Споконвіку в нашого народу було розвинуте високе почуття поваги і шани до тих, хто одійшов у вічність. І стосувалося це не тільки родовідних осіб, але й чужинців, яких доля закинула в далекі краї. Отож давайте разом пригадаємо наші давні й добрі звичаї.
Не всі, очевидно, знають, що первісна форма — ще до впровадження християнства на Русі — поховання набіжчиків здійснювалася через трупоспалення. Біля тіла покійника спочатку влаштовували обрядову утчу з всілякими забавами та ритуалізованими дійствами. По завершенні обряду тіло «віддавали вогню», тобто провадили кремацію. На місці схорону висипали високу могилу. Особливо урочисто робили ці обряди на честь удільних князів, воїнів і знатних людей.
Донедавна майже на всій території України було безліч таких поховань. У народі ці місця вважалися священними — їх не розкопували і не розорювали. На жаль, останнім часом деякі господарники зазіхнули і на всенародні святині. Більшість курганів уже розорано.
З прийняттям християнства обряд трупоспалення було замінено похованням тіла покійника у могилках. Але шана до давніх курганів залишилася непорушною.
Відтак шанобливе ставлення до пращурів, що узвичаїлося в науковій термінології як «культ предків», віддавна мало високоморальні риси. Однією з форм була незаперечна повага до небіжчиків. Віддавна місця, де ховали померлих, як уже мовилося, вважались священними. Переважно це були-пагорби, обіччя шляхів та цвинтарі культових споруд. При цьому намагались уникати сусідства з розважальними закладами чи громадськими осередками. Щоб могилкам надати своєрідної камерності й затишку, на цвинтарях висаджували спеціальні породи дерев, залежно від регіональних природних умов. На Поліссі, скажімо, це сосна, ялина, акація, калина, верба, береза. На гробках приживляли також і традиційний барвінок. У давніші часи на місцях поховань обов'язково висаджували і дуби; як ми знаємо, саме це дерево вважалося ритуальним: біля нього дайбожичі влаштовували капища, справляли жертвоприношення, з них виготовляли ритуальні статуї, оскільки дуб символізував довголіття й безсмертя. Відтак його не можна було використовувати для господарських потреб. Це вже пізніше цей звичай втратив своє первісне значення.
Поховальний обряд має свої суворі канони. За християнським звичаєм небіжчиків ховають головою на захід. Крім того, на цвинтарі раніше заборонялося хоронити тих, хто вмер «не своєю смертю», себто наклав на себе руки чи утопився, а також убивць, розпусників тощо; їхні могилки знаходилися за межею цвинтарів. У такий спосіб християнська мораль остерігала від небажаних вчинків.
У нашій уяві хрест на могилі — одвічний атрибут поховань. Одначе з'явився він значно пізніше, ніж християнство стало пануючою релігією на всій території України — середина XVII століття (маю на'увазі глибинне Полісся, де ще довго вірували у дайбожичів). Попервах на місцях захоронення насипали невеликі пагорби й обносили їх «зарубами» чи «зарубками». Обтесані, квадратної форми бруси закріплювали на кінцях «в замок», тобто в заруби. Така форма в'язки кутів характерна для давніх жител і культових споруд. Залишки зарубів збереглись і на Золотих воротах у Києві, які свого часу будували майстрові з Полісся.
Кількість зарубів залежала від товщини брусів. Це переважно два або три вінці. Замість хреста на могилку клали камінь чи висаджували деревце, переважно берізку, і озеленювали барвінком. До сьогодні поховання «в заруби» збереглося лише в одному селі на Україні — Сварицевичах, що на Рівненщині.
Могилки, як правило, огороджували тинами або обсаджували деревами. На них заборонялося випасати тварин, організовувати будь-які забави або ігри, вирубувати для господарських потреб лісонасадження. Кожен, хто заходив на могилки або проходив повз них, неодмінно знімав головний убір, віддаючи шану покійникам.
