В Україні з давніх-давен люди вміли виробляти тканини з дикоростучої кропиви, льону, конопель. Крім конопляних та лляних, виготовляли вовняні тканини, а також користувалися хутром. Льон і коноплі згадуються в церковних постановах Ярослава Мудрого, овеча вовна та вовняні тканини відомі з літературних пам'яток XI ст., зокрема, з «Ізборника Святослава». Серед привозних тканин найпоширенішими були шовк, який називали «паволокою», оксамит, парча-атлас, переткана срібною або золотою ниткою. Шовк, оксамит згадуються в «Слові о полку Ігоревім». У Іпатіївському літописі зазначено, що 1252 р. носили кожух олівіра грецького, обшитий золотим мереживом. Верхній теплий одяг виготовляли з вичинених шкір свійських, а також диких (ведмедів, лисиць, вовків, куниць, соболів, горностаїв, білок, бобрів, тхорів) тварин. Цей спосіб зберігся до нашого часу.
Княжий стрій. Давньоруський стрій, пристосований до суворого клімату, був багатошаровим, тобто складався з кількох предметів ноші (натільного одягу, поясного, нагрудного, верхнього), і щільно облягав тіло. Полотняна сорочка — неодмінна складова давньоруського вбрання. У княжому строї побутували два види сорочки — верхня і нижня, котрі шили з різних тканин. Верхня сорочка з дорогих тканин (паволоки чи оксамиту) по викоту горловини прикрашалася золотим гаптуванням.
Після прийняття християнства в княжий стрій увійшла довга сорочка-туніка — «дивитисій», її виготовляли із золототканої парчі.
Поясним убранням князя були штани з прямим нешироким кроєм холошень, шиті з привозних тканин. Теплий верхній одяг з рукавами — свиту — шили зі «свиточного» сукна. Крім свити, носили плащ, який називався по-різному: «корзно», «мятль», «луда», «скут». Його накидали на ліве плече, а на правому з'єднували кінці застібкою, пряжкою або за допомогою зав'язок. Теплий плащ мав горностаєве підбиття. Плащі відрізнялися розпізнавальними знаками: вишивкою на грудях, оздобами золотом і пурпуром. Пурпуровий плащ був привілеєм князя.
Верхнім одягом князів і бояр у холодну пору був кожух. Його шили із хутра та іноді покривали зверху дорогою тканиною. Головним убором князя служила шапка конічної, сферичної форми із коштовної тканини, облямована хутром, діадема або вінець, залежно від церемоніалу. Найпоширенішим взуттям були чоботи, шиті з добре вичиненої та фарбованої шкіри («х-ьза») і оздоблені кольоровими, часто золотими, нитками. Популярні кольори чобіт — червоний та зелений. Обов'язковим компонентом князівського вбрання був пояс, найчастіше шкіряний, прикрашений золотими і срібними орнаментованими бляшками. Носили також гарні шовкові пояси.
До нарядної, шитої золотом сорочки князі неодмінно одягали барми — комір-наплічник із коштовностей, що був княжим атрибутом. Цікаво, що комір-наплічник носили також фараони у Єгипті, де він символізував сонячний диск. Прикрасами князів і бояр були фібули («сустуги»), шийні гривни, ланцюги («чепи»). Найважчий ланцюг із золота (277,29 г) був знайдений у чернігівському скрабі 1965 р. Князі носили золоті та срібні перстені-печатки з гербовими знаками, а також діадеми.
Надзвичайно пишним і урочистим було вбрання княгинь. Вони одягали білу, синю або пурпурову сорочку («далматику») з широкими рукавами, стягнутими біля зап'ясть. Поверх неї розкішний, оздоблений коштовним камінням, важкий пояс, яким оперізували стан і перекидали через ліву руку. Поверх далматики носили плащ, скріплений на грудях коштовною оздобою. На голові — білий, або синій завій, а поверх нього — корона. Вирізнялися золоті вінці корони княгинь, прикрашені емаллю, коштовним камінням. Зимою княгині носили верхній одяг із хутра. На голові — обруч, а поверх нього — розкішна шапка з хутряною облямівкою. На ноги взували дорогі червоні черевики або чоботи. Одяг княгинь виготовляли з різноманітних шовкових, оксамитових, парчових матеріалів, оздоблювали золотим тканням і вишиттям.
Вбрання дружинників-лицарів. Вбрання дружинників реконструйоване за археологічними і писемними джерелами. Сорочка мала неглибокий округлий або квадратовий виріз горловини, обшитий шовковою або позументною стрічкою, довгі рукави та відрізний по лінії стану поділ. Зверху одягали теплу сорочку з глибоким, до пояса, розрізом спереду — посередині грудей. Русь не була відмежована від навколишнього світу. Одяг її засельників мав багато спільних рис із одягом, який побутував в інших молодих державах, у тому числі Західної Європи. Тому сорочка дружинників дуже подібна до західноєвропейських сорочок «кот» та «бліо».
Теплим верхнім одягом служили свита і кожух. Про їх існування свідчать різні знахідки металевих застібок та великих кістяних ґудзиків. Дуже поширеним серед дружинників був плащ, скріплений на правому плечі фібулою, або плащ-мантія, скріплений спереду на шиї.
Дуже добре збереглося взуття. Його археологи знайшли в Україні чимало. Це були шкіряні чоботи, оздоблені вишивкою, бронзовими ґудзиками. На голові дружинник носив високий ковпак, облямований по нижньому краю хутром. Дружинник оперізувався шкіряним поясом, оздобленим бляшками-накладками.
Серед археологічних знахідок зустрічаються залишки шкіряних сумок, прикрашених бронзовими і срібними орнаментованими бляшками. Заможні дружинники носили на грудях гривни, виконані з крученого срібного дроту.
Стрій міського та сільського населення. Одяг міських жителів зображений на графічних малюнках, цеглинах-плінфах, знайдених під час розкопок у Києві. На них бачимо сорочки з різним кроєм горловини («голошийка», «каре», «стійка») вузькі штани, які, однак, не облягали ноги, як західноєвропейські штани-панчохи — «шосси».
Теплим одягом служили сукняні свити, кожухи. Головні убори українських міщан називали «шапками». У писемних джерелах згадується як одяг городян плащ («мятль»). Як і в інших народів західних держав, він застібався спереду під шиєю. Кожухи шили з дешевого у ті часи хутра ведмедя, кози, а свити — із домотканого сукна. До складу чоловічого міського вбрання входили шкіряні рукавиці та плетені з вовняних ниток шкарпетки, які у давні часи називалися «копитця» і були поширені повсюдно в містах і селах.
Убрання селян складалося з полотняної сорочки і штанів. Різновидом верхнього одягу була сукняна свита і вотола. Во-толою називалася і суконна тканина нижчої якості, з якої шили цей одяг. Зимою одягали кожухи з козячого хутра. Селянським взуттям були личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри.
Жіночий одяг городянок і селянок складався з полотняної сорочки; поясного вбрання з однієї чи двох вовняних або полотняних пілок; нагрудного короткополого вбрання — літника; верхнього одягу — свити, кожуха. Можливо, у теплі дні жінки носили тільки довгу полотняну сорочку, підв'язану поясом, крайкою або фартухом, як це було розповсюджено в будні в українських селах ще у XIX ст. Овальну горловину сорочки декорували каймою та вишивкою. Поясним убранням служили ткані запаска і попередниця.
Верхній одяг городянок і селянок становили сукняні довгі сукні, сукмани, свити з дуже широкими рукавами, які були визнаними загальною європейською модою. Довгі рукави, які опускалися значно нижче рук, виникли під впливом мистецького готичного стилю, що сформувався у середньовічних містах XII ст. і став панівним у Західній Європі XII—XV ст.
Завершували цілісний ансамбль убрання різноманітні головні убори. У городянок і сільських дівчат — це начільні стрічки з тканини, шкіри, металеві обручики. У жінок — чепедь, убрус, намітка. Прямокутний головний убір — убрус накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його кінці вільно спускали на плечі. Іноді убрус притримували на голові обручем.
Взуття, зокрема черевики, чобітки, прикрашали рядами білих швів, крапок.
Отже, в одязі простих городян і селян переважали матеріали домашнього виробу — природного кольору вовни, полотна, шкіри.

У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини, виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рідної землі.
Та попри всі спільні риси в окремих місцевостях помітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Це виявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.

Наддніпрянщина.
Чоловічий стрій Наддніпрянщини складався з вишитої білої сорочки, заправленої в широкі штани, білої або коричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха, шапки із смуха, солом'яного бриля, чобіт.
Чоловічі сорочки вишивали найчастіше білими нитками на манишці й внизу рукавів. Хоча побутувало й вишивання червоними і чорними нитками. Невисокий комір-стійку сорочки, обшивку скріплювали кольоровою стрічкою. Стан оперізували червоним поясом.
Верхній одяг — свиту до ряс обшивали на комірі-стійці, полах та манжетах кольоровою тканиною, шнуром. У негоду на свиту чи кожух одягали кирею з каптуром («кобку», «бородицю») із домотканого полотна. У деяких місцевостях кирея заміняла свиту.
Жіночий стрій складався із сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намітки, хустки, чобіт, прикрас. Найхарактерніші етнографічні риси у жіночому вбранні Наддніпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин. Сорочку найчастіше вишивали білими нитками (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини, Полтавщина). Орнамент зосереджувала на рукаві, поликах, лиштві сорочки. На місці з'єднання рукавів з уставками рукав збирали в складочки-пухлики. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколи вкраплювали сині або зелені кольори.
Тільки в Наддніпрянщині жінки носили поясне вбрання — плахту. Звідси вона поширилася на Слобожанщину і Причорномор’я, куди у XVIII ст. були виселені Катериною II цілі села. Плахти виготовляли багатоколірні, клітчасті, найчастіше в червоно-вишневій гамі (Полтавщина, Київщина), з украпленням синього і зеленого кольорів (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини). Запаски також були різноманітні: сині, червоні (Київщина, Чернігівщина), яскраві жовто-червоні, парчові (південні райони Чернігівщини, центральні райони Київщини, Полтавщина). Крім плахти і запаски, носили спідниці. Тільки в цьому етнографічному регіоні набули поширення баєві спідниці, прикрашені вовняними китицями («перчиками»), або спідниці з фабричної тканини, оздоблені внизу кількома рядами кольорових стрічок (центральні райони Київщини), строкаті широкі спідниці з фабричної тканини (південні райони Київщини), спідниці-андараки, червоні домоткані, оздоблені внизу великими геометризованими мотивами (Чернігівщина). Спідницю носили із вовняними, орнаментованими поперечними смугами запаскою або фартухом. Костюм доповнювала яскрава ткана або вишита крайка. Особливої емоційної виразності надавала строю корсетка. Вона виступала кольоровим акцентом або тонально поєднувалась з усіма іншими складовими частинами строю. У різних районах Наддніпрянщини корсетка мала свої особливості у крої, колориті, оздобленні, її виробляли з викотом або великим круглим коміром. Найчастіше корсетка мала вільний крій спереду і підкреслювала стан ззаду. На спинці, як правило, робили 7—9 клинів-«вусів». Корсетки із строкатої тканини (темно-сині, чорні у дрібненькі яскраві квіточки) оздоблювали аплікацією чи строчкою (південні райони Київщини), сині або зелені сатинові корсетки прикрашали аплікацією з тканини, декоративними швами.
Верхній одяг з саморобного сукна — юпка також характерний тільки для Наддніпрянщини. Баєві зелені, сині, червоні юпки оздоблювалися по всій площині червоними, синіми пасмами вовни — «перчиками». Зимою носили кожух. Стрій завершувався головним убором — очіпком, наміткою, хусткою. Характерну особливість вбрання Наддніпрянщини становить ношення одночасно парчевої запаски і парчевого очіпка, що надає цілісності костюму, або вишитої запаски і вишитого очіпка. Характерною ознакою є покривання нижньої частини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався відкритим і вдало поєднувався з іншими білими площинами строю.
У Наддніпрянщині жіночий стрій відзначався багатством шийних прикрас: коралі, дукачі, гранати, бурштини, перстені, ковтки — це далеко не повний перелік оздоб, які побутували аж до початку XX ст.

Слобожанщина.
Стрій Слобожанщини має багато спільних рис із одягом Наддніпрянщини.
Чоловічий костюмний комплекс вирізнявся білою сорочкою, вишитою на комірі-стійці, чохлах і широкій манишці, яка защіпалась збоку; широкими в клітинку («пістряковими») штанами, стягнутими в талії до очкура; солом'яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкіряними чоботами («пришвами»); сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкішним кожухом; яскравим тканим поясом.
Жіночий костюмний комплекс на Слобожанщині включав білу сорочку, вишиту на уставках, уздовж рукавів та вузькому комірі. Низ рукавів («отлажки») збирали у зморшки (на нитку). Подолок сорочки оздоблювали мережкою, прутиком. Художню виразність цьому комплексові надавали парчові складові частини: очіпок, корсетка, запаска. Характерною на Слобожанщині була парчова або сатинова корсетка до дев'яти «вусів». Її оздоблювали зубцями на погрудді, обшитими, як і поли корсетки, кольоровою тасьмою («висічкою»). Поясне вбрання — плахта — тут ткалась у клітини жовтогарячої гами з вкрапленням червоної і чорної барв. Парчовий фартух («завіса») обшивався внизу сукном. Верхній одяг — свиту оздоблювали кольоровим шнуром, аплікацією. Завершував стрій парчовий очіпок і велика квітчаста хустка. До такого вбрання взували чоботи-чорнобривці», орнаментовані на швах і задниках.
Жіночий костюмний комплекс Слобожанщини характеризується жовто-червоним колоритом з широким застосуванням парчових тканин.

Українське Причорномор'я та Приазов'я.

Вбрання в Причорномор’ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частині регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуже нагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки — із синього тонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка і солом'яний бриль, взуттям — чоботи, в Степу — постоли.
Жіночий стрій включав білу сорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»), оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п'ят, спідницю у шість пілок і плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгими рукавами, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку, приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещині побутувало пальто із фабричної тканини — «пальтіссак».
Верхнім одягом служили також бурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини («ластик»). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підкладкою. Між верхом і підкладкою була підбивка з вати.
Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивим смухом на комірі, полах, р ... Читать дальше »

Одяг народу тісно пов'язаний з його історією. Відродження народних строїв веде до воскресіння глибинних пластів пам'яті. Ми пізнаємо, як жили і працювали наші предки, як вбиралися в будні і свята, якими були їхні звичаї та обряди.
Що ж таке одяг? На перший погляд, відповідь проста: це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища — холоду, спеки, негоди. Одначе вона буде неповною, бо в побутуванні неважко помітити не тільки практичне призначення предметів ноші, але й їх зв'язок з широким колом духовних понять. Наприклад, одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні часи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, будень, обряд. Тому одяг становить важливу складову частину духовної і матеріальної культури народу.
Крім терміна «одяг», часто вживаємо термін «костюм». Він окреслює значно ширше за обсягом поняття, яке вказує на сукупність і співвідношення одягу, власне предметів ноші, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної характеристики людини, її віку, статі, характеру, естетичного смаку. Слово «костюм» — французького походження. На означення цього ж поняття в українській мові існують відповідні терміни: «стрій» «убрання», «шати».
На формування українського одягу мали вплив різні фактори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, технологій виробництва, а також спосіб життя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль.
У найдавніші часи одяг не розподілявся чітко на чоловічий та жіночий. З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин відбувалася диференціація строїв: спочатку на чоловічі та жіночі, згодом — на святкові, обрядові, щоденні, вбрання спеціального призначення, пов'язане з транспортом та кінною їздою.
Здавна одяг виконував різні функції: практичну, захисну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну, національну. Дуже важливими з-поміж них були практична і захисна. Проте не менш значущими були й інші функції, наприклад, оберегова. За народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишивання, ткання, вибійки тощо, людину оберігали від «поганого» ока, злих духів. Велике значення мала функція обрядова, яка вимагала спеціально виготовленого одягу для певного ритуалу чи обряду (одяг весільний, поховальний). У різних обрядах одяг застосовували по-різному, однак суттєвими були ті чи інші атрибути-символи: квітка, вінок, колір квітів, стрічок, вишиті взори сорочок та добір їх кольорів.
В усі часи в одязі вирізнялася соціальна функція. Вона регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних, знаті віддавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережив. Отже, костюм завжди мав становий характер і відповідав пєвному соціальному рангові його власника. Це виявлялося в конструкції окремих складових частин, у символіці кольорів (золото, пурпур прикрашали представників високої та найвищої суспільної ієрархії). Важливою була функція естетична. Стрій завжди залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи.
Вбрання завжди чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі. Так, у середні віки на костюмі позначився готичний стиль, в козацьку добу — мистецький стиль бароко, який був панівним у Західній Європі та в Україні у XVII ст. І, нарешті, важливою є функція національна, яка вказує на тривалий історичний процес формування вбрання і те, що є спільним у традиційних строях народу на всій території України.

Найдавніший одяг на теренах України
Про найдавніший одяг на теренах України розповідають археологічні знахідки. Вони відносяться до раннього палеоліту, неоліту, епохи бронзи. В добу пізнього палеоліту вбрання складалося з сорочки, штанів, взуття, короткої накидки-плаща. Головним убором служила шапка-каптур, яка щільно облягала голову. Вже у ті віддалені від нас часи одяг оздоблювали намистинами з бивня мамонта: розшивали низ шапки, довкола голови, нагрудну частину сорочки, штани (нижче колін), плащ. Відомо, що люди палеоліту вже носили прикраси, зокрема намисто, браслети, різні види застібок, так звані фібули і аграфи. У виготовленні одягу і прикрас застосовували такі складні технологічні процеси, як шиття і свердління намистин, зубів диких тварин.
Знахідки фрагментів одягу доби неоліту свідчать, що люди оздоблювали його блискучими пластинами із іклів вепра, різними за формою, покритими орнаментом у вигляді насічок, ліній, ямок.
Про одяг наступних історичних епох відомостей збереглося дуже мало. Знайдені веретена, пряслиця свідчать, що люди доби неоліту (трипільська культура) вже вміли прясти і ткати, а виявлені залишки одягу, хутра, шкіри вказують на матеріал, з якого виготовляли вбрання. Більш чітке уявлення про одяг дають археологічні матеріали початку доби заліза, зокрема археологічні пам'ятки скіфів, які заселяли українське Причорномор’я від VII ст. до н. є. і до II ст. н. є. Багатий поховальний інвентар, пов'язаний з вірою скіфів у потойбічне життя , дозволив археологам реконструювати поховальний скіфський стрій з усіма його складовими (головні убори, сорочка, штани, куртка, пояс, взуття, кожух) і оздобами на них.
Чоловіки носили гостроверхі головні убори у вигляді каптура. На малюнках ваз та інших речей бачимо сорочку, опущені нижче пояса, з довгими рукавами і вирізом для голови, інколи з коміром, шкіряні штани, короткі облягаючі куртки. Поверх сорочки одягали безрукавку. Куртки були з короткими та довгими рукавами. Вони облягали фігуру і мали розріз спереду. Права пола накладалась на ліву і притискалась поясом. Краї тканини обшивали хутром, оздоблювали металевими тисненими піками. Поясним одягом служили шкіряні вузькі штани або широкі шаровари. Зимовий одяг нагадував кожух, накидку, дошиту із шкіри, скріплену на плечі пряжкою. Взуттям скіфів було м'які невисокі чоботи. Усі складові частини скіфського вбрання, крім сорочки, прикрашалися тисненими орнаментальними бляшками. Оздоблення мало оберегове і розпізнавальне значення. Тільки царі й вельможі мали право прикрашати свій одяг золотими бляшками, а жерці — срібними накладками. Жінки одягали довгу сорочку з овальним вирізом для голови, з довгими рукавами, прикрашеними нашивками на плечах. Поверх сорочки вбирали теплу безрукавку з овечого хутра. Поясним одягом служила одноплатова обгортка, якою сорочка прикривалася від пояса до середини ікор. Таке поясне вбрання було поширене в деяких етнографічних регіонах України ще в середині XX ст. Верхнім одягом було довгополе розстібне вбрання з довгими вузькими рукавами у вигляді халата. Його назва досі невідома. Горловина, поли, долішня частина цього одягу прикрашалися хутром або металевими накладками. Багатими були головні убори жінок. Дівчата з заможних родин носили начільні стрічки зі шкіри або тканини, до яких пришивали металеві бляшки. Начільна пов'язка, обручик простежуються по всій Україні в різні історичні періоди. Начільна стрічка чи обручик, як складова частина весільного головного убору молодої побутують у гуцулок і в наші дні.
Жіночі головні убори скіф'янок були кількох типів. Крім каптура, жінки носили високі або низькі конічні головні убори, а також циліндричні шапки з плоским верхом. Ззаду від головного убору спадала тонка тканина, прикрашена по краях. Найрозкішніше оздоблювали головний убір над чолом.
У І тис. н. є. територію України заселяли слов'яни. Археологічні знахідки цього періоду допомагають відновити головні убори тієї доби. Один з головних уборів, знайдений у с. Марйівка в басейні р. Рось, подібний до українського очіпка. Рештки іншого головного убору, знайдені у Броварці, на р. Сулі, и вигляд обручика з прикріпленими до нього привісками- дзвіночками, що мали б звисати над чолом, і спіралеподібними скроневими кільцями.
Одяг людей черняхівської культури (II—VI ст. н. є.), які розселялися на півдні Східної Європи, дуже схематично позначений на скульптурних зображеннях божеств, яким черняхівщ поклонялися. Можна відзначити лише одяг типу пізнішої свити який зображений на постатях Святовида, знайденого на Тернопільщині 1848 p., і головний убір конічної форми, який згодом зустрічається у князів та знаті княжих часів.
Деякі відомості щодо чоловічого одягу отримуємо зі знахідок Мартинівського скарбу (Черкащина), а саме срібних фігурок у сорочках з довгими рукавами, вишитих на грудях. Дослідники вбачають у них зображення східних слов'ян VI—VII ст.
Отже, відомостей про одяг найдавніших часів небагато і вони фрагментарні.

Близько 604 тис. км2, 49,5 млн. мешканців – такого постає Україна перед нами. Протягом усього періоду свого існування вона знала і часи розквіту, і часи, коли свобода здобувалась кров’ю. Але, незважаючи на все, зараз, у ХХІ ст., у самому центрі Європи розвивається велика держава.

Уже 15 років Україна пишається своєю незалежністю. Мабуть настав час для того, що без пафосу сказати про те, як здобули ми цю незалежність, якою ціною дісталась вона українцям. Для цього потрібно ще раз пройти сторінками історії цей буремний шлях: від заснування Київської Русі аж до сьогодення.

Блакитною стрічкою перерізує Україну Дніпро. Саме на правому березі цієї річки постало місто Київ, і саме звідти бере свій почато наша держава. Точна дата заснування цього міста і його засновники нам невідомі. Дійшли до наших днів тільки перекази про трьох братів: Кия, Щека і Хорива, які вважаються засновниками Києва. "Так в самої літописи переказано легенди про трьох братів Полян Кия. Щека і Хорива, що збудували спільно місто Київ, в ім’я старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековиці, Хоревиці і річки Либеда (названої по імені сестри) Звідси і взяла свій початок Київська Русь. Багато славних князів правили на її території, а особливо слід відмітити князя Володимира Великого, який влітку 988 р. охрестив свій народ.

Через міжусобні війни і через те, що Київ завжди був об’єктом нападу кочових народів, Київська держава починає піддпадати. Проте вона відразу не занепала і проіснувала ще 200 літ.

Після Київського князівства виникла велика і могутні Галицько-Волинська держава. Одним із перших галицьких князів був син Володимира Великого Борис. Але найвизначнішим діячем цієї доби став перший український король Данило Галицький, який зумів оборонити від ворогів свою велику державу і навести в ній порядок. У 1253 році, в місті Дорожчинні, Данила коронував тодішній папа римський Інокентій ІV.

Наступна велика і визначна доба – це доба козаччини. Саме слово "козак” походить від татарського "найзак” і означає "вільна людина”. Початки козаччини датуються 1990 р. Засновником і першим кошовим Запорозької Січі (козацька республіка, якою керували гетьмани, обрані більшістю) став Дмитро Вишневецький. У ХVІІ ст. на території України розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, який прийшов до влади у 1648 р. Він не раз і не двічі перемагав польське військо, впевнено ведучи за собою козаків. Але допустився великої і непоправної помилки підписавши у 1654 р. союз з Москвою. Москва ж уклала угоду з Польщею і розділила Україну на дві частини: Лівобережну і Правобережну.

Останніми гетьманами Запорозької Січі були Данило Апостол і Кирило Розумовський. У 1764 р., за указом Катерини ІІ, Запорозька Січ була зруйнована.

З цього часу починається важкий період неволі. На все українське накладено заборону. Але не всі підкорилися цій забороні. Ми можемо назвати також видатних діячів того часу, як Іван Котляревський, Григорій Полтина, Григорій Сковорода, а також творців Кирило-Мифодіївського товариства: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Миколу Гулака та ін. Але московська цензура не могла змиритися з таким поворотом. Як наслідок маємо Валуєвський циркуляр (1876 р.)

У 1914 р. розпочалася Перша світова війна. У цей час в Росії відбулося падіння імперії Габсбургів та Романових. Українці отримали можливість створити власну державу. 20 листопада 1917 р. Києві було проголошено УНР. Проте Україна не була підготовлена перш за все військово, для того, щоб захищати свій суверенітет. І у 1922 р. Україну знову розділили. Проте варто віддати належне створеному тоді Легіону Січових Стрільців, які хоч і не змогли відстояти незалежність, але відзначились як хоробрі воїни. Німецькі старшини і вояки з признанням висловлювались про них: "Гордий це народ, що має таких лицарів!”

Не встиг щ світ оговтатись від Першої світової війни, як розпочалася Друга світова, яка знову ж таки, не оминула України. Землі Західної України відійшли до складу СРСР і об’єднались з РСР. У 1940р. Румунія повернула Північну Буковину Бессарабію, і вони стали частиною УРСР.

В розпал Другої світової війни на території України розгорнувся Рух Опору - сформувалась ОУН, яка прагнула добитись незалежності України. Згодом ОУН розкололась на дві самостійні організації: ОУН-Б і ОУН-М. На боці ОУН-Б сформувалась Українська повстанська армія (УПА), яка поповлювалась за рахунок українців, що не бажали коритись окупантам.

Але, незважаючи на визвольні дії українського населення, бажана незалежність так і не настала.

По закінченні війни більшовицький терор ще більше вкоренився на території України.

Лише у 1991 р. Україна здобула незалежність, а у 1996 р. була прийнята Конституція України, яка остаточно утвердила її, як самостійну державу.
З усіх вище описаних подій ми можемо зробити висновок, що творення державності України відбувалося дуже повільно. Мабуть неможливо точно сказати, коли розпочався це процес. Уже 15 років ми живемо в незалежній країні, проте і досі дивимось на наше сьогодення, минулим і майбутнє з деяким песимізмом. Дехто і досі не вірить у самостійність Української держави, і взагалі в те, що ця держава реально існує.

Такий висновок можна зробити з опитування, яке було проведене мною у м. Чернівцях. На запитання: "Коли, на вашу думку, почався процес державотворення в Україні?” громадяни у 2004 р. дали такі відповіді (у %):

Отже у нашому суспільстві небагато людей, які вважають за початок процесу державотворення події, які відбувалися у Першій та Другій світових війнах. Ті, хто й досі не хочуть визнати Україну, як самостійну державу є, як правило, іномовними громадянами. Досить багато громадян віддали свій голос за те, що Україна, як держава, бере свій початок ще від Київської Русі. З цими людьми важко не погодитись, адже саме із заснуванням Києва і згодом Київської Русі, ми пов’язуємо створення України. Як бачимо, за те, що Україна почала формуватись як держава лише після виборів 2004 р., висловлюються здебільшого громадянина інших національностей. Це, мабуть, пов’язано з тим, що під час цих виборів і революційних подій, які їх супроводжували, українці заявили про себе, як про націю, яка здатна відстояти свою вільну і незалежну думку.

З думкою, що процес державотворення розпочався аж після виборів 2006 р. погоджуються здебільшого російськомовні громадяни. Думаю, що це пов’язано з перемогою на виборах кандидата, який у своїй програмі зазначив надання російські мові статусу другої державної.

Але все-таки найбільше громадян висловилось за те, що Україна, як держава, погасла формуватися у 1991 р.

Як відомо з історії саме у 1991 році був затверджений Акт проголошення незалежності України. Що ж передувало його проголошенню?

В процесі "перебудови” все більше виявлялась недосконалість СРСР. Починали виникати "неформальні” організації, ідеологія яких була протилежною до ідеології КПРС. Саме ці організації мали велике значення у процесі розпаду СРСР, який, хоч ще виглядав стійко зовні, починав розхитування всередині.

Початковим етапом розпаду СРСР стали вибори 1990 р., які вийшли з-під контролю партії. У січні 1990 р., коли саме повним ходом ішла передвиборча компанія, демократичні сили України (Рух, "Меморіал” і т.ін.) запропонували відзначити День соборності України. І 21 січня 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений "живий ланцюг”.

Ця подія вплинула перш за все на свідомість українців. Вона відновила в їхній пам’яті національну символіку, ідею єдності і незалежності України. Ця подія стала пробудженням від "глибокого сну”, в якому Україна і українці перебували в часи більшовицького терору. Мабуть резонансом цього пробудження стало те, що на виборах представникам Демократичного блоку вдалося здобути майже третину місць, а у деяких областях опозиційні сили здобули більшість. І хоч преса і телебачення ще перебували під контролем КПУ, хвиля протесту і бажання волі уже невпинно піднімалася: над багатьма містами і селами України замайоріли синьо-жовті прапори.

Головою Верховної Ради став В. Івашко, опозиційні сили в парламенті очолив І. Юхновський. У стінах парламенту все частіше лунало питання про незалежність України.

