Багато написано книжок та складено пісень про славного гетьмана українського Богдана Хмельницького. Та про нього можна говорити й говорити, бо до нього Україна не знала на стільки розумного та дипломатичного політичного діяча. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України. Намагався підтримувати добрі відносини з багатьма варварськими сусідами, з якими до нього дуже небагато людей спробували би вести переговори. Богдан Хмельницький вірно розумів, що досягти розквіту неможливо, терплячі постійні навали загарбників. Та гетьман намагався під час перемир’я налагодити збройні сили тогочасної України, якими були козацькі дружини. Але про це все надалі…

У наші часи багатьом політичним діячам не вистачає мудрості та досвідченості у державних справах. Особою Богдана Хмельницького можна пишатися, бо в роки усепоглинаючого безграмоття він зміг отримати гарну освіту, все завдяки власній роботі над собою. З цього можна зробити висновок, що які б не були часи, та розумні люди завжди ціняться на рівні з золотом.Молоді літа Богдана Хмельницького

Народився Богдан Хмельницький під Чигирином, над річкою Тясмин, у хуторі Суботів 27 грудня 1595 року. Батька Богдана звали Михайлом. Він з молодості служив при дворі заможного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.

Михайло Хмельницький поставив двір міцний, присадив кілька сімей слуг та підсусідків, розвів господарство, жив заможно, в достатках. В нього народився один син, назвали його Богдан Зіновій. Гарний був хлопець, чорнявий, кріпкий, як вогонь скорий. Розумний і дотепний, сміливий і завзятий. Та й час був такий, і місце таке, що виживали тоді тільки хоробрі та завзяті. З хутора на поле не виїдеш без рушниці. Люди косять чи орють, а вартовий стоїть, татар вартує. Та як запале вогонь вартовий, то треба було тікати – татари сунуть.

Отак і ріс Богдан серед такого життя бурхливого та небезпечного. Та Михайло, батько його, не хотів залишити сина без науки. Підучивши його дома, батько послав його в Галичину до єзуїтської колегії (тобто гімназії, як би сказали у наш час) – утримували її ченці польські, єзуїти, вчили добре латинської мови, бо тоді нею велося урядове та судове діловодство. Богдан старанно вчився, набирався науки. Майже 5 років провчився Богдан, він опанував кілька мов, знайшов друзів, серед яких був і майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила. Але, все ж , тягло його на батьківщину. І тому не схотів він лишатися в тих дальніх та безпечніших сторонах: іти служити до суду або при дворі великого пана, а повернувся назад на Дніпро. Пішов на Запоріжжя, на Січ, бо там найкраще можна було навчитися військовій справі, стати досвідченим військовослужбовцем, відважним начальником. А в ті часи в Україні ще ніхто не мав слави та поваги, як досвідчений та дотепний вояка, сторож границь української держави та спокою людей. Після придушення у 1596 році повстання Северина Наливайка почали нові виступи проти існуючої влади. Їхнім поводирем був Петро Конашевич-Сагайдачний. Він не раз бував у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького, бачив його освідченого і ставного сина. І, може, тому, коли довелося у 1618 році йти Сагайдачному на прохання польського короля Сигізмунда III разом з його сином Владиславом, який прагнув російського трону, на Москву, то він узяв з собою і Богдана.
Життя та політична діяльність Богдана Хмельницького

Коли Богдан Хмельницький вийшов на історичну арену, українські землі знемагали під владою Речі Посполитої, яка у 1569 році об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське. Польська шляхта прагнула привласнити величезні простори українстької землі та закріпачти її людей. Шлях до цього вона вбачала у полонізації України, окатоличуванні українців. І тому католицька церква і особисто папа іменем Христа благословляли будь-які безумства і розправи над непокірними. Злочини шляхти проти українського народу були страшними. Вони грабили, насилували, мучили, знущалися над людьми. Все це поєднувалося з образою національної гідності і віри.
Таким у ті тяжкі часи було життя на Вкраїні. Народ не міг терпіти такої наруги. То тут то там спалахували народні повстання. Вони переростали у національно-визвольні рухи, на чолі яких стояли кращі представники народу. Та саме з козацтвом народ український пов’язував свої сподівання на краще майбутне.

Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва, та коли говорять історики за період козацької історії, коли запалала визвольна війна, то ніколи не обійдеться їхня думка без згадки про славного Гетьмана Богдана Хмельницького.
Українське козацтво почало свій часопис з тих часів, коли підневільні люди тікали від шляхтичів у низини Дніпра, на Запоріжжя, де вони вважали себе "вольними людьми” – козаками. Втікачі селилися понад Дніпром за порогами, яких нараховувалося дев’ять.
Богдан Хмельницький з юнацьких літ пройшов школу козацтва у Запорізькій Січі і вийшов на боротьбу за Україну та її народ. Коли Богдан повернувся на Україну він пішов служити у кінну сотню свого батька і разом з ним у 1620 році брав участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю погиб Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив у турецький полон. У 1622 році вірні козаки, побратими Михайла Хмельницького, викупили Богдана з неволі. Він повернувся додому і пішов на козацьку службу в Чигиринський полк. У цей час його мати Анастасія Федорівна виходить заміж за королівського службовця Василя Ставицького і виїждає з ним у Білорусію. Богдан залишається єдиним господарем хутора і доклав чимало зусиль до його впорядкування. Богдан одружується з Анною Сомко, сестрою свого старого друга, переяславського козака, майбутнього гетьмана Якима Сомка, почав будувати нову оселю…

Але господарська діяльність була не по ньому. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали у пригоді запорізькому козацтву. Богдан очолює морські походи, відбиває нашестя кримчаків. Це підносить його авторитет, допомагає йому завоювати повагу серед козацтва та зайняти високі посади у козацькому війську. Та коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань на Україні, які очолили у 1630 р. Тарас Федорович, а у 1637-1638 роках Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького призначають писарем, а згодом – чигиринським сотником. У цих повстаннях він брав активну участь. У дипломатичних справах він, як писар Війська Запорізького, брав участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Плсполитої. Та у 1645-1646 роках, на чолі загону козаків разом з Іваном Сірком приймав активну участь у війні, яку вела Франція з Іспанією.
Після повернення на Україну Хмельницький довідався, що чигиринський підстароста Чаплинський заявив про свої права на хутір Суботів. За відсутністю Богдана він тероризував його сім’ю, грабував рідний хутір, згубив найменшого сина, приказав забити його канчуками, додому принесли хлопця напівмертвого. Він сильно захворів та скоро помер. А інших – найстаршого Тимофія та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того тяжко захворіла та незабаром померла.
Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не зміг йому допомогти. Особисте горе злилося з горем народу. "Так вони ставляться не тільки до мене, - говорив він однодумцям, - так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками… Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…”
Це був крик душі Богдана Хмельницького та він кинув до народу заклик: "З’єднайомся, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!..”
Гетьманування Богдана Хмельницького

У грудні 1647 року Богдан подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 року був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. З того часу татари були союзниками Богдана Хмельницького на протязі усієї визвольної війни. Це було розумне рішення з боку Хмельницького, бо чоча й татари були не певні та зрадливі, але не стали союзниками інших ворогів та не вдарили у спину. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. І це були тільки перші перемоги у визвольній війні. Перемоги були свідченням полководчого таланту Богдана Хмельницького. Настав сприятливий час для народних виступів за волю України. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором Хмельницький був і в організації козацького війська, і в державній діяльності. Засновник Укр ... Читать дальше »

Детство.

После смерти отца 3-летний Иван остался на попечении матери, умершей в 1538 году, когда ему было 8 лет. Иван рос в обстановке дворцовых переворотов, борьбы за власть враждующих между собой боярских родов Шуйских и Бельских. Убийства, интриги и насилия, окружавшие его, способствовали развитию в нем подозрительности, мстительности и жестокости. Склонность мучить живые существа проявлялась у Ивана уже в детстве, и приближенные одобряли ее. Одним из сильных впечатлений царя в юности были "великий пожар" и Московское восстание 1547 года. После убийства одного из Глинских, родственника царя, бунтовщики явились в село Воробьево, где укрылся великий князь, и потребовали выдачи остальных Глинских. С большим трудом удалось уговорить толпу разойтись, убеждая ее, что их в Воробьеве нет. Едва опасность миновала, будущий царь приказал арестовать главных заговорщиков и казнить их.

Начало правления.

Излюбленной идеей царя, осознанной уже в юности, стала мысль о неограниченной самодержавной власти. 16 января 1547 года в Успенском соборе Московского Кремля состоялось торжественное венчание на царство великого князя Ивана IV. На него были возложены знаки царского достоинства: крест Животворящего Древа, бармы и шапка Мономаха. После приобщения Святых Тайн Иван Васильевич был помазан миром. Царский титул позволял занять существенно иную позицию в дипломатических сношениях с Западной Европой. Великокняжеский титул переводили как "принц" или даже "великий герцог". Титул же "царь" или совсем не переводили, или переводили как "император". Русский самодержец тем самым вставал вровень с единственным в Европе императором Священной Римской империи. С 1549 года вместе с Избранной радой (А. Ф. Адашев, митрополит Макарий, А. М. Курбский, священник Сильвестр) Иван IV провел ряд реформ, направленных на централизацию государства: Земскую реформу Ивана IV, Губную реформу, проведены преобразования в армии, в 1550 году принят новый Судебник Ивана IV. В 1549 году созван первый Земский собор, в 1551 году Стоглавый собор, принявший сборник решений о церковной жизни "Стоглав". В 1555-1556 годах Иван IV отменил кормления и принял Уложение о службе. В 1550-1551 годах Иван Грозный лично участвовал в Казанских походах. В 1552 году была покорена Казань, затем Астраханское ханство (1556), в зависимость от русского царя попали сибирский хан Едигер и Ногаи Большие. В 1553 году устанавливаются торговые отношения с Англией. В 1558 году Иван IV начал Ливонскую войну за овладение побережьем Балтийского моря. Первоначально военные действия развивались успешно. К 1560 году армия Ливонского ордена была окончательно разгромлена, а сам Орден перестал существовать. Тем временем во внутреннем положении страны произошли серьезные изменения. Около 1560 года царь порвал с деятелями Избранной рады и наложил на них различные опалы. По мнению некоторых историков, Сильвестр и Адашев, понимая, что Ливонская война не сулит России успеха, безуспешно советовали царю пойти на соглашение с противником. В 1563 году русские войска овладели Полоцком, в то время крупной литовской крепостью. Царь был особенно горд этой победой, одержанной уже после разрыва с Избранной радой. Однако уже в 1564 году Россия потерпела серьезные поражения. Царь стал искать "виноватых", начались опалы и казни.