Це стосувалося й одиноких у степу чи обіч доріг поховань, переважно козаць¬ких та чумацьких могилок. До них завше ставились з особливою шанобою. Козаки, вирушаючи в похід чи повертаючись додому, неодмінно зупинялися біля загиблих побратимів, згадували їх незлим тихим словом, віддаючи шану пострілами з мушкетів.
Чимало пісень оспівують і чумацькі поховання. Мандруючи довгими і нелегкими шляхами багатостражденної України, чимало з них помирало в дорозі. Пам'ятаєте відому народну пісню:

Ой у полі криниченька, чумак волів напуває.
Воли ревуть, води не п'ють: доріженьку чують.
— Бодай же ви, сірі воли, та до Криму не сходили,
Як ви мене, молодого, навік засмутили.—
Помер, помер чумаченько в неділеньку вранці,
Поховали чумаченька в зеленім байраці.
Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилі червону калину.
Прилетіла зозуленька та й сказала: «ку-ку!»
— Подай, сину, подай, орле, хоч правую руку!
— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Да налягла сира земля, не можна підняти!

Ховали чумаки своїх побратимів з великими почестями. Переважно на обочинах або перехрестях битих шляхів. На могилі висипали високий пагорб, ставили хрест і висаджували калину, вербу чи тополю. Щоразу, проїжджаючи валками, чумаки мали за звичай досипати на узвишшя шапку землі, від чого поховання завжди були помітними. Саме ця обставина, очевидно, і послужила Тарасові Шевченкові благословитись у «Заповіті»: щоб «було видно, було чути, як реве ревучий».
До козацьких і чумацьких одиноких могил у народі завше ставилися з особливим благоговінням. їх постійно доглядали, висаджували квіти, кущі калини. Про це стверджує й пісня:

Та й висипали при дорозі
Високу могилу,
Посадили в ізголов'ї
Червону калину.
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти —
Будуть йому приносити
З України вісти.

Отримувати з України вістки — одвічне бажання тих, хто помирав далеко від батьківської землі. Споконвіку праглося людині знайти постійний прихисток біля своїх рідних і близьких. Але не завжди це вдавалося. Помираючи в чужині, захисник отчої землі сподівався, що і після смерті він залишиться в пам'яті своїх нащадків. Ось чому в багатьох піснях оспівується журба й туга за рідною землею. Якоюсь мірою це мала компенсувати давня українська символіка — китайка як обов'язковий атрибут у похоронах козаків та чумаків, військова чи професійна амуніція і, звичайно, національні символи, про які так поетично і хвилююче сказав Василь Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Скільки їх, безіменних могил, розкидано на всій планеті. Це й емігранти, нелетка доля яких гнала на заробітки в заморські краї, і тисячі козаків, силоміць відправлені жорстоким тираном Петром І на будівництво північної столиці і на кістках яких серед боліт виросло місто, і великомученики сибірських заслань, будівники Біломорсько-Балтійського каналу, і мільйони каторжників і убієнних органами НКВС у сталінських таборах та найбільшого людомору в 30-х роках... А ще скільки полягло у боях Великої Вітчизняної війни. Більшість з них так і не повернулися до рідних місць.
Живий, мовить народне прислів'я, думає про живе. Але чим далі відходять літа, людина, починає глибше і нагальніше усвідомлювати, що вона на цьому світі тимчасовий гість. Тому завбачливіші селяни намагалися заздалегідь підготувати «на смерть» одяг (до речі, цей звичай серед літніх людей зберігся деінде й дотепер). «Це для того,— пояснюють інформатори,— щоб не завдати зайвого клопоту родині, їй і без цього нелегко буде...»
У давнину було за звичай: люди похилого віку завчасно замовляли труну. її мав зробити сусідський тесля — рідним і близьким заборонялося брати в цьому участь. Труна, як правило, мала бути наповненою збіжжям, бо, казали, «коли вона пустує, то швидко кличе мерця».
