Понедельник, 29.05.2017, 21:57
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0
Всегда так было,будет вечно-
Ребенок с книгою в руке.
Адрес библиотеки 68355,Одесская обл. Килийский р-н, г.Вилково,ул.Ленина-8 e-mail:rusy22@i.ua
1 2 3 ... 9 10 »
привет
Просмотров: 135 | Добавил: Pavel | Дата: 28.10.2016 | Комментарии (0)



Літературні псевдоніми — Простодушний, Непостоянный Сотрудник, Капитан Ботвиван.

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827р. у селі Веселий Поділ на Полтавщині в родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Проживаючи неподалік від панського маєтку, малий Леонід бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них — і на все життя зненавидів насилля й деспотизм. Початкову освіту Леонід здобув удома: на сьомому році читати навчила мати, писати — пан Родзянко, місцевий священик — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. У 1840 р. Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Відірваний від родини, він сумував за батьками, рідною домівкою. Туга виливалася в поезії. Так народився перший твір — вірш «Сон». У 1847р. у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Невдовзі Леонід захворів і повернувся до батьків. Гімназія залишилася незакінченою.

Улітку 1848р. Л. Глібов перебував в рідній Хорольщині. Саме в цей час до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Є. Гребінки. Вражений прочитаним, він почав писати українською мовою. Цього ж літа в його зошиті з’являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які були надруковані аж у 1853 році.

У 1849 р. Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. Тут були добрі традиції та мудрі високоосвічені вчителі. Однак нещасливий випадок змусив Глібова перервати навчання: його

батько, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати. Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем у 1855р.

Потім він учителював: викладав історію та географію у дворянському, училищі містечка Чорний Острів на Поділлі, згодом переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Леонід Глібов був талановитим педагогом, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво вів уроки, ніколи не карав своїх учнів.

З 1861 р. він почав видавати газету «Черниговский листок»: йому доводилося бути і редактором, і автором, і коректором. Глі-бов-редактор порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Свої дописи вміщував під псевдонімом Простодушний. «Черниговский листок» проіснував до 1863 p., коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову.

Спеціальним указом Валуева було заборонено «Черниговский листок» у 1863р. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п’ятнадцять літ. І саме цього року вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». У цей же час Глібов пережив смерть улюбленої доньки Ліди. Сам захворів так, що ніхто й не сподівався на одужання, а коли одужав, майже втратив зір. Безробітний і хворий, він поїхав у Ніжин до батьків дружини, де мешкав два роки. Незабаром, Глібова спіткало ще одне горе — померла його дружина. І після всіх цих бід поет надовго замовк,

У 1867р. Леонід Глібов отримав посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Ботви-ван», став душею літературно-мистецького життя Чернігова. Його щотижневі «четверги» охоче відвідували приятелі та шанувальники, літератори й актори. Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, брав діяльну участь у роботі аматорського театру.

Літературна діяльність Леоніда Глібова активізувалась наприкінці 80-хрр.: налагодились зв’язки з дитячим журналам «Дзвінок», де він публікував свої вірші, загадки, байки й жарти. У 1891р. у Чернігові відбулося урочисте вшанування Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Листи, телеграми, вітання, ювілейні свята на честь митця свідчили про високе визнання його поетичного таланту. Це вшанування надихнуло поета: він написав нові байки.

У 1893 р. стан здоров’я Глібова значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.

Леонід Глібов помер 10 листопада 1893р. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря.

Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім’ям пов’язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки.

Вихований на кращих зразках російської і української літератур, Глібов виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Не випадково І. Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом заслуги сього талановитого поета».