Опричнина.

Царь все больше проникался мыслью об установлении личной диктатуры. В 1565 году он объявил о введении в стране опричнины. Страна делилась на две части: территории, не вошедшие в опричнину, стали называться земщиной, каждый опричник приносил клятву на верность царю и обязывался не общаться с земскими. Опричники одевались в черную одежду, подобную монашеской. Конные опричники имели особые знаки отличия, к седлам прикреплялись мрачные символы эпохи: метла - чтобы выметать измену, и собачьи головы - чтобы выгрызать измену. С помощью опричников, которые были освобождены от судебной ответственности, Иван IV насильственно конфисковывал боярские вотчины, передавая их дворянам-опричникам. Казни и опалы сопровождались террором и разбоем среди населения. Крупным событием опричнины был новгородский погром в январе-феврале 1570 года, поводом к которому послужило подозрение в желании Новгорода перейти к Литве. Царь лично руководил походом. Были разграблены все города по дороге от Москвы до Новгорода. Во время этого похода в декабре 1569 года Малюта Скуратов задушил в тверском Отроч монастыре митрополита Филиппа, пытавшегося противостоять царю. Считается, что число жертв в Новгороде, где тогда проживало не более 30 тысяч человек, достигло 10-15 тысяч. Большинство историков считают, что в 1572 году царь отменил опричнину. Свою роль сыграло нашествие на Москву в 1571 году крымского хана Девлет-Гирея, которого опричное войско не смогло остановить; были пожжены посады, огонь перекинулся в Китай-город и Кремль.

Итоги царствования.

Разделение страны пагубно сказалось на экономике государства. Огромное число земель было разорено и опустошено. В 1581 году с целью предотвратить запустение имений царь ввел заповедные лета - временный запрет крестьянам уходить от своих хозяев в Юрьев день, что способствовало утверждению в России крепостнических отношений. Ливонская война завершилась полной неудачей и потерей исконно русских земель. Объективные итоги царствования Иван Грозный мог увидеть уже при жизни: это был провал всех внутри- и внешнеполитических начинаний. С 1578 года царь перестал казнить. Почти в это же время он приказал составить синодики (поминальные списки) казненных и разослать по монастырям вклады на поминовение их душ; в завещании 1579 года каялся в содеянном.

Сыновья и жены Ивана Грозного.

Периоды покаяния и молитвы сменялись страшными приступами ярости. Во время одного из таких приступов 9 ноября 1582 года в Александровской слободе, загородной резиденции, царь случайно убил своего сына Ивана Ивановича, попав посохом с железным наконечником ему в висок. Смерть наследника повергла царя в отчаяние, поскольку другой его сын, Федор Иванович, был неспособен управлять страной. Иван Грозный отправил в монастырь большой вклад на помин души сына, даже сам подумывал уйти в монастырь. Точно неизвестно количество жен Ивана Грозного, но, вероятно, он был женат семь раз. Не считая умерших в младенчестве детей, у него было трое сыновей. От первого брака с Анастасией Захарьиной-Юрьевой родилось два сына, Иван и Федор. Второй женой была дочь кабардинского князя Мария Темрюковна. Третьей - Марфа Собакина, умершая неожиданно через три недели после свадьбы. По церковным правилам жениться более трех раз запрещалось. В мае 1572 года был созван церковный собор, чтобы разрешить четвертый брак - с Анной Колтовской. Но в том же году она была пострижена в монахини. Пятой женой стала в 1575 году Анна Васильчикова, умершая в 1579, шестой, вероятно, Василиса Мелентьева. Последний брак был заключен осенью 1580 года с Марией Нагой. 19 ноября 1582 года родился третий сын царя - Дмитрий Иванович, погибший в 1591 году в Угличе.

