це ж терпіння треба мати: <br> Кожен рік — жіноче свято! <br> Знову треба міркувати, <br> Що дружині дарувати? <br><br> Пнеться ж кожний чоловік <br> Піддобритись на весь рік. <br> Купував... три роки тому... <br> Ледь не вигнала із дому. <br><br> Не носила жінка блузки <br> (Не вгадав, пошита вузько). <br> Плаття дав — і сам не рад: <br> Діставало їй до п'ят... <br> Яку річ не принеси — <br> Вередує: <br> — Сам носи!.. <br> Ех, куплю я...(поміж нами!) <br> Коньячку із зірочками! <br> Може, — вперта ж, хоч убий <br> Звично скаже: <br> — Сам і пий! <br> <br><br> НАЛІТАЙТЕ, ЖЕНИХИ! <br><br> Дівка я була найкраша, <br> Як була я некуряща, <br> Ще не мала інтересу <br> До «Родопі» й «Стюардеси». <br><br> Парубки услід зітхали. <br> Закохавшись, обіцяли <br> Сонце з неба, як дарунок. <br> За один мій поцілунок. <br> А як вперше у Кирила <br> Я «Пегаса» закурила — <br> Він підніс мені сірник <br> І від мене хутко зник. <br> Духом я не занепала: <br> «У Митька, он, блок «Опала»!. <br> Тицьнув він мені «Опал»... <br> Ну, а сам кудись пропав. <br> Я курила «Ватру» й «Приму». <br> Вся пожовкла я від диму, <br> Наче скумбрія осіння <br> Від холодного коптіння. <br> Ще поки курила «Ліру» — <br> У заміжжя мала віру. <br> Перейшла на «Біломор» — <br> В женихах почався мор. <br> Від ядучої «Орбіти» <br> Стала кашляти й хрипіти. <br> Налітайте, женихи! <br> Вільна я тепер, кахи! <br><br> ЗВІТНИЙ СВЕТР <br><br> Спритна, жвава, як в'юнок. <br> Молодичка Рима <br> Чоловіка в щоку — цмок! <br> — Хочу я до Криму!.. <br><br> Днів на двадцять — відпусти?.. <br> Треться, мов лисичка. — <br> Буду там себе вести, <br> Наче янголичка!.. <br><br> — Знаю вас! — бурчить Василь, <br> Дивлячись суворо, — <br> Янголи — жінки ви всі — <br> Лиш до семафора!.. <br><br> Буду вдома готувать <br> Сам собі я їжу — <br> Ти ж там будеш розважать <br> Джиґунів приїжджих!.. <br><br> — Та нащо мені слизькі <br> Всі ті донжуани?! <br> Буду сонячні й морські <br> Я приймати ванни. <br><br> До читальні запишусь... — <br> Грають очі карі. — <br> А до тебе повернусь <br> В модному загарі!.. <br><br> Згодивсь чоловік: <br> - Лети!.. <br> Лиш... до саквояжу, <br> Дорогенька поклади <br> Спиці ось, і пряжу. <br><br> Ділом, люба докажи: <br> «Все було по честі!» — <br> Светерець мені зв'яжи <br> Із цієї шерсті... <br><br> Жінка радо цокотить: <br> — Та про що казати! <br> Вечорами, що робить <br> Там, як не в'язати?.. <br><br> Я клубки оці взяла б, <br> Хоч би й не сказав ти... <br> ...Тиждень вже, як прибула <br> Римочка до Ялти. <br><br> Час дарма не витрачає: <br> Йде на море вранці — <br> В'яже светра й загоряє... <br> Ввечері ж — на танці. <br><br> Кавалери в'ються, мов <br> Мухи коло меду. <br> Крутить Римочка любов. <br> Як велосипеда!.. <br><br> Вдома чоловік радів. Сяяв: <br> — Я — не дурень! <br> Мудро я відгородив <br> Жінку від амурів!.. <br><br> В мене, бач, на ці діла <br> Голова ще петра... <br> Рима з Криму привезла <br> Василеві светра. <br><br> Й не лише цей трикотаж <br> Василю зв'язала — <br> Та про це він взнає аж <br> Через три квартали. <br> <br><br> НАХАБА <br> Жарт <br><br> Парубки нині чокнуті трохи. <br> Ну скажіть: як не візьме тут злість! – <br> ...Задивився, нахаба, на ноги... <br> На мої... Прямо поїдом їсть! <br> Обпекла його поглядом строго. <br> Бачу: мнеться — контакту шука... <br> (Ноги в мене і справді — нічого! <br> Що накинуть не гріх косяка!..) <br> Але ж так!.. У такій обстановці... <br> Я до парку зійшла із шосе... <br> А він слідом, немов на вірьовці. <br> Йде і литки очима пасе. <br> Закохався по вуха — дивись ти! <br> Полонила, сердегу, краса. <br> До ходульок моїх танцюристих <br> Прикіпів, як до меду оса! <br> Я до лави звернула з доріжки <br> І, відкинувши полу в плащі. <br> Сіла, звабливо ніжка на ніжку: <br> — Ну, давай: про кохання плеши!.. <br> Й тут нахабу неначе прорвало... <br> Та почула я замість «люблю»: <br> — Де ви туфлі, скажіть, «одірвали»?. <br> Я такі ж своїй жінці куплю!.. <br><br> ІДЕАЛЬНА ЖІНКА <br> (Мрія гумориста) <br><br> Хтось шукає наречену — <br> Вибирає дівку вчену. <br> Мудра щоб, начитана була. <br> Інший тільки ту засвата, <br> Що червінцями багата. <br> Має повні шафи барахла. <br> Хто шука красиву вроду, <br> (Наче з личка пити воду?) <br> Забува, що одцвіта краса... <br> Хтось дружину мати мріє <br> Ту, яка в кулінарії <br> Сотворять уміє чудеса. <br> Я ж не хочу брати в хату <br> Дуже вчену, чи багату. <br> І красуня жінка не моя! <br> Я дружину в мріях бачу. <br> Що веселу має вдачу, <br> У очах по сонечку сія. <br> Щоб ласкаво зустрічала, <br> Як свекруха — не бурчала. <br> Бровенят не супила дарма. <br> І мені дружина мила <br> Повну хату народила <br> Бісенят веселих, як сама! <br> <br><br> НЕСТАНДАРТНА СИТУАЦІЯ, <br> АБО «КУПУЙ КОМП'ЮТЕР, ХОМКО!» <br><br> Філософствує Хома, <br> На лиці скорбота: <br> — У людей проблем нема! <br> Все в них — як по нотах: <br> Закохались. Одружились. <br> Тішились на славу... <br> Роздивились. Посварились. <br> Подали заяву. <br> Розпиляли піаніно... <br> В автоділо вникли: <br> Розгвинтили лімузина <br> На два мотоцикли. <br> Кому песик, кому киця... <br> Рибки йшли поштучно... <br> Розійшлися, як годиться. <br> Тихо, мирно, зручно!.. <br> А у нас із Еммою — <br> Проблема за проблемою! <br> Покохались. Одружились. <br> Меблі розхитали. <br> Роздивились. Посварились... <br> Теж ділитись стали. <br> Це легким здавалось ділом: <br> В нас речей — не ах ти! — <br> Бо не мали ми ні вілли, <br> Ні на морі яхти. <br> Ні «відика», ні рояля. <br> Ані «жигулятки»... <br> Все ділилось... крім деталі: <br> Спільного малятки. <br> Зіпсувала темп і настрій <br> Бісова дитина!.. <br> Довелось розвод відкласти <br> До другого сина. <br> Пакт-угоду підписали. <br> Глянули у вічі — <br> І, як слід по ритуалу, — <br> Обнялися двічі... <br> Десь пройшло так близько року <br> Після тих обіймів... <br> І дружина (знов — морока!) <br> Народила двійню. <br> Пригорнулась, мов невинна: <br> Глянь, які зайчатка!.. <br> Ти пробач: хотіла сина, <br> А воно — дівчатка... <br> Що ти будеш тут казати! — <br> Я ж не звір, браточку! <br> Довелось розводу дати <br> Ще одну відстрочку. <br> Хоч не сваримось вже марно — <br> Думка не виходить: <br> Що розділимось ми гарно. <br> Як хлоп'я народить. <br> Й ось: ур-ра! Найкраща з музик! — <br> Звістка з родбудинку: <br> (Недарма я клав картузик <br> Під подушку, синку!) <br> Квіти взяв... Летить машина!.. <br> Ось і дім той... І дружина <br> Вийшла наче сонечко: <br> На правиці держить сина. <br> А на лівій — донечку! <br> Ухопився я за серце, <br> Вилаятись пробую... А жона: <br> — Хомусь, не сердься. <br> Глянь на свої копії. <br> По красі — обоє в тата <br> Голуб'ятка милі ці. <br> Я дивлюся на маляток, <br> Шкрябаю потилицю... <br> Ще й сусідка підпадьомка — <br> Всіх присутніх веселить: <br> — Ти купуй комп'ютер, Хомко: <br> Внуків будете ділить! <br><br> ДОБРО ДЛЯ ДРУЖИНИ <br><br> — На завод — сказав дружині <br> Яків — не ходи! <br> Будеш дома ти віднині: <br> Спочивай — сиди! <br> Вже тобі до цеху рано <br> Нічого спішить. <br> Коли виспишся, кохана, <br> З ліжка встань — посидь. <br> Блиск-порядок у кімнатах <br> Швидко наведи <br> І спокійно на канапі <br> Сядь собі й сиди. <br> Як сніданок приготуєш — <br> Діток розбуди. <br> Вмиєш, вдягнеш, нагодуєш — <br> Сядь собі й сиди. <br> Виб'єш килими, перинки — <br> И нічого робить. <br> Сходиш з сумкою до ринку — <br> Сядь собі й посидь. <br> Сорочки закінчиш прати — <br> Висуши піди. <br> Коли скінчиш прасувати — <br> Сядь собі й сиди. <br> Працювати, люба, годі!.. <br> Дім, дітей гляди. <br> Це тобі не на заводі. <br> Тут лиш знай: сиди!.. <br> Ані шуму тут, ні диму... <br> Поцілуй за це!.. <br> Та невдячна — хряп! дверима <br> І побігла в цех. <br><br> ХОЧУ ЗАМІЖ ЗА ПЕТРУСЯ! <br> (З народного) <br><br> Донька гладить у матусі <br> На халаті ґудзики: <br> — Хо-очу заміж за Петруся: <br> В нього гарні вусики!.. <br> Сплеснула руками ненька: <br> — Ти жартуєш, чи дурненька, <br> Любе моє сонечко?!.. <br> Мати вуса лиш одненькі — <br> Це ж замало, донечко!.. <br> Позирнула дівка шало <br> (Всі такі ми змолоду!): <br> — Ну... як вусів вам замало, — <br> Він відпустить бороду! <br><br> ЯК СТАТИ ДІДОМ <br><br> Хилита трамвай бабульку <br> Із кутка в куток. <br> Молоко в бідоні булька, <br> Йорзає ціпок... <br> Зайняла хлоп'яток зграя <br> Крісельця... Шумлять... <br> — Що, бабунь, — один питає — <br> Ніженьки болять? <br> Бабця схлипнула в хустинку <br> (Чуйні пацани!): <br> — Ой, болять, моя дитинко. <br> Аж гудуть вони! <br> У очах хлоп'яти жалість: <br> — Ви — стару пита — <br> Старшим місцем поступались <br> В молоді літа? <br> — Поступалась, крихто юна: <br> Правила велять. <br> — Ось тому у вас, бабуню. <br> Ніженьки й болять! <br> Я ж завжди спішу сідати, <br> Як в трамваї їдем... <br> «Настоїшся — каже тато, — <br> Коли станеш дідом». <br> Бабі б тут сказати слід: <br> — Бідний хлопець! <br> Ти вже — дід! <br> <br><br> РОГАТИЙ ДЕТЕКТИВ <br> Жарт <br><br> Стільки див іще в природі, <br> Що й порахувати годі! <br> У жони Семена — Кіри, <br> Що туристів зустріча. <br> Народилось чорношкіре <br> Симпатичне дитинча. <br> У відрядженні тривалім <br> Був якраз Семен тоді... <br> Жінка запанікувала: <br> — Що робити? Буть біді. <br> Вгледить Сеня — я каліка! <br> Вік