Иван Сергеевич Тургенев - один из замечательнейших писателей XIX в. В его произведениях нашли отражение наиболее важные вопросы политической и общественной жизни. Сам писатель не примыкал ни к революционерам-разночинцам, ни к консерваторам. Ближе всего Тургенев стоял к либералам, но одна из важнейших черт его творчества - желание разобраться во всем, что происходит в стране, понять позиции разных политических лагерей.
В молодости Тургенев мало интересовался политикой (я сужу по его произведениям). А когда события политической жизни страны захватили широкие круги общества, ему поневоле пришлось искать себя в этом круговороте. При этом Тургенев как истинный художник пытался сохранить объективность. Очень ярким романом, отразившим определенный этап в исторической жизни России, является роман «Отцы и дети», написанный в 1861 г. и вышедший в свет в 1862 г.
Название произведения наталкивает на мысль о том, что в нем будет разрешаться извечный вопрос противоречий между поколениями. Не секрет, что все на свете родители считают своих детей поколением никуда не годным, легкомысленным, безнравственным и так далее, а дети обвиняют родителей в скучности, несовременности, непонятливости. Это тема вечная и вполне достойная пера большого художника, но данном случае писателя волновало нечто совершенно иное. «Отцы» - это те, кто живет мыслями уходящего в прошлое поколения, это либералы, помнящие декабристов, но давно отошедшие от политической активности; «дети» же - новые люди, пришедшие сломать консервативное устройство жизни, нигилисты, социалисты, радикалы. В романе Тургенев пытается понять, осмыслить цели и мировоззрение этого нового человека, разночинца по происхождению, демократа по политическим взглядам, определить, в чем заключается смысл его исканий. Но многие вопросы неясны для Тургенева и поэтому не находят четких ответов в произведении. «Отцы и дети» - роман о борьбе мировоззрений двух политических и общественных групп: старой либеральной дворянской интеллигенции и интеллигенции новой, революционно-демократической, разночинной. Любопытно, что к лагерю «детей» относится только демократ-разночинец Базаров, все же остальные, включая молодежь - Аркадия и Катю, - к лагерю «отцов».
Роман построен так, что главный герой всегда находится во враждебной ему обстановке. Мы не видим Базарова рядом со своими единомышленниками, не видим его в большой общественной работе, в борьбе. Мы видим его в окружении либералов, отношения с которыми складываются у разночинца по-разному и не всегда хорошо. Для Базарова, что примечательно, мир не черно-белый. Мягкотелый Аркадий, предмет многих его инвектив, все-таки друг ему, тогда как компания Кукшиной, вполне «продвинутая», вызывает у него неприязнь и даже смех.
И все же главный антипод Базарова - весьма «правый» (возможно, даже не либерал) по политическим убеждениям Павел Петрович Кирсанов. На этом противопоставлении построен сюжет романа. Роман полон маленьких и больших столкновений между Базаровым и Павлом Петровичем, столкновений двух враждебных классов. Читая, мы ощущаем симпатии автора к главному герою. Изо всех споров, начиная от споров за чайным столом и кончая дуэлью, Базаров всегда выходит победителем. Но и «принсипы» Кирсанова вызывают уважение. Более того, его образ во многом симпатичнее. Он человек чести, слова, и он вступает в бой с Базаровым не по вопросу «быть или не быть крепостному праву», он защищает право человечества на художественную культуру.
В конце романа Базаров погибает. Смерть его случайна в ходе сюжета романа, однако не случайна с точки зрения писателя. Тургенев считает, что такие люди преждевременны для России, что для Базарова еще нет настоящего дела. Последнее слово все же пока остается за «отцами».
Но старший Кирсанов тоже сходит со сцены. Его время, время чистого барства, чистых «принсипов», уже уходит. Люди настоящего, по мысли писателя, - Аркадий и Катя, Николай Кирсанов и Фенечка. Не идеальные, в чем-то не слишком целеустремленные, но добрые и честные люди.

«Тургеневская девушка» - это уже имя нарицательное, некий идеал, воплощающий в себе внешнюю красоту, духовность и чувство собственного достоинства. «Тургеневским женщинам» присущи и поэтичность, и цельность натуры, и невероятная сила духа. Таковы Елена («Накануне»), Наталья («Рудин»), Лиза («Дворянское гнездо»). В романе «Отцы и дети» автор изменил своему идеалу. Здесь все далеко не так однозначно, как в его ранних работах.
В романе представлена целая галерея женских образов - от простой крестьянки Фенечки до великосветской дамы Анны Сергеевны Одинцовой.
