Вторник, 17.10.2017, 10:28
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0
Главная » Архив материалов
« 1 2 ... 5 6 7 8 9 10 »

ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898 — 1965)

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Додаткова біографія

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з'являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з'являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов'їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.

1961р. поет присвячує XXII з'їздові КПРС поему «Щастя сім'ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з'являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім'ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім'ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

Просмотров: 333 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



Вовчок Марко
(1833—1907)

МАРКО ВОВЧОК


Додаткова біографія

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки "Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для "Колокола” матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями "Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою "Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка "Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість "Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки "Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання "Сестра”, "Козачка, "Чумак”, "Одарка”, "Сон”, "Панська воля”, "Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках "Народних оповідань”, а також у "Рассказах из народного русского быта”, "Інститутці”.

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання "Ледащиця”, "Пройдисвіт”, написане оповідання "Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті ("Три долі”) й оповідання ("Павло Чорнокрил”, "Не до пари”), історичної повісті та оповідання для дітей ("Кармелюк”, "Невільничка”, "Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки "Народних оповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: "Жили да были три сестры”, "Червонный король”, "Тюлевая баба”, "Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому "Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами "Листи з Парижа” (львівський журнал "Мета”, 1863) і "Отрывки писем из Парижа” ("Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи "Живая душа”, "Записки причетника”, "В глуши”, а також повісті "Теплое гнездышко”, "Сельская идиллия” (опубліковані в "Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл "Мрачные картины”), редактор петербурзького журналу "Переводы лучших иностранных писателей” (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання ("Козачка”, "Одарка”, "Горпина”, "Ледащиця”, "Два сини”), баладного оповідання ("Чари”, "Максим Гримач”, "Данило Гурч”), соціальної повісті ("Інститутка”), психологічного оповідання й повісті ("Павло Чорнокрил”, "Три долі”), соціальної казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису ("Листи з Парижа”).

Історичні повісти та оповідання для дітей "Кармелюк”, "Невільничка”, "Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість "Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка "Кармелюк” написана в 1862 — 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — "Надежа”, "Маша”, "Катерина”, "Саша”, "Купеческая дочка”, "Игрушечка”, які ввійшли до збірки "Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей ("Червонный король” (1860), "Тюлевая баба” (1861), "Жили да были три сестры” (пізніша назва — "Три сестры”, 1861), "Глухой городок” (1862), "Живая душа” (1868), "Записки причетника” (1869 — 1870), "Теплое гнездышко” (1873), "В глуши” (1875), "Отдых в деревне” (1876 — 1899)).

З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.
Просмотров: 335 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)


ПАВЛО ТИЧИНА 
(1891-1967)

ПАВЛО ТИЧИНА

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.
У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913— в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.
У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.
З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.
Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією...
Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими.
У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар'ян.
Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.
У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п'ятнадцятьма).
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Просмотров: 354 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
(1871 — 1936)
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник” (1888) та "Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною "вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — "Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії "Народ”, "Хлібороб”, "Громадський голос” та "Літературно-науковому віснику” ряд статей: "Віче хлопів мазурських у Кракові”, "Мазурське віче у Ржешові”, "Мужики і вистава”, "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, "Книжка за мужицький харч”, "Молоді попи”, "Для дітей”, "Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті ("Амбіції”, "Чарівник”, "Ользі присвячую”, "У воздухах плавають ліси”, "Городчик до бога ридав”, "Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті "Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — "Виводили з села”, "Лист”, "Побожна”, "В корчмі”, "Стратився”, "Синя книжечка”, "Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — "Вечірня година”, "З міста йдучи”, "Засідання” — в "Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до "Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — "Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор "Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели "Катруся” і "Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як "Кленові листки”, "Діточа пригода”, "Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника ("Сини”, "Марія”). У листі до редакції "Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як "поета загибаючого села”, зазначав: "Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — "Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як "Камінний хрест”, "Засідання”, "Лист”, "Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із "Синьої книжечки” ("Сама-саміська”, "Ангел”, "Осінь”, "Школа”), новели зі збірок "Камінний хрест” ("Святий вечір”, "Діти”), "Дорога” ("Сніп”, "Вістуни”, "Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані ("Сини”, "Дід Гриць”, "Роса”, "Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — "Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника "Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану ("Давнина”, "Вістуни”, "Май”, "Сон”, "Озимина”, "Злодій”, "Палій”, "Кленові листки”, "Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці "Синя книжечка” ("Мамин синок”, "Катруся”, "Новина”). Наявна вона й у збірці "Камінний хрест”. У "Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу "Кленові листки”, яка стала окрасою збірки "Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — "Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела "Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу "Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу "Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За "Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду ("Діточа пригода” і "Марія”) склали п'яту збірку — "Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як "Нитка”, "Браття”, "Серце”, "Вовчиця”, "Слава йсу”, "Людмила”, "Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання "сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
Просмотров: 208 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. "По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері”.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і Донцових-Захаржевських і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве походження.

Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію. "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці).

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з "Истор(ического) Вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав’є де Метра, автора "Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – "Не в добрий час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями "штоса” і "гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – "приложиться”) були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?”

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав’язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в пародійності імперської культури ще змалку.

Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. "Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 році”.

Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що "в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду”.

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. "Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов”.

У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів. "Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім’я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума”, він став одним з її редакторів”. Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із "Самостійною Україною” Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув’язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року”.

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним "антиклерикальним” рефератом "Школа а релігія”, в якому мало не засуджує церковне "мракобісся”. Виступ на другому студентському з’їзді у Львові, 1913 року, називався "Сучасне положення нації і наші завдання”. Цей реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна. Дмитро Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.

Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): "Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат "Справа університету”. Поза тим з’їзд залишився полковникові у тривкій пам’яті, особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова "Сучасне положення нації і наші завдання”. (...) "Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського, знайомство з придніпрянською еміграцією – це третій найважливіший момент моєї молодости”.

Остап Грицай продовжує: "Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією”.

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, "що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття”.

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: ... Читать дальше »
Просмотров: 705 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)


Володимир Великий (правив з 980 року по 1014). Після смерті князя Святослава трапилася усобной війна між його синами за право керувати київським престолом. У результаті цієї війни переміг князь Володимир, який, затвердивши владу свою, виявив відмінне старанність до богів язичницьким: спорудив новий бовдур Перуна з срібною головою і його біля дворві, на священному пагорбі, разом з іншими кумирами. Там, каже Літописець, стікався народ осліплений і земля занечищена кров'ю жертв. Може бути, совість турбувала Володимира; може бути, хотів він сію кров'ю примиритися з богами, роздратованими його братовбивством: бо й сама Віра язичницька не терпіла таких злодіянь ... Добриня, посланий від свого племінника управляти Новгородом, також поставив на березі Волхова багатий кумир Перунів. Але ця Владимирова набожність не перешкоджала йому тонути у насолодах чуттєвих. Першою його дружиною була Рогнеда, мати Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода і двох дочок; убивши брата, він взяв у наложниці свою вагітну невістку, яка народила Святополка; від іншої законної дружини, Чехіні або Богемки, мав сина Вишеслава; від третьої Святослава і Мстислава ; від четвертої, родом з Болгарії, Бориса і Гліба. Понад те, якщо вірити літопису, було у нього 300 наложниць у Вишегород, 300 в нинішній Білогородці (поблизу Києва), і 200 в селі Берестові. Всяка чарівна дружина і дівиця боялася його любострастних погляду: він зневажав святість шлюбних союзів і невинності. Одним словом, Літописець називає його другим Соломоном у жінколюб.
Володимир, разом з багатьма Героями давніх і нових часів люблячи дружин, любив і війну. Польські Слов'яни, Ляхи мали до того моменту вже влада монархічну і віру християнську Володимир воював з ними, повернувши Галичину, міста Квітень і Перемишль. Князь Володимир у наступні два роки жив із бунт в'ятичів, що не хотіли платити данини, і завоював країну ятвягів, дикого, але мужнього народу Латиського, що мешкав в лісах між Литвою і Польщею. Далі до Північно-Заходу Володимир поширив свої володіння до самого Балтійського моря, бо Лівонія належала Володимиру, якого чиновники їздили збирати данину з усіх жителів між Курляндію і Фінською затокою.
Увінчаний перемогою і славою, Володимир хотів принести подяку ідолам і кров'ю людською обагришь вівтарі. Виконуючи рада бояр і старців, він звелів кинути жереб, кому з слуг своїх і дівчат Київських належало загинути в задоволення уявних богів - і жереб випав на юного Варяга, прекрасного особою і душею, якого батько був християнином. Посланці від старців оголосили татові про сем несчастии: натхненний любов'ю до сина і ненавистю до такого жахливого марновірству, він почав говорити їм про оману язичників, про божевілля кланятися тлінне дереву замість живого Бога, істинного Творця неба, землі і людини. Кияни терпіли Християнство; але урочисте богозневаг Віри їх справило загальний заколот в місті. Народ озброївся, розметав двір Варязького Християнина і вимагав жертви. Батько, тримаючи сина за руку, з твердістю сказав: "Якщо ідоли ваші дійсно боги, то хай вони самі витягнуть його з моїх обіймів". Народ, в нестямі люті, убив батька і сина, які були таким чином першими і останніми мучениками Християнства в язичницькому Києві. Церква наша шанує їх Святими під ім'ям Феодора та Іоанна.
