ДІККЕНС ЧАРЛЬЗ (Dickens, Charles) (1812–1870) - один із самих знаменитих англомовних романістів, прославлений творець яскравих комічних характерів і соціальний критик. Чарльз Джон Хаффам Діккенс народився 7 лютого 1812 у Лендпорте біля Портсмута. У 1805 його батько, Джон Діккенс (1785/1786–1851), молодший син дворецького й економки в Кру-Холле (графство Стаффордшир), одержав посаду клерка у фінансовому керуванні морського відомства. У 1809 він женився на Елізабет Барроу (1789–1863) і був призначений на Портсмундську Верф. Чарльз був другим з восьми дітей. У 1816 Джон Діккенс був направлений у Чатем (графство Кент). До 1821 у нього було вже п'ятеро дітей. Читати Чарльза навчила мати, якийсь час він відвідував початкову школу, з дев'яти до дванадцяти років ходив у звичайну школу. Не по роках розвинутий, він з жадібністю прочитав усю домашню бібліотечку дешевих видань. У 1822 Джон Діккенс був переведений у Лондон. Батьки із шістьма дітьми в страшному нестатку тулилися в Кемден-Тауні. Чарльз перестав ходити в школу; йому доводилося відносити в заставу срібні ложки, розпродавати сімейну бібліотеку, служити хлопчиком на побігеньках. У дванадцять років він почав працювати за шість шилінгів у тиждень на фабриці вакси в Хангерфорд-Стерз на Стренді. Він проробив там не більше чотирьох місяців, але цей час показався йому болісною, безнадійною вічністю і розбудив рішучість вибитися з бідності. 20 лютого 1824 його батько був арештований за борги й відправлений у в'язницю Маршалсі. Одержавши невелику спадщину, він розплатився з боргами і 28 травня того ж року був звільнений. Біля двох років Чарльз відвідував приватну школу за назвою Академія Веллінгтон-Хаус. Працюючи молодшим клерком в одній з адвокатських контор, Чарльз почав вивчати стенографію, готуючи себе до діяльності газетного репортера. До листопада 1828 він став незалежним репортером суду Докторс-Коммонз. До свого вісімнадцятиліття Діккенс одержав читацький квиток у Британський музей і прийнявся ретельно поповнювати свої знання. На початку 1832 він став репортером «Парламентського дзеркала»(«The Mirror of Parliament») і «Тру сан» («The True Sun»). Двадцятилітній юнак швидко виділився серед сотні завсідників репортерської галереї палати громад. Любов Діккенса до дочки керуючого банком, Марії Біднелл, зміцнила його честолюбні прагнення. Але сімейство Біднеллів не харчувало розташування до простого репортера, батьку якого довелось сидіти в борговій в'язниці. Після поїздки в Париж «для завершення утворення» Марія охолонула до свого шанувальника. У плині попереднього року він почав писати белетристичні нариси про життя і характерні типи Лондона. Перший з них з'явився в «Манслі мегезін» («The Monthly Magazine») у грудні 1832. Чотири наступних вийшли протягом січня – серпня 1833, причому останній був підписаний псевдонімом Боз, прізвиськом молодшого брата Діккенса, Мозеса. Тепер Діккенс був постійним репортером «Морнінг хронікл» («The Morning Chronicle»), газети, що публікувала репортажі про значні події у всій Англії. У січні 1835 Дж.Хогарт, видавець «Івнінг хронікл» («The Evening Chronicle»), попросив Діккенса написати ряд нарисів про міське життя. Літературні зв'язки Хогарта – його тесть Дж.Томсон був другом Р.Бернса, а сам він – В.Скотта і його порадником у юридичних питаннях – зробили глибоке враження на починаючого письменника. Провесною того ж року він обручився з Кетрін Хогарт. 7 лютого 1836, до двадцатичетирьохліття Діккенса, усі його нариси, у т.ч. трохи що не публікувалися раніше добутків, вийшли окремим виданням за назвою Нариси Боза (Sketches by Boz). У нарисах, найчастіше не до кінця продуманих і трохи легковажних, уже видний талант починаючого автора; у них порушені майже всі подальші Діккенсовские мотиви: вулиці Лондона, суди й адвокати, в'язниці, Різдво, парламент, політики, сноби, співчуття бідним і пригнобленим. За цією публікацією пішла пропозиція Чапмана і Холу написати повість у двадцятьох випусках до комічних гравюр відомого карикатуриста Р.