9 липня 1990 р. В. Івашко подає у відставку, внаслідок чого прокомуністична більшість залишається без керівника, і поводи остаточно випадають з рук Комуністичної партії. Вперше Верховна Рада зважується на крок, який "випадав” за рамки програми і політики центру. 16 липня 1990 р. Верховна Рада поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Цей документ став великим кроком на шляху творення державності України, але одночасно він ще більше загострив ситуацію, і на грудневому пленумі (1990 р.) лунали заклики до бороть ... Читать дальше »

Історична наука остаточно ще не з'ясувала багато питань щодо походження українського народу. Адже щоб людському колективу сформуватися у таку історичну спільність, як народ, минають століття, протягом яких відшліфовується його самобутність. Насамперед потрібне тривале співіснування на разом освоєній території. Отже, повинна виконуватися спільна дія, спрямована на своє утвердження, у результаті якої створюються матеріально-господарські, культурні, духовні цінності й водночас формується психологічна усвідомленість необхідності спільного буття.
При цьому вагомим фактором соціальної єдності будь-якого людського колективу є мова. Можливість порозумітися між собою за допомогою мовлення найповніше формує соціально-психологічну згуртованість, довіру, особливо на ранній стадії, і врешті — це основа людського прогресу, коли у найдосконалішій формі можна передати будь-яку інформацію.
У процесі формування і становлення української нації, як і інших націй світу, мова відігравала мобілізуючу роль. Умови для фізичного життя можна було здобути на іншій території, можна пристосуватися до іншого ландшафту і навколишньої дійсності, але усе це здійснювалося у гурті, члени якого мали можливість спілкуватися між собою. Первісні людські колективи вели кочовий чи напівкочовий спосіб життя, долаючи великі відстані, пристосовуючись до різних кліматичних умов, використовуючи набуті, хай ще примітивні, навички добувати їжу, господарчо освоювали територію. У цих умовах мовлене один до одного зрозуміле, рідне слово згуртовувало людей.
Засобом мовлення творився первісний пласт народної духовності, який згодом виявився у піснях, обрядах, прислів'ях, примовках, заклинаннях, благаннях тощо. Усе духовне надбання було тісно пов'язане з господарською діяльністю, захистом свого місця поселення і виступало характерною ознакою існуючого способу життя.
Другим важливим чинником була традиційна побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зведення житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Враховуючи органічність, взаємопов'язаність духовної і матеріальної культур, формувалось своєрідне культурне середовище в історичному процесі становлення українського народу.
Здобуті духовні цінності викликали почуття відповідальності за їх збереження, прояв патріотизму, усвідомлення своєї самобутності. Набуті господарські навички, знаряддя праці, виготовлені у певному людському згромадженні, забезпечували можливість існувати; колективне виконання обрядово-ритуальних дій, ворожінь, заклинань створювало атмосферу непізнаваності цих явищ, а отже, певну смиренність і підкорюваність. А це, у свою чергу, ще більше об'єднувало людей. Практичні мотиви гуртової спільності переростали у самоусвідомлення своєї історичної долі як одного з компонентів у формуванні етнічної спільності — українського народу.
Згуртування людського колективу здійснювалося на стадії постійних переміщень, міграцій. Проте самоусвідомлення себе як своєрідної людської спільноти відбувалося в умовах стаціонарного заселення певної території, де протягом століть формувалися культурні цінності. Таким чином, спільна територія стає ще одним фактором виникнення народу.
Отже, народ як історично сформована спільність людей характеризується стабільними ознаками мови, культури, психічного складу, стійкими міжпоколінними зв'язками, а також усвідомленням свого спільного походження, визнанням самоназви етносу та історичної долі, у значній мірі пов'язаної із заселенням і освоєнням певної території. Як уже зазначалося, поняття «народ» за своїм змістом відповідає широковживаному в літературі поняттю «етнос». Тому коли йдеться про походження того чи іншого народу, використовуємо науковий термін «етногенез», що дослівно перекладається українською мовою як «походження народу» («ethnos» — народ і «genesis» — походження). Отже, етногенез — це сукупність історичних, соціально-культурних явищ і процесів, які спричинилися до утворення етносу. Історичний процес формування українського народу має декілька етапів. Одним з них є кровноспоріднене об'єднання, яке прийнято називати словом рід. Саме на цій стадії виникає головний компонент складніших колективних утворень — спільна мова як засіб порозуміння між людьми. Спорідненість родів за мовою, господарською діяльністю, певними культурними елементами гуртує їх у більші за чисельністю об'єднання — у племена. Ця форма суспільної організації на шляху становлення народу є принципово важливою, оскільки у середовищі існування племен відбувається активне творення спорідненої культури, виробничих навичок, усвідомлюються дії щодо збереження себе і своїх набутків, духовна і психологічна близькість.
Вважається, що об'єднання людей у племена почалося майже одночасно з виникненням родів. Рід як соціальна одиниця в умовах кам'яного віку не був спроможний забезпечити свою безпеку і можливість існувати. Згуртованість родів полегшувала і покращувала їхній спосіб життя. Родова організація співжиття довший час залишалася основною ланкою племінного суспільного устрою. Однак сьогодні історична наука не має достатньо відомостей, щоб точно окреслити територію зародження родів, які стали основою формування слов'янських племен.
Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), племена залишали після себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.
Найвідомішою і добре вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культивуються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свійських тварин.
Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хліборобськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпливів процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв культур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.
Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи з VII ст. до н. є., мали античні міста Північного Причорномор'я, зокрема Tip — у гирлі Дністра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. Покутіно), Пантікапей (сучасне м. Керч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.
Найбільший інтерес для нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починається відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозалізного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами, процес формування слов'янського етносу до III—II ... Читать дальше »

Глобалізація господарської діяльності призвела до того, що на механізм світового господарства все більш помітний вплив стали справляти проблеми, про які світове співтовариство вперше заговорило наприкінці 60-х і на початку 70-х років. Ці проблеми одержали назву глобальних, а в наукову літературу був уведений термін "глобалістика" як специфічний напрямок міжнародних економічних досліджень.

Більшість дослідників одностайні в тому, що, незважаючи на всю розмаїтість глобальних проблем, вони мають загальну специфіку, яка виділяє їх на тлі інших проблем світової економіки. Така специфіка глобальних проблем полягає в тому, що вони мають ряд загальних ознак:

-- носять загальносвітовий характер, тобто впливають на інтереси та долю всього (чи, принаймні, більшості) людства;

- загрожують людству серйозним регресом в умовах життя та подальшому розвитку продуктивних сил (чи навіть загибеллю людської цивілізації як такої);

- потребують термінового та невідкладного розв'язання;

- взаємозалежні між собою;

- вимагають для свого вирішення спільних дій усього світового співтовариства.

Виходячи з цих ознак, до глобальних стали відносити такі проблеми світового розвитку: подолання бідності та відсталості; миру, роззброєння, запобігання світовій ядерній війні (проблема миру та демілітаризації); продовольчу; природних ресурсів (яка розглядається часто як дві окремі проблеми - енергетична та сировинна); екологічну; демографічну; розвитку людського потенціалу.

Зміни, що відбулися в 70—80-і й особливо в 90-і р., дають підставу говорити про зміну пріоритетів у глобальних проблемах. Якщо ще в 60-70-х р. головною вважалася проблема запобігання світовій ядерній війні, то зараз на перше місце одні фахівці ставлять екологічну проблему, інші - демографічну проблему, а треті - проблему бідності та відсталості.

Питання встановлення пріоритетних глобальних проблем має не лише наукове, а й важливе практичне значення. За оцінками, що проводилися в різних дослідницьких центрах, щорічні витрати людства на вирішення глобальних проблем мають складати не менше 1 трлн дол, тобто близько 2,5 світового ВВП наприкінці 90-х р., розрахованого за паритетом купівельної спроможності. Звідси важливого значення набувають рейтинг тієї чи іншої проблеми та фінансування її вирішення відповідно до рейтингу.

В сучасному світі бідність і відсталість характерні насамперед для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення Землі. Тому глобальну-проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються.

Для більшості цих країн, особливо найменш розвинутих, типова значна відсталість, якщо робити висновки за рівнем їх соціально-економічного розвитку. В результаті для багатьох з цих країн характерні загрозливі масштаби убогості. Так, 1/4 населення Бразилії, 1 /3 жителів Нігерії, 1/5 населення Індії споживають товарів і послуг менше ніж на 1 дол у день (за паритетом купівельної спроможності).

Від недоїдання у світі страждає близько 800 млн чоловік. До того ж значна частина злиденних людей неписьменні. Так, частка неписьменних серед населення, дорослішого за 15 років, складає в Бразилії 17 %, у Нігерії близько 43 % і в Індії - приблизно 48 %.

Величезні масштаби бідності та відсталості викликають сумнів у тому, чи можна взагалі говорити про нормальний розвиток і прогрес людського суспільства, коли більша частина жителів планети опиняється за межею гідного людського існування. Проблема загострюється тим, що досягнення світового науково-технічного прогресу "обходять стороною" багато країн, що розвиваються, їх колосальні за чисельністю трудові ресурси мало використовуються, а самі ці країни у своїй більшості не досить активно беруть участь у світовому господарському житті.

Було б украй нерозумно не бачити ті небезпеки, що виникають внаслідок збереження такого становища в багатьох країнах, що розвиваються. Так, воно формує в широкій суспільній свідомості в цих країнах негативне відношення до існуючого у світі порядку. Це виражається в різних ідеях про відповідальність розвинутих країн за стан у країнах, що розвиваються, а також у вимогах перерозподілу доходів у світовій економіці, деякої "зрівнялівки" у світовому масштабі. Наприклад, рух країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Наростання соціальної напруженості через загострення проблеми відсталості підштовхує різні групи населення та правлячі кола країн, які розвиваються, до пошуку внутрішніх і зовнішніх винуватців такої складної ситуації, що виявляється в збільшенні кількості та глибини конфліктів у світі, що розвивається, в тому числі етнічних, релігійних, територіальних. Так, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем світу в другій половині 90-х років у світі нараховувалося понад 150 конфліктів різного походження. З огляду на тенденцію до розширення "клубу" ядерних держав за рахунок країн, що розвиваються, неможливо вгадати всю можливу катастрофічність подібного розвитку подій.

Більшість економістів схиляються до того, що визначальне значення у вирішенні проблеми бідності та відсталості має розроблення в країнах, що розвиваються, ефективних національних стратегій розвитку, які спираються на внутрішні економічні ресурси на основі комплексного підходу. При такому підході в якості передумов для створення сучасної економіки та досягнення стійкого економічного зростання розглядаються не тільки індустріалізація та постіндустріалізація, лібералізація господарського життя та реформування аграрних відносин, а й реформа освіти, поліпшення системи охорони здоров'я, зм'якшення нерівності, проведення раціональної демографічної політики, стимулювання вирішення проблем зайнятості.

Однак багато країн, що розвиваються (особливо найменш розвинуті), не можуть цілком змінити своє положення без міжнародного сприяння вирішенню проблеми відсталості.

Воно здійснюється насамперед по лінії так званої офіційної допомоги розвитку з боку розвинутих країн у вигляді надання фінансових ресурсів. Для найбідніших країн (а саме вони є головними одержувачами цієї допомоги) офіційна допомога розвитку складає понад 3 % від їх ВВП, у тому числі для країн тропічної Африки навіть більше 5 %, хоча в розрахунку на кожного жителя цього регіону це всього 26 дол на рік (1996 р.).

Ще більші можливості для подолання відсталості забезпечують іноземні приватні інвестиції - прямі та портфельні, а також банківські позики. Приплив цих фінансових ресурсів у країни, що розвиваються, зростає особливо швидко і є в даний час основою зовнішнього фінансування країн третього світу. За даними МВФ, у 90-і рр. чистий приплив усіх фінансових ресурсів (тобто за винятком платежів по них) у країни, що розвиваються, складав щорічно від 114 до 229 млрд дол. Однак ефективність усіх цих фінансових потоків здебільшого нівелювалася корумпованістю і простим злодійством, досить широко розповсюдженим у країнах, що розвиваються, а також неефективністю використання одержуваних коштів.

Проблема необхідності збереження миру на Землі та запобігання руйнівній ядерній війні, що сприймалася ще донедавна як глобальна проблема номер один, тепер утратила колишню гостроту та фатальність.

Зміна політичної обстановки у світі, що почалася в середині 70-х р. (яка отримала назву "розрядка"), та закінчення "холодної війни" наприкінці 80-х р. поступово привели до припинення боротьби двох систем, що тримала весь світ у страху протягом майже сорока років після завершення другої світової війни.

Це знайшло своє відображення в укладенні цілої серії договорів і угод у військово-політичних областях, реальному скороченні збройних сил, озброєнь і витрат на них у основних країн - колишніх супротивників по протистоянню.

Зниження напруженості у світі підтверджується й майже дворазовим скороченням з кінця 80-х р. світової торгівлі зброєю.

Зміна військово-політичної обстановки у світі спричинила наслідки суперечливого характеру. В багатьох розвинутих країнах, а також особливо в колишніх радянських республіках, активно йде процес конверсії військового виробництва, на яку раніше покладалися великі надії у зв'язку з вивільненням великої кількості виробничих потужностей і робочої сили. Однак конверсія виявилася справою й економічно (переналагодження специфічного устаткування), і соціально (масове вивільнення працівників оборонних галузей і скорочення чисельності збройних сил) дуже дорогою. За оцінками експертів Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем світу, початкові витрати на конверсію перевищують витрати на гонку озброєння.

На жаль, війна не зникла з арсеналу способів вирішення конфліктів. Глобальне протистояння змінилося посиленням і збільшенням різного роду конфліктів локального характеру з приводу територіальних, ... Читать дальше »

Георгіївська церква - головна споруда меморіалу „Козацькі могили" в селі Пляшевій - можливо, найсамобутніший витвір архітектурного модерну в Україні. Задум побудувати пам'ятник козакам, полеглим у Берестецькій битві, виник 1908 року з ініціативи Почаївської лаври, а саме архімандрита Віталія Максименка, який очолив організаторську роботу та оголосив збір пожертв.
Проект храму-пам'ятника розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В.Максимов, учень професора Олексія Щусєва, видатного майстра, що збудував кілька справжніх шедеврів церковної архітектури стилю модерн в Україні. Спорудження Георгіївської церкви тривало від 1910 до 1914 року, керував будівництвом Володимир Леонтович. А саме перед цим, у 1907-1909 роках, В.Максимов допомагав О.Щусєву реставрувати давньоруську церкву Василія в Овручі й запроектував споруди для цього монастиря. Ці дві роботи - основна спадщина В.Максимова, який помер незадовго до війни 1914 року.
Георгіївська церква привертає увагу дослідників не випадково. Споруду задумано й виконано надзвичайно сміливо, воднораз витончено і невимушене.
Храм призначався для урочистих відправ, які (на пропозицію В.Максименка) мали щороку відбуватися в дев'яту п'ятницю після Великодня. Тому від самого початку було зрозуміло, що жодна, найбільша своїми розмірами споруда не спроможна буде вмістити велелюддя, яке хресним ходом рушатиме до місця битви.
Цю перешкоду було подолано завдяки нежданому вирішенню - винести іконостас назовні. Церква опинилася просто неба, паперть перетворилася на солею.
Унікальні особливості церкви неоднораз відзначали дослідники. Олена Годованюк та Мариніла Говденко вперше обміряли ансамбль „Козацькі могили" в 60-ті роки, коли там ще була ферма і, як пригадували згодом, „кролі бігали по ногах". Вони писали: „Традиційний хрещатий у плані храм позбавлено західного рамена - нави. На місці її - велика (21х12 м) складної форми відкрита паперть-стилобат [.., ] Як і весь двір ансамблю, вона розрахована на розміщення великої кількості людей. Західне, головне чоло Георгіївської церкви, повернене до паперті, задумано як „екстер'єрний" іконостас".
Всі дальші публікації так чи інакше повторювали цей висновок. Усі дослідники також завважували, що в архітектурному вирішенні екстер'єру церкви використано мотиви української архітектури ХУП-ХУШ сторіч.
Та в архітектурі, як і в будьякому іншому мистецтві, важить не тільки ЩО, але і ЯК зроблено. Стиль модерн, у якому працювали вчитель і його учень, використовував історичні прототипи. До цього творчого методу зверталися архітекти й раніше, наприклад, романтики на початку й еклектики наприкінці XIX сторіччя. Однак щоразу вони діяли інакше. Мистці модерну ніколи не копіювали історичний прототип, як ретроспективісти, і не брали окремі деталі, щоб оздобити ними фасади, як еклектики. Для майстра модерну історичний прототип - це художній образ. Він повторюється, іноді дуже близький до першовзору, але артистично перетворений, посилений і підкреслений чуттєвим естетичним переживанням архітектури минулого.
Якщо пильно приглянутись до обрисів Георгіївської церкви в плані, стає зрозуміло, що вона разом з папертю-солеєю утворює характерний план дев'ятидільної хрещатої церкви. Як відомо, дев'ятидільна церква складається з рівнораменного хреста, вписаного в квадрат. Збіг особливо добре помітний, коли порівнювати цей обрис із планами кількох відомих дев'ятидільних українських церков ХУІІ-ХУШ сторіч: Троїцької церкви Густинського монастиря (1672-1676), Спасопреображенської церкви в селі Великих Сорочинцях (1732), Миколаївського собору в Ніжині (1658) та інших. Та передусім слід виокремити дерев'яний дев'ятидільний, дев'ятиверхий Троїцький собор у Новомосковську (колишній запорозькій Новоселиці, або Самарчику), що його спорудив у 1772-1781 роках народний майстер Яким Погребняк. Не тільки форми, а й загальні розміри планів цих споруд (у межах 24-28м) дуже близькі до розмірів Георгіївської церкви.
З цього порівняння випливає, що оригінальну обсягово-просторову композицію храму в Пляшевій було утворено завдяки архітектурному перекрою уявної дев'ятидільної дев'ятиверхої церкви. Він відтяв три західні камери, які було опущено під ґрунт (саме вони утворили склеп і підземну церкву Параскеви-П'ятниці, чий абрис на грунті повторює солея). На поверхні залишилися дві третини церкви. За це промовляє той факт, що наземна церква має шість верхів - випадок унікальний. Головне чоло становить, по суті, площину архітектурного перекрою. Зовнішня аркзнаком внутрішніх підпружних арок. Надвірний іконостас відкриває немовби вигляд на розкритий внутрішній простір апсид.
Отже, один із складників технології архітектурного проекту - перекрій став засобом художньої виразності. Церква як архітектурна споруда нічого не втратила, а, навпаки, набула таємничого й воднораз ясного характеру. Поверхи її позначають історичні й культурні символи. Підземна церква з похованнями святих мучеників - традиція, що сягає першохристиянських монастирів і навіть ще раніших, дохристиянських гробниць, що відображають уявлення багатьох старожитніх народів про сакральний простір, поділений на три частини, які відповідають трьом сферам космосу - підземній, земній і небесній. Ці частини поєднувалися „космічною віссю", вертикаль її подекуди втілювано в центральному стовпі в поховальній камері (наприклад етруська гробниця в казале Маріттімо поблизу Вольтерри першої половини VI ст. до н.е.). За той самий сакральний стовп, „світову вісь", або „світове дерево" можна вважати наявну в підземній камері-похованні цегляну порожнисту колону, заповнену кістками загиблих. Звичай ховати тлінні останки в нішах стін поховання так само тягнеться з сивої давнини.
Над підземною церквою, підземним іконостасом Параскеви-П'ятниці розміщено перший наземний урочистий іконостас просто неба. На со-лею перед надвірним іконостасом виходить світловий колодязьліхтар - світло з нього падає стовпом на скляний саркофаг, розміщений у церкві Параскеви-П'ятниці. А церковною банею, сакральним „небом" Георгіївської церкви стає справжнє небо над „Козацькими могилами".
Порівняння з печерними храмами довершує підземний хідник, який сполучає перенесену з села Острів дерев'яну церкву св.Михаїла з гробницею і церквою Параскеви-П'ятниці. Існує переказ, що саме в цій церкві молився Богдан перед битвою. І хоч це тільки легенда, але давня церква, всередині якої крізь отвір у підлозі широкі сходи ведуть до підземелля, немов у глибінь сторіч, є матеріалізованою сполучною ланкою між історичними часами.
Символізм, історичні екскурси в далеку давнину вельми характерні для початку XX сторіччя. В даному разі вони влучно віддзеркалюють глибокий сенс храму-пам'ятника. Але на цьому історико-культурні нашарування далебі не вичерпуються, вони охоплюють майже всі грані архітектурного задуму.
Знову звернімо увагу на план та обсягово-просторові особливості наземної частини будівлі. Відгалуження хреста, що виступають назовні в усіх хрещатих українських храмах, мають гранчасту форму, яка створює лагідний перехід від одного обсягу до іншого. Наріжні камери здебільшого прямокутні, але є гранчасті й напівкруглі. План Георгіївської церкви в наземній частині вирізняється чіткими формами добре висунутих п'ятигранних відгалужень хреста й тригранних наріжних камер. Але далі обсягово-просторова композиція відходить од поширеного традиційного типу дев'ятидільної церкви.
Зазвичай наріжні камери менші за планом і висотою, здебільшого двоповерхові. У Георгіївській церкві вони майже однакові. Переважна більшість цих храмів усталеного типу має п'ять верхів. Над наріжними камерами верхів немає. Дев'ятьма верхами було увінчано спочатку Троїцьку в Густині та Спасопреображенську церкви у Великих Сорочинцях. Але наріжні верхи були значно нижчі, а пізніше їх зовсім зняли. Осторонь стоїть дерев'яний собор у Новомосковську, який має. рівнозначні за планом і висотою камери й дев'ять верхів. Однак характерна виразна композиція, утворена високими багатозаломними зрубами, виключає думку про пряме використання його як першовзору. Крім того, три верхи Георгіївської церкви відсутні, тобто наземна частина не подібна до дев'ятиверхого храму.
Якщо окинути оком наземну частину церкви в цілому, то вона насправді дуже скидається на старовинний п'ятиверхий хрещатий храм, а саме - славнозвісну церкву в Низкиничах на Волині. Причому схожа не окремими деталями (вони якраз різні), а своїм образом.
Доречно навести порівняння з відомими творами О.Щусєва - його церковними спорудами в Україні. Так, Троїцький собор Почаївської лаври, зведений у 1906-1912 роках, подібний до свого прототипу - собору Антонієвого монастиря в Новгороді й одночасно є віддзеркаленням усієї давньоруської архітектури. Або храмик у Наталівці (1911-1913) є нагадом про невеличкі псковські церківці Василія „на горбку" або Миколи „со ... Читать дальше »

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Історичні передумови виникнення української культури.

2. Культура дохристиянської Русі.

3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.

4. Культура Галицької-Волинської Русі.

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря[1].

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2]. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3].

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].
Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» ... Читать дальше »

Людство завжди цікавилось питанням походження мови. Чому саме людина володіє мовою? На ранніх етапах розвитку суспільства люди вважали творцем мови Бога. Пізніше античними вченими формується думка, що мова творилася поступово самими людьми, а не якоюсь надприродною силою. Ще в період кількох сторіч точилася дискусія з питання зв'яжу між мисленням і мовою, між словом і тими речами, які воно називає, тобто як слова набули своїх значень, хто їм дав ці значення. Тому зародилися такі теорії походження мови: договірна, звуконаслідувальна і вигукова. Геракліт Ефеський та його однодумці вважали, що слова, різні назви, а значить і мова виникли в результаті певної домовленості між людьми називати ті чи інші речі; процеси, ознаки так, а не інакше. Демокріт, Арістотель відстоювали думку, що людина повторювала, осмислювала ті звуки, які вона чула навколо себе, і поступово перетворювала у відповідні назви предметів, подій-, процесів. Так виникли слова, так утворилася мова Епікур був автором вигукової теорії, що була близькою до звуконаслідувальної. Він пов'язував виникнення мови з вигуками, криками самої людини від болю, страху радості і т.д. Пізніше ці вигуки усвідомлювалися як слова. Але жодна з цих теорій не спромоглася науково обгрунтувати походження мови, довести, чому саме в людей з тих чи інших природних елементів складалася мова, а у тварин, які мають ті ж природні можливості, утворення мови не відбулося. Однак самий факт існування теорій на той час був явищем прогресивним. Тому представники церкви придушували будь-яку прогресивну думку. У 18-19ст. письменники, мовознавці, філософи в різних формах почали відроджувати старогрецькі теорії щодо походження мови, прагнули науково пояснити, як і за яких умов утворилась людська мова Але проблема походження мови не була й тоді вирішена. Основною хибою всіх теорій було те, що вони не враховували суспільного характеру мови, зв'яжу мови з мисленням, а також того, що мова і мислення виникли і розвинулися в процесі колективної праці людей. Наукове висвітлення питання походження мови знаходимо в працях Ф. Енгельса, Ч. Дарвіна, І. Павлова. Ф.Енгельс писав, що праця створила людину. Мова ж як засіб спілкування виникла в процесі праці.Відомий вчений Ч.Дарвін переконливо довів, що людина походить від людиноподібних мавп. Академік І. Павлов назвав мову (слово) другою сигнальною системою, яка виникла разом з появою абстрактного мислення людини, як форма його вираження, як засіб передачі результатів людського мислення з покоління в покоління. Формування мови, як і формування людини, суспільства із стада людиноподібних мавп, було довго тривалим і непомітним для людського ока поступовим процесом.

Поняття літературної мови та мовної норми

Українська національна мова існує у двох формах: а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові, б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах. Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною. Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя. Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються ддержавні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д. Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993. Мовна норма - сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують такі типи норм : • орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень); • графічні (передача звуків на письмі); • орфографічні ( написання слів); • лексичні (слововживання); • морфологічні (правильне вживання морфем). • синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень); • стилі стичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування); • пунктуаційні ( вживання розділових знаків). Мовні норми історично й сощально зумовлені, стабільні, систематизовані. Але з поступом суспільства виникають потреби щодо зміни літературної норми мовної одиниці. І тому в межах норми співіснують мовні варіанти старого і нового в мові. Так у словниках українського літературного словосполучення розрізняють варіантіи акцентні (розплід і розплід; плугатар і плугатар; договір і договір; завжди і завжди); фонематичні (врожай і урожай); морфологічні (стіл, а в Р.в. стола і столу).

План
Передумови епохи Відродження.
Гуманізм як ідеологія Відродження.
Італійське мистецтво.
Національні література і театр.

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін "Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги "Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: "Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини . Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово "банк” походить від італійського "банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув'язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея "гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм ("антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: "Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті "Про достоїнство людини” він писав: "Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю . Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед "сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

3. Італійське мистецтво
Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд.

З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А.Дюрер. Таких прикладів можна навести безліч.

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди: XIV ст. – Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. - раннє Відродження, кінець XV- XVI ст. - високий Ренесанс, кінець XVI - початок XVII ст. - пізнє Відродження. ... Читать дальше »

Загальні відомості про картоплю

Картопля — основна овочева культура. В ній міститься, %: крохмалю —
8,0—29,4, білків—0,7—2,6, пектину—0,1—0,5, клітковини—0,9—1,5,
цукрів—0,5—1,3, кислот— 0,1, мінеральних речовин (близько 26) — 0,9—1,3;
вітаміну С — 5—50 мг%, вітаміни Р, В1, В2 РР, К та ін.

Ботанічні сорти картоплі різняться за формою бульб, забарвленням
шкірочки і м'якоті, розміром. Більше ціняться вітчизняні сорти
продовольчої картоплі, які мають бульби круглясті і круглясто-овальні,
середнього розміру з неглибокими вічками і білою м'якоттю. В кожній
країні склались традиційні вимоги до картоплі і особливо до забарвлення
м'якоті. Населенню Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії, Бельгії,
Нідерландів, Чехії, Словаччини, деяких регіонів Польщі більше до смаку
картопля з жовтою м'якоттю; Великобританії — з білою м'якоттю.

Міжнародне Європейське товариство вивчення картоплі прийняло методику
оцінки її якості після варіння з виділенням чотирьох типів продовольчої
картоплі: тип А—для вінегретів, В —для смаження і переробки, С—для
приготування більшості страв, Д—для пюре з дуже борошнистою м'якоттю.

Вітчизняні сорти картоплі близькі до типу С.

Всі сорти картоплі поділяють на: столового, технічного, універсального
призначення, для переробки на продукти харчування (сухе картопляне пюре,
чіпси тощо), кормові.

2. Показники і градація якості картоплі

Ранню картоплю, що заготовляється, відвантажується і реалізується до 1
вересня, не поділяють на товарні сорти, а картоплю, що реалізується в
роздрібній торговельній мережі, поділяють на відбірну і звичайну.

Пізню картоплю, що заготовляється, відвантажується і реалізується після
1 вересня, поділяють на два товарних сорти: картоплю пізню, картоплю
пізню високоцінних сортів. Пізню картоплю, що реалізується в роздрібній
торговельній мережі, ділять на три сорти: відбирну високоцінних сортів,
відбирну і звичайну.

Товарний сорт картоплі визначають за такими показниками: зовнішній
вигляд, запах, смак, розмір бульб у найбільшому діаметрі, вміст бульб з
наростами, що зрослися, позеленілих, в'ялих, з легкою зморшкуватістю, з
механічними пошкодженнями, ушкодженнями хворобами і шкідниками.

У залежності від сорту бульби бувають округлої, овальної або кутастої
форми, із м'якушем білого, жовтого або рожевого цвіту, із сіруватими або
зеленуватими відтінками, розсипчастої, щільної або водянистої
консистенції, масою від 70 до 150 г. Харчова цінність картоплі
визначається утриманням у неї крохмалю і вітаміну С, а також білків
туберіна, що є найбільше повноцінним із усіх рослинних білків. Картопля
містить глюкоалкалоїд соланін, що повідомляє йому специфічний смак.
Утримання соланіну, що зосереджується в зовнішніх частинах бульб, у
здоровій картоплі коливається від 2 до 10 мг.

3. Особливості кулінарної обробки картоплі

При очищенні картоплі приблизно 1/3 його віддалиться з відходами.
У
процесі зимового збереження в картоплі може відбуватися подальше
утворення соланіну, особливо при прорості (у паростках до 1%).
Соланін-речовина, шкідлива організму, і утримання її в бульбах більш 20
мг% може викликати отруєння. Тому у весняний період рекомендується
варити картоплю очищеною. Для кулінарної переробки використовують
столові сорту картоплі із середнім утриманням крохмалю (12-16%) і
гарними технологічними властивостями. Бульби з розсипчастим м'якушем
білого або кремового цвіту без яскраво виражених сірувато-зеленуватих
відтінків доцільно використовувати для готування пюре, виробів із
картопляної маси, супів-пюре. Бульби з щільним або водянистим мякушем -
для супів, відварної картоплі і для смаження.. Картопля є основним
джерелом вітаміну С і вітамінів групи В. Біля 40 % потреби населення у
вітаміні С покриваються за рахунок картоплі. По калорійності картопля в
3-5 разів перевершує інші овочі. Хоча білки в картоплі складають усього
2 %, вони грають важливу роль у раціональному харчуванні людини. З
картоплі й у з'єднанні його з іншими продуктами можна приготувати дуже
багато смачних і живильних страв.

Картоплю перед тим, як очистити, варто перебрати й обмити. При очищенні
картоплі потрібно зрізати тонкий верхній прошарок. Це правило особливо
важливо додержуватися у відношенні картоплі, під шкірочкою якого
утримується більше вітамінів, чим у його м'якуші. Картоплю
рекомендується берегти очищеною у воді не більш 1 год.

Очищену картоплю варто варити в киплячій воді в закритому посуді. Солити
її треба після того, як закипить вода. Стару картоплю для поліпшення
смаку занурюють при варінні в холодну воду. Варена картопля при
обсмажуванні поглинає жиру в середньому в 1,6 разу більше, чим сира.

При смаженні картоплі руйнується лише 20-25 % вітаміну С (аскорбінової
кислоти). Така цілість цього вітаміну під час смаження пояснюється тим,
що жир, що покриває поверхню шматочків картоплі, захищає аскорбінову
кислоту від впливу кисню повітря. При звичайному смаженні - на сковороді
з невеличкою кількістю жиру - у картоплі зберігається 75-80 % вітаміну
С, а при смаженні у великій кількості жиру (фритюрі) вітамін С
зберігається майже цілком. Те ж саме спостерігається і при готуванні
картоплі на пару. Вітаміни A, B1 і В2 при кулінарній обробці овочів
руйнуються порівняно мало. Щоб картопля рівномірно прожарилася, її
потрібно вкладати на сковороду або лист прошарком не товщі 5 см. Якщо
картоплю смажать у невеличкій кількості жиру, то її краще солити, коли
вона буде доведена до напівготовності, така картопля більш соковита і
смачна. Якщо смажена картопля добре зарум'янілася з усіх боків, але ще
недостатньо м'яка, її варто довести до готовності в духовій шафі. Молоду
картоплю не рекомендується смажити, тому що вона погано підрум'янюється
і робиться жорсткою; її рекомендується використовувати в їжу відварною.
У фритюрі можна смажити нарізану картоплю або дуже дрібні бульби, тому
що цілі значні бульби поверх підгорять, а усередині будуть сирими.
Перед
смаженням картоплю варто старанно промити, а потім обсушити, тому що
вода прохолоджує жир і викликає його сильне спінювання. Перед смаженням
у фритюрі солити картоплю не можна.

Деякі страви готують із печеної картоплі. Для цього середнього розміру
бульби картоплі обмивають, обсушують, кладуть на лист і ставлять у
духову шафу.

При приготуванні картоплі смаженої картоплю беруть середнього розміру з
гарними технологічними властивостями.

Приготування картоплі смаженої

Для приготування картоплі смаженої, спочатку картоплю варто перебрати й
обмити. Після чого картоплю очищають від верхнього прошарку та нарізують
за кулінарною обробкою на брусочки, дольки, кубики або ломтики. Нарізану
сиру картоплю промивають у холодній проточній воді, після цього
обсушують. Потім посипають сіллю за смаком, кладуть прошарком не більш
5 см на сковороду або лист із розігрітим жиром і смажать 15-20 хвилин,
періодично помішуючи дерев’яною лопаткою до утворення рум’яної кірочки.
Якщо картопля цілком не прожарилася, її варто поставити на декілька
хвилин у жарову шафу. При смаженні на електросковороді перед закінченням
смаження потрібно закрити кришкою і картоплю довести до готовності. При
відпустці картоплю поливають розтопленим маргарином або сметаною та
посипають зеленню.