[985 р.] На берегах Волги і Ками здавна мешкали Болгари. Протягом часу вони стали народом цивільних або комерційних; мали повідомлення, за допомогою судноплавних річок, з Північчю Росії, а через море Каспійське з Персії та інших багатими Азіатськими країнами. Володимир, бажаючи заволодіти камських болгар, відправився на суднах вниз по Волзі разом з Новородцамі і знаменитим Добринею; берегом йшли кінні Торки, союзники чи найманці Росіян. Великий Князь переміг болгар, та мудра Добриня, за повідомленням Літописця, оглянувши бранців і бачачи їх у чоботях, сказав Володимиру: "Вони не захочуть бути нашими данниками: підемо краще шукати личакарів". Добриня мислив, що люди надлишкові мають більш причин і засобів оборонятися. Володимир, поважаючи його думку, уклав мир з болгарами, які урочисто обіцялися жити дружньо з Росіянами, затвердивши клятву цими простими словами: "Хіба тоді порушимо договір свій, коли камінь стане плавати, а хміль тонути на воді". У період свого правління, коли Володимир сповідував віру поганську, в народі він мав прізвисько Володимир Красне Сонечко.
Тепер приступаємо до опису найважливішого справи Владимирова, яке все більше прославило його в історії ... Виповнилося бажання благочестивої Ольги, і Росія, де вже понад сто років мало-помалу вкорінювалося Християнство, нарешті вся і урочисто визнала святість оного, майже в один час із землями Сусідів: Угорщина, Польща, Швецію, Норвегію і Даніею. Саме поділ Церков, Східної і Західної, мало корисне наслідок для щирої Віри, бо глави їх намагалися перевершити один одного в діяльної ревнощів до звернення язичників.
Древній Літописець наш оповідає, що не тільки християнські проповідники, але і магометани, разом з іудеями, що жили в землі хазарської, надсилали до Києва мудрих законників схиляти Володимира до прийняття Віри своєї, і що Великий Князь охоче вислуховував їх вчення.
Перші Посли були від волзьких або Камських Болгарії. На східних і південних берегах Каспійського моря вже давно панувала Віра магометанська, затверджена там щасливим зброєю арабами: Болгари прийняли ону і хотіли повідомити Володимиру. Опис Магометова раю і квітучих Гурій полонило уяву сластолюбного Князя; але обрізання здавалося йому ненависним обрядом і заборону пити вино - статутом безрозсудним. Вино, сказав він, є радість для Російських; не можемо бути без нього. - Посли німецьких католиків говорили йому про велич невидимого Вседержителя і нікчемності ідолів. Князь відповів їм: Ідіть назад; батьки наші не приймали Віри від Папи. Вислухавши юдеїв, він запитав, де їхня батьківщина? "У Єрусалимі, - відповідали проповідники: - але Бог у гніві своєму розтратив нас по землях чужим". І ви, що караються Богом, дерзайте вчити інших? сказав Володимир: ми не хочемо, подібно вам, позбавитися своєї батьківщини. - Нарешті, безіменний Філософ, присланий Греками, спростувавши в небагатьох словах інші Віри, розповів Володимиру весь зміст Біблії, Старого та Нового Завіту: Історію творіння, раю, гріха, перших людей, потопу, народу обраного, спокутування, Християнства, семи Соборів, і на закінчення показав йому картину Страшного Суду з зображенням праведних, що йдуть в рай, і грішних, засуджених на вічну муку. Вражений цим видовищем, Володимир зітхнув і сказав: "Благо доброчесним, і горе злим! Крестіся, - відповідав Філософ, - і будеш у раю з першими.
[987 р.] Володимир, відпустивши Філософа з дарами і з великою честю, зібрав бояр і міських старців, оголосив їм пропозиції магометан, юдеїв, Католиків, Греков і вимагав їх ради. "Государ! - Сказали Бояри і старці: - Кожна людина хвалить Віру свою: якщо хочеш обрати кращу, то пошли розумних людей в різні землі випробувати, який народ гідніше поклоняється Божеству" - і Великий Князь відправив десять розсудливих чоловіків для цього випробування. Посли бачили в країні Болгаро храми мізерні, моління сумовите, особи сумні; в землі Німецьких Католиків богослужіння з обрядами, але, за словами літопису, без всякого величі і краси, нарешті прибули до Константинополя. Так споглядають вони славу Бога нашого! сказав Імператор і, знаючи, що грубий розум полонить більш зовнішнім блиском, ніж істинами абстрактними, наказав вести Послів в Софійську церкву, де сам Патріарх, одягнений у Святительський ризи, здійснював Літургію. Пишність храму, присутність всього знаменитого Духовенства Грецького, багаті одягу службові, оздоблення вівтарів, краса живопису, пахощі ладану, солодкий спів криласу, безмовність народу, священна важливість і таємничість обрядів здивували Росіян; їм здавалося, що сам Всевишній живе в цьому храмі і безпосередньо з людьми з'єднується ... Повернувшись до Києва, Посли говорили Князю про богослужінні магометан, про Католицькому і з захопленням про Візантійському, уклавши словами: "Кожна людина, скуштувавши солодке, має вже відразу від гіркого; так і ми, дізнавшись Віру Греков, не хочемо іншої". Володимир бажав ще чути думку бояр і старців. "Коли б Закон Грецький, - сказали вони, - не був краще інших, то бабця твоя, Ольга, наймудріша всіх людей, не надумала б прийняти його". Великий Князь зважився бути християнином.
Так оповідає наш Літописець, який міг ще знати сучасників Володимира. Володимир міг би хреститися і у власній столиці своєї, де вже давно перебували церкви і Священики Християнські; але Князь пишний хотів блиску і величі при цьому важливому дії: одні Царі Грецькі і Патріарх здавалися йому гідними повідомити цілого його народу статути нового богослужіння. Гордість могутності і слави не дозволяла також Володимиру принизитися, в міркуванні Греков, щирим визнанням своїх язичницьких помилок і смиренно просити хрещення: він надумав, так би мовити, завоювати Віру Християнську і прийняти її святиню рукою переможця.
[988 р.] Зібравши численне військо, Великий Князь пішов на судах до Грецькому Херсону, в Криму. Завоювавши цей славний і багате місто, який протягом багатьох століть вмів відображати напади народів варварських, Російський Князь ще більш загордився своєю величчю і через Послів оголосив Імператорам, Василя і Костянтина, що він бажає бути чоловіком сестри їх, юної Царівни Анни, або, в випадку відмови, візьме Константинополь. Споріднений союз з Грецькими знаменитими Царями здавався втішним для його честолюбства. Імперія Візантійська в ту пору, була жертвою заколотів і безладдя: Імператори Василь і Костянтин, сподіваючись допомогою сильного Князя Російського врятувати трон і вінець, відповідали йому, що від нього залежить бути їх зятем; що, прийнявши Віру Християнську, він отримає і руку Царівни і Царство небесне. Володимир, вже готовий до того, з радістю виявив згоду хреститися, але хот ... Читать дальше »
Просмотров: 462 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



