4. Наукові досягнення в епоху Просвітництва. Розвиток медицини.
5. Роль літератури в житті європейського суспільства доби Просвітництва.
6. Ідеї Просвітництва в мистецтві.
І. Тенденції культурного розвитку, започатковані епо¬хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За-хідної Європи.
Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо¬ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус¬пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.
Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре¬формації. Реформація (в перекладі з лат. — пере¬творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк¬ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.
З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов¬но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат¬ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.
Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.
Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, пра¬целюбності, організованості, політичної культури.
Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського пра¬ва, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.
Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лю-тер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на две¬рях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практи¬ки продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це по¬клало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Проте¬стантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.
Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).
Можна сказати без перебільшення, що Реформація змі¬нила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й до¬тепер існує у більшості європейських держав.
Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організува¬ти могутній спротив. Головними її знаряддями стали ор¬ден єзуїтів та реорганізована інквізиція.
Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями про¬ти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було впер¬ше опубліковано "Індекс заборонених книг".
На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, шо означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострен¬ня віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну те¬матику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху¬дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.
Альбрехт Дюрер (!471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні пи¬тання образотворчого мистецтва про перспективу та про¬порції. Творчість цього художника пройнята духом свобо¬ди, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конф¬ліктів, нестійкості всього земного. Це виразно прогляда¬ється в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апо¬столи". Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні тра¬диції умовностей та орнаментальності і створити реалі¬стичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетич¬ного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гос¬троти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає у по¬єднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуаль¬них колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики ви¬робляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро-ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Нью¬тона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Ра¬ціоналізм (від лат. гаїіо — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак¬тичний) — чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислен¬ня, яке в свою чергу надає людському існуванню справж¬нього сенсу. "Я мислю — отже, існую" — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розумі здатність істинно осмислити існу¬ючу реальність і не допускав можливості отримання хиб¬них знань унаслідок пізнавальної діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В контексті ра¬ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктив¬ний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіриз¬му закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний ме¬тод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціо¬налістичного світогляду в контексті розвитку експеримен-тального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.
2. У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі — бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. baroko — дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від¬родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас¬тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу¬ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра¬жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак¬ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис¬тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське). Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро¬дою класицизм (від лат. — зразковий), який пе¬режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб¬солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра¬ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по¬діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — коме¬дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі¬шування трагічного і комічного, величного і простого, су¬воро дотримувався закон "трьох єдностей" — дії, часу, міс¬ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо¬в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас¬тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який ут¬вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур¬но-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу сві¬домості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "ви¬сокого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спо¬кою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, вико¬ристанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціаль¬них низів як представників розуму і здорового глузду.
З. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус¬пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со¬ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро¬мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс¬тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту¬лати спричинили надлам старої феодальної організації.
Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга¬дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про¬світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784р.).
За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу¬чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних ри¬сах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:
1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед¬ливості", рівності.
Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до-помогою якого можна перевернути всю систему громад¬ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот¬ра готувала собі ідейні засади приходу до влади.
Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Визначальним моментом культурного життя епохи Про¬світництва була безмежна віра в перетворювальні можли¬вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит¬ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про¬сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен¬ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.
3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по¬кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насампе¬ред тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. вис¬тупала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класо-вий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася вла¬дою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу¬азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифео¬дальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.
3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національ¬ним відродженням, особливими стимулами для яких ста¬ли гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщи¬ни в Україні.
Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо¬стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак¬тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно¬ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес¬тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе¬редніх років.
Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.
Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню¬вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт¬во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі¬заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро¬стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про¬світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис¬тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні¬стю винахідливого героя.
Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су¬спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а при¬близно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.
4. Формування світоглядних орієнтирів Просвітницт¬ва пов'язане не лише з загальною атмосферою доби, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії.
Виникненню матеріалізму XVIII ст. сприяв майже 300-річний досвід зростання нового природознавства, по¬кликаного до життя зародженням і поширенням капіталі¬стичного способу виробництва. Потреби інтенсивного розвитку продуктивних сил при¬вели до того, що нове природознавство на противагу схо¬ластиці повернулося лицем до "тлінної" природи, зверну¬лося до експериментального вивчення властивостей матерії, законів руху земних і небесних тіл, до встановлення фізико-математичних виражень цих законів. Допитливий людський розум на страх церкві почав проникати в таєм¬ниці не тільки неорганічного, але й органічного світу. Ве-личезним успіхом фізіології XVIII ст. стало відкриття І. Гарвеєм кровообігу. Були написані праці, що встановлювали залежність психічних явищ від стану людського тіла. І тим самим підготували висновки, які заперечували суб-станціональність душі.