Фенечка - очень нетипичный образ для русской литературы. Долгое время простые крестьянки, такие, какими они являются, не могли стать музами писателей и поэтов. Тургенев взялся за этот образ с нежностью: «Это была молодая женщина лет двадцати трех, вся беленькая и мягкая, с темными волосами и глазами, с красными, детски пухлявыми губками и нежными ручками. На ней было опрятное ситцевое платье; голубая новая косынка легко лежала на ее круглых плечах». Этот образ не похож на все, что являлось в русской литературе до и после. Лиза у Карамзина - фактически та же образованная барышня, только для виду названная крестьянкой. У Некрасова крестьянки - гордые русские женщины, останавливающие коней на скаку. Фенечка ни коня не остановит, ни образованностью не отличается. Очень мило подмечены ее малограмотность, стеснительность, простоватость. Это реалистические черты, которые совсем не портят ее образа. Вот Фенечка появилась перед гостями: «Она опустила глаза и остановилась у стола, слегка опираясь на самые кончики пальцев. Казалось, ей и совестно было, что она пришла, и в то же время она как будто чувствовала, что имела право прийти».
Фенечка - простая дворовая девушка. Она не чувствует унизительности своего положения, она всем довольна. Такой образ мы впервые встречаем в русской литературе, и этим он необычайно ценен.
Следующей в романе выведена Евдоксия, а точнее Авдотья Никитична Кукшина. Образ проходной и даже карикатурный, но не случайный. Вероятно, в середине XIX в. эмансипированные женщины появлялись все чаще, и это явление не просто раздражало Тургенева, но вызывало у него жгучую ненависть. Подтверждением тому является описание быта Кукшиной («Бумаги, письма, толстые номера русских журналов, большей частью неразрезанные, валялись по запыленный столам; везде белели разбросанные окурки папирос»), а также ее внешности и манер («В маленькой и невзрачной фигурке эмансипированной женщины не было ничего безобразного; но выражение ее лица неприятно действовало на зрителя. Невольно хотелось спросить у ней: "Что ты, голодна? Или скучаешь? Или робеешь? Чего ты пружишься?”»).
В Кукшиной неприятны прежде всего мещанство, отсутствие вкуса, желание дотянуться, встать вровень, привлечь к себе внимание. Этот портрет тоже нов для русской литературы. Тургенев описывал современное ему явление и вполне сумел передать отношение к нему.
Центральный женский образ романа - это Одинцова. Каждый штрих в ее портрете указывает на то, что это дама из высшего общества: «достоинство осанки», спокойный взгляд, чуть заметная улыбка: «Какою-то ласковой и мягкой силой веяло от ее лица». Спокойными были не только ее движения и взгляд. Когда Базаров с Аркадием приехали к ней в усадьбу, они увидели, насколько размеренной и однообразной была вся ее жизнь. Все здесь оказалось «поставлено на рельсы». Комфорт и безмятежность составляли основу существования Одинцовой. Она достаточно перенесла в жизни («тертый калач») и теперь как будто хотела только отдыхать от своего прошлого.
Казалось бы, идеальная героиня вновь появилась; это все та же «тургеневская девушка», только повзрослевшая. Вряд ли. Отношение писателя к своей героине неоднозначное. Эта женщина хороша всем, но и у нее есть один недостаток: она чересчур расчетлива, практична, слишком владеет собой. Заметно, что это стареющая дама, которая уже никогда не позволит себе прежней глупости, словно это будет хорошей компенсацией за уходящую молодость. Одинцова - одинокий волк, это слышится даже в ее фамилии. Возможно, ее тело действительно очень красиво, как об этом в довольно грубой форме говорит Базаров, но читателю-то этого не разглядеть, а душа Одинцовой симпатии не вызывает. Тургеневский идеал женщины заключается в умении любить и жертвовать собой ради других.

В романе «Отцы и дети» воссоздана эпоха, предшествовавшая отмене крепостного права. В обстановке кризиса резко обострились споры разных поколений о народе, общественном строе, искусстве, религии...
Образ Евгения Базарова получился очень сложным и противоречивым, но, безусловно, очень интересным. Есть все основания сколь угодно долго восхищаться его умом, твердостью, умением отстаивать свои идеалы и добиваться желаемого. Жизненный путь Базарова типичен для разночинца: учеба в медико-хирургической академии, увлечение естественными науками и вульгарным материализмом, «самоломанность». Обстановка «передовой жизни» оказала решающее влияние на героя. Атеизм сочетается в Базарове с верой в возможность познания мира силами человеческого разума.
Несмотря на желание «возиться с людьми», Базаров бесконечно одинок. Зато мы встретили его мнимых учеников. Это прежде всего Аркадий, а также Ситников и Кукшина. Евгений Базаров хотел перевоспитать Аркадия, но очень скоро убедился, что не в силах этого сделать. «Э-э! да ты, я вижу, точно намерен пойти по стопам дядюшки, - прозорливо замечает Базаров. - Ты нежная душа. Размазня, где тебе ненавидеть!..» Но, несмотря на это, Базарову тяжело расставаться с Аркадием, к которому он искренне привязался. Аркадий с самого начала не был истинным учеником Базарова, а лишь подстраивался под него. Но когда Аркадий оказался в обстановке, близкой ему по духу, с людьми, близкими ему по духу (отец, Катя - сестра Одинцовой), он стал самим собой, настоящим представителем лагеря отцов.