лежатиму пластом. <br> Треба якось чоловіка <br> Підготовити листом. <br> Пише: «Любий! Я радію! <br> Й ти щоб з радості не вмер. <br> Сповіщаю про подію: <br> Ти в нас батечко тепер! <br> Хоч важкі були пологи <br> (Тут, бач, техніка — тонка!) <br> Та все ж змилувались боги: <br> Принесла тобі синка. <br> Як з'явивсь малюк, Семене, <br> Знаю: будеш дивувать — <br> Молоко пропало в мене. <br> Нічим стало годувать. <br> Годувальницю шукала <br> Я за гроші чималі... <br> Африканка врятувала — <br> Молодиця з Сомалі. <br> їй сподобалась дитина: <br> Стала жінка в нас бувать. <br> В неї тут — тріщить кофтина: <br> Може й трьох прогодувать! <br> Приголубила і Колю — <br> Звеселіло пацаня. <br> Лиш змінивсь в синочка колір: <br> Чорним став, як галченя!? <br> Взагалі ж — дитя хороше! <br> (Хай не плещуть вороги!) <br> І на тебе дуже схоже: <br> Дві руки і дві ноги. <br> В нього лобик твій і носик, <br> Губенята і щока... <br> Симпатичний негритосик <br> Тата-Сенечку чека! <br> Чоловіка, мов цунамі, <br> Лист накрив... <br> Це ж диво з див!? <br> Переслав старенькій мамі <br> Цей ось, жінчин детектив: <br> «Поясни мерщій, матусю: <br> Чи бува таке в житті?» <br> А матуся: «Це я в курсі... — <br> Пише синові в листі. <br> — Як родився ти, Семене, <br> Апетит великий мав. <br> Молоко ж пропало в мене — <br> Ти коров'яче хлебтав. <br> Пляшку стиснувши в долоньки, <br> Ти смоктав, смоктав, смоктав... <br> Й від коров'ячої моньки <br> Аж тепер рогатим став!» <br><br> РИБОНЬКА <br><br> Має той міцне здоров'я, <br> Хто із вудкою блука... <br> Все життя — це риболовля: <br> Хто клює, хто підсіка! <br> Карасі клюють на манку. <br> Хижа риба — на «живця»... <br> Я ж — на ту запоріжанку, <br> Що, як рибонька з лиця! <br> І оката, і губата, <br> І гнучка, як течія. <br> І не плоска, як лопата, <br> Краснопірочка моя! <br> Голова боліла зранку. <br> Пригинав радикуліт... <br> А зустрів запоріжанку — <br> Зразу скинув двадцять літ! <br> Є красиві парижанки. <br> А спитай у терезів: <br> По вазі запоріжанки <br> Перетягнуть в сто разів! <br> Де пройти не можна й танку, <br> Артилерію не жди — <br> А поклич запоріжанку... <br> І в пролом за нею йди! <br> Як цю рибку не кохати: <br> Мила, в праці беручка!.. <br> (Спробуй інше я сказати — <br> Проковтне, мов черв'ячка!) <br> І оката і губата, <br> І гнучка, мов течія, <br> І на прочеє багата, <br> Краснопірочка моя! <br><br> ЖАХЛИВА ІСТОРІЯ <br><br> Гість господаря питає: <br> — Чом таке лице бліде? <br> І чому вас калатає, <br> Як машина загуде?.. <br> Той таблетку в рота вкинув, <br> Лоба змучено потер: <br> — Справа ось у чім: дружину <br> В мене вкрав один шофер... <br> Не життя з тих пір, а муки. <br> Щохвилини страх гризе. <br> Вчую лиш машини звуки — <br> Думаю: назад везе!!! <br><br> БОЖЕСТВЕННА ІСТОРІЯ <br> (З народного) <br><br> Розмила греблю повінь люта — <br> Прийшла у селище біда: <br> Будинки почали тонути, <br> У вікна хлинула вода. <br> Люд галасав: «Рятуйсь, хто може-е!» <br> Хто вчасно в гори втік — радів. <br> Лиш Йосип: «Бог мені поможе...» — <br> Спокійно в крісельці сидів. <br> З людьми ревли машини близько. <br> Гукало Йосипу усе: <br> — Тіка-ай! <br> А він, як той ослисько, Уперся: <br> — Бог мене спасе. <br> Вже дім води брудної повен. <br> Потік стільці й брилі несе... <br> Дивак прогнав останній човен: <br> Пливіть. Господь мене спасе... <br> Вода ж здіймалась вище й вище. <br> Вже, весь промоклий, одинак <br> Залізти мусив на горище, <br> А з нього видряпавсь на дах... <br> Завис вже вертоліт з туману, <br> Мов рятувальний диліжанс. <br> Спуска драбинку мотузяну: <br> - Залазь! Це твій останній шанс!.. <br> А той, задерши в небо пицю: <br> — Не хочу! — патлами трясе <br> Й тримається за черепицю: <br> — Летіть! Господь мене спасе... <br> Нагнав тут грізну хвилю вітер — <br> І все поглинула вода... <br> І Йосип вже на Тому Світі, <br> Де Бог на троні возсіда. <br> Уздрівши Господа святого, <br> Що між архангелів сидів. <br> Став дорікати Йосип Богу: <br> — Ти так раба свого підвів. <br> У тій потопній водоверті <br> Благав я: «Господи, спаси!..» <br> Я вірив: ти мене від смерті <br> Врятуєш — руку подаси. <br> Злетіли сиві брови Бога, <br> Господь архангелів склика: <br> — Святі! Погляньте лиш на нього: <br> За що він Богу доріка?! <br> Твої молитви в стіл не клав я. <br> Щоб там лежали много літ — <br> І вантажівки посилав я, <br> І човнярів, і вертоліт... <br> Давав на порятунок змогу. <br> Як пастир, що вас всіх пасе. <br> А ти відмахувавсь від всього: <br> «Ідіть!.. Господь мене спасе...» <br> Всяк в мене милості прохає. <br> Всім поміч Божа дорога! <br> Та Бог лиш тим допомагає, <br> Хто сам собі допомога. <br><br> НЕЗВИЧАЙНИЙ МАРАФОН <br> Жарт <br><br> До райцентру на базар <br> Із села — неблизько — <br> Тягне вранці дід Макар <br> За налигач Лиску. <br> Легковички миготять <br> Трасою чудовою. <br> Скотовоза ж не видать. <br> Щоб підвіз з коровою. <br> ...В «Мерседесі» молодик — <br> Бізнесмен Микола — <br> Зупинився, жартівник, <br> Просто «для прикола». <br> В добрім гуморі шофер, <br> (Ну Хазанов, прямо!): <br> — Я б підвіз вас, дядьку-сер! - <br> Так у вас ще й дама!? <br> До кишені дід наш теж <br> Не поліз за словом: <br> — Дам десятку... Підвезеш?.. <br> — А куди ж корову? <br> Це ж не туша кабана — <br> Той жартує з дідом. <br> — Не турбуйсь про це: вона <br> Буде бігти слідом. <br> Сіли. Рушило авто... <br> Озирнувсь хлопчина: <br> Дріботить, маха хвостом <br> Вслід і корівчина. <br> Молодик розгін дає... <br> Озирнувся знову: <br> Ні на крок не відстає <br> Дідова корова! <br> Вже сягає сорока <br> Кілометрів стрілка. <br> Це корову не ляка: <br> Скаче, наче білка. <br> Вже до восьмидесяти <br> Стрілочка дістала — <br> У шофера з дивоти <br> Сторч волосся стало. <br> Неможливо утекти <br> Від ції «ракети»!? <br> Тисне до ста двадцяти... — <br> Аж бринять кювети!.. <br> На кермо вже піт стіка <br> У шофера з лоба: <br> — Зараз звалишся! — гука - <br> Бісова худоба! <br> Все! — радіє молодик. — <br> Це — заключна нота: <br> Он вже виваливсь язик <br> У корови з рота!.. <br> Кінчик вуса дід куса, <br> Реагує мляво: <br> — А куди язик звиса: <br> Вліво чи направо? <br> Вліво?.. — Так воно і є! <br> Як тут не пойняти: <br> Язиком сигнал дає — <br> Буде обганяти! <br><br> ДЗВІНОК ОПІВНОЧІ <br> (Не божественна історія) <br><br> В відрядженні дальнім, в готелі <br> Сидять «штовхачі» вже «веселі». <br> Зробили діла всі, що треба... <br> Подбати їм час і про себе! <br> Вже... надцяту пляшку осушують. <br> Смішними байками «закушують»... <br> Думки ж на домівках всі сходяться: <br> Як там їх дружини поводяться? <br> Ще й випите дражнить химерами: <br> Що тішаться жони з дублерами!.. <br> Один молодик не витримує: <br> — Моя — не така! — гнівно гримає. <br> Бувалі колеги зморгнулися <br> Й до хлопця зі сміхом звернулися: <br> — А ти подзвони в ніч цю пізню — <br> Коханець-бо слухавку візьме!.. <br> Той дзвонить... Блаженна хвилина! — <br> На лінії сонна дружина! <br> Пізнала... <br> — Що сталось? — насілася. <br> — Почути твій голос схотілося! <br> — Як справи? — щебече небога. <br> — Все добре!.. Пробач!.. І спи з Богом!. <br> — З ким спати? — жона позіхнула. — <br> Пробач, дорогий, не дочула?! <br> — Спи з Богом!.. По буквах повторюю: <br> З Борисом, Олегом, Григорієм, <br> Олегом, Миколою — й крапонька! <br> Тепер зрозуміла ти, лапонько? <br> — Зроблю, як наказуєш, соколе!.. <br> Одне я не зовсім второпала: <br> Олег, що — твій шеф, чоловіче? <br> Що з ним мушу спати я двічі! <br><br> ЗДОРОВА БУЛА! <br> (З народного) <br><br> І в далекій давнині <br> Гумор був завжди в ціні... <br> Як у звільнення сержант <br> Відпускав солдата — <br> Дав сердезі «на дівчат» <br> Срібного дуката. <br> І наказа: <br> — Так гуляй, <br> Щоб гула діброва! <br> Тільки дівку вибирай. <br> Щоб була здорова!.. <br> — Все зроблю, вашбродь, отак. <br> Як ви наказали!.. <br> І гайнув в той бік вояк, <br> Де музики грали... <br> Повернувсь — доповіла: <br> — Все, вашбродь, у нормі! <br> — Вибрав дівку?.. Молода?.. <br> — При красі і формі... <br> — Чи здорова?.. <br> А солдат: <br> — Ой, здорова ж, клята: <br> Ледве в неї я назад <br> Одібрав дуката! <br><br> БАРТЕР В ЛІСОСМУЗІ <br><br> Розрізає битий шлях <br> Поле мальовниче. <br> ...