(1933
- 1981)

Вiктор Близнець народився в селi Володимирiвцi на Кiровоградщинi 10 квiтня 1933р.
У 1957p. закiнчив факультет журналiстики Киïвського унiверситету.
Публiкуватися почав 1959p., а перша книжка оповiдань "Ойойкове гнiздо" вийшла
1963p. Бiльшiсть написаних книжок
- для дiтей. Переказав з давньоруськоï мови для юного читача "Повiсть минулих
лiт" (1980).
В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: вiн умiв
розглядати проблему "вiд початку", звертатися до найпершого значення слова й
метафори, вiдкривати нове в давно знайомому. Звiдси й закономiрний iнтерес до
iсторiï народу в таких творах, як "Паруси над степом" (1965), "Древляни"
(1968), "Пiдземнi барикади" (1977), "Вибух" (1980).
1968-й рiк, коли вийшли друком "Древляни",
- це час перелому в бiк догматизму й стагнацiï у всiх сферах життя,
розгортання масштабноï боротьби проти нацiональноï iнтелiгенцiï,
проти всiх виявiв нацiональноï свiдомостi народу. Сама назва твору свiдчила
про спробу автора протистояти цiй полiтицi. Персонажi твору, в якому чимало
автобiографiчного,
- предки оповiдача, кiлька поколiнь полiщукiв.
А вже наступна книжка В. Близнеця
- повiсть "Звук павутинки" (1970) змусила критику говорити про автора як про
одного з найяскравiших дитячих письменникiв Украïни.
Герой повiстi Льонька, навколишнiй свiт якого населений незвичайними звуками,
явищами, iстотами: вiн бачить срiбного чоловiчка, який не боïться Сопухи, вiн
чує звук павутинки, вiн дружить, як iз живим, iз собакою Рексом, що його давно
вбив сусiд Глипа. Розкриваючи язичницьке свiтобачення дитини, письменник проникає
в таïну свiтовоï гармонiï, в якiй iснує Льонька.
Не втратив дитячоï здатностi бачити й розумiти цей свiт i Льоньчин дорослий
приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба)

- як наслiдок (чи кара) за дослiди й створення "атомного сонця"
- для Льоньки не лише страшна трагедiя, а й урок спокути, прозрiння, самозречення.

У написанiй невдовзi повiстi "Мовчун" (1972) автор пiшов зовсiм iншим шляхом, хоч
i в нiй вiдчувався полемiчний потенцiал, свiтоглядне протистояння системi. Це твiр
суто реалiстичний. Дiя вiдбувається в роки вiйни. Головний герой

- пiдлiток Сашко, батько якого на фронтi, а сам вiн iз матiр'ю
- на окупованiй територiï. Сашкова мати зраджує батька з гультiпакою Гринею,
i син вiдчуває докори сумлiння, щось на зразок спiвучастi, власноï вини.

Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в украïнськiй лiтературi
традицiю, що продовжилася хоч i в небагатьох, але надзвичайно вартiсних творах, де
дiють маленькi героï, якi передчасно дорослiшають через воєнне лихолiття.
Втрачаючи, по сутi, дитинство, вони зберiгають найдорожчу якiсть душi

- гiднiсть.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспiльнiй свiдомостi своï
позицiï втрачало. А що це був свiдомий пiдхiд
- свiдчить повiсть "Женя i Синько" (1974).
Звичайна киïвська п'ятикласниця Женя знаходить у пiдвалi будинку маленького
кумедного чортика Синька i забирає його, хворого, додому. Дружба ця нiяких переваг
Женi не дає
- Синько нiчого такого казкового не вмiє, навпаки, про нього самого треба дбати.
Натомiсть дiвчинка одержує те, що не пiддається нiякому облiку, але є, мабуть,
найцiннiшим: зерна народноï моралi й мудростi.
Вiдiрванiсть читача вiд землi, вiд етноморалi, джерел народноï духовностi
була постiйним болем письменника. Звiдси те фантасмагоричне мiсто, що його зводять
у мрiях Женя й Синько. Основний архiтектурний принцип
- сумiщення Києва з рiдним селом, звiдки походять Женинi батьки i де в них "через
кожну хату"
- родичi. Женi хочеться, щоб у тому мiстi було бiльше сосон, дубiв i берiз, щоб
замiсть вулиць були просiки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля i народ,
природа i мораль
- цi категорiï у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду

- i у "Звуковi павутинки", i в "Женi й Синьковi", i особливо яскраво

- в казковiй повiстi "Земля Свiтлячкiв" (1979).
Дитяча лiтература 70-х рокiв розвивалася пiд знаком неписаного правила, за яким
вважалося, що читання трагiчних творiв шкiдливе для дитячоï психiки. В.
Близнець порушив це правило в багатьох своïх творах. Письменник наполегливо
культивував трагiчний конфлiкт в украïнськiй лiтературi для дiтей,
наголошуючи цим на необхiдностi говорити з юним читачем про найважливiше

- життя i смерть, правду й кривду, любов i ненависть
- без присiдання й без сентиментального рюмсання.
В. Близнець практично не мав проблем з виданням своïх творiв (наскiльки це
було взагалi можливо), хоч i мусив власноручно нiвечити ïх, шукати
компромiснi варiанти. Вiн не мiг сам не бачити свого таланту, однак за такоï
кiлькостi видань страждав од невизнання.
Можливо, цим пояснюється його звернення до творiв для дорослих
- поява суто соцреалiзмiвських повiстей "Пiдземнi барикади" (1977), "Вибух"
(1980). А може, сумлiнним виконанням соцiальних замовлень вiн прагнув заробити
право на правду в наступнiй книжцi для дiтей? А це також роз'ятрювало його
надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Краïна все глибше
вгрузала в сонну трясовину. Навеснi 1981р. ситуацiя, очевидно, здалася В.
Близнецевi такою ж безнадiйною, як за рiк до того
- Григору Тютюннику. I вiн власноруч обiрвав своє життя...