Перші байки Глібова (50-ті роки) були, по суті, перекладами творів І. Крилова. А на початку 60-х років Глібов уже писав й оригінальні твори — «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін. Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності. Сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.). У кращій із них — «Вовк та Ягня» — в яскравих алегоричних образах розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками. Лейтмотив байки сформульований у вступі:

На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б’є — Затим що сила є…

Написана за фабулою відомого Криловського твору «Волк и Ягненок», байка Глібова в умовах посилення поміщицького гніту набувала більшої антикріпосницької загостреності, дієвості. Характеризуючи Вовка як соціального хижака, Глібов наділяв його й відповідними визначеннями: «страшенний», «здоровенний»,— а безправність Ягняти підкреслював емоціональними епітетами: «сердешне», «бідне». З цією ж метою — глибше відтінити гірке становище людини — в заключній частині твору, після того як Вовк «Ягнятко задавив», додано характерний ліричний акорд:

Нащо йому про теє знати.
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…

Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду.

У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують». У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!»

У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв’язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм к ... Читать дальше »
Просмотров: 1626 | Добавил: rusy | Дата: 13.10.2014 | Комментарии (1)



13.11.1889—28.09.1956
Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст.


Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Павло закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові. Свідоцтво про закінчення двокласної школи надавало йому право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але юний вік (13 років) був цьому на перешкоді. Батько вирішив навчати сина далі Павло хотів вступити до Глухівської вчительської семінарії, але для цього потрібні були кошти. Тому мати відвезла хлопчика до Києва, де у військово-фельдшерській школі вже навчався старший брат Василь (згодом — відомий український сатирик Василь Чечвянський).

Подальшу освіту Павло здобував у Києві, у військово-фельдшерській школі. По закінченню навчання у 1907 році військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував сам письменник, він не збирався присвятити себе медицині, тому, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, але з різних життєвих причин залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній роботі.

У 1919 році Павло Губенко як патріот Української Народної Республіки докладав зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. В роки громадявської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губевко не належав до жодної партії), опинився в Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили і тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. Саме тоді з’явилася у газеті «Народна воля» його перша публікація за підписом Павло Грунський. Загалом у цей період на сторінках кам’явець-подільських газет надруковано 21 твір молодого автора.

Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки клопотанням В.Еллана — звільнено.

У жовтні 1920 року Павло Губевко вже в Харкові. З квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій у радянській пресі (псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»).

Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі у 1927 році, коли було поновлено його вихід.

Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб іскот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші. У1928 і 1930 роках двома виданнями вийшло зібрання «Вишневих усмішок» у чотирьох томах. Твори письменника друкуються в перекладах російською та іншими мовами народів СРСР.

О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Письменник гостро висміює злободенне (віджиле, чуже й вороже народові) і гаряче підтримує все нове і прогресивне на виробництві, в побуті, культурі, в громадському житті, духовному бутті людини.

25 грудня 1933 року гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований (в той період було репресовано всіх літераторів сатирично-гумористичвого жанру). До 1943 року письменник спокутував нікому не зрозумілу «провину» перед народом в Комі АРСР, в Ухті, недалеко від Воркути, в інших таборах.

Відбуваючи покарання, в 1934 році письменник написав російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей ухтинського табору під назвою «Материалы к истории ухтинской зкспедиции».

До творчого життя письменник зміг повернутись лише в 1944 році. В нещодавно звільненому від фашистських окупантів Києві письменник написав перший після повернення твір — «Зенітка», опублікований в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року.

Письменник повертається до творчого життя, про що свідчить збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.

Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії і співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами.

Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він не залишав літературної творчості.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.
Просмотров: 2129 | Добавил: rusy | Дата: 16.06.2014 | Комментарии (0)



Бианки В. В. (1894 - 1959)


-- один из самых любимых, добрых и гуманных детских писателей о жизни неподражаемого мира животных. Он был лучшим русским писателем анималистом советского периода. "Переводчики с бессловесного" -- так называл он себя и своих соратников, писателей о жизни животных. Переводить на язык человеческий и птичий щебет, и всякую другую звериную многоголосицу он научился с детства, когда совершенно естественно, как только ребенок может, окунулся в необъятный мир природы и никогда уже не нашел выхода из этого удивительно заповедного мира животных.
Виталий Бианки

родился в 1894 году в Петербурге в семье обрусевшего итальянца Валентина Львовича Бианки, ученого-орнитолога, хранителя зоологического музея Императорской Академии Наук. Квартира хранителя находилась прямо напротив музея, и маленький Виталий Бианки с двумя братьями часто бывали в его залах, где за стеклянными витринами замерли животные, привезенные со всего земного шара. Но это были лишь чучела животных, а дома, в квартире хранителя императорского музея, расположился небольшой зоопарк с настоящими кошками, собаками, ежиками и прочими зверушками.