БУНІН, Іван Олексійович
(1870 - 1953)


БУНІН, Іван Олексійович (Бунин, Иван Алексеевич — 22.10.1870, Воронеж - 8.11. 1953, Париж) — російський письменник.

У російській літературі XX ст. Бунін належить видатне місце. Він був чудовим прозаїком і витонченим ліриком. Загибель дворянських садиб, розпад суспільних зв'язків — провідна тема багатьох творів письменника, і розкривається вона завжди по-елегійному сумно. Його творча манера поєднує в собі і сувору виразність гравюри, і яскравий колорит живопису. Бунін тонко зауважив зв'язок людини з історією, із Всесвітом, водночас тверезо усвідомлюючи неприкаяність і самотність людського буття.

Бунін народився 22 жовтня 1870 року у Воронежі, походив із старовинного, хоча й не надто заможного, дворянського роду. Серед його предків були відомі літератори (зокрема, поетеса Анна Буніна, яку називали «російською Сафо», та поет-романтик В. Жуковський, котрий брав участь у звільненні Т. Шевченка з кріпацтва і був одним із літературних «учителів» О. Пушкіна).

Дитинство і юність письменника минули на хуторі Бутирки в Єлецькому повіті, що на Орловщині. Протягом чотирьох років він навчався у Єлецькій гімназії, а потім здобував знання вдома, під керівництвом старшого брата Юлія, висланого з Петербурга за участь у русі народовольців.

Бунін завжди любив Україну, йому подобалося мандрувати українськими степами, спілкуватися з місцевими жителями, слухати народні пісні. У 1889 році він побував у Харкові та Криму, а через рік здійснив мандрівку за течією Дніпра, відвідавши могилу Т. Шевченка у Каневі. З 1891 року письменник жив у Полтаві, працював у статистичному бюро, а потім у бібліотеці земської управи. Він з великим інтересом стежив за українською літературою, ходив на спектаклі трупи П. Саксаганського, захоплювався грою славетної актриси Марії Заньковецької. Українська тема згодом стане визначальною для багатьох прозових («На край світу», «Лірник Родіон», «Суходіл «) та поетичних творів письменника.

Бунін рано почав писати і друкуватися. Його дебютна книжка «Вірші 1887-1891 років» («Стихотворения 1887—1891 гг.») побачила світ у 1891 році. В оповіданнях Б., які письменник створив у 90-х роках XIX ст., йшлося про актуальні проблеми життя російського села. Цим творам притаманне знання народного життя, зв'язок з традиціями російської реалістичної прози.