Сеймура. Діккенс заперечив, що Записки Німрода, темою яких служили пригоди невдачливих лондонських спортсменів, уже приїлися; замість цього він запропонував написати про клуб диваків і настояв, щоб не він коментував ілюстрації Сеймура, а той зробив гравюри до його текстів. Видавці погодилися, і 2 квітня був виданий перший випуск Піквікського клубу. За два дні до цього Чарльз і Кетрін одружилися й поселилися в холостяцькій квартирі Діккенса. Спочатку відгуки були прохолодними, та й продаж не обіцяв великих надій. Ще до появи другого випуску покінчив життя самогубством Сеймур, і уся витівка виявилася під погрозою. Діккенс сам знайшов молодого художника Х.Н.Брауна, що став відомий під псевдонімом Фіз. Число читачів росло; до кінця видання Посмертних записок Піквикського клуба ( що виходив з березня 1836 по листопад 1837) кожен випуск розходився в кількості сорока тисяч екземплярів. Посмертні записки Піквикського клуба (The Posthumous Papers of the Pickwick Club) представляють собою заплутану комічну епопею. Її герой, Семюел Піквік, – це безжурний Дон-Кіхот, пухкий і рум'яний, котрого супроводжує спритний слуга Сем Уеллер, Санчо Панса з лондонського простолюду. Вільно наступні один за іншим епізоди дозволяють Діккенсу представити ряд сцен з життя Англії і використовувати усі види гумору – від грубого фарсу до високої комедії, рясно приправленою сатирою. Якщо Піквік і не має досить виражений сюжет, щоб називатися романом, то він, безсумнівно, перевершує багато романів зачаруванням веселості і радісним настроєм, а сюжет у ньому просліджується не гірше, ніж у багатьох інших добутках того ж невизначеного жанру. Діккенс відмовився від роботи в «Хронікл» і прийняв пропозицію Р.Бентлі очолити новий щомісячник, «Альманах Бентлі». Перший номер журналу вийшов у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини Діккенса, Чарльза молодшого. У лютневому номері з'явилися перші розділи Олівера Твіста (Oliver Twist; довершений у березні 1839), початого письменником, коли Піквик був написаний лише наполовину. Ще не закінчивши Олівера, Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nicholas Nickleby; квітень 1838 – жовтень 1839), чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу. У цей період він написав також лібрето комічної опери, два фарси і видав книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді. Від Піквіка Діккенс спустився в темний світ жаху, просліджуючи в Олівере Твісті (1838) дорослішання сироти, – від робітничого будинку до злочинних нетрів Лондона. Хоча огрядний містер Бамбл і навіть злодійське кубло Фейгіна забавні, у романі переважає лиховісна, сатанинська атмосфера. У Ніколасі Нікльбі (1839) перемішані похмурість Олівера і сонячне світло Піквіка. У березні 1837 Діккенс переїхав у чотириповерховий будинок по Дауті-стріт, 48. Тут народилися його дочки Мери і Кейт, і тут же вмерла його своячка, шістнадцятирічна Мери, до якої він був дуже прив'язаний. У цьому будинку він уперше прийняв у себе Д.Форстера, театрального критика газети «Екзамінер», що стали його іншому на все життя, порадником по літературних питаннях, виконувачем духівниці і першим біографом. Завдяки Форстеру Діккенс познайомився з Браунінгом, Теннісоном і іншими письменниками. У листопаду 1839 Діккенс узяв під оренду терміном на дванадцять років будинок № 1 на Девоншир-Террас. З ростом добробуту і літературної популярності зміцнювалося і положення Діккенса в суспільстві. У 1837 він був обраний членом клуба «Гаррик», у червні 1838 – членом знаменитого клуба «Атенеум». Виникавше час від часу тертя з Бентлі змусили Діккенса в лютому 1839 відмовитися від роботи в «Альманасі». У наступному році всі його книги виявилися зосереджені в руках Чапмана і Холу, при сприянні яких він почав видавати трьохпенсовий щотижневик «Годинник Містера Хамфри», у якому були надруковані Крамниця стародавностей (квітень 1840 – січень 1841) і Барнабі Радж (лютий – листопад 1841). Потім, змучений достатком роботи, Діккенс припинив випуск «Годин Містера Хамфрі». Хоча Крамниця стародавностей (The Old Curiosity Shop), вийшовши у світ, скорила безліч сердець, сучасні читачі, не приймаючи сентиментальності роману, вважають, що Діккенс дозволив собі надлишковий пафос в описі безрадісних мандрівок і сумно довгої смерті маленької Нелл. Цілком удалі гротескні елементи роману. У січні 1842 дружини Діккенс відплили в Бостон, де багатолюдна захоплена зустріч поклала початок тріумфальній поїздці письменника через Нову Англію в Нью-Йорк, Філадельфію, Вашингтона і далі – аж до Сент-Луїса. Але подорож була затьмарена зростаючим обуренням Діккенса з приводу американського літературного піратства і неможливості бороти з ним і – на Півдні – відкрито ворожою реакцією на його неприйняття рабства. Американські замітки (American Notes), що з'явилися в листопаду 1842, в Англії були зустрінуті теплими похвалами і дружелюбною критикою, але за океаном викликали люте роздратування. З приводу ще більш гострої сатири в наступному його романі, Мартін Чезлвіт (Martin Chazzlewit, січень 1843 – липень 1844), Т.Карлейль помітив: «Янки скипіли, як величезна сулія содової». Перша з Діккенсовських різдвяних повістей, Рождественська пісень у прозі (A Christmas Carol, 1843), також викриває егоїзм, зокрема спрагу прибутку, відбитий у концепції «хазяйновитої людини». Але найчастіше від уваги читача вислизає те, що прагнення Скруджа до збагачення заради самого збагачення представляє собою полусерьйозну-полукомічну параболу бездушної теорії безперервної конкуренції. Головна думка повести – про необхідність великодушності і любові – пронизує і Дзвону, що пішли за нею, (The Chimes, 1844), Цвіркун за вогнищем (The Cricket on the Hearth, 1845), а також менш удалі Битва життя (The Battle of Life, 1846) і Одержимий (The Haunted Man, 1848). У липні 1844 разом з дітьми, Кетрін і її сестрою Джорджиною Хогарт, що тепер жила з ними, Діккенс відправився в Геную. Повернувши в Лондон у липні 1845, він занурився в турботи по підставі і виданню ліберальної газети «Дейлі ньюс» («The Daily News»). Видавничі конфлікти з її власниками незабаром змусили Діккенса відмовитися від цієї роботи. Розчарований Діккенс вирішив, що з цього часу його зброєю в боротьбі за реформи стануть книги. У Лозанні він почав роман Домбі і син (Dombey and Son, жовтень 1846 – квітень 1848), перемінивши видавців на Бредбері і Еванса. У травні 1846 Діккенс опублікував другу книгу дорожніх заміток, Картинки з Італії. У 1847 і 1848 Діккенс брав участь як режисер і актор у благодійних аматорських спектаклях – Всяк у своїй удачі Б.Джонсона і Віндзорські насмішниці У.Шекспіра. У 1849 Діккенс приступив до роману Девід Копперфільд (David Copperfield, травень 1849 – листопад 1850), що із самого початку мав величезний успіх. Самий популярний із усіх Діккенсовських романів, улюблене дітище самого автора, Девид Копперфільд більш інших зв'язаний з біографією письменника. Було б невірно вважати, що Девід Копперфільд усього лише мозаїка кілька змінених і розставлених в іншому порядку подій життя письменника. Наскрізна тема роману – «непокірливе серце» юного Девіда, причина всіх його помилок, включаючи саму серйозну – нещасливий перший шлюб. У 1850 він почав видавати щотижневик ціною в два пенси – «Домашнє читання». У ньому містилося легке читання, різні зведення і повідомлення, вірші і розповіді, статті про соціальні, політичні й економічні реформи, що публікувалися без підписів. У числі авторів були Елізабет Гаскелл, Гаррієт Мартіно, Дж.Мередіт, У.Коллінз, Ч.Левер, Ч.Рід і Е.