Летом семья известного ученого уезжала в деревню Лебяжье. Здесь Виталий Бианки, когда ему не было и пяти лет отроду, впервые погрузился в общение с природой в лесных окрестностях Лебяжьего. С тех пор он остался влюбленным в лес и его обитателей. Мир животных стал для него заповедной страной.

Разными были интересы Виталия Бианки. Разнообразным было и его образование. Он окончил гимназию, затем поступил на факультет естественных наук Петербургского университета. Позднее он изучил еще один курс наук -- в институте истории искусств. Но главной любовью его так и остался мир животных, мир леса и его обитателей. Поэтому главным своим учителем всю жизнь Виталий Бианки считал своего отца, Валентина Львовича Бианки. Именно он приучил сына записывать все наблюдения за жизнью животных.

Много лет, особенно в смутные годы установления советской власти, когда в начале 20-х годов Бианки жил на Алтае и работал в краеведческом музее и учителем биологии в одной из школ г. Бийска, он записывал все свои впечатления и наблюдения над миром животных, над жизнью обителей необъятной тайги, в которой он провел не одни сутки. Он записывал все, что видел, все, что слышал. Записывал даже тогда, когда эти записи никому не были нужны, казались абсолютно бесполезными и лежали мертвым грузом в ящике письменного стола. Но прошло немного лет, и они преобразились в увлекательные рассказы и сказки о чудесном мире природы и его обитателях.

Вернувшись осенью 1922 года в Петроград, он познакомился с С. Маршаком, который привел молодого естественника в интересный литературный кружок при одной из городских библиотек. Там собирались так называемые "детские" писатели -- Чуковский, Житков, Маршак. Рассказы Виталия Бианки о жизни животных очаровали всех, и вскоре он понял, что все записки о всем виденном им в тайге, не сделаны напрасно и не будут лежать мертвым грузом в ящике его письменного стола. Совсем скоро в литературном журнале для детей с веселым названьем "Воробей" был опубликован первый рассказ Виталия Бианки "Путешествие красноголового воробья". А в следующем, 1923 году, увидела свет его первая книжка о жизни животных "Чей нос лучше".

Но самой знаменитой книгой Бианки В. В. о мире животных стала его добрая и гуманная "Лесная газета". Это была первая такая книга в мировой литературе. Она до сих пор остается непревзойденной как по оригинальности формы, так и по насыщенности содержания. Другой подобной не было и нет. Вся возможная и невозможная информация о жизни животных и птиц, все самое доброе, самое каждодневное и обычное, но скрытое от глаз человеческих лесными далями, и все удивительно необычное, что происходило и происходит из века в век, изо дня в день в живом мире животных, описано на страницах "Лесной газеты". Здесь можно было найти все -- от объявления о съеме квартиры скворцами до уголовной хроники, не редкими в мире животных.

С 1928 года "Лесная газета" много раз переиздавалась, переводилась на разные языки мира. Много лет лесные репортажи звучали изо дня в день по радио в детской передачах "Вести из леса". Бианки В. В. писал о лесе 35 лет.

