Георгіївська церква - головна споруда меморіалу „Козацькі могили" в селі Пляшевій - можливо, найсамобутніший витвір архітектурного модерну в Україні. Задум побудувати пам'ятник козакам, полеглим у Берестецькій битві, виник 1908 року з ініціативи Почаївської лаври, а саме архімандрита Віталія Максименка, який очолив організаторську роботу та оголосив збір пожертв.
Проект храму-пам'ятника розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В.Максимов, учень професора Олексія Щусєва, видатного майстра, що збудував кілька справжніх шедеврів церковної архітектури стилю модерн в Україні. Спорудження Георгіївської церкви тривало від 1910 до 1914 року, керував будівництвом Володимир Леонтович. А саме перед цим, у 1907-1909 роках, В.Максимов допомагав О.Щусєву реставрувати давньоруську церкву Василія в Овручі й запроектував споруди для цього монастиря. Ці дві роботи - основна спадщина В.Максимова, який помер незадовго до війни 1914 року.
Георгіївська церква привертає увагу дослідників не випадково. Споруду задумано й виконано надзвичайно сміливо, воднораз витончено і невимушене.
Храм призначався для урочистих відправ, які (на пропозицію В.Максименка) мали щороку відбуватися в дев'яту п'ятницю після Великодня. Тому від самого початку було зрозуміло, що жодна, найбільша своїми розмірами споруда не спроможна буде вмістити велелюддя, яке хресним ходом рушатиме до місця битви.
Цю перешкоду було подолано завдяки нежданому вирішенню - винести іконостас назовні. Церква опинилася просто неба, паперть перетворилася на солею.
Унікальні особливості церкви неоднораз відзначали дослідники. Олена Годованюк та Мариніла Говденко вперше обміряли ансамбль „Козацькі могили" в 60-ті роки, коли там ще була ферма і, як пригадували згодом, „кролі бігали по ногах". Вони писали: „Традиційний хрещатий у плані храм позбавлено західного рамена - нави. На місці її - велика (21х12 м) складної форми відкрита паперть-стилобат [.., ] Як і весь двір ансамблю, вона розрахована на розміщення великої кількості людей. Західне, головне чоло Георгіївської церкви, повернене до паперті, задумано як „екстер'єрний" іконостас".
Всі дальші публікації так чи інакше повторювали цей висновок. Усі дослідники також завважували, що в архітектурному вирішенні екстер'єру церкви використано мотиви української архітектури ХУП-ХУШ сторіч.
Та в архітектурі, як і в будьякому іншому мистецтві, важить не тільки ЩО, але і ЯК зроблено. Стиль модерн, у якому працювали вчитель і його учень, використовував історичні прототипи. До цього творчого методу зверталися архітекти й раніше, наприклад, романтики на початку й еклектики наприкінці XIX сторіччя. Однак щоразу вони діяли інакше. Мистці модерну ніколи не копіювали історичний прототип, як ретроспективісти, і не брали окремі деталі, щоб оздобити ними фасади, як еклектики. Для майстра модерну історичний прототип - це художній образ. Він повторюється, іноді дуже близький до першовзору, але артистично перетворений, посилений і підкреслений чуттєвим естетичним переживанням архітектури минулого.
Якщо пильно приглянутись до обрисів Георгіївської церкви в плані, стає зрозуміло, що вона разом з папертю-солеєю утворює характерний план дев'ятидільної хрещатої церкви. Як відомо, дев'ятидільна церква складається з рівнораменного хреста, вписаного в квадрат. Збіг особливо добре помітний, коли порівнювати цей обрис із планами кількох відомих дев'ятидільних українських церков ХУІІ-ХУШ сторіч: Троїцької церкви Густинського монастиря (1672-1676), Спасопреображенської церкви в селі Великих Сорочинцях (1732), Миколаївського собору в Ніжині (1658) та інших. Та передусім слід виокремити дерев'яний дев'ятидільний, дев'ятиверхий Троїцький собор у Новомосковську (колишній запорозькій Новоселиці, або Самарчику), що його спорудив у 1772-1781 роках народний майстер Яким Погребняк. Не тільки форми, а й загальні розміри планів цих споруд (у межах 24-28м) дуже близькі до розмірів Георгіївської церкви.