Наприкінці XIX ст. Бунін переїхав у Москву і зблизився з Максимом Горьким, який високо цінував талант молодого письменника («красивий, як матове срібло»), але іноді гостро критикував його за аполітизм і «панську неврастенію». Напередодні революції 1905 р. Бунін був уже досить помітною постаттю у тогочасній російській літературі. Проте його популярність продовжувала зростати й надалі. Він тричі ставав лауреатом найвищої нагороди Російської Академії наук — премії імені Пушкіна, яку отримав за правдивий артистичний талант, з яким «він відтворив у прозі типовий російський характер». У 1909 році Буніна було названо одним із дванадцяти почесних членів Академії (серед яких був і Л. Толстой).

Однак по-справжньому популярним письменник, за його власним зізнанням, став після публікації великої соціально-психологічної повісті «Село» («Деревня», 1909-1910), у якій з суворою нещадністю змалював похмурі будні російського села, злиденність, невігластво, замшілість побуту і психології селян. Цю книгу Бунін писав, живучи в Італії, на острові Капрі, де часто зустрічався з Максимом Горьким, М. Коцюбинським та іншими літераторами.

Напередодні Першої світової війни у творчості Буніна з'являються нові мотиви й образи, розширюється діапазон тем, збагачується новими барвами стилістична палітра. У цей час письменника цікавлять передусім так звані «вічні теми»: скороминущість і трагічність людського життя, приреченість людини на фатальну самотність, нерозуміння і страждання.

В атмосфері цього трагічного світовідчуття розкривається й одна з центральних тем усієї прози Буніна — тема кохання. Ще в 1888 р. юний письменник стверджував у одній із статей: «Кохання, як почуття вічне, завжди живе і юне, служило і буде служити невичерпним матеріалом для поезії; воно вносить ідеальне ставлення і сенс в буденну прозу життя, пробуджує благородні інстинкти душі і не дозволяє зав'язнути у вузькому матеріалізмі і грубому тваринному егоїзмі». До кращих зразків прози Буніна, написаної на цю тему, належать оповідання «Граматика кохання» (1915), «Легке дихання» (1916), «Сни Чанга»(1916) та інші.

Першу світову війну і революцію 1917 р. письменник сприйняв як передвістя близького і неминучого краху Росії. У травні 1918 р. Бунін виїхав з Москви і протягом 1918—1919 pp. жив у Одесі. Глибокий песимізм і різке неприйняття революції відбились в публіцистичній книзі «Окаянні дні» («Окаянные дни», 1920), яку Бунін написав у Одесі під враженням від нових порядків, встановлених у країні більшовиками.

26 лютого 1920 року разом із залишками розбитої Білої армії письменник залишив Росію і, зрештою, через Константинополь, Болгарію, Сербію дістався до Франції. Протягом трьох років мешкав у Парижі, а з 1923 року перебрався в Приморські Альпи, і відтоді мешкав там майже постійно.

В еміграції письменник створив десять нових книг. Серед найпомітніших творів цього періоду — повість «Митине кохання» («Митина любовь», 1925), автобіографічний роман «Життя Арсеньєва» («Жизнь Арсеньева», 1927—1933) та збірка «Темні алеї» («Тёмные аллеи», 1943), до якої увійшло 38 оповідань, присвячених темі кохання. Літературні заслуги Буніна високо оцінила світова громадськість. У 1933 р. він першим серед російських письменників став лауреатом Нобелівської премії.

У Франції Бунін пережив фашистську окупацію, режим та ідеологію якої засуджував не менш різко, ніж сталінізм. Крізь усе життя Бунін проніс любов до Росії, під час війни пильно стежив за успіхами радянських військ і радо вітав перемогу над нацистами, але повернутися до сталінського СРСР відмовився. Письменник помер у Парижі 8 листопада 1953 р. від хвороби легень.

Визнаний майстер прози, Бунін був також видатним поетом. Його, поетична творчість характеризується виразним зв'язком з традиціями російської класичної поезії, радісним світосприйняттям, тяжінням до строгої, ясної форми, до реалістичного змалювання людей і явищ навколишнього світу. Крім того, Бунін був чудовим перекладачем. Неперевершеним залишається його переклад поеми Г. Лонгфелло «Пісня про Гайявату», який у 1903 р. Академія наук відзначила Пушкінською премією. Буніну належать переклади таких видатних творів світової літератури, як містерії «Каїн» і «Манфред» Дж. Байрона, «Леді Годіва» А. Теннісона, «Кримські сонети» А. Міцкевича. Варто також зауважити, що в 1900 році були опубліковані два бунінські переклади поезій Т. Шевченка — початок «Заповіту» і перші рядки вірша «Закувала зозуленька». А в романі «Життя Арсеньєва «автор назвав Шевченка «достеменно геніальним поетом».
Просмотров: 260 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)