Просвітництво XVIII ст. спиралося на видатні відкрит¬тя Р. Декарта, І. Ньютона і Г. В. Лейбніца в галузі фізики і математики, на перші досягнення передової біологічної думки, завдяки чому поступово витіснялися релігійні і спіритичні погляди на сутність життя, віталістичні та тео¬логічні уявлення, встановлювалися природні причиннонаслідкові зв'язки і закономірності життєвих процесів. Біологія була тоді ще далека від скільки-небудь широких наукових узагальнень. Однак праці У. Гарвея, М. Мальпігі, Я. Сваммердама, Ф. Реді, А. Левенгука в галузі анатомії, фізіології й ембріології вже давали матеріал для обґрунту¬вання матеріалістичної думки про те, що життєві явища такі ж пізнавані, як і всі інші, і мають у своїй основі не загад¬кові містичні чи ірраціональні начала, а природні фізико-хімічні процеси.
Своєрідною енциклопедією була для просвітителів-філософів XVIII ст. багатотомна "Природнича історія" Бюффона і його співпрацівників. Прогресивний мислитель, лю¬дина енциклопедичних знань, Ж. Бюффон (1707—1788), вступаючи в суперечність з пануючими в природознавстві поглядами, зробив спробу звести сукупно найважливіші досягнення природничих наук своєї епохи. Його окремі здогади про еволюційний розвиток органічного і неорга¬нічного світу Землі були спрямовані проти грубого і наївно¬го релігійно-догматичного мислення.
Усередині XVIII ст. природничі науки, зробивши знач¬ний крок уперед у матеріалістичній інтерпретації явищ природи, перервали, по суті, свої зв'язки з релігією і мета¬фізикою. Однак фактичною відмінністю цієї доби є нерів-номірний розвиток різних галузей природознавства. На той час, коли механіка твердих тіл і математика досягли висо¬кого щаблю, хімія, біологія й інші науки знаходилися ще на етапі становлення.
Такий нерівномірний поступ наукових знань проявлявся і в медицині. Незважаючи на досягнення анатомії, фізіоло¬гія з клінікою (а особливо головна клінічна спеціальність — терапія) протягом довгого часу відставали. Великий вклад у процес становлення клінічного навчання студентів здійснив Лейденський університет, при якому була ство¬рена в XVII ст. клініка. Лейден у XVII ст. став науковим центром. У його університеті працювали К. Лінней, Р. Де-карт, Ж. Ламетрі, X. Гюйгенс. Особливо значну роль у за¬провадженні клінічного навчання відіграв Герман Бургав (1668—1738), який викладав у цьому університеті клініку внутрішніх захворювань і патології. Основний принцип навчання, який він пропонував, це навчання біля постелі хворого. До Бургава приїздили вчитися лікарі з інших країн, його називали "вчителем всієї Європи". Учнями Бургава були фізіолог Альбрехт Голлер у Німеччині, французький лікар Ламетрі, клініцист Ван Світен у Відні. В Росії мето¬ди Бургава підтримував і популяризував засновник Московського госпіталю Микола Бідлоо. Недоліком у діяльності Бургава було те, що всі процеси, які відбуваються в організмі людини, він пояснював з погляду механіки.
Нові підходи до розвитку медичних знань проповідував французький вчений Ж. Ламетрі (1709—1751). В головно¬му своєму творі "Людина —машина" він проголосив про¬граму вивчення життєвих процесів шляхом дослідів і зак¬ликав до перебудови фізіологічної науки на матеріалі¬стичній основі, за що піддавався переслідуванням з боку церкви і змушений був виїхати до Німеччини.
Початок патологічної анатомії поклав італійський лікар Джованні Баттіста Морганьї (1682—1771). Свої наукові ви¬сновки Морганьї зробив на основі великої кількості дослі¬джень і створив найціннішу наукову працю з патології, яка заклала основи цієї науки. Вчений стверджував, що кожна хвороба має своє місцезнаходження, кожній хворобі пере¬дують певні матеріальні зміни в тому чи іншому органі тіла, розтин трупа дає можливість встановити хворобливі зміни органів. Таким чином, дослідник визначив місце патоло¬гічної анатомії як складової частини клінічної медицини.