Неписаним був звичай виконати останній заповіт небіжчика. Здебільшого це стосувалося як, де і біля кого поховати, яким чином розпорядитися посмертним майном тощо. Навіть за умов родинних незгод, останній заповіт покійника неодмінно виконувався: хто ж порушував його, наражався на вселюдську зневагу.
Глибоке коріння народної моралі охоплювало всі нюанси ритуально-похоронних обрядів. Традиційно в селах, якщо тяжко хворіла людина, то про це одразу довідувались краяни. Кожен, переважно однолітки, сусіди, родичі та друзі, мав за обов'язок прийти до вже приреченої людини на так зване «прощання» або «прощення». Ця високогуманна акція продиктована найблагороднішими спонуками — людина, що навічно відходить із життя, має очиститись од «світських гріхів».
Гріх в народному розумінні категорія конкретна, крім понять релігійних, серед простого народу існували й чисто житейські. У повсякденних взаєминах всяке траплялося — і сварки, і образи, і підступні вчинки. Нерідко вони переростали у довготривалу ворожнечу чи неприязнь. Незаслужено нанесена травма сприймалася як тяжкий гріх, спокутувати який могла людина щирим каяттям і вибаченням. Для цього були в ужиткові найрізноманітніші форми. Найосновнішою — це передсмертні прощення. Ними, власне, і полагоджували переважну більшість гріхотворних вчинків.
Приходячи на «прощення», одне одному казали: «Я согрішила (чи согрішив) перед тобою, в чому щиро каюся. Вибач мені за содіяне!» — «Пробачаю тобі,— відповідав опонент,— але й ти вибач мені, може, і я согрішила (согрішив) перед тобою злим словом, необдуманим вчинком». Тричі повторивши такі чи близькі діалоги, люди наостанок цілувалися.
...Людина відійшла від життя. Ця подія завжди болісно сприймалася серед односельців. Традиційно було за святий обов'язок прийти на прощання з небіжчиком, полегшити горе рідних, провести його в останню путь. У цей день, як правило, припиняли будь-які громадські роботи, розважальні дійства і забави. Під час траурної процесії, в якій брали участь усі мешканці села, будили всіх, хто спав, навіть немовлят, щоб «віддати останню шану». Труну переважно несли на руках, роблячи зупинки на перехрестях доріг та місцях, так чи так пов'язаних з прижиттєвими діями покійника.
Для кожної вікової та професійної категорії людей існували, незважаючи на спільність, і окремі різновиди поховальної обрядовості. Про похорони незаміжньої дівчини чи юнака варто згадати, оскільки цей звичай на більшій території вже втратився.
Здавна на Україні, коли помирала дівчина чи хлопець, їх ховали за спеціальним сценарієм, з так званим «весільним церемоніалом». Для прикладу наведу опис похорону дівчини на Волині.
У народі його називають «з церемонією», себто з відтворенням деяких елементів весільного циклу. Небіжчицю наряджали в біле шлюбне вбрання і «вельон» — весільний вінок (подекуди коси залишали розплетеними). В узголів'я клали квіти, поруч — перстень та хустину, а наспід — сукенку (якщо хоронили хлопця, то — люльку, капшука з бакуном, медівку, тобто те, «що він уживав»).
Соснову домовину оббивали чорним крамом, а поверх нього застилали білий перкаль, на кінцях якого робили «зубчики». Труну до могилок несли лише на руках шестеро хлопців у чорному одязі з чорними та жовтими стрічками; ними, як і вишитими рушниками, пов'язували, за весільним звичаєм, мовби сватів; решта юнаків мали на руках білі пов'язки (традиційно білий колір символізував незайманість дівчини, чорний — смуток, а жовтий — розлуку).
Попереду йшла довга шеренга дівчат з вінками, за ними — чоловіки «супроводжували» дубового хреста, перев'язаного рушником.
Четверо дівчат з білими пов'язками несли на рушниках прикрите килимом віко і вінок та коровай (якщо це був хлопець, то замість короваю тримали хліб з рушником). Мати, побиваючись, голосила:

Ой моя золота дитиночко,
Ой що ж ти наробила?