                                                                                             Микола Васильович Гоголь 
(20 березня 1804 р. - 1852 р.)
Микола Васильович Гоголь

М.В.Гоголь народився 20 березня 1804 року в с.Великі Сорочинці, Полтавської губернії. Його батько писав п'єси, ставив театральні спектаклі. В дитинстві М.Гоголь багато читав художніх книжок, що сформувало літературні смаки майбутнього письменника. Дальше М.Гоголь навчався в полтавському училищі та "Гімназії вищих наук" в Ніжині, в якій він вчився з 1821 по 1828 рік. Серед його наставників був професор Н.І.Білоусов, що під його керівництвом М.Гоголь брав активну участь в випуску рукописного журналу "Північна зоря". В цей час М.Гоголь створює першу свою поему "Ганц Кюхельгатен". Успіху поема не мала.

В 1829 р. М.В.Гоголь закінчує гімназію і переїздить в Петербург. Надалі продовжує писати: повість "Балаврюк або ніч перед Івана Купала...". На протязі початку літературної творчості М.Гоголь знайомиться з Жуковським, Дельвігом і головне з Олександром Пушкіним. Дружба з О.Пушкіним стала щастям для М.Гоголя. Геній благословив генія.

Гоголівські "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" перекликаються по духу з Пушкінськими "Русланом і Людмилою". В ньому – свято народного духу. А згадаємо як починається "Майська ніч..." –

"Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться в неї".

Уже півтора століття читачі любуються персонажами "Сорочинського ярмарку". В цей час М.В.Гоголь – викладач одної із кафедр Петербурзького університету – повен літературних задумів.

В 1835 р. буди надруковані його дві книги – "Миргород" і "Арабески".

Ідеал художника виражається в повісті "Тарас Бульба", в повісті, де оспівана духовна висота особистості і народу, що прагне національної і соціальної свободи.

В 1842 році світ познайомився з третім томом зібраних творів М.Гоголя – циклом петербурзьких повістей. Одну за одною створює М.Гоголь свої п'єси і повісті: "Каяття", "Ніс", "Старосвітські поміщики", "Шинель". Але ці твори не вичерпують художній спадок М.В.Гоголя. Він автор геніальної комедії "Ревізор" та монументальної епопеї "Мертві душі". Створення цих творів є істинний подвиг письменника. Вони створили цілу епоху в художньому пізнанні життя.

Психологічна глибина, створених в них реалістичних типів, естетична неповторність гоголівських творів, історичний оптимізм письменника відносно майбутнього Росії, - все це є великим вкладом в духовне життя народу.

Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов в світову літературу, і його ім'я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс і т.д.

Помер М.В.Гоголь в 1852 р.

В усьому світі зараз надзвичайно широкий інтерес до творчості М.В.Гоголя. Виходять з друку його книги, ставлять на сцені його п'єси, знімають кінофільми за мотивами його творів.

В неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу "всю Русь" перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, - Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям в художній літературі.