За реформу медичної освіти виступав французький вче¬ний П. Ж. Кабаніс (1757—1808). Він підтримав ідею ство¬рення медичних шкіл при великих лікарнях, щоб навчан¬ня учнів відбувалося біля постелі хворого, щоб таким чи-ном лікар умів лікувати, а не тільки показувати свої знання під час диспутів. На рубежі XVII—XVIII ст. культура, наука і, зокрема, медицина набувають кардинально нових рис. Боротьба за новітні ідеї здійснюється в умовах конфлікту між матеріа¬лістичними і метафізичними поглядами, проте, переборю¬ючи різноманітні труднощі, медицина в окремих галузях досягла значних успіхів.
5. Соціально-економічні перетворення доби Просвіт¬ництва вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей у літературі.
Разом з філософами-просвітителями прогресивні пись¬менники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності. Найбільш радикальні автори ви¬сували ідеї рівності людей у правах, стояли вище соціаль-но-верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеа¬ли, популярні серед широких народних мас.
Просвітителі підпорядкували свою художню творчість завданню перебудови суспільства, їхні твори носили глибокий філософський характер. У ряді випадків — це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і де-яка раціоналістичність художньої творчості просвітителів. Борючись за перебудову суспільства, утверджуючи прин¬цип активного впливу художника на громадську думку, вони створили нові жанри філософсько-політичного рома¬ну, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлети Лукіяна, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу, твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, яких вважали своїми ідейними попередниками. Відстою¬ючи демократичні напрями мистецтва, просвітителі ввели в літературу нового героя — простолюдина. В якості пози-тивного образу митці оспівали і прославили його працю, його мораль, співчутливо і проникливе показали його страждання. Викриваючи сваволю панівних станів, вони сміливо вводили в літературу критичний елемент. Вони дали світу твори високого політичного і художнього значення.
У своїй творчості просвітителі-літератори використову¬вали три основні типи художнього мислення : класичний, романтичний і реалістичний.
Класицизм XVIII ст., незважаючи на безперечну свою схожість із класицизмом XVII ст., все ж не був прямим нащадком останнього, а являв собою принципово нове історико-художнє явище. Якщо класицизм XVII ст. форму¬вався в умовах консолідації націй, коли абсолютна монар¬хія відігравала значною мірою позитивну роль у суспіль¬ному житті, і не піднімався до заперечення наявних сус¬пільних відносин, то класицизм XVIII ст. відзначався антифеодальною спрямованістю, оскільки він розвивався в умовах, коли буржуазія готувалася до вирішального штур¬му феодальних бастіонів.
Сентименталізм (від фр. — чуття) був своєрід¬ною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Ідеалам просвіт¬ницького класицизму, котрий виріс на ґрунті "само-задоволеного" розуму, сентименталізм протиставив ідеал "природної людини", складений з елементів утопії. Проте саме цей мотив-ідеал захистив культуру Просвітництва від всевладдя логічного холодного розуму, став запорукою розвитку її майбутнього.
Розуміння людини як такої, що живе за законами при¬роди, стало відправним моментом раціоналізму в його по¬мірковано критичному варіанті. Визначається нова культурна цінність — художня правда, яка відкрила шлях реаліс¬тичному мистецтву.
Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм (від лат. речовий, дійсний) досяг в Англії, яка в середині XVII ст. стала на шлях капіталізму. Саме в Англії з'являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристо¬кратичної аудиторії аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складалася вона переважно з представ¬ників так званого третього стану, які жадали бачити в мис¬тецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості.
Головним жанром у літературі XVIII ст. стає соціально-побутовий роман.
Одним з найбільш відомих англійських письменників доби Просвітництва був Д. Дефо (1660—1731), автор памф¬летів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман "Робін-зон Крузо". Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби з небезпекою.
Чимало передових, близьких народові ідей, висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667—1745). В широко відомому романі "Манд¬ри Гулівера" під виглядом казкових подорожей свого ге¬роя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чван¬ливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людсько¬го благородства на коней. Його роман — глибокий і склад¬ний філософсько-сатиричний твір. Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р. Бернса (1749— 1796). У своїх поезіях він змальовував образи селян ("Був бідний фермер батько мій"), виступав проти соціального й національного гноблення ("Веселі жебраки"). Революцій¬ними настроями пройняті його твори періоду Французь¬кої буржуазної революції 1789 р. — "Дерево свободи", "Чес¬на бідність".