Одинок Базаров не только в дружбе, но и в любви. Любовь играет важную роль в его судьбе, хотя он и считает ее «белибердой, непростительной дурью». Так, Фенечка очаровывает его молодостью, чистотой, непосредственностью. Дуэль же с Павлом Петровичем происходит в тот момент, когда Базаров выведен из душевного равновесия страстью к Одинцовой. Остается добавить, что речь не идет о подлинной любви героя к миловидной Фенечке. Иное дело - отношения с Одинцовой.
Чувство Базарова - это не только физическая страсть, «голос крови», это любовь. Любовь Базарова весьма отличается от любви Павла Петровича Кирсанова к княгине Р. В Анне Сергеевне героя привлекают глубокий ум («баба с мозгом»), независимость суждений, внутренняя свобода. Борьба Базарова со своим чувством обречена. Ведь для него любовь - это не рядовое чувство, а событие, которое потрясает основы его убеждений, ставит под сомнение его философскую систему. Как он - естественник, нигилист, отрицающий любовь, - сам полюбил?! А ведь все дело в том, что в Базарове всегда жили романтизм, способность любить и желание быть любимым. Любовь, природа, искусство - это не просто высокие слова, а фундаментальные понятия, лежащие в основе человеческой нравственности.
Базаров не оставил после себя учеников, не изменил окружающего мира, у него нет детей, то есть у Базарова нет будущего. Какой же смысл имела судьба героя? Ответ заключается в философском конце романа «Отцы и дети». Слова о «вечном примирении и о жизни бесконечной» говорят нам о том, что через Базарова «воскресает сама жизнь».
Именно в этом заключаются подлинность, «революционность» взглядов тургеневского героя, его нравственное превосходство над Павлом Петровичем Кирсановым. «Нужен ли я России?» - вопрошает Базаров. Нужен, таков ответ. Кроме того, Базаров был представителем только-только зарождающейся революционной демократии, он был первым, а первым быть всегда нелегко.
В спорах Базарова с Павлом Петровичем раскрываются самые замечательные черты главного героя: зрелость ума, глубина суждений. Даже в смерти Базарова присутствует некая спорная ситуация. Как человек с такими надеждами на будущее, с таким чувством собственного достоинства мог столь нелепо погибнуть из-за собственной беспечности?
Трагический смысл образа воссоздает Тургенев в Базарове: одиночество, непринятие окружающего мира, душевный разлад - все это сочетает в себе один герой. Это тяжелая ноша, которую не каждому дано нести с тем чувством собственного достоинства, какое присуще Базарову. Тургенев считал, что время Базаровых еще не пришло. Но в то же время он преклонялся перед мужеством Базарова, его душевной стойкостью.

Проблема отсутствия взаимопонимания между представителями различных поколений является древней, как мир. «Отцы» осуждают и не понимают собственных «детей», а те пытаются любой ценой отстоять собственные позиции, начисто отвергая все положительное, что было накоплено предыдущим поколением. В моем сочинении речь пойдет о романе Тургенева «Отцы и дети» как об одном из наиболее ярких «отголосков» актуальной и в наши дни проблемы «отцов» и «детей».
Уже в самом названии писатель определил главную задачу своего произведения. Евгений Базаров пытается отстоять свою жизненную позицию. Молодой человек отрицает все то, что не представляется лично ему нужным и интересным. В эту категорию входят стихи, музыка, искусство.
Образ Базарова - это типичный образ демократа-разночинца. Евгений обладает всеми качествами, свойственными этой группе. Безусловно, он очень трудолюбив. Причем его материалистический взгляд на окружающую действительность в совокупности с трудолюбием представляется положительным качеством. Так что нельзя отрицать, что поколение «детей» может принести пользу обществу.
Часто проблема «отцов и детей» обусловлена тем, что представители поколений критикуют и осуждают действия и убеждения друг друга. Цель критики - доказать несостоятельность и бесполезность для общества, которые якобы свойственны другому поколению. Таким образом, «отцы» осуждают «детей», а «дети» - «отцов», причем главным обвинением является обвинение в несостоятельности.
У главного героя романа - Евгения Базарова - удивительная сила воли, цельный характер, глубокий ум, редкое трудолюбие. Но вместе с тем в этом образе немало недостатков. Причем Тургенев специально сгущает краски, показывая отрицательные стороны Базарова, а в его лице - недостатки поколения демократов-разночинцев шестидесятых годов.
К недостаткам поколения «детей» можно отнести демонстративное безразличие к искусству, эстетике, музыке и стихам. Также не украшает молодое поколение безразличие к романтике человеческих чувств и отношений, куда относится и любовь. В поведении подражателей Базарова много грубости и пошлости.
