Розвиток літератури т а мистецтва
Формування давньоруської держави починається у другій половині IX ст. Слов’яни належать до народів індоєвропейської родини. Праслов’яни населили територію давньоруської держави у III-II тис. до н.е. Їм протистояли спочатку кимерійці, потім – скифські племени. Власним ім’ям почали іменуватися з VI ст. н.е.
Формування давньоруської народності належить періоду IX-X ст. Воно здійснювалось у процесі асиміляції слов’ян з фінно-уграми і балтами. До цих часів належить поняття "Русь”. У широкому смислі "Русь” означала усі землі східних слов’ян, що підвладні Києву. У вузькому значенні (географічному) – місце, що лежить на південь від Києва, між річками Рось, Росава, Дніпро.
Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Київською Руссю від скифських землеробських племен, а також у цілому від праслов’янської етнічної спільноти.
Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.
В Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирил та Мефодій.
Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби.
Книжкова культура Київської Русі значною мірою носила філософський характер. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., "Слово про Закон та Благодать”, Мстиславове Євангеліє, "Повість минулих літ”. Ці твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності у Київській Русі.
Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю.
У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополіт-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.
Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. ("Літопис Аскольда”). У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. Никон виступив і як редактор зібраних раніше матеріалів, і як автор основного тексту літопису 1039-1078 рр. Літописний звід 1095 р. пов’язаний з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повість минулих літ”. Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до "Повісті” Нестор подав картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці. Нестор – широко ерудована особа: він постійно звертається до Біблії як найвищого авторитету історичних знань середньовіччя, до численних візантійських хронік. Літопис доведений до 1110 р. Він двічі піддавався редагуванню (за Володимира Мономаха і Мстислава): у 1116 р. – ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, у 1118 р. – Мстиславом Володимировичем (або за його наказами). Унаслідок цього в літопису з’явилася норманська концепція давньоруської історії, яка не відповідає історичній дійсності.
Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові. У XII-XIII ст. з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів.
Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузькоземельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.
Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література: агіографічна (житія святих), філософько-публіцистична, художня. Підгрунтя літератури становила усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази та легенди. Особливе місце посідали билини київського та новгородського циклів (Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович, Садко, Василь Буслаєв). До наших днів дійшло небагато пам’яток літературних творів доби Київської Русі, але й з тих, що збереглися, можна зробити висновок про високий рівень розвитку літератури цього періоду. Серед видатних пам’яток твір митрополита Іларіона "Слово про Закон та Благодать”, агіографічні твори Нестора "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба” та "Житіє Феодосія Печерського”, "Повчання” Володимира Мономаха, "Послання” митрополита Клима Смолятича, проповіді й повчання єпископа турівського Кирила, "Слово о полку Ігореве”, "Хождение Даниила Заточника”.
"Слово про Закон та Благодать” Іларіона, проголошене 1050 р. у Софії Київській, стало маніфестом самоусвідомлення руського народу. Іларіон порівнює діяння Ольги і Володимира Святославича з візантійцями Костянтином Великим і Оленою. Ярослав став продовжувачем справ батька, він порівнюється з Соломоном й уславлюється як будівничий Києва та Софії Київської.
Ізборник 1076 р. відповідає на питання "како подобает человеку быти”. Вперше визнаються соціальні протиріччя: меншість багатих розкошує, а "большая часть мира сего в нищете есть”. Праведні й бідні живуть мало, а заможні "многие лета”. Ізборник закликає до загальної любові і взаємного всепрощення.
Головна ідея "Повчання” Володимира Мономаха – тривога за долю Русі, заклик піклуватись про свою землю і підданих: "Всего же паче убогих не забывайте,…не давайте сильным погубити человека. […]. Паче всего гордости не имейте в сердце, и в уме, но говорите: смертны есть, днесь живы, а заутра в гроб. […] Старые чти яко отца, а молодые яко братью”.
На перший план у "Повчанні” висуваються задачі загальнодержавного порядку. Священний обов’язок князя – турбота про благо своєї держави, її єдності, сувора дотриманість клятв і договорів.
Серед церковної літератури вирізняється "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба” Нестора Печерського. Це розповідь про життя і смерть молодших Ярославичів. Вони прийняли її з мученицькою покірливістю і явили приклад християнської смиренності.
Наприкінці XII ст. написане "Слово о полку Ігореве” – перлина давньоруської художньої літератури. Автор поеми вбачає причину трагедії на Каялі в роз’єднаності князів. Тому провідною стає ідея єдності Руської землі.