Важливий крок у напрямку реалістичного відображен¬ня дійсності здійснила французька художня література епохи Просвітництва. Значний вплив на неї справили ре¬алістичні традиції іспанського роману і творчість таких англійських письменників, як Дефо і Свіфт. Але літерату¬ра Просвітництва у Франції мала також найближчих по¬передників у своїй країні, насамперед в особі видатного письменника Алена Рене Лесажа (1668—1747). Його сати-ричний роман "Кривий біс" і особливо "Пригоди Жіль Блаза із Сантільяни" дають панорамну картину суспільних відносин, висувають на перше місце кмітливого і спосте¬режливого простолюдина, викривають звичаї аристократії, чиновників, духовенства; піднімають завісу над справжні¬ми мотивами їхніх вчинків.
У творіннях Вольтера і Руссо французька художня літе¬ратура безпосередньо зливається з передовою громадською думкою епохи Просвітництва. Боротьба за нові естетичні ідеали досягає кульмінації в період розквіту діяльності Д. Дідро.
Дені Дідро (1713—1784) був видатним французьким про¬заїком і драматургом. Він залишив помітний слід в есте¬тичній теорії і художній критиці свого часу. В повісті "Мо¬нахиня" Дідро викриває злочини церкви. Розповідаючи про долю дівчини, насильно постриженої в черниці, він розк-риває звичаї монастирів, існуючі в них порядки. В повістях "Племінник Рано" і "Жак-фаталіст" у формі живого діа¬логу розкриваються соціальні проблеми того часу.
У галузі драматургії друге покоління просвітителів відмо¬вилося від жанру класицистичної трагедії і повернулося до міщанської драми ("серйозної" чи "слізної" комедії). Гла¬шатаєм цього повороту в драматургії був Дідро. Не король чи знатна особа, а рядова людина, буржуа повинні бути ге¬роями драми; не боротьба людини з долею, а боротьба лю¬дини проти суспільних несправедливостей повинна склада¬ти її зміст. Дідро ілюструє свою теорію власними п'єсами— "Позашлюбний син" (1757 р.) і "Батько сімейства" (1758 р.).
Глибоким соціальним змістом сповнені твори французь¬кого драматурга і публіциста П.О.К. Бомарше (1732—1799). Найбільш відомі серед них комедії "Севільський цируль¬ник" та "Весілля Фігаро", де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і тямущого слуги Фігаро. Перед глядачем не лише безтурботний ве¬селун, майстер хитрої інтриги, але й людина розумна та енергійна. П'єси містили чимало гострих випадів супро¬ти зловживання владою, спадкових привілеїв, що ними так хизувались аристократи. Сюжети комедій Бомарше вико¬ристали великі композитори сучасності Моцарт і Россіні для створення своїх безсмертних опер.
Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух "Буря і натиск". Представники цього напряму Й. В. Гете, Й. Ф. Шіллер, Г. Бюргер, Я. Ленц та інші виступали проти деспотиз-му, в ім'я справедливості та свободи, оспівували сильних, сміливих людей, яким властиві яскраві, глибокі почуття. Саме такими рисами характеру наділені герої творів вели¬кого поета і драматурга Й. Ф. Шіллера (1759—1805). У драмі "Вільгельм Телль" оспівано швейцарського народного ге¬роя, борця за незалежність і визволення країни з-під авст¬рійського гніту; драма "Орлеанська діва" присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.
Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII — початку XIX ст. був поет і мислитель Й. В. Гете (1749—1832), один із найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насиль¬ства, бо був переконаний, що більше користі дадуть вихо¬вання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що і відобра¬зив яскраво у всесвітньо відомій драматичній поемі "Фауст". Над цим твором він працював майже все життя. У се¬редньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість здійснити всі свої ба¬жання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає сенс життя? Що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст до¬ходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі. На сюжет "Фауста" французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив однойменну оперу, яка ко-ристується величезною популярністю і сьогодні.
Таким чином, творчість багатьох талановитих письмен¬ників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітницт¬ва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей. 6. Розвиток європейського мистецтва XVIII ст. складний і нерівномірний. У позбавленій національної єдності Італії найвищі мистецькі досягнення пов'язані з венеціанською школою. У Франції прослідковується еволюція від рококо до мистецтва програмно-громадянської моральності. В мистецтві Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвину¬того буржуазного суспільства. Молодий Гойя в Іспанії всією своєю творчістю, по суті, готував романтизм наступного сто¬ліття. Найціннішою спадщиною XVIII ст. стали закладені в ньому основи естетики й мистецтвознавства як справді нау¬кової дисципліни, розвиток якої тісно пов'язаний з успіхами філософії.