Їде фермер в «Жигулях», <br> Пісеньку мугиче. <br> Раптом жінка між угідь. <br> Де з села стежина — <br> Голосує: «Підвезіть!», <br> Наче балерина. <br> Хоч і клопіт на Кузьму, <br> Та душа м'якенька... <br> Пригальмовує: «Візьму!.. <br> Ач, вона якенька!..» <br> Зупинився. В «Жигульця» <br> Впурхнула мадонна. <br> Засліпила молодця <br> Зблисками капрону. <br> З вітерцем «Жигуль» поніс <br> Пасажирку милу... <br> А вона кирпатий ніс <br> В сумочку встромила. <br> Подовбалася в речах. <br> Вигукнула: <br> — Боже! <br> От роззява! Просто жах: <br> Я ж забула гроші!.. <br> Вже склероз! Ну й лиходій!.. <br> Й ти «калим» свій втратиш. <br> Заспокоює водій: <br> — Бартером заплатиш! - <br> Зупинив біля ліска, <br> Вивів молодичку. <br> Два порожніх лантушка <br> Кинув на травичку: <br> — Буде платою мені <br> Класний заробіток!.. <br> Жінка в сльози: <br> — М-може... ні?.. <br> Сором де подіти?.. <br> Фермер — в крик: <br> — Дарма ревеш!.. <br> Годі!.. Не реви ти!.. <br> Для кролів трави нарвеш — <br> От і будем квити!.. <br> <br><br> ПРИВІТАЛЬНИЙ ЦИРКУЛЯР <br><br> Дружину з святом він здоровить вдома: <br> — Дозволь мені з ухвали місцевкому <br> І за дорученням бюро й активу, <br> Загальних зборів всього колективу <br> І на основі рішень (номер, дата) <br> Тебе від всього серця привітати!.. <br> Злетіли у дружини вгору брови: <br> — Дивак! Ти ж — вдома, <br> а не в установі. <br> Протер він окуляри: <br> — Вибачаюсь! <br> Це ж, дійсно — вдома?! А я так стараюсь... <br><br> ОПТИМІСТ <br><br> Ситуація критична: <br> Саливон звалився в рів. <br> За кишеню лап! — «столична» <br> Не розбилася! Зрадів! <br> Підкрутивши вуса браво, <br> Він сидить на дні і жде: <br> Може ще яка роззява <br> Із закускою впаде. <br><br> НАЙКРАЩА МАСКА <br><br> — Маскарад у клубі буде! — <br> Яку ж маску одягнути? <br> — Будь тверезим! — жінка рає. — <br> І ніхто тебе не взнає. <br> <br><br> В АВТОБУСІ <br><br> — Квиток для сина треба взяти! <br> — Для кого? Для цього маляти?! <br> — Тоді б на руки всадовили... <br> — Кого? Оцього здоровила?! <br><br> СПРОБУЙ ЇМ ДОГОДИТИ! <br><br> Бурчать м'ясорубки на різні лади: <br> — От люди! Розжуй їм і в рот поклади! <br><br> ДЗВІН <br><br> Його улюблена примовка: <br> — Не б'ють — не бовкай!.. <br><br> ШИФРОВКА <br><br> Проводжає свояка <br> На курорт Микита: <br> — Напиши в листі: яка <br> Буде оковита? <br> П'ють відкрито чи тайком? <br> «Екстру» чи «Перцівку»? <br> Бо й мені туди завком <br> Обіця путівку. <br> Зашифруй лише листа. <br> Бо мій «цензор» — Капа <br> Раптом перша прочита <br> І твоїй накапа. <br> Як на випивку ідеш, <br> Кодом шифротеки: <br> «Я іду — в листі черкнеш — <br> До бібліотеки». <br> Пляшку взяв —пусти туман: <br> Зашифруй: «Узяв роман!»... <br> ...З Ялти Клим-свояк листом <br> Сповіща Микиті: <br> «Влаштувався на всі сто: <br> Є що їсти й пити... <br> Двох дружків придбав як слід — <br> Прихопивши теку, <br> Втрьох зробили культпохід <br> У бібліотеку. <br> Взявши книжку — перший том. <br> Гаять час не стали. <br> Вийшли й тут же за углом <br> Залпом прочитали. <br> Проковтнули зміст увесь. <br> Твір, скажу, — класичний! <br> Видавництво ж не якесь, <br> А таки столичне! <br> Ми в захопленні були — <br> Мрія, а не чтиво!.. <br> Другий... третій том взяли. <br> Все було б красиво, <br> Та от здумалось дружкам, <br> Підігрітим змістом, <br> По прочитаних книжках <br> Влаштувати диспут... <br> Кульмінації момент <br> Був, як ці придурки <br> В хід пустили аргумент — <br> З книжок... палітурки. <br> Результати: хай їм чорт! — <br> Ось два зуби в жмені! <br> Хай вже краще на курорт <br> Їдуть неписьменні». <br><br> УТЕР НОСА <br><br> Внадивсь хтось, як на свою. <br> На Ількову дачу. <br> Він розгнівався: <br> — Приб'ю, <br> Лиш когось побачу! <br> Колупаєшся щодня. <br> Вже не чуєш рук ти, <br> А якась, звиняй, свиня <br> Пожинає фрукти! <br> Рве цибулю, огірки... <br> Ну, спіймаю, враже. <br> Всиплю ляпасів таких — <br> Правнукам закажеш!.. <br> Попадись —лютує він— <br> Мізки тобі вправлю. <br> Ноги вирву й навзамін <br> Костури уставлю!.. <br> Зло таке Іллю взяло — <br> Місця не знаходить. <br> І невдовзі повезло... <br> Якось в сад приходить. <br> З-за кушів під грушу глядь! - <br> По спині мурашки: <br> Три бандюги — во! — сидять, <br> П'ють «Столичну» з пляшки. <br> Черевики, як пеньки. <br> Вгору носаками. <br> Свіжі з грядки огірки <br> Чистять тесаками, <br> — Ах ви ж, короїди!.. Тля!.. <br> Злодії!.. Бандити!.. — <br> Гримонуть хотів Ілля <br> І сапу схопити. <br> Та... поглянув на ножі <br> Й туфлі «сорок шості» — <br> Ноги стали мов чужі: <br> — О, — сказав — тут гості!.. <br> Як на ваші на смаки <br> Овочі — чудові?.. — <br> Сплюнув перший: <br> — Огірки <br> В тебе — юриндові! <br> Морду за такі набить... <br> Тільки грядку спортив. <br> Треба ніжинські садить, <br> Агротехнік чортів!.. <br> Другий ляпнув біля ніг <br> Помідор з досади: <br> — Ще пізнішої не міг <br> Ти дістать розсади? <br> Третій теж забубонів: <br> — Ледар ти, папуля! <br> Нарозводив бур'янів. <br> Сохне он цибуля... <br> Гусені довкола — страх! <br> Аж лишить на вітрі! <br> Одним словом: з тебе штраф! <br> Перший раз — півлітри!.. <br> — Це я вмить! — зрадів Ілля. <br> В «Гастроном» мотнувся... <br> І на дачу звідтіля <br> Більш не повернувся. <br> Всім розказує тепер: <br> — Я їм добре носа втер! <br> <br><br> ЛОБОВИЙ ЖАРТ <br> (Підслухана розмова) <br><br> — Хто тобі ото, Панасе, <br> Лоба ґулею прикрасив?!.. <br> — Перше квітня це, Кіндрате: <br> Здумав жінку «розіграти». <br> В мить, як та підлогу мила, <br> Я підкравсь до неї з тилу. <br> Гавкнув — зображав собаку... <br> А вона як хвицьне з ляку. <br> Ось таким, як бачиш, робом <br> Й виліз жарт у мене лобом! <br> <br><br> І РАДИЙ БИ! <br><br> Гладкого лікар огляда, клопочеться: <br> — Ви їжте лиш тоді, коли вам хочеться!.. <br> — Я й радий би!.. — аж облизавсь пикатий. <br> Але, коли ж тоді я буду спати?!.. <br><br> НЕДІЛЬНИЙ ДЕСАНТ <br><br> Частенько матуся <br> стара із села <br> До міста синочкам <br> листи посила: <br> «Скучаю за вами... <br> дивує село: <br> Вже рік ось минає, <br> як вас не було. <br> Писала я вам, <br> що не маю дровець... <br> Що скоро впаде — <br> покосився — хлівець. <br> Що дах протікає — <br> полагодив хто б? <br> Як дощ уперіщить — <br> у хаті потоп... <br> Вже й інші турботи <br> не йдуть із ума: <br> Свиню час колоти — <br> не вправлюсь сама. <br> Вже треба знімати <br> із яблунь плоди. <br> Вродило ж — не знаю <br> й складати куди. <br> В комору позносити — <br> радять жінки. <br> Так тісно ж... Там — борошно, <br> мед, крашанки..» <br> З листів розжувавши <br> останні рядки, <br> В суботу в село <br> заспішили синки. <br> Тиміш взяв горілки, <br> Михайло — <br> гітару, <br> Дружини: корзини, мішки <br> й іншу тару... <br> Мов танк, грузовик <br> на подвір'я влетів... <br> Не встигла старенька <br> обняти синів, <br> А гості розсипались <br> вже од дверей: <br> Хто яблуні трусить, <br> хто ловить курей. <br> Міцненькі синочкам <br> дісталися жони — <br> Такі навантажать <br> умить ешелона. <br> Ця борошно пре, <br> аж тріщить поперек. <br> Та — ящик несе <br> і з сметаною глек. <br> Цей тягне свиню, <br> інший гострить ножа, <br> Онук по курчатках <br> стріляє з «ружжа»... <br> По вінця наповнений <br> кузов машини. <br> Сідають сини, <br> умостились дружини. <br> Михайло (хильнув-бо <br> не першу він чарку) <br> Гукає дружині: <br> — Манюня, гітарку! <br> Смикнув за струну, <br> мов за хвіст бугая, <br> Й ревнув з Тимошем: <br> — Р-рідна м-мати м-моя. <br> А мати гарячих <br> несе пирогів: <br> — Це ж вам на дорогу, <br> мої дорогі! <br> Щасливо! Чекатиму <br> ваших вістей... <br> А щодо хлівця і дровець — <br> це пусте! <br> Приїде з училища <br> менший — Максим, <br> Ось він і займеться <br> ремонтом оцим. <br> Часу в нього досить. <br> Секрет тут простий: <br> Ви ж хлопці — сімейні, <br> а він — холостий... <br> Машина до міста <br> з села прямувала. <br> Тряслися у кузові <br> борошно, й сало, <br> Ковбаси, картопля, <br> і овочі, й фрукти, <br> І кури, і яйця, <br> і інші продукти. <br> І навіть в біленькім <br> мішечку — горох... <br> А щоб вам мотор <br> у дорозі заглох!.. <br><br> УТІШИВ <br> Жарт <br><br> Вперше сівши в літака. <br> Панікує Яків, <br> Тільки вгору піднялись — <br> Він заойкав з ляку: <br> — Ой, ми зараз впадемо!.. <br> Ой, лиха година!.. <br> Краще б я у поїзд сів, <br> Або на машину!.. <br> Утіша його сусід: <br> — Заспокойтесь трохи! <br> Та не кожний же літак <br> Терпить катастрофи!.. <br> Та й безпечні всі тепер <br> Траси через хмари... <br> Зараз більше на землі <br> Випада аварій. <br> Он знайомий мій один <br> У машині вбився... <br> Бо на голову йому <br> Яроплан звалився.</b> https://vilkovo.at.ua/news/volodimir_avramovich_chubenko/2013-09-03-87 rusy https://vilkovo.at.ua/news/volodimir_avramovich_chubenko/2013-09-03-87 Tue, 03 Sep 2013 08:56:36 GMT <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/83582453.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. <br><br> Живе і працює у Львові. <br><br> Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». <br><br> Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». <br><br> Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89). <br><br> З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого й співрозмовника. <br><br> Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора. <br><br> Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості. <br><br> Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо). <br><br> Утім, паралельно з «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря». <br><br> Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей. <br><br> Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ. <br><br> Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.</b> <div align="center"><img src="http://vilkovo.at.ua/_nw/0/83582453.