В романе образ молодого нигилиста Базарова противопоставляется образу человека совершенно другого поколения - Павла Петровича Кирсанова. Павел Кирсанов - настоящий идеалист, он является типичным представителем либерального дворянства. Когда Базаров узнает историю Павла Петровича, то дает ей свою жесткую характеристику: «Человек, который всю свою жизнь поставил на карту женской любви и, когда ему эту карту убили, раскис и опустился до того, что ни на что не стал способен, этакой человек - не мужчина, не самец».
Базаров спорит с Павлом Петровичем о науке, чувствах, жизни народа, проблемах развития общества в целом и страны в частности и многом другом. Базаров олицетворяет собой поколение демократов, а Павел Петрович - поколение либерального дворянства. У каждого поколения есть свои идеалы, которые они и отстаивают. Базаров говорит, что «порядочный химик в двадцать раз полезнее всякого поэта». Естественно, что такое мнение идет вразрез со склонностью к романтике и сентиментальности Павла Петровича.
Базаров не приемлет лжи и притворства, он искренен, и в этом заключается еще одно его отличие от поколения либералов, для которых притворство, позерство было чем-то само собой разумеющимся. Не желая понимать, что смена одного порядка другим закономерна и неизбежна, Павел Петрович с готовностью защищает старый порядок, против чего и возражает Базаров.
Споры между Базаровым и Павлом Кирсановым ясно показывают, что согласие и понимание между этими представителями разных поколений просто невозможны. Дуэль между Базаровым и Кирсановым является еще одним доказательством невозможности мирного сосуществования. Конфликт между поколениями приобретает глобальные масштабы.
Время неумолимо идет вперед, и последнее слово остается за «детьми». В романе ясно прослеживается мысль о том, что в споре между Павлом Петровичем Кирсановым и Базаровым победителем оказывается последний.

Русский писатель И. С. Тургенев - автор замечательных романов и рассказов - провел свое детство в имении матери Спасском-Лутовинове, которое располагалось в живописнейшем месте Орловской губернии.
«Я родился и вырос в атмосфере, где царили подзатыльники, щипки, колотушки, пощечины и прочее, - вспоминал писатель. - Ненависть к крепостному праву уже тогда жила во мне».
И действительно, Тургенев, еще будучи ребенком, понял все тяготы крепостного права и поклялся себе всю жизнь бороться с этим явлением русской действительности.
В детстве Тургенев дал Аннибалову клятву: «В моих глазах враг этот имел определенный образ, носил известное имя: враг этот был - крепостное право.
Под этим именем я собрал все, против чего я решил бороться до конца - с чем я поклялся никогда не примиряться».
Кроме произведений, обличающих крепостное право, Тургенев является автором замечательных повестей и рассказов, посвященных красотам и прелестям родной русской природы и, конечно, человека - венца этой самой природы.
Впечатления, вынесенные из поры жизни, проведенной в Спасском-Лутовинове, нашли свое отражение в цикле рассказов «Записки охотника».
По словам великого русского общественного деятеля, писателя и замечательного критика И. А. Гончарова, «Тургенев, создавший в «Записках охотника» ряд живых миниатюр крепостного быта, конечно, не дал бы литературе тонких, мягких, полных классической простоты и истинной реальной правды очерков мелкого барства, крестьянского люда и неподражаемых пейзажей русской природы, если б с детства не пропитался любовью к родной почве своих полей, лесов и не сохранил в душе образа страданий населяющего их люда!»
В семье Тургеневых любили книги и природу. Сам писатель, будучи еще мальчиком, часто убегал в лес и часами мог любоваться красотами русской природы. Все впечатления, которые получил будущий писатель от общения с малой родиной, он отразил в своих романах, рассказах и повестях.
«Записки охотника» - это книга о народе.
В «Записках охотника» природа, крестьянский быт, тяготы жизни в условиях крепостного права занимают одно из основных мест.
Главное, что влечет читателя к этому циклу рассказов Тургенева, - сложная, составленная из многих рассказов и вместе с тем целостная картина России, освещенная вдумчивым, любовным и поэтическим чувством писателя к родной природе, родной земле, наполненная неотступной думой о настоящем и будущем ее талантливого народа.
Образы крестьян, измотанных сложным и непосильным бытом, скованных жестокими законами крепостного права, сочетаются с картинами родной природы.
Природа в «Записках охотника» рассматривается автором и воспринимается читателями как что-то родное, живое, что требует к себе особого внимания, бережного и трепетного отношения.
На первый взгляд может показаться, что природа в этих рассказах - это всего лишь фон, но природа здесь - это нечто более глубокое, сильное, что позволяет русским людям выживать в любых, даже самых нечеловеческих, условиях. Как сам автор любил и уважал природу, так любят и уважают ее герои его рассказов.
Обаятельные, овеянные поэзией образы русских крестьян в «Записках охотника» (ребятишек из рассказа «Бежин луг», народного певца Якова Турка из рассказа «Певцы», крестьян Хоря и Калиныча из одноименного рассказа) противопоставляются образам душевладельцев - людей глубоко безнравственных, умственно ограниченных и жестоких.