Просвітителі проголосили метою мистецтва наслідувати природу, але природу упорядковану, удосконалену (Дідро, А. Поп), очищену розумом від згубного впливу рукотворної цивілізації, створеної абсолютистським режимом, суспіль¬ною нерівністю, неробством, розкішшю. Раціоналізм філо¬софсько-естетичної думки XVIII ст., однак, не пригнічував свіжості й щирості почуття, але породжував спрямованість до пропорційності, вишуканості, гармонійної довершеності художніх явищ мистецтва, починаючи з архітектурних ан¬самблів і закінчуючи прикладним мистецтвом. Просвітителі надавали величезного значення в житті і мистецтві почут¬тю — осередку найблагородніших поривань людства, почут¬тю, що прагне цілеспрямованої дії, почуттю, здатному відро-дити справжні чесноти "натуральної людини", яка керуєть¬ся законами природи.
Гостра спостережливість, витончена культура думки і почуття характерні для всіх художніх жанрів XVIII ст. Художники прагнули зафіксувати різноманітні у відтінках, буденні, життєві ситуації. Самобутні індивідуальні образи тяжіли до цікавих розповідей і феєричної видовищності, гострих конфліктних дій, драматичних інтриг і комедійно побудованих фабул, витонченого гротеску, буфонади, гра¬ціозних пасторалей, галантних святкувань.
Нові проблеми постали і в архітектурі. Зменшилося значення церковного будівництва, зросла роль світської архітектури, привабливо простої, оновленої, позбавленої надмірної імпозантності. В деяких країнах розв'язувалися проблеми планування міст майбутнього. Народжувались архітектурні утопії: графічні архітектурні пейзажі Д. Б. Піранезі, так звана паперова архітектура.
Узвичаювалися міські ансамблі громадських споруд і тип приватного, інтимного житлового будинку. Разом з тим у мистецтві XVIII ст., порівняно з попередніми епохами, стали меншими синтетичне сприймання і повнота охоп-лення життя. Порушувався колишній зв'язок монументаль¬ного живопису і скульптури з архітектурою, в них посили¬лися риси станковізму і декоративності. Предметом особ¬ливого культу стало мистецтво побуту, декоративних форм. Поряд з тим зросла взаємодія і взаємозбагачення різних видів мистецтва. Досягнення, набуті одним видом мистец¬тва, вільніше використовувались іншими. Так, був досить плідним вплив театру на живопис і музику.
Мистецтво XVIII ст. пройшло два етапи. Перший_про-довжувався до 1740—1760 рр. Він характеризується видо¬зміною пізніх форм бароко в декоративний стиль рококо. Своєрідність мистецтва першої половини XVIII ст. — в по¬єднанні дотепного і глузливого скептицизму і вишуканості. Це мистецтво, з одного боку, витончене, аналізує нюанси почуттів і настроїв, спрямоване до граціозної інтимності, стриманого ліризму, з іншого боку, тяжіє до "філософії насолод", до казкових образів Сходу— арабів (шейхів), китайців (чаклунів), персів (фокусників). Одночасно з ро¬коко розвивався реалістичний напрям. У деяких майстрів він набув гостровикривального характеру (У. Хогарт). Відкрито виступала боротьба художніх напрямів всередині національних шкіл. Другий етап пов'язаний з плюралізмом естетичних ідеалів, їхньою конкуренцією, змагальністю, за плечима яких стояли різні культурно-політичні позиції дер¬жавних інституцій і народних традицій.
Одночасно з класицизмом, і зазнаючи його впливу, про¬довжував функціонувати реалістичний напрям, у якому художники намагались узагальнювати життєві явища.
У другій половині XVIII ст. в мистецтві зародився сен¬тименталізм з його культом почуття і пристрасного покло¬ніння всьому простому, наївному, щирому. Виник і пов'я¬заний з ним передромантичний напрям у мистецтві, про-будився інтерес до середньовіччя і народних форм мистецтва. Всі ці напрями та ідеї знайшли прояв у різних видах мистецтва — архітектурі, живописі, скульптурі, му¬зиці. На початку XVIII ст. монументальний архітектурний стиль змінився новим художнім напрямом — мальовничо-урочистим, вишуканим рококо (від фр. — декора¬тивний мотив на зразок мушлі). Сформувавшись у 20-ті ро¬ки XVIII ст., рококо досягло розквіту в 30-ті—40-ві роки. В цей час будівництво із Версаля остаточно переноситься в Париж, який продовжував зберігати за собою славу найбагатшого і найкрасивішого міста Європи.