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. <br><br> Живе і працює у Львові. <br><br> Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». <br><br> Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». <br><br> Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89). <br><br> З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого й співрозмовника. <br><br> Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора. <br><br> Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості. <br><br> Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо). <br><br> Утім, паралельно з «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря». <br><br> Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей. <br><br> Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ. <br><br> Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_viktor_neborak_1961/2013-07-30-86 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_viktor_neborak_1961/2013-07-30-86 Tue, 30 Jul 2013 07:45:07 GMT <div align="center"><img src="http://s019.radikal.ru/i633/1307/3d/346fbc242530.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ <br><br> Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Про рід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двох синів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось — закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно, прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів. <br><br> — Чого це ти, Олександре, співаєш? — спитав. <br><br> — А то що? <br><br> — Сьогодні ж твій батько помер. <br><br> Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12». <br><br> Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великий рід; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей, моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у час епідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна (Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині була українська, але записані вони були поляками. Франц Малецький був висококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрий дім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплату податку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи на початку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тільки індивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, ні баби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, було то в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а його жінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в один місяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мав темно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в «Домі на горі» як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичів непрямого коліна, але це я зроблю іншим разом. <br><br> Було в мене досить багате подіями і враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудись забредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Було в мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало мені на голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, де тоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не було проблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібру і застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протягло по бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу. <br><br> Але ні, тут, здається, самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясав сусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що а задавали в школі моєму братові, щось на зразок: <br><br> Знову сонце, знову день, <br><br> Ворог знищений на пень. <br><br> А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки. <br><br> Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, а коли вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомира виїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні, до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов, загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тих чоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний і загинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув в армії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шев... <div align="center"><img src="http://s019.radikal.ru/i633/1307/3d/346fbc242530.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ <br><br> Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Про рід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двох синів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось — закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно, прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів. <br><br> — Чого це ти, Олександре, співаєш? — спитав. <br><br> — А то що? <br><br> — Сьогодні ж твій батько помер. <br><br> Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12». <br><br> Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великий рід; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей, моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у час епідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна (Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині була українська, але записані вони були поляками. Франц Малецький був висококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрий дім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплату податку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи на початку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тільки індивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, ні баби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, було то в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а його жінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в один місяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мав темно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в «Домі на горі» як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичів непрямого коліна, але це я зроблю іншим разом. <br><br> Було в мене досить багате подіями і враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудись забредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Було в мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало мені на голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, де тоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не було проблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібру і застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протягло по бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу. <br><br> Але ні, тут, здається, самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясав сусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що а задавали в школі моєму братові, щось на зразок: <br><br> Знову сонце, знову день, <br><br> Ворог знищений на пень. <br><br> А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки. <br><br> Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, а коли вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомира виїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні, до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов, загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тих чоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний і загинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув в армії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подобалася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете і Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 рік (народилася в 1911 році), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися. Нас одягали ошатніше за наших ровесників на вулиці, в хаті водилися книжки, ми були записані в обласну дитячу бібліотеку (на тоді платну) і регулярно міняли там книжки — пам'ятаю, з якою гордістю я ніс, бувши в четвертому класі, першу свою грубу книжку! Нас пильно відшивали від усіляких хлоп'ячих компаній, мати навіть забороняла ходити в П'ятий номер (дивись однойменний роман), де жили наші численні тітки, двоюрідні брати та сестри, бо там «погані хлопці»; одне слово, вона нас скеровувала не в бік вулиці (до речі, багато моїх вуличних ровесників згодом потрапляли в тюрми як карні елементи), а в бік освіти, школи, книжки, бібліотеки, дому. Ясна річ, нас рвало на вулицю і до хлопців, і ми до них тікали при першій можливості, отож коли хтось із хлопців бачив здаля матір, то казав: «Шухер!» — і ми дворами тікали геть. Це був наш строгий страж. Батько був у нас вельми добродушний, правда, пробував залучити нас до ремесла, але ми до того не прилучилися, можливо, через те, що мати, хоч і сама з ремісничого роду, ставилася до ремесла з легким презирством і від спроб батька засадити нас за шевство чи взагалі привабити до фізичної роботи яро боронила, і ми все більше й більше прихилялися душею до книжки. Цікаво, до речі, й таке: коли вона побачила, що ми аж надто в тих книжках угрузли і пристрасть ця стала надмірна (на її погляд), то почала нашому фанатизмові протидіяти, бо ми не купували собі сніданків у школі, цукерок, грали в гроші, здавали хлопцям за плату свого човника —- і все, щоб мати змогу купити нову книжку, доходячи часом до справжнього аскетизму. Мати наша говорила правильною літературною мовою (українською), хоч знала і польську; як і батько, найбільше любила українську класику. <br><br> Тут варто сказати кілька слів про так званих житомирських поляків. Це своєрідна група населення, які, на мою думку, більш католики, ніж поляки, а поляками почали називатися через те, що прийняли католицьку віру (до речі, й ми з братом охрещені в католицькому костьолі). Це ті «поляки», з яких вийшли Володимир Антонович, Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський, Галина Журба, В'ячеслав Липинський — нащадки скатолизованого, окатоличеного українського населення. Далекий предок моєї матері таки прийшов із