Колись давним-давно в одному селі жила привітна і ласкава дівчинка. Звали її Калинкою. Навесні калинка пішла до лісу. Нелегко було їй сюди дістатися. Довгий шлях був від села до лісу. Обабіч ні деревця, ні кущика.
- Дай, думає Калинка, - посаджу тут щось, нехай росте. Так і зробила. Викопала в гущавині лісу тонісіньке стебельце й посадила край шляху. А щоб прийнялося воно, Калинка аж від своєї хати з криниці воду носила та поливала.
Звеселилося стебельце. Швидко розрослося у великий крислатий кущ. Іде якось шляхом подорожній. Стомився, піт витирає. Бачить – рясний кущ. Підійшов ближче, усміхнувся, сів перепочити.
- Спасибі тим роботящим рукам, що цей кущ посадили, і тому доброму серцю, що його викохало! – сказав подорожній.
Тут увесь кущ немов од сну стрепенувся. Гіллячки напружилися, листячко поширшало, і весь він ураз укрився білим-білим цвітом. Обсипався цвіт, а замість нього ягоди червоні, як намистинки, виблискують, а в кожній намистинці – заховане зернятко, схоже на маленьке серце.
Прийшла й Калинка до свого кущика. І не впізнала його. Здивувалась, звідки такі зернятка. А кущ нахиляється до неї шепоче:
- це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруй мені своє ім’я, Калинко.
От відтоді й називають той кущ калиною.
***
Було це тоді. Коли на нашу землю нападали татари. В одному справляли весілля. Багато вродливих дівчат зібралося. Раптом налетіли чужинці. Красуні українки, щоб не потрапити до рук бусурманів. Стали тікати в болото, де й загинули… а на тому місці згодом виріс калиновий кущ.