Просмотров: 211 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



Хмельницький Юрій Зиновійович (Богданович) (1641-1685) - син і наступник на гетьманстві Богдана Хмельницького, народився в Суботові в 1641 р. від Анни Самковни, першої дружини Богдана Х. Ще за життя батька він, шістнадцятирічним юнаком, був обраний гетьманом, потім знову проголошений гетьманом після смерті Богдана Х. Гетьманська влада виявилася, однак, не під силу шістнадцятилітньому хлопчикові, і Юрій віддав її Виговському (VII, 481), сам же відправився вчитися в київську духовну академію. У 1659 р. Виговський уклав з поляками горяцкій договір (VII, 784). Це викликало серед козаків роздратування. Шурин Богдана Х., Яким Самко (XXVIII, 195), розраховуючи сам зробитися гетьманом, скликав козацьку раду біля містечка Германівка, яка скинули Виговського. Юрій Х. послав в Запоріжжі довіреної слугу свого батька, Івана Брюховецького (IV, 799), і просив запорожців підтримати його кандидатуру на гетьманство. На раді біля Білої Церкви Юрій був проголошений гетьманом одноголосно, а слідом потім на раді поблизу Ржищева було постановлено клопотати перед російським царем про розширення прав малоросійського народу, в сенсі посилення гетьманської влади та затвердження самостійності малоросійської церковної ієрархії. Російський воєвода князь Трубецькой не прийняв цього клопотання і зажадав созванія нової раді в Переяславлі. Тут знову був обраний гетьманом Юрій. Нові статті, під якими підписалися гетьман і старшина, обмежували владу гетьмана (1659). Положення нового гетьмана було надзвичайно важке, на увазі майбутній війні з Польщею та розладу між прагненнями старшини і народу всередині Малоросії. Негайно по обрання свого в гетьмани Юрій Х. зайняв Чигирин, де знаходилися склад козацької артилерії і казна Виговського. У 1660 р. боярин В. В. Шереметєв виступив з великим загоном з Києва проти Польщі. Юрій повинен був взяти участь у цьому поході і йшов з козаками за російським військом. Під містечком Чудіновим Шереметєв був розбитий і взятий у полон татарами, які на цей раз допомагали полякам; потім поляки з татарами рушили проти гетьмана і обложили його під Слободище. Побоюючись за своє життя, Юрій після тритижневої облоги, вирішив здатися полякам на умовах Гадяцького договору. У Корсуні була скликана рада, яка підтвердила умови цього, так званого, Чуднівського договору, а Юрій приніс присягу на вірність королю перед польським комісаром Беньовський, впливу якого він з цієї пори і скорився. Коли слух про підданство Юрія полякам поширився на лівому березі Дніпра, Самко підняв там козацькі полки. Боротьба між ним і Юрієм тривала з перемінним щастям протягом всього тисячу шістсот шістьдесят-один-го року. Влітку 1662 Юрій Х. обложив Самка в Переяславлі. У той час на допомогу Самку рухалися російські полки з Слобідської України під начальством Ромодановського. Юрій став відступати за Дніпро і 16 червня, проти Канева, зазнав сильної поразки від військ Самка і Ромодановського. Юрій втік до Чигирина; Самко з козаками і невеликим загоном російських переправився через Дніпро, зайняв Черкаси і став спустошувати країну. Біля Вужина він зустрів кримських татар, покликаних на допомогу Юрієм Х., і зазнав від них поразки. Після цього Самко переправився через Дніпро, з'єднався з Ромодановським і відступив до Лубен. Татари їх переслідували і сильно спустошили країну. Ця боротьба вирішила долю Юрія Х. Громадська думка було проти нього; постійні невдачі сприяли розвитку в ній меланхолії. Наприкінці 1662 Юрій Х. скликав у Корсуні раду, відмовився від гетьманства і вирішив постригтися у ченці. Гетьманом був обраний Павло Тетеря (XXXIII, 108). Юрій був пострижений у Корсунському монастирі і отримав ім'я Гедеона. Але чернецтво не дало Юрію Х. спокою, тим більше що він і в новому сані користувався великою пошаною. Звинувачений Тетерею у зносинах з козацькою старшиною, Юрій був в 1664 р. заарештований, відвезений до Львова і посаджений у фортецю. Його звільнили тільки в 1667 р., після смерті Тетері. За цей час у Малоросії відбулося багато змін. На лівій стороні Дніпра Самка змінив Брюховецький, Брюховецького - Дем'ян багатомовність, Глузливці - Іван Самойлович. На правій стороні Дніпра після Тетері гетьманом був обраний Дорошенко, коли ж він віддався під владу турецького султана, козаки, що залишилися вірними Польщі, обрали замість нього уманського полковника Михайла Ханенка. Між ним і Дорошенко почалася боротьба, яка повела до війни Польщі з турками. У 1672 р. турки оволоділи Кам'янцем і примусили польського короля Михайла укласти договір під Бучачем, за яким Польща віддала Туреччині всю Правобережну Малоросію. Побоюючись репресалій з боку Дорошенка, багато хто з козацької старшини зважилися поїхати з Правобережної України; в числі їх був і Юрій Х. На дорозі він був спійманий татарами і наведено назад в Умань. Коли громадяни Умані відмовилися заплатити за них викуп, їх відправили у Крим; звідти хан переправив Юрія Х. до Константинополя. З Юрієм обійшлися в Константинополі милостиво і помістили в одному з грецьких монастирів. Там він залишався кілька років, поки не знадобився турецькому уряду. У 1676 р. Дорошенко відмовився від гетьманства і віддався під владу Росії, але турецький уряд не відмовився від претензій на Правобережну Малоросію. Турецька армія рушила до Чигирина. На місце Дорошенко Туреччина вирішила поставити гетьманом Юрія Х., який скинув з себе чернечу рясу і супроводжував турецьке військо. Передбачалося, що він буде носити звання не тільки гетьмана запорізького, а й князя сарматійского і правити Правобережної Малоросією як турецького васала. Похід турків у 1677 р. був невдалий; Юрій подумував про втечу до християн, але турки за ним пильно стежили. В 1678 м. Чигирин був узятий турками й зруйновано; російські війська пішли за Дніпро. Юрій залишився гетьманом у Малоросії, але співчуття у населенні не зустрів. Керівником Юрія в цей час був родич його Павло Яненко Х., який був колись при Богдані Х. київським полковником, а потім втратив посаду за відданість Виговському. Юрій і Яненко у супроводі татар рушили з Чигирина на північ і біля Канева розбили загін лівобережних козаків; місто Канів був остаточно зруйнований і спалений. Багато жителів сховалися в Канівському монастирі. Татари обклали монастир дровами і соломою і спалили; при цьому загинув архімандрит Макарій Токаревський, зарахований до лику святих. Долю Канева випробували і інші міста. Юрій і Яненко, перейшовши на лівий берег, спустошували країну, побивали жителів, палили села й міста. Правобережна Україна була розорена вкрай. Юрій Х. оселився в Немирові і правил під наглядом турецьку фортецю Азов. Постійні побори, стягнення, страти в припадках божевілля змусили турецький уряд усунути в 1681 Юрія Х. від гетьманства. На його місце був призначений молдавський господар Дука, але наприкінці 1683 р. він був захоплений у полон поляками, а на його місце знову був призначений Юрій Х. Постійні безцільні страти і гноблення народу змусили турецького пашу заарештувати Юрія; він був привезений до Кам'янця, засуджений до смертної кари і задушений, а труп його кинутий у воду. Це було наприкінці 1685
Просмотров: 285 | Добавил: rusy | Дата: 14.03.2013 | Комментарии (0)