З цього порівняння випливає, що оригінальну обсягово-просторову композицію храму в Пляшевій було утворено завдяки архітектурному перекрою уявної дев'ятидільної дев'ятиверхої церкви. Він відтяв три західні камери, які було опущено під ґрунт (саме вони утворили склеп і підземну церкву Параскеви-П'ятниці, чий абрис на грунті повторює солея). На поверхні залишилися дві третини церкви. За це промовляє той факт, що наземна церква має шість верхів - випадок унікальний. Головне чоло становить, по суті, площину архітектурного перекрою. Зовнішня аркзнаком внутрішніх підпружних арок. Надвірний іконостас відкриває немовби вигляд на розкритий внутрішній простір апсид.
Отже, один із складників технології архітектурного проекту - перекрій став засобом художньої виразності. Церква як архітектурна споруда нічого не втратила, а, навпаки, набула таємничого й воднораз ясного характеру. Поверхи її позначають історичні й культурні символи. Підземна церква з похованнями святих мучеників - традиція, що сягає першохристиянських монастирів і навіть ще раніших, дохристиянських гробниць, що відображають уявлення багатьох старожитніх народів про сакральний простір, поділений на три частини, які відповідають трьом сферам космосу - підземній, земній і небесній. Ці частини поєднувалися „космічною віссю", вертикаль її подекуди втілювано в центральному стовпі в поховальній камері (наприклад етруська гробниця в казале Маріттімо поблизу Вольтерри першої половини VI ст. до н.е.). За той самий сакральний стовп, „світову вісь", або „світове дерево" можна вважати наявну в підземній камері-похованні цегляну порожнисту колону, заповнену кістками загиблих. Звичай ховати тлінні останки в нішах стін поховання так само тягнеться з сивої давнини.
Над підземною церквою, підземним іконостасом Параскеви-П'ятниці розміщено перший наземний урочистий іконостас просто неба. На со-лею перед надвірним іконостасом виходить світловий колодязьліхтар - світло з нього падає стовпом на скляний саркофаг, розміщений у церкві Параскеви-П'ятниці. А церковною банею, сакральним „небом" Георгіївської церкви стає справжнє небо над „Козацькими могилами".
Порівняння з печерними храмами довершує підземний хідник, який сполучає перенесену з села Острів дерев'яну церкву св.Михаїла з гробницею і церквою Параскеви-П'ятниці. Існує переказ, що саме в цій церкві молився Богдан перед битвою. І хоч це тільки легенда, але давня церква, всередині якої крізь отвір у підлозі широкі сходи ведуть до підземелля, немов у глибінь сторіч, є матеріалізованою сполучною ланкою між історичними часами.
Символізм, історичні екскурси в далеку давнину вельми характерні для початку XX сторіччя. В даному разі вони влучно віддзеркалюють глибокий сенс храму-пам'ятника. Але на цьому історико-культурні нашарування далебі не вичерпуються, вони охоплюють майже всі грані архітектурного задуму.
Знову звернімо увагу на план та обсягово-просторові особливості наземної частини будівлі. Відгалуження хреста, що виступають назовні в усіх хрещатих українських храмах, мають гранчасту форму, яка створює лагідний перехід від одного обсягу до іншого. Наріжні камери здебільшого прямокутні, але є гранчасті й напівкруглі. План Георгіївської церкви в наземній частині вирізняється чіткими формами добре висунутих п'ятигранних відгалужень хреста й тригранних наріжних камер. Але далі обсягово-просторова композиція відходить од поширеного традиційного типу дев'ятидільної церкви.