Булвер-Літтон. «Домашнє читання» відразу ж став популярним, його продаж досягала, незважаючи на епізодичні спади, сорока тисяч екземплярів у тиждень. Наприкінці 1850 Діккенс разом з Булвер-Літтоном заснували Гільдію літератури і мистецтва для допомоги нужденним літераторам. Як пожертвування Літтон написав комедію Ми не так погані, як здаємося, прем'єра якої у виконанні Діккенса з аматорською трупою відбулася в лондонському особняку герцога Девонширського в присутності королеви Вікторії. Протягом наступного року спектаклі пройшли по всій Англії і Шотландії. До цього часу в Діккенса було вісім дітей (один вмер у дитинстві), а ще один, остання дитина, повинний був от-от народитися. Наприкінці 1851 родина Діккенса переїхала в більш місткий будинок на Тевісток-сквер, і письменник почав роботу над Холодним будинком (Bleak House, березень 1852 – вересень 1853). У Холодному будинку Діккенс досягає вершин як сатирик і соціальний критик, міць письменника проявилася у всьому своєму похмурому блиску. Хоча він не втратив почуття гумору, його судження стають більш гіркими, а бачення світу безрадісним. Роман – своєрідний мікрокосм суспільства: домінує образ густого тумана навколо Канцлерського суду, що означає заплутаність законних інтересів, установ і стародавніх традицій ; туман, за яким ховається жадібність, сковує великодушність і застеляє зір. Саме через них, на думку Діккенса, суспільство перетворилося в згубний хаос. Судовий процес «Джарндисі проти Джарндисів» фатальним образом приводить свої жертви, а це майже все герої роману, до краху, руйнуванню, розпачу. Лихоліття (Hard Times, 1 квітня – 12 серпня 1854) друкувалися випусками в «Домашнім читанні», щоб підняти упалий тираж. Роман не був високо оцінений ні критиками, ні широким колом читачів. Люте викриття індустріалізму, невелике число милих і достовірних героїв, гротескність сатири роману виводили з рівноваги не тільки консерваторів і цілком удоволених життям людей, але і тих, хто хотів, щоб книга змушувала лише плакати і сміятися, а не мислити. Бездіяльність уряду, погане керування, корупція, що стала очевидної під час Кримської війни 1853–1856, поряд з безробіттям, спалахами страйків і голодних бунтів зміцнили переконаність Діккенса в необхідності радикальних реформ. Він вступив в Асоціацію адміністративних реформ, а в «Домашнім читанні» продовжував писати критичні і сатиричні статті; під час піврічного перебування в Парижеві він спостерігав ажіотаж на біржовому ринку. Ці теми – перешкоди, створювані бюрократією, і дика спекуляція – він відбив у Крихті Дорріт (Little Dorrit, грудень 1855 – червень 1857). Літо 1857 Діккенс провів у Гедсхіллі, у стародавньому будинку, яким любувався ще в дитинстві, а тепер зміг придбати. Його участь у благодійних представленнях Замерзлої безодні У.Коллінза привело до кризи в родині. Роки безустанної праці письменника затьмарювалися зростаючим усвідомленням невдачі його шлюбу. Під час занять театром Діккенс полюбив молоду акторку Еллен Тернан. Незважаючи на клятви чоловіка у вірності, Кетрін залишила його будинок. У травні 1858, після розводу, Чарльз-молодший залишився з матір'ю, а інші діти – з батьком, на піклуванні Джорджини як господарку будинку. Діккенс із жаром прийнявся за публічні читання уривків зі своїх книг перед захопленими слухачами. Посварившись із Бредбери і Евансом, що зайняли сторону Кетрін, Діккенс повернувся до Чапману і Холу. Припинивши випускати «Домашнє читання», він дуже успішно почав видавати новий щотижневик «Цілий рік», друкуючи в ньому Повість про два міста (A Tale of Two Cities, 30 квітня – 26 листопада 1859), а потім Великі надії (Great Expectations, 1 грудня 1860 – 3 серпня 1861). Повість про два міста не можна віднести до кращих книг Діккенса. У її основі лежать скоріше мелодраматичні збіги і насильницькі дії, ніж характери героїв. Але читачів ніколи не перестане захоплювати хвилюючий сюжет, блискуче карикатурне зображення нелюдського і вишуканого маркіза д'Евремонда, м'ясорубка Французької революції і жертовний героїзм Сидні Картону, що привів