Відбулися ще дві сесії Української Національної Ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були "Про основи шкільництва" й "Про мову". Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин "на школу рідною мовою". Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись "їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами".
Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні та зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся в Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог – надання землі галицькому селянству.
У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української Національної Ради, які забезпечили б опрацювання потрібного селянам земельного закону. Попри заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В.СІрком і К.Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, УНРада 14 квітня – напередодні завершення роботи сесії – ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "...наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому" [10, 277].
Отже, йшлося не так про "впорядкування" земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адміністративній владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовільне захоплення, ділення привласнених на основі сього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них".
Те, що земельний закон зовсім не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини. Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намагалося уникнути чергових звинувачень у "більшовизмі" та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель, які належали патронованим Антантою полякам.
Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В.Кучабський назвав земельний закон "найнещасливішим і гідним найбільшого жалю чином Української Національної Ради". Справді, рішення УНРади суперечило інтересам більшості населення. В день його ухвалення – 14 квітня 1919 р. – в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстання, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки війська вже наступного дня (це збігалося із закінченням останньої сесії УНРади) придушили виступ.
25 квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава: "Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних. Це може скінчитися катастрофою...
Соціальні реформи, особливо в земельному питанні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у житті населення Західної України" [10, 277].
Заклик С.Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співпрацю з національними меншинами, хоча законодавство ЗУНР загалом відповідало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, які розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співпраці з українською державністю. Поляки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чергою, вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотичною.
Але на одній із найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності – створенні національних збройних сил – справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії. Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство – люди різних переконань і політичних поглядів, включно з рядовими "москвофілами". Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом – знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження. Ця традиція збереглась і в регулярній Українській галицькій армії. З 12 її бригад 11 називалися (відповідно) Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською, Равською, Львівською й т. ін. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 – 70 тис, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади посідали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя й смерті.
Вплив народних мас на урядові структури чимдалі зростав. На виконання ухвали 9 листопада 1918 р. через три тижні у Фастові було укладено "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Стаття 1 цього підписаного 1 грудня документа містила заяву про "непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Наступні статті розкривали засади злуки. "З огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території" західноукраїнські землі отримували територіальну автономію в складі майбутньої неподільної України.
Під тиском війська й народних мас, які розуміли, що убезпечитись від іноземної загрози можна, лише об'єднавши всі українські території, УНРада на першому ж засіданні в Станіславі 3 січня 1919 р. схвалила "Передвступний договір" і доручила урядові завершити переговори про злуку. Рішення було ухвалено від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, – заявив Є.Петрушевич, – існує тільки одна Українська Народна Республіка". Для участі в урочистому акті з'єднання було затверджено представницьку делегацію.
Цей акт відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Наступного дня з'явилися відповідні постанови Трудового конгресу. Тепер Західноукраїнська Народна Республіка мала офіційно називатися Західною Областю Української Народної Республіки. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів, обраних як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною. Фактично ж ЗУНР і далі діяла як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і – за винятком деяких презентаційних моментів – на міжнародній арені. Тому в історичній літературі вживається назва ЗУНР і лише зрідка – ЗОУНР.
Хоч ЗУНР діяла в основному в Східній Галичині, вона намагалася поширити свій вплив і на інші західноукраїнські землі. Таким було бажання й населення цих територій.
Список использованной литературы:
1. Андрусишин В.І. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба директорії, УНР): Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997 – 176 с. 2. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ "Проза", 1993. – 592 с. 3. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. 4. Гошуляк А. Директорія Української Народної Республіки / Андрій Гошуляк // Історичний календар. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 323-324. 5. Гошуляк А. Перша конституція суверенної України / Андрій Гошуляк // Історичний календар: Наук.-попул. альманах. – К., 1997. – Вип. 4. – С. 117?118. 6. Гунчак Т. Україна: І половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993 – 288 с. 7. Держанюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. – К.: Оріяни, 1998. – 240 с. 8. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х т. Т. 2. – К.: Глобус, 1991. – 349 с. 9. Історія України. Всесвітня історія ХХ сторіччя: Посібник для вступників до вузів України / 9А.Й. Рогожин, В.О. Рум'янцев, М.М. Страхов; За ред. д-ра юрид. наук В.О. Рум'янцева. – Харків: Право, – 2000. 10. Історія України: нове бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. – К., "Альтернативи", 2000. – 464 с. 11. Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921: Ч.І. / І.П. Мазепа. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – С. 5-28. 12. Млиновецький І. Нариси історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. – Львів: Каменяр, 1994. – 571 с. 13. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття: К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с. 14. Павленко Ю., Хромов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). – К.: Манускрипт. 1995. – 263 с. 15. Петлюра С.В. Статті / Упорядник О.Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с. 16. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т. 2. – К.: Либідь, 1992. – 608 с. 17. Сергійчук В.І. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 рр. – К.: Українська видавнича спілка, 1999. – 412 с. 18. Солдатенко В.Ф. Українська революція: Істор. нарис: Монографія / В.Ф. Солдатенко. – К.: Либідь, 1999. 19. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – 248 с. 20. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – К.: Либідь, 1991. – 634 с. 21. Турчин А. Євген Петрушевич: Історичні постаті та діячі Сокальщини // http://www.sokal.lviv.ua. 22. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / Т.А. Бевз, Д.В. Веденеєв, І.Л. Гошуляк та ін. – К.: Парламентське видавництво, 1998. – 248 с. 23. Якель Р. Більше ніж адвокат: [Кость Левицький] / Роман Якель // Дзеркало тижня. – 2005. – № 6 Бесплатно скачать реферат "Євген Петрушевич" в полном объеме
