Ткацтво — один із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв'язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.
Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство — вирощування луб'яних культур — льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.
Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі — у III тис до н. є. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця.
Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого — вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток — основи та зручності переплітання до них внизу прив'язували кам'яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи — парні й непарні. Парні прив'язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні — до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або з допомогою тонкої палички — «глиці» прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі, килими тощо.
Численні археологічні знахідки прядильно-ткацьких знарядь (пряслиць для веретен, кам'яних і глиняних тягарців для натягування основи у вертикальних ткацьких верстатах) засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільської культури.
Унаслідок фізичних якостей тканини того періоду не збереглися. Однак відбитки тканин на денцях керамічного посуду (с. Стіна на Вінничині) дають підстави стверджувати, що тогочасні люди володіли такими техніками, як полотняне і репсове переплетення. Очевидно, їм відомі були фарби з охри, каоліну та інші натуральні барвники, оскільки на глиняних статуетках окремі частини жіночого одягу позначені кольором. Поліхромний орнамент і висока майстерність, типові для трипільської кераміки, дають підстави припускати, що вони характерні були й для оздоблення інших предметів побуту, в тому числі й тканин для одягу і обладнання житла. У розкопках катакомб (II тис. до н. є.) та курганів знайдено кольорові смугасті тканини, які засвідчують уміння давніх майстрів фарбувати.
Значного піднесення ткацьке ремесло зазнало в добу заліза, у період розквіту скіфської культури. Матеріали поховань 3 курганів Чортомлик, Куль-Оба та інших підтверджують, що скіфські жінки займалися ткацтвом. Багаті скіф'янки користувалися веретенами грецького типу з кістяним набором, а бідні — дерев'яними з глиняним або свинцевим пряслом.
Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканих виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманітні пам'ятки ткацького виробництва протослов'янських племен. Крім найпоширеніших з них — пряслиць, тягарців, веретен, у X—XIII ст. зустрічаються ножиці для стриження овець, залізні та кістяні гребені для розчісування прядива та ін. Особливо багатий матеріал знайдено в розкопках с. Райки на Житомирщині. Поряд із згаданими пам'ятками тут виявлені клубки вовняної пряжі, лляні нитки, зітлілі рештки насіння конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти одягових тканин. Знайдено також дерев'яне і кістяне мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (подібна до дерев'яних кросенець для ткання тасьми, поясів тощо).
Найважливіше значення мають збережені в Райковецькому городищі деталі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва XI— XIII ст. на теренах Київської Русі.
Серед розмаїття пам'яток цього періоду вирізняються також прясельця із зображенням магічних знаків-оберегів тварин, хрестиків, кружечків, рисок та ін. Окремі з них позначені написами жіночих імен, ініціалів тощо. Так, на шиферному прясельці, знайденому 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви, позначено, що воно належало жінці із старослов’янським іменем «Потвора». На двох інших, знайдених у 1935— 1937 pp. у Вишгороді під Києвом, є написи «Невесточ» та «Иулиана».
Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, пов'язаних з обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.
Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі, упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.
Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.
Кропіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.
Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називалися «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина».
У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж.
Отже, починаючи з IX—X ст., на ґрунті домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла і співіснує у двох формах до наших днів.
Ремісники продовжували жити по селах, але більшість із них селилися у містечках і містах поблизу торговельних шляхів, монастирів, феодальних дворів, фільварків, а також працювали у дідичів. Спочатку міські ремісники належали до привілейованої частини населення. З розвитком феодальних відносин вони потрапляли щораз у більшу залежність від двору — змушені були сплачувати податки власними виробами. Сільські ткачі відбували повинність здебільшого лляними і конопляними полотнами, скатертинами, рушниками, деколи вовняними гунями (узорними покривалами, які виконували функції килима) попругами тощо, в той час як міські ремісники — переважно сукнами.
Виділення міського ткацтва в окремий вид ремесла мало велике значення для удосконалення технології ткацького виробництва і поліпшення якості продукції. Завдяки підвищенню продуктивності праці, розвитку виробничих сил, у зв'язку з заміною натуральної ренти на грошову зменшилася залежність ткачів від феодалів, почало розвиватися вільне ремесло. Внаслідок цього у XIII—XVI ст. в Україні сформувалися такі ткацькі осередки, як Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Судова Вишня, Кременець, Белз, Холм та ін.
