Народні оповідання — жанр неказкової прози, дуже близький до переказів. Це розповіді про події сучасного чи відносно недавнього часу, учасником або очевидцем яких був сам оповідач, а тому їм властива форма оповіді від першої особи, особлива емоційність і докладність викладу, а також чітко виявляється власна оцінка оповідача зображуваних подій.
Просторово-часовою дистанцією та внутрішньою позицією оповідача народні оповідання відрізняються від переказів; спільною рисою цих жанрів є те, що вони поширюються у межах, до яких дійшов резонанс події. Якщо оповідання «відкріплюється» від місця події, набуває відносної самостійності, то воно трансформується в інший фольклорний жанр. Досить сильна взаємоперехідність жанрів викликає ряд ускладнень для класифікації текстів, які займають проміжне місце (особливо між переказом і оповіданням). Тривалий час ці жанри у фольклористиці чітко не розмежовувались, для їх означення використовувались різні терміни: «бесіди», «розказки», «оповіді», «оповідки», «історії», «бувальщини» і т. п. Крім неказкової прози сюди долучались побутові та новелістичні казки. Ф. Колесса називав їх «новелами», визначаючи цей жанр як «оповідання, основане на побутовому підкладі, без примітки чудовного первня, часом пройняте тенденцією соціальною, рідше соціально-політичною або церковно-конфесійною»; він зараховував до їх числа мандрівні оповіді (як напр., поширені усні оповідання з «Декамерона» Дж. Боккаччо). Пізніше у вітчизняній фольклористиці чіткіше було сформульовано основні атрибути жанру.
Народні оповідання — образні розповіді про найрізноманітніші події та випадки із поточного життя, що ведуться від імені учасника чи очевидця цих подій. Згодом поняття «оповідання» розширилося за рахунок спогадів (чи «меморатів», за міжнародною термінологією).
У науці закріпилась думка, що «до сучасних оповідань належать передусім особисті спогади або розповіді про події і факти, які мали місце в житті рідних, односельців, знайомих оповідача. Сюжет оповідання будується здебільшого на одному епізоді чи містить ланцюг епізодів (у спогаді), об´єднаних тематично й асоціативно. Предметом зображення можуть виступати як побутові, щоденні справи, так і значні події, що зачіпають інтереси певного колективу, району, регіону та всього народу». Тобто кожну, драматично чи емоційно розказану оповідь, яка містить певні узагальнення і точку зору самого оповідача, можна вважати зразком народного оповідання.
Проте у фольклористиці довго велась дискусія, чи вивчати такі Усні оповіді як явище фольклору, а тим більше, чи виділяти їх як окремий жанр. Наприклад, Л. Ємельянов заперечував їх художню природу і вважав лише «продуктом більш-менш осмисленої роботи людського мовлення»317. С. Азбелєв відстоював ту ж позицію: «Так звані оповідання не можуть бути віднесені до фольклору, оскільки не становлять фактів суспільної свідомості».
У процесі дискусії було простежено природу оповідань і виявлено ряд специфічних рис, властивих творам фольклору: усність побутування, мінливість та імпровізованість, використання традиційних зображальних форм і засобів мовлення, певна колективність творення в процесі поширення; а також суміжні з фольклорними жанрами функції — інформативну, виховну, моралізаційну. Звичайно, було б помилкою зарахувати усі усні оповіді до словесності народу, а тим більше розглядати їх у системі народної прози. До них відбираються твори з певним сюжетно-композиційним оформленням, ідейно-тематичним узагальненням, естетична дія яких не поступається естетиці «чистих» фольклорних жанрів. Ще І. Франко наголошував на ролі оповідачів, виділяючи категорію тих, що вміють поєднати інформативність з естетичною функцією оповіді. «Осмислення талановитими оповідачами баченого й пережитого, вирізнення із життєвого потоку найхарактерніших подій і фактів переводять усні оповідання-спогади у розряд явищ суспільної свідомості й ідеології, що більш чи менш повно відбивають життя, світогляд, психологію колективу, ширше — народу...». Він наголошував також на важливості вивчення колоритної мови оповідань: «Народні оповідання не менш важливі і з погляду лінгвістичного; їхня мова є мовою народу незіпсованого, дуже близька до чистого свого першоджерела...».
Згідно з критеріями жанрової класифікації неказкової прози К.В. Чистова, оповіданням властиві такі жанрові ознаки:
1) відносно недавній або теперішній час: зображені події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити або учасником чого міг бути оповідач;
2) строга прикріпленість до локальної історичної, суспільної, побутової реальності; тому властива конкретність, докладність, документальність викладу;
3) відсутність надприродних персонажів та подій; життя описується з акцентом на буденних реаліях дійсності без романтичного забарвлення;
оповідач перебуває на внутрішній щодо зображуваного позиції (тобто учасник подій) або на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів подій (тобто очевидець подій); тому оповіді притаманна емоційність викладу, велика асоціативність у підборі епізодів, висловлена оцінка оповідача. При переважанні інформативної функції оповідання завжди мають певну дидактичну настанову, що частково зближує їх з притчами, байками.