Масляна (масляниця, масленица)
Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) - давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого - початок березня за старим стилем), проте вона так і не набула релігійного змісту.
На Україні Масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-россійських областях. Але й тут дорослі та молодь катились на конях, ходили в гості, влаштовували банкети у складчину. В деяких місцевостях Масляну зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія) відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) - відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами - купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Велидень - повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.
У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються у святі "Проводи зими "
Збірка Українська минувщина: ілюстрований етнографічний довідник. - К.: Либідь, 1994.
Масляна, Масляна, яка ти мала.
Так уже повелося, що сучасне покоління краще знає звичаї сусідніх народів, аніж свої. Скажімо, впродовж останніх десятиліть у Києві та інших містах України широко відзначали і пропагували Масляну з млинцями - так звані "Проводи російської зими". Але жоден з організаторів ні разу не обмовився слівцем про українську Масляну, наче такої ніколи і не існувало. Між тим, наші пращури віддавна відзначали це дійсно, що мало виразно національний характер.
В Україні останній тиждень м'ясниць, як я уже казав, носив кілька назв - Масляна, Сиропустний тиждень, Пущення, Загальниця, Ніжкові заговини, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний "переломний" понеділок, "широкий" четвер та "прощальна", чи "шуткова" неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку.
Основою обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також гречані млинці, заправлені смальцем. Ними частували протягом усього тижня. Досить популярними серед селян були сколотини од масла. "Нехай буде, - казали в таких випадках, - і маслянка, аби щоранку!" Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч участь у ньому могли брати і чоловіки. Але вони мусили за це відборговувати грішми чи горілкою.
У цей час широко практикувалися й погостини. Жінки, зібравшись у гурті йшли в понеділок до корчми і відзначали "початок Масної". У вівторок жінки знову сходилися до шинку, вчиняли всілякі забави і сценки.
Середу на м'ясопустному тижні називали "зноби-баби". Якихось обрядодій, пов'язаних з цим днем не збереглося. Одначе в переломний чи широкий четвер жінки, зібравшись у товариство піднімали тости за те, "щоб телята водилися"і намагалися в цей день не прясти, "аби масло не згіркло".
По своєму цікаво святкували й п'ятницю. Як стверджує О.Воропай, віддавна в Україні у цей день зять мав почастувати тещу. Щоправда, якщо хлопець оженився в осінні м'ясниці, то годилося привести до себе жінчину матір на другий день Різдва - це за умови, що теща була чемною і шанованою. Коли ж вона була сварливою і непривітною, - третього дня. Натомість, якщо весілля справляли в різдв'яні м'ясниці, тоді запросини припадали на масляну п'ятницю. Гарно спорядивши повоз, зять з великими почестями саджав тещу в сани, запросивши й інших членів її родини, й гордо віз селом. Якщо ж він мав "на неї зуба", то вибирав багори, щоб сани перевернулися…
За святковим столом він виголошував різномастні побажання, переважно жартівливого характеру:-Пийте, люди, по повній чарці, щоб у моєї тещі горло не пересихало! - натякаючи на те, що вона занадто сварлива.
Але найцікавіше відзначали останній день Масляної - Сиропустну неділю, Чорну неділю, Масне пущення. У різних регіонах Були свої обряди й дійства. Ось як це відбувалося колись на Бойківщині. Відомий дослідник цього краю Г. Дем'ян 1979 року зафіксував у селі Довгому Дрогобицького району на Львівщині такий спогад:"Люде бавляться, всьо п'ють, гостяться, бо завтра вже піст, вже не можна. Той піст, Великий піст, буде тривати сім неділь. На сему неділю Великдень. Вже тоді всьо, піст кінчається. А на пущення забави роб'ят, що вже тоти всі ся сходять там, сусіди й роблять гостину. Вимивають завтра всю посуду від масного: вже піст буде. Вже будуть варити киселицю. Вже будуть варити біб, оливки з фасолев, хто має, а хто не має, то грушки з фасолев та яблука. Пісне будуть варити всьо."
На Полтавщині, як засвідчує М.Маркевича, у неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили прощення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося помиритися з тими, хто на цьому світі. Особливо богомільні люди не виходили на вулицю, не вживали горілки і пригадували скільки ними зроблено гріхів протягом життя. На Слобідській Україні чоловіки не лягали спати з дружинами, "Щоб вовк поросят не з'їв".
Відтак, завітавши зранку до сусіда чи родича, пропонували таку мирову:-Прости мені, низько вклонившись, звертався сусід до сусіда.- Бог простить,- відказував господар чи господиня.- І вдруге прости!- Бог простить…- І втрете прости!- Бог простить.
Після цих діалогів, які не розповсюджувалися лише на дітей, люди цілувалися, а якщо й ні, то все ж вважали, що заподіяна перед цим кривда втрачала гріхотворну суть. У такий спосіб народна звичаєіва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми, як кажуть зараз, розряджала стресогенну атмосферу, котра в повсякденному житті не була рідкістю. Недарма мудре народне прислів'я стверджувало: "Не вічно носити камінь за пазухою".
Я вже згадував, що протягом Масляної люди вживали переважно вареники з сиром. Та це обрядове їство було особливо пошанованим у неділю, а тому казали: "Вареники доведуть, що й хліба не дадуть". Ввечері ж влаштовували цікавий обряд "полоскання зубів". З цього приводу Броокзауз і Єфрон до свого знаменитого енциклопедичного словника ввели цікаве пояснення: "У Малоросії Масляна закінчується полосканням зубів тому, що існує повір'я, буцімто чорти щоночі можуть потрохи витягати сир, котрий залишився між зубами, доки самі усього не витягнуть із зубами …"
У кожному регіоні обряд мав свої відмінності. Наведу найбільш поширені. У неділю ввечері, коли вже закінчувалось пущення, годилося вичистити із зубів залишки сиру. Якщо його зав'язати в ганчірку і носити під правою пахвою доВеликодневої всенощної, то, як, вважають літні люди, можна побачити в церкві всіх сільських відьом.
В іншому варіанті стверджується: для того, щоб узріти відьму, чи домовика, необхідно у неділю ввечері виколупати з останнього вареника сир, покласти його в ганчірку й цілу ніч тримати в роті, а в Жилавий понеділок однести до церкви. При цьому "провидець" мусить стояти під час відправи на одному місці й не ворушитися. Післявідправи, вже вдома сховати вузлик в гаманець з грішми й зберігати до Великодня. На всенощній, як переспівають "Христос воскрес…", неодмінно підійде котрась із жінок - вважайте, що вона і є відмочкою…
Нарешті приходили розваги й до дівчат. Притримані від понеділка "ніжкові заговини" - кісточки від холодцю, - виносили на вулицю й кидали від порога до воріт. Якщо хрустець долітав, то дівчина буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота - неодмінно вийде заміж. Крім того, селянин і в цей день традиційно прогнозували погоду. Вважалося: Яка Сиропустна неділя, такий і Великдень.Якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна…
За різноманітними забавами та обрядами й завершувався останній день м'ясниць. Люди готувалися до найдовшого і, як уже мовилося, найсуворішого з усіх попередніх - Великого посту, а тому казали: "Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна". Та що ж поробиш, коли, як стверджує інший крилатий афоризм: "Не завжди котові Масляна".

МАСЛЕНИЦА ШИРОКАЯ
Масленица - древний славянский праздник, доставшийся нам в наследство от
языческой культуры. Она справляется за семь недель до Пасхи и приходится на
период с конца февраля до начала марта. Это - веселые проводы зимы,
озаренные радостным ожиданием близкого тепла, весеннего обновления природы.
Даже блины, непременный атрибут масленицы, имели ритуальное значение:
круглые, румяные, горячие, они являли собой символ солнца, которое все ярче
разгоралось, удлиняя дни.
Возможно, блины были и частью поминального обряда, так как масленице
предшествовал "родительский день", когда славяне поклонялись душам усопших
предков. Проходили века, менялась жизнь, с принятием на Руси христианства
появились новые, церковные праздники, но широкая масленица продолжала жить.

Ее встречали и провожали с той же неудержимой удалью, что и в языческие
времена. В старину Масленица считалась самым веселым и разгульным
славянским праздником, которым отмечали начало земледельческих работ. И
хотя сегодня мы не так фатально привязаны к земледельческому циклу, как
наши предки, Масленица - хороший повод повеселиться.
Доживем до понедельника
Само слово "масленица" появилось в XVI веке. Масленицу в народе так
любили, что, кроме многочисленных ласковых имен для всей недели
("касаточка", "сахарные уста", "целовальница"), придумали названия и для
каждого из семи дней. Дни были строго расписаны: кто к кому в гости ходит,
кто кого угощает.

Понедельник назвали встречей: в этот день встречают широкую Масленицу,
наряжают куклу-чучело, строят снежные горы, поют встречные песни. Песен
великое множество, доброй сотни страниц не хватит, чтобы все напечатать.

В этот день свекор со свекровью отправляли невестку на целый день, с самого
раннего утра, к отцу с матерью. Кто думает - погостить-отдохнуть,
ошибается. Невестка должна была помочь по хозяйству, так как вечером в
понедельник свекор со свекровью отправлялись в гости к сватам. За блинками,
не торопясь, договаривались о том, в какие дни кому из родни визиты
наносить, как всю эту неделю праздновать.

В старину царь Петр I самолично открывал гулянья в первопрестольной у
Красных ворот. С этого места, куда ни кинь взгляд, все пело, плясало, на
качелях качалось, с гор мчалось.

Кто хочет хотя бы отдаленно представить, как это было, может в нынешнюю
Сырную неделю, особенно в последние ее дни, сходить на Поклонную гору.
Конечно, театрализованное представление 1998 года не повторит полностью те
балаганы, тех скоморохов и паяцев, но весельем зарядит.

С понедельника начинали печь блины. Кажется - чего уж проще! Ан, нет. К
молодым, которые впервые встречали Масленицу самостоятельно, с утра
пораньше приходила теща, чтобы научить дочерей печь хорошие блины.

Увы, сейчас этот обычай утерян. А зря. Бог с ними, с блинами (хотя у тещ
они почему-то всегда получаются вкуснее), но ведь "простую радость
человеческого общения" ничем не заменишь. К тому же лишний почет тестю с
тещей не помешает.

Все знают пословицу "Первый блин комом". А, собственно, почему - разве дело
только в непрогретой сковороде? Первый блин предназначался душам усопших
родителей. Его клали на подоконник и говорили при этом: "Честные наши
родители! Вот для вашей души блинок!"

Хорошее правило - поминать, вспоминать не только в отведенные для этого
дни, но и перед весельем: не будь родителей, и мы бы не веселились.
Традиция закрепилась в пословице: "комом" - значит, не мне. Вернее, это мне
комом будет, если забуду, кому первый блин.

Второй день Масленицы, вторник, называется заигрышами. Начинались
безудержные игры. Тут и знаменитые снежные, ледяные крепости (между прочим,
не что иное, как последний приют зимы), и девичья потеха - качели, и
скоморошьи частушки...

Главное в заигрышах - любовная тема. Молодоженам разрешалось даже
целоваться прилюдно; холостые парни высматривали себе невест, а девушки
оценивающе поглядывали на суженых. Для того и устраивались ледяные горки,
засылались в нужные дома специальные "позыватки", родители пекли горы
блинков - чтоб парни и девушки вместе побыли, повеселились, пообнимались,
конечно, под неусыпным родительским оком.

Третий день Масленицы, среда - лакомка. В этот день зятья к тещам приходят
на блины. К счастью, в современных семьях зятьев немного - в лучшем случае,
один-два. А раньше накормить полдюжины зятьев было делом разорительным.
Отсюда и присказка "Масленица-объедуха - денег приберуха". Но ничего не
попишешь: "хоть себя заложи, а Масленицу проводи!"

Тещины блины - это по обычаю целый пир. Уж каких только не напечет - и
маленьких, и больших, и молочных, и пряженых, и с икрой, и с селедочкой. А
уж о напитках и речи нет - только бы на ногах устоять. Попробуй зятю не
угодить, ведь дочка - родная кровь, ей потом выслушивать.

Едва все приходят в себя после визита к теще, как наступает четвертый день
- широкий четверг. Вот когда начинается настоящий разгул! Возят чучело на
колесе, катаются, песни поют, начинают колядовать. Особенно дети. В Москве
теперь уж точно по домам не пойдешь: никто дверь не откроет. Но в деревнях
нет-нет, да и услышишь детские голоса: "Трынцы-брынцы, пеките блинцы!
Мажьте масленее, будет вкуснее! Трын-трынца, подайте блинца!" Гостевания
продолжаются - с подарками, с хмелем, ведь не все коту Масленица, надо
успеть нагуляться перед Великим постом.

Пятый день Масленицы называется выразительно - тещины вечерки. Теперь уж
зять тещу блинами угощает. Да не просто если та зайдет, а с предварительным
приглашением. Чем сильнее зазывал зять тещу, тем больше оказывал ей почета.
Говорят, "у тещи зятек - любимый сынок". Вот он и доказывает, что так и
есть. А чтобы теще приятнее было, заодно приглашалась вся мыслимая родня:
пусть посмотрит, как зять тещу привечает.

Шестой день этой разгульной недели - золовкины посиделки (золовка - сестра
мужа): невестка дарит золовкам подарки. В этот день сжигали чучело
Масленицы - и окончательно прощались с зимой. Пепел развеивали по полю,
чтобы был хороший урожай.

И вот завершающий день - прощеное воскресенье, проводы, целовальник. Все
названия верны, все ясны. Заканчивается гулянье, нет больше обжорства,
похмелья. Сжигаются последние чучела, чтобы зиму в весну не перетягивать. С
той же целью на ледяных горках разводят костры - лед растопить, холод
уничтожить.
У масленичного костра собиралось всегда много народу, было весело, звучало
много песен. С Масленицей прощались и в шутку и всерьез. Подбрасывая солому
в огонь, молодежь вела себя более бурно и выкрикивала: - Убирайся вон,
рваная старуха, грязная! Убирайся вон, пока цела!
Кидали в костер блины - «Гори, блины, гори, Масленица!»; парни,
перемазанные сажей, старались и других выпачкать, в первую очередь, конечно
же, девушек, а с ними и тещ - «Теща, люли, поджаривай блины!».
Во второй половине дня прощения просят, милосердные дела творят.

Это день очищения, день подготовки к посту. "Прости меня, если виноват".-
"И ты меня прости".- "Бог простит". Прощение сопровождалось взаимными
поклонами и поцелуями. Сначала просят прощения младшие у старших.
Молодожены обязательно приезжают к тестю с тещей, к свекру со свекровью,
привозят подарки. Кумовьев тоже надо одарить. Крестники навещают крестных.

Прощеное воскресенье - это еще и день поминовения. Просят прощения у
умерших, для чего идут на кладбище, оставляют на могилах блины.

По окончании Масленицы принято сходить в баню. В понедельник будет не до
веселья - начнется Великий пост.

В принципе все эти милые развлечения с легкостью повторимы сегодня: на
санках мы катаемся всю зиму, да и блины - чрезвычайно аппетитное блюдо.
Проведать родных на Масленицу тоже совсем неплохо. Впрочем, не надо
забывать о них и все остальные дни года.
Каждая хозяйка имела свой рецепт приготовления блинов и держала его в
секрете от соседей. Обычно блины пеклись из гречневой или пшеничной муки,
большие - во всю сковородку, или с чайное блюдце, тонкие и легкие. К ним
подавались разные приправы: сметана, яйца, икра, снетки и пр..

Содержание

1 "Тарас Бульба" в контексте истории. 3
1.1 Развитие исторического романа как жанра. 3
1.2 Конкретно исторические события, лежащие в основе произведения. 5
1.3 История создания повести "Тарас Бульба". 7
1.4 Образ народа в повести. 10
2 Идейный пафос произведения. 12
2.1 Тарас Бульба - герой вдохновенной поэмы. 12
2.2 Образ Андрия. 13
3 Духовное и телесное в повесте "Тарас Бульба" как выражение поэтики Н.В. Гоголя. 14
4 Заключение. Гений Н.В. Гоголя. 17
Литература 19

1 "Тарас Бульба" в контексте истории.
1.1 Развитие исторического романа как жанра.
Историческая повесть "Тарас Бульба" на поверхностный взгляд не кажется достаточно органичной в "Миргороде". Отличается она от других вещей этой книги и содержанием своим и стилем. На самом же деле "Тарас Бульба" представляет собой очень важную часть "Миргорода". Более того, включение этой повести в сборник было необходимым. Она позволяла с какой-то еще одной, существенной стороны взглянуть на героев других повестей той же книги.
Мы издавна привыкли называть "Тараса Бульбу" повестью. И для этого, разумеется, есть серьезные основания. По многим своим объективным жанровым признакам "Тарас Бульба" и есть историческая повесть. Но тем не менее широта эпического охвата действительности и основательность в изображении народной жизни, многоплановость композиционного строения - все это позволяет видеть в гоголевской повести произведение, близкое к жанру исторического романа. Более того, в истории русского исторического романа "Тарас Бульба" - весьма важная веха.
Развитие этого жанра в западноевропейской, да и русской литературе шло трудными путями. В XVIII и в самом начале XIX века широкой известностью пользовались на Западе исторические романы Флориана, Мармонтеля, Жанлис. Собственно история играла в их произведениях лишь роль общего декоративного фона, на котором строились различные, главным образом любовные коллизии. В этих романах отсутствовали живые человеческие характеры как выразители конкретных исторических эпох, судьбы героев развивались изолированно и независимо от судеб истории.
Огромная заслуга в развитии европейского исторического романа принадлежала Вальтеру Скотту. Он освободил историческую тему от фантастики. История впервые стала приобретать в его произведениях не только реальные, жизненно достоверные очертания, но и глубинный, философский смысл. По этому поводу Бальзак в предисловии к "Человеческой комедии" справедливо заметил, что Вальтер Скотт возвысил роман "до степени философии истории". Совместив в своих романах изображение частного человека с изображением истории, Вальтер Скотт исследовал серьезные явления общественной жизни и ставил на материале прошлых эпох большие проблемы современной ему действительности.
Широко и в самых разнообразных жанровых формах использовали историческую тему писатели-декабристы, например в поэме (Рылеев, Марлинский), думе (Рылеев), трагедии (Кюхельбекер), повести (Марлинский), романе (Ф. Глинка, Лунин). Обращаясь к историческому прошлому, декабристы прежде всего искали в нем сюжеты, которые позволили бы им ярко выразить свои гражданские идеалы - их патриотизм, их вольнолюбие, их ненависть к деспотизму. Но известная узость мировоззрения декабристов, присущая им недооценка роли народных масс в историческом процессе, - все это сказалось и в их художественно-исторических произведениях. Главное внимание писателей было сосредоточено на изображении героической личности, романтически приподнятой и не связанной с народной жизнью.
Уже Пушкин осознал недопустимость подобного обращения с историей. Он полагал, что писатель обязан объективно, без каких бы то ни было предрассудков понять прошлое, "его дело воскресить минувший век во всей его истине". Хотя Пушкин говорил здесь о жанре трагедии, но поставленная им задача была еще более злободневной для исторического романа.
Своим "Арапом Петра Великого", а затем и "Капитанской дочкой" Пушкин положил начало новому историческому роману в России - социальному по своему содержанию и реалистическому по своему методу. В это русло включается и "Тарас Бульба". Исторический роман нового типа, формировавшийся в 30-х годах XIX века в России, существенно отличался от романа Вальтера Скотта.
Автор "Тараса Бульбы" воспринял сильную сторону декабристской традиции, придав исторической теме яркую гражданскую направленность. Но он был свободен от свойственных писателям-декабристам схематизма и дидактики в истолковании исторического прошлого, а также характерного для их произведений одностороннего изображения оторванного от народной жизни героя. С необыкновенной широтой и эпическим размахом раскрывается в "Тарасе Бульбе" народное освободительное движение. Главный герой повести предстает как участник и выразитель этого движения.
Свободно распоряжаясь историческим материалом, не воспроизводя ни одного конкретного исторического события, почти ни одного реального деятеля, Гоголь вместе с тем создал произведение искусства, в котором с гениальной художественной мощью раскрыл доподлинную историю народа, или, как говорил Белинский, исчерпал "всю жизнь исторической Малороссии и в дивном, художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ".
Нет нужды искать конкретный исторический прототип Тараса Бульбы, как это делали некоторые исследователи. Как нет оснований предполагать, что сюжет повести запечатлел какой-то определенный исторический эпизод. Гоголь даже не заботился о точной хронологии изображаемых событий. В одних случаях кажется, что события отнесены к XV веку, в других - к XVI, а то и к началу XVII века. В действительности писатель имел в виду нарисовать такую картину, в которой отразились бы наиболее типические, коренные черты всей национально-героической эпопеи украинского народа.
В изображении Сечи и ее героев Гоголь сочетает историческую конкретность, характерную для писателя-реалиста, и высокий лирический пафос, свойственный поэту-романтику. Органическое слияние различных художественных красок создает поэтическое своеобразие и обаяние "Тараса Бульбы".
Белинский, первый среди современных Гоголю критиков угадавший своеобразие этой повести, писал, что она представляет собой не что иное, как "отрывок, эпизод из великой эпопеи жизни целого народа" (I, 304). Здесь- объяснение жанровой оригинальности созданного Гоголем творения. Белинский называл это произведение повестью-эпопеей, народно-героической эпопеей. "Если в наше время возможна гомерическая эпопея, то вот вам ее высочайший образец, идеал и прототип!.." (I, 304).
В гоголевской повести вырисовывается перед нами вся жизнь казачества - его частный и общественный быт, его жизнь в мирное и военное время, его административный уклад и повседневные обычаи. Поразительная емкость "Тараса Бульбы", композиционный размах и глубина его содержания - вот что существенно раздвигает жанровые границы этой уникальной повести-эпопеи и делает ее одним из замечательных событий в истории русского исторического романа.
1.2 Конкретно исторические события,
лежащие в основе произведения.
Украинская казаческая эпопея, длившаяся на протяжении более двух столетий (XVI - XVII), - одно из героических событий мировой истории. Горсть бежавших от закрепощения крестьян, выросшая вскоре в грозную запорожскую вольницу и ставшая фактически хозяином всего среднего и южного Приднепровья, наводила в течение многих десятилетий страх на турок, татар и польскую шляхту, зарившихся на украинскую землю.
Занимая выгодное положение на торговых путях между Балтийским и Черным морями, Западом и Востоком, Украина с давних времен служила приманкой для захватнических помыслов ее соседей. На протяжении многих столетий богатые украинские земли подвергались опустошительным набегам татар и турок, литовских и польских завоевателей. В XIV веке Украина была захвачена Великим княжеством Литовским. Непрерывно усиливавшаяся польская шляхта пыталась со своей стороны не только отторгнуть Украину, но и одновременно закабалить Литву.
Огнем и мечом пыталась шляхта покорить и ополячить украинский народ. Повсюду на Украине насаждалась польская администрация. Она грубо попирала национальное достоинство народа, оскорбляла его религиозные верования, культуру, обычаи. Польские шляхтичи наводнили Украину, "як черни хмари", по словам народной песни. В 1588 году был введен так называемый "земельный кадастр", закрепивший право собственности на землю лишь за шляхтой и отнявший это право у крестьян. На Украине образовались громадные владения польских магнатов. Они захватывали земли вместе с проживавшими на них людьми.
Крестьяне ожесточенно сопротивлялись панщине и спасались бегством на юг Украины, в район Запорожья, ставшего в XVI веке средоточием казацкой вольницы. Сюда, в низовье Днепра, стекались все, кто "не приобыкли невольничьей службе".1
Так возникло казаче ... Читать дальше »

"Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе".

Ти звеш мене, й на голос милий твiй
З гарячою любовю я полину;
Поки живуть думки в душi моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самiйленко /

У руках тримаю улюблений томик поезiй українських поетiв. Перегортаю сторiнку за сторiнкою, читаю - i раптом бачу тендiтну гiлочку полину. Вiн висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко бє в нiздрi, струменить, здається, просочуєшся його духом i думками-спогадами. Згадую, як цвiв полин, золотисто-сивою гiркотою серед лiта i осипався пiзньої осенi дрiбненьким темним насiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i народ наш, земля наша українська, сто разiв толочена, топтана ворожими кiньми, сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистояла у тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя, хоча часом i не надто впевнене.

Скажу одно тiльки слово Україна - i в уявi постають волелюбнi козаки iз Запорозької Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й у дворi, любисток-мята пянкi, верба край дороги, соняшники - круглi кобзи, якi земля-мати пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах, бабусина вишиванка, рушник український. I неодмiнно бачу поле волошкове, батькiвську хату, зiгрiту теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, чую чарiвну українську пiсню, чую мову соловїну, як море, глибоку, могутню, бринять хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзних вiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах поезiї...

Україна для всiх майстрiв слова - це рiдна земля, жiнка-мати, кохана, простi трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждального народу. Визнанi свiтом генiї: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський виражали у своїх творах палку любов до рiдної України, вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищити Україну, народ, мову - основу безмежно багатої україн-ської культури. Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:

Я так люблю,
Я так люблю її,
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неї душу я вiддам.

Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

XX столiття принесло моїй Українi високi злети i найскладнiшi випробування. Україна вiдкрила свiтовi талант П. Тичини i М. Рильського, В. Сосюри i А. Малишка, М. Стельмаха i О. Гончара. Але ж знає Україна i сталiнський терор, коли українське слово пакувалося у спецпереселенськi вагони i вiдривалося вiд рiдних домiвок. Почуло українське слово заполярне крайсвiття, заганяли слово Тарасове в тундру i тайгу. Потяглася смуга сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокiших наступiв на нацiональну культуру. Зникали нацiональнi школи, недоступною стала справжня iсторiя народу.

Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iз Шевченковим закликом: "Ох не однаково менi!" Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото пшениць i дзвенiти українське слово, чи буде вона лежати пiд снiгами байдужостi i забуття. I зробили впевнений крок iз забуття - в безсмертя. Богдан Лепкий i Олександр Олесь, Володимир Самiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус i Василь Симоненко. Мати i Батькiвщина - цi поняття у Симоненка нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати,
Можна все на свiтi вибирати сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина - Україна, що вiн - дзвiнка струна свого народу:

Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!

Поетичну iсторiю України продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник, I. Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:

О рiдне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок вiддали менi.
Мої батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе у вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi -
Дзвени в моїм i правнуковiм домi!

Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступних поколiнь зверненi слова: "Треба вмiти любити свiй рiдний край, свою Україну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великi цiнностi i скарби iсторiї. Це вiд тебе залежить, чи вiдродиться Україна-мати i її джерело - рiдна мова не замулиться. Жива її вода на ноги зведе тебе. Не сполохай рiдного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, не будьмо байдужими, слiпими, глухими до України нашої, її славної iсторiї, слова натхненного".

Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небi, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котить хвилi свої через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошана i честь живе в сiмї, без лицемiрства i зради, без кровопролиття i розстрiлiв виростають дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодiї нових пiсень, бачу, як новi таланти, новi поколiння українцiв мережать твою оновлену долю, вiдкривають твiй новий день.

Баб'юк Андрій
(14.07.1896р., с.П'ядики, Коломийщина-1937р. загинув у Гулазі) - письменник, публіцист, перекладач, драматург, видавець. Літ. псевдоніми - Мирослав Ірчан, Абба, І.Мірко, Усус, Юрко Ропша та ін. Автор понад 50 книжок, зокрема: збірка новел "Сміх Нірвани"(1918р.), дилогії "Трагедія Першого травня"(1923р.) і "В бур'янах" (1925р.), збірки оповідань "Проти смерті"(1927р.), "Осінь в димах"(1931р.), п'єс "Дванадцять"(1922р.), "Родина щіткарів"(1923р.), "Підземна Галичина"(1926р.) та ін.
Абгарович Каетан
(7 серпня 1856 р., с.Черніїв Тисмениц. р-ну - 27 липня 1909, м.Трускавець Львів. обл.) - польський письменник вірменського походження, автор досліджень про Ю.Федьковича.
Вагилевич Кость
(22.04.1891, с. Ясень, тепер Рожнятівського району - 4.01.1974, Прага, Чехія) — укр. письменник і педагог. Під час 1-ої світової війни в рядах австр. армії, потрапив у полон. З 1917 у рядах УСС, Дослужився до рангу хорунжого, Побував у «чотирикутнику смерті». Втік із польс. полону. Закінчив гімназію і Карлівський університет у Празі. 1945-1950 працював у Берхтесгадені (Німеччина), 1950-1973 — у Детройті (США). У 1973 виїхав до родини у Прагу, де і помер. Упорядник букваря «Свою Україну любіть» (три видання), абетки музики і співу «До-мі-соль», автор підручника англ. мови «А-В-С». Автор збірок патріотичних віршів «Україна непоборна» і релігійних «Триєдиність» (1968).
Вагилевич Михайло
(1851, Болехів - 1912, м. Сокаль, тепер Львівська обл.) — укр письменник і педагог. Закінчив Львівський університет (1880), де познайомився з І. Франком і М. Павликом, брав участь у студентському товаристві «Академический кружок». Учителював у Дрогобицькій і Перемиській гімназіях, Тернополя і Сокаль, учительських семінаріях. Автор іст. повісті «Домна Розанда, господарівна волоська» (про події часів Б. Хмельницького) і повісті з життя інтелігенції «Денис», опубл. у студент, журналі «Друг» (1874 і 1876), праць «Первісні спорядження германців» (1884) і «Порівняння організаційних основ теперішніх гімназій австрійських з польськими» (1885-1886). У 1876 поставив на сцені свою переробку п'єси І. Франка «Три князі на один престол».
Вагилевич Іван
(2 жовтня 1811р., с.Ясень Рожнятів. р-ну - 10 травня 1866р., Львів) - український поет, філолог, фольклорист, етнограф і громадський діяч. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Освіту здобув у Львівській духовній семінарії. Один із організаторів і провідних діячів "Руської трійці" (1833). Брав участь в підготовці альманаху "Русалка Дністровая" (1837). Як фольклорист, етнограф, історик і громадський діяч цікавився і досліджував історію слов'ян, давню і нову історію України і Галичини. Збирав матеріали про слов'янську демонологію і символіку, про обряд колядування, записував пісні про карпатських опришків. Автор етнографічних праць "Гуцули, мешканці східного Прикарпаття"(1837) та "Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині" (1839). Досліджував і популяризував "Слово о полку Ігоревім", яке переклав українською і польською мовами. В останні роки життя працював архівістом.
Багірова Віра
Народилася 1948 року в селі Слобідка-Більшівцівська Галицького району Івано-Франківської області. Закінчила Задніпрянську середню школу, Калузький хіміко-технологічний технікум. Друкувалася в республіканській обласній, районній періодичній пресі. В газетах: «Молодь України», «Єхо Азербайджана», «Галичина». «Нова зоря», «Рідна земля», «Західний кур'єр», «Світ молоді», «Прапор перемоги». Авторка таких книжок: «Їхав автобус» (1978), «Водограї» (1980), «В'язанчик» (1985), «Бубликовый кущ» (1989), «В'язанчик та Чугайстрова сопілка» (1992), «Творіння Божої краси» (1993), «Церковна абетка» (1993), «Бог любить нас» (1996), «Гуцулик» (1997), «Хороша ты Родина» (1998), «Хай Бог вас береже» (1999), «Свята земля» (2000). Вірші, оповідання, казки, п'ecu для шкільних театрів Віри Багірової виходять у збірниках поезії, прози, пісенниках, що друкують республіканські та обласні видавництва: «Сонячний коровай» (в-во «Веселка», 1985), «Календарик-дошколярик» (в-во «Веселка», 1986), «Крейсер «Аврора» (в-во «Веселка», 1986), «Катрусина пісня» (в-во «Музична Україна», 1991), двотомник письменників Івано-Франківщини «Яворове листя», «Жито на камені» (в-во «ВІК», 1996).
Бабій Ольга
Належить до поетів, для творчості яких визначальною є громадянська лірика. Доля рідного народу, складні історичні шляхи України, відповідальність особистості і нації — теми, що особливо хвилюють письменницю і знаходять своє відображення у її поетичних рядках. Здається, поезія немов концентрує в собі журналістську і громадську діяльність Ольги Бабій. Поетеса народилася і здобула середню освіту у місті Коломиї, згодом закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працювала у коломийських часописах. Багато праці, таланту і вміння вклала у зародження демократичної преси Прикарпаття. З її наполегливості та енергії народилося перше обласне телебачення краю. Сьогодні вона — головний редактор журналу «Перевал». Але попри все найяскравіше Ольга Бабій виражає себе в поезії. Рядки її віршів вражають високою емоційною наснагою і водночас філософською глибиною думки. Вона гостро переживає сама і так само гостро змушує переживати читача, перед яким постійно ставить високі орієнтири честі, висоти духу, обов'язку.
Бабій Олесь
(17.03.1897р., с.Середнє, Калущина - 02.03.1973р., м.Чікаго. США). Автор поеми "Гуцульський курінь", знаменитого твору "Зродились ми великої години", ряду пісень ("Родиме село" та ін.). Автор збірок "Повстанці"(1956р.)дослідження про М.Шашкевича, Ю.Федьковича, М.Федюшку (монографія "Микола Федюшка-Євшан",1930р.).
Ганущак Василь
Народився 25 січня 1949 р. в давньому й мальовничому с. Микитинцях на Косівщині. Закінчив місцеву восьмирічну школу (1964), після неї — Рогатинський зооветеринарний технікум (1968). Навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка (1970-1973), був головою університетської літературної студії „Франкова кузня”. Заочно закінчив Літературний інститут ім. Ґорького у Москві (1984). У 1985—1990 pp. — кореспондент газети «Комсомольський прапор» (тепер «Світ молоді»). Від лит» 1990 р. аж до припинення виходу газети в світ — заступник редактора тижневика «Новий час» (м. Івано-Франківськ). З жовтня 1999 по травень 2000 р. — редактор тижневика «Оріана» (м. Калуш). Навчався в аспірантурі інституту літератури АН України У Києві. Вивчав творчість українських письменників Румунії, Словаччини, Польщі. Поет, публіцист, перекладач, літературний редактор. Друкувався в регіональній та всеукраїнській пресі альманахах та колективних збірниках «Вітрила-85», «Калиновий спів». «Відлуння», журналах «Жовтень», «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт», «Барвінок», «Дзвіночок», «Перевал», «Сучасність» тощо. Переклав з білоруської мови поему Ніни Мацяш «Олекса Довбуш», яка вийшла спецвипуском газети «За незалежність» (1995). Автор поетичної збірки «Відрух» (Івано-Франківськ, 1991).
Василик Любов
Народилася 16 січня 1957 р. в селі Нижній Вербіж Коломийського району. Навчалася у Коломийській середній школі № 1. Закінчила Коломийське педучилище та Чернівецький університет. Працює вчителем біології в Надвірнянській ЗОЛІ № 3. Друкувалася у республіканському альманасі «Вітрила», журналі «Перевал», надвірнянських альманахах «Страгора», «Жниво на стерні» альманасі «Коломийська хвиля», обласній та районній пресі. Видала книжку поезій «Молитва дерев» (Коломия: Вік, 1996). Член НСПУ з 1997 року.
Васильчук Микола
Народився 6 серпня 1967, с.Великий Ключів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Заступник головного редактора газети «Вільний голос» (Коломия). Створив і редагував журнал «Народний дім» (дев'ять книг). Секретар-упорядник і співредактор «Енциклопедії Коломийщини». Переклади: поезії з чеської, художньої і документальної прози з польської мов — книга Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Коломия, 1993), Леопольда Вайгеля «Нарис міста Коломиї» (Народний дім. — Кн.6), розділи з книги Станіслава Вінценза «На високій полонині» — «Лісовий жид» (Жито на камені. — Коломия, 1996), «Луни з Чердака» (Андрей Шептицький і сучасність. —Коломия, 1997).
Публікації в журналах «Краєзнавець Черкащини» (Кн.2), «Гуцулія» (Чікаго, 1992-94), «Народний дім» (Коломия, 1993-97), «Дзвін» (1996, 2000), «Перевал» (1996, 2000), «Буковинський журнал» (1998), збірниках «Жито на камені» (Коломия, 1996), «Просвіта»: історія та сучасність» (Київ, 1998), «Коломийська хвиля» (Коломия, 2000), Збірниках праць Науково-дослідного центру періодики (Кн. 6. —Львів, 1999; Кн. 7. —Львів, 2000), антології «На княжих росах побратимів карб» (Коломия, 2000). Автор передмов, редактор та упорядник збірок поезії, наукових та науково-популярних видань. Член Спілки журналістів України (з 1990) ... Читать дальше »