Он автор более трехсот произведений о жизни мира животных. Его добрые гуманные рассказы и сказки воспитывали миллионы детей. Не одно поколение ребят они научили доброте и любви к братьям нашим меньшим, научили заботе и милосердию к тем из них, кто попал в беду.
Просмотров: 1680 | Добавил: rusy | Дата: 12.02.2014 | Комментарии (1)



Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім'ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим.
Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).
1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.
1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.
Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім'я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії.
Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.
Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства.
Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали.
М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини.
«Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів.
Блискуче проведення експедиції зробило ім'я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам'яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая.
1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук.
Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником.
У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року.
Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський.
Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора.
З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».
Просмотров: 1200 | Добавил: rusy | Дата: 03.02.2014 | Комментарии (0)



Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.
Іван Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838 р. ви. Стеблеві Київської губернії Канівського повіту (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район) у сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, у якій його син і навчився читати й писати. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.
Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Вогуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У. семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.
Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Вогуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. З 1861 по 1865 роки Левицький навчається в Київській духовній академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри. Пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866-1872), Кишинева (1873-1884).
І. Нечуй-ЛевицькИй широко і різнобічно змалював життя різних верств населення в минулому столітті. Життя кріпаків і звільнених селян дало чимало вражень письменникові і відбилось в його творчості.
Після семирічного вчителювання в Польщі Левицький переїжджає на роботу до Кишинівської чоловічої гімназії. Припини переїзду полягали, очевидно, в сміливій громадській діяльності вчителя гімназії.
Відстоюючи інтереси народу, Левицький висловлювався за соціальні й Національні права українців, читав власні твори гімназисткам. А в цей час заборона української мови продовжувала діяти і посилюватися всюди.
Переїхавши в 1873 р. до Кишинева, Левицький почав працювати класним наставником першої чоловічої гімназії і викладачем російської мови та літератури, старослов'янської і латинської мов та логіки.
Дванадцять років віддав педагог Левицький навчанню і вихованню гімназичної молоді в Кишиневі. Він прагнув прищепити своїм вихованцям любов до словесності, до граматично правильного письма і художнього слова. Сумлінно виконував обов'язки класного вихователя, любив дітей.
Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Друкуватися почав з 1868 року. Вже перші його твори — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв. Деякі твори письменника побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. 1869 р. письменник здійснює подорож по Швейцарії.
Під час роботи в Кишиневі він очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Разом з тим це був час найвищого творчого піднесення для письменника. Тут створені найкращі прозові полотна: повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», а також «Баба Параска та баба Палажка», «Чортяча спокуса».
1874 року вийшов друком роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богус лавка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
Не припиняє письменник і громадської діяльності, початої в Седлеці. Перша Кишинівська чоловіча гімназія, що була відкрита 1833 р,, стала тим культурним осередком Молдавії, де найбільше гуртувалась передова інтелігенція. І. Нечуй-Левицький виявляв свою активність серед демократично настроєної молоді. Крімчитання своїх творів він виступав з доповідями і рефератами на літературні і суспільні теми, відверто виголошував думки, спрямовані проти політики царизму. Зростає популярність Нечуя-Левицького як письменника, разом з тим він підпадає під таємний нагляд поліції та жандармерії.
Віддавши 21 рік благородній праці вчителя і вихователя, Нечуй-Левицький у 1885 році подав у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці. 1884 року він створив повість «Старосвітські батюшки та матушки?. Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у цій великій повісті (1884 р. надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, у 1888 р. — у жур^ налі «Зоря» мовою оригіналу).
Спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, Нечуй-Левицький прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Письменник закликає сучасників сміливо поширювати межі творчості, бо українське життя, на його думку, є «непочатим рудником, що тільки жде своїх робітників».
У Києві письменник написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. В роки Першої світової війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям.
На початку 1918 р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі.
Просмотров: 986 | Добавил: rusy | Дата: 25.11.2013 | Комментарии (0)



Народився Володимир Аврамович Чубенко 12 листопада 1927 року в селі Дубівці Новопразького району Кіровоградської області. Його дитинство минуло в Кривому Розі, куди переїхали батьки. У 1945—1951 рр. служив в армії. Після звільнення в запас майже піввіку трудився на моторобудінному заводі (нині — «Мотор Січ»): спочатку — слюсарем-складальником, а потім і до сього часу — кореспондентом багатотиражної газети.

Перші вірші Володимира Чубенка з'явилися в друці в 1950 році (армійська газета «Красный воин»). У 1971 році побачила світ його перша книжка «Балакучий автомат». З 1976 року він - член Спілки письменників України.