Польщі, решта ж були з місцевого католицького населення, до речі, таких «поляків» є на Житомирщині цілі села (колишні окатоличені своїми панами українці), що, здається, ніколи й не знали польської мови, хіба що молилися нею. В родині моєї матері також говорили українською мовою, а пісень співали виключно українських. І зараз ці католики здебільшого україномовні, більше того, саме вони найменше піддавалися русифікації. Польську мову вживали тільки інтелігентні прошарки цього стану, які мали в себе польські книжки, навіть бібліотеки і говорили місцевим польським діалектом; я знав і цей прошарок (дивись оповідання «Відлунок»); ми навіть позичали ті книжки до читання (в родині Каліцьких), але та сама старенька Каліцька, яка виїхала згодом до Польщі, писала звідти, як розказували, розпачливі листи, бо відчувала, що потрапила на чужину. Отже, це група своєрідна міжнаціональна, вірою таки твердо католицька, а етнічно ближча до українства, ніж до польськості. Через це українське національне почуття в моєї матері не є чимось дивним, хоч, коли бути безстороннім, не можна не згадати, що перед смертю (батько помер 1983, а вона 1991 року) в напівпритомному стані вона говорила не тільки українською мовою, але й польською, а ще кликала свого загиблого у війну брата Янека; попросила вона, ясна річ, щоб до неї прийшов ксьондз. <br><br> Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого старшого брата. Дитиною він був хоровитий, мав ревматизм і дитячий порок серця, через що йому доводилося місяцями лежати у ліжку. Батько носив йому з фабричної бібліотеки книжки, і то були дорослі книжки, — так він перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потім докладно мені ті книжки переповідаючи. До Золя, Бальзака, а також Діккенса я так і не повернувся сам, бо знав їх у братовому викладі, а смислову пам'ять мав завжди дуже сильну (і це при вельми слабкій механічній, й досі не можу запам'ятати жодних цифр). Отож, бувши в сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епізод, визначали разом, що писати наступного дня, — писав, правда, тільки брат. Він ту повість послав у Дитвидав, звідки прийшла йому чемна відповідь, що треба рости, вчитися, мудрішати і так далі. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уяві вже бачили видану видавництвом книжку. <br><br> Згодом брат почав писати вірші, які мені дуже подобалися. В дев'ятому класі я вельми захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламував напам'ять любовно-песимістичні Гейнові одкровення, тим більше, що в якусь дівчину я був закоханий регулярно, починаючи з четвертого класу. Спробував сам писати вірші, які мій брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні образів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. В десятому класі я пробував писати й прозу: оповідання, початок історичного роману з історії Житомира, вірші в прозі — все це було, здається, безнадійне (мій дитячий і юнацький літературний архів батьки зі страху спалили, коли було в 1966 році арештовано мого брата). І от у 1956 році вийшла червоненька книжечка віршів Василя Чумака, ми її відразу ж купили, і ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав і поперекреслював усі свої «вірші», і в поетичному альбомчику (продавалися тоді такі) написав: «Новий період». Що ж мене вразило у віршах Василя Чумака? Молодеча пінливість мови, несподівані образи, свіжість і велика суголосність до мого тодішнього «я». Це вже було не те, що вишукані, але, зрештою, якісь маломіщанські віршики Г. Гейне, — то була нестримна стихія слова, притому слова українського — отак у мені й народився поет. Віршів я написав за життя багато, але не надрукував жодного. Більша частина з них творилася в юності, в доуніверситетський і університетський період. У 1961 році вірші писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х, коли я зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рік 1976 — 1977), і на початку 80-х років, коли мене чомусь знову заполонили поетичні рефлексії. Більше віршів я не писав. Чому їх не друкував? А не хотів. Бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається. Поезія ця громадських мотивів не чіпала — це була інтимна лірика. Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає. <br><br> У 1956 році я закінчив 32-гу житомирську школу, закінчив не блискуче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п'ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Вчителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам'ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петровна Яновская, єврейка за національністю, ввігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими учителями, коли я зайшов до учительської: «Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное». Був у мене ще один подібний епізод. Я вже працював на бетонному заводі, і от одного разу наш майстер, старий уже чоловік, інтелігентніший од інших майстрів, раптом сказав мені: «Тобі, хлопче, між нас нічого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде інша доля, як у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся». Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було. <br><br> Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті «Двоє на березі»), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області в 1954 році і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медалю її учасника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом. Списався з геологорозвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського і поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його із заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях («Атілла та Сірий», «Вечір квапиться»). Можливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати у Лісотехнічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіданні «Я обов'язково про вас напишу») і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліотеці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов'язки. Мій брат цього року закінчив технічне училище № 1 (було на початку Чуднівської) за спеціальністю будівельний майстер (чи, як тоді ще звали, «десятник») і загітував мене вступати туди ж замість тягати цеглу і розчин («болото», як його називали житомирські муляри). Я здуру вибрав спеціальність слюсаря-механіка, хоч мав до занять із металом непереборну відразу. Це я відчув увіч, навчаючись в училищі. Руки в мене були побиті, метал я ненавидів, ходити на заняття не хотів. Доля наді мною зглянулася. Несподівано курс механіків закрили (до речі, піти з училища тоді було неможливо), і мені та й іншим запропонували перейти на якийсь інший курс. Я вирішив стати бетонником, бо там училися найменше: 10 місяців, — уже відчував, що потрапив не туди. А вабила мене все більше й більше українська філологія, власне, літературознавство. Саме виходив 20-томник Івана Франка, і я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16-й і 17-й, де були статті про літературу. В Житомирській обласній бібліотеці мені потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була, — Д. Багалій. «Григорій Сковорода — український «мандрований філософ» (траплялися й інші старі книжки, але приватне: вірші Олеся, драма Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», «Соняшна машина» В. Винниченка — остання мені дуже подобалася). Іван Франко і книжка Багалія — це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло на мою долю (а було мені тоді 17 років), бо встановили основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. В 1957 році я зустрівся з Борисом Теном (про стосунки з Борисом Теном дивись спогад «Велика людина Житомира» в книзі «Жадань і задумів неспокій». — К., 1988. — С. 262—275, відсилаю до них читача). Невдовзі перед тим у Житомирі вийшов альманах творів місцевих письменників та композиторів «Перший сніп», ми з братом були критично настроєні проти того збірника і ніби на противагу йому, а ще для того, щоб підтримати морально важкохворого нашого товариша і також поета Віктора Березюка, вирішили видати свій альманах «Первоцвіт». Брат мій тоді вже працював у друкарні лінотипістом, він навіть хотів набрати його і таємно відтиснути (згодом він став жертвою цієї своєї бібліофільської пристрасті), але чомусь це розладналося, і ми випустили той альманах у двох примірниках (один нам, а другий В. Березюку) рукописно. Батьки наші були перелякані нашою «видавничою діяльністю» і сварили нас за неї, через що я написав ще п'єску-жарт «Трагедія Первоцвіту», де всі ці пристрасті осмішив. Щоб більше було авторів, ми придумували собі псевдоніми, а нашого хворого товариша переконували, що нас і справді так багато. Я пробував зав'язати літературні знайомства інші, але літературна братія в Житомирі була такого низького інтелектуального рівня (окрім Б. Тена), що відбила в мене охоту до літературних знайомств. Через Бориса Тена, власне його сина Василька, ми вийшли на Євгена Концевича, з яким щиро заприятелювали (Див.: Є. Концевич. Дві криниці. — К., 1990. Моя післямова «Про Є. Концевича, письменника і людину», С. 189—190). <br><br> Я закінчив технічне училище влітку 1957 року і був посланий на роботу на бетонний завод — спершу на той, що був у кінці Рудинської вулиці (див. оповідання «Долина джерел»), а потім мене перевели на той, що за вокзалом, близько Хінчанки. Тут я пропрацював рік, до літа 1958 