Архітектура втрачала тенденції до грандіозних ансамблів за версальським взірцем. Але потяг до розкоші набирав ін¬шої форми. На зміну садибному замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів, невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії, розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані са¬лони і будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об'єму і вну¬трішнього простору, архітектори часто відступали від логіч¬ної ясності і раціонального підпорядкування частин ціло¬му. Невеликі за розмірами кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер'єри готелів роко¬ко вражають безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.
Типовий зразок рококо — інтер'єр готелю Субіз, ство¬рений архітектором Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється грацією форм, невиму¬шеною витонченістю.
У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підда¬ний критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітек¬турі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярно¬му. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненаро¬ком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж пере¬важали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але допов¬нені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїч¬не начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.
У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть пе¬реважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гар¬монія і пропорційність усіх частин архітектурної компо-зиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.
Власні національні шляхи англійська неокласика зна¬ходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.
В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене¬ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову¬вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об¬рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону¬ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).
Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве¬неції, виразником її духу, був представник пізнього баро¬ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопатри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви¬довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни¬чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек¬тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай¬краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене-ціанське богослужіння XVIII ст.
Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприк¬лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі). Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим ве¬ликим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фла¬мандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюже¬том стали галантні картини свята — аристократична ком¬панія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонче¬ною грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в пар¬ку", "Скрутне становище").
Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почут¬тя, його наростання, і передано це відчуття кольором чу¬дового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художни¬ка. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").
Найбільш реалістичний твір Ватто — "Крамниця Жерсена". У правій частині картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминучість життя, слави, влади і вічність — тільки мистецтво?" — запитують мистецтвознавці.
Істинним представником французького рококо вважа¬ють Франсуа Буше (1703—1770) — "першого художника короля", як його величали, директора Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розум¬ним. Він умів робити все: панно, картини, театральні де¬корації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це пасто¬ральне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду жит¬тям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Аму¬ром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у вбранні пас¬тушки, однак — це аристократка, парижанка.
У другій половині життя Буше стає об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими бороли¬ся просвітителі.
Стиль мистецтва Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистец¬тва, вже по суті був винесений вирок, продовжив блиску¬чий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісно¬го таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучен¬ня блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини. Він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадь¬кома", "Щасливі можливості гойдалок").
Портрети багатьох художників цього часу — в основно¬му жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Пет¬рівни та багатьох знатних дам; Жан-Манр Натьє, який малював парижанок) в образах кокетливих, грайливих, пікантних богинь, муз, німф, весталок, які втратили кла¬сичну велич і стриманість.
Подібні смаки, одначе, під впливом прийдешньої епо¬хи і Просвітництва поступово змінювалися.
Незаперечний вплив буржуазії викликав Інтерес до гол¬ландського реалізму, і художник Жан Батіст Сімеон Шар-ден (1699—1779), працюючи вже у руслі нових естетичних ідей, створив, по суті, нову систему живопису.
Почав він із натюрморту зі здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: пред¬мети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлені у нього будь-якої претензії і сповнені живопис¬ної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жан¬ровому живописі — на противагу аристократичним галант¬ним святам і пастушачим ідиліям — Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, зати¬шок ранньобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). Дійсно він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вог¬нищу — справді бюргерські чесноти. Ці картини стали ма¬ленькими шедеврами реалістичного мистецтва. У Жана Батіста Грьоза (1725—1805), теж співця скром¬ного побуту третього стану, дещо інший підхід. Він близь¬кий до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" — проголошував Дідро, присвятивши Грьозу не одну сторінку своїх творів. Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника за¬знала величезного впливу ідей Руссо, проповіді патріар¬хальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Грьоза немає шарденівських міри і смаку. І його "мораль¬ний живопис" — "Читання Біблії" (де батько сімейства роз'яснює дітям біблію), "Сільські заручини"; "Паралітик" (якого доглядає дружина) — має іншу назву — "Плоди доб¬рого виховання", а "Розпещене дитя" — "Плоди поганого виховання" — це живописна дидактика. Такі прославлені і уподобані міщанством дівочі "Голівки" Грьоза з піднесе¬ними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташе¬ням тощо досить банальні.
Лінію Шардена, що перейшла у розвинений психо¬логізм, продовжили Жан Етьєн Ліотар, Жан Батіст Перроно, Моріс Латур.
Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стри¬мувався феодальними війнами і Реформацією. Пуритан¬ський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.