Куди ж ти спорядилась?
Ой не ждала я такого сумного весіллєчка...
...Ой моя донечко!
Яке ж твоє весілля сумне!
Звідки ж тебе виглядати—
Чи з гори, чи з долини,
Чи з високої могили?..

Щоб якось розбавити батьківську жалобу, присутні впівголоса приспівували давній кількаголосий кант — «Пісню про смерть», яка у XVII столітті була поширена серед українського населення:

Кажуть люди, що я вмру,
А я хочу жити;
Скільки б жити на землі,
А умерти треба.
Зосталося срібло-злото,
Дорогії шати,
Їх не можна із собою
На той світ забрати...

У поховальному обряді безліч специфічних дійств: коли в хаті покійник, прикривають дзеркало, зупиняють годинник, не вітаються вголос (тільки поклоном голови), не замітають світлиці, труну виносять з хати ногами уперед, поховальну процесію обов'язково закінчують до заходу сонця. До цього варто додати, що по небіжчикові відзначають поминальні дні — дев'ятий, сороковий і роковий. За народним уявленням, душа покійника перебуває в оселі 40 днів, а потім вона остаточно залишає її, тому впродовж цього часу в хаті тримали коливо — розведений на воді мед, «щоб душа не голодувала». Обрядове питво також носили і на могилки.
Люди віддавна вірили, що коли помирає людина, її залишає душа, себто нематеріалізований дух, який продовжує жити окремо від тіла. З ним, тобто духом, пов'язані різноманітні обряди й вірування. Вважалося, що душа може навіщати оселю, нагадуючи цим самим, що її не пам'ятають або ж домочадці не дотримуються своїх, стосовно померлого, обіцянок чи порушують заповіт останнього. Тому, очевидно, люди так захланно вірили в правдешність снів і сновидінь.
Саме с душею пов'язані обряди «взаємозв'язків із покійником», за допомогою яких наші пращури ушановували «культ предків» — зберігали довгу і тривку пам'ять про людину.
На сьогодні у нас зберігся лише єдиний звичай ушанування померлих. Маю на увазі «проводи», які припадають на перший після Великодня тиждень. У кожному селі в один із визначених днів збираються родинами на могилках і поминають тих, хто відійшов із життя.
На Україні існувало кільканадцять рівнозначних поминальних днів, які в одних регіонах називали «дідами», в інших — «пам'ять дідів», а ще деінде — «вечеря для дідів».
Присутній в усіх накличках термін «діди» не випадковий. У давнину він суголошувався з найпошанівнішою в роду людиною — дідусем, себто старійшиною. Оповиті життєвою мудрістю сивочолі патріархи споконвіків вважалися конденсаторами глибокої пам'яті і пророчості на будущину, а відтак до їхніх порад не тільки прислухались, але й зверталися за допомогою в найскрутніші часи. їхнє слово було законом і остаточним рішенням у громадських справах. «Не йди до мудреця,— стверджує народний фразеологізм,— а піди до діда, бо він найкращий мудрець», «Громада,— мовить інший афоризм,— великий чоловік, але без старійшини і вона сиротіє». Відтак збірний образ діда, як мудреця роду, переносився і на пращурів — глибину пам'яті, неперервність поколінь, святість родовідних традицій. Не випадково в сфері звичаєвого права термін «дідівщина» означав спадок, переданий попередниками, за яким мали жити й діяти нащадки.
Так ось, саме з обрядом «дідів» (подібний — «дзеды» — є й у білорусів) і пов'язана традиційна шаноба до пращурів. їх справляли кожної пори року. Зимові «діди» припадали на м'ясниці — другий тиждень перед Великим постом (20 лютого на Парфенія); весняні — на другий після Великодня (сучасні проводи), літні — на останню п'ятницю на останньому тижні перед Зеленими святами і осінні — на кінцеву п'ятницю та суботу перед пилипівськими запусками.