Нині ім'я Володимира Чубенка добре знане в Україні. І не лише завдяки книгам (а їх у поета тринадцять), але й численним публікаціям у періодиці: здається, важко знайти журнал чи газету, які б не друкували веселих «чубинок» нашого земляка. Особливо міцна дружба поета з «Перцем» (не випадково журнал уже двічі відзначив гуморески Володимира Чубенка премією). Сьогодні без творів «Чуба» (так іноді кликали поета колеги й друзі) неможливо уявити обласні газети. А ще В.Чубенко — активний учасник таких гумористичних свят, як «Вишневі усмішки», Олійниківські читання, «Сорочинський ярмарок», «Весела Січ» та інші. 1973 року він брав участь у першому Республіканському конкурсі гумористів і став його лауреатом.

На одній із книжок, подарованих мені, друг, земляк і колега по гумористичному цеху Володимир Чубенко написав так: «Поки ми можемо сміятись, нам стресів нічого боятись». Справді, сьогодні стреси на кожному кроці, вони можуть звалитися на нас у будь-яку хвилину. Та (спасибі!) є сміх — чудодійний громовідвід, «швидка допомога», жива вода: він знімає нервову напругу, повертає нам віру, заряджає нас оптимізмом. У цьому плані підсумкову книгу чудового гумориста і сатирика Володимира Чубенка можна вважати своєрідним рятувальним кругом, кинутим нам, усім, хто безпорадно борсається в морі житейських проблем. Хапайтеся міцніше за нього й утримаєтеся на «плаву», і випливете на берег, і здійсните свої грандіозні плани! Якщо ви в парі зі сміхом, вам і смерть не страшна. І то даремно дехто панікує: мовляв, нам не до сміху. Навпаки! Похмурість нам не личить. Адже ми, біс забирай, запорожці — нащадки тих, що й на палю йшли з жартом на вустах. А допустимо, що сміх стане в суспільстві дефіцитом, — і нам справді капець. Тим паче заслуговують доброго слова люди, які турбувалися, аби ми не розучилися сміятися, не забули, яке красиве усміхнене лице, очі, що іскряться веселощами, усмішка «від вуха до вуха»...

А втім сміх не тільки бадьорить, підвищує тонус, дарує радість життя, але й лікує. Він — патентований засіб від багатьох болячок, властивих людям. Більше того — як каже китайська мудрість, від гніву старіють, від сміху молодіють. А японці, наприклад, вважають, що щастя заходить тільки в той дім, де лунає сміх.

Володимир Чубенко — один із чародіїв-сміхотворців, невтомний трудівник гумористично-сатиричної ниви, справжній цілитель нашого настрою та здоров'я. Не одне десятиліття він, мов із чарівного рукава, сіяв наліво й направо свої веселі «чубинки». Скільки їх? Сотні, а може й тисячі. До цієї добірки ввійшли тільки кращі, відоміші, випробувані часом.

Кілька слів про природу Чубенкового сміху. Його поет не вимучував, не «вичавлював» із себе, не винаходив, як велосипед, а брав пригорщами в народу, в життя, щоб обов'язково повернути, але вже відграненим, відшліфованим алмазом.

Переказувати гуморески чи фейлетони — річ безнадійна. Адже в них важливий не лише сюжет, так би мовити, сатирично-гумористичний заряд, що раптом вибухає сміхом, але й інтонації, деталі, ідіоми, епітети, рими, суфікси, навіть пунктуація. І все ж я ризикну.

Ось, для прикладу, «Візитка» (як запевняє автор, «жарт-бувальщина»). Любитель «зеленого змія» десь у підворітні придбав «перваку», а коли розпечатав, виявив у пляшці... звичайнісіньку воду. Обурений, він кидається до телефону, щоб подзвонити продавцю-шахраю (той залишив пиякові «візитку»):

Набирає номерок.
Слухавку до вуха
Й чує в трубці голосок:
— Водокачка слуха!