А природа в этих рассказах выступает как нечто вечное и примиряющее. Она является наблюдателем и одновременно с этим источником, откуда герои черпают свою силу и вдохновение.

Каждый писатель имеет свою записную книжку, в которую в течение всей жизни заносит свои мысли, заметки, наблюдения. Записи из такой книжки и стали последними произведениями Ивана Сергеевича Тургенева. Он опубликовал их под названием «Стихотворения в прозе». Некоторые стихотворения в прозе впоследствии вошли в состав отдельных романов и повестей, но большинство из них известны читателям в качестве самостоятельных произведений.
Они не имеют рифмы, записываются не так, как мы привыкли записывать стихи, но тем не менее являются настоящими лирическими произведениями, то есть доносящими до нас мысли и чувства автора. Некоторые из них навеяны сиюминутными впечатлениями, как «Близнецы», а другие рождены после длительных раздумий, как «Два богача».
В стихотворении «Два богача» Тургенев сравнивает двух людей: мультимиллионера Ротшильда и мужика, главу крестьянского семейства. Автор рассказывает о том, как богач Ротшильд из громадных своих доходов уделяет тысячи на воспитание детей, на лечение больных, и тут же рисует убогое крестьянское семейство, которое еле-еле сводит концы с концами, но тем не менее принимает сироту-племянницу в свой разоренный домишко. Все смогли бы копейку подать, когда она имеется, а вот попробуй недоесть и недоспать, но последний грош сироте отдать. Легко ли?
Второе произведение - «Близнецы» - это ситуация, наблюдаемая автором. Родные люди, как две капли воды походящие друг на друга - и вдруг... необыкновенная ненависть по отношению друг к другу. Как такое возможно? Их лица «сверкали и грозились», слышались бранные слова, «произнесенные одинаковым голосом». Если уж не находят общий язык братья, то что же может произойти на свете? Тургенев признается, что, глядя на них, становится жутко и страшно.
Одним из самых значимых, на мой взгляд, является стихотворение в прозе «Русский язык». Каждый народ неповторим, он отличается своей историей, своими обычаями и традициями. Конечно, любой народ имеет свой неповторимый язык, который отличает его от других наций.
Родной язык имеет большое значение для любого писателя, ведь с его помощью автор выражает свои мысли, получает возможность достучаться до читателя, рассказать ему о проблемах и вопросах этого мира. Многие писатели, поэты задумывались над тем, что значит для них самих и для России в целом русский язык. Эта проблема волновала и И. С. Тургенева, который выразил свои мысли в стихотворении в прозе «Русский язык».
В России постоянно происходят перемены, тяжело переносимые ее народом. Это случается в наше время, это было и во времена Тургенева. Естественно, это не может не волновать писателя, настоящего сына своего отечества. Единственное, что, по его словам, дает силы, - это русский язык. «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины - ты один мне поддержка и опора, - пишет он. - Не будь тебя - как не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома».
Русский язык для Тургенева - «великий, могучий, правдивый и свободный». Он вдохновляет писателя, дает ему силы жить и творить. Мне кажется, русский язык оставляет отпечаток и на всех нас: мы такие, какие есть, потому что разговариваем по-русски.
Писатель беспокоится о судьбе страны, судьбе ее народа, его будущем. И именно язык - «такой язык» - дает ему силы надеяться на лучшее. Автор считает, что язык отражает наш народный характер: «Нельзя не верить, чтобы такой язык не был дан великому народу!»
Язык многое рассказывает о его носителях. Читая произведения, написанные на каком-либо языке, мы знакомимся с культурой народа, его историей и традициями. Мы создаем у себя в душе образ этого народа, и все это совершается через язык.
Совершаются великие события, живут и умирают люди, яркие мысли рождаются и забываются, но в культуре народа, человечества все они будут жить вечно благодаря языку. Народ живет благодаря тому, что имеет свой неповторимый язык. Мне кажется, эту мысль хотел донести до читателя И. С. Тургенев: «Язык - главное богатство народа!»

Роман «Обломов» явился вершиной творчества Ивана Александровича Гончарова. Он был опубликован в 1859 г. в журнале «Отечественные записки». Произведение сразу встретило признание. Л. Толстой писал: «”Обломов” - капитальнейшая вещь, какой давно, давно не было... я в восторге от "Обломова” и перечитываю его еще раз».
Роман Гончарова - это своеобразное психологическое исследование российского дворянства второй половины XIX в. В нем красочно изображено явление, сформировавшееся за века существования русского крепостного права. На примере главного героя Ильи Ильича Обломова автор показывает, насколько уродует человеческую психологию возможность жить за счет других.
