Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Початком "роботи" надзвичайної комісії слід вважати виступ Молотова на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. Він поінформував, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, зокрема по селянському сектору - 261 млн. Інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І справді, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники, яких кинули на хлібозаготівлі, бачили на власні очі трагізм ситуації. Більшість із них не могла залишитися лише гвинтиком бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри у саботажі: "Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... стали боятися того, що селяни не здогадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори".

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. Деякі села заносилися на "чорну дошку". В них селяни позбавлялися права на виїзд, і, якщо в селі не було запасів їжі, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межівського району вимерло повністю, Вербки Павлоградського району - наполовину.

Зимові хлібозаготівлі виссали з колгоспів не тільки нагромаджені з літа невеличкі натуральні фонди, а й навіть жалюгідні рештки зерна в соломі й полові після обмолоту. В потягах і на Станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим родинам.

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Отже, Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз із республіки майже всі наявні запаси. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі фактично забрали останній шматок хліба у голодуючих.

В архівах не знайдено документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Бо її й не було. Молотов, а іноді Каганович, здійснюючи інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові постанови щодо "посилення" хлібозаготівель, які вони вважали за необхідне прийняти, йшли під грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦК КП(б)У Є. В. Костра, голови Раднаркому УСРР В. Я. Чубаря та ін. Навіть у протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У, які тривали годинами, зафіксовано тільки присутність цих сталінських емісарів.

У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому УСРР "Про заходи до посилення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 р. містився пункт про застосування "натуральних штрафів". Йшлося про штрафування м'ясом тих колгоспів, які "заборгували" по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися за рахунок як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них у кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком.

Сам по собі цей пункт урядової постанови, як і вся вона,- зловісне свідчення варваризації тоталітарної держави за екстремальних умов економічної катастрофи. І все-таки "натуральні штрафи" передбачалися з дозволу області, і тільки м'ясом, без застосування обшуків. У розпорядженні наркомату юстиції УСРР від 25 листопада, де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність "масових трусів". Однак усні вказівки сталінських емісарів важили більше, ніж письмові постанови. Узявши за основу пункт про "натуральні штрафи", місцеві власті поширили їх на всі продовольчі запаси селян. Архівні документи, газети і спогади самих селян свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто залишить" ся живим, "уму-розуму" (вислів Косіора), тобто сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні у 1933 р., не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП (б) У цього періоду слово "голод" не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян призвело холоднокровне рішення Сталіна вилучити з українських селян усі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості. Щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалась уже в перший місяць дій молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Проте Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки "харчові труднощі в ряді колгоспів". У промові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно-заспокійливо заявив: "В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.- від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, сягають у 1932-1934 рр. 5 млн. чоловік. Дослідники дійшли до висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Україні на початку 30-х років. Голод 1933 р.- безсумнівно, найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

Використана література:

" Большая советская энциклопедия.

" Зайцев Ю. Історія України.

" Карамзин Н. История государства Российского.

" Карр Э. История Советской России.

" Коваль М. Історія України.

" Советская историческая энциклопедия.

В рiзнi перiоди ХIХ - ХХ ст. украiнська культура зазнала великого впливу цiлого комплексу iдей, вироблених про гресивними дiячами як православноi, так i греко-католицькоi церков, якi сприяли формуванню своэрiдноi ii самобутньоi нацiональноi iдеологii украiнського народу зорiэнтованоi на визрiвання його нацiональноi самосвiдомостi. Так, в першiй половинi ХIХ ст. в умовах украiнського вiдроження в Галичинi серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних традициях , з'являються такi освiченi й енергiйнi постатi, як випускники Львiвськоi духовноi греко-кятолицькоi семiнарii, дiячi прогресивного лiтературного угруповання Руська трiйця М. Шашкевич, I. Вагилезич, Я.Головацький, якi дбали не лише про iнтереси власноi церкви. а й про народнi, нацiональнi потреби, намагаючись сприяти пiднесенню народноi освiти, нацiональноi культури. Зразком такоi турботи за духовне вiдродження украiнського населення Галичини став iх вiдомий альманах Русалка Днiстровая, укладений з на родних пiсень, поезiй та наукових статей.

Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов'язаний з iм'ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого - не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (Просвiта, Рiдна школа) та молодiжних органiзацiй (Пласт), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.). Для художникiв Л. Шептицький придбав слецiальне примiщення, де мiстилася художня школа 0. Новакiвського i майстернi М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Украiнський католицький Союз, що видавав тижневик Мета та лiтературно-науковий журнал Дзвони, заклав друкарню Бiбльос. У 1919 р. Л. Шептицький органiзував у духовнiй семiнарii факультет, який перетворив у 1927 - 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академiю з фiлософським i теологiчним факультетами. У 1923 р. вiк заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. - Украiнський Католицький Iнститут Церковного З'эднання iм. митропо лита В. Рутського.

Митрополит Л. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний i вiдповiдальний перiод, коли посилився ii визвольний рух за своэ нацiональне й державне самовизначення. Вiн активно пiдтримував iдею украiнськоi державностi, брав участь у багатьох полiтичних акцiях. У 1918 р. як член Украiнськоi Нацiонзльноi Ради вiн виступив за створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вiтав у Львовi акт вiдновлення украiнськоi державностi i благословив утворення уряду незалежноi, самостiйноi Украiни на чолi з Ярославом Стецьком.

Революцiйнi подii 1917 р. викликали значнi змiни у церковному життi Украiни. Ще за часiв гетьманату робилися спроби започаткувати Украiнську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларацiя про необхiднiсть створення у незалежйiй Украiнськiй державi самостiйноi нацiональноi церкви. Пiсля падiння гетьманату Директорiя своiм декретом вiд 1 сiчня 1919 р. формально проголосила автокефалiю правсславноi церкви на Украiнi. Але органiзацiйне оформлення украiнськоi автокефалii вiдбулося лише 14 - 23 жовтня 1921 р. на Всеукраiнському православному церковному соборi у Киэвi, який висвятив протоiэрея Василя Липкiвського - одного з iнiцiаторiв руху за нацiональну церкву на першого эпископа УАПЦ та митрополита Киiвського i всiэi Украiни. Цим актом була фактично започаткована дiяльнiсть УАПЦ, яка стала помiтним явищем у духовному життi вiруючих Украiни в 20-х роках .

Однак негативне ставлення бiльшовицькоi влади до релiгii спричинило на початку 20-х рокiв руйнування церков, знищення творiв релiгiйного мистецтва, конфiскацiю церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеi, архiви, складськi примiщення. Проте й за таких важких умов украiнська iнтелiгенцiя й духовенетво намагалися зберегти нацiональну культурну спадщину. У червнi 1926 р. був прийнятий закон про захист iсторичних пам'яток i визначних мiсць, за яким деякi церковнi споруди та комплекси (наприклад, Киэво-Печерська лавра) перетворювались у державнi заповiдники.

Наприкiнцi 20-х рокiв почалися масовi репресii проти духовенства, дiячiв культури i науки, фахiвцiв, фактично проти всiэi украiнськоi iнтелiгенцii, яка була звинувачена в буржуазному нацiоналiзмi та контрреволюцiйнiй дiяльностi. В. Липкiвського усунули вiд проводу УАПЦ i згодом вислали на Соловки, де вiн помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославськiй в'язницi. В 1930 р. УАПЦ припинила своэ iснування на Украiнi. 3 32-х украiнських эпископiв живим залишився лише Iван Огiэнко (1882 - 1972 рр.) - вiдомий вчений i церковний дiяч, який багато зробив для вiдродження украiнськоi культури, дослiджуючи ii багату iсторiю у своiх численних публiкацiях (Украiнська культура, Украiнська церква тощо). Але й вiн був змушений емiгрувати за кордон, де продовжив свою релiгiйно-церковну та культурно-просвiтницьку дiяльнiсть серед украiнськоi дiаспори.Ще одним злочинним полiтичним актом пiсля лiквiдацii украiнськоi православноi автокефалii, спрямованим проти свободи совiстi украiнського народу, було знищення сталiнськими каральними органами у 1946 р. Украiнськоi Греко-Католицькоi Церкви. Значна частина ii духовеиства на чолi з Й. Слiпим (1892 - 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Вiд того часу аж до кiнця 80-х рокiв УГКЦ на Захiднiй Украiнi перебувала у пiдпiллi (катакомбна церква). Основну сферу своэi дiяльностi вона перенесла у середовище украiнськоi емiграцii.