Пушистий білий сніг налітає за вікном. Проте в хаті тепло і затишно. Швидко закінчується день і починається ніч. Ось такий він наш грудень, та саме з нього починаються зимові свята. Першим таким зимовим святом є Введення. Введення у храм Пресвятої Богородиці пов’язане з біблійною розповіддю про те, як Марію, коли їй виповнилося три роки, повели до храму Єрусалимського, щоб почати служити Богові. Священик зустрів її, завів до храму, у святе місце, куди заходив первосвященик тільки раз у рік.
У цей день вважається, що коли до хати зайде першим чоловік, то все буде благополучно. Тому цього дня в гості жінки не ходили.
13 грудня всі святкують свято Андрія Первозданного. Це свято найбільше відоме дівчатам та юнакам. Адже в ніч з 12 на 13 грудня дівчата ворожили. Зокрема рахували стовпи. Спочатку зав’язували очі і тоді дівчина рахувала стовпи. Який дев’ятий стовп такий буде її чоловік. Якщо високий стовп, то й високого зросту буде чоловік.
Андрію, Андрію, коноплі сію,
Рушником волочу, вийти заміж хочу.
Так говорили дівчата і ворожили, щоб знати ім’я свого суженого. Саме цього вечора дівчата ворожили, щоб знати не тільки ім’я, а й звідки старостів чекати. Брали ложки, ставали на дворі і стукали ложками, звідки собаки загавкають, звідти й старостів чекати. Хлопці теж часу не гаяли. Ішли до дівчини, до тієї, яку не хотіли відпускати з свого гурту. Вважалося, що коли зняти ворота, то до наступного року дівчина не покине дівочого гурту. Наступним величним святом є Миколая. Хто не знає Миколая? Всі безперечно знають про нього. Хто ж не знає дідуся з сивою бородою, який в ніч на 19 грудня приносить подарунки. Миколай є покровителем усіх знедолених, бідних, заступник і опікун мандрівників і мореплавців.
Новий рік! Його святкування було встановлено 1 січня 1670 року за наказом Петра І. Раніше діти отримували подарунки тільки на Миколая. Цей обряд зберігся, але перейшов на Новий рік і місце Миколая заступив Дід Мороз, у нього з’явилася супутниця – Снігуронька. Обряди і звичаї всіх країн стверджують, що чим веселіше зустрінеш Новий рік, тим щасливішим рік буде для тебе.
Після Нового року починається цикл свят, пов’язаних з кінцем старого року та початком нового. Це період двадцятидення зі святами 7 січня – Різдво, 14 – старий і Новий рік (Новий рік за старим стилем) або Василія і 19 січня – Водохреща.
Одним з найзнаменніших і найвеличніших свят, яким власне починається рік, є Різдво Христове. Починається воно опівночі після Святвечора між 6 і 7 січня.
Свято існує з ІХ ст., а у прадавні часи це була Коляда. Традиційно робили "павуків” із соломи, як символ доброї вісті про народження Христа.
6 січня починається Різдво із Святвечора і багатої куті. Кутю готують з пшеничного зерна. Це основна обрядова їжа. До вареного зерна додавали мед, товчений мак, волоські горіхи.
І тільки на небосхилі з’являлася перша вечірня зірка, сідала сім’я разом за багатий стіл, який налічував до дванадцяти пісних страв, бо до опівночі ще триває піст. Після вечері діти носили кутю хрещеним батькам.
У день Різдва ходили з зіркою, вертепом, водили козу, колядували. У цей день ніхто не згадував і не розповідав сумних історій, бо Різдво об’єднує усіх злагодою і любов’ю. Зірка – традиційний атрибут колядування, пов’язаний з Євангелієм, бо про народження Христа сповістила віфлеємська зірка.
Вертеп – це свого роду ляльковий театр, ясла, де народився Христос, люди, тварини. У давні часи носили вертеп і розповідали про Христа. Переодягались в головних героїв: Ірода, ангеликів, пастухів та трьох царів, які прийшли поклонитися Христу.
А "Коза” – це встановлений обряд – гра з піснями, музикою. Вмирання та воскресіння "кози” – символ циклічності часу і повороту сонця на літо, а також віра у безсмертя.
За християнським календарем 13 січня – це день преподобної Меланії-римлянки.
Воно припадає перед старим Новим роком, – вечір щедрої куті. На свята готують багато різних страв, бо треба не тільки для себе готувати, а й для тих, хто прийде щедрувати.
Молодь в цей день ходила по хатах, співала щедрівки, а хлопці в деяких регіонах готувалися іти вечором в "меланку”. Переодягнені в цигана й циганку, жінку й чоловіка, жида, солдата, чорта хлопці теж ходили щедрувати своїми групами.
14 січня наставав Новий рік за старим стилем. У цей день, за християнським ученням, Христу робили "обрізання”, тому в цей день не можна нічого різати. Це також день пам’яті святого Василія Великого, вчителя церкви, який у 370 році був єпископом Кесарії Каппадокійської. Він проповідував аскетизм, подвижництво, підтримував ченців, відстоював незалежність церкви від імператора. Він покровитель хліборобства, тому у цей день ще вдосвіта йшли посівати. Робили це підлітки та діти. Засівали хату, приказуючи:
"На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, пшеницю і всяку пашницю.”
У цей день ходили в гості, щедрували, гадали, в деяких регіонах саме в цей день водили "козу”, посівали оселю.
18 січня – вечір перед Водохрещем – голодна кутя. Голодна тому, що готували менше страв, ніж на дві попередні. Ввечері теж святили воду, вона теж мала цілющу силу, деякі вважали її більш сильною, ніж йорданська.
Водохреща, Йордан припадає на 19 січня. Це третє найбільше свято зимового кола. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Христу було 30 років. У цей день Бог Син хрестився у воді Йордану, а святий Дух сходив на нього і голос Бога промовляв до Ісуса. Тому це свято інколи називають Богоявлення.
У церквах святять воду. У деяких місцях в цей день випускали голубів, стріляли, щоб вигнати зиму.
15 лютого – Стрітення. У цей день зима з літом зустрічається, хто з них кого поборе, така буде погода до початку березня. Кожен хазяїн готував власну громничну свічку і ніс її на освяту. Після повернення з церкви він запалював її, щоб повінь не пошкодила посіви, мороз дерев не побив, а далі ховав її. Літом, коли часто гуркотіли грози, а блискавка могла влучити в господарські та житлові будинки, у хатах запалювали цю свічку. Свячена стрітенська вода мала такі властивості, як і йорданська.
Ось на цім святі і закінчуються зимові свята. Зимові свята дуже цікаві. В них багато обрядів, які нам потрібно передати наступному поколінню.
Ми часто чуємо: "Традиції вимирають.” Але чи не є виною в цім ми самі? Чи може ми за своєю щоденною працею приділяємо менше уваги тим цінностям – обрядам та звичаям, які передалися від бабусі до онуків. Вони зуміли пронести крізь простір часу, аж до нас, щоб ми не загубили, а передали наступному поколінню. Тому бережім свої традиції і обряди і передаваймо цей скарб майбутньому поколінню.

Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.
Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.
Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.
Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.
Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.
Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.
Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі.
На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.
У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.
Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей.
Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство- громаду з єдиними органами управління.
У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.
Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".
Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.
Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.
Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.
Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи прос ... Читать дальше »

До складу світової транспортної системи входять: мережа шляхів сполучен-ня (сухопутних, водних, повітряних, електронних), рухомий склад усіх видів транспорту, транспортні корпорації, що організують комерційну та інвестиційну діяльність у цій галузі, а також люди, які працюють на транспорті.
Робота транспорту становить матеріальну основу географічного і міжнародно-го поділу праці. Транспорт забезпечує зв'язки між виробництвом і споживанням, задовольняє потреби населення в перевезеннях, має велике оборонне значення.
За обсягом і структурою транспортних перевезень визначають рівень розвитку та особливості структури господарства країни чи регіону, а за конфігурацією транспорт-ної мережі - особливості та закономірності розміщення господарської діяльності.
За видами роботи транспорт поділяється на дві галузі - вантажний та пасажирський, за видами використання можливостей навколишнього середовища - на сухопутний, водний (морський та річковий) і повітряний, за видами вико-ристання засобів пересування - на залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в'ючний тощо. Розрізняють роботу транспорту в межах держави (внутрішні перевезення, на морі - каботажні перевезення) та міжнародні перевезення.
Загальна довжина автомобільних, залізничних, водних (без морських), повіт-ряних шляхів становить близько 30 млн умовних кілометрів. (Пропускна спро-можність умовного кілометра під час перевезення вантажів така ж сама, як у од-ного кілометра одноколійної залізниці.) Найбільша густота транспортної мережі сформувалася в Північній Америці (США, Мексика, Канада), в Європі, включаю-чи і райони Центральної та Східної Європи, в Східній Азії (особливо в Японії та Східному Китаї), на півострові Індостан (Індія, Пакистан) та на півдні і сході Південної Америки.
Рухомий склад транспорту світу в 90-ті роки становив кілька мільйонів вагонів та сотні тисяч локомотивів, понад 600 тис. автомобілів, 80 тис. кораблів. Транспортні засоби постійно удосконалюються. На залізницях досягнуто швид-кості руху 250-300 км/год. Вагонний парк поповнюється вагонами великої вантажопідйомності та комфортабельними пасажирськими вагонами. В автомобільному транспорті впроваджуються все більш комфортні та екологічно чисті моделі легко-вих машин з порівняно малими витратами пального на кілометр пробігу. Морсь-кий комерційний флот поповнюється як новими суднами великої вантажопідйом-ності - супертанкерами (150-250 тис. тонн і більше), балкерами (для насипних вантажів), так і спеціалізованими кораблями найновіших класів - контейнерово-зами, ролкерами (для перевезення автомобілів та іншої техніки), ліхтеровозами, морськими автомобільними та залізничними паромами тощо. Підвищилась ванта-жопідйомність та швидкість літаків цивільної авіації. Сучасні літаки здатні пере-возити 250-500 пасажирів або понад 50 тонн вантажу на відстань 3,5-10 тис. кіло-метрів зі швидкістю 800-900 км/год. У світі налічується понад 20 тис. цивільних аеропортів (тільки в США - 15 тис.), деякі з них мають пропускну здатність понад 200-300, навіть понад 1000 рейсів за добу. В США найбільші аеропорти Чи-каго, Далласа, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, ім. Дж. Кеннеді в Нью-Йорку, в Європі - Франкфурта та Лондона, в Азії - Наріта в Токіо та Сінгапура.
Кількість зайнятих роботою на транспорті в економічно розвинутих країнах і в країнах, що розвиваються, становить 6-7 % економічно активного населення.
Сухопутні види транспорту в різних країнах і регіонах світу ма-ють свої особливості, пов'язані з розмірами території, характером розміщення насе-лення, рівнем розвитку економіки, співвідношенням роботи окремих видів транс-порту та загальним обсягом його роботи. Залежно від цих особливостей розрізняють кілька типів транспортних систем.
Найвищий рівень розвитку мають регіональні транспортні системи північно-американського типу (СЛІА, Канада, Австралія). Для них характерні мережі ви-сокоякісних автомобільних шляхів та залізниць, добре оснащені аеропорти та сучасні морські порти.
Тут однаково високий рівень розвитку всіх видів транспорту, але ключовими в пасажирських перевезеннях є повітряний (на далекі відстані) та автомобільний (регіональні перевезення), а у вантажних - поєднання роботи авто-мобільного і залізничного транспорту. Велику роботу виконують також трубо-провідний, внутрішній водний та каботажний морський транспорт.
Транспортні системи європейського типу (Західна та Центральна Європа, Японія) мають найгустішу у світі мережу всіх видів транспорту, особливо авто-шляхів та залізниць. Залізниці на основних напрямах електрифіковані; на швид-кісних магістралях пасажирські поїзди розвивають швидкість понад 200 км/год (мал. 28). Обсяги роботи залізничного, автомобільного, водного (річкового та кабо-тажного морського) транспорту пропорційні, але у вантажних перевезеннях більше значення має автомобільний транспорт, а в пасажирських - залізничний. Повітря-ний транспорт забезпечує зовнішні пасажирські перевезення.
Транспортна система країн СНД сформувалася за часів СРСР і поки що зберігає певні риси єдності, її просторовий каркас утворює мережа залізниць, доповнена лініями трубопроводів і на окремих напрямах водними комунікаціями. Споконвічна проблема цього регіону, зокрема Росії, та країн Центральної Азії - недостатній роз-виток автомобільних шляхів і низька їх якість. Так, у більшості районів Сибіру можна дістатися до місця тільки літаком або водою. У вантажообороті основ-не місце належить залізниці, у пасажирських перевезеннях на далекі відстані залізниці і повітряному транспорту, а в приміських - залізниці і автомобільному. Велику комерційну роботу виконує морський флот.
Транспортна система азіатського типу (всі країни Азії крім Японії та «далекосхідних тигрів»). Основну транспортну роботу тут виконують залізниці, однак, на Близькому Сході дедалі більшого значення набуває автомобільний транспорт, а в приморських районах, особливо в Південно-Схід-ній Азії, зберігає значення каботажне судноплавство. Найгустіша мережа транспортних шляхів і найбільші розміри перевезень характерні для східних районів Китаю, Індії, Пакистану, Туреччини.
Транспортна система Латинської Америки в різних її частинах неоднаково розвинута. Сталі мережі комунікацій мають тільки Бразилія, Мексика, Аргентина, Чилі, острови Вест-Індії. Переважають дороги, що сполучають глибинні райони плантаційних господарств або місця видобутку корисних копалин з портами чи столицями. Повноводні річки континенту використовуються в транспортному сполученні недостатньо. Віддалені райони материка все ще важкодоступні.
Транспортна система Африки, як і Латинської Америки, також значно ди-ференційована. Цілком сталі транспорт-ні системи в північній та південній час-тиш континенту, тропічна Африка все ще залишається важкодоступним регіо-ном. У багатьох містах основою транс-портних зв'язків є річки або грунтові до-роги, залізниць мало або немає зовсім.
Морський транспорт за-безпечує 4/5 обсягу роботи транспорту світу за вантажооборотом і, отже, відіграє вагому роль у міжнародному поділі праці. Всі, навіть сухопутні країни, намагаються мати свій флот, а 2/3 його тоннажу зосереджено під пра-порами 10 країн (мал. ЗО). Серед них специфічне місце належить країнам «зручного» прапора. «Зручного», тому що там - пільговий режим оподаткуван-ня, дешева робоча сила, менші вимоги до техніки безпеки. Судновласники роз-винутих країн, користуючись цими пе-ревагами, приписують свої судна до портів країн зі «зручним» прапором для одержання прибутків. До таких країн належать, наприклад, Ліберія, Панама, Багамські Острови (Багами), Кіпр, Мальта, Філіппіни. Водночас є група держав, для яких послуги морського транспорту -значне джерело надходження валюти, наприклад, Греція, Норвегія, Сінгапур тощо.
Важлива особливість роботи морського транспорту полягає в тому, що Океан -єдиний простір: морські дороги в ньому практично безмежні. Однак, окремі аква-торії Світового океану далеко нерівнозначні для транспортних зв'язків. На форму-вання напрямів і інтенсивність використання морських шляхів впливають і гео-графічні чинники (конфігурація берегової лінії, кліматичні умови, наявність при-родних або штучних проходів тощо), а також розташування і господарська спе-цифіка територій, що відправляють та одержують вантажі, наявність оснащених портів тощо.
Провідну роль у світовому судноплавстві відіграє басейн Атлантичного океа-ни. Високий рівень розвитку країн по обидва боки Північної Атлантики і активні зовнішньоекономічні зв'язки держав Європи та Північної Америки визначили формування тут потужних потоків вантажів. Нині на Атлантичний океан припа-дає 1/2 (разом із Середземномор'ям майже 3/5) світових морських перевезень. Го-ловні шляхи зв'язують порти Європи і США, а також ідуть від портів Європи на південь до узбережжя Південної Америки та навколо Африки в Індійський океан і від портів США в зону Карибського моря і далі або в Т ... Читать дальше »

Характеристика запорозького козака
І зовні, й за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом являли собою характерні типи своєї народності й свого часу. За описом сучасників, вони були здебільшого зросту середнього, плечисті, ставні, міцні, дужі, з лиця повновиді, округлі й від літньої степової спеки смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною, на тім’ї, у смушевій гостроверхій шапці на голові, вічно з люлькою в зубах, питомий запорожець завше дививсь якось похмуро, вниз, спідлоба, сторонніх зустрічав спершу непривітно, відповідав на запитання вельми неохоче, але затим помалу м’якшав, обличчя його поступово під час розмови набувало веселого вигляду, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, і вся постава його дихала мужністю, звитягою, завзятою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «цоб», ні «цабе», через те був здоровий, вільний од хвороб, умирав більше на війні, як удома. Тепер народ слабий, порожній і недовговічний: як дев’яносто літ прожив, то й стежки під собою не бачить, а в старовину у сто років чоловік тільки в силу вібрався. Тому запорожці жили і весело, й довго. А молодці які були! Він сів на коня — не струснувсь, не здвигнувсь! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки смуга лягла».
У внутрішніх якостях запорозького козака помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, властива людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, невтримні на руку, нехтуючи будь-які права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали звичайну крадіжку якогось батога чи пута страшним злочином, за який винного карали на смерть.
Світлий бік характеру запорозьких козаків складали їхня благодушність, нескнарість, щедрість, безкорисливість, постійність у дружбі, яку так високо цінували в Запорожжі, що, за козацькими правилами, гріхом вважалося обманути навіть чорта, якщо він зрідка потрапляв січовикам у товариші; крім того, світлими рисами характеру запорозьких козаків були висока любов їхня до особистої свободи, за якою вони надавали перевагу лютій смерті, ніж ганебному рабству; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»; простота, помірність і винахідливість, при потребі, в домашньому побуті чи в різних безвихідних випадках і фізичних немочах. Здобуваючи абиякий харч, каже про запорожців очевидець, мисливством чи рибальством, віддалені од зносин з містами, незнайомі або зовсім, або мало з домашнім господарством, чужі нестриманості й розкоші, запорожці нічим іншим не займалися, крім зброї, і являли собою рідкісний приклад у всьому помірності. Так, від лихоманки вони пили горілку з золою чи стрільним порохом, кладучи на чарку пінного вина півзаряду пороху; для загоєння ран прикладали до уражених місць розтерту зі слиною на руці землю, а за браком металевого посуду для варіння страви примудрялися варити її в дерев’яних ковшах, підкидаючи безперервно один за одним до ковша розжарене на вогні каміння, доки не закипала налита вода в посуді.
До захожих і заїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й привітні: «Сей звичай був у запорожців не тільки до приятелів і знайомих, але й до сторонніх людей, і дотримували цю гостинності чесноту суворо й неухильно». «У Запорожжі будь-який охочий з’явитися в курінь може жити і їсти з ними без будь-яких запитань чи подяки за гостинність». «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старому чоловікові: «Ти дарма хліб їси». Приїжджай туди всяк, встроми в землю списа, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці,— пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богові; а коли є гроші, рушай до корчми пити горілку.
Коли ж хто скаже: «Дарма хліб їси», то козаки одразу ж і накинуться: «А, ти вже закозакувався, сякий-такий син!» «Я служив два роки в Бериславі, і відтам неподалік були запорозькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за чоловік, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові й чаркою горілки пригостіть; може, він прийшов здалеку і втомився». А коли поїси, то ще ляж відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «Шукаю».
«Так і в нас є робота, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу й іноді на місяць карбованців двадцять заробиш».
Нарівні з гостинністю і привітністю запорозькі козаки ставили особисту чесність як у себе, на Запорожжі, так і на війні щодо ворогів православної віри. «Хоча в Січі,— каже з цього приводу католицький патер Китович,— жили люди всілякого штибу — утікачі й відступники од усіх вір,— однак там панували така чесність і така безпека, що ті, хто приїздив з товарами чи за товарами, або за іншими якимись справами люди, не боялися й волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не турбуючись, щоб вони були вкрадені. Всілякий злочин проти будь-чиєї чесності, гостя чи січового жителя, негайно карався смертю».
У нас над усе честь і слава, військовая справа,— Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати.
На війні запорозький козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога «виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. «Наш ворог,— пише поляк Симон Окольський,— уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, майстерні в чужоземних виправах, і перемагає всі їхні військові хитрощі». Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а, про козаків мушу єдиним вухом слухати». А літописець козацький з цього приводу відзначає: «В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають, море перепливати дерзають В однодеревних суднах». Самі запорожці про свою хоробрість говорили: «Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували», І на погрози з боку зарозумілого султана заполонити Січ військом турецьким сміливо й виклично відповідали: «Війська твого не боїмось — будем биться з тобою землею й водою». «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про ту звитягу запорожців та про баталії їхні з турками, татарами чи поляками, так страшно слухати його. Оце ось літньої пори, увечері, як стане прудитися коло кабиці та як скине з себе сорочку, так жаско дивитися на нього: все тіло, наче решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах так м’якуш і метляється. Страшні вояки були! А тільки в себе, на Січі, нікого не займали...»
Для того щоб налякати чи пригрозити ворогові, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні розповіді й примушували вірити в те інших. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, перебиратися через ріки на сукняних ряднах чи рогожевих матах, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верст довкола себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні річок, залазити й вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і пливти в ньому під водою сотні, тисячі верст. «Багато говорили запорожці і про силу своїх богатирів.
Богатирі в них були такі, що рівних їм ніде не було. Вони щонайтовщі залізні штаби, як снопи в полі, довкола шиї ляхів скручували; вони страшенно тугі луки, над якими в Польщі декілька чоловік даремно силкувалися, граючи натягали, У них у Січі серед іншими богатирями жив Васюринський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав од самого лиш духу богатиря, бо тільки він дихне, і від того дихання людина з ніг упаде. А коли розорювали Січ, так там був такий силач, який одним диханням міг би вбити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши дихання, то священик ледве з причастям не впав навзнак. «Хто ти такий, старче?» — «Що ж, батюшко, я такий-то».— «Ізиді ж із сього града, бо взнають про тебе, то загинеш».
За природженими якостями, властивими справжньому малоросові, запорожці відзначалися вмінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні сторони ... Читать дальше »

Міжнародний день рідної мови, проголошений Генеральною конференцією ЮНЕСКО в листопаді 1999 року, відзначається щороку з лютого 2000 року для сприяння мовній і культурній різноманітності та багатомовності.

Мови є найсильнішим інструментом збереження й розвитку нашої матеріальної та духовної спадщини. За оцінками ЮНЕСКО, половина з 6 тисяч мов світу можуть найближчим часом втратити останніх носіїв.

Усі кроки з підтримки поширення рідних мов не лише слугують сприянню мовній різноманітності й багатомовному утворенню, розвитку ґрунтовнішого знайомства з мовними та культурними традиціями в усьому світі, а й зміцнюють солідарність, засновану на взаєморозумінні, терпимості та діалозі.

За пропозицією держав-членів ЮНЕСКО Генеральна конференція організації в листопаді 1999 року проголосила Міжнародний день рідної мови, що вперше святкувався 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі.

Українська мова впродовж тривалого часу зазнавала жорстоких випробувань. Статус державної українська мова вперше отримала з прийняттям 28 жовтня 1989 року Закону України «Про мови в Українській РСР». Зі здобуттям Україною незалежності почався процес українського мовного відродження. Цьому сприяло конституційне закріплення державності української мови та здійснення низки урядових заходів, спрямованих на зростання ролі й авторитету української мови в суспільному житті країни. Стаття 10 Конституції України засвідчує: «Державною мовою в Україні є українська мова».

Україна стала оселею для багатьох національностей, тому така велика її мовна розмаїтість.

«Ми усвідомлюємо свою відповідальність за мовну різноманітність країни й готові зробити все для збереження та розвитку культурної самобутності наших громадян», - мовиться у привітанні Президента України Віктора Ющенка з нагоди Міжнародного дня рідної мови.

1 грудня 2006 року в парламенті зареєстровано законопроект «Про мови України».

Його мета - припинити протиставлення, насамперед, російської мови як найбільш масової й української державної мови.

І, разом з тим, визначено поняття «регіональна мова». Такою може вважатися мова, якою користується не менше 10% населення на певній території.

Зокрема, відповідно до законопроекту, до регіональних мов належать білоруська, болгарська, гагаузька, ідиш, кримсько-татарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, російська, румунська, словацька й угорська мови.

Доля кожного народу органічно переплітається з долею його мови. Історія знає безліч прикладів того, як із зникненням мови зникає й етнос. Зберігати й плекати рідну мову може тільки її носій.

С IX века до наших дней ведется яркая и разнообразная историческая летопись Украины. В IX-XII веках большая часть нынешней Украины входила в Киевскую Русь. Украинская народность в основном сложилась к XV веку.

В разных источниках первое упоминание понятия «Украина» относится к разным временам. Одни говорят о летописях XII века, другие - только XIV. Одни говорят об уничижительном происхождении Украины от «окраины», другие, что Украиной назывались княжества, находившиеся на территории современной Украины. Споры ведутся до сих пор.

Украинцы имеют исторические корни в совершенно разных странах и культурах, зачастую враждовавших между собою (Московское царство и Польша, Российская империя и Австро-Венгрия). Отсюда отсутствие общественной консолидации и территориальный раскол между разными частями страны (Закарпатьем, Галицией, Киевщиной, Донбассом, Крымом), и многообразие любимых и отмечаемых праздников. Большая их часть связана с хозяйственной жизнью, а остальные появляются в процессе развития страны. Есть и еще одна группа – это праздники, которые отмечались при Советском Союзе и остались после его распада. Каждый из них имеет свои особенности и традиции.

Современная Украина - независимое государство. 24 августа 1991 г. был принят акт провозглашения независимости Украины. Формальные границы УССР, включая переданный в 1954 г. Крым, являются в соответствии с российско-украинским договором 1991 г. фактическими границами нынешнего государства Украина. Большую часть её занимают степи на юге и возвышенности; горы только на западе (Карпаты) и на юге Крымского полуострова.

На территории Украины проживают представители многих национальностей. Украинцы составляют приблизительно 78% населения, русские - 17%. Кроме них, здесь живут белорусы, евреи, молдаване, поляки, болгары, венгры, румыны, чехи, гагаузы, татары, цыгане, азербайджанцы, узбеки, греки и некоторые другие.

Основными местами расселения украинцев являются западный, центральный и северный регионы республики. Наименьший процент украинцев наблюдается в юго-восточных и южных районах. Жители Украины исповедуют в основном разные направления христианства. Большинство из них - православные, значительная часть католики. Также здесь традиционно велика роль протестантов.

«Красными» выходными днями являются государственные праздники, а также некоторые «народные» и церковные. Споры о том, какие праздники признать, а какие отменить, ведутся до сих пор, поэтому их список периодически меняется. Но у людей свои понятия о праздниках, и есть такие, которые отмечаются всегда и везде, независимо от мнения других.

Киевская Русь
Первые поселения на территории современного Киева возникли от 1500 до 2000 лет тому назад. Согласно легенде, в конце V - начале VI в. нашей эры братья Кий, Щек и Хорив и их сестра Лыбедь облюбовали место на склонах Днепра и основали на крутом правом берегу город и назвали его, в честь старшего брата, Киевом.

Место для города было выбрано удачно - высокие склоны Днепра служили хорошей зашитой от набегов кочевых племен. Киевские князья, для большей безопасности, возводили свои дворцы и церкви на высокой Старокиевской горе. Купцы же и ремесленники жили возле Днепра, где находится нынешний Подол.

В конце IX в. н. э., когда киевским князьям удалось, наконец, объединить под своей властью разбросанные и разрозненные племена, Киев становится политическим и культурным центром восточных славян, столицей Киевской Руси - древнеславянского феодального государства. В силу своего расположения на торговых путях "из варяг в греки", Киев долгое время поддерживал прочные политические и экономические связи со странами Центральной и Западной Европы.

Киев начинает особенно бурно развиваться во времена правления Владимира Великого (980 - 1015). В целях укрепления единства Киевской Руси и увеличения её влияния на международной арене, князь Владимир в 988 г. крестил Русь. Христианство принесло Киевской Руси значительные политические выгоды и послужило импульсом для дальнейшего развития письменности и культуры. При Владимире Великом в Киеве был сооружен первый каменный храм - Десятинная церковь.