На страницах романа появляется меткая характеристика: обломовщина. Слова, образованные таким образом от фамилий, раньше обозначали некие социальные катаклизмы: Емельян Пугачев - пугачевщина, князь Хованский - хованщина. В XIX в. таким же образом именовались большие социальные беды, глобальные пороки общества, подмеченные и описанные литераторами. Обломовщина - явление чрезвычайно распространенное, типичное, благодаря чему и слово, его определяющее, осталось в русском языке. Обломовщина - это лень, патологическая бездеятельность, пассивность. Жизнь человека, предавшегося обломовщине, проходит как во сне. Разумеется, это ужасно. Это плохо в первую очередь для самого человека. Откуда же берутся обломовы и обломовщина?
Это автор с глубокой психологической достоверностью описал в главе о детстве Ильи Ильича. Он никогда ни в чем не нуждался, малейшее его желание предупреждалось, а вот излишняя деятельность наказывалась: слишком родители боялись, что с ребенком что-нибудь случится. Его родная деревня Обломовка - сущее сонное царство.
И вот, некогда живой и резвый ребенок, Илья превратился в лентяя, приросшего к дивану, не вылезающего из шлафрока. Казалось бы, он не глуп и мог бы взяться за дело, приносить пользу, но сам он не видит смысла менять свой образ жизни. Зачем? Он действительно неглуп и наблюдателен, он видит пустоту и глупую суету светской жизни: «Где же тут человек? На что он раздробляется и рассыпается?» Обломов понимает также, что человек, посвятивший себя карьере, «и слеп, и глух, и нем для всего остального». Герой всегда находит оправдание для своей лени и бездеятельности в том, что, лежа на диване, он «сохраняет человеческое достоинство и свой покой».
Илья Ильич гордится своим ничегонеделанием, презирая труд. Он не только не сделал ничего полезного, но даже «ни разу не натянул себе чулок на ноги...».
Все же желание сделать что-нибудь непременно великое появляется у Ильи Ильича. Но он не знает, с какой стороны взяться за дело, так как не имеет никакой привычки ни к какому труду.
Заметим, что Обломов не вдруг появился в русской литературе. Обломову предшествуют Онегин и Печорин. Можно подумать, что не может быть общего между растолстевшим лентяем и светским Онегиным, Печориным, человеком великих страстей. Но тем не менее это явления одного порядка. Онегин и Печорин скучали, не могли найти применения своей энергии. А вот Обломов уже приспособился. Так же, как Печорин тоскует о своем утерянном предназначении, Обломова никогда не покидает мысль: «А хорошо бы, если бы вот это сделалось». Вот как трансформировались со временем великие устремления Печорина! Сам Гончаров говорит об Илье Ильиче: «...он любит помечтать и ужасно боится момента, когда мечтания придут в соприкосновение с действительностью. Тут он старается взвалить дело на кого-нибудь другого, а если нет никого, то на авось...»
Илья Ильич знаменует собой обломок той действительности, которая легла в основу всего романа. Автор показывает, как постепенно формировался обломовский тип, что он не случаен. Обломовщина - это не образ жизни одного человека, а состояние общества, при котором подавляются все светлые начала и гуманность, а также нравственность. Косность, инертность, леность мысли - идиллия сонного царства, ее символом является послеобеденный сон обломовцев - «истинное подобие смерти ».

Очень часто люди бывают излишне снисходительны к себе, поэтому не обращают внимания на маленькие и большие слабости, которым поддаются.
Именно так и произошло с главным героем романа «Обломов». Илья Ильич от природы не был деятельным и активным человеком, хотя у него были все предпосылки для того, чтобы не прозябать, лежа на диване, а стремиться к чему-нибудь.
Детство Ильи Ильича можно с полным правом назвать счастливым периодом. Мальчик был окружен всеобщей любовью и заботой. Обычно счастливые и жизнерадостные дети вырастают в очень активных людей, не желающих превращать свою жизнь в однообразное и серое существование. Но маленький Илья был испорчен чрезмерно навязчивой заботой, ему не было позволено проявлять какую-либо свободу.
Мать героя «отпускала гулять в сад, по двору, на луг, с строгим подтверждением няньке не оставлять ребенка одного, не допускать к лошадям, к собакам, к козлу, не уходить далеко от дома, а главное, не пускать его в овраг, как самое страшное место в околотке, пользовавшееся дурною репутацией». Можно легко себе представить, каким вырастет ребенок, которому в детстве было запрещено проявлять свою волю. Постепенно у него начинает пропадать интерес к познанию нового. Обломов беззаботен и беспечен. В юности подобные качества можно простить, но по мере взросления человека должна появиться ответственность за собственную судьбу. Между тем сам Илья Ильич абсолютно ни к чему не стремится, поэтому не несет абсолютно никакой ответственности за свою жизнь.