Наследие Ивана Грозного.

Иван IV вошел в историю не только как тиран. Он был одним из самых образованных людей своего времени, обладал феноменальной памятью, богословской эрудицией. Он автор многочисленных посланий (в т. ч. к Курбскому), музыки и текста службы праздника Владимирской Богоматери, канона Архангелу Михаилу. Царь способствовал организации книгопечатания в Москве и строительству храма Василия Блаженного на Красной площади.
А. Л. Юрганов Иван Грозный отличался необычайной жестокостью: достаточно сказать, что он собственноручно избил родного сына Ивана, после чего тот умер. Грозный был неистощимым в выдумках, как казнить подданных,- одних (например, новгородского архиепископа Леонида) по его приказу зашивали в медвежью шкуру и бросали на растерзание собакам, с других живьем снимали кожу и так далее. Но и самому царю судьба уготовила мучительную смерть.

"...Организм царя был не по годам изношен,-пишет историк.- Повлияло на это состояние многое. Маниакальная подозрительность, постоянный страх за свою жизнь, уверенность в злодейских кознях собственных придворных... Все это расшатывает нервы и не укрепляет здоровье. К тому же царь Иван был развратником. По словам Горсея, лично знавшего царя, тот "хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни..." К тому же весь образ жизни царя Ивана был нездоров: постоянные ночные оргии, сопровождавшиеся объедением и неумеренным пьянством, не могли нe спровоцировать разнообразные хвори" [1].

По свидетельству антрополога Михаила Герасимова, обследовавшего скелет Ивана Грозного, у царя в последние годы жизни на позвоночнике развились мощные соляные отложения (остеофиты), которые причиняли ему страшные боли при каждом движении. Перед смертью Грозный выглядел дряхлым стариком, хотя ему было только 53 года. В последний год он уже не мог сам ходить - его носили. Ряд современников Грозного считает, что царя отравили. Дьяк Иван Тимофеев обвиняет в этом Бориса Годунова (ставшего царем после Грозного) и Богдана Бельевого. Голландец Исаак Масса утверждает, что Бельский подсыпал яд в лекарство, которое он давал царю.

Вот как описывает смерть Грозного историк Н. Костомаров: "В начале 1584 года открылась у него страшная болезнь; какое-то гниение внутри; от него исходил отвратительный запах. Иноземные врачи расточали над ним свое искусство; по монастырям раздавались обильные милостыни, по церквам ведено молиться за больного царя, и в то же время суеверные Иван приглашал к себе знахарей и знахарок. Их привозили из далекого севера; какие-то в ... Читать дальше »

Народився Олександр Іванович Копиленко в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника, Босоноге Сашкове дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію. Полтавська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 1920-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.
Перші книги Копиленка — «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу» — висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.
Був Копиленко членом літературних об'єднань «Плуг», потім «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», виконував обов'язки редактора журналу «Всесвіт», співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось «Кореліс».
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздив всю Україну, бував у Грузії. Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.
Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
«Причин того, чому я почав писати для дітей, — згадував письменник, — чимало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. Франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не бую ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.
Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, німе Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато».
У 1936 році вийшов роман «Дуже добре», популярність якого спонукала письменника написати його продовження — роман «Десятикласники» (1938 р.).
Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах — у Канаді, США, країнах Латинської Америки.
Після війни Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.
У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою — так вважав Олександр Іванович.
Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. У школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чи польових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця — найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща пора року.
Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям — шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.
Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань «Як вони поживають», виданий окремою книжкою у 1961 році.
Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був «хрещеним батьком» цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.
У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: «Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину в Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту».
Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.
Проте жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті — літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.
Передчасно пішов від нас письменник, та ім'я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім'я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.