                                             

В XI в., под правлением Ярослава Мудрого, Киев становится одним из крупнейших очагов цивилизации в христианском мире. Были построены Софиевский собор и первая на Руси библиотека. Кроме того, в те времена город насчитывал около 400 церквей, 8 рынков и более 50 000 жителей. (Для сравнения: в это же время в Новгороде, втором по величине городе Руси, было 30 000 жителей; в Лондоне, Гамбурге и Гданьске - по 20 000). Киев был в числе наиболее процветавших ремесленных и торговых центров Европы.

Однако после смерти князя Владимира Мономаха (1125) начинается процесс дробления более или менее единого Киевского государства. К середине XII в. Киевская Русь распадается на множество самостоятельных княжеств. Ситуацией не замедлили воспользоваться внешние враги. Осенью 1240 г. бесчисленные полчища Батыя, внука Чингизхана, показались под киевскими стенами. Монголо-татарам удалось взять город после затяжной и кровопролитной битвы. Тысячи киевлян были убиты, большая часть города сровнена с землёй. В истории Киева наступил долгий и мрачный период упадка. Почти сто лет монголо-татары господствовали на украинских землях. И всё же Киеву удалось сохранить свои древние , ремесленные, купеческие и культурные традиции и остаться важным политическим, торговым и экономическим центром. В XIV столетии Киевщина становится оплотом зарождавшейся украинской народности.

В XV в. Киеву было даровано магдебургское право, обеспечивавшее гораздо большую независимость города в вопросах международной торговли и значительно расширявшее права городских сословий - ремесленников, купцов и мещан. В 1569 г., после подписания Люблинской унии, Польша и Литва объединились в одно государство, известное в истории как Речь Посполита, и постепенно утвердили своё господство в Украине. Жестокость и произвол иноземцев привели к многочисленным восстаниям украинского народа.

Царская Россия
  

В 1648 г. жители Украины начали вооружённую борьбу с поработителями. Во главе восстания стал гетман украинских казаков Богдан Хмельницкий. Вскоре большая часть Украины и Киев были освобождены. Однако, встав перед необходимостью вести борьбу на нескольких фронтах - с польскими и литовскими рыцарями на западе, крымским ханом и турецким султаном на юге, - Хмельницкий был вынужден обратиться за военной помощью к русскому царю. Формально союз Украины с Россией был заключён в 1654 г. в Переяславе (Переяславская рада). После поражения и смерти Ивана Мазепы, пытавшегося найти соязника для борьбы против царизма в лице Швеции, Украина надолго подпала под владычество Российской империи. Но несмотря на нещадный царский гнёт, в XVII -XVIII в.в. в Киеве всё же оставались оплоты политического, экономического, культурного и религиозного развития нации. Украинская культура концентрировалась вокруг таких заведений, как Киево-Могилянская академия. Некоторые украинские учёные и просветители завоевали широкое признание и авторитет во всей Европе. И все же значительных уступок добиться не удавалось.

Киев. Крещатик

После социальных реформ 1861 г. и отмены крепостного права в культурной и экономической жизни Киева произошли некоторые изменения к лучшему. Увеличилось число больниц, богаделен, образовательных учреждений. После сооружения в 1860-е г.г. Одесско-Курской железнодорожной линии, с развитым к тому времени судоходством по Днепру, Киев становится крупным транспортным и торговым центром. Торги на киевской хлебной и сахарной биржах определяли мировые цены на эти продукты. Первый в России (и второй в Европе) электрический трамвай был пущен в Киеве в 1892 г. по маршруту, соединявшему Подол и Верхний город и проходившему по нынешнему Владимирскому спуску. Отечественные и зарубежные промышленники вкладывали в город значительные средства. Инфраструктура Киева стремительно развивалась.

Киевско-Могилянская Академия, основанная в 17-ом столетии Петром Могилой, стал первым университетом в Восточной Европе. В тот период, украинцы были наиболее образованы в мире, и почти все были грамотны. Печатались книги, изучались философия, музыка, литература и живопись процветали. Первая Конституция появилась в Украине в период казачества (1711).

Советский Союз
  

После революции в Петербурге власть в городе неоднократно менялась. Между 1917 и 1921 гг. в Киеве сменили друг друга три правительства независимого, но разрываемого на части гражданской войной, украинского государства. 22 января 1918 г. украинская Центральная Рада, возглавленная историком Михаилом Грушевским, провозгласила независимость Украины. Первым президентом Украинской Республики был избран сам Грушевский. Однако это решение было попыткой утопаюшего схватиться за соломинку. У украинских политиков не было достаточно политической, экономической и военной власти, чтобы отстоять независимость украинского государства. Вскоре части Красной армии под предводительством Антонова-Овсеенко напали на Украину. В январе 1919 г., в обстановке большой торжественности, Украинская Народная Республика во главе с Симоном Петлюрой формально объединилась с Западноукраинской Народной Республикой. (Последняя, имевшая своей столицей Львов, возникла на землях, ранее входивших в состав Австро-Венгерской империи). Однако этот союз украинских земель оказался весьма недолговечным, так как полки Западноукраинской Народной Республики вскоре потерпели поражение от вторгшихся в Галицию польских интервентов, а войска Советской России вытеснили из Киева части Петлюры.

В 1922 году быд создан Советский Союз, в состав которого вошла и Украинская Социалистическая Советская Республика. Формально - как суверенная держава в составе федерации, фактически же вся власть была передана центру, а СССР стал тоталитарной страной.

Софиевский собор и памятник Богдану Хмельницкому

При Сталине лучшие кадры украинской науки и культуры, многочисленные представители технической, творческой и военной интеллигенции попали под жернова ГУЛАГа и закончили свой жизненный путь на сибирских лесоповалах и в ледяных пустошах Магадана.

Во время Второй мировой войны Киев был почти полностью разрушен. 72 дня продолжалась героическая оборона Киева от фашистских оккупантов, но противник был сильнее. 19 сентября 1941 г. войска нацистской Германии вступили в город. Широко известна трагедия Бабьего яра, киевского урочища, который гитлеровцы превратили в место массовых казней. Кроме этого, нацисты построили ещё два концентрационных лагеря в окрестностях города. В них за годы войны в общей сложности было замучено более 200 000 человек - советских военнопленных и гражданских лиц. Более 100 000 че ... Читать дальше »

В начале лета 1822 г. в Одессу пришло известие о смерти герцога Ришелье. Одесса мысленно прощалась с тем, кто за годы пребывания ее градоначальником сделал для юного города и пользовался уважением ее граждан.

Вот почему призыв графа Ланжерона начать сбор средств на сооружение памятника бывшему одесскому градоначальнику нашел отклик не только среди купечества, высокопоставленных лиц или окружения Новороссийского генерал-губернатора, но и стал понятным простым людям, от рабочих мукомольных заводов до портовых грузчиков. Воистину, редкий и удивительный для того времени гражданский порыв.

Получив именное разрешение Александра I на сооружение памятника, одесситы обратились к одному из крупнейших русских скульпторов Ивану Петровичу Мартосу, автору памятника Минину и Пожарскому в Москве.

Широко известно пояснение академика Мартоса к эскизу памятника, данное в его письме в Одессу в феврале 1824 г.: "Фигура герцога Ришелье изображена в моменте шествующем...". Трудно себе даже представить нечто более удачное по форме и содержанию, чем это решение, настолько верно и точно отразившее не только личность Арманда-Эммануила Ришелье, но и дух города.

Отлитая в бронзе петербуржским мастером литейных дел Ефимовым, статуя Ришелье и три латунных барельефа, символизирующих "Земледелие", "Торговлю" и "Правосудие", прибыли в Одессу. Наступило 22 апреля 1828 г. (по старому стилю) — день открытия первого одесского памятника.

Накануне, с субботы на воскресенье, лил дождь, и устроители праздника волновались. Однако воскресное утро принесло яркое солнце и голубизну неба, соответствовавших праздничному настроению одесситов, которые устремились к центру города. Согласно обычаям того времени, была отслужена торжественная литургия в Преображенском соборе, а затем процессия, возглавляемая генерал-губернатором Новороссийского края М.С. Воронцовым, направилась на бульвар. Вокруг пьедестала памятника была сделана специальная решетка, на углах которой развевались четыре флага: русский, английский, французский и австрийский — как дань международного признания деятельности Ришелье при строительстве Одесского порта. Напротив статуи, со стороны моря, был выстроен батальон Уфимского пехотного полка, с другой стороны разместились воспитанники и профессора Ришельевского лицея, нарядный вид которых подчеркивал торжественность момента.

Естественно, всех желающих находиться в непосредственной близости к центру событий вместить бульвар не смог, поэтому людское море простиралось во все видимые стороны этого живописного места. Когда упал покров, скрывавший статую, раздались пушечные залпы с кораблей, стоявших в гавани, салютовавших событию, ожидавшемуся гражданами города несколько лет.

Воспетый в стихах и песнях, памятник Ришелье за эти годы стал олицетворять собой нечто большее, чем просто символ Одессы — он стал ее талисманом.

Одесситы говорят, что «Одесса — это город, который нужно смотреть ногами». Не в буквальном, конечно, а в том смысле, что лучше всего путешествовать по Одессе именно пешком. Есть множество туристических маршрутов по Одессе, но мы хотим предложить вам, пожалуй, самый интересный из пеших маршрутов, раскрывающий всю красоту и особенность города — наш путь лежит через исторический центр, по которому мы и направимся в данной статье...

Старинная архитектура и все главные достопримечательности Одессы сосредоточены в историческом центре города, и начнем мы с улицы Ришельевской — угол Большой Арнаутской, где невозможно не заметить белое ажурное здание в восточном стиле, напоминающее мечеть. Это Арабский Культурный Центр, построенный относительно недавно (в 2001) году на средства арабского бизнесмена Кивана Аднана. Мечеть сильно выделяется среди остальной архитектуры города и является настоящей восточной жемчужиной Одессы. Оценить красоту мечети можно не только снаружи, но и изнутри — залы Арабского Центра можно бесплатно посетить в любой день (с 11 до 17 часов), кроме паломнических, обычно это пятница.

Двигаясь дальше по Ришельевской улице в сторону моря, доходим до пересечения с улицей Жуковского и сворачиваем направо на один квартал до улицы Пушкинской. Кстати, думаю многие заметят, что в старинном центре практически нет одинаковых зданий: каждая постройка хоть в чем-то, но отличается по архитектуре, отделке, планировке. В этом одна из особенностей одесской архитектуры.

По улице Пушкинской идем дальше до пересечения с улицей Бунина. Здесь нашему вниманию предстанет одна из главных достопримечательностей — здание Одесской Областной Государственной Филармонии (бывшая биржа). Рассматривать это сооружение можно долго: мозаика, лепнина, огромные витражи полукруглых окон. Главный вход в Филармонию расположен со стороны ул. Бунина — он выглядит еще более захватывающе!

Напротив Филармонии, бросается в глаза розовое здание с затейливой лепкой, скульптурами и ажурными балкончиками, напоминающее в целом кондитерский шедевр. Это почти полностью реставрированная гостиница Красная, которая уже к концу 2010 года откроет свои двери для посетителей. Своим ярким цветом и украшенностью фасада здание сильно выделяется среди рядом стоящих домов.

Далее по Пушкинской вас встретит сам поэт в полный рост, вернее его памятник с тросточкой за спиной. Тросточка неоднократно «исчезала» у великого поэта, но в последний раз она была тщательно приварена к памятнику в пяти точках. Памятник установлен напротив входа в Литературно-мемориальный музей им. А.С. Пушкина.

Впереди по Пушкинской на пересечении с Греческой вас ждет еще один архитектурный шедевр Одессы — здание музея западного и восточного искусства. Еще в прошлом году на фасад музея было жалко смотреть и опасно под ним находиться, так как здание было в аварийном состоянии и требовало полной реставрации, что в 2009 году и было сделано, хотя и в долг. Эта важная для Одессы реставрация музея сделала архитектурный облик города еще привлекательнее. Посмотрите фотографии музея до и после реставрации в фотогалерее к этой статье и сами в этом убедитесь.

Дальше наш путь лежит по улице Греческой к Греческой площади. После полной реконструкции в 2005 году, здесь стало намного красивее и уютнее. Вместо битого асфальта выложили брусчатку, открыли 2 фонтана, поставили лавочки. А самым посещаемым местом площади по-прежнему является 6-ти этажный торговый центр «Афина», один из самых крупных в городе. Тут можно не только пройтись по разнообразным бутикам, но и очень вкусно и недорого перекусить в комплексе «Таврия В» — неплохой пункт, чтобы немного отдохнуть, и продолжить путь дальше.

Двигаемся далее от Греческой площади в сторону Преображенской улицы. Взору открывается крупнейший православный храм Одессы — Спасо-Преображенский Кафедральный Собор. Заложенный в 1794 году, перенес он на своем веку немало потрясений, самым значительным из которых было полное разграбление и разрушение в 1936 году. После этого большевистские власти города решили устроить на месте Собора увеселительное место, а на месте главного алтаря планировалось разместить туалет. И только заступничество мирового светилы науки академика В.П. Филатова спасло святое место от осквернения — на месте алтаря установили фонтан с большой мраморной вазой в виде цветка (прозванной впоследствии вазой Филатова). Восстановление Собора началось с 1996 года, когда были произведены раскопки и обнаружен уцелевший фундамент храма. Строительство Собора осуществляла благотворительная организация — Черноморский Православный Фонд. Деньги были собраны исключительно из пожертвований физических и юридических лиц, жителей города Одессы, а также иностранцев, посещавших город. Сейчас Спасо-Преображенский Собор — гордость одесситов, красота и одна из главных достопримечательностей Одессы.

Вокруг Собора располагается сувенирный рынок, ранее находившийся в горсаду на Дерибасовской. Здесь же и одесские художники, демонстрирующие свои работы. Цены относительно низкие, если учесть, что многие изделия ручной работы в единственном экземпляре, а некоторые заслуживают звание шедевра. Не пропустите этот рынок, если вы хотите приобрести истинно одесский сувенир. Но даже если вы ничего не купите, ощущение останется как после посещения небольшого музея под открытым небом.

Ну вот мы и в одном квартале от сердца Одессы, всемирно известной Дерибасовской улицы. Названа она так в честь первого градоначальника Одессы Иосифа де Рибаса, который разрабатывал план создания города и участвовал в его строительстве. Улица небольшая в длину и в ширину, не имеет спуска к морю, но тем не менее, есть в ней что-то особенное, завораживающее, из-за чего она и стала главной, легендарной улицей. Возможно, потому, что ощущается на ней спокойствие, беззаботность, домашний уют, а может, влюбляет она в себя прекрасной архитектурой, отсутствием машин, чередой уютных кафешек и тенистых лип. У каждого своя причина, чтобы полюбить эту улицу.
На Дерибасовской попадаем в городской парк, он же городской сад. 9 мая 2007 года закончилась его почти полугодичная реставрация. И парк стал еще лучше, уютнее и красивее. Радуют глаз новая ротонда, ухоженные пестрые клумбы. А фонтан так и вовсе стал очередной достопримечательностью города – вечером с 21.00 до 23.30 часов он становится свето-музыкальным! Зрелище, от которого трудно оторваться, обеспечивают 4 специальные установки, подающие каждую минуту 12 тонн воды и использующие 5 цветов подсветки, а музыкальный репертуар постоянно обновляется.

Ну и конечно, остались на своих местах памятники-символы Одессы: статуи льва и львицы, памятник 12-ому стулу из одноименного рассказа Ильфа и Петрова, памятник заслуженному Одесситу, актеру и певцу Леониду Утесову.

Идем до конца Дерибасовской и сворачиваем на Ланжероновскую. Перед глазами очередной шедевр архитектуры – Одесский оперный театр. Здание исполнено в стиле венского «барокко». Фасад театра украшают различные скульптуры героев греческой мифологии, а по фронтону установлены бюсты гениальных творцов русской литературы и искусства: Пушкина, Глинки, Грибоедова, Гоголя.

Не забудьте посетить уютное местечко слева от главного входа в театр. Это дворик Оперного театра, называемый Пале Рояль. Там очень умиротворенно и тихо, только зелень шуршит над головой, журчит китайский фонтанчик и до самой осени работает уютное летнее кафе.

От Оперного пройдем по Ланжероновскому спуску — там встретится красивое здание Археологического музея со статуей Лаокоона, копия которого находится в Италии, а также Литературный музей, который интересен не только своими экспонатами, но и Садом скульптур, в котором в натуральную величину находятся статуи известных одесских литературных героев.
Вернемся и продолжим свой путь к Думской площади, на которой расположено красивое здание городского совета, пушка и памятник-фонтан А.С. Пушкину. Каждые полчаса и каждый час часы на здании городского совета оповещают музыкой.

От Думской площади вдоль моря простирается еще одно чудесное место для отдыха и прогулок – Приморский бульвар. Здесь можно находиться часами, любуясь видом на морской порт с судами, теплоходами и яхтами, наслаждаясь прохладной тенью и ласковым морским бризом.
Приморский бульвар приводит нас к лучшему градоначальнику Одессы и главному символу города – памятнику Дюку Де Ришелье.

Каждая улица Одессы имеет свой имидж и шарм, судьбу и славу, достойна признательности, любви и памяти. Ведь из истории улиц, из происходящих на ней событиях и складывалось будущее Южной Пальмиры. Каждому известны такие улицы как Дерибасовская, Большая и Малая Арнаутская, Греческая, Фонтан и другие. Но далеко даже не каждый одессит может рассказать почему эти улицы были так названы и какие значимые события происходили на них. Попробуем рассказать вам о самых интересных улицах Одессы.

Малый, Средний и Большой Фонтаны

Одесса — это крупнейший порт Украины на Черном море, научный, культурный и промышленный центр Одесской области. Трудно представить, что были времена, когда на территории этого города существовали проблемы с пресной водой. Но это было характерно для всех городов, расположенных на побережьях морей и океанов. Распространенным выходом из сложившейся ситуации являлось создание колодцев. Их можно встретить на улицах и во дворах и сегодня. В память о нелегком прошлом возле горбатого мостика, перейдя через Тещин мост, был сохранен старенький колодец. Из глубины тех времен идет история возникновения фонтанов Одессы.

Предпринимая попытки отыскать воду, как правило, это была вода, скопившаяся в известняках, люди находили множество способов ее добычи. Позже стали собирать дождевую воду в предназначенные для этого цистерны. Трудный и дорогостоящий способ добычи драгоценнейших капель воды отражался на ее стоимости. На тот момент (конец XVIII века) цена одного ведра воды практически была равна цене фунта мяса. Однако качество оставляло желать лучшего, да и не каждый находил необходимые средства для ее приобретения. Это повлияло на принятие губернатором решения о создании дополнительных водных источников.

На выручку пришли фонтаны, которые, конечно, отличались от современных. Они представляли собой небольшие роднички или ручейки, которые выбивались из-под земли и устремлялись к морю. Испокон веков поселения людей располагались близ водных источников: рек, озер и других. Также произошло и в данной ситуации. Рядом с источниками пресной воды образовались три основных хутора: Малый, Средний и Большой фонтаны. Названия этих хуторов напрямую связаны с размером фонтанов. Малый и Средний не могли в полной мере обеспечить горожан необходимым количеством воды, поэтому главным поставщиком живительной влаги долгое время оставался Большой фонтан. В день, по данным газеты «Одесский вестник» за 1831 год, этот фонтан давал 840 бочек или 25200 ведер воды, что на треть больше других источников. По городу воду развозил небольшой паровозик с несколькими вагонами, запряженный лошадьми, так называемая конная железная дорога, или конка в простонародье.

Эту функцию конка выполняла до появления электричества. По пути следования конки, иначе по линиям, были определены станции, которые сохранились по сегодняшний день. Это придает городу дух старины и подчеркивает его солидный возраст.

Однако с наступлением нового века, основываясь на сделанных изобретениях и открытиях, предприниматели решили провести водопровод. Первым за решение данной проблемы взялся французский эмигрант, политический деятель, депутат парламента, а впоследствии министр иностранных дел Франции Стефан Пишон. Этот процесс оказался длительным и трудоемким, поэтому Пишон не успел реализовать все планы до своей смерти. После него дело в свои руки взял Тимофей Ковалевский, купец из Таганрога. Он построил водопровод, исходящий из Большого фонтана. Ныне территория, где расположен этот водный источник, называется дачей Ковалевского.
Малая Арнаутская

Улицы Одессы поражают звучностью своих названий. Каждое из них имеет свою историю, уходящую в далекие времена, когда еще существовали слободы. Малая Арнаутская как раз относится к таким. На территории нынешнего города располагалась слобода, созданная арнаутами или албанцами, которая называлась Арнаутская слобода. Название сегодняшней улицы берет истоки оттуда. Расположение города влияет на формирование его инфраструктуры, традиций и нравов местных жителей.

Население всегда отличалось высокой работоспособностью и трудолюбием, поэтому издревле в продаже можно было найти всевозможные товары и продукты. Среди множества торговых лавок всегда можно было найти именно ту, которая была необходима. Сегодня количество таких магазинов поражает воображение. Они торговали и мясом, и рыбой, и вином, и молоком, и бакалейными товарами. Кроме общепринятых продуктов, здесь продавали и заграничные пряности и деликатесы. На улице находился магазин конфет, который был расположен в доме знаменитых братьев Крахмальниковых.

Большая Арнаутская

Рядом с Малой Арнаутской мирно соседствует такая же старинная улица, появление которой уходит своими корнями в XIX век, — Большая Арнаутская. Ее название связано с Арнаутской слободой, располагавшейся тогда между нынешними улицами Белинского и Канатной. По приказу герцога Ришелье слобода была сформирована арнаутами или албанцами — солдатами, заселявшими данную территорию. На Большой Арнаутской в те времена располагался канатный завод Новикова, который впоследствии дал название улице Канатной. Напротив завода находилось представительство компании-производителя французского вина «Сен-Рафаэль», а с 1910 года сахарный завод фирмы «Братья Бобринские».

Если говорить об инфраструктуре этого района, то она складывалась в основном благодаря деятельности маленьких мастерских, магазинов и лавок. Торговля такого типа заставляла ремесленников создавать новинки или, узнавая о новых заграничных изобретениях от иностранных путешественников и купцов, применять их в своем деле. Торговцы же придумывали новую рекламу своему товару для привлечения покупателей, которая частенько не соответствовала действительности. Видимо отсюда и пошла среди одесситов ироническая фраза "сделано на Большой Арнаутской", когда хотят сказать, что происхождение и качество товара не внушают доверия.

Так же как и продукты питания, пестрила разнообразием одежда. Привезенная из других стран, она привлекала покупателей своим нестандартным кроем, необычными тканями. Здесь на рынке можно было найти все: книги, часы, чемоданы, заморскую мебель и все-все, что может пригодиться в быту и подчеркнуть статус местного жителя, а также выделить его из общей толпы. На Большой Арнаутской находились и два постоялых двора, которыми могли воспользоваться приезжие. Там кормили лошадей, предоставляли комнату для отдыха, кормили и поили заезжих гостей. Кроме этого, если кому-то нужно было составить и напечатать юридическую бумагу, то на улице это можно было сделать в одном из двух бюро. Тут же этот документ набирали на печатной машинке, диковинной для простого люда. А сегодня уже никого не удивишь новинками компьютерной техники, продаваемыми на современной Большой Арнаутской.

Дерибасовская

Улиц, не уступающих красоте и славе Дерибасовской, в Одессе много, но Провидению было угодно, чтобы только одна полоса причерноморской земли на краю турецкого поселка Хаджибей обернулась, как писали в старину, "замечательной по красоте своих зданий и сосредоточенности движения" Дерибасовской улицей, известным во всем остальном мире символом чудесного города.

Первоначальное название улицы Гимназская, иногда встречается название Гимназическая. Названа в честь коммерческой гимназии Вольсея, открытой по указу первого градоначальника города Ришелье 16 апреля 1804г. С 6 июля 1811 г. улица называется Дерибасовская или де-Рибасовская. Названа так в честь первого градоначальника города Иосифа Михайловича де-Рибаса, который занимался разработкой строительного плана и управлял городам с момента его основания.

Благоустройству Одессы долгое время мешало отсутствие камня для мощения дорог. После дождей дороги превращались в непроходимую местность из воды и грязи. Даже появилась должность носильщика, который переносил пассажиров в повозки или вытягивал из грязи застрявшие колеса возов. Это было большой проблемой города, которую необходимо было решать. Местный ракушняк оказался непригодным: крошился, превращался в пыль. Было принято решение мостить гранитом и вулканической лавой. Одессу начали мостить камнями везувийской лавы. Камень привозился из Неаполя как балласт для пустых кораблей. Однако интересный факт — почему он привозился только из Неаполя, из-под Везувия?

Совершенно очевидно, что Деволан (военный инженер, который составил план улиц Одессы), следуя советам Ветрувия, позаботился о том, чтобы вынужденным балластом оказался именно этот камень. Эти сов ... Читать дальше »

Ильичевск
Одесса
Южное

Ананьевский
Амуры Ананьев Ананьев Байталы Благодатное Бондари Боярка Великобоярка Вербовое Гандрабуры Долинское Дружелюбовка Жеребково Казачье Калины Кохановка Коховка Красное Михайловка Новоалександровка Новогеоргиевка Новодачное Новоивановка Новоселовка Пасицелы Романовка Селивановка Стародачное Струтинка Точилово Шевченково Шелехово Шимково

Арцизский
Арциз Василевка Веселый Кут Виноградовка Вишняки Вознесенка Первая Главани Делень Долиновка Задунаевка Зеленая Балка Каменское Мирнополье Надеждовка Новая Ивановка Новомирное Новоселовка Новохолмское Новые Капланы Островное Павловка Плоцк Прямобалка Роща Садовое Теплица Холмское

Балтский
Акулиновка Андрияшевка Балта Барсуки Белино Бендзары Березовка Воловая Гербино Гольма Евтодия Зеленый Гай Казацкое Кармалюковка Корытное Кринички Крыжовлин Лесничовка Мироны Мошняги Немировское Обжилое Оленовка Отрада Пасат Пасицелы Пашковка Перейма Перелеты Песчаная Петровка Плоское Пужайково Путевое Ракулово Савранское Саражинка Семено-Карповка Сенное Ухожаны Харитиновка Червоная Зирка
Чернече

Белгород-Днестровский
Абрикосовое Авидовка Адамовка Алексеевка Андреевка Белгород-Днестровский Беленькое Благодатное Бритовка Быкоза Великомарьяновка Веселое Владимировка Вольное Выгон Выпасное Гончаровка Дальничень Долиновка Зеленовка Казацкое Кантемир Карналиевка Косовка Красная Коса Крутояровка Курортное Маразлиевка Молога Монаши Николаевка Новая Царичанка Новое Петровка Пивденное Подгорное Полевое Полянка Попаздра Прибережное Приветное Приморское Романовка Роскошное Русскоивановка Садовое Салганы Семеновка Софиевка Старая Царичанка Староказачье Сухолужье Удобное Чабанское Червоный Хутор Черкесы Чистоводное Шабо Широкое Ясногородка

Беляевский
Августовка Алтестово Беляевка Береговое Березань Важное Вакуловка Василевка Великая Балка Великий Дальник Выгода Граденицы Дачное Доброжаново Дослидное Жовтневая Революция Ильинка Кагарлык Каменка Ковалевка Котовка Курган Ленинское Первое Майоры Мариновка Маяки Мирное Михайловка Набережное Нерубайское Новая Ковалевка Новая Эметовка Палиевка Петровское Повстанское Протопоповка Секретаревка Старая Эметовка Троицкое Усатово Хлебодарское Холодная Балка Чапаево Чеботаревка Червоная Горка Червоная Зирка Червоный Расселенец Черевичное Широкая Балка Яськи

Березовский
Анатольевка Антоновка Балайчук Березовка Веселиновка Веселое Викторовка Виноградное Волково Гуляевка Даниловка Демидово Донская Балка Донское Жовтневка Заводовка Зброжковка Зеленополье Златоустово Ивановка Карнагорово Косовка Котовское Котовское Красина Красное Кринички Кудрявка Лановое Лукашовка Мариновое Марьяновка Михайло-Александровка Нейково Новогригоровка Новоподольское Новоселовка Оленевка Оноровка Основа Отрадная Балка Раздол Ровное Розквит Ряснополь Садовое Сахарово Семихатки Софиевка Ставковое Степановка Сухая Верба Сухино Счастливое Травневое Ульяновка Червоноармейское Червоновладимировка Червоное Червоный Агроном Черногорка Чигирин Чижево Шаны Шевченково Шутово Юрково Яснополье

Болградский
Александровка Банновка Болград Василевка Виноградное Виноградовка Владичень Голица Городнее Дмитровка Жовтневое Зализничное Калчева Коса Криничное Набережный Новое Жовтневое Новые Трояны Оксамитное Ореховка Табаки Тополиное Червоноармейское

Великомихайловский
Антоно-Ковач Артема Бессарабка Благоево Богачево Вакарское Василевка Великая Михайловка Великозименово Великокомаровка Великоплоское Водяное Воробьево Гиржово Горское Гребеники Грушка Даниловка Девоцкое Дзержинское Добрый Лук Дурбайлы Зализничное Ивановка Ириновка Казаково Кардамычево Кирово Кистельница Комаровка Краснознаменка Кучурган Макаровка Малозименово Малоплоское Малоцебриково Мардаровка Марцияново Мацкулы Мигаево Мигаи Муратово Наливайково Незаможник Новоалександровка Новоантоновка Новоборисовка Новопавловка Новопетровка Новоромановка Новосавицкое Новоселовка Новоселовка Новые Буторы Олег Оленовка Ольгиново Орел Першотравневое Петровское Платоновка Покровка Полезное Полино-Осипенково Поплавка Преображенка Приволье Привольное Путиловка Райки Славяносербка Соколово Сокорово Соше-Островское Стояново Три Криницы Тростянец Трофимовка Тятры Фрасино Цебриково Цибулевка Чапаево Юрашево Юрковка

Ивановский
Адамовка Баланины Бараново Белка Благоево Блонское Богуново Бузиново Василевка Верхний Куяльник Волково Гудевичево Джугастрово Желтое Ивановка Калиновка Козлово Конопляное Ленина Лизинка Люботаевка Малиновка Марцияново Маслово Михайлополь Нижний Куяльник Новаково Новые Шомполы Павлинка Петровка Причеповка Прохорово Радостное Русская Слободка Севериновка Силовка Созоновка Соколово Сухомлыново Тарасовка Ульяновка Цыбулевка Червонознаменка Черняховское Шамановка Шерово Щорсово

Измаильский
Богатое Броска Дунайское Измаил Каланчак Каменка Камышовка Кирнички Кислица Ларжанка Лощиновка Матросская Муравлевка Новая Некрасовка Новая Покровка Новокаланчак Новокаменка Новонекрасовка Новоозерное Озерное Першотравневое Сафьяны Старая Некрасовка Суворово Утконосовка

Килийский
Василевка Вилково Десантное Дзинилор Дмитровка Килия Лески Лиманка Мирное Николаевка Новониколаевка Новоселовка Помазаны Потапово Приморское Приозерное Прорва Старые Трояны Трудовое Фурмановка Червоный Яр Шевченково

Кодымский
Александровка Алексеевка Баштанков Будеи Грабово Загнитков Ивашков Кирилловка Кодыма Котовцы Крутые Лабушное Лысогорка Малая Слободка Петровка Пирожная Писаревка Правда Семеновка Сербы Слободка Смолянка Стримба Тимково Федоровка Шершенцы

Коминтерновский
Александровка Беляры Благодатное Благоево Булдынка Бутовка Вапнярка Великие Ламзаки Визирка Волковское Вороновка Гвардейское Грекова Григоровка Дмитровка Заря Труда Зориново Ильичовка Каиры Калиновка Капитановка Капраны Касьяны Кирово Коминтерновское Конное Кордон Корсунцы Кошары Красноселка Кремидовка Крыжановка Кубанка Лески Любополь Марьяновка Мещанка Новая Дофиновка Новая Ольшанка Новое Новое Селище Новокубанка Новониколаевка Новые Беляры Ониськово Переможное Першотравневое Петровка Петровского Порт Прогрессовка Пшеняново Ранжево Свердлово Светлое Сербка Ставки Старые Шомполы Степановка Степовое Сычавка Ульяновка Фонтанка Червоная Нива Черноморское Шевченково-Кут Широкое Якова

Котовский
Александровка Алексеевка Андреевка Борщи Бочмановка Великая Кондратовка Великий Фонтан Великое Бурилово Вестерничаны Вишневое Гертопы Гидерим Глубочок Гонората Горьевка Греково Второе Греково Первое Дибровка Домница Ефросиновка Затишье Зеленый Кут Качуровка Кирилловка Климентово Косарево Косы Косы-Слободка Котовск Куйбышевское Куяльник Липецкое Любомирка Малая Александровка Малая Кондратовка Малая Петровка Малый Фонтан Мардаровка Мурованая Нестоита Николаевка Николаевка Первая Новая Кульна Новоселовка Новый Мир Оброчное Павловка Падрецево Перешоры Петровка Поплавка Розалевка Романовка Соболевка Станиславка Старая Кульна Степановка Топык Федоровка Чапаевка Чапаевка Чубовка Ясиново

Красноокнянский
Александровка Антоновка Артыровка Будаевцы Василевка Владимировка Волярка Выжино Гавиносы Галочи Горячевка Гулянка Демьяновка Дигоры Днестровец Должанка Дубово Ивановка Илья Калистратовка Красные Окны Левантовка Малаевцы Маяки Нагорное Нестерово Новая Волярка Новокрасное Новомихайловка Новорозовка Новосамарка Новосеменовка Одаи Омеляновка Орловка Платоново Розовка Рымаровка Сагайдак Садовое Самарка Ставрово Степановка Ткаченко Топалы Триграды Ульяновка Унтиловка Федоровка Федоровка Федосеевка Флора Цехановка Червоный Орач Черная

Любашевский
Агафиевка Агеевка Адамовка Александровка Антоновка Арчепитовка Бобрик Второй Бобрик Первый Бобрицкое Боково Василевка Великая Василевка Великое Боково Владимировка Гвоздавка Вторая Гвоздавка Первая Демидовка Дмитриевка Дмитровское Жовтневое Заплазы Зеленогорское Ивановка Ивановка Казачий Яр Каратаево Катериновка Первая Катериновка Первая Комаровка Корнеевка Кричуново Любашевка Мазурово Малая Василевка Михайловка Новоалександровка Нововоздвиженка Новокарбовка Новоселовка Новотроицкое Петровка Пилиповка Погребы Познанка Вторая Познанка Первая Покровка Сергеевка Солтановка Степановка Сыровское Троицкое Филипка Чабановка Чайковка Чайковское Червоный Яр Шайтанка Шкарбинка Шликарево Янишевка Ясеново Второе Ясеново Первое

Николаевский
Алексеевка Амбаров Андреево-Ивановка Антонюки Бирюково Богдановка Василевка Веселое Воровского Гвоздовка Добрыдневка Дружелюбовка Жуково Журовка Исаево Карое Каховка Комарашево Левадовка Малая Дворянка Маломайорское Мартыновка Марьяновка Морозова Настасиевка Николаевка Новая Григоровка Новогригоровка Новопетровка Новопокровка Новотроицкое Перемога Переселенцы Песчаная Петровка Песчаная Петровка Петровка Рождественка Романовка Савельевка Сиротинка Скосаревка Солеварка Софиевка Стрюково Сухой Овраг Терноватое Ульяновка ... Читать дальше »

История

Западное Причерноморье имеет древнюю историю. В глубокой древности его последовательно заселяли племена киммерийцев, скифов, сарматов. Через Северное Причерноморье проходил путь "из варяг в греки". Во второй половине XV в. значительная часть территории Северного Причерноморья попадает в зависимость от Турции, а северные земли нынешней Одесской области вошли в состав Речи Посполитой. В XVIII в. Причерноморье заселялось в основном выходцами из украинских и центрально-черноземных губерний, а также иностранцами. Основанная в 1792 г., Одесса уже в XIX в. считалась третьим по важности городом Российской Империи после Санкт-Петербурга и Москвы. Благодаря своему уникальному положению она превращается в главный южный порт по вывозу хлеба, а к середине XIX в. по объему грузооборота обгоняет Петербург.

