Після прийняття християнства як нової офіційної релігії в Київській Русі утверджувалися нові панівні ідеї, нові морально-етичні принципи. Разом із запровадженням нової релігії Київською Руссю була сприйнята й візантійська декоративна система оформлення культового богослужіння.
Серед східноєвропейських країн Київська Русь порівняно пізно прийняла християнство і прилучилася до християнської середньовічної культури. Вона отримала християнську іконографію вже як сталу систему, що досягла своєї класичної завершеності у Візантії і на Балканах. Але давньоруські митці замість прямого копіювання стали на шлях активної переробки нового для них християнського надбання, оскільки мали багатовікову традицію слов'янського язичництва.
Пам'ятки давньоруського мистецтва з їхнім потягом до декоративності і глибокої змістовності були скоріше осягненням художнього зразка, запозиченого з Візантії, ніж суворим наслідуванням його системи художньо-пластичного бачення. Насіння, занесене з Візантії, потрапило у благодатний ґрунт, напоєний соками народного розуміння ідеалів краси. Саме завдяки народній творчості, її животворним витокам якраз і не сталося приглушення слов'янської культури, підпадання її під магію візантійського мистецтва. Це був творчий імпульс, який стимулював розквіт самобутньої культури.
Київська Русь, прийнявши християнство, запозичила і звичай прикрашати дорогими тканинами інтер'єри храмів, шити літургійний одяг. Переливи дорогоцінних тканин, затканих або гаптованих золотом, монументальність їхніх орнаментів, яскравість кольорів — усе це створювало відчуття надзвичайної святковості, розкоші, підкреслювало урочистість церемоній, їхній небуденний характер. Сьогодні важко відтворити повну картину літургійного шитва періоду Київської Русі через фрагментарність виявлених гаптованих речей, не завжди зрозумілого їх функціонального призначення в богослужінні того часу. Але численні літописні відомості про церковні тканини є свідченням широкого розвитку літургійного шитва. Це насамперед згадки про «індитью» — напрестольний одяг, «завіси», що використовувались у вівтарі навколо ківорія, «плати служебні», тобто воздухи для Святих Дарів, «паволоки» — тонкі, прозорі, оздоблені золотом тканини тощо.
Літописи часто згадують твори шитва у зв'язку з дарами, пожежами або пограбуванням. Саме з таких повідомлень дізнаємося про наявність у церквах Путивля, Києва та інших міст дорогоцінних творів літургійного шитва. Так, під 1146 роком згадується, що під час пограбування Путивля загинули «іньдитья бЪ и платы сло-ужєбныя, а все шито золотомъ». 1164 року записано «и присла цар дары многы Ростиславу, оксамиты и паволоки и вся оузорочь разноличная». Серед дарів князя Володимира Васильковича різним церквам під 1288 роком перелічуються дари у Володимирі та Любомлі «и завЪсы золотом шиты».
Шитво потрапляло на Русь і як здобич. Так, під 907 роком, говорячи про повернення Олега з Царгорода до Києва, літопис повідомляє: «И приде Олегь к Києву, неся злато, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое оузорочье». Паволоки згадуються на рівні із золотом, що доводить, як дорого й високо вони цінувалися. Про паволоки згадує видатний давньоруський письменник і мандрівник Данило Заточник: «Паволока расшитая разноцветными шелками красоту свою показывает».
1037 року в Києві постав величний Софійський собор, який утверджує київську святиню на противагу Софії Константинопольській і звеличує владу київського князя. Софія стає центром громадського, політичного й культурного життя. Всередині храм був надзвичайно пишно прикрашений. Серед мерехтіння мозаїк, соковитих фресок, орнаментів різьблення на камені виокремлювалися також і вишиті тканини. Це знайшло відображення в літописі під 1037 роком: «и украсию всякою красотою, золотом и камєниєм многоцєнным и паволоками». Візантійський звичай з нагоди свят виставляти в соборі дорогоцінний одяг знайшов своє відображення в храмах Володимира й Києва. «Порти», тобто дорогоцінний одяг, який князі дарували до церкви на честь якоїсь події або як пам'ять про себе, зберігалися в соборі. Дорогоцінні тканини та облачення соборної ризниці під час урочистих свят вивішували на «две верви» між північними й південними вратами храму.
Золоте шитво було дуже поширене серед знаті й високо цінувалося сучасниками. Гапти часто описують і згадують у літописах нарівні зі значними політичними подіями. Літописи, крім повідомлення про загибель творів золотного шитва, перелічують і різноманітні речі, гаптовані золотом, що свідчить про їх широке побутування.
Крім виробів золотного шитва, які високо цінувались і зберігались у соборах, літописи згадують і тих, хто створював їх. Так, у XI столітті Анна-Янка, сестра Володимира Мономаха, дочка великого князя Всеволода «из грек», яка прийняла постриг у створеному її батьком Андріївському монастирі в Києві, організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Анна, дружина Рюрика Ростиславовича, вишивала для своєї родини і для оздоблення церков: «Сама прилєжала трудамъ и рукодєлиємъ швєниєм золотом и сєрєбром, яко для сєбя и дєтєй своих, пачє жє для монастыря Выдубєцкого». У княжих родинах жінки захоплювалися гаптуванням і шитвом коштовним камінням і перлами. Використовуючи працю й інших жінок, вони створювали власні майстерні. Така князівська майстерня відома за часів Андрія Боголюбського.
Видатною пам'яткою давньоруського шитва є зображення Оранти з двома янголами, а також п'ятьох фігур святих, що були знайдені під час розкопок у Софії Київській. Шитво виконане місцевими майстринями в XIII столітті. Воно вирізняється художньою завершеністю, одухотвореністю образів і високою професійною майстерністю. Рафіноване відчуття лінії, витонченість кольору і водночас виняткова урочистість і велич дають підставу віднести його до вершин декоративного мистецтва столичної школи шитва. Центральне місце в композиції належить фігурі Богоматері з піднятими руками, в довгому вузькому одязі, її плечі й голову вкриває мафорій. Обабіч зображено на повний зріст янголів із складеними крилами. В руках кожний тримає жезл із проквітлим кінцем.
Одяг янголів вирішено на зіставленні золота і срібла. Саме їхня мінлива гра, переливи блиску відіграють головну роль у художньому вирішенні образів у цілому. Особливий інтерес становить фігура святого Григорія, яка найкраще збереглася. Постать має легкі, граціозні пропорції, обличчя вишите світлим шовком з яскравим виділенням червоним шовком губ, з чітким підкресленням лінії брів, що майже під прямим кутом переходять до лінії носа. Бганки одягу персонажів підкреслено тонкими лініями, які відтворюють рух тканини, що надає їм чіткості і графічності. Лаконізм силуетів, їхня виразність, граціозність і артистизм володіння лінією виявляють широку освіченість майстринь, високу їхню професійну підготовку, глибоку обізнаність як з іконописом, так і з найкращими досягненнями галтувального мистецтва в цілому.
Зображення «священного дерева» дає зразок розвинутого рослинного мотиву з прямим центральним стовбуром, що виростає із землі й закінчується п'ятипелюстковою квіткою і загнутими гілками. Наявність цього сюжету є свідченням поступового наповнення світу язичницької міфології новими, християнськими образами. Зберігає значення язичницьке «дерево життя», але воно вже християнізується, стаючи «деревом раю», хоча його функції близькі до значення старого «дерева життя».