року. Багато читав світової й української літератури, в обласній бібліотеці була енциклопедія Брокгауза та Ефрона, гуманітарну частину якої я освоїв, пробував читати філософську літературу (зокрема Гегеля) і вважав по-юнацькому себе тяжко мудрим. Мене вабив Київ, у якому я побував вдруге в 1956 році з братом, тоді його забирали у військо. Але здоров'я його лишалося вельми слабке, і прослужив він кілька місяців та й був списаний. Я ж готувався до вступу в університет. Стимулом було ще й те, що дівчина, з якою я тоді дружив, вступила на філософський відділ Київського університету (тепер я вже в Київ приїжджав частіше, бо мав тут амурний інтерес). Пішов я на той-таки історико-філософський факультет, хоч мене більше вабило літературознавство, причина (крім амурних резонів) була проста: у мене було вельми зле з англійською, а на історичний англійську не здавали. Отож я героїчно двинув на Київ, на екзаменах одержав три четвірки й одну п'ятірку (з української літератури) і витримав конкурс із 12 чоловік на місце. Вступити хотів я скажене, бо мене чекало восени військо на три роки, а я, як і мій дід по матері, мав (і маю) різко виявлений антимілітарний комплекс: усе військове, як і заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцію. Бог мені посприяв: я вступив. Пам'ятаю, приїхав у Житомир майже спустошений від переживань і відразу ж пішов на Михайлівську, де у взуттєвому ательє працював мій батько. Батько, побачивши мене, звівся зі свого пасастого стільця й німо дивився, геть побліднувши. <br><br> — Як? — спитав самими губами в напруженій тиші, яка запала в майстерні. <br><br> — Вступив, — так само пошепки відказав я. <br><br> І тут я побачив те, чого ніколи не бачив у своєму житті: в батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге він заплаче тоді, коли заарештують мого брата, — ці сльози були від щастя, а ті від розпачу. Але то буде в 1966 році. <br><br> І ось я студент. Спершу жив у Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі старої вчительки, яка ще Самійленка знала живого (див. оповідання «Вечір святої осені»), а під кінець 1958 року оселивсь у 4-му університетському гуртожитку на Виставці, де прожив чотири роки. Почався новий етап мого життя — студентський. Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя і чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що моя самовпевненість, мовби щось у цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. І тут заговорила в мене трудолюбна кров моїх предків-ремісників, адже чи були вони столяри, чи шевці, а завжди були добрі майстри, часом і висококласні. Дуже швидко я побачив, що учбовий процес в університеті цілком схоластизований, отож вирішив ставитися до нього формально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я і вчинив. Отже, дні мої були наповнені так. Приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду — знову в бібліотеку і просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори у Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріжків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, які доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер'яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зорова, М. Грушевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського — В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко і т. ін.). <br><br> Я швидко налагодив стосунки із літературними студіями: «СІЧ» (тобто студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен порекомендував мене Василеві Земляку, що був головним редактором «Молоді», і той увів мене в студію «Молодь» (про зустрічі із В. Земляком див. спогад «Що запам'яталося» в книзі «Заповіт любові». — К., 1983. — С. 307—309). Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровесниками були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С. Зінчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім'ячко, Н. Кащук та ін. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 році дебютував досить слабким оповіданням про Т. Шевченка «Настунька» у збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі, і то завдяки Борисові Тенові, який мені таке оповідання замовив, — якраз приїхав я у Житомир на зимові канікули; воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з моїми творами надзвичайно рідко трапляється, я прихильник «відлежки» творів. Там-таки, у тому збірнику, вперше надрукувався і мій брат; пізніше «Настуньку» я переписав наново (у 1978 році) в «Чарівника». Весною 1961 року літературна студія «СІЧ» видала стінну газету «Заспів», в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців, моє оповідання «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри» мого однокурсника І. Варави: <br><br> «Що ж йому хочеться?» — це перший друкований відгук на мою творчість, ясна річ, негативний. До речі, ця ж газетка ще раніше цілком несправедливо вилаяла мене пером одного з моїх курсових недоброзичливців, навіть намалювали мене «стилягою», хоч я «стилягою» ніколи не був, але то окрема тема. Ота газета «Заспів», свіжа й молодеча, де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, наробила нам чимало клопоту, бо Драча, Підпалого, мене, а може, й ще когось хотіли за те вигнати з університету, тягали в КДБ, допитували, але виключили художника, що малював ту газету (забув його прізвище), його дівчину і В. Плачинду, який героїчно за них заступився (брата С. Плачинди). На 21 травня ми, смутні, їхали в Канів на 100-річчя перенесення праху Т. Шевченка: 3. Береза, Ф. Бойко і я зайцями, а І. Драч «порадошно», з квитком. Видовище, яке ми побачили в Каневі, зворушило нас, ми стояли тоді на порозі хати Зіни Берези, канівчанки, і дивилися на безконечний хід людей до могили Кобзаря. Вдень пішов затяжний дощ, і люди аж до вечора розходилися з могили цілковитим потоком. До речі, в Каневі я бував і раніше, жив тут після першого курсу (з місяць) в університетському таборі — ми були на археологічній практиці. <br><br> Влітку почалися публікації поетів-шістдесятників: І. Драча, М. Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича. І. Драч викликав мене до Києва, і я спішно приїхав — починалося цікаве життя, ми були тоді в надзвичайному піднесенні. Восени готувався в «Літературній газеті» розворот на дві сторінки: «Проза братів Шевчуків», але до того чомусь не дійшло, замість того було подано зведені сторінки прози, де, крім нас, були оповідання Є. Гуцала та В. Дрозда, — вони з'явилися на той час у Києві з провінції, — Ф. Бойка, І. Драча. Моя окрема сторінка з'явилася вже в 1962 році, і на цьому широкі подачі молодих припинилися. Це все викликало в мені чималу енергію, в 1961 році я написав 18 коротких новел, а в 1962-му аж двадцять — всього 38. Деяким з них судилося бути перекладеними на інші мови, а одне — «Вона чекає його, чекає» — було навіть пізніше екранізоване (І. Жилком як студентська робота). Я написав у 1961р. і першу свою статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для якогось житомирського збірника, що його укладав невгамовний Борис Тен, але той збірник у світ не вийшов. Отже, у велику літературу я ввійшов фактично в 1962 році завдяки публікаціям у «Вітчизні» та «Літературній Україні» — був я у цей час на IV — V курсі університету. Весною цього року, за сприянням Л. М. Новиченка, я жив в Ірпені два тижні, підгодовуючись і шалено працюючи, — там було, до речі, написано й «Атіллу та Сірого», сюжет якого мені розповів Г. Кириченко, яке так полюбили згодом перекладачі. <br><br> Цього літа багато їздив, спершу з кінорежисером І. Грабовським в Чернівецьку область: Чернівці, Вижниця, Розтоки, підіймався в полонини, потім поїхали до Ужгорода, а тоді до Львова. Вдруге їздив до Львова та Ужгорода із В. Дроздом, а разом із П. Скунцем — до його рідного Міжгір'я. Восени їздив із П. Тичиною, М. Вінграновським та В. П'яновим по Поділлю, були у Вінниці, Хмельницькому, Старокостянтинові, багато виступали. На п'ятому курсі я почав підробляти як консультант прози Комісії по роботі з молодими СПУ, що дало мені змогу покинути гуртожиток і оселитися поблизу будинку М. Рильського в Голосієві разом із поетом Ф. Бойком (згодом цей здібний поет збожеволів, фактично на моїх очах). Борис Тен, довідавшись, що я живу поруч із М. Рильським, доручив мені занести йому якусь свою роботу, сказавши при цьому: «Може, Максим Тадейович і на вас зверне увагу». Я доручення виконав, але Максим Тадейович на мене уваги не звернув. Ближче я був знайомий із старших письменників з В. Сосюрою, який тепло до мене ставився, з Б. Антоненком-Давидовичем, якого тоді часто відвідував, та Л. Новиченком, з яким ми не раз бесідували. М. Рильського ж я бачив тепер щодня, він гуляв по ліску із своїм брунатним мисливським псом. У той-таки час я зібрав свої рукописи у книжку й подав до «Радянського письменника» при сприянні В. Земляка, але там рукопис нещадно зарізали. Я тим не вельми журився, бо в періодиці в 1962 році опублікував 13 оповідань (всі короткі), які викликали, за моєю статистикою, 14 відгуків у пресі, більшість — негативних, навіть озлоблених. Я досить вільно виступав тоді на вечорах у Спілці письменників, було й обговорення моєї творчості (разом з братом, Р. Трєтьяковим, П. Скунцем), де мене Дмитро Гринько охрестив наслідником Арцибашева, якого я, до речі, й не читав; очевидно, через те мене тоді в СПУ не прийняли, хоч усіх моїх