Систематическое заселение и хозяйственное освоение территории, на которой расположена Одесская область, началось в начале XIX веке. К середине 30-х годов переселенческое движение носил в основном земледельческий характер, однако, быстрый рост городов и уменьшение свободных резервов государственных земель усилили роль неземледельческого миграционного движения к городам.

Необходимость хозяйственного освоения богатого на агроклиматические ресурсы и выгодно размещенного в экономико-географическом отношении края содействовала тому, что правительство начало раздавать огромные земельные участки также и иностранным поселенцам (немцам, болгарам). Их поселения располагались в приморских районах (настоящие Коминтерновский, Овидиопольский, Беляевский), а также на Измаильщине. Преселенцы создавали целые округа, они получили права "иностранных колонистов" и льготные условия заселения.

В первой половине XIX в. Северно-Западное Причерноморье выполняло функции транзитной территории, через которую проходил на экспорт украинский хлеб. Благодаря своему уникальному экономико-географическому положению Одесса стала главным украинским портом вывоза зерна. Уже в середине XIX века объемы грузооборота превысили соответствующие показатели Петербургского порта.

Чрезвычайно важным фактором, содействовавшим хозяйственному освоению и заселению края, было строительство железных дорог. Этот фактор значительно улучшил транспортно-географическое положение Одессы и вместе с наличием различных видов сельскохозяйственного сырья имел решающее влияние на быстрое развитие обрабатывающей промышленности города. В конце XIX в. в Одессе было почти 500 промышленных предприятий, на которых работало 16 тыс. рабочих. Строились шерстяные фабрики, было налажено производство канатов, развивался рыбный промысел, виноделие, мукомольное производство, сельскохозяйственное машиностроение. Быстрыми темпами развивался морской порт.

Приток рабочей силы имел решающее влияние на возрастание городских поселений и портовых центров. Вдоль торговых трактов возникали небольшие городские поселения, приобретавшие функции местных центров торговли зерном. В них также начинают развиваться различные ремесла, а в некоторых строятся фабрично-заводские предприятия . На начало XX в. Одещина характеризовалась сплошным заселением с относительно редкой сетью городских и сельских населенных пунктов.

27 февраля 1932 года была образована Одесская область в составе Украинской ССР. В 1956 году в ее составу вошла территория бывшей Измаилской области.

Историческая справка

На Одесщине найдены остатки поселений и городищ, в которых жили киммерийцы, скифы, сарматы, греки. Позже здесь селились восточнославянские племена - уличи и тиверцы. В XIII в. Причерноморье было захвачено монголо-татарами и присоединен к Золотой Орде. От XV в. эти земли принадлежали Турции. По Ясским договору 1791 г. Одесщина отошла к России. Первые упоминания о татарское поселение Хаджибей, существовавшего на месте нынешней Одессы, появились в 1415 г. Во время русско-турецкой войны в 1787-1791 гг черноморские украинские казаки овладели укреплениями Ени-Дунья и Хаджибей. А в 1794 г. здесь был основан город, который 1795 переименован в Одессу. С 1797 г. Одесса входила в Новороссийской губернии, а с 1803 г. - До Одесского градоначальства Херсонской губернии. К концу XIX в. Одесса опередила Херсон по численности населения и экономическому потенциалу и в 1921 г. стала губернским, а затем областным городом. В 1954 & nbsp; г. в Одесскую область присоединена Измаильская. С тех пор пределы области неизменные

ВОЛОДИМИР

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (980–1015). Князь Володимир Святославович- найвідоміший з правителів Київської Русі народився в 948 році і був молодшим із трьох синів київського князя Святослава Ігоревича (Хороброго), а отже, молодшим внуком київської княгині Ольги (Мудрої). Після смерті княгині Ольги в 969 році Святослав вирішив «посадити» своїх синів для правління в різних землях своєї держави — України-Русі. Так, старшого сина Ярополка князь залишив у Києві, середнього Олега він відправив до Овруча до древлян, а молодшого — Володимира, на прохання прибулих із Новгорода послів, у місто Новгород, а сам вирушив у завойовані ним раніше болгарські землі, до міста Переяславця. Але, оскільки сини ще були молодими, Святослав призначив їм на допомогу своїх вірних воєвод: Володимиру — Добриню, а Ярополку — Свенельда. Зібравши велике військо з варягів, Володимир повернув собі Новгород, а потім і Київ, і в 980 році став єдиновладним правителем величезної Київської держави — України-Русі. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.
ВОЛОДИМИР ОБ'ЄДНУЄ ВСІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981— 993 рр. на ятвягів, в'ятичів і хорватів фактично завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони України-Русі, це співпало з етнічними рубежами східних слов'ян. А зміцнення Київської держави вже фактично почалося в 981 році, коли Володимиру довелося утихомирювати повсталих в'ятичів, зобов'язавши їх платити «данину від плуга». В 982 році Володимир знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Ще раніше, коли Володимир воював проти Ярополка, він приєднав Полоцькі землі і вбив тамтешнього князя Рогволода.
а в 981 році й такі західні міста, як Перемишль, Червень, Волинь і інші, заселені дулібами та білими хорватами, які належали Великоморавській державі (Чехії). У 983 році Володимир відібрав у литовців Побужжя (землі біля річки Буг), а потім над Бугом побудував місто, назвавши його Володимиром-Волинським. У 984 році ходив Володимир на повсталих радимичів і на ріці Піщаній переміг, наклавши на них данину, яку, як зазначав літописець у XII ст., вони «везуть і до цього дня». Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь». Не зовсім вдалим був похід Володимира в 985 році на схід до волзьких булгар, адже київському князю не вдалося примусити їх платити йому данину. Довелося обмежитися укладанням мирного договору з ними. Об'єднавши таким чином усі українські землі в єдине ціле, князь Володимир забезпечив їхню охорону від зазіхання ворогів. А територія України-Русі в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км. і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні — до Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході — до міжгір'я Оки та Волги і на заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. У цей час стародавня Україна-Русь стала найбільшою державою у Європі.
Володимир Великий жив у злагоді з сусідніми народами та державами, наприклад, із поляками, греками, болгарами, чехами та мадярами. Клопоти мав лише з печенігами, які часто нападали на українські землі зі сходу та знищували цілі села і міста.
БОРОТЬБА ВОЛОДИМИРА З ПЕЧЕНІГАМИ

Одночасно з військовими походами з метою об'єднання держави Володимиру доводилося постійно вести безперервну боротьбу з печенігами, цим напівдиким, степовим народом тюркського походження. Вони вже понад півстоліття жили в українських степах і часто підходили навіть до Києва. Як писав літописець Нестор, війна з ними ніколи не припинялася і «би рать без переступа» (війна була без перерви). Щоби стримувати натиск ворожих військ, Володимир почав будувати міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі — біля Сули, Трубежа та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним заходам натиск печенігів було послаблено, і Володимир міг розпочати більш ефективну боротьбу з печенігами. Як повідомляє літописець, війна з печенігами в 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001 і 1004 рр. принесла київському князю військову славу. Про ці бої є різні розповіді та билини. Як приклад приведемо одну з розповідей про битву 992 року. Коли печеніги підійшли до самого Києва, їм назустріч вийшов із військом Володимир. Звертаючись до нього, вождь печенігів сказав: «Випусти ти свого воїна, а я свого — нехай поборються, і якщо твій подужає мого, то не воюватимемо три роки, якщо ж наш переможе, будемо розоряти вашу землю цілих три роки». Серед військ Володимира спочатку такого добровольця не знайшлося, а печеніги виставили здоровенного, страшного велетня. На повторне звертання Володимира до своїх воїнів до князя підійшов старий і сказав: «Князю! Вийшов я сюди на війну з чотирма синами, а п'ятий, молодший, залишився вдома. З дитинства не було людини, яка б перемогла його». Зрадів князь і послав за силачем на ім'я Кирило Кожум'яка. Коли той прийшов, то попросив князя, щоб його випробували, привівши великого і сильного бика. Розлютованого гарячим залізом бика випустили, і коли він біг повз Кирила, той схопив його рукою за бік і вирвав шкуру з м'ясом. Бачачи це, Володимир сказав: «Можеш битися з печенігом». Наступного ранку, намітивши місце поміж полками, пустили борців, ті схопилися і почали міцно давити один одного. Після одного вдалого Кирило так стис у своїх руках печеніга, що в того кістки хруснули і він упав мертвий. Побачивши це, печеніги втекли у степ, і Володимир наступні три роки з ними не воював. Але в 995 році печеніги знову прийшли до околиць Києва, до міста Василева (Василькова), Володимир вийшов назустріч їм із невеликою дружиною, однак, вступивши у бій, не зміг перемогти і відступив.
У 997 році Володимир пішов у Новгород, щоб укріпити і примножити свої війська для боротьби з печенігами. Дізнавшись, що князя в Києві немає, печеніги знову напали та стали біля Білгорода. В оточеному місті почався голод і його жителі спочатку вирішили здатися печенігам. Але знайшовся розумний старий, який запропонував обдурити печенігів, показавши їм, що в місті «сама земля годує і городяни можуть витримати хоч би й десятирічну облогу». Печенізькі князі, пересвідчившись у цьому, здивувалися, зібралися та й пішли собі геть від міста. Після зображення цих подій літописець Нестор не згадує більш про напади печенігів на землі України-Русі до самої смерті Володимира Святославовича в 1015 році.
ДЕРЖАВНІ РЕФОРМИ ВОЛОДИМИРА

Завершальний етап формування державності в Україні-Русі вимагав від Володимира проведення кардинальних суспільних перетворень, направлених на консолідацію країни. Тому він під час свого правління і провів низку найрізноманітніших реформ. Найважливішою можна вважати утвердження в Україні- Русі християнства. Передували цьому наступні історичні і політичні події. По-перше, потрібно пригадати, що починаючи з другої половини IX ст. вплив християнства наближався до кордонів Володимирової держави. Так, у 864 році похрестилася Болгарія, в 928—935 рр. — Чехія, в 962—992 рр. — Польща. Князь Володимир розумів, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти, як рівноправна, в коло європейських країн. По-друге, Володимир не міг не знати, що ще в 862 році Київський князь Аскольд сам прийняв християнство, а бабуся Володимира княгиня Ольга також була хрещена в 955 році в Константинополі. Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи. Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів. Таким чином, не тільки політичні, а і психологічні передумови переконували Володимира в необхідності та доцільності для держави прийняття християнства і чекав він тільки слушного моменту, як ... Читать дальше »

Австралія. Опис материка

Австралія (Australia, від латинського australis - південний) - материк, розташований у Південній півкулі.

Загальні відомості.

Простягається на 3200 км з півночі на південь від 10°41' пн.ш. (мис Йорк) до 39°11' пд. ш. (мис Південно-Східний) і на 4100 км із заходу на схід від 113°05' сх. д. (мис Стип-Пойнт) до 153°34' сх. д. (мис Байрон). Із заходу і півдня омивається Індійським океаном, зі сходу і півночі - морями Тихого океану: Тасмановим, Кораловим, Тиморським і Арафурським. Береги розчленовані слабко, великі затоки - Карпентарія на півночі і Велика Австралійська на півдні; єдиний великий півострів - Кейп-Йорк.

Австралія - найменший з материків. Площа 7631,5 тис. км2 (з островами Тасманія, Кенгуру, Мелвіл та ін. близько 7704,5 тис. км2). Острів Тасманія відділений від Австралії протокою Басса шириною 224 км. Уздовж східного узбережжя Австралії на 2300 км простягається Великий бар'єрний риф.

Рельєф

У рельєфі Австралії переважають рівнини. Близько 95% поверхні не перевищує 600 м над рівнем моря. Головні орографічні одиниці: 1) Західно-Австралійське плоскогір'я - середні висоти 400-500 м, з піднятими краями: на сході - хребет Масгрейв (м. Вудрофф, 1440 м) і Макдоннелл (м. Зил, 1510 м), на півночі - масив Кімберлі (висота до 936 м), на заході - плосковершинний пісковий хребет Хамерслі висотою до 1226 м, на південному заході - хребет Дарлінг висотою до 582 м. 2) Центральна низовина з переважними висотами до 100 м над рівнем моря. У районі озера Ейр найнижча точка Австралії - 12 м нижче рівня моря. На південному заході - хребет Фліндерсі Маунт-Лофті. 3) Великий Вододільний хребет, середньовисотний, з плоскими вершинами, крутим, сильно розчленованим східним схилом і порожнім, східчастим західним, що переходить у горбкуваті передгір'я (даунси). На півдні, в Австралійських Альпах, найвища точка Австралії - гора Косцюшко, 2230 м.

Історія формування і типи рельєфу

Сучасний рельєф Австралії значною мірою успадковує риси стародавнього рельєфу, що не зазнав з докембрійського часу різких тектонічних рухів. Поверхня Австралії піддавалася тривалому впливові, у результаті якого на виступах фундаменту утворився пенеплен - великі рівнини з острівними горами. Місця найбільшого занурення платформи зайняті алювіально-озерними рівнинами Центрального басейну і рівнинами морської й озерної акумуляції басейну Муррея та узбережжя затоки Карпентарія. Дещо вищі пластові рівнини розвинуті на схилах синекліз і сідловинах між ними, а також на північному заході і півдні Західно-Австралійського плоскогір'я, в областях крайових синекліз древнього фундаменту. Цокольні плоскогір'я і рівнини переважають у Західній Австралії. Кількаразова зміна плювіальних і аридних епох у неогені і плейстоцені визначила сполучення стародавніх і сучасних форм різного генезису. Великий Вододільний хребет виник на місці палеозойських складчастих систем.

Кайнозойський вулканізм обумовив появу тут лавових плато і рівнин, дрібних кратерів, вулканічних озер; з палеозойським вулканізмом пов'язане виникнення плато Антрим. Форми плейстоценового гірського заледеніння обмежені масивом Косцюшко. Найбільші райони карстового рельєфу: рівнина Налларбор, Блакитні гори, плато Барклі, плато Атертон.

Геологічна будова і корисні копалини

Велика (західна і центральна) частина Австралії належить до області стародавньої Австралійської платформи, що включає також північне, західне і південне підводне продовження материка, Арафурське море і південь острова Нова Гвінея. Східну окраїну Австралії складає Східно-Австралійський складчастий геосинклінальний пояс, що розвивався протягом протерозою і фанерозою. Австралійська платформа має архейсько-нижньопротерозойський фундамент, складений глибокометаморфізованими вулканічними породами основного складу і теригенними опадами, перетвореними в гнейси і заміщені граніти. Породи архею виступають на заході (брили Пілбара і Калгурлі), у центрі (хребет Масгрейв). У Північній Австралії дрібніші брили архею, перекриті протерозойським осадовим чохлом, розділені вузькими геосинклінальними складчастими системами нижньопротерозойського віку.

Східно-Австралійський складчастий пояс за віком поділяється на заході і сході на три системи: 1) Аделаїда (пізньобайкальська-ранньокаледонська), що виклинюється на північ; 2) Лакланська (каледонська), що продовжується на південь у Тасманію; 3) Система Нової Англії (герцинська), відокремлена від попередньої пізньопалеозойським крайовим прогином Боуен-Сідней. Дві останні системи нерідко поєднуються в історичному змісті за назвою Тасманської геосинкліналі.
Фундамент Австралійської платформи вміщує значні родовища золота (Західна Австралія), поліметалевих і уранових руд, бокситів (Західний Квінсленд та ін.), протерозойський осадовий чохол багатий на родовища залізних руд (хребет Хамерслі в Західній Австралії та ін.). У верхньопалеозойських, а також більш молодих утвореннях на сході Австралії є поклади вугілля. В останні роки у ряді районів Австралії (Великий Артезіанський басейн, узбережжя Вікторії, Західна Австралія, прогин Амадієс) відкрито також поклади нафти і газу в осадових відкладах різного віку.

Клімат

Велика частина Австралії лежить у тропіках, північ - у субекваторіальних широтах, південь - у субтропічних. Сумарна сонячна радіація постійно висока: на півночі і півдні - близько 590 кдж/см2 на рік, у внутрішніх районах - 750 кдж/см2; радіаційний баланс на більшій частині території - 250-290 кдж/см2, на півночі і північному сході - 335 кдж/см2. При невеликих висотах рівнин Австралії це обумовлює постійно високі температури на всьому материку. Австралія майже повністю лежить у межах літніх ізотерм 20, 28, зимових 12, 20°С. Сезонні коливання температур виявляються в основному у внутрішніх районах тропічного поясу та в субтропіках. Жаркий район із січневими температурами вище 40°С - на північному заході (Марбл-Бар). Абсолютний максимум температур 53,1°С спостерігався у Клонкаррі (Квінсленд). Абсолютні мінімуми температур у внутрішніх районах Австралії падають до -4, -6°С. Морози стійкі тільки в Австралійських Альпах, де відзначені температури до -22 °С.

Положення більшої частини Австралії у континентальному секторі тропічного поясу обумовлює сухість клімату, що загострюється розтягнутістю материка з заходу на схід, слабкою розчленованістю берегів, бар'єром Великого Вододільного хребта на шляхах вологих вітрів з океанів. 38% площі Австралії отримує менше 250 мм опадів на рік. Однак тривалих посух не буває, тому що рівнинність материка і невелика довжина з півночі на південь сприяють проникненню всередину вологих вітрів як з півночі, так і з півдня. Влітку (грудень - лютий) над сильно нагрітою Австралією встановлюється Австралійський мінімум тиску, у який із північного заходу і півночі втягується вологий екваторіальний мусон, що приносить опади на узбережжя (понад 1500 мм на рік при 6-7 вологих місяцях). На південь від 22° пд.ш. вони скорочуються до 300 мм на рік з 4-5 дощовими місяцями, на західному узбережжі - до 250 мм.

На півдні материка проходить ряд антициклонів, що обумовлюють літню сухість південно-західної частини Австралії, рівнини Налларбор і Вікторіанських гір. На рівнинах Муррею і Дарлінга літні посухи пом'якшуються конвективними опадами. На сході вітри з Тихого океану несуть прогріте над теплим Східно-Австралійським плином вологе повітря. Його підняття по схилах гір обумовлює орографічні опади, особливо рясні між 16 і 19° пд.ш. У Кернсі випадає найбільша кількість опадів в Австралії - 2243 мм. Літній максимум опадів простежується на півночі від лінії Сідней - мис Північно-Західний. Взимку (червень - серпень) спадні струми висотних антициклонів досягають охолодженої поверхні материка; над Центральною Австралією чітко виражений Австралійський максимум тиску. Вітри, що рухаються від нього, несуть сухе континентальне тропічне повітря на півночі і північному заході, з чим пов'язаний сухий сезон на материку на північ від 15° пд.ш.

Над Південною Австралією випадають циклонічні дощі на лінії полярного фронту між помірними і тропічними повітряними масами (у Перте за червень - серпень випадає 494 мм опадів - 55% річних). На східному узбережжі на південь від Сіднея дощі розподілені рівномірно протягом року, підсилюючись восени з активізацією циклонічної діяльності на полярному фронті.

Залежно від термобаричних умов і характеру зволоження в Австралії виділяються пояси субекваторіального, тропічного і субтропічного клімату. Великий Вододільний хребет, що затримує теплі і вологі вітри з Тихого океану, загострює розходження в ступені зволоження східного узбережжя і внутрішніх районів Австралії і відокремлює океанічні сектори у всіх поясах. Пояс субекваторіального клімату на північ від 20° пд.ш. характеризується постійно високими температурами (20-28°С) ... Читать дальше »

Африка. Опис материка

Загальні відомості

Серед вчених існують великі розбіжності щодо походження слова "Африка". На увагу заслуговують дві гіпотези: одна з них пояснює походження слова від фінікійського кореня, що означає "відокремлений", тобто вказує на відпадання нового міста (мається на увазі Карфаген) від метрополії (французький історик П. Авезак, французький етнограф А. Дювер'є та ін.); друга гіпотеза стверджує, що слово "Африка" походить від назви одного з стародавніх берберських племен - авриг, або афарик (французький історик П. Гаффарель та інші).

Африка - другий за величиною материк після Євразії. Його площа становить 29,2 млн. км2 (з островами 30,3 млн. км2, близько 1/5 площі суші земної кулі). Населення - 328 млн. осіб (1967). Африка перетинається майже посередині екватором, окраїнами заходить у субтропічні широти. Крайній північний мис Ель-Аб'яд лежить на 37°20' пн. ш., крайній південний мис Голковий - на 34°52' пд.ш. Довжина з півночі на південь - майже 8000 км, ширина на півночі - 7500 км (мис Альмади - мис Хафун), на півдні - близько 3100 км. Африка омивається Середземним і Червоним морями, Індійським і Атлантичним океанами. Вузький (120 км) Суецький перешийок, прорізаний однойменним каналом, з'єднує її з Азією. Від Європи Африка відділена Гібралтарською протокою (найменша ширина 13 км). Береги Африки порізані слабо, часто гористі. Довжина берегової лінії - 30500 км, понад 1/5 площі віддалена від океанів і морів на 1000-1500 км. Великі затоки - Гвінейська і Сидру. Зручних бухт мало. Найбільший півострів Сомалі.

До Африки відносять острови: на сході - Мадагаскар, Коморські, Маскаренські, Амірантські, Сейшельські, Пемба, Мафія, Занзібар, Сокотра; на заході - Мадейра, Канарські, Зеленого Мису, Аннобон, Сан-Томе, Принсіпі, По і віддалені острови Вознесіння, Святої Єлени, Трістан-да-Кунья.

Рельєф

У рельєфі Африки переважають рівнини, плато і плоскогір'я, що лежать на висоті 200-500 м над рівнем моря (39% площі) і 500-1000 м над рівнем моря (28,1% площі). Низовини займають лише 9,8% площі, головним чином уздовж прибережних окраїн. За середньою висотою над рівнем моря (750 м) Африка поступається лише Антарктиді і Євразії. Майже всю Африку на північ від екватора займають рівнини і плато Сахари і Судану, серед яких у центрі Сахари піднімаються нагір'я Ахаггар і Тібесті (м. Емі-Куси, висота 3415 м), у Судані - плато Дарфур (м. Мара, 3088 м). На північному заході над рівнинами Сахари піднімаються Атлаські гори (м. Тубкаль, 4165 м), на сході уздовж Червоного моря простягається хребет Етбай (м. Ода, 2259 м). Рівнини Судану з півдня обрамлені Північно-Гвінейською височиною (м. Бинтимані, 1948 м) і плоскогір'ям Азанде; зі сходу над ними піднімається Ефіопське нагір'я (м. Рас-Дашан, 4620 м). Воно круто обривається до западини Афар, де знаходиться найглибша западина Африки (оз. Ассаль, 150 м).

За плоскогір'ям Азанде лежить западина Конго, обмежена з заходу Південно-Гвінейською височиною, з півдня - плоскогір'ям Лунда-Катанга, зі сходу - Східно-Африканським плоскогір'ям, на якому височать найвищі вершини Африки - гора Кіліманджаро (5895 м), гора Рувензорі (5109 м). Південну Африку займають високі рівнини Калахарі, облямовані з заходу плоскогір'ями Намакваленд, Дамараленд, Каоко, зі сходу - Драконовими горами (м. Табана-Нтленьяна, 3482 м). Уздовж південної окраїни материка простягаються середньовисотні Капські гори. Перевага на материку вирівняного рельєфу обумовлена його платформною структурою. У північно-західній частині Африки з глибоким заляганням фундаменту і широким розвитком осадового чохла переважають висоти менше 1000 м (Низька Африка); на південному заході Африки характерні висоти понад 1000 м (Висока Африка). Прогинам і виступам Африканської платформи відповідають великі западини (Калахарі, Конго, Чадська та інші).

Найбільше піднята і роздроблена східна окраїна Африки у межах активізованої ділянки платформи (Ефіопське нагір'я, Східно-Африканське плоскогір'я), де простягається складна система східно-африканських розломів. У піднятих областях Високої Африки найбільшу площу займають цокольні рівнини і цокольні брилові гори, що обрамляють западини Східної Африки (у т.ч. Рувензорі) і Катанги. У Низькій Африці цокольні хребти і масиви простягаються уздовж узбережжя Гвінейської затоки, виступають у Сахарі (у нагір'ях Лхаггар, Тібесті, хребет Етбай). Лавові плато і конуси поширені на Ефіопському нагір'ї і в Східній Африці (Кіліманджаро, Кенія й ін.), вінчають вершини Ахаггара і Тібесті, є в Судані (м. Марра), Камеруні (вулкан Камерун, гори Адамава), перекривають Драконові гори в Лесото.

Геологічна будова і корисні копалини
Майже вся Африка, крім Атлаських гір на північному заході і Капських гір на крайньому півдні, являє собою стародавню платформу, що включає також Аравійський півострів і о. Мадагаскар із Сейшельськими островами. Фундамент цієї Африкансько-Аравійської платформи, складений породами докембрію, здебільшого складчастими і метаморфізованими, виступає у багатьох районах Африки - від Антиатласу і Західної Аравії до Трансваалю. У складі фундаменту відомі породи усіх вікових підрозділів докембрію - від нижнього архею (більше 3 млрд. років) до верхів протерозою. Консолідація більшої частини Африки завершилася до середини протерозою (1,9-1,7 млрд. років тому); у пізньому протерозої розвивалися лише периферичні (Мавритано-Сенегальська, Аравійська) і деякі внутрішні (Угарта-Атакорська, Західно-Конголезька, Намакваленд-Кібарська) геосинклінальні системи, і до початку палеозою вся площа сучасної платформи була стабілізована.

На ділянках ранньої консолідації відклади пізнього, а місцями навіть раннього або середнього протерозою уже відносяться до платформного чохла. Породи раннього докембрійського фундаменту представлені різними кристалічними сланцями, гнейсами, метаморфізованими вулканічними утвореннями, які на значних площах заміщені гранітами. Для них характерні родовища залізних руд, золота (у зв'язку з гранітами), хромітів (в ультраосновних породах). Великі скупчення золота й уранових руд відомі в уламкових породах основи осадового чохла на півдні Африки. Більш молоді, слабо метаморфізовані породи верхнього протерозою вміщують поклади олов'яних, вольфрамових (у гранітах або поблизу них), мідних, свинцевих, цинкових і уранових руд.

До початку юри відносяться потужні вулканічні виливи і виверження основної (базальтової) магми, найбільше поширені у Південній Африці, але ще зустрічаються і на заході Північної Африки. До цього ж часу (кінець юри) відноситься оформлення сучасних контурів Африки, пов'язане з опусканням по розривах дна Індійського й Атлантичного океанів і утворенням системи периокеанічних прогинів, що містять значні поклади нафти і газу (Нігерія, Габон, Ангола й ін.). Мадагаскар відокремився від континенту наприкінці палеозою. У цей же час відбувається інтенсивне занурення сучасного узбережжя Тунісу, Лівії з утворенням покладів нафти у крейдових і еоценових відкладах. У середині і кінці крейди значна трансгресія охопила Сахарську плиту: виникли морські протоки, що з'єднали Середземне море з Гвінейською затокою і проіснували до середини еоцену.

Африка має великі запаси залізних руд (загальні запаси оцінюються приблизно у 16-23 млрд. т), марганцевих руд (близько 400 млн. т), хромітів (500-700 млн. т), бокситів (3,3 млрд. т), міді (достовірні і ймовірні запаси близько 48 млн. т), кобальту (0,5 млн. т), фосфоритів (26 млрд. т), олова, сурми, літію, урану, азбесту, золота (Африка дає близько 80% сумарного видобутку), платини і платиноїдів (близько 60% видобутку), алмазів (98% видобутку). Після 2-ї світової війни на території Африки (переважно в Алжирі, Лівії і Нігерії) виявлені великі запаси нафти (загальні запаси оцінюються в 5,6 млрд. т) і природного газу.