Наукові знання знаходилися під впливом трактатів Козьми Індикоплова. Він вважав Землю чотирикутником, що омивається океаном і всередині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки – Перську та Аравійську. За океаном також є земля, що оточена муром, який переходить у небосхил. Автор "Повісті минулих літ” Нестор вбачав Землю інакше. Він перелічив всі країни Європи, Азії, Північної Африки, їхні моря, річки, острови. Описуючи шлях "з варяг у греки”, говорить, що з Варязького моря можна приплисти до Риму, а з нього – у Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро, а він, в свою чергу, сполучується з Варязьким морем системою річок і озер.
Певних успіхів досягла медицина: лікували травами, але робили й хірургічні операції (знахідки пінцетів та спеціальних ножів). В Києві жили два видатних лікарі Агапіт та Вірменин (кінець XI-XII ст.), які були популярні у киян і конкурували між собою.
Архітектура міст Київської Русі визначалася насамперед дерев’яними спорудами. Шедеврами народного житлобудування були будинки заможних верств населення, так звані "хороми”. Вони складалися з комплексу приміщень – "сіни”, "істба”, "кліть”. У великих містах хороми мали два і більше поверхи. Біднота мешкала у однокамерних житлах площиною близько 20м2. На Півдні ці оселі зводилися на каркасно-стовповій конструкції, що обмащувалася глиною й білилася. Житло нагадувало пізнішу українську хату.
Вихід Київської Русі на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою та запровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам’яної архітектури. З нею князі асоціювали і державну могутність, і власну велич, – вони мали жити в палацах, не гірших за візантійські, і храми не повинні були ні в чому поступатися царградським.
Наприкінці Х – початку XI ст. на Русі склалися необхідні умови для будівництва кам’яних споруд. За Володимира найкращою будівлею вважалась Десятинна церква (996 р.), найдавніший кам’яний храм Русі. Він був витриманий у візантійському стилі. За Ярослава зодчество набирає виразних національних рис (Софійський Собор, 1037).
У другій половині XI ст. культове будівництво розгортається і в інших давньоруських центрах.
З 30-х рр. XII ст. культова архітектура пожвавлюється у містах удільних князівств. Кількість храмів зростала, але їхні розміри зменшувалися, архітектура спрощувалася, внутрішнє оздоблення ставало менш вишуканим.
Високого рівня в Київській Русі досягло прикладне мистецтво. Орнаментальними композиціями, що поєднували елементи язичницької та християнської символіки, вкривалися побутові речі, прикраси, зброя, домашня утвар (металеві, керамічні посудини), різьблені кістяні вироби.
Ремісники Русі оволоділи технологією склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло будівництво кам’яних споруд, оздоблених всередині смальтою та керамічними полив’яними плитками.
Різьблення по дереву і кістці – популярний вид художнього ремесла на Русі. Дерев’яними оздобами прикрашалися фасади дерев’яних, зрубних будинків, одвірки, човни, сани, речі домашнього вжитку.
Різблені по кістці речі користувались широким попитом за кордоном. Це скриньки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові та шашкові фігурки. Предмети вкриті геометричним орнаментом, а також рослинним. Зустрічаються і сюжетні композиції.
Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Широко побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов’язані з язичницькими віруваннями (календарно-землеробський цикл). Існували народні професіонали – скоморохи, актори і музиканти. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах. Ці скомороські вистави різко засуджувалися церквою. У повчаннях і проповідях вони називаються "поганськими” звичаями, "сатанинськими” обрядами, "бісовськими плясаніями і скаканіями”. Інструментарій досить розвинений: гудки, сопелі, гуслі. У розповіді Києво-Печерського патерика про спокуси Ісаакія говориться, що біси "удариша в сопели, в гусли и в бубны и начаша им играти”.
Після прийняття християнства поширився хоровий спів (унісонний і багатоголосний).
Все вищевикладене дає підставу зробити висновок про найвищий міжнародний рівень досягнень культури Київської Русі IX-XIII ст. Цей яскравий період розвитку могутньої східнослов’янської держави було перервано монголо-татарською навалою.