И постепенно ему, действительно, все становится безразлично. В детстве Илья очень любил слушать сказки няни. И, очевидно, настолько близок и понятен для него был сказочный вымысел, что по мере взросления он никак не может избавиться от своей совершенно ненужной и никчемной мечтательности. «Взрослый Илья Ильич, хотя после и узнает, что нет медовых и молочных рек, нет добрых волшебниц, хотя и шутит он с улыбкой над сказаниями няни, но улыбка эта неискренняя, она сопровождается тайным вздохом: сказка у него смешалась с жизнью, и он бессильно грустит подчас, зачем сказка не жизнь, а жизнь не сказка».
Мечта помогает человеку идти вперед, добиваться нового, совершать удивительные открытия, но она же может оказаться единственным достижением, на которое способен человек. Именно так и произошло с Обломовым. Он проводит дни в бесплодных мечтаниях, ни о чем более не задумываясь.
Илья Ильич подменяет реальную жизнь вымышленной. Постепенно он теряет силы, потому что бездействие подтачивает человека изнутри, делает его слабым и безвольным. Характер человека формируется в столкновении с трудностями, а именно трудностей больше всего боялся Илья Ильич. Достаточно вспомнить его отношение к службе. Илья Ильич хотел бы, чтобы служба была чем-то вроде необязательного и необременительного занятия.
Обломов любой ценой старается освободить себя от обязанностей. Достаточно вспомнить, что однажды Илья Ильич ошибся и отправил важные документы не в тот город. Когда стали искать виновного, «Обломов не дожидался заслуженной кары, ушел домой и прислал медицинское свидетельство».
Обломов ловко ушел от ответственности, он просто покинул свою службу с намерением никогда туда не возвращаться. Существенно ли Обломов отличается от большинства людей? Безусловно, лень, апатия и инертность в той или иной степени свойственны многим. Однако людям все равно приходится сталкиваться с реальной действительностью, бороться с трудностями, чтобы в результате отпраздновать успех или потерпеть поражение. Именно в этом и заключается смысл жизни человека.
Парадоксально, что в недолгий период службы, когда Обломов был испуган необходимостью тратить много времени на работу, его беспокоила мысль: «Когда же жить? Когда жить?» Его пугало, что постоянные обязанности отнимут у него личное время, лишат радости и полноты жизненных ощущений. Но когда Обломов оставил службу, то ничего хорошего и интересного в жизни его не появилось. Он стремился к свободе, для того чтобы «жить», но в то же время отказывался от реальной, полнокровной и яркой жизни.

Роман И. А. Гончарова «Обломов» заставляет читателя задуматься о смысле жизни. Кто такой Илья Ильич Обломов? Жизнь Обломова пуста и бессмысленна. Да можно ли назвать его существование жизнью? У Ильи Ильича нет никаких стремлений, каждый его день похож на предыдущий. Он пребывает в своем растительном существовании, не отвлекаясь ни на что.
Обломов ни болен, ни разочарован в жизни. Просто ему удобно жить так, как он живет, - в полном бездействии. Он целыми днями лежит на диване в своем халате из персидской материи.
Причем «лежанье у Ильи Ильича не было ни необходимостью, как у больного или как у человека, который хочет спать, ни случайностью, как у того, кто устал, ни наслаждением, как у лентяя: это было его нормальным состоянием».
Как может быть бездействие нормальным состоянием человека? Жизнь человеческая - это постоянное движение, постоянный поиск чего-то нового, постоянное стремление что-то сделать. Один человек не в состоянии изменить мир, к тому же далеко не каждому удается совершить что-то значительное. Но ведь смысл совсем не в том, чтобы совершить великое открытие или изменить мир.
На долю каждого человека выпадает определенная необходимость справляться с повседневными делами. Без этого вся жизнь тускнеет, абсолютно утрачивая всяческий смысл. Достаточно вспомнить запущенную комнату Ильи Ильича, чтобы констатировать, что уважающий себя человек не должен допускать такого. «Комната, где лежал Илья Ильич, с первого взгляда казалась прекрасно убранною... Но опытный глаз человека с чистым вкусом одним беглым взглядом на все, что тут было, прочел бы желание только кое-как соблюсти dekorum неизбежных приличий, лишь бы отделаться от них... По стенам, около картин, лепилась в виде фестонов паутина, напитанная пылью; зеркала вместо того, чтоб отражать предметы, могли бы служить скорее скрижалями для записывания на них, по пыли, каких-нибудь заметок на память...»
Илья Ильич не может заставить работать даже собственного слугу, разве под силу ему значительные изменения в своей родной деревне Обломовке? Но Обломов, лежа на диване, постоянно строит радужные планы относительно переустройства в деревне. Все мечты и планы Обломова совершенно оторваны от жизни. Можно ли назвать Обломова мечтателем? Конечно, можно. Несомненно, что Обломов является удивительно беспечным человеком. Он не задумывается о собственном благополучии, его устраивает абсолютно все. И именно это делает его счастливым. Он не приемлет суеты, общество утомляет его. Он живет в собственном мире, и, несмотря на лень и безразличие к окружающей жизни, внутренний мир его достаточно богат. Получается двойственная картина. С одной стороны, Обломова можно назвать счастливым человеком, потому что счастье - это прежде всего гармония с собой и с окружающим миром. А жизнь Обломова очень гармонична. Он ни о чем не жалеет, доволен собой.