Розквіт англійської національної школи живопису по¬в'язаний з ім'ям Вільяма Хогарта (1697—1764). Його твор¬чості властиве правдиве, аналітичне за своїм характером зображення побуту та звичаїв свого часу; простежується така ж, як і в романах, спрямованість на дослідження "люд¬ської природи", той же моралізаторський акцент. І не див¬но, що твори Хогарта досить часто використовувалися як ілюстрації до англійських реалістичних романів XVIII ст.
Показовою в цьому плані є його серія з шести картин під загальною назвою "Кар'єра повії" (1731 р.). Зміст цієї серії перегукується з романом Д. Дефо "Молль Флендерс". Проте перед нами не ілюстрація, а реальна життєва істо¬рія селянської дівчини, котра в Лондоні потрапила до рук старої звідниці, потім стала утриманкою і врешті-решт за¬кінчила своє життя серед мешканців лондонського "дна".
Кожна з картин відображає певний вузловий момент цієї ординарної і багато в чому узагальненої історії, одночасно художник декількома деталями зв'язує попередню карти¬ну з наступною, створюючи своєрідну живописну сповідь. На жаль, картини не збереглися. Вони загинули під час пожежі в 1755 р. і дійшли до нас в авторських гравюрах. Близькими за духом та творчою манерою до "Кар'єри повії" постає серія з восьми картин "Кар'єра марнотратника" (1735 р.) та "Модний шлюб" (1743 р.) — найвизначніша за майстерністю виконання серія, а також "Вибори до пар¬ламенту" (1754 р.).
Своїми серіями-хроніками Хогарт започаткував перші сторінки реалізму в живописі та графіці. У його творах світ не втрачає своєї чуттєвої чарівності, негідними постають лише засоби використання життєвих благ у сучасному йому суспільстві.
Весь хід розвитку просвітницького реалізму свідчить про його тісний зв'язок з усім спектром культурних пошуків епохи. Саме в реалістичному мистецтві того часу знайшла свій вияв тенденція до внутрішньої цілісності твору, подо¬лання його відірваності від життя. Зміцнення реалістичної установки на зображення дійсності в мистецтві розглядалось ідеологами Просвітництва як ефективний засіб вирішення суспільних проблем.
І все ж, незважаючи на значні досягнення, реалізм як провідний тип художнього осмислення дійсності заявить про себе на більш високій стадії суспільного і художнього розвитку. Важливою передумовою цього повинна була стати поява цілісної реалістичної системи розуміння світу і лю¬дини. Проте це вже лежало за межами XVIII ст.
Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр, який посідає одне з основних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. та більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські ака¬демії на континенті.
Першим президентом академії був Джошуа Рейнольдс (1723—1792), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в своїх роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тіціана і Рубенса, багато чого у них запозичив. Чимало робіт створив на історичні і міфо¬логічні сюжети ("Немовля Геркулес, яке душить змій" — картина, замовлена у 80-х роках Катериною II, прослав¬ляє перемоги Росії — одна з найкращих у цьому жанрі). Рейнольдс малював дуже багато — іноді до 180 портретів на рік. Роботи його були пишними й урочистими, але в них повною мірою відображена просвітительська віра в люди¬ну, її розум, її досконалість та інші позитивні якості. Пол¬ководці ("Лорд Хітфілд"), письменники ("Порене Стерн"), актори ("Девід Геррік", "Сара Сіддонс в образі музи тра¬гедії"), лондонські красуні ("Неллі О'Брайен"), дитячі портрети, які мали гучний успіх, — все це у зображенні Рей-нольдса чудові люди, в них підкреслено все найкраще, натхненне. Художник Просвітництва наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих рисах, духовній суті. Внутрішня динаміка картин досягається певним ко¬льоровим складом: напруженим контрастом між звичайним золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом і вкрапленнями плям інтенсивно-синього, зеленого або яс¬краво-гарячого.
Рейнольдсу англійський живопис завдячує славою. Цьо¬му сприяли і громадська просвітницька діяльність худож¬ника, і його праці з теорії мистецтва, естетики.
Найближче до Рейнольдса стояв Джордж Ромні, який малював портрети молодих англійок ("Дочка пастора", "Місіс Грір"), звичайно, камерно, інтимно, навіть іноді впадаючи у солодкуватість ("Мати і дитя"). Менш відомі портретисти — Джон Хоппнер, Джон Опі (англійський Караваджо); шотландський майстер Генрі Реберн. Захоп¬лено був прийнятий на континенті Томас Лоуренс. Почавши з портретів, близьких творчо до Рейнольдсових, Лоу-ренс завершив свою творчість більш холодними, поверхо¬во ефектними, хоч і, безсумнівно, віртуозними за технікою виконання. Певного розвитку набрав побутовий жанр, гра¬фіка — в основному репродукційна, вона популяризувала твори живопису.
Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейнсборо (1727—1788). Якщо Рейнольдс показав реалі¬стичну сторону просвітницької естетики, то Гейнсборо — емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність худож¬ника визначили натхненність, мрійливість, тиху замис¬леність відображених персонажів. Гама сіро-голубих, зелен¬куватих відтінків стає визначальною в його живописі. Він не підкреслює суспільної ролі героя (портрет Сари Сіддонс). В його репрезентативних портретах є інтимність і мелан¬холія. Ліричному обдаруванню Гейнсборо близький сенти¬менталізм, який у цей час формувався в англійській літе¬ратурі, але, як і кожний великий майстер, він не виходить за рамки одного стилю.
Для портретів Гейнсборо дуже важливий пейзаж, що надає ліризму його роботам. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю ("Містер Ендрюс з дружиною"). Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і ду-шевно тонкі, поетичні, інтелектуальні моделі зображува¬них ("Блакитний хлопчик", "Місіс Грехем", "Сквайр Халлет з дружиною", "Ранкова прогулянка"). Живописна тех¬ніка Гейнсборо — мазки різної товщини і форми синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих тонів — наче створена для передачі вологого повітря, в якому розчиня¬ються обриси пагорбів і котеджів, усієї поезії старої Англії.
Визначна роль у мистецтві за доби Просвітництва на¬лежала скульптурі.
Скульптура у Франції, як і в інших державах Європи, пройшла ті ж самі, що і живопис, етапи: це переважно рокайльні форми у першій половині XVIII ст. і наростан¬ня класичних рис — у другій. Група приборкувачів коней (Гійом Кусту (1678—1746), виліплена для парку розваг у Марлі (тепер на Єлисейських полях), пройнята духом ба¬роко. Але вже зображення королеви Марії Ліщинської в образі Юнони позначене віяннями нової доби. Риси лег-кості, свободи, витонченості у Жана Батіста Пігаля (1714— 1785), артистизм і відчуття матеріалу у Клода Мішеля, який працював у дрібній пластиці. Блискучий майстер класициз¬му Етьєн-Моріс Фальконе (1716—1791) став знаменитим, працюючи в Росії ("Мідний вершник", моделі для фарфору). Він автор статуй та композицій на міфологічно-алего¬ричні теми.
Молодший сучасник Фальконе Жан Антуан Гудон (1741 — 1828) створив скульптурне-портретну галерею вче¬них, філософів, людей мистецтва. Серед них статуя Воль-тера — в обличчі старого із запалими щоками, проваленим ротом живе незгасний насмішкуватий розум.
Помітне місце в мистецтві XVII ст. належить музиці, високо оціненій в естетичних творах просвітителів. Так, у Монтеск'є є висновок про те, що музика, яку греки вва¬жали вихователькою моралі, і справді "протидіяла жорст-кому впливу грубої установи і в галузі виховання відводи¬ла для душі місце, якого у неї без цього не було б".
В епоху Просвітництва серед композиторів з'явилися такі титанічні постаті, як Г. Гендель, Й. С. Бах, Й. Гайдн, К. В. Глюк, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен. Кожен з цих митців справив грандіозний вплив на розвиток усієї світо¬вої музичної культури.
Як бачимо, духовна культура доби Просвітництва склад¬на і суперечлива. Періоду властиві такі особливості худож¬нього сприйняття життя як інтимність, ліризм і гостра спостережливість. Ці якості принесли нові відкриття і про-сунули далеко-далеко вперед світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, вла-стивих мистецтву попередніх епох. Таким чином, підсумовуючи сказане, підкреслимо, що XVIII ст. своєю культурою, що розвивалася під знаменом звернення до розуму в усіх сферах життя, зробило вагомий внесок у справу становлення цінностей як європейської ци¬вілізації, так і людського суспільства взагалі. Проголосивши лозунги із загальнолюдським змістом, створивши шедеври мистецтва і літератури, парову машину та інші технічні до¬сягнення, які перевернули суспільне життя в прямому розу¬мінні слова, Просвітництво стало ще одним освіченим су¬спільством, щаблем на шляху до Свободи особистості.