Клімат Африки визначається положенням більшої її частини між тропіками і характеризується високими значеннями сумарної сонячної радіації (180-200 ккал/см2 на рік). Відповідно, більша частина Африки має високі температури і тому вважається найжаркішим материком. На північному узбережжі Гвінейської затоки і в западині Конго середні температури протягом року 25-26°C. Середні літні температури найбільш високі на півночі Судану, у Сахарі (30-32°C; у західній частині до 38°C); у Ель-Азізії (Лівія) спостерігався максимум температури на Землі 58°C. У субтропічних широтах влітку від 16 до 22°C. Середні зимові температури під 20° пн. і пд.ш. 16°C; у субтропіках близько 10°C. Теплі течії Мозамбікського і Голкового мису, що омивають східні береги Африки на південь від екватора, підвищують і вирівнюють температури узбережжя; Канарська і Бенгальська холодні течії знижують температури і підсилюють посушливість західних берегів Африки у тропіках.

У Північній півкулі континентальність клімату Африки дуже велика через великі розміри суші і близькість А ... Читать дальше »

Вулканічний кратер Нгоронгоро – відомий національ-
ний парк Африки. Мальовничий і різноманітний ланд-
шафт, в якому круті обриви стін кратера Нгоронгоро
розташовані поруч з просторими долинами, вкритими
травою і кущами. Нгоронгоро знаходиться на півночі
Танзанії і лежить біля західного краю Зони Розло-
мів, на кордоні з Кенією.
Резерват, розкинувшийся навкруги кратера Нгоронго-
ро величезний, він охоплює площу біля 6500 км.кв.;
його значення для цього регіону Африки збільшилось
після того, як він одержав офіційний статус Міжна-
родної охоронної зони і біосферного заповідника.
Колись вся ця область була частиною Національного
Парку Серенгеті, але як резерват вона виконує дві
основні задачі – збереження природних ресурсів ре-
гіона, а також захист інтересів і традиційного спо-
собу життя місцевого племені масаі, яке, як і рані-
ше, випасає тут стада великої роготої худоби, овець
і кіз.
Серцем резервата є кратер, або кальдера, Нгорон-
горо – залишки всього лише одного із багатьох згаснувших вулканів, розміщених в цій області. Кальдера Нгоронгоро пропонує наймальовничіше накопичення великої дичі в Африці; це також одна з величезних ка-
лідер світу: її діаметр 14,5 км, глибина від 610 до
762м, а загальна площа 264 км.кв.
Значення резервата визначається різноманітністю представлених тут природних умов. Тут можна знайти ліси, болота, озера, ріки і простору степ, або савану, яка є частиною екосистеми Сенергеті, яка простягнулася в Кенію і охоплює сусідній Национальний заповідник Масаі Мара. Саванна годує велику кількість різноманітних травоїдних тварин, особливо у сухий сезон, коли їжі тут з залишком вистачає на більш ніж два мільйони травоїдних самих різних розмірів. Список тварин цього регіона читається як каталог африканської дичі і включає гну, зебру, газель, буйвола, канну і бородавочника, а крім того жирафа, слона і дворогого носорога. Більшість цих тварин кочує по всьому простору Серенгеті, між тим як інші, такі як бегемот, живуть біля озер і болот. Там, де є багато здобичі є і хижі тварини: резерват Нгоронгоро підтримує популяцію лева, п’ятнистої гієни, шакала, гепарда, леопарда і сервала.
Велика кількість тварин може навести на думку про велике навантаження на регіон, але в дійсності перед нами розкішний прояв комплексної рівноваги, досягнутої природою в тяжких умовах: кожний вид травоїдних займає свою специфічну нішу і в визначному ступені залежить від інших. Так, зебра з’їдає жорстку частину багатьох рослин, відкриваючи антилопі доступ до більш соковитих частин. Гну дожовує залишену траву, стимулюючи появлення нових ростків, необхідних газелі. Без цього постійного натиску травоїдних значна частина савани перетворилася б в ліс.

Назва банкету походить від французького слова "аля фуршет" - що означає "на виделку" тобто основним прибором банкету є виделка. Приводом .для проведення банкету, який в основному носить офіційний характер, може бути -приводам; ділові угоди, підписання різних документів; але також цей банкет проводять і при організації різних свят і ювілеїв. В основному банкет-фуршет проводять тоді, коли за короткий час необхідно обслужити велику кількість людей.
Переваги банкету-фуршет:
1. Можливість на невеликій площі обслужити велику кількість гостей;
2. Вільний вибір учасниками банкету місць в залі;
3. Можливість підійти для розмови до кожного столу, до коленого гостя;
4. Можливість вибрати на свій смак страви та напої;
5. Запрошені можуть залишати банкет в любий час не чекаючи закінчення;
6. Значно менші витрати на одного гостя, ніж на банкет за столом.
Банкет проводять в основному з 18 до 20 години.
На одного офіціанта припадає 18-20 гостей.
Столи для банкету використовують фуршетні 90 см - 1 м, при відсутності обідні.
Столи для банкету - фуршет можна розміщувати різними способами: в одну лінію (довжина столу до 10 м), паралельними рядами, буквою "П", круглі, овальні, квадратні, іноді буквою "Ш". Сервіровка столу може бути двохсторонньою або односторонньою, це залежить від приміщення та від ширини столів.
При односторонній сервіровці 1 м довжини столу на 6-8 чоловік.
При односторонній сервіровці 1 м на 3-4 чоловіка, на одного гостя 20-30 см.
Відстань між Атолами і від столів до стін 1,5 м. Крім фуршетних столів у залі ставлять невеликі додаткові столики біля стін на які можна викласти попільнички, сигарети, сірники. Біля цих підсобних столиків гості можуть споживати їжу, або покласти використаний посуд.
На одного відвідувача розраховують таку кількість посуду: один фужер, 0,25-0,5 склянки для соків, 1,5-2 закусочних Тарілки, пиріжкові або десертні тарілки 0,5, ножі закусочні 0,5, виделки закусочні 1,5-2, ножі фруктові 0,5-0,7, виделки 0,5-0,7, три чарки на одного гостя (в залежності від напоїв).
Сервіровку столу починають із розміщення скляного посуду для напоїв, який можна розмістити такими способами:
І. - Розміщення скла в два ряди, при якому на кінці столу ставимо фужери у вигляді трикутника по 10-15 штук, вершиною до торця столу. Кінці столу на відстані 15-20 см мають бути вільними. Між групами фужерів ставимо чарки у порядку на відстані 1-1,5 см один від одного. Ряди чарок мають бути на однаковій, відстані, від центру столу 10-15 см. Вази з квітами та пляшки з напоями викладають у центрі між рядами.
II. - Розміщення скла "змійкою''. По центру столу викладають фужери на відстані 70 см - 1 м, від фужерів в різні боки чарки вигляді змійки. Пляшки з напоями ставимо групами в середину кутів.
III. - Розміщення "ялинкою". Фужери викладають по центру столу, від яких у вигляді незамкнутого трикутника розміщують чарки. Пляшки з напоями розмішують у центрі столу.
IV. - Розміщення "групами". Фужери і чарки викладають вздовж столу по 1 5-1.8 штук під кутом 30-40° С чередуючи їх по видах. Відстань між групами чарок 30-50 см. Пляшки по центру столу між групами чарок.
Після розміщення скляного посуду стіл сервіруємо тарілками, спочатку викладають закусочні тарілки стопками 6-8 штук на відстані від краю столу на 2 см. Відстань між стопками тарілок 1,5-2 м із торця столу відстань до першої стопки тарілок 70 см - 1 м. За закусочними тарілками викладають пиріжкові або десертні тарілки. На пиріжкові або десертні тарілки викладають полотняні серветки, можна біля тарілок.
Стопки тарілок розмішують симетрично, потім розкладають прибори, можна розкласти так: виделка, як з лівого так і з правого боку, на ребро зубчиками до тарілки, ножі завжди з правого боку лезом до тарілки, ще можна розміщувати ножі віялом. Доцільніше виделки розкладати з правого боку, десертні прибори або фруктові розміщують за десертними тарілками або правіше. При сервіровці столу можуть використовуватись і паперові серветки у вазах, квіти, фрукти. Напої в пляшках розміщують враховуючи спосіб розміщення скляного посуду. Пляшки витираємо, деякі відкривають, витирають шийки пляшок і далі прикривають корками. Після сервіровки столу викладаємо холодні закуски. Починають із закусок, які не втрачають свого вигляду довший час (за годину до початку банкету). Спочатку закуски з риби, м'яса та овочів. В кінці ікру, масло, заливні, салати заправлені сметаною або майонезом, якщо з соусом, то соус окремо в соуснику на пиріжковій тарілці з ложечкою. Продукти для холодних закусок нарізають невеликими порціями спочатку викладають закуски у великих блюдах, потім у меншому посуді, овальні блюда розміщують під кутом. До закусок прибори для перекладання, 25-30 см від краю столу має бути вільним. В меню банкету-фуршет включають 12-16 видів холодних закусок, 1-3 гарячі закуски, одна солодка страва, фрукти по 200-250 грам на людину соки 100-150 мл, води 250-500 мл.
Після цього всього офіціанти виходять у підсобне приміщення де готують аперитив (якщо передбачені?) в залі залишається адміністратор або метрдотель. За кілька хвилин до початку банкету офіціанти займають місця кожен біля, своєї ділянки столу. Метрдотель запрошує гостей до столу, Враховуючи, що не всі гості можуть підійти до столу, офіціанти повинні запропонувати їм закуски та напої.
Офіціант, тримаючи піднос із блюдом з закускою і з стопкою тарілок і закусочними виделками, розносить і пропонує гостям закуски. На протязі цього банкету офіціанти слідкують за своєчасним прибирання використаного посуду і приборів. По сигналу метрдотеля через 20-30 хвилин після початку банкету, коли більшість людей з'їли холодні закуски, офіціанти подають гарячі закуски в основному в кокотницях, кокільницях, порційних сковорідках. Після того забирають використаний посуд і подають другу страву без гарніру. На блюдо викладають гарячу страву з шпажками, поряд кладуть запасні шпажки, якщо страва з соусом, то поряд соусник. Обслуговування може бути в обнос. Після подачі других страв прибирають використаний посуд і подають кожному десерт індивідуально. До солодких страв пропонують шампанське вже розлите в бокали на 2/3 об'єму. Після цього прибирають використаний посуд і подають каву. Горнятка на підносі, поруч блюдця стопками, ложечки на одному із блюдець. Коньяк або лікер уже розлиті в чарки. Після цього всього, коли гості розійшлися посуд прибирають в такій послідовності: пляшки, вази з фруктами, з квітами, серветки, прибори, креманки, тарілки, посуд із скла. Змітають крихти зі столу, збирають скатертини.
Банкет-фуршет
Мотивом для проведення банкета-фуршета, який звичайно носить офіційний характер, бувають ділові переговори, підписання торгових угод. Але банкет-фуршет організують і при проведенні різних ювілеїв, сімейних торжеств і інших святкових заходів.
Під час проведення банкета-фуршетагості їдять і п'ють, стоячи у столів, до яких не ставлять стільці. Особливістюскладання меню для такого банкета служить те, що воно включає широкий асортимент холодних блюд і закусок, гарячі закуски, десерт і гарячі напої. Закуски подають учасникам банкета невеликими порціями "під виделку", тобто щоб можна було, є їх без допомоги ножа. Іноді в меню включають другі блюда невеликими порціями і дрібно нарізаними, щоб можна було користуватися тільки виделкою або спеціальною шпилькою. На банкеті-фуршеті можна обслуговувати в 4-5 раз більше гостей, ніж на банкеті за столом, при рівних площах залу. Тривалість банкета 1-1,5 г.
Розстановка меблів.
Столи для банкета-фуршета повинні бути трохи вище звичайних (90-100 см). Ширина столів 1,5 м. При розрахунку довжини і кількості столів передбачається норма: 15-20 см на одного гостя при двосторонньому використанні стола (гості стоять за столом з двох сторін). При односторонній сервіровці норма відповідно меншає. Довжина стола для зручності обслуговування не повинна перевищувати 10 м. При відсутності спеціальних фуршетних столів складають звичайні прямокутні столи з розсувними кришками. Форма їх розставляння різноманітна і залежить від площі і архітектурних особливостей залу (мал. 34). Звичайно столи ставлять в формі букв Т, П, Ш. Стіл, перпендикулярний іншим, призначається для почесних гостей.
Відстані між столами, а також столів від стін повинні забезпечувати вільне пересування гостей і бути не менше за 1,5 м.
Накривають фуршетні столи спеціальними банкетними скатертинами, низько спускаючи краї. Кути скатертини з країв акуратно забирають всередину і скріпляють так, щоб утворився прямий кут при переході торця в бічну частину. Нижня кромка скатертини повинна бути на одному рівні від підлоги. Якщо скатертини широкі, але покірливі, ними накривають стіл, починаючи з далекого від входу кінця, якщо довгі, але вузькі, то ними спочатку накривають бічні сторони стола, а потім кришку. Крім основних фуршетних сто ... Читать дальше »

Геометрія завжди мала численні практичні застосу¬вання. Основними її споживачами були землеміри, реміс-ники, будівельники, художники. Землемірам потрібні були правила вимірювання ділянок землі, будівельники, кори¬стуючись геометрією, креслили план споруди, а потім зводили її, користуючись певними, виробленими протя¬гом століть правилами, згідно з якими певні геомет¬ричні форми частин споруд були пов'язані з умовами їх міцності.
Будівельники використовували також правило про¬порційного поділу. Ремісникам потрібні були поняття про геометричні фігури та форми, про об'єми геометричних тіл. Використовували вони й правило пропорційного поділу. Завдання художників було складнішим: їм потрібно було відтворити на двовимірній площині те, що відбувається в тривимірному просторі. Для цього їм довелося розробити своєрідну геометрію — рід проективної геометрії.
Потреби розв'язувати задачі фортифікації та оборони фортець зумовили створення в останній чверті XVIII ст. ще однієї галузі геометрії — нарисної геометрії.
Ідеї геометрії — одна з основ, на якій у XIX ст. була фактично створена сучасна теорія проектування будівель¬них споруд, а також загальне машинобудування.
Геометричні міркування під час виконання багатьох робіт часто бувають вирішальними.
Геометрія допомагає визначати площі різних повер¬хонь, що важливо не лише для сільського господарства, а й для будівельних робіт, для розрахунків, пов'язаних з пошивом одягу та взуття, з обчисленням витрати палива тощо, знаходити об'єми тіл, які потрібні, наприклад, при розрахунках витрати матеріалів під час будівельних робіт. При будівництві гідротехнічних споруд, створенні системи зрошування земель доводиться визначати кількість води, яка проходить за одиницю часу в тому чи іншому місці каналу. І тут швидкість течії множать на площу попереч¬ного перерізу потоку, тобто знову звертаються до гео¬метрії.
Розрахунки роботи багатьох машин і приладів ґрунтуються на відповідних властивостях геометричних фігур.
Різні вироби як важкої (верстати, двигуни тощо), так і легкої (взуття, головні убори тощо) промисловості випус¬кають кількома серіями. При визначенні розмірів в основу кладуть подібність фігур і властивості прогресій.
При будівництві шляхів заокруглення на поворотах здійснюють за допомогою спеціально дібраних кривих (не лише кола).
Математика вчить чіткості й строгості й чіткості мір¬кувань, учить усвідомлювати всі застосовувані в доведен¬нях посилання й розрізняти доведене і здогад, виховує вимогливість до повноцінності аргументації. Завдяки своїй строгості математичні теорії є надійним знаряддям у розкритті таємниць природи.
Особливо приємними для зору є геометричні форми, під¬порядковані закономірностям так званого золотого поділу (перерізу) — поділу відрізка на такі дві частини, що від¬ношення всього відрізка до більшої частини дорівнює від¬ношенню частин. Величина цього відношення 1,618. Таку величину має відношення діагоналі пра¬вильного п'ятикутника до його сторони, зустрічається воно і в інших фігурах.
З поняттям про золотий переріз відрізка були обізнані, мабуть, ще піфагорійці, які вміли будувати правильний опуклий п'ятикутник. Уперше задачу про золотий переріз сформулював Евклід у «Началах» (II книга).
У Стародавній Греції золотий поділ широко використо¬вували як архітектори (Парфенон в Афінах), так і скульп¬тори (статуя Аполлона).
Існує правило, за яким лоб, ніc і нижня частина об¬личчя красивої людини повинні мати однакові розміри. У людини, обличчя якої здається особливо пропорційним, рот ділить нижню частину обличчя, а дуги брів — усе обличчя в золотому відношенні.
Ще в давні часи помічено, що прямокутник, у якому сторони становлять частини відрізка, поділеного за прави¬лом золотого поділу, справляє приємне зорове враження. Тому такої форми спеціально надають багатьом предметам: поштовим листівкам, маркам, картинам, книжкам (коли це, звичайно, не суперечить вимогам практики).
Таким чином, золотий переріз застосовується в таких, здавалося б, віддалених од математики питаннях, як тео¬рія віршування, музика, архітектура, естетика, живопис.
Ми звикли розрізняти навколишні предмети за їх роз¬мірами, кольором, масою тощо. Щоб виявити ці відмінно¬сті, потрібні спостереження та вимірювання. Зокрема, внаслідок вимірювання ми робимо висновок, що аркуш учнівського зошита має форму прямокутника з довжиною 20 см і шириною 17 см, причому його розбито на квад¬рати, у кожного з яких довжина сторони 5 мм.
Такий опис, очевидно, не охоплює всіх особливостей і властивостей аркуша. Тут не сказано нічого, наприклад, про його товщину, колір та якість (зокрема, про те, чи прозорий він, чи можна писати на ньому ручкою, чи тільки олівцем тощо).
Проте саме форма речей та їх розміри й цікавлять гео¬метрію.
Математика, у тому числі й геометрія, є однією з найстародавніших наук. Історія людства налічує понад 2 міль¬йони років. Вже первісним людям доводилося лічити: треба було визначати, скільки людей в тій чи іншій групі, давати кількісну оцінку здобичі (м'яса, риби, плодів, по¬живних коренів) тощо.
Не могли люди не звернути увагу також і на форми речей: щоб виготовити наконечник стріли або списа, видов¬бати човен із стовбура, треба було придивлятися до від¬повідних форм камінців, стовбурів дерев тощо. Фіксуючи найприйнятніші форми, люди навчилися виготовляти по¬суд, пристосування для роботи і полювання, обладнувати житло.
З розвитком людського суспільства нагромаджувалися знання про форми і властивості цих форм, що сприяло удосконаленню трудових процесів, пов'язаних з будівни¬цтвом каналів, городищ і різних за призначенням великих споруд.
Перехід до осідлого землеробства висунув проблему вимірювання земельних ділянок. З'явилися й перші фа¬хівці у цій галузі — землеміри. Щоб краще виконувати свої професійні завдання, вони змушені були виявляти і вивчати властивості різних форм та фігур.
Грандіозні єгипетські піраміди, дивовижні споруди в Америці, Індії, Китаї, багатьом з яких по кілька тисяч років, свідчать, що вже в сиву давнину люди багато знали про форми речей і вміло використовували ці знання.
Проте це ще не були наукові знання. Математика стала наукою лише в VII—VI століттях до н. е.— з того часу, коли в ній почали не лише описувати фігури та їх власти¬вості, а й обґрунтовувати наявність цих власти¬востей, доводити правильність висловлених про ці фігури тверджень.
Значно раніше від того часу з'явилися посібники для вивчення математики.
Але всі вони являли собою певні набори задач (здебіль¬шого практичного змісту) з вказівками щодо того, як знайти невідоме число — кількість речей, відстань, час, площу і т. п. І зовсім не пояснювалося, чому слід робити саме так, а не інакше. Просто подавався зразок, за яким треба було розв'язувати аналогічні задачі.
Тепер становище докорінно змінилося: на перше місце висувається обґрунтування правильності розв'язування, доведення. За 600 років до н. е. такий підручник з геомет¬рії нового типу написав грецький вчений Фалес Мілетський (640-548 до н. е.). Він був філософом-матеріалістом, астрономом і математиком, його вважали одним з найвидатніших мудреців стародавніх часів, двічі нагороджували золотою триногою як наймудрішого з еллінів. Підручник Фалеса був невеликим за обсягом, але саме з нього починається історія геометрії як науки. Кожне твердження про геометричні фігури Фалес обґрунтовує. Відтоді математики саме так оформлюють свої міркування. Через це Фалеса з повною підставою називають батьком геометрії.
Автор біографій багатьох видатних діячів стародавніх часів Плутарх писав, що Фалес був єдиним ученим, який у своїх дослідженнях «пішов далі того, що було необхід¬ним для практичних потреб».
Уже за часів Фалеса геометрія займалася не лише вимі¬рюванням земельних ділянок, проте назва її (вона похо¬дить від грецьких слів — «земля» і — «вимі¬рювати») передає саме це первісне її призначення. У підруч¬нику Фалеса було порівняно небагато математичних твер¬джень. Але вчені, які працювали після нього, продовжу¬вали розвивати геометрію.
Серед учених-геометрів особливе місце належить гре¬цькому математику Евкліду (IV-III ст. до н. е.). Близько 300 р. до н. е. він написав твір під назвою «Нача¬ла», у 13 книгах якого систематизував математичні знання того часу, подавши їх у стрункій системі. «Начала» Евкліда протягом двох тисяч років вважали зразком наукового твору взагалі і перевидавали різними мовами понад 500 разів.
Побудова геометрії і в наш час багато в чому здійс¬нюється за планом Евкліда, а геометрію, яку ми вивчаємо, називають евклідовою. До XIX ст. у школах ряду країн геометрію взагалі вивчали за «Началами» Евкліда, Дещо переробивши їх. Сучасні підручники, хоч і мають істотні відмінності од «Начал», доведення багатьох теорем подають в основному за Евклідом.
Термін «точка» походить від дієслова «ткнути», первіс¬ний зм ... Читать дальше »

Основоположником експериментально-математичного методу дослідження природи був великий італійський учений Галілео Галілей (1564- 1642). Леонардо да-Вінчі дав лише начерки такого методу вивчення природи, Галілей же залишив розгорнутий виклад цього методу і сформулював найважливіші принципи механічного світу.
Галілей народився в родині збіднілого дворянина в місті Пізі (недалеко від Флоренції). Переконавши в безплідності схоластичної ученості він поглибився в математичні науки. Ставши надалі професором математики Падуанского університету, учений розгорнув активну науково-дослідну діяльність, особливо в області механіки й астрономії. Для торжества теорії Коперника й ідей, висловлених Джордано Бруно, а отже, і для прогресу матеріалістичного світогляду узагалі величезне значення мали астрономічні відкриття, зроблені Галілеем за допомогою сконструйованого ним телескопа. Він знайшов кратери і хребти на Місяці (у його представленні - "гори" і "моря"), розглянув багаточисельні, скупчення зірок, що утворять Чумацький Шлях, побачив супутники Юпітера, розглянув плями на Сонці і т.д. Завдяки цим відкриттям Галілей здобував усеєвропейську славу "Колумба неба". Астрономічні відкриття Галілея, у першу чергу супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності гелиоцентричної теорії Коперника, а явища, що спостерігаються на Місяці, що представлявся планетою, цілком аналогічній Землі, і плями на Сонці підтверджували ідею Бруно про фізичну однорідність Землі і неба. Відкриття ж зоряного складу Чумацького Шляху з'явилося вторинним доказом незліченності світів у Всесвіті.
Зазначені відкриття Галілея поклали початок його запеклій полеміці зі схоластиками і церковниками, що відстоювали аристотелевско-птолемеевскую картину світу. Якщо дотепер католицька церква за викладеними вище причинами була змушена терпіти погляди тих учених, що визнавали теорію Коперника в якості однієї з гіпотез, а її ідеологи вважали, що довести цю гіпотезу неможливо, то тепер, коли ці докази з'явилися, римська церква приймає рішення заборонити пропаганду поглядів Коперника навіть як гіпотезу, а сама книга Коперника вноситься в "Список заборонених книг" (1616 р.). Усе це поставило діяльність Галілея під удар, але він продовжував працювати над покращенням доказів істинності теорії Коперника. У цьому відношенні величезну роль зіграли роботи Галілея й в області механіки. Схоластична фізика, що панувала в цю епоху, що заснувалася на поверхневих спостереженнях і умоглядних викладках, була засмічена представленнями про рух речей у відповідності з їхньою "природою" і метою, про природну вагу і легкості тіл, про "острах порожнечі", про досконалість кругового руху й інших ненаукових домислів, що сплелися в заплутаний вузол з релігійними догматами і біблійними міфами. Галілей шляхом ряду блискучих експериментів поступово розплутав його і сстворив найважливішу галузь механіки - динаміку, тобто навчання про рух тіл.
Займаючись питаннями механіки, Галілей відкрив ряд її фундамен тальных законів: пропорційність шляху, пройденого падаючими тілами, квадратам часу їхнього падіння; рівність швидкостей падіння тіл різної ваги в безповітряному середовищі (усупереч думці
Аристотеля і схоластиків про пропорційність швидкості падіння тіл їхньої ваги); збереження прямолінійного рівномірного руху, повідомленого якому-небудь тілу, доти, поки який-небудь зовнішній вплив не припинить його (що згодом одержало назву закону інерції), і ін.
Філософське значення законів механіки, відкритих Галілеєм, і законів руху планет навколо Сонця, відкритих Іоганом Кеплером (1571 - 1630), було величезним. Поняття закономірності, природньої необхідності народилося, можна сказати, разом з виникненням філософії. Але ці первісні поняття були не вільні від значних елементів антропоморфізму і міфології, що послужило одним із гносеологічних основ їхнього подальшого тлумачення в ідеалістичному дусі. Відкриття ж законів механіки Галілеєм і законів руху планет Кеплером, що дали строго математичне трактування поняття цих законів і звільнили розуміння їх від елементів антропоморфізму, ставило це розуміння на фізичний ґрунт. Тим самим вперше в історії розвиток людського пізнання поняття закону природи здобувало суто науковий зміст.
Закони механіки були застосовані Галілеем і для доказу теорії Коперника, що була незрозуміла більшості людей, що не знали цих законів. Наприклад, з погляду "здорового глузду" здається зовсім природним, що при русі Землі у світовому просторі повинний виникнути найсильніший вихор, що змітає усе з її поверхні. У цьому і складався один із самих "сильных" аргументів проти теорії Коперника. Галілей же установив, що рівномірний рух тіла анітрошки не відбивається на процесах, що відбуваються на його поверхні. Наприклад, на кораблі, що рухається, падіння тіл відбувається так само, як і на нерухомому. По цьому знайти рівномірний і прямолінійний рух Землі на самій Землі.
Усі ціі ідеїї великийий ученийий сформулював У "Діалозі про дві найголовніші системи світу - птолемеевой і коперниковой" (1632), що науково доказали істинність теорії Коперника. Ця книга послужила приводом для обвинувачення Галілея з боку католицької церкви. Учений був притягнутий до суду римською інквізицією; у 1633 р.
відбувся його знаменитий процес, на якому він був змушений формально відректися від своїх "оман". Його книга була заборонена, однак призупинити подальше торжество ідей Коперника, Бруно і Галілея церква вже не могла. Італійський мислитель вийшов переможцем.
Використовуючи теорію двоїстої істини, Галілей рішуче відділяв науку від релігії. Він затверджував, наприклад, що природа повинна вивчатися за допомогою математики і досвіду, а не за допомогою Біблії. У пізнанні природи людина повинна керуватися тільки
власним розумом. Предмет науки - природа і людина. Предмет релігії - "благочестя і слухняність", сфера моральних вчинків людини.
Виходячи з цього, Галілей прийшов до висновку про можливість безграничного пізнання природи. Мислитель і тут вступав у конфлікт зі схоластично-догматичними представленнями, що панували, про непорушність положень "божественної істини ", зафіксованих у Біблії, у добутках "батьків церкви", схоластизованого Аристотеля й інших "авторитетів". Виходячи з ідеї про бесконечності Всесвіт, великий італійський учений висунув глибоку гносеологичну ідею про те, що пізнання істини є нескінченний процес. Ця суперечна схоластиці установка Галілея привела його і до твердження нового методу пізнання істини.
Подібно багатьом іншим мислителям епохи Відродження Галілей негативно відносився до схоластичної, силогістичної логіки. Традиційна логіка, за його словами, придатна для виправлення логічно недосконалих думок, незамінно при передачі іншим уже відкритих істин, але вона не здатна привести до відкриття алевих істин, а тим самим і до винаходу нових речей. А саме до відкриття нових істин і повинна, відповідно до Галілею, приводити істинно наукова методологія.
При розробці такої методології Галілей виступив переконаним, жагучим пропагандистом досвіду як шляху, що тільки і може привести до істини. Прагнення до досвідченого дослідження природи було властиве, щоправда, і іншим передовим мислителям епохи
Відродження, але заслуга Галілея полягає в тому, що він розробив принципи наукового дослідження природи, про які мріяв Леонардо. Якщо переважна більшість мислителів епохи Відродження, що підкреслювали значення досвіду в пізнанні природи, мали на увазі
досвід, як простої спостереження її явищ, пасивне сприйняття їх, то Галілей усією своєю діяльністю вченого, що відкрив ряд фундаментальних законів природи, показав вирішальну роль експеримента, тобто планомірно поставленого досвіду, за допомогою якого дослідник як би задає природі цікавлячі його питання й одержує відповіді на них.
Досліджуючи природу, учений, на думку Галілея, повинний користуватися подвійним методом: резолютивним (аналітичним) і композитивним (синтетичним). Під композитивним методом Галілей має на увазі дедукцію. Але він розуміє її не як просту силогистику, цілком прийнятну і для схоластики, а як шлях математичного числення фактів, що цікавлять ученого. Багато мислителів цієї епохи, відроджуючи античні традиції піфагоризму, мріяли про таке числення, але тільки Галілей поставив його на науковий грунт . Учений показав величезне значення кількісного аналізу, точного визначення кількісних відносин при вивченні явищ природи. Тим самим він знайшов наукову точку дотику дослідно-індуктивного й абстрактно-дедуктивного способів дослідження природи, що дає можливість зв'язати абстрактне наукове мислення з конкретним сприйняттям явищ і процесів природи.
Однак розроблена Галілеем наукова методологія але сила в основному односторонньо аналітичний характер. Це особливість його методології гармоніювала з розквітом
мануфактурного виробництва, що почався в, цю епоху, з визначальним для нього асчлен ... Читать дальше »

Галактика, в перекладі з грецької мови – молоко. Назва нашої Галактики – Молочний Шлях, українська народна назва – Чумацький Шлях.
Галактика – це велика зоряна система що складається із зір, зоряних скупчень, пиловіх і газовіх туманностей, розсіяного газу і пилу. До нашої Галактики входять Сонце і сонячна система (планети). Вік Галактик понад 10 млрд. років. Залежно від розмірів у Галактиках міститься до 100 млрд. зір. Галактики спостерігаются у вигляді світлих туманних плям круглої, овальної або неправильної форми. За структурою розрізняють три типи Галактик: спіральні, еліптичні й неправильні, рідше бувають кільцеві. Галактики, що е джерелами радіовипромінювання, називаються радіогалактиками. В них відбуваються бурхливі процеси, які супроводяться викидами речовини. Сучасні телескопи дають змогу спостерігати Галактики на відстані до 3-4 млрд. світлових років. На більших віддалях (до 12 млрд. світлових років) спостерігаються зореподібні радіоджерела – квазари. Потужністю випромінювання вони перевершують найбільші за розміром Галактики. За хімічним складом квазари дуже близькі до газових туманностей. В них значний надлишок ультрафіолетового та інфрачервоного випромінювання порівняно зі звичайними зорями.
Зорі є джерелом променевої енергії, що створюєтся в їхніх надрах і випромінюється у космічний простір. Зорі складаються з сильно нагрітого іонізованого газу, стиснутого спільним гравітаційним притяжінням. При заглибленні в надра зорі тиск, густина і температура газу зростають (в центрі зорі темпеатура досягає 15-20 млн. градусів). Джерелом енергії є ядерні реакції перетворення легких хімічних елементів на важчі (в основному водню на гелій). Температуру зовнішніх шарів зарі визначають за їх кольором: червоні зорі мають 2000 – 3000 0 С, жовті – 6000 -7000 0 С, білі – 12000 0 С, голубі – 25000 0 С. Основні типи зір за розміром – гіганти і карлики. До останніх належить і наше Сонце.
Існує багато зір з різними особливостями. Це подвійні зорі (вони обертаються навколо спільного центра маси), нейтронні та змінні (перебувають у нестаціонарному стані). Нейтронні зорі – це надгусті зорі, речовина яких складається в основному з
виродженого газу нейтронів з невеликою доміжкою інших елементарних частинок. Маса нейтронної зорі близька до маси Сонця. Вони є кінцевими стадіями еволюції зір з масами до двох мас Сонця і утворюються після спалахів наднових зір. Нейтронні зорі виявляють себе як пульсари, а також як барстери – зорі з потужним випромінюванням енергії в рентгенівському діапазоні, що спалахують з величезною енергією. Змінні зорі розрізняються як зорі з потужним випромінюванням у рентгенівському діапазоні, з потужними магнітними полями, з виликою кількістю металів та ін. Неозброєним оком на всій небесній сфері видно близько 6000 сильних зір, а у потужні телескопи видно більш слабкі зорі – їх мільярди.
Чорні діри – це щільні астрофізичні об’єкти, які створюють настількі велику силу тяжіння, що ніякі як завгодно швидкі частинки не можуть відірватися з їхньої поверхні. Пошуки їх у Всесвіті – одна з актуальніх задач астрофізики. Припускають, що чорні діри можуть бути невидимеми компонентами деяких подвійних систем. Виявити їх при цьому можна по рентгенівському випромінюванню, яке виникає в наслідок перетікання газу на чорну діру з сусідньої (звичайної) зорі. Припускають також, що в ядрах активних Галактик і квазарах можуть бути надмасивні чорні діри.
Галактичні туманності – це газові, пилові або газо-пилові хмари, що входять до складу Галактик. За формою розрізняють дифузні, планетарні, залишки вибуху наднових зір та ін. Дифузні туманності – це складові частини загального газапилового шару Галактики. Їх поділяють на емісійні, відбивні та темні Галактичні туманності. Емісійні Галактичні туманності – частина газового шару, що світиться внаслідок збудження її ультрафіолетовим випромінюванням однієї або кількох сусідніх гарячих зір (люмінесценція). Світіння емісійних Галактичних туманностей згасає в процессі старіння збуджуючих зір. Світіння відбивних Галактичних туманностей зумовлене розсіянням світла сусідніх менш гарячих зір. Різниця між темними і відбивними Галактичними туманностями в тому, що поблизу темних туманностей немає освітлюючих зір. У певних умовах такі туманності можуть втрачати гравітаційну стійкість, стискаючись
з наступним подрібненням і утворенням протозір. Іноді всі три типи дифузних Галактичних туманностей трапляються в єдиному комлексі. Планетарні Галактичні туманності, залишки вибуху наднових зір та інші, відносяться до туманностей, що беспосередньо пов’язані із зорями, в процесі еволюції яких вони виникли. Планетарна Галактична туманность – це кільцеподібна або аморфна туманність, в центрі якої міститься ядро, яке збуджує люмінесцентне світіння туманності. Ці туманності та їхні ядра утворюються в процессі еволюції червоних гігантів. Всередині туманності іноді спостерігають пульсар – залишок зорі яка вибухнула.
Комети (з грецької – волосатий) – одна з груп малих тіл Сонячної системи. Вони рухаються навколо сонця по витягнутих орбітах, підходячи до нього в перигелії на малі відстані. Комети з еліптичними орбітами наз періодичними. Періоди поділяются на короткі, проміжні і довгі. Існують комети, що рухаються по параболічних і гіперболічних орбітах. Обігнувши Сонце, багато з них залишають Сонячну систему назавжди. Майже у всіх комет спостерігається схоже на плонетарну туманність голова, в центрі якої іноді видно зореподібне згущеня (фотометричне ядро). Реальне ядро комети являє собою монолітну брилу льоду з домішками легких речовин та пилових часток. Навколо ядра утворюется газопилова оболонка – кома, розміри якої поступово збільшуютья. В яскравих кометах часто спостерігаються витікання з ядер, які формують хвіст комети. Видими розміри комети дуже різноманітні. Голови деяких комет перевищують розмірами Сонце, а хвости іноді простягаються на сотні млн. кілометрів. При кожному повернені періодичні комети втрачають частину своеї речовини. Внаслідок їх руйнування утворюються метеорні потоки.