3 40-х рокiв офiцiйне церковне життя на Украiнi зосередилося виключно в парафiях Украiнського Екзархату Руськоi Православноi Церкви (РПЦ). У повоэннi роки украiнське духовенство особливо великих зусиль докладало для лiквiдацii страшних наслiдкiв фашистськоi окупацii на Украiнi. Зокрема, як вiдомо, був зруйнований церковно-архiтектурний ансамбль Киэво-Печерськоi лаври, на територii якоi гiтлерiвцi повнiстю знищили всесвiтньовiдомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирi, яким було завдано всликоi шкоди.

Духовне слово вiруючим Украiни з Киэва доносив друкований церковний орган Православний вiсник, а украiнськiй дiаспорi - Канадський православний вiсник. Упродовж 60-х рокiв Екзарх Украiни, владика Iосаф був членом товариства культурних зв'язкiв з украiнцями за кордоном. Особливо посилилась культурно-просвiтницька дiяльнiсть украiнського духовенства в другiй половинi 80-х рокiв пiд час пiдготовки до вiдзначення 1000-лiття хрещення Киiвськоi Русi. В суспiльнiй думцi дедалi бiльшого поширення почали здобувати православно-богословськi оцiнки культурно-художнього життя минулого та його духовноi спадщини.
Пiд час урочистих актiв в Киэвi та iнших мiстах Украiни неодноразово пiдкреслювалась визначна роль церкви в утвердженнi та розвитку украiнськоi культури. Фонд культури Украiни органiзував виставку картин, скульптур, художнiх виробiв на честь 1000-лiття запровадження християнства. У Киiвському театрi опери i балету iм. Т. Шевченка вiдбувся концерт духовноi музики. Музей украiнського образотворчого мистецтва розгорнув виставку украiнськоi iкони ХII - ХIХ ст.

В сучасних умовах не зменшуэться роль рiзноманiтних християнських конфесiй в удосконаленнi духовного та суспiльно-полiтичного життя незалежноi Украiни, змiцнення державностi, розвитку нацiональноi школи. Вiдомо, як позначилися на долi украiнського народу, його державностi, культурi, духовному свiтi наслiдки тоталiтарноi радянськоi системи. Адже, сповiдуючи державний атеiзм, вона, по сутi, породжувала полiтику, спрямовану на денацiоналiзацiю украiнськоi культури, нiвелювання ii самобутностi, позбавлення тисячолiтнiх християнських традицiй, iх загальнолюдських цiнностей та iдеалiв. Пiд вульгарно-мате рiалiстичними гаслами: Релiгiя - це опiум народу, род духовноi сивухи - велась iдейна боротьба iз власним народом, його вiрою, звичаями i традицiями. Релiгiя оголошувалася пережитком минулого, а вiруючi люди вва-жалися найбiльш вiлсталою, темною верствою населення, яка пiдлягала перевихованню у процесi будiвництва нового (звичайно, безрелiгiйного) суспiльства. Владнi структури, керуючись настановами компартiйноi номенклатури, прагнули витiснити з украiнськоi духовностi власне нар ... Читать дальше »

ПЛАН

Етнічний розвиток Русі.

Хрещення русичів.

Вплив християнізації на розвиток держави.

Література

Етнічний розвиток Русі.

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її розв'язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: "Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі пра-етноси українців, росіян, білорусів?" Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй "Хроніці" показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв'язання проблеми етнічного кладу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держана, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, нона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності "великоруської" (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 року ЦК КПРС затвердив "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)", в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про "нову етнополітичну спільність — радянський народ".

З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни "давньоруська народність", "давньоруська етнічна спільність", "єдиний давньоруський етнос" тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти "окремішності" українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов'янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Русі функціонувала "Руська правда" тощо);

усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе-мель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім "руський", "русин", "русич");

консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення "єдиної латинської народності" на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо-ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: "Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов". Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися державні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву1.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фін-ськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східнослов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-то-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення кола ... Читать дальше »