Класифікація народних оповідань — питання досить складне і до сьогодні ще не вирішене. Велика строкатість і тематична розмаїтість текстів зумовлює труднощі у визначенні принципів класифікації. Навіть найповніше сучасне академічне видання «Народні оповідання» (К.: Наук, думка, 1983) не пропонує чіткої класифікації текстів, крім штучного поділу, запровадженого в радянській науці на «Оповідання дорадянського часу» та «Оповідання радянської доби». Тут непослідовно використовується хронологічний і тематичний принципи класифікації.
На сьогодні, коли відкинуто всі ідеологічні нашарування минулого, потрібно переглянути існуючі принципи поділу та створити нову класифікацію. Як одну з можливих, пропонуємо класифікацію на основі тематично-хронологічного принципу.
1. Історичні оповідання (до них можна зараховувати твори, події яких відбуваються не раніше козацької доби з прямими родичами чи конкретними односельцями оповідача, — в іншому випадку подібні твори відносяться до переказів): 1) оповіді доби козаччини; 2) оповіді доби національно-визвольних рухів 17—18 cт. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 3) оповідання про національно-визвольні рухи першої половини 20 cm. (Січові стрільці, УГА, УПА,); 4) оповідання періоду встановлення на українських землях радянської влади (громадянська війна, колективізація, неп, голодомор, II світова війна); 5) оповідання післявоєнної доби (сталінсько-брежнєвські репресії, хрущовська відлига, дисидентський рух, війна в Афганістані); 6) сучасні події (перебудова, розпад СРСР, студентські страйки 90-х років, встановлення незалежності).
2. Су спільно-побутові оповідання: 1) заробітчанські (наймитські, робітничі); 2) емігрантські; 3) солдатські (рекрутські, вояцькі); 4) церковно-клерикальні; 5) з життя інтеліґенції; 6) тюремно-таборові; 7) студентські; 8) туристські та ін.
3. Родинно-побутові: 1) про кохання, дошлюбні взаємини; 2) родинне життя; 3) фатальні випадки, життя неповних сімей (вдівство, сирітство, розлучення).
Кожна з вищеназваних груп має свою специфіку, умови і середовище побутування. Нерідко в текстах оповідань співіснують риси різних груп (напр., елементи історичні та суспільно-побутові або ж суспільно-побутові та родинні), але подібний тематичний синтез спостерігається і в інших жанрах фольклору, тому вони класифікуються за домінантною ознакою.
У сучасній народній творчості побутують усні оповідання про видатних людей — державних діячів, письменників, акторів (поширені й оповіді локального масштабу). Нерідко в ранг народних оповідань входять не пережиті чи побачені оповідачем події, а прочитані в газеті, почуті по радіо тощо. Передаючись з уст в уста, вони обростають новими фактами, доповнюються здогадками, припущеннями, набуваючи рис фольклорних творів. Отже, жанр народних оповідань побутує і тепер досить інтенсивно і є продуктивною фольклорною формою неказкової прози.
Бувальщини
Дуже близький до народних оповідань жанр бувальщини, вивченню якого приділялось багато уваги українськими фольклористами кін. 19 — поч. 20 ст., але майже не досліджуваний сучасною українською фольклорною наукою (хоч досить широко розроблене теоретичне обґрунтування в російській фольклористиці).
Бувальщини — усні оповіді про сучасні події, які не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи чути від безпосереднього учасника оповідач, в яких розповідається про надзвичайні дивовижні явища, надприродні істоти тощо. Тобто від народних оповідань вони відрізняються лише фантастичним компонентом, підпадаючи під усі інші критерії жанрової диференціації. Установка на достовірність зображуваних подій закріплена в назві «бувальщина» — те, що насправді було.
Навіть сучасна наука визнає існування паранормальних явищ, які вона не в змозі пояснити. А існування оповідей про ці явища ні у кого не викликає сумніву — вони мають значно більше поширення і популярність в народі, ніж звичайні оповідання. Елемент невідомості, таємничості, робить їх надзвичайно драматичними. Вони більшою мірою продовжують давню фольклорну традицію, ніж звичайні оповідання, бо в них долучені елементи магії, міфології, демонології, анімістичних уявлень тощо. Цим бувальщини найбільше споріднені з міфологічною легендою, повір´ями. У них розповідається про ті ж надзвичайні події, надприродні здатності людей, їхній зв´язок з духовним невидимим світом (потойбіччям), але у сучасному контексті. Якщо оповідач не учасник подій, то обов´язково вказує джерело інформації, що надає оповіді більшої достовірності.