Економічно незалежні міські ткачі, які набули професійної майстерності, стали об'єднуватися в окремі організації — цехи. У XIV ст. вони існували в багатьох містах і містечках західних земель України: Самборі, Львові, Городку, Сокалі, Дрогобичі, Стрию, Судовій Вишні, Яворові, Щирці тощо. На початку свого розвитку цехова організація сприяла підвищенню продуктивності праці ремісників та удосконаленню технології. Цехи мали свої статути, привілеї, що регламентували діяльність своїх виробників. Цехові ткачі спеціалізувалися на виготовленні різних видів тканин та товарів (сукна, полотна, скатертин, обрусів, рушників, переміток, вибійки тощо). Вироби продавалися не лише на місцевих ринках, а й експортувалися. Ремісників, що не належали до цехів, називали «партачами». Вони мали обмежені можливості для праці та збуту своєї продукції-У XVII ст. на ґрунті цехів виникають нові форми організованого виробництва тканин — мануфактури, які проіснували до середини XIX ст. Вони діяли переважно в осередках, багатих на місцеву сировину.
На мануфактурах працювали наймані робітники, ручна праця яких поділялася на окремі процеси (прядіння, зсукування ниток, фарбування пряжі, ткання), що забезпечувало значно більшу рентабельність підприємств. Вони спеціалізувалися також на виготовленні окремих видів товарів (полотна, сукна, килимів, шовкових та позолочених тканин тощо).
Промислові суконні мануфактури у XVII—XVIII ст. були у Сокалі, Рогатині, Заложцях, Заліщиках, Минківцях, Ґолохвастах, Ярмолинцях, Деражні, Корці тощо. Полотняні мануфактури зосереджувалися головним чином на Поділлі — у Заліщиках, Потоці, Махнівці, Немирові та ін. Шовкові та золотолиті тканини виробляли у Києві, Бродах, Лагодові, Сокалі, Міжгір'ї, Куткорі, Золочеві, Львові, Корці, Меджибожі, Немирові, Кам'янці-Подільському, Станіславові. Продукція цих підприємств мала значний попит на місцевих ринках та йшла на експорт. Однак розвиток промисловості та поширення значно дешевших тканин фабричних підприємств зумовили посту повий їх занепад, а в середині XIX ст. — й припинення існування цехів та мануфактур.
Мануфактури були перехідною формою організації праці від цехів, дрібного ремісничого виробництва, до машинної капіталістичної промисловості. Отже, протягом віків паралельно з домашнім виготовленням тканини виробляли в цехах (починаючи з XIV ст.), у мануфактурах (з XVII до середини XIX ст.), на фабричних підприємствах (XIX—XX ст.). Селянські ткацькі промисли кінця XVIII — початку XIX ст. зберігали ще багато рис, характерних для періоду натурального господарства. Вони базувалися на переробці власної сировини. В осередках, розташованих поблизу промислових центрів і торговельних шляхів, усе більше тканин вироблялося на збут.
З другої половини XIX — на початку XX ст. тканини виготовляли в домашніх умовах, у системі промислів і промислового виробництва. Найбільшого розвитку ткацький промисел цього часу набув у центральних районах України, особливо на Лівобережжі. Однак промислові тканини поступово стали витісняти народні. Тому наприкінці XIX ст. робилися спроби активізувати розвиток народного ткацтва. В центральних і східних областях України — Переяславі-Хмельницькому, Решетилівці, Кролевці, Дігтярях при губернських земствах організовано зразкові ткацькі майстерні та школи. На Поділлі, Волині, Галичині та Буковині засновано ткацькі товариства, при яких теж снували школи та майстерні. Вони відігравали прогресивну роль у збереженні та примноженні місцевих традицій, але не здатні були вплинути на загальний стан занепаду народного ткацтва.
У зв'язку з активним розвитком текстильної промисловості фабричні тканини щораз більше проникали в сферу щоденного побуту українців. Це призвело передусім до витіснення з ужитку домотканих виробів господарського призначення, а згодом і окремих видів тканин для одягу та інтер'єру. Цей процес посилювався ще й насильницькою колективізацією українських сіл, різким скороченням вівчарства, посівів льону і конопель, які були сировинною базою домашнього ткацького виробництва. Особливо швидко цей процес відбувався у центральних і східних областях України, значно повільніше — на Поліссі і в Карпатському регіоні. Внаслідок нестачі сировини власного виготовлення ткалі почали застосовувати фабричну бавовняну пряжу (бамбак, памут, заполоч), вовняну (волічку, бавину), а також шовкові та металеві нитки.
У 20—30-х роках у всіх раніше діючих осередках ткацтва були створені артілі з виготовлення тканин. У 60-х роках більшість з них об'єднали, укрупнили, реорганізували у фабрики та художньо-виробничі об'єднання. Значна частина цих підприємств народних художніх промислів діє і в наш час.
Виробляють тканини на значно удосконалених горизонтальних верстатах, які мають пристрій для піднімання й опускання ниток основи, рівномірного розташування її по всій ширині та прибивання ниток піткання. Тканини виготовляють переплетенням двох систем ниток — основи і утка (піткання) з допомогою різної кількості підніжок.