Пилип Орлик (21 жовтня 1672 - 24 травня 1742) - Гетьман України (у вигнанні) в 1710 - 1742 роках

Народився 21 (можливо 11) жовтня 1672 року в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині в сім'ї родовитої литовсько–чеської сім'ї. Батько Степан Орлик був військовим, який служив на боці польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Матір – Ірина Орлик (з українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).

Пилип Орлик навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюсі), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янсько, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

У 1698-1700 рр. Орлик служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита у Києві, потім у Полтавському полку, а потім став старшим військовим канцеляристом і регентом справами Генеральної військової канцелярії війська Запорізького. З 1702 (за іншими джерелами - з 1706) року — генеральний писар, і, як вважається, став найближчим помічником І. Мазепи. У 1708 році взяв участь у повстанні І. Мазепи проти Московії і перейшов на бік Карла XII, 27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османські володіння.

За І. Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І. Мазепи) П. Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Войнаровський Андрій (близький родич Мазепи) та Горленко Дмитро (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карло ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

10 травня 1710 року Карл ХІІ підписав формальний диплом "Diploma assecuratium pro Duce et Exercitu Zaporovienski”, яким він затвердив П. Орлика гетьманом України.

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами - схвалює) "Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького” ("Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”), укладає зі старшиною та запорожцями угоду - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана Бендерська конституція, яку вважають першою українською Конституцією. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні.

Створення цих документів вважається само по собі значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою і 8 листопада 1810 року Туреччина, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Росії.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні. В поході взяли участь Туреччина, Кримське Ханство, Швеція та частина польського війська, яка підтримувала Лещинського. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде звільнена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського імператора. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П. Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ. У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П. Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви у якій перебував російський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, тому що гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснили похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П. Орлика серед українського населення. У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Б. Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки налякані звісткою про те, що йде велике російське військо, почали тікати, а по дорозі брати великий ясир. Українські козаки довідавшись про звірста турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис. українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис. з якими гетьман відійшов до Бендер.

Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. У 1714 році перебував у Молдавії, потім (1715) разом з частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Швеції, після чого вимушено відбув до Польщі (за іншими даними - до Німеччини, а згодом до Франції), де промешкав два роки, з 1722 року П. Орлик переїхав на територію Османської (Оттоманської) імперії, де його фактично було інтерновано - на вимогу турецького уряду до 1738 року він оселився в Салоніках (Греція).

Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикану, Саксонії, Прусії ті інших), він неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором (Григорієм) планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма».

Надалі П. Орлик жив у Хотині, Серезі, по тому — в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де помер 24 травня 1742 року.

П. Орлик залишив після себе багато листів, трактати "Вивід прав України” (1712) та "Маніфест до європейських урядів” (1712), великий рукописний «Діаріуш подорожній» ("Щоденник", 1720 – 1733, частково виданий 1938 року), був поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алцід російський» ("Алкід Російський”), присвячену І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сармацький», присвячений його небожу І. Обідовському (1698). Писав польською мовою, частина його листів писана латинською, шведською, французькою мовами.

Пилип Орлик — один із найвизначніших в історії борців за волю України. Пам'ять про Пилипа Орлика вшановано, зокрема, тим, що на його честь названо вулицю в привілейованому районі центральної частини Києва, на якій знаходиться Верховний Суд України. В шведському місті Крістіанстад на будинку, де проживав П.Орлик, встановлено пам’ятну дошку на його честь.
Просмотров: 251 | Добавил: rusy | Дата: 13.03.2013 | Комментарии (0)

..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017