Зазвичай наріжні камери менші за планом і висотою, здебільшого двоповерхові. У Георгіївській церкві вони майже однакові. Переважна більшість цих храмів усталеного типу має п'ять верхів. Над наріжними камерами верхів немає. Дев'ятьма верхами було увінчано спочатку Троїцьку в Густині та Спасопреображенську церкви у Великих Сорочинцях. Але наріжні верхи були значно нижчі, а пізніше їх зовсім зняли. Осторонь стоїть дерев'яний собор у Новомосковську, який має. рівнозначні за планом і висотою камери й дев'ять верхів. Однак характерна виразна композиція, утворена високими багатозаломними зрубами, виключає думку про пряме використання його як першовзору. Крім того, три верхи Георгіївської церкви відсутні, тобто наземна частина не подібна до дев'ятиверхого храму.
Якщо окинути оком наземну частину церкви в цілому, то вона насправді дуже скидається на старовинний п'ятиверхий хрещатий храм, а саме - славнозвісну церкву в Низкиничах на Волині. Причому схожа не окремими деталями (вони якраз різні), а своїм образом.
Доречно навести порівняння з відомими творами О.Щусєва - його церковними спорудами в Україні. Так, Троїцький собор Почаївської лаври, зведений у 1906-1912 роках, подібний до свого прототипу - собору Антонієвого монастиря в Новгороді й одночасно є віддзеркаленням усієї давньоруської архітектури. Або храмик у Наталівці (1911-1913) є нагадом про невеличкі псковські церківці Василія „на горбку" або Миколи „со Усохі".
У Спаській церкві в Наталівці Щусєв ужив цікавий прийом органічного злиття в одній споруді зовсім різних історичних першовзорів. Якщо сама Наталівська церква є контамінацією різних давньоруських мотивів з переважанням псковського, то дзвіниця має за прототип поширену в Україні дерев'яну дзвіницю. Зрубний чотирикутний низ і каркасний верх у вигляді восьмерика стилізовано в камені. На це особливо вказує характерна деталь - кутас, що виникає, коли восьмерик ставлять на нижній четверик. При такій, здавалося б, несполучності історичних мотивів постала дуже гарна цілісна композиція.
У „Козацьких могилах" поєднано на одній території справжню дерев'яну церкву XVIII сторіччя і церкву початку XX сторіччя в стилі модерн, створену до того ж контамінацією багатьох історичних прототипів та окремих деталей.
Церква в Низкиничах, здається, є стрижневим образом усього ансамблю „Козацькі могили". Побудована на Волині 1653 року, вона є свідком подій Хмельниччини і започатковує низку визначних п'ятибанних хрещатих храмів, що вирізняються стрункою пірамідальною композицією мас. Вона спочатку була оточена глибоким ровом, валом та дерев'яними рубленими стінами.
Меморіальний ансамбль „Козацьких могил" створений теж у вигляді уфортифікованого двору, з мурами та штучними ровами. Центральна споруда його - Георгіївська церква. Саме таке вирішення нагадує символічно бойовий козацький табір. Хоча трохи театралізовані форми мурів і веж, відомі нам з перспективного малюнка, надрукованого „Почаевском листке", далекі як від одного, так і від другого прототипу.
Саме Георгіївська церква справляє зовсім інше враження, якщо оглянути її з різних боків. Коли поволі обходити споруду від головного західного чола, то помічаєш: усе підпорядковано ідеї суворої урочистості. Велика арка, яка відкривається на площині фасаду-перекрою, є не тільки гострим архітектурним прийомом, а й символічним уособленням тріумфальної брами. Тимпан арки містить у собі іконостас, виготовлений з червоного й чорного граніту з георгіївськими хрестами й чудовими іконами пензля Івана Їжакевича. Усю площину над іконостасом заповнює композиція „Голгофа" цього маляра. Така значна площа малювань на фасаді вражає. І цей прийом має подвійний сенс. Розмальований грандіозний тимпан, що контрастує з чистою поверхнею арки - це зображення вкритого фресками внутрішнього простору церкви, а з другого боку - продовження давньої традиції. Надвірні малювання прикрашали фасади величних пам'яток минулого, наприклад, Успенського собору Московського кремля або Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, де розмальовано всю західну стіну церкви.