Бувальщини дуже різні за тематикою. При відсутності будь-якої класифікації жанру, можна виділити окремі цикли чи тематичні групи на основі сюжетно-змістового стрижня.
До найпоширеніших сюжетів слід віднести оповіді про представників чорної і білої магії (ворожок, знахарів, чарівників тощо), в яких розповідається про передбачення майбутнього і його виконання, про способи приворожування коханої людини, насилання шкоди на людей, худобу тощо.
Незважаючи на певні досягнення в культурно-науковій сфері, а також на начебто християнські принципи життя, сучасні українці на практиці широко використовують методи і прийоми язичницьких культів, великою мірою поклвдаючись на їхню ефективність. Багато людей практикує магічні операції в домашніх умовах: спірітизм (викликання духів); виливання воску, ворожіння по вогні тощо. Розповіді про побачене чи відчуте і є джерелом виникнення бувальщин.
Другою тематичною групою, що частково перегукується з першою, є оповіді про випадкові чи спеціально сплановані зустрічі із померлими родичами, яким нерідко передують віщі сновидіння, незвичайні збіги життєвих явищ тощо. У них спостерігається продовження вшанування культу предків. Це оповіді про спілкування з померлими (через викликання душі магічним способом) для того, щоб дізнатися про майбутнє чи отримати пораду в життєво важливій ситуації. В інших випадках зустрічі з померлими родичами відбуваються випадково, без бажання очевидця (напр., зустрічає, йдучи дорогою біля криниці чи в лісі). Як правило, ці ситуації пов´язуються з повір´ями про перебування душі померлого на землі на 3-й, 9-й, 40-й день, рік з дня смерті, в час свят вшанування померлих. До цього циклу можна зарахувати й оповіді про те, як померлий «забирає» родича з собою на той світ.
Немала тематична група бувальщин про зв´язок людей з «нечистою силою» або чортами чи демонами. Це не тільки розповіді про відьом, чаклунів, здатних перекидатись тваринами, літати, втручатись у долю інших людей і змінювати її, а й оповіді про багатих господарів, які знаються з дияволом, власників домових тощо. Ці оповіді супроводжуються особливою емоційністю викладу. В них розповідається про виконання різних зобов´язань людини перед «силою, що їй допомагає»: годувати кутею на Святий вечір, нікого не пускати до стайні чи в інше замкнене приміщення, де той перебуває (горище, підвал) тощо. Колоритно описуються матеріальні втілення «нечистої сили» у вигляді пана у чорному фраці (а коли придивитись, видно копита, роги і хвіст), вовка, чорного кота або чорного півня, ворона і т. п. Кульмінацією подібних розповідей є, як правило, смерть людини-господаря чорта, яка не може відійти в інший світ, поки не «передасть» його комусь іншому. Щоб полегшити муки вмираючого, відчиняють вікна, двері чи навіть розбирають дах будинку. Може оповідатись доля людини, що отримала такий «спадок» від родича.
У бувальщинах продовжуються започатковані міфологічними легендами теми пошуку скарбів чи збагачення надприродним чином, Незвичайні випадки на кладовищі, людей-упирів чи інших потойбічних істот тощо. З розвитком технічного прогресу ця тематика не занепадає, а навпаки доповнюється новими образами і мотивами.
Так поряд із описами незвичайних місць (напівзруйнованих або недобудованих будівель, пустирів, печер тощо) в оповідях з´являються незвичайні автомобілі (які можуть їхати без пального, але за це треба добре «годувати» їх «господаря» і їхати, «куди він хоче»); поряд із земними істотами потойбіччя з´являються космічні (небесні при-шельці, НЛО — неопізнані літаючі об´єкти і т. п.). Крім розповідей про незвичайні події на землі, зустрічаються усні оповіді про фантастичні надприродні ситуації під час космічних польотів, перебування астронавтів на місяці, у відкритому космічному просторі тощо. Джерелом значної частини цих бувальщин є інформація, почерпнута із засобів масової інформації і трансформована народною уявою. Жанр бувальщин — явище дуже складне і багатогранне, але мало досліджене. Як і легенди, вони відзначаються ускладненим ставленням до дійсності, історичні і суспільно-побутові факти тут відступають на задній план. Але у жодному разі їх не можна вважати вигадкою без життєвої підстави: неспроможність людей пояснити деякі факти чи обставини дійсності не може компенсуватись їх запереченням. Паранормальні явища сьогодні вивчаються фізиками, хіміками, психологами. Оповіді про них повинні стати об´єктом дослідження фольклористики.