За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані — комбіновані (при виготовленні тканини іноді поєднували два і більше видів пряжі — лляну і конопляну, лляну, вовняну та бавовняну тощо).
За технікою виготовлення розрізняють полотняні тканини; саржеві — ремізно-човникові (чиноваті); перебірні («заборові»); килимові; ворсові.
Вироби з найпростішим полотняним переплетенням тчуть на двох підніжках, із саржевим (чиноватим) — на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. Характерна особливість саржевих тканин — дрібні візерунки у вигляді скісних чи зигзагоподібних ліній, ромбиків. Різні напрямки застилання ниток основи і утоку створюють на поверхні тканин тональні світло-тіньові переходи. Саржевою технікою тчуть найрізноманітніші народні тканини, скатертини, покривала (верети, рядна), запаски тощо.
При перевірній техніці тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням з допомогою різної кількості ремізок. Для утворення основного візерунка додатково піднімають окремі нитки основи вручну або з допомогою простих пристроїв (прутиків, рейок тощо). Типовою ознакою перевірних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узор — на окремих ділянках або по всій ширині виробу. Залежно від способу прокладання ниток узору виділяються дві групи перебірних технік: класичний перебір і його варіанти — «перетик», ткання «під дошку», «на прутах», «забирання»; «під полотно» і «вибором» тощо. Перебірною технікою виготовляють узорні смуги на скатертинах, веретах, рушниках, наволочках, запасках, опинках, фартухах та ін.
Килимова «закладна» техніка («у вічко», «на пряму межову нитку», «на косу нитку») характерна тим, що різнокольорові нитки піткання прокладають по ширині тканого виробу на окремих ділянках, відповідно до узору, переплітаючи їх полотняним переплетенням. Ця техніка поширена на всій території України. Нею виготовляють килими, запаски-фартухи (на Поділлі, Поліссі), рушники, сумки (на Буковині, в Закарпатті).
Ворсова техніка буває двох видів. Нею виготовляють тканини з розрізним і петельчатим ворсом. Як тло застосовують тонку пряжу, а ворс у вигляді вільно звисаючих коротких кінців ниток або петель («кучерів», «ключок») створюють з товстіших і м'якших ниток, які прокладають суцільно або лише у місцях візерунків. Цією технікою тчуть окремі види покривал («оббиванці») на Буковині, рядна на Поліссі (Чернігівщина), верхній плечовий одяг («гуні») на Бойківщині та Лемківщині, а також коци на Полтавщині, Харківщині тощо.
Вироби народного ткацтва класифікуються за видами сировини, техніками виготовлення, функціональним призначенням і осередками виготовлення.
За функціональним призначенням тканини поділяються на три групи: для одягу, впорядкування житла, для натільного вбрання (сорочок і головних уборів, хусток тощо); сукна для поясного чоловічого (штанів волосінок); верхнього чоловічого та жіночого одягу (сердаків, мант, кабатів); тканини для сумок (бесаг, тайстр, дзьобеньок) тощо. Ткали й суцільні вироби для поясного жіночого вбрання (плахт, запасок, горбаток, фартухів) та доповнення до чоловічого і жіночого костюмів — пояси (крайки, попружки) та ін.
Тканини для інтер'єру відповідно до функціонального призначення бувають: для застелення столів — скатертини (обруси); накривання постелі — покривала (верети, рядна, покрівці, коци, ліжники); для утеплення і прикрашання стін — окремі види рушників, верет, килимів; для застелення підлоги — хідники, килимові доріжки тощо. Поряд з традиційними тканинами у сучасний побут входять і нові види тканих виробів: декоративні серветки, доріжки, накидки, портьєри та ін.
Різновидом тканин господарського призначення є мішковина. За осередками виготовлення виробництво тканин на Україні зосереджено в таких відомих центрах художніх промислів, як Кролевець, Суми, Дігтярі, Решетилівка, Богуслав, Обуховичі, Львів, Косів, Коломия та ін. Незважаючи на спорідненість, ткані вироби кожного локального осередку мають свої характерні особливості.
Сьогодні значно скоротилося виробництво тканин у домашніх умовах. До певної міри їх продовжують виготовляти згаданим способом у Карпатах, на Поліссі та в деяких осередках західних, центральних і східних областей України. Найбільш обдаровані майстри-ткачі гідно продовжують і розвивають усталені принципи художнього вирішення тканин для оздоблення сучасного житла та одягу.
Найбільша кількість продукції виробляється на підприємствах художніх промислів — фабриках художніх виробів та виробничо-художніх об'єднаннях. Тут працює чимало талановитих ткачів. Зразки для масового та малосерійного виготовлення тканин розробляють творчі працівники — майстри та художники підприємств.