Характерні особливості забудови Києва
Згідно з історичними хроніками Київ було засновано у V—VI ст. братами Києм, Шеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю. Але свого найвищого розквіту місто набуло в X ст. за князювання Володимира Святославовича. Він об'єднав під своєю рукою племена полян, сіверян, словенів, кривичів, в ятичів, радимичів і створив могутню країну. Київ став столицею однієї з провідних європейських держав. Вигідне розташування на перехресті важливих торговельних шляхів зумовило його політичний, економічний та культурний злет. Територія Дитинця, стародавнього міста, істотно розширюється, зводяться потужні укріплення — вали з дерев яними рубленими стінами, воротами Софійськими (Батиєвими), Михайлівськими та на Поділ.
Після Константинополя і Кордови Київ був третім за значенням містом Європи.
Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та заходу подорожні в'їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них віялом розходилися вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Ма-ложитомирська, Софіївська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього боку укріплень уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярославів вал, Мала Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та культурним центром. При Софії Київській було зібрано першу на Русі бібліотеку, працювали школа, майстерня для переписування і перекладів книг. Храм Софії — одна з перших кам'яних будівель; решта міста була дерев'яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам яну кладку.
Київ — не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу, торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро, тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксамити тощо. Не гірше виглядали і вироби київських ремісників: срібний посуд із карбованими візерунками, срібні колти, витончене золоте намисто, оздоблене иерегородчастою емаллю, гончарні вироби — глечики, корчаги, черпаки, кухлі, миски, виготовлені в сусідньому урочищі за горою Дитинкою. їх сусідами були кожум'яки, ковалі, склодуви, різьбярі по кістці та ін.
Навколо Києва було чимало поселень, що входили до міської системи. По шляху на Вишгород, на Кирилівському узгір'ї, розкинулися численні слободи. З Угорським пов'язана літописна легенда про вбивство Аскольда та Діра князем Олегом. Нині тут стоїть пам'ятник "Ас-кольдова могила". Трохи далі — заміська резиденція київських князів — Берестово, де працював митрополит Іларіон, автор "Слова про закон і благодать ; донині тут збереглися залишки храму Спаса на Берестові. Далі були "варязькі" печери; на їх місці зведено Києво-Печерську лавру. Біля гирла р. Либідь — Звіринець, місце полювання князів.
Писемні джерела, що оповідають про Русь і Русичів
Літописи та літописні зводи періоду Київської Русі доносять до нас подих часу і живі голоси свідків та учасників подій. Окремі з них говорять неупереджено, мовою фактів, дехто на історичні події накладає свої оцінки, власне бачення явищ чи історичних осіб. А відтак ми читаємо не лише літопис, а й бачимо портрет історика, що, безперечно, розширює нашу інформацію про минувшину.
Історія нашої Батьківщини не може похвалитися дуже давніми літописними та літературними пам'ятками. Донедавна в обігу були здебільшого як єдино достовірні й незаперечні історичні джерела Геродота, Плінія, Павсанія, Прокопія, Иордана та Нестора, інші ж обходили мовчанкою. Так, зокрема, відома широкому науковому загалу за кордоном "Велесова книга" була опрацьована славістами Франції, Англії, Німеччини, США, Канади. По ній вийшли ґрунтовні дослідження, а в колишньому Радянському Союзі зустрічалися тільки репліки критичного змісту в періодиці.
"Велесова книга", а точніше, дощечки, на яких її було написано, знайшов полковник Ізенбек 1919 р. на території України в маєтку Задонських, що знаходився у Великому Бурлкжу Харківської губернії. Підібрані й збережені полковником Ізенбеком у пограбованому маєтку дощечки здійснили подорож через Київ, Прагу, Берлін, Париж і зупинились у Бельгії. Там їх досліджував Ю. Миролюбов — хімік, поет, письменник та Історик, якому Ізенбек їх показав при розмові про пошуки сюжету для написання повісті про слов'ян. Ю. Миролюбова ці дощечки зацікавили, точніше, захопили, і вивченню їх він віддав 14 років: переписав кожну дощечку і зробив спробу дешифрувати. Частково це вдалося. Наче відчуваючи, що на дощечки очікує чергове випробування, Ю. Миролюбов переслав копії до музею Російського мистецтва у Сан-Франціско. Секретарем музею на той час був генерал Куренков, псевдонім — А. Кур. Він став першим дослідником текстів дощечок і зробив перші публікації 1954 р. у газеті "Жар-птиця". Отже, через 35 років після знахідки у нашій країні дізналися про існування цієї пам’ятки.