Включення монументального малярства в композицію фасадів притаманне й модерну. Мозаїки довкола порталів є в Почаївському Троїцькому соборі О.Щусєва. Арку-браму, немов дві вежі, фланкують бічні обсяги північного й південного рамен хреста. За аркою струнко здіймаються чотири верхи, над якими панує високий центральний.
При дальшому русі навколо споруди відкривається стрімка вертикаль північного (або південного) фасаду, якою обривається відтята й занурена під грунт третина церкви. Ще кілька кроків - і зовнішній вигляд церкви наближається до образу храму в Низкиничах. Хоч обсяги Георгіївської церкви вищі (наземна частина її двоярусна), але загальні пропорції ті самі. Спорідненість композиції, яку в обох випадках творять три нижні верхи й трохи більший центральний, підкреслює стриманий декор, що хоч в основних рисах є бароковим, а проте своєю, притаманною модерну, графічністю більш подібний до декору церкви в Низкиничах, ніж до соковитих форм справжнього бароко.
А завершує обхід східне чоло, яке знову набуває урочистості завдяки щільно згрупованим шести верхам, що линуть угору, - їх можна побачити вповні тільки звідси. Тонку гру історичних нагадувань довершує така деталь: розлогі півкружжя з поребрику, єдина прикраса граней центрального підбанника, трапляються в найдавніших візантійських храмах.
Внутрішня організація Георгіївської церкви Грунтується на базовому першовзорі - дев'ятидільному хрещатому храмі. Центральний верх спирається на підпружні арки, перехід від арок до восьмерика підбанника забезпечує система тромпів.
Як твердить І.Свєшников, перший поверх наземної церкви спочатку було задумано тільки як вівтар. Це викликає подив, адже простора зала становить дві третини цілого. Так чи інакше, але вівтарну перегорожу було встановлено на звичному місці, у східній частині церкви. Таким чином на першому поверсі опинилися два іконостаси, присвячені св.Георгієві. Тут ікони теж писав Іван Їжакевич.
У південному та північному раменах хреста - широкі кручені сходи, які ведуть угору (на другий поверх, де розміщено приділ святих великомучеників Бориса й Гліба), і вниз (до церкви Параскеви-П'ятниці). Відтак рамена не тільки зовні нагадують ті вежі, що фланкували фасади давньоруських церков візантійського типу, а й виконують ту саму функцію - сходів на розвинені хори.
Другий поверх церкви розкривається в центральний простір через широкі підпружні арки. Стіни храму розмалювали почаївські малярі Олександр Корецький та Пилип Пилипчук.
Генеральний план меморіалу „Козацькі могили" не втілений до кінця. Досі не відомий його автор. Чи виник цілісний задум відразу, чи композиція формувалася поступово? Самі „Козацькі могили" з їхніми підземними хідниками, давньою і новою церквами, урочистими службами просто неба подібні до драматичного твору, який має свій сюжет, зав'язку, кульмінацію, розв'язку. Окремий підземний хідник веде з підземної церкви до заплави річки Пляшівки, в напрямку тих місць, де відбувалися найтрагічніші події відступу козаків.
Нині меморіал за проектом споруджено тільки в основному. Не збудовано дзвіницю, центральний вхід, мости, немає південного муру, веж. На жаль, є й втрати: ще в 1915 році вивезено й не повернуто картини битви, які містилися в тимпанах арок західної стіни. Порівняно недавно було зруйновано так званий „новий" готель. Територія меморіалу тепер менша, ніж відводилася за генеральним планом.
Теперішній стан меморіалу - незадовільний. Заповідник потребує розвитку й упорядкування, зокрема слід відтворити деякі риси історичного генплану. Однак можливі й нові вирішення, які розвиватимуть основний принцип створення меморіалу - сміливе, але воднораз тактовно-майстерне використання історичних мотивів за умови недоторканності історичного ансамблю.