"Біблія –
як найдавніша писемна пам'ятка.
Структура Біблії"

Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства. Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії.

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам'яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів "божественна бібліотека", бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50. Книги ці виникли в різний час і відрізняються одна від одної. Творили їх представники шістдесяти поколінь. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатній єгипетській сім'ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвій — митником, Павло — рабином. А нещодавно з'явилась версія, що частина Старого Завіту написана жінкою — 40-літньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона*.

Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії! Мойсей писав перші п'ять книг (так зване П'ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в'язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.

В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п'яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу. Другу частину Старого Завіту становлять історичні книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддів; Книги Рут, дві Самуїлові Книги, дві Книги царів, дві Книги хронік. Книги Ездри, Неемії та Естер. У цих історичних книгах знайшла продовження розповідь про історичні долі єврейського народу. Третя частина Старого Завіту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмів (Псалтиря), Приповістей Соломонових, Екклезіястової. Пісні над піснями. Останню частину Старого Завіту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророків (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та Книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії). У книгах Старого Завіту багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образо-творчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рем-брандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка "Притча про блудного сина", картини "Явлення Христа народу" С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді... Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю "возлюбленою невъстою", підкресливши, що саме в духовному "шлюбі" з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: "Шануй батька свого і матір свою — довго житимеш на землі", "Не вбивай!", "Не кради!", "Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!" та ін.

Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги "Дії святих апостолів"; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово "євангеліє" означає "добра звістка". Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з'являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з'являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: "Марія з полином у кінці століття" В.Яворівського, "Чорнобильська мадонна" І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою "Крематорій нації", приурочений до800-річчя міста Чорнобиля*. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що "мав два роги", немов агнець, а говорив, як "дракон" — постає в романі В.Барки "Жовтий князь" образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував "Одкровення св. Іоанна Богослова" для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу, а з часом, як справедливо зазначив Валерій Шевчук1, — книгою, начебто написаною самими українцями.

А коли ж саме прийшла Біблія на українську землю?

Було це ще до Київської Русі. Відомо, що слов'янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись із факсимільним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копію Пересопницького євангелія. Саме його вважають українці своєю Першокнигою: у 1561 році у місті Пересопниця (у літописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу міста Рівне) архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов'янської на тодішню письмову староукраїнську мову, і українці, отже, здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою. Ознайомте з нашою Першокнигою і своїх молодших братів та сестричок, прочитавши їм оповідання про неї О.Єфімова у збірнику "Дванадцять місяців. 1992" (К., 1991). Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.

Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часосл ... Читать дальше »

Один із найбільш доступних для людини і простих в обробці матеріалів, після випалу практично непідвладний дії часу.
Людина працює з глиною з найдавніших часів, про що свідчать археологічні знахідки та пам`ятки архітектури. Ще древні люди помітили, що глина у вологому стані легко приймає будь-яку форму, яку можна закріпити випалом.
Одні із найдавніших керамічних виробів належать трипільській культурі. Це посуд, дитячі іграшки, речі религійного культу. У IV тисячолітті до н.е. древні єгиптяни вже знали мистецтво виготовлення полив, а в кінці того ж тисячоліття шумери винайшли гончарний круг. Керамічне мистецтво країн древнього Сходу було тісно пов`язано з оздобленням архітектури. Здавньої Ассірії й Персії виробництво поливних керамічних виробів поступово перейшло в Єгипет, а звідти - в Грецію. Всім відомі розписні грецькі вази з сюжетними композиціями.
В середні віки з`явилась нова культура - мусульманська, яка принесла нове мистецтво художньої кераміки, що дуже відрізнялось від античного. Та обставина, що мусульманська религія забороняла користуватись у побуті посудом з дорогоцінних металів, відіграла величезну позитивну роль у розвитку керамічного мистецтва тих країн.
Східними гончарями були створені люстри - спеціальні покриття для глиняних виробів, які переливаються і блищать. Їх технології поширилися в Іспанію, а потім у Італію. З Італії технологія виготовлення декоративних майолікових виробів поширилась в інші країни Європи.
Вже в ранній античності ми застаємо величезну різноманітність форм ваз і їх розпису. У кріто-мікенськом світі для зберігання вина, зерна, води використовувалися величезні 2-х метрові піфоси, які закопували в землю на глибину, що перевищує людське зростання. Так в жарких умовах краще було зберігати продукти. А з іншого боку, в побуті використовували крихітні чашки з тоненькими практично прозорими стінками. Їх сьогодні влучно називають "яєчною шкаралупою”. У розписі кераміки переважають біла, чорна, червона і синя фарби. Вази стилю Камарес: По імені крітського грота Камарес поблизу Феста подарунки отримав назву перший стиль античної вазопіси. Сюжети вазового розпису завжди відображають не стільки переваги вазопісца, скільки ритуальну необхідність ліра кераміка. Божественна пара на острові Кріт була представлена з'єднанням рослинного і тваринного світів. Богиню символізували рослини. На численному крітському друці зберігся ритуал висмикування священного дерева, скульптура підвазонники. Він проходив в середині літа, і після нього сили Сонця починали убувати. Так підтримувалися ритми миру. Адже не тільки рослини залежали від Сонця, але Сонце залежало від рослин - тісний взаємовплив і завод кераміка залежала від майстерні. Одночасно це був і ритуал смерті богині (завод кераміка) . Амфора. VII в. до н.е. Важ рослинний мир для крітянина розпадався на дві сфери. У першій - природною виробництво кераміки, природної людина лише гість. Це таємничий і незнайомий мир, в яка людина може увійти лише у момент ритуалу. Кредит кераміка фото. Другу рослинну фото сферу чоловік створював сам для себе. У палацах спеціально розбивалися священні сади, де в особливих ямах або горщиках вирощувалися ритуальні квіти (лілії, крокуси). Такі священні дерева росли в кожному крітському святилищі. Бог-чоловік - це тварина, бик нефрит кераміка. По імені міфічного человеко-бика Мінотавра названа і вся культура Кріта мінойськой. Мешкав він в самій глибині лабіринту - Палацу лабрісов (подвійних топірців), зображення яких в множині знаходять і зараз. Його судини - це рітони (завод кераміка) . Первинно це самі відрубані голови тварин (биків), яких жерці брали за роги, перевертали і випивали кров. Так залучалися до сили землі, яку накопичували в собі бики. Пізніше реальні голови замінили їх керамічними аналогами. Але також ставити рітон не можна, і випивати з горла судини-бика потрібно важ напій відразу, не проливши не краплі. А ще пізніше подарунки замість всієї голови стали використовувати окремий ріг, що ввібрав всю символіку жертовного пиття. Але Кріт - острів де є виробництво кераміки. Художня кераміка. І тому якнайдавнішими божествами кераміки вважалися морські. Раковини і молюски, корали і восьминоги дивляться на нас з кріто-мікенських ваз. З таких судин ліра кераміка, забезпечених магічним зображенням ритуальної квітки або морської тварини, вливалося в тіло царя-жерця не вино, але кров бога-тварини. Відбувалося містичне залучення до бога (ср. дієприкметник в християнській культурі). Художня кераміка. І форми судин вазопісци вибирали відповідно сюжету. На високих судинах витягуються в довжину рослини. А кулясті немов обіймають своїми щупальцями восьминоги. Геометрія миру кераміки і геометрія розпису: Гомерівська Греція - це царство кераміки. завод Кераміка в цей час настільки показова для культури взагалі, що сьогодні деякі учені навіть виділяють особливий період старогрецької культури - геометріку (IX-VIII вв. до н.е.). Квадрати, ромби, прямокутники, круги, лінії, зигзаги заповнюють простір судин всього античного світу в цей період. Показово, що в Троє не було знайдено ні живопиши, ні скульптури. Лише могутні цитаделі, ювелірні клади, та велика кількість кераміки. Гончарне виробництво дизайн сувеніри в Ріштане пройшло всі подарунки фази розвитку - від домашнього гончарства до сучасного виробництва. До кінця XIX в. Ріштан оформився в один з найбільших в Середній Азії центрів по випуску глазурованого посуду.
Як свідчать етнографи, "в кінці XIX-нач. Ххвв. у Ріштане налічувалося 80 гончарних майстерень, в яких працювало 300 чоловік... У майстерні працювали майстер, члени його сім'ї, в деяких - одін-два підмайстри. За сезон, який продовжувався 6-7 місяців, випускалося 1500-1700 виробів..."
Це був період формування цехового виробництва, в якому кожен майстер спеціалізувався на одному з видів продукції або на одному з процесів виробництва. Існувало строге ділення між двома основними групами ріштанськіх майстрів, що виготовляли неполивний і глазурований посуд. Одну представляли кузагари і танурчи - майстерні формувальники, що виробляли крупні судини господарського призначення, - кузи, хуми і зачую кухонне начиння, а також танури - печі для випічки хліба. Іноді вони використовували поливу в своїх виробах, але вважали її надмірністю.
До іншої групи входили подарунки тавокчи - майстри по тій, що виробляє різноманітного розписного глазурованого посуду: сафедпази, чиннісози, зардпази. У кожному цеховому об'єднанні були свій статут - рісоля, святий покровитель бенкет, і свій обираний старійшина - аксакал. Існувало деяке суперництво між кузагарамі і тавокчи. Кузагари рахували себе сьогоденні гончарамі-кулоламі - "основними хранителями старих традицій і основоположниками гончарства", але залишалися в тіні тих, що більш досягають успіху і зарозумілих тавокчи, розписний посуд яких мав великий попит і популярність. Обидві групи майстрів проживали компактно, кожна в своєму кварталі: кузагари - в махалле Кузагарон (раніше Мир Хасан), тавокчи - в махалле Чиннігарон. До середини XIX в. ця махалля називалася Кулібегон (Рабині бека), а в раніші часи - Калайі Поїн (Нижня фортеця). У цих старовинних назвах відображені віхи історії Ріштана і його жителів.
На початку XX в. у кварталі Чиннігарон налічувалося 100 будинків майстрів, що займалися, в основному, виробництвом поливного посуду з фаянсу - чинні. Розселялися гончарі і в інших кварталах міста -махалле Кулолоні Боло (Верхній гончарний квартал), Дукчион (квартал веретенщиков) і Казіон (квартал суддів). Ремесло майстрів осягнулося в процесі тривалого учнівства. Навчання майстерності у кузагаров проходило в коротші терміни, ніж у майстрів тавокчи. Але вони рідко допускали до свого ремесла сторонніх. Урочистий обряд присвячення в майстри - анжуман вимагав присутності численних членів цехового об'єднання. У тавокчи збиралося на анжуман до 600 чоловік. На плов йшло до ста кілограмів рису, крім того, потрібно було зробити хороші подарунки аксакалам. Не всі молоді майстри могли собі це дозволити. Вони довгий час перебували в учнях або виїжджали на заробітки в інші міста і селища. Старійшини цеху строго стежили, щоб майстри, що не пройшли обряду присвячення, не відкривали своїх майстерень в Ріштане. Було в звичаї виїжджати на роботу в міста Ферганськой долини - Сохнув, Хатирчи, Ура-тюбе, іноді до Самарканду і Бухари. Слава про ріштанськіх майстрів йшла по всій Фергані. У Ріштан також приїжджали обмінятися досвідом майстра з андижана, Асаке, Канібадама, іноді з Гиждувана, Карши, Шахрісабза. До середини XIX в. дизайн склалися основні стилістичні особливості ріштанськой школи гончарства сувеніри, що збереглися до теперішнього часу. Найбільш раннім видом гончарного посуду ріштанськіє майстра вважають бірюзово-мідну - кабуді місин, покриту глухою поливою, підфарбованим окислом міді зеленувато-блакитних тонів. Потім стали популярними вишукані вироби з фаянсового черепка - чинні, ... Читать дальше »

У ставках, озерах і тихих затонах річок на водяних рослинах завжди можна побачити чималого слимака – ставковика великого. Його тіло вкрите спірально закрученою ( на 4 – 5 обертів ) черепашкою з гострим верхом і широким отвором устям. Черепашка захищає м’які частини тіла молюска, із середини до неї прикріплюються м’язи. Черепашка складається з вапняку і покрита шаром зеленкувато- коричневої рогоподібної речовини.
Тіло ставковика поділяється на три основні частини: тулуб, голову і ногу, але вони різко не розмежовані. Через устя черепашки може висуватися тільки голова, передня частина тулуба і нога.
Нога в ставковика м’язиста. Коли на її підошві м’язи хвилясто скорочуються, молюск пересувається. Нога в ставковика міститься на черевній частині тіла (зві-
дси назва класу – черевоногі ).
Тулуб має таку саму форму, як і черепашка. Він щільно прилягає до її внутрішньої поверхні. Зовні тулуб покритий складкою шкіри – мантією.
Спереду тулуб переходить у голову. На її нижній частині міститься рот, а з боків – двоє чутливих щупалець. Якщо доторкнутися до них, молюск швидко втягує голову й ногу в черепашку. Біля основи обох щупалець є по одному оку.
Молюск живиться водяними рослинами. У роті в нього є м’язистий язик, пок-
ритий твердими зубчиками. Час від часу ставковик висуває язик, зіскрібає ним, як терткою, м’які частини рослин і ковтає їх. Через глотку та стравохід їжа надходить у шлунок, а потім – у кишку. Кишка петлеподібно вигинається всередині тулуба й закінчується на його правому боці, біля краю мантії, анальним отвором.
Ставковик має печінку – травну залозу, клітини якої виробляють травний сік.
Хоча ставковик живе у воді, він дихає киснем атмосферного повітря. Щоб ди-
хати молюск підіймається до поверхні води і відкриває з правого боку тіла біля краю черепашки круглий дихальний отвір, який веде до особливої кишені мантії-
легені. Стінки легені густо обплетені кровоносними судинами. Тут кров збагачується киснем, і виділяється вуглекислий газ. Молюск підіймається на поверхню води для дихання 7 – 9 разів на годину.
Поряд з легенею є м’язисте серце, яке складається з двох камер – передсердя і шлуночка. Їхні стінки по черзі скорочуються 9 20 – 30 разів на хвилину ), проштовхуючи кров у судини. Великі судини переходять у тонесенькі капіляри, з яких кров виходить у проміжок між органами. Отже, кровоносна система молюска незамкнута, бо вона сполучається з порожниною тіла, і кров не весь час тече по судинах. З порожнини тіла кров збирається в судину, що підходить до легені, зба-
гачується киснем і надходить у передсердя. Кров ставковика безбарвна.
Ставковик має лише один орган виділення – нирку. Будова її досить складна.
Основну частину нервової системи ставковика становить навкологлоткове скуп-
чення нервових вузлів. Від них відходять нерви до всіх органів молюска.
Ставковики – гермафродити. Вони відкладають безліч яєць у прозорі слизисті шнури, що прикріплюються до підводних рослин. З яєць вилуплюються маленькі молюски, вкриті тонкою черепашкою.
Серед багатьох черевоногих молюсків особливо відомі морські завдяки гарним черепашкам. На суші живуть слизуни. Вони називаються так через те, що виділяють дуже багато слизу. Черепашок у них немає. Слизуни живуть у вологих місцях і живляться рослинами. Багато слизунів живляться грибами, деякі з них живуть на
полях і городах, завдаючи шкоди культурним рослинам. Усім добре відомий ви-
ноградний слимак. У деяких країнах його використовують як їжу. У тілі черевоногих молюсків паразитують личинки різних сисунів. Наприклад, личинки печін-
кового сисуна розвиваються в ставковику малому.
У таких самих водоймах, де водяться ставковики, трапляється й інший молюск – беззубка. Вона живе на дні, до половини зариваючись у мулистий грунт. Овальна черепашка беззубки близько 10 см завдовжки. Передній кінець її заокруглений, а задній – трохи загострений. Складається черепашка з двох симетричних стулок – правої та лівої. Обидві стулки з’єднуються між собою спинними краями за допомогою пружної гнучкої зв’язки. На черевній частині стулки можуть розк-
риватися, і крізь щілину, яка утворюється при цьому, висувається нога молюска. Голови в беззубки немає.
За допомогою ноги беззубка може повільно повзати по дну з швидкістю 20-30 см на годину. Якщо її потривожити, вона швидко втягує ногу й закриває черепашку за допомогою двох м’язів-замикачів, що проходять у тілі молюска від однієї стулки до другої. Коли м’язи розслаблені, стулки розсуваються під дією пружної зв’язки. Беззубка та інші молюски, черепашки яких складаються з двох стулок, належать до класу двостулкових.
Черепашка беззубки, як і черепашка ставковика, складається з вапняку. Зовні вона вкрита шаром рогоподібної речовини коричнювато-зеленого кольору. Внут-
рішня поверхня черепашки вистелена світлим перламутром, що переливається всіма барвами веселки. У беззубки перламутровий шар розвинений слабо, а в дея-
ких інших молюсків, наприклад у прісноводної перлівниці або в морської перлової скойки, він значно товщий. З перламутрових черепашок виготовляють ґудзики та ювелірні вироби. Усередину черепашки перлової скойки іноді випадково потрапляє піщинка, навколо якої відкладається перламутр, і тоді утворюється ку-
лька – перлина.
Тулуб беззубки міститься в спинній частині черепашки. Від нього відходять дві жовтувато-рожеві шкірні складки мантії, які щільно прилягають до стулок. Під мантією з кожного боку є по двоє зябер.
Спосіб живлення у двостулкових молюсків інший, ніж у черевоногих. У живої беззубки в задній частині черепашки права й ліва складки мантії щільно прилягають одна до одної, але між ними залишаються два отвори – верхній і нижній си-
фони. Зябра і внутрішні поверхні мантійних складок вкриті війками, які безупинно рухаються, втягуючи воду через нижній сифон. Разом з водою в сифон потрапляють різні найпростіші ( джгутикові, інфузорії ) та дрібні рачки. Струмінь води несе їх до рота, який міститься на тулубі тварини поблизу основи ноги. На краях нижнього сифона є щупальця. Вони утворюють сито, яке не пропускає всередину великих сторонніх предметів.
Вода виходить на зовні через верхній сифон. Отже, молюск не шукає їжі, вона постійно надходить до нього з водою. Будова органів травної системи у беззубки майже така сама, як у ставковика.
Струмінь води, який приносить беззубці їжу, забезпечує також і її дихання. У численні кровоносні судини, що пронизують зябра, надходить розчинений у воді кисень, а у воду виділяється вуглекислий газ. Кровоносна і видільна системи без-
зубки за будовою подібні до відповідних систем у великого ставковика.
Нервова система складається з трьох пар нервових вузлів. Одна пара розташована над стравоходом, друга – у тулубі, а третя – в нозі. Нервові вузли зв’язані між собою нервовими перемичками. Спеціальних, складних органів чуттів у без- зубки немає.
Беззубки роздільностатеві. Самці зовні не відрізняються від самок. Вони ви-
кидають сперматозоїди просто у воду, і ті потрапляють через сифон у тіло самки, де й відбувається запліднення яєць. З яйця розвивається личинка із зубчастими стулками черепашки. Через сифон личинки випадають назовні й осідають на дно. Відкриваючи й закриваючи стулки, личинка може випливти й прикріпитися до риби, яка пропливає повз неї. На тілі риби утворюється пухлина, усередині якої молюск продовжує рости й розвиватися. Через певний час він розриває шкіру ха-
зяїна і падає на дно. Риби, на яких паразитують беззубки на початку свого життя, заносять цих малорухливих тварин у нові місця життя.
У морі живе багато двостулкових молюсків. Деяких із них, наприклад мідій та устриць, споживають і навіть розводять на спеціальних „плантаціях” у морі. Се-
ред двостулкових молюсків бувають і такі, що точать дерево, навіть камінь, псу-
ючи берегові споруди в морських портах. Найбільшої шкоди завдає „корабельний черв’як”, що точить дерево. Цей двостулковий молюск має маленьку черепашку на передньому кінці червоподібного тіла. Проточуючи ходи, він руйнує палі та різні дерев’яні споруди. Найбільшої шкоди завдає „корабельний черв’як” дерев’я-
ним корпусам кораблів.

Що таке герб?

З історії Герба України

Герб - офіційна емблема держави, що зображується на грошових знаках,
печатках, деяких офіційних документах, на офіційних вивісках державних
установ, навчальних закладів. „Герб - це відмітний знак, символічна
емблема держави, міста, роду або дворянської особи, зображений на
прапорах, печатках, монетах, документах та інше» .

Що ж собою, власне, являє Герб України? Історія нашого Державного Герба
сягає дуже глибоко. Взагалі, герб - геральдичний знак, який
використовувався можновладними людьми для позначення приналежності
якогось предмета, земель, знарядь праці певній людині або роду. Герби
карбувалися на княжих грамотах, знайдені гербові знаки на печерах тощо.
Цей знак заміняв князям ім'я, тобто був не тільки іменним знаком, але й
вказував на особисту власність певній особі частки майна. Такі знаки
дійшли до нас з дуже далеких часів.

Археологи віднайшли його на Поділлі. Це були наскельні малюнки з
тризубом. Вчені датують їх IV-III тис. до н.е. ; в Ольвії такі знаки
датуються І тис. до н.е.;

на монетах Боспорського царства тризуби карбувалися з V ст. до н.е. і
були успадковані скіфами, які вважали себе нащадками атлантів.

Тризуб - слово з боспорських перекладів. Означає «триденс». Це були
знаки родових старійшин чи племінних вождів. Згодом знак тризуба почав
використовуватися як тавро.

За давньогрецькою міфологією, бог морів Нептун тримав у руці Тризубець.
За найдавнішими переказами, Тризуб і жовто-блакитна фарба були символами
легендарної Атлантиди і саме з того часу шануються нашими предками. За
іншими версіями, Тризуб символізує Трійцю Життя: Мудрість, Знання і
Любов, або: Вогонь, Воду, Землю (Життя).

Особисті знаки князів Рюриковичів

Найперші спогади про тризуб як символ держави знаходимо на території
України. Вони датувалися першими століттями н.е. в Боспорському царстві
використовувалися як родові знаки боспорських царів: Котіса (123-131
pp.), Ріміталка (131-153 pp.), Ріскупоріда (239-261 pp.). Продовжуючи
історичні традиції, кримські хани через 1000 років використовують
тризуб, карбуючи його на срібних монетах (хан Дєллєт-Бурді).

У VI-V1II ст.ст. цей знак знаходимо на Полтавщині і на Київщині.

За княжих часів тризуб почав набувати сучасної форми.

На деяких давніх та середньовічних храмах збереглися дуже давні знаки у
вигляді тризуба.

Наприклад, такий хрест-тризуб має Володимирський собор у Києві.
Поєднання хреста з тризубом є на маківці Золотих Воріт у Києві.

Перша літописна згадка про знаки належить до X ст. Дружина князя Ігоря
Ольга розставляла князівські знаки по всій Київській землі - аж до
Новгородських земель, повідомляє «Повість временних літ» (XI ст.).

Князь Святослав використовував прапори, держаки яких увінчувалися
тризубом (957-972 рр.).

У Х-ХІ ст.ст. такі знаки знаходимо у документах; вони зображені на
грошових знаках Володимира Великого у Києві (980-1015 рр.).

Цей знак був на срібних монетах князів Святослава та Ярослава Мудрого.
Був тризуб і у гербі Анни Ярославни, королеви Франції.

Князь Володимир Святославич (980-1015 рр.) карбує срібні монети із
зображенням тризуба. На монетах надпис: «Володимир - на столі (тобто на
престолі), а це його серебро». Після смерті Володимира Святославовича
знак тризуба довгий час зберігався на монетах великого князя Святополка
(1015-1019 рр. правління); Ярослава Мудрого (1019-1054 рр. правління) і
навіть на грошових знаках тмутараканського князя Мстислава Хороброго.

Цікаво, на монетах Великого князя Володимира Святославовича з одного
боку зображено самого князя, з іншого - напис: «Володимир - на столі
(тобто правлячий), а се його серебро» і зображення його герба - тризуба.
Значення цього знака різні вчені пояснюють по-різному: зображення птаха,
лука, якоря, зашифроване написання слів Володимир, Воля тощо.

Є зображення герба - тризуба і на клеймі стародавньої цегли, яку було
знайдено при розкопках Десятинної церкви у Києві. Дехто з учених
висловлює думку, що тризуб був символом-знаком князівської влади
Рюриковичів.

Є зображення державного знака на плитах Успенської церкви у
Воло-димирі-Волинському. Церква була збудована у другій половині XI ст.

Зображення тризуба зустрічаємо на варязькому мечі.

Королева Франції Анна, дочка Ярослава Мудрого, принесла свій родовий
знак до складу французького герба.

На монеті Ярослава Мудрого було зображення св. Георгія (Георгій -це
друге християнське ім'я князя), а на зворотному боці - тризуб і напис:
«Ярославля серебро».

Знак влади у вигляді двозуба використовувався сином Ярослава Мудрого
Ізяславом (1054-1078), Ярополком, київським князем Святополком
(1093-1113), атакож галицьким князем Левом Даниловичем (1264-1301 рр.).

Великий князь київський Володимир Мономах (1113-1125 рр. правління)
перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича.

Із 862 року до 1471-го Україна жила самостійним життям, що й дозволило
розвиватися геральдиці як України в цілому, так і знаковій системі
окремих українських земель і навіть родів.

На землях Галицько-Волинського князівства, крім основного зображення
тризуба використовувався герб галицьких князів - лев. Герб, який дійшов
до наших часів, датується 1316 роком. Цей герб, тільки вже
модифікований, став використовуватися як герб Львова і Галичини.
Козацька держава - Гетьманщина - мала герб із зображенням козака з
мушкетом (наприкінці ХУІ-ХУПІ ст.ст.)

У ХУ-ХУІІ ст.ст. тризуб зустрічається в Україні як складовий елемент
геральдичних знаків окремих династій та родів.

Після 1652 року гетьмани та козацька Україна, хоч і під «наглядом»
Росії, але все ж таки самостійно розвивають свою національну культуру,
а, значить, і продовжують традиції удосконалення державної національної
символіки. Цей недовгий період триває до 1775 р. - року зруйнування
Запорізької Січі. Бо саме там зберігалася національна символіка, яка
використовувалася як позначки на корогвах козацьких полків. До речі,
один елемент із козацької символіки — козак із мушкетом - був внесенийдо складу проекту Великого Державного герба України у наш час.

На початку XX ст. відбувається процес відродження старого князівського
знака. У лютому 1918 року у Коростені Мала Рада схвалила використання
золотого тризуба на синьому тлі як Державного Гербу України.
Використання золотого і синього кольорів мало бути символом життєдайного
для України сонця у безмежному космічному просторі.

hј

hј

hј

T

? і Василевск» (цар, управитель), або Володимир Великий. Більше сучасне
прочитання із невеликою графічною зміною: Воля. Але «...визнати ідею
такого прочитання давнього знаку, - говорить відомий дослідник давнини,
народознавець Г.Лозко, - значило б відмовитися від визнання його
давності». І дійсно, ще давні, праіндійські божества Шіва та Вишну
зображуються із тризубом. Тримає тризуб у руці і скіфський цар
Ташимасад.

Головна ж ідея цього Знака - це число «З», тобто - поєднання трьох
основ буття, троїстість життєвого простору.

З початком Першої світової війни знак тризуб - символ української землі
- беруть на свої кокарди українські січові стрільці, а у війську УГА
заснували орден «Золотий тризуб» І-ІУ ступенів.

22 березня 1918 року Центральна Рада прийняла тризуб князя Володимира
за Герб УНР. Проект Тризуба був підготовлений художником Кри-чевським.

Таким чином, у часи Гетьманату (1918 р.) Тризуб був збережений.

За часів Директорії (1918-1920 рр.) він так само виконував державницьку
функцію. Його зображення було на державних банкнотах і печатках.

22 січня 1919 року після оголошення Акту Злуки українських земель
Тризуб став Державним Гербом об'єднаних українських земель: УНР та ЗУНР.

Протягом певного часу Тризуб використовувався в Червоній Українській
Галицькій Армії (ЧУГА) як відзнака.

Цікаво, що у 1930-му році на о. Шанця (на Дніпрі) було знайдено кам'яну
застібку часів трипільської культури, на якій зображено тризуб.

Протягом століть тризуб був поширеним по всіх князівствах Київської
Русі; за тривалий час зазнав певних змін, але все-таки зберіг свою
первісну основу в зображенні. Саме зображення тризуба має понад 200
різновидів. Дослідники походження цього знака висловлювали багато думок
щодо суті самого знака. Є думки, що тризу ... Читать дальше »