його на гільйотину. У романі Великі надії головний герой Піп розповідає історію про таємниче благодіяння, що дозволило йому піти із сільської кузні свого зятя, Джо Гарджери, і одержати належне джентльмену утворення в Лондоні. В образі Піпа Діккенс виставляє не тільки снобізм, але і хибність мрії Піпа про розкішне життя дозвільного «джентльмена». Великі надії Піпа належать ідеалу 19 в.: дармоїдство і достаток за рахунок отриманої спадщини і блискуче життя за рахунок чужої праці. У 1860 Діккенс продав будинок на Тевісток-сквер, і його постійним житлом став Гедсхілл. Він з успіхом читав свої добутки привселюдно по всій Англії й у Парижеві. Його останній закінчений роман, Наш загальний друг (Our Mutual Friend), був надрукований у двадцятьох випусках (травень 1864 – листопад 1865). В останньому завершеному романі письменника знову з'являються і з'єднуються образи, що виражали його осуд соціальної системи: густий туман Холодного будинку і величезна, що давить тюремна камера Крихти Дорріт. До них Діккенс додає ще один, глибоко іронічний образ лондонського смітника – величезних куп сміття, що створили багатство Гармона. Це символічно визначає мету людської жадібності як бруд і покидьки. Світ роману – усесильна влада грошей, преклоніння перед багатством. Шахраї процвітають: людині зі значимим прізвищем Веніринг (veneer – зовнішній лиск) купує місце в парламенті, а пишномовний багатій Подснеп – рупор думки суспільства. Здоров'я письменника погіршувалося. Не звертаючи уваги на загрозливі симптоми, він почав ще ряд стомлюючих публічних читань, а потім відправився у велике турне по Америці. Доходи від американської поїздки склали майже 20 000 фунтів, але подорож фатальним образом позначилося на його здоров'я. Діккенс бурхливо радувався заробленим грошам, але не тільки вони спонукували його почати поїздку; честолюбна натура письменника вимагала замилування і захватів публіки. Після короткого літнього відпочинку він почав нове турне. Але в Ліверпулі в квітні 1869 після 74 виступу його стан погіршився, після кожного читання майже віднімалися ліва рука і нога. Трохи оправивши в тиші і спокої Гедсхилла, Діккенс почав писати Таємницю Едвина Друда (The Mystery of Edwin Drood), плануючи дванадцять щомісячних випусків, і переконав свого лікаря дозволити йому дванадцять прощальних виступів у Лондоні. Вони почалися 11 січня 1870 ; останній виступ відбувся 15 березня. Едвин Друд, перший випуск якого з'явився 31 березня, був написаний лише до половини. 8 червня 1870, після того як Діккенс весь день проробив у шале в саду Гедсхилла, його за вечерею розбив удар, і наступного дня біля шести вечора він умер. На закритій церемонії, що відбулася 14 червня, тіло його було поховано в Куточку поетів Вестмінстерського абатства. І ще одна цікавинка з біографії Ч.Діккенса. Виявляється, класик англійської літератури Чарльз Діккенс був автором не тільки романів і новел. Останні дослідження доводять, що Діккенс написавши книгу про смачну і здорову їжу. Алі видавалася вона під псевдонімом. Повідомляється, що книга "Що в нас на обід?" вийшла під ім’ям Марії Клатербак. Академіки протягом десятиріч думали, що автором цієї книги була дружина письменника. Алі прапраправнук кращого друга Діккенса, Марка Лемона, обнародував документи, які доводять, що це зовсім не так. У цих аркушах говоритися про ті, як пані і пан Діккенс приступили до збирання рецептів для майбутньої книги, пише британська газета The Times. Примітно, що це відкриття було зроблене абсолютно випадково. 73-літній Марко Лемон виявив домашній архів під година звичайного прибирання будинку. Пітер Екройд, бібліограф Діккенса, заявивши: "Це просто вражаюче! Нова інформація про письменника не надходила давно". Куховарська книга була бачена в жовтні 1851 і завоювала величезнупопулярність. Справжньою сенсацією стали рецепти холодного пудингу і страви з голови ягняти, повідомляє Ananova.