До ткацьких підприємств належать фабрики художніх виробів у Кролевці, Богуславі, Дігтярях Переяславі-Хмельницькому та ін. Однією з найбільш відомих в Україні є Кролецька фабрика художнього ткацтва. Вона спеціалізується на виробленні тканин для оздоблення житла, громадських інтер’єрів та одягу. Це передусім декоративні рушники, скатертини і покривала, килимки, наволочки для диванних подушок, портьєри, серветки, а також тканини для жіночих суконь, спідниць, фартушків тощо. Особливо популярні кролевецькі «красні» рушники з укрупненими геометричними мотивами розет, ромбів; геометризовано-рослинними зображеннями «дерева ясиття», квітів; півниками, качечками, птахами та фігурами людей.
На Богуславській фабриці виготовляються тканини інтер'єрного та одягового призначення: доріжки, скатертини, рушники, покривала, наволочки, портьєри, серветки, купонні тканини для спідниць, суконь, фартухів тощо. Це вишукані в художньому розумінні перебірні тканини зі збільшеним або здрібнено-масштабним орнаментом. Традиційні елементи — зірки, стовпчики, ромбики, решітки, по-різному поєднуючись між собою, по черзі виступають то як провідний, то як допоміжний мотив.
Дігтярівська фабрика наслідує багаті традиції уславленого чернігівського ткання плахтових тканин. З них у давнину виготовляли своєрідне поясне жіноче вбрання — плахти. Вони характерні поєднанням різних технік ткання (здебільшого полотняного та різних варіантів перебірного) і клітчастими візерунками. За зразками старовинних плахт творчий колектив підприємства розробляє цікаві композиції сучасних декоративних килимів, скатертин, покривал, портьєр, спідниць тощо. Основними мотивами таких тканин є ромби і розети. Колорит формують насичені сині, охристо-золотисті, оранжеві, пурпурно-вишневі, коричневі та зелені барви.
Переяслав-Хмельницька фабрика продовжує мистецькі традиції ткання Київщини. Тут також виготовляють плахтові тканини, скатертини, декоративні доріжки, серветки, наволочки для диванних подушок, крайки та ін. Вироби цього осередку ткацтва подібні до дігтярівських, але відрізняються від них характером трактування ідентичних орнаментальних мотивів, композиційним вирішенням та колоритом. Вони вирізняються стрічковими композиціями, утвореними чітким ритмом простих геометричних мотивів, — прямокутників, ромбиків, хрестиків, крапок. До основного червоного кольору та підпорядкованих йому чорного та білого часом вводять незначну кількість жовтої, синьої та зеленої барв.
Багаті традиції народного ткацтва Львівщини примножує творчий колектив ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату. Тут виготовляють високого художнього рівня вовняні тканини одягового та інтер'єрного призначення. Це верети, серветки, доріжки, накидки, наволочки на диванні подушки і комплекти для кутків відпочинку. Виробляють також тканини для святкового і ритуального одягу (сорочок, спідниць, суконь), строїв для фольклорних колективів тощо.
Традиції гуцульського ткання виявляються у творчості талановитих ткаль з багатьох гірських сіл, об'єднаних при Косівському художньо-виробничому комбінаті. Тут масово тчуть розмаїті узорні ліжники, ліжникові накидки на крісла, верети, серветки, доріжки, рушники, крайки, тканини для святкового і сценічного вбрання. У них панують стрічкові композиції, основні мотиви — скосики, клинці, ромби, розети, хрестоподібні фігури та ін. У кольоровій гамі гуцульських тканин переважають насичені теплі барви (червона, оранжева, жовта) і підпорядковані їм чорна, зелена та ін.
Осередок покутського ткання нещодавно відроджений у Коломиї на Івано-Франківщині. Тут виробляють верети, серветки, рушники, скатертини, наволочки на подушки, купонні тканини для святкових сорочок, суконь та поясного вбрання (опинок, запасок, спідниць), а також для сценічних, фольклорних костюмів. Характерними є стрічкові композиції, утворені розетами, ромбами, хрестоподібними фігурами, кучерями тощо. В них червона або вишнева барва поєднується з чорною, а іноді жовтою та зеленою.
Відроджується призабуте ткання «серпанкових» розріджених тканин, які в минулому на Поліссі використовували переважно для жіночих головних уборів — наміток. Утверджуються й характерні особливості поліського узорного ткацтва. Аналіз сучасного стану художніх промислів свідчить, що традиції ткання краще засвоюються при надомній формі праці, яка базується на спадковості родинного досвіду. Виробництво тканин на підприємствах художніх промислів, особливо в останні десятиліття, супроводжується підвищенням продуктивності праці за рахунок механізації, стандартизації та звуження асортименту продукції. Це призводить до таких негативних явищ, як уніфікація, спрощення композицій, збіднення колориту, зниження художньої якості виробів. За таких умов роль найдосвідченіших народних майстрів уподібнюється рівневі ткачів — виконавців чужих зразків, позбавлених права на імпровізацію.