Над "Велесовою книгою" працювали С. Лісний (проф. Парамонов, книга "Русь, звідки ти прийшла?", 1959), Лазаревич, Соколов, Качур; Кірніч зробив переклад українською мовою, а В. Шаян видав у Гамільтоні (Канада) працю "Віра наших предків" (1987), у якій дослідив цю пам'ятку історії слов'ян. Самі ж дощечки після смерті Ізенбека 1941 р. зникли в бурях Другої світової війни.
Багато історичних хронік говорили про народи, що населяли Україну: "Ці варвари були неписьменні і найвища благодать, яку їм надало християнство — писемність". Ця теза активно розроблюється і сьогодні. Зокрема, академік Д. Ліхачов у статті "Тисячоліття культури" (Альманах библиофила. — М., 1989. — Вип. 26) твердить: "Я гадаю, з хрещення Русі взагалі можна починати історію російської культури. Як і української, і білоруської. Але характерні риси російської, білоруської й української культури — східнослов'янської культури Давньої Русі — сягають того часу, коли християнство змінило язичництво.
Християнство — писемна релігія, що прилучила Русь до високо розвинутої міфології, до історії європейських і малоазіатських країн.
З варварської країни на краю світу раптом з'явилася держава Із світовою культурою, світовою релігією, і одразу це було ознаменовано розквітом давньоруської культури .
Як бачимо, шановний академік або не бачив, або не хотів бачити того, що у дохристиянську добу Україна-Русь уже мала не лише міфологію, як у стародавніх Греції та Римі, а й релігію, яка не поступалася християнству, а точніше, відповідала його основним постулатам, а не догматам його послідовників.
Алфавіт "Велесової книги" має характерні особливості. Це не кирилиця і не глаголиця. Професор Парамонов робить спробу ввести новий термін, назвавши цей шрифт велесовицею. "Велесова книга" відсуває відому нам історію принаймні на 1500 років углиб. Окрім історичних хронік, які подано у книзі й досить легко накладаються на історичну канву, у ній закладено цілу низку моральних норм і правил наших пращурів. Ось одне з них: "Потрібно молитися і вмиватися 5 разів на день, щоб у чистому тілі був здоровий дух, і потрібно захищати землю предків, що дивляться на нас з неба .
Ми знаходимо дати, які дають змогу "прив'язатися" до певних історичних подій: "Наш народ вирушив до Карпатських гір, де і жив протягом 500 років. А потім повернувся на береги ріки Непра (Дніпра), де жив 300 років до приходу готів... Це сталося за 1300 років до Германаріха". Вождь готів добре відомий в історії. У тексті дощечки ЇВ йдеться про загарбника Ізви, констатується, що "ми сильні тоді тільки, коли об'єднуємо наші сили". Заклик до єднання — постійна теза, яка звучить у слов’янських пам’ятках.
На дощечці 7Е наводиться цікаве свідчення про племена, які, об'єднавшись, створили першу руську державу — Київську Русь. Йдеться також про племена братів та їхню допомогу, у тому числі збройну, для відсічі поневолювачам. Тут же знаходимо відомості про експансію греків північного Причорномор'я, які, почавши з торгівлі, закінчили тим, що з явилися з численною озброєною молоддю і прогнали геть русичів (молодь — синонім армії). Так було окуповано Сурож та узбережжя Синього (Чорного) моря. Греки про це також написали, але по-іншому, за ними були готи, які чинили нам зло , гуни, які хотіли красти нашу худобу і забирати наших людей , варяги, яких ніхто не запрошував". Це дещо інший погляд на вітчизняну історію.
"Велесова книга" — непересічна пам'ятка слов'ян, яка чекає свого дослідника в Україні, там, де її було створено.
Наступні за значенням літописні пам'ятки і зводи: "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке стало своєрідною основою літописання руського; широковідома "Повість минулих літ", що певною мірою узагальнила всі відомі на той час пам’ятки і свідчення про те, "звідки пішла земля руська"; Галицько-Волинський літопис, який висвітлює події із середини 1205 р. до зими 1290 p.; "Києво-Печерський патерик — збірка оповідань, а точніше, історичних хронік про заснування І перші роки діяльності та житія святих, пов'язаних із Києво-Печерською лаврою. Цікаві дані, де підтверджується багато історичних подій, викладені у книзі В. Висоцького "Графіті Софії Київської". Це наукове дослідження дало можливість уточнити велику кількість історичних дат і подій, що відбувалися в IX-XII ст.