Чарлз Діккенс — письменник вікторіанської епохи, який не тільки відобразив її у своїх творах і порушив проблеми, котрі хви¬лювали англійське суспільство, а й намагався їх розв'язувати. Його активна літературна й громадська діяльність сприяла вели¬ким змінам — ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценацтва. Його любов до бідних і скривджених була справжньою, а не фальшивою, для нього вони були такими ж повноправними членами суспільства, як і заможні, їм він дару¬вав усю силу свого таланту, усю свою любов, відкривши їм поезію їхнього буденного життя, і став символом Англії прозаїчної.
Народився Чарлз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарлза жили порівняно благополучно, проте через деякий час почали з'являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейно¬го добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'я¬тав. Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро).
Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його ви¬хователями, початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і при¬щепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі.
Ідилія юних літ тривала недовго: батько геть заплутався у боргах, і сім'я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому при¬міщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й мораль¬на травма для Чарлза, котрий прагнув учитися.
У цей час у хлопця з'явилося ще одне захоплення — Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє-справжнє ви¬ховання. Так маленький Чарлз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше.
Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарлз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. Але, маючи жвавий характер, він відвідує спектаклі і, мріючи про театральне майбутнє, бере уроки сценічної майстер¬ності. Крім того, Чарлза приваблювала робота репортера. Тому він наполегливо вчиться стенографії ночами, а вдень вивчає закони.
З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису «Дзеркало парламенту», що належав його родичеві. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж ін¬ших працівників редакції: його репортажі були цікаві та набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося ро¬бити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі та тверді манжети, а потім списував їх дрібним письмом.
До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потре¬бувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило по¬дальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, по¬бачено, що варто лише взятися за папір, а далі — то справа ре¬портерського досвіду й часу.
Наприкінці 1833 року в журналі «Манслі Мегезін» з'явилося оповідання «Обід на Поплар Вок», правда, без імені автора. Чи¬тачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом «Боз» (жартівливе пріз¬висько молодшого брата Чарлза Діккенса, яке згодом стало відо¬ме сотням тисяч читачів). Так письменника продовжували нази¬вати, коли він став знаменитим. Нариси, автором яких був Боз, побачили світу різних часописах, часом і всупереч бажанням Дік¬кенса, про що свідчать листи до друзів. До жанру нарису пись¬менник звернувся не випадково: ще в дитинстві, заради розваги, він полюбляв занотовувати дещо про людей, з якими звела його доля, про цікаві місця, де бував. З роками таких записів ставало дедалі більше — це був безцінний матеріал, що чекав свого часу.
Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках «Нариси Боза» у двох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо: дехто вважав, що авторові притаманне багато¬слів'я, зумовлене невпевненістю і тривогою, а також бажанням сподобатись читачеві.
Так, у нарисах можна відшукати багато незакінченого й недо¬сконалого, проте це пояснюється відсутністю літературного до¬свіду, але аж ніяк не таланту. А учнівство — це період, через який проходить ледь не кожен письменник, проте для одного він ко¬роткий, а інший до кінця життя залишається учнем.
Зі сторінок циклу «Картинки з натури» перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно.
Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження («Вулиці. Ве¬чір»). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис «Будинки для життя»).
Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в на¬рисі «Думки про людей». У нарисі «Різдвяний обід» Діккенс впер¬ше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злаго¬ди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник «середнього кла¬су» — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість — ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нор¬мальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси «Гораціо Спаркінс», «Екскурсія на пароплаві» та інші).
Значення творів, що увійшли до циклу «Оповідання», не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подаль¬ших творах.
«Посмертні записки Піквікського клубу» — твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозу¬мілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації.
Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом ан¬глійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ «Нарисів Боза» до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропо¬нував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комік¬си. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб.
Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман «Пригоди Олівера Твіста».
Роман «Записки клубу» був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов склад¬ний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури.
6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з'явився у письменника давно. Спо¬чатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому пере¬конатися в перевагах американської демократії, про яку амери¬канці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв'язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам.
Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1844). Одночасно він працював над повістю «Різдвяна пісня в прозі», що започат¬кувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань.
Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італі¬єю, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі «Картини Італії».
Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над «Історією Англії для дітей», що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман («Повість про два міста» 1859), соціальний роман («Крихітка Доррін» 1855—1857), соці¬ально-авантюрний («Великі сподівання» 1861), детективи («Та¬ємниця Едвіна Друда» 1870), роман-утопія («Тяжкі часи» 1854).
Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман «Таємни¬ця Едвіна Друда». 8 червня 1870 року йому стало погано; Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

«Пригоди Олівера Твіста»
В центрі уваги роману — трагедія людей, що животіють у ро¬бітному домі, керівництво якого вважає їх порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями, невдячними тварюками. У дру¬гому розділі роману постає колективний образ таких «малих по¬рушників», які вовтузилися ц ... Читать дальше »

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Додаткова біографія

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.

Олесь Гончар

(Народився 3 квітня 1918)

ОРБІТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА

У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, — окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»

І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.

Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкри ... Читать дальше »

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

Народився Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім — Основ'яненко) в с. Основа біля Харкова у дворянсько-поміщицькій сім'ї. Служив комісаром у народному ополченні (1806 — 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 — 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживаючи в с. Основа під Харковом або самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь буквально у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема був ініціатором видання журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», першої збірки українських прислів'їв і приказок. Перебував письменник у творчій співдружності з колективом Харківського театру.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).

В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:

1827р. — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (опублікована 1840р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя);

1828р. — «Дворянские выборы» (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).

1829р. — «Шельменко — волостной писарь»;

1830р. — «Ясновидящая» (не була опублікована через цензурну заборону).

1832р. — повість «Маруся» українською мовою.

1834р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.

1836 — 1837рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

1835р. — соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»

1838р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841, перший варіант — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

1841р. — «Предания о Гаркуше».

Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), "21-го грудня, на введеніє” (1885), "Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал "Дзвінок” опублікував його вірш "Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання "Харитя”, "Ялинка”, "П'ятизлотник”, повість "На віру”, віршована казка "Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію "Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці "Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів "Для загального добра” (1895), "Пе-коптьор” (1896), "Посол від чорного царя” (1897), "Відьма” (1898), "В путах шайтана” (1899), "Дорогою ціною” (1901), "На камені” (1902), "У грішний світ”, "Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість "Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі "Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети "Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання "Лялечка” (1901). У "Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — "На крилах пісні” (1895) і "Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела "Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми "Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр "З глибини”, поезія в прозі "Пам'ять душі”, незавершений твір "Павутиння”, новели "Intermezzo” і "Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання "Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті "Fata morgana” (опублікована в квітневому номері "Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини "Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели "Сміх”, "Він іде” (1906), "Невідомий”, "Intermezzo”, "В дорозі” (1907), "Persona grata”, "Як ми їздили до Криниці” (1908), "Дебют” (1909), "Сон”, "Лист” (1911), "Подарунок на іменини”, "Коні не винні”, образки-етюди "Хвала життю!”, "На острові” (1912), а також повість "Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там "Коні не винні” та "Подарунок на іменини”.

Художні нариси "Хвала життю!” й "На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис "Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису "На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

Володимир Рутківський народився 18 квітня 1937 року в с. Хрестителеве Чорнобаївського району Черкаської області.

Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкуватися почав 1959 року. Член Одеської обласної організаціії НСПУ з 1969 року.

У 1960-тих роках працював на Одеському суперфосфатному заводі. В подальшому став працювати журналістом.

Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

Працював відповідальним секретарем Одеської організації НСПУ. Літературну діяльність Володимир Рутковський розпочинав як поет. У його доробку поетичні збірки «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води».

Потім Рутківський став писати переважно твори для дітей та юнацтва: повісті «Аннушка», «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава», книга нарисів «Земля майстрів», п'єса- казка «Прибульці»; історичний роман «Сині Води», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата».

За радянських часів зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати у, єдиному на той час дитячому видавництві України, «Веселка», проте в перекладі російською мовою приймалися до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька трилогія про джур, видана видавництвом Абабагаламага: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010).

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води».[1][2].

Мешкає і працює Володимир Рутківський в Одесі.

9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Володимир Рутківський переміг у номінації «література» за історичну трилогію для дітей «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», 2007—2010 рр.)

1918 - 24 августа 1944
участник Великой Отечественной войны, заместитель командира отдельного взвода противовоздушной обороны 384-го отдельного батальона морской пехоты Одесской военно-морской базы Черноморского флота, Герой Советского Союза
Биография

Кирилл Васильевич родился в 1918 году в посёлке Саврань Херсонской губернии в семье украинского крестьянина.

В 1939 году был призван в ряды Красной Армии, во время службы в Военно-Морском флоте окончил электромеханическую школу учебного отряда Черноморского флота.

Участие в Великой Отечественной войне принимал с 1941 года на крейсере «Ворошилов», эскадренных миноносцах «Бодрый» и «Фрунзе» Черноморского флота.

В мае 1943 года был назначен заместителем командира отдельного взвода ПВО 384-го батальона морской пехоты Черноморского флота, и осенью того же года принимал участие в десантных операциях по освобождению Таганрога, Мариуполя и Осипенко.

Во второй половине марта 1944 года вошёл в состав десантной группы под командованием старшего лейтенанта Константина Фёдоровича Ольшанского. Задачей десанта было облегчение фронтального удара советских войск в ходе освобождения города Николаева, являвшегося частью Одесской операции. После высадки в морском порту Николаева отряд в течеие двух суток отбил 18 атак противника, уничтожив около 700 гитлеровцев.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 20 апреля 1945 года за образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками и проявленные при этом отвагу и геройство старшине 2-й статьи Кириллу Васильевичу Бочковичу было присвоено звание Героя Советского Союза .

К. В. Бочкович был единственным в составе десантников, принимавших участие в особожении города Николаева, кто не был ранен и сразу смог продолжить участие в войне, вернувшись в 384-й батальон морской пехоты.

24 августа 1944 года в районе села Жебряины (Килийский район Одесской области) Кирилл Васильевич погиб во время проведения десантной операции. Похоронен в Одессе.
Награды
Орден Красного Знамени
Орден Ленина
Медаль «Золотая Звезда» Героя Советского Союза
Медали
Память
В Николаеве в сквере имени 68-ми десантников установлен памятник.
В городе Котовск Одесской области около сахарного завода установлен бюст Героя.
В селе Приморское имя Бочковича носит улица.
В посёлке Октябрьском на берегу Бугского лимана, откуда уходили на задание десантники, установлена мемориальная гранитная глыба с памятной надписью.