Чи не правда, і дотепно, й повчально! А згадаймо «Хто куди» — фейлетон про Мефодія, який любив їздити на всякі курси-семінари «для відсидки». Скінчилося це для нього великим конфузом: випадково потрапив на зібрання «майбутніх матерів». Саркастично звучать рядки поета:

Хоч наслухавсь там усього
І під враженням ходив.
Та нічого після того
Так він і не народив.

А ось у Никифора (фейлетон «Красотолюб») інша «пристрасть»: він, як каже автор, «раніше крав те, що погано лежить, а тепер —те, що й добре поклали». Це він зірвав у трамваї сидіння і прилаштував у своєму човні, в музеї свиснув вазу, в театрі, пардон, красиву ручку, на тротуарі — плити (для дачі, ясна річ). Влучно і гостро звучить кінцівка фейлетону:

І я вже не в силах тривогу таїть —
Щоранку, немов ненормальний.
Біжу, щоб упевнитись в тім, чи стоїть
Фонтан ще на площі Центральній?

У багатьох гуморесках і фейлетонах Володимира Чубенка - запорозький колорит. Як, наприклад, у монолозі «Стріт і гастрит». Воістину гірко, що на наших «стрітах» все більше закордонних вивісок, але, здається, навіки зникли написи, які викликали апетит: «Із сиром пиріжки», «Запорізькі галушки», «Пампушки з часником»...

Ось іще сміх крізь сльози — «Викохала мати чадо»: після того, як мати все віддала своєму сину-бовдуру і той купив «Жигулі»:

Син в машину вліз
Й... до будинку престарілих
Матінку одвіз.

Так у чому ж феномен гумориста і сатирика Володимира Чубенка? У тому, що він на все і вся дивився крізь призму сміху, «вилущував» з усього гумор, плекав сатиру, ставив на службу суспільству своє дотепне слово. Той, кого не смішать його твори, хай нарікає на себе (або звертається до лікаря). Крім того, ніколи не слід забувати слів великого Миколи Гоголя про те, що засміятися щирим, світлим сміхом може лише глибока, добра душа.

Помер Володимир Аврамович 14 жовтня 2006 року.

НЕСПОРТИВНА ГРА

Дім продавши, баба Тася
Всім була хороша.
Поки мала в ощадкасі
Немаленькі гроші.
Діти їй листи писали,
«Били» телеграми.
Все просили-умовляли:
— Їдь до мене, мамо!
Зустрічали, обіймали...
Тицяли їй квіти.
На таксі везли з вокзалу...
Золото — не діти!
Вились, наче голубочки.
Всі коло голубки:
Влітку — садять в холодочку,
Взимку —
біля грубки.
У тарілку підкладали
Їй шматочки ласі...
А як бабині розтали
Гроші в ощадкасі.
Стало нічого вже брати —
Ощадкнижка гола!..
Почали старою грати,
Як у волейбола.
Толя каже:
— Їдь до Яші!..
Будеш гарно жити.
Яша ж враз її — до Маші,
Як багаж — транзитом.
Маша стріне — руки в боки,
Аж слиною бризка:
— Вистача мені мороки...
Житимеш в Лариски!
Тільки й знають, що катають
Матір на колесах.
Внуки те спостерігають
Не без інтересу.
Тож, як знов зайшли дебати.
Де приткнуть матусю, —
Почали і внуки «гратись»
У такому ж дусі.
Одне одному жбурляють
Лялечку дівчатка...
Це ж малі — поки ще грають,
А коли повиростають,
То...
Читай.
Спочатку.


ОПЕРАЦІЯ «ГИКАВКА»