колег приймали і без книжки. Знову-таки тим я не журився, але наприкінці 1962 року відчув себе вичерпаним: треба було в манері письма щось міняти. <br><br> Тим часом мусив писати диплом, тема якого була: «Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII столітті»; в основному я розглядав літопис Самійла Величка, що викликало в мене й пізніший інтерес і стимул до праці над цим твором. Консультантом у мене був викладач Яковлев, педант і сухар, який вимагав, щоб я йому подавав роботу за розділами, я рішуче відмовився, бо хотів написати роботу самостійно. Науковим же керівником у мене став професор А. Введенський, який дуже уважно до мене поставився. На захисті прийшло до дискусії: Яковлев вимагав, щоб поставили «З», а професор А. Введенський — кругле «5». Поставили четвірку, загалом же ця робота обіймала близько 250 рукописних сторінок. <br><br> Весною і влітку 1963 року я був зайнятий: кінчав університет, отже, й писав мало. Цього року був я й учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де мою творчість було сприйнято прихильно. Після університету мене послано в Житомир власним кореспондентом газети «Молода Гвардія». Тут я виявив, які різні речі журналістика й література і який я нездатний до журналістики — здається, це помітили і в редакції. Багато їздив у службових справах по Житомирській області. <br><br> Восени я одружився з Неонілою Біличенко, українською філологинею; тоді ж наді мною зависла загроза солдатчини. Влітку й восени я написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. В листопаді мені забрили лоба і відпровадили до Мурманської області; там я знову почав писати вірші. Загалом, ставлення до мене в літературі різко змінилося: в цей рік я не надрукував нічого, запланована у «Молоді» книжка не вийшла — це було перше холодне мовчання, яке я відчув біля своєї особи, — фактично, мене від літературного процесу було відсунуто. Подейкували, що й у військо мене і В. Дрозда (того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезіти. Закинутий на далеку північ, у Заполяр'я, я страждав, солдат із мене був десь такий, як Швейк. Новий 1964 рік я зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська, поставив на своїй тумбочці крихітну ялиночку, складав вірші й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи їй тужливі листи. На початку року я переїхав із Кілп-Явра до Североморська (див. оповідання «По дорозі в Кала-курті»), мене помістили в малій казармі роти охорони штабу корпусу. Став я тут за писаря, але треба було для цього допуску до секретних матеріалів; папери послали, й коли вони прийшли, то на мене почали дивитися чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю відставили від писарства й перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефоністом, а потім телеграфістом (вельми нездалим, бо в техніці виключно бездарний). Ці зміни, зрештою, були на ліпше, бо я знову дістав змогу писати прозу (спершу на телефонній станції під час чергувань, а потім на посту і в караульному приміщенні). Написав ряд оповідань і почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи я відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав мені копію; з того всього загубилося тільки одне оповідання. Великою радістю були мені відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що нас розділяв. Жилося мені серед брутальної солдатні психологічно важко, але і в тому середовищі я знайшов собі приятелів чи прихильників (серед солдат та офіцерів), фактично щодня писав дружині листи, щодня їх і одержуючи, — це мене й підтримувало. Не покидав писати й білі вірші. <br><br> У 1965 році мені запахло волею. Я завершив «Набережну, 12» — матеріалом для неї стали листи дружини, в яких вона списувала життя свого дворика у Києві, я переніс дію до Житомира і додав до того ряд образів чисто житомирських. В проміжках писав короткі оповідання, в 1964 році було їх написано 14, а в 1965-му — 9, зокрема цикл «Сині хвилі» на тему моїх зустрічей у Заполяр'ї з дружиною. Завершивши «Набережну, 12», влітку, на посту, в полярний день, при нічному сонці я писав «Вулицю» (тільки частково надрукована) — серію житомирських типів. Згадую тому, що це стало поштовхом до мого задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій я виріс, — це «Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці», новели з якого значною мірою надруковано в періодиці, але цілісно роман і досі не видано (він має близько 30 аркушів). <br><br> Останнього місяця перед звільненням я мав таке нервове напруження, що не міг не тільки щось писати, а й взагалі будь-що робити. А що весною я здав іспити на офіцера запасу, то в серпні мене звільнили. Дружина прислала мені цивільну одежу, військову я скинув у Мурманську в якомусь туалеті і мав уже собі спокій. Враження від повернення відбилося в оповіданні «Б-5», яке пізніше я назвав «Літепло ранньої осені» («Долина джерел»). Повернувся я саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна» і вставав, протестуючи проти того (описано в романі «Юнаки з огненної печі» — ще недрукований). У вересні я влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (приписані були при історичному музеї) — враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею». <br><br> Всю осінь було віддано на впорядкування написаних творів, їхній передрук, опрацювання тощо. Тільки в грудні я засів до писання повісті «Середохрестя», яку закінчив у січні 1966 року, — тут відбито мої враження студентського життя. В повісті багато реального, герої прототипізовані, за винятком Михайла — своєрідна трансформація авторського «я». Робота у відділі музеєзнавства здебільшого була нудна — описував солдатські могили, це відривало мене від миліших занять літературою. Частенько доводилося і їздити. Редагував тут ряд матеріалів про українські музеї для журналу ЮНЕСКО «Мигешп», написав і статтю «Пересувні музеї й автовиставки» (вийшло в № 3 за 1966р.). Загалом, у 1965 — 1966 роках я друкував уже більше статей і вперше звернувся у белетристиці до історичної тематики («Останній день», «Полиновий тлін»). Їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької області. <br><br> Саме сюди, у Донецьк, мені надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ — в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму. <br><br> Влітку 1966 року почалося редагування моєї першої книжки «Серед тижня», яку, до речі, впорядкував і дав їй назву мій брат, бо я був тоді у війську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане оповідання «Останній день» (друковане в «Дуклі» в 1967р.) потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у роман-баладу «Дім на горі». Оповідання «Останній день» я надрукував лише 1992р., з «Дому на горі» його було знято, а саме з нього потік струмок, що живив мене згодом чи не 15 років. Загалом у 1967 рік я активно працював у літературі — це була, можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка «Серед тижня». Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість «Гніздо», яку ледве не надрукував «Жовтень», але її зняла цензура — згодом вона стала першою частиною роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві, або Двори на передмісті» (книжкою ще не вийшла), писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського барокко, написав ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К. І. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12», про мене знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» Іван Сенченко; загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві «Музична Україна», але затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один голос. <br><br> 1968 рік був для мене знаменний тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася «Панна сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я. Галана «Гори димлять» — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди. Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого «Іллю Турчиновського», але з першого разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В «Радянському письменнику» дуже зі скрипом ішла робота над книжкою «Вечір святої осені», писав я статті, рецензії та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» я теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в «Дніпрі», але воно світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге — починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене «Сад пісень» Григорія Сковороди, переклав я «Маклену Грасу» М. Куліша, мене також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12» із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом «Дніпро» щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість «Золота трава» (надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті «Мор», до якої потім повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О. Никанорової в «Дружбе народов», тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної печі»). <br><br> Так закінчив свою діяльність шістдесятник Валерій Шевчук. У важкі сімдесяті роки мене вже майже не друкували, і я пішов у схиму, тобто зачинивсь у келії чи в башті слонової кості, як її називають, і продовжив там працювати, як умів та міг. Друзі мої, за винятком Є. Поповича та В. Яременка, від мене відвернулися, в 1972 році в мене народилася друга дочка, і я присвятив себе літературі, науці та дітям, не маючи жодної надії щось із своїх писань надрукувати. Позаду залишилася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість. Можливо, про те й не варто писати, бо я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток; знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив. Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або піти на смітник. <br><br> Цим я свої автобіографічні нотатки кінчаю, а коли б вони видалися читачам чи редакції цікаві, то колись опишу й подальші два десятиліття: мене як сімдесятника і мене як вісімдесятника. Загалом же заняття мої нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник приходить у сад і ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б він його зловив, то вже нічого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок і почуттів.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_valerij_shevchuk_narodivsja_20_serpnja_1939/2013-07-30-85 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_valerij_shevchuk_narodivsja_20_serpnja_1939/2013-07-30-85 Tue, 30 Jul 2013 07:31:51 GMT <div align="center"><img src="http://i047.radikal.ru/1307/30/874b53086da4.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Рік народження Миколи Вінграновського — 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше— Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. <br> Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами... <br> Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу... <br> 7 квітня 1961 року «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. <br> Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. <br> Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність мала символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. <br> Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості. <br> Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура... <br> Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986)... Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії. <br> Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка. <br> Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими. <br> Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. <br> Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.</b> <div align="center"><img src="http://i047.radikal.ru/1307/30/874b53086da4.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>Рік народження Миколи Вінграновського — 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше— Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. <br> Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами... <br> Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу... <br> 7 квітня 1961 року «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. <br> Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. <br> Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність мала символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. <br> Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості. <br> Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура... <br> Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986)... Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії. <br> Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка. <br> Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими. <br> Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. <br> Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_mikola_vingranovskij_1936_2004/2013-07-30-84 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_mikola_vingranovskij_1936_2004/2013-07-30-84 Tue, 30 Jul 2013 07:22:56 GMT <div align="center"><img src="http://s019.radikal.ru/i635/1307/31/d70ecc420164.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>УЛАС САМЧУК <br> (1905—1987) <br> Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н. <br> Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука). <br> Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. <br> Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим. <br> У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність. <br> Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка. <br> У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини. <br> Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом- Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. <br> У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом). <br> У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність. <br> 1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—-1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. <br> У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. <br> У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р. <br> 1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада). <br> Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У 1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. <br> Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. <br> Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р. <br> Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського <5уття в умовах <br> більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом. <br> Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспря-мованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де за-блукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня: <br> «— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два. <br> Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею. <br> — Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов шротини. <br> — Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий ре-жім...». <br> Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак тепер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави. <br> <br> ОСНОВНІ ТВОРИ: <br> Повість-хроніка «Марія», роман «Юність Василя Шеремета», трилогії «Волинь» і «Ост». <br> ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА: <br> 1. Історія укр... <div align="center"><img src="http://s019.radikal.ru/i635/1307/31/d70ecc420164.jpg" border="0" alt=""></div> <br><br> <b>УЛАС САМЧУК <br> (1905—1987) <br> Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н. <br> Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука). <br> Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького. <br> Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим. <br> У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність. <br> Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного 'року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка. <br> У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу Г переїхав до Німеччини. <br> Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до? Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику; Протягом- Г929—193Г pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі. <br> У 1931—1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом). <br> У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії' «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Тори- говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність. <br> 1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував: Самчук. У 1938—-1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. <br> У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили. <br> У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р. <br> 1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада). <br> Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянеіа Ді-Пі» (1979).-У 1980р. — вийшов останній з розпочатих! вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. <br> Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р. <br> Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р. <br> Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не тоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мис-тецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У. Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цюпремію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив аі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського <5уття в умовах <br> більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом. <br> Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспря-мованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де за-блукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня: <br> «— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два. <br> Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею. <br> — Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов шротини. <br> — Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий ре-жім...». <br> Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак тепер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави. <br> <br> ОСНОВНІ ТВОРИ: <br> Повість-хроніка «Марія», роман «Юність Василя Шеремета», трилогії «Волинь» і «Ост». <br> ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА: <br> 1. Історія української літератури XX століття: У 2 кн./ За ред. В.Г. Дончика. — К.,1993, 1998. <br> 2. Усе для школи. Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 11 кл. — К., Львів, 2001. <br> 3. Волинські дороги Уласа Самчука. Збірник.— Рівне, 1993.</b> https://vilkovo.at.ua/news/biografija_ulas_samchuk_1905_1987/2013-07-30-83 rusy https://vilkovo.at.ua/news/biografija_ulas_samchuk_1905_1987/2013-07-30-83 Tue, 30 Jul 2013 07:14:53 GMT