ВЕРН, Жуль (Verne, Jules - 08.11.1828, Нант - 24.03.1905, Ам'єн) — французький письменник-фантаст.

Верн з дитинства вабило море. В одинадцятилітньому віці він найнявся юнгою на корабель, що відправлявся в Індію. Батько повернув утікача з корабля, який вже знявся з якоря. За наполяганням батьків, Верн закінчив юридичний факультет Сорбонни (1847—1851), але не продовжив справи батька — власника нотаріальної контори, оскільки захопився театром. З 1852 по 1854 pp. він — секретар Ліричного театру, котрий пробує сили у віршованих комедіях-водевілях. Знайомство з А. Дюма та з театральним життям виявилося надзвичайно корисним для письменника-початківця, котрий осягав мистецтво побудови інтриги й утримання читацького інтересу аж до заключного епізоду розповіді. Здібний автор привернув увагу видавця П.Ж. Етцеля, який уклав з ним контракт, за яким Верн зобов'язаний був протягом двадцяти років готувати щорічно до друку по два романи. Договір дав письменнику засоби до існування, водночас наклавши на нього обтяжливу матеріальну відповідальність.

Загальна тональність величезного циклу «Незвичайних подорожей» («Voyages extraordinaires») — гімн науці і техніці, які створені заради людини. Письменник зажив слави після опублікування роману «П'ять тижнів на повітряній кулі» («Cinq semaines en ballon», 1863), одразу ж перекладеного іноземними мовами. З-поміж інших пригодницьких романів найпопулярніші: «Подорож до центру Землі»(«Voyage au centre de la Terre», 1864), «З гармати на Місяць» («Dt la Terre alaLune», 1865), «Діти капітана Гранта» («Les enfants du capitaine Grant», 1865), «Двадцять тисяч льє під водою» («Vingt mille lieues sous les mers», 1869), «Навколо світу за 80 днів» («Le tour du monde en quatre-vingts jours», 1872), «Таємничий острів» («L'lle mysterieuses», 1874), «П'ятсот мільйонів Бегуми» («Les cing cents millions de la bequm», 1879). За кількістю перевидань ці книги Верна займають одне з перших місць у світі.

З 80-х років тональність творів Верна змінюється. Це вже не стільки книги мандрів для юнацтва, скільки романи-попередження про небезпеку науково-технічного прогресу, якщо він передує прогресу соціальному. У романах «Робур-завойовник» («Robur le Conquerant», 1886) і «Володар світу» («Maitre du monde», 1904) винахідник машини, яка плаває під водою і літає, заклопотаний не думкою про щастя народу, як капітан Немо в романі «Двадцять тисяч льє під водою». Сюжетна подібність лише підкреслює різницю образів. Робур — злісний людиноненависник, який мріє про світове панування. А в романі «Плавучий острів» («L'lle a helice», 1895) диво американської техніки підкоряється не винахідникам, а мільярдерам. Видані посмертно «Незвичайні пригоди експедиції Барсака» («Les aventures extraordinaires de l'expedition Barsaqual», 1914) попереджують про небезпеку геноциду, якщо новітня техніка потрапляє до рук злочинців, здатних встановити криваву диктатуру.

Вчені — фізики, хіміки, географи, астрономи, спелеологи, вулканологи, дослідники космосу й океанських глибин проявляють до Верна не лише читацький, а й цілком професійний інтерес. У значній кількості мемуарів є свідчення про те, що Верн сприяв прояснити мету досліджень, допомагав ученим і у виборі життєвого шляху і навіть певною мірою виявляється їхнім співавтором.

Так, французький академік Клод Жорж визнав, що думка про можливість отримання електроенергії із занурених на різні глибини моря провідників належить авторові роману «20 000 льє під водою». Про стимулюючий вплив ідей письменника говорили К. Ціолковський, В. Обручев, Д. Менделєєв, І. Єфремов. Зі 108 наукових прогнозів Верна в наш час здійснилися 64 — більше половини — результат, який вважається винятковим і для солідного науково-дослідницького центру. І за часів Верна побутувало чимало легенд про нього самого та про його книги. Розповідали, що під цим іменем приховується цілий штат учених. Дійсно, ерудиція Верна величезна. Він майже не припускався фактичних помилок, зібрав величезну картотеку з різних галузей знань, писав наукові праці, ілюстровану географію, критичні статті, зокрема про Е. По («Edgar Рое et ses oeuvres», 1864).

Проте головною заслугою Верна залишається створення жанру науково-фантастичного роману. І хоча він високо цінував американського письменника, проте стверджував, що кардинально відрізняється від По, у якого фантастика переходить в царину надприродного, тоді як він намагається пояснити надзвичайне з позиції науки і вважає головним адресатом читача-підлітка. У своїх нотатках Верн неодноразово підкреслював, що пише для юнацтва. І улюблений його герой, за влучним зауваженням одного з французьких дослідників, не Одіссей, а його син Телемак.