Любить в гурті виступать
Тітка Василина:
— Нині сильна, що й казать,
Наша медицина.
Має засоби які!
Знає всі мікроби...
Та й для неї заважкі
Деякі хвороби.
Як професорські лоби
Морщаться безсило —
О, тоді вже ми, баби.
Беремось за діло.
Багатьох я за свій вік
Теж порятувала.
...Захворів мій чоловік —
Гикавка напала.
Цих болячок, мов кислиць.
Де й беруться в ката.
Лиш горілки вип'є Гриць —
Почина гикати.
Я стрічаю — зразу в крик:
— Нализавсь як зюзька!..
Він же тільки «гик» та «гик».
Як сусідська гуска.
Воду пив, сьорбав компот.
Щоб втопить це лихо.
Набирав повітря в рот
І стояв — не дихав...
Марно! Все одно гика...
Сваха завітала.
Радить:
«Ти його злякай!»
Вже, кажу, лякала, —
Мов, згорів наш спиртзавод:
Бачили заграву...
Що негайно на розвод
Подаю заяву...
В очі бризкала росу —
Тільки й це не діє...
Свашка грима:
«Застосуй
Нашу хірургію!
Треба гикавку таку
Налякати дзвоном:
По порожнім казанку
Бемкнуть макогоном!»
Я й рішилась, хоч було
Чоловіка жалко.
Заховалась під столом,
У руці качалка.
Лиш гикач мій на поріг —
З кухні вибігаю
Й дзень!.. По лобі...
Він і ліг.
Вимкнувсь...
Не гикає!..
Вмить я сваху привела:
«Йди — кажу, — скоріш-но.
Операція пройшла,
Ось поглянь — успішно!
Ізцілився мій гикач.
Лиш ногою дриґнув...»
А наставниця:
«Пробач...
Він не той... не гигнув?..»
Ґулю вздріла ось таку! —
Сплескує та аха:
«Не по тому ж казанку
Дзенькнула ти, свахо!»
Не гика й не диха більш...
Що ж робити, боже!..
«Викликай «швидку» скоріш,
Ще врятує, може!..
«Скора» швидко прибула.
Медсестричка шприцем
Вмить до тями привела
І мене і Гриця.
...Він не п'є вже й не гика,
Бо кажу я: Грицю!
Операція така
Може повториться!

ШТРАФНА КУРКА

Перемацав, перегріб
Речі всі в квартирі —
Та й на пиво не нашкріб
Грошенят Порфирій.
Все — дружина
(ну й жінки!)
Вже дійшла до практики:
Конфіскує й копійки,
Ради профілактики!
І плащі, і піджаки
Жіночка облазила.
Ач, вся одіж язики
З вішалки показує!..
В двір виходить наш бідак.
Лайка з губ зривається.
Раптом чує:
«Куд-куда-ак!..»
Курка озивається.
... Читать дальше »
Просмотров: 2031 | Добавил: rusy | Дата: 03.09.2013 | Комментарии (0)



Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові.

Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».

Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого й співрозмовника.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Утім, паралельно з «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.
Просмотров: 1373 | Добавил: rusy | Дата: 30.07.2013 | Комментарии (0)



САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ

Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Про рід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двох синів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось — закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно, прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів.

— Чого це ти, Олександре, співаєш? — спитав.

— А то що?

— Сьогодні ж твій батько помер.

Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12».

Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великий рід; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей, моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у час епідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна (Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині була українська, але записані вони були поляками. Франц Малецький був висококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрий дім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплату податку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи на початку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тільки індивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, ні баби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, було то в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а його жінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в один місяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мав темно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в «Домі на горі» як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичів непрямого коліна, але це я зроблю іншим разом.

Було в мене досить багате подіями і враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудись забредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Було в мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало мені на голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, де тоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не було проблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібру і застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протягло по бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу.

Але ні, тут, здається, самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясав сусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що а задавали в школі моєму братові, щось на зразок:

Знову сонце, знову день,

Ворог знищений на пень.

А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки.

Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, а коли вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомира виїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні, до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов, загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тих чоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний і загинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув в армії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шев ... Читать дальше »
Просмотров: 1713 | Добавил: rusy | Дата: 30.07.2013 | Комментарии (0)



Рік народження Миколи Вінграновського — 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше— Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами...
Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу...
7 квітня 1961 року «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.
Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року.
Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність мала символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача.
Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості.
Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура...
Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986)... Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.
Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка.
Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.
Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.
Просмотров: 3346 | Добавил: rusy | Дата: 30.07.2013 | Комментарии (0)

..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017