У ці дні, як правило, не брали шлюбів і не організовували будь-яких розваг. Протягом дня господині намагалися приготувати вечерю з обрядових страв. Увечері родина сідала до столу і згадувала поіменно тих, хто відійшов. Неодмінним ритуалом учти було виготовлення колива, яке ставили на підвіконня чи покуть, «щоб діди повечеряли».
На поминальні дні хтось з родини або й гуртом йшли на кладовище — «несли вечерю дідам». Перед цим могилки прибирали і запалювали на них свічки. Цей звичай і дотепер зберігся в західних областях України — Прикарпатті та Закарпатті. Щоправда, тут відзначають лише «осінні діди». Решта ж дійств уже втрачено. У зв'язку з цим варто згадати про ще один ушанівок, пов'язаний з пам'яттю пращурів. Хоч він, може, не має прямого відношення до «дідів», але все ж детермінує «неперервність родоводу». Зберігся цей звичай на Україні лише в одному, вже згадуваному нами, селі Сварицевичах, що на Рівненщині.
Зранку на Зелену неділю (Трійцю) до могилок стікається безліч народу. Приїздять рідні та близькі з сусідніх сіл, навіть міст, щоб, як кажуть місцеві люди, «поговорити з покійниками». Щоправда, це стосується тих, хто відійшов із життя порівняно недавно — протягом останніх кількох років.
Могилки застеляють скатертиною або рушниками і обкладають лепехою. Після невеликої паузи найближча родичка — дружина, мати або сестра, схилившись над могилкою чи обіч хреста, починала «сповідатися» — у речитативній формі переказувати новини, які відбулися протягом року в родині; якщо ж це була могилка матері, то оповідь ішла про її дітей — хто одружився чи виїхав із села, як їм мається на цьому світі; коли ж «голосила» ненька, то виливала журбу, чому так рано донька чи син відійшли з життя, тоді як їхні ровесники одружилися, мають дітей...
«Розмова з пращурами» скоріше нагадує давні плачі чи голосіння над покійником, але з однією відмінністю — вони вже не такі експресивні, як це маємо в поховальному обряді. До речі, плачі («оплакування», «жалоба», «побивання») —також одна з традиційних форм поховальної дії. В народі до них ставилися з особливою увагою. Від того, хто оплакує, сприймалося присутнім його ставлення до небіжчика.
В оплакуваннях вельми поетичні тексти, за допомогою яких виголошувалися жалісливі спічуття (нині їх підмінили прощальними промовами). У кожному випадкові плачі-голосіння мали свої тексти і форми виконання. Особливо хвилюючими є голосіння матері над дочкою чи сином, дочки над матір'ю чи батьком, сестрою або братом; менш «співчутливі» тексти над труною свекра чи свекрухи, тітки, дядини тощо. Та це й зрозуміло: чим ближча людина, тим жалобливішою стає скорбота.
Але далеко не кожен міг привселюдно висловити емоційні переживання. В таких випадках у селах були, як правило, «штатні» жінки, котрі бездоганно володіли цим, якщо можна так висловитися, мистецтвом. Власне, їхніми послугами і користувалися окремі родини.
...«Вечеря для дідів».Згадуючи цей давній обряд, ще глибше усвідомлюєш предковічну мудрість пращурів — у такий спосіб наш народ намагався ушанувати нетлінну пам'ять про тих, кому не судилося долею спочивати поруч і куди не прийдуть ні верби, ні тополі, навіть не долетить пташина клювати калини, якщо вона і зійде на могилі небіжчика.
Для нас, сущих, цей обряд особливо потрібний. Адже кожному є для кого готувати «вечерю дідам», є кого запрошувати на неї — мільйони братів і сестер розгубилися в безіменних могилах на всіх континентах планети. Наш святий обов'язок перед пращурами і нащадками —залишити добру пам'ять про тих, хто не повернувся до отчого дому, і в такий спосіб передати нашим дітям та внукам святість родовідних законів. Отже, мусимо повернути в кожен дім і кожну оселю, якщо хочемо, щоб і нас пам'ятали грядущі покоління, національну обітницю — «вечерю для дідів».