Обравши взірцем сюжетної схеми найдавніший античний мотив мандрів, Верн проходить зі своїми персонажами сотні доріг — по землі, під водою, повітряним простором, навколо материків Азії та Африки, всієї земної кулі, відриваючись від нашої голубої планети в космос. З роману в роман переходять герої, не належачи до одного соціального класу чи до однієї сім'ї, як у Е. Золя. Їхня єдність — більш загальна. Це єдність людського роду. Всі раси і значна кількість національностей — європейці, азіати, австралійці, африканці, французи, англійці, шотландці, іспанці, португальці, американці, індуси, негри, індіанці... — представлені в «Незвичайних подорожах», являючи собою найкращі і найгірші образи людської природи. І населяють вони у Верна, закономірно, не одну країну чи навіть материк, а всю земну кулю.

Їхні мандри організовані в сюжетах за законами детективного жанру. Спочатку, зазвичай, пропонується якась загадка чи важка мета, яка дає героям і читачам можливість самостійного домислу. Так, у романі «Діти капітана Гранта» знайдена у шлунку акули пляшка з напівстертим текстом німецькою, французькою та англійською мовами пропонує спробувати розгадати текст, як розгадують ребус, що, в свою чергу, вимагає звернення до географічного атласу для пошуків тридцять сьомої паралелі, до словника трьох мов, а для героїв роману ще й до підшивки «старої морської газети», яка начебто підтверджує факт відплиття корабля. У романі тричі піддається ревізії початкове прочитання листа, неодноразово пропонуються карти маршруту «Дункана», який вирушив на пошуки капітана Гранта. Свій літературний кросворд Верн складає майстерно. Це й не дивно, в літературному архіві письменника збереглося біля чотирьох тисяч придуманих ним кросвордів. Але в романі відгадування кросворда не є грою. Йдеться про людське життя. До того ж Грант переслідує своєю експедицією шляхетну мету — добитися незалежності для рідної країни, заснувавши вільну колонію на заново відкритих землях.

Класичний тип мандрівника, котрий вирушає в подорож заради вдосконалення знань і перевірки їх досвідом, Верн доповнює типом лицаря науки. Письменник — сучасник багатьох видатних відкриттів. У 2-ій пол. XIX ст. Ч. Дарвін створив еволюційну теорію, Д. Менделєєв — таблицю хімічних елементів, Г. Л. Ф. Гельмгольц відкрив закон збереження енергії. Верн вважав себе щасливим, тому що народився в епоху, яка збагатила людство великими винаходами та обіцяла ще більші можливості в майбутньому. Гімн розуму і волі людини звучить з роману в роман. При цьому протиставлення «царя всесвіту» природному світу не доводиться до логічної межі.

Найрозумніший і найученіший не все знає і не все вгадує. Повсякчас підкорювана природа залишається могутнішою від людини. Визнання за світом природи глибини і таємниці зближує французького письменника-фантаста з художниками слова XX ст.

Пафос пізнання світу проявляється в романах Верна у численних ліричних відступах, у яких оспівуються багатство лісів, безмежність пустель, таємниці космосу чи Світового океану. Його герої, подорожуючи, вчаться. Автор охоче вводить до кола персонажів ученого-дивака. Це дає йому можливість наукового пояснення явищ природи. Він залюбки використовує автокоментар і навіть висновки, які надають романам Верна характеру науково-популярної літератури. А щоб не втомлювати читача, за розлогими географічними чи історичними описами зазвичай іде захоплюючий епізод, який різко повертає дію і пришвидшує хід розповіді. Рятівне «раптом» відіграє у Верна ту саму роль, що в романі А. Дюма. Справедлива відплата за добро і зло у фіналі привносить в роман Верна дидактичний елемент, зближуючи його водночас і з народною казкою, і з поширеними творами масової літератури.

Як популярного автора для юнацтва, що експлуатує апробовані прийоми письма, Верна часто виключали з магістральної лінії розвитку європейської літератури. Становище помітно змінилося в другій половині XX ст., коли дослідники почали оцінювати пізні романи і всю творчість Верна загалом як складний соціально-художній феномен.

Велику роль у популяризації творів Верна у Росії відіграла Марко Вовчок, яка переклала російською мовою 16 його книг («Діти капітана Гранта», «Подорож навколо світу за 80 днів», «П'ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центру Землі», «Навколо Місяця» та т.). Українською мовою твори Верна перекладали Н. Романович-Ткаченко, А. Білецький, Т. Черторижська, В. Пащенко, Д. Паламарчук, Ю. Назаренко, Т. Воронович, Л. Пахаревський, П. Соколовський та ін. За романом «П'ятнадцятирічний капітан» на Київській кіностудії ім. О. Довженка поставлено в 1986 р. однойменний фільм.