С другой стороны, совершенно справедливо можно назвать Обломова несчастным человеком. Его жизнь пуста, его ничто не радует, он постоянно пребывает в полусне. Его не тревожат яркие чувства и переживания.
Илья Ильич, в сущности, абсолютно беспомощен. Он привязан к своему слуге Захару, и в этой привычке раскрываются его консерватизм и нежелание что-либо менять. Обломов инертен и апатичен. Он не меняет свою жизнь, потому что она его полностью устраивает. Мимо него проходит бурный жизненный поток (череда дел, любовь, возможность семейного счастья, возможность блистательной карьеры), а он все лежит на своем диване, погруженный в заоблачные грезы.
Трагедия Обломова заключается именно в этом нежелании выглянуть за узкие рамки своего внутреннего мира. Ему безразлично, как он выглядит, какое впечатление производит на окружающих, безразлично, что было вчера и что будет завтра.
Постоянно пребывая в бездействии, человек деградирует. С Обломовым именно это и происходит. В его жизни не остается ничего, что можно было бы назвать словом «смысл». Постепенно пропадает всякое желание что-то делать, и человек застывает физически и духовно. Роман Гончарова «Обломов» заставляет читателя понять, насколько тягостной может стать бессмысленная жизнь.

Судьба Катерины в драме «Гроза» вызывает жалость и вместе с тем уважение. Эта простая русская женщина отличается от людей, окружавших ее, не только своей несчастной судьбой и страшной кончиной, но и редкими духовными качествами. Русские критики окрестили ее «лучом света в темном царстве». Почему, если она не смогла ничего изменить и ушла из жизни как побежденная?
Изначально Катерина - сильный духовно человек, с богатым оригинальным воображением. Благодаря воспитанию ее мечты были устремлены в русло религиозности. Но Катерина умела поэтично переосмыслить церковные истины. Так, ей часто снились райские сады и птицы, а когда она входила в церковь, видела ангелов.
Религиозность Катерины и делает ее уязвимей (она не может лгать, так как это грех), и в то же время дает ей силу правды в неявной борьбе с ханжой Кабанихой. Любовь к Борису сталкивает Катерину один на один с «темным царством», хотя она и не воспринимает свой протест как возмущение против существующей системы. И тем не менее для каждого жителя Калинова очевидно одиночество Катерины в их «темном царстве».
Оно подчеркнуто композицией произведения. Катерина - единственный герой, не имеющий пары (в отличие от пар Кабанова - Дикой (богачи-самодуры), Тихон - Борис (их слабовольные рабы), Варвара - Кудряш (удачно приспособившиеся). Катерина по своему происхождению - чужой в Калинове человек.
Катерина - высшее, самое поэтическое воплощение идей и принципов патриархального мира. Не случайно ее образ явно был навеян автору образами русской поэзии. Мотив стремления Катерины к Борису, своему «погубителю» как будто заимствован из народной песни («Ты убей, загуби меня со полуночи...»): « Зачем ты пришел? Зачем ты пришел, погубитель мой?»; «Зачем ты моей погибели хочешь?»; «Ты меня загубил!». Каким же сильным должно быть ее чувство, если она во имя него идет на верную гибель! «Не жалей, губи меня!» - восклицает она, решившись ответить Борису взаимностью. И постепенно Катерина приходит к выводу: «Уж коли мне здесь опостылеет, так не удержат меня никакой силой. В окно выброшусь, в Волгу кинусь.»
Но патриархальный мир вокруг уже не таков, каким он является в душе Катерины. Нарастает ком противоречий, и, наконец, в Катерине уже не остается ничего схожего с тем, что окружает ее.
В первом явлении, вслушиваясь в диалог Кулигина и Тихона, мы представляем себе Катерину как покорную жертву, человека со сломанной волей и растоптанной душой. «Маменька ее поедом ест, а она как тень какая ходит, безответная. Только плачет да тает как воск», - говорит о жене Тихон.
Мы готовы увидеть бессильную жертву, но на сцене является человек, способный мечтать, любить; еще способный жить. Она человек с сильным, решительным характером, с живым, вольнолюбивым сердцем. Из дому она убежала, чтобы проститься с Борисом, не побоявшись кары за этот поступок. Она не только не прячется, не таится, но «громко, во весь голос» зовет любимого: «Радость моя, жизнь моя, душа моя, люблю тебя! Откликнись!»
Последний монолог Катерины рисует ее внутреннюю победу над силами «темного царства». «Опять жить? Нет, нет, не надо... нехорошо!» Характерно здесь слово «нехорошо»: жить под игом Кабанихи, с точки зрения Катерины, противоестественно и безнравственно: «А поймают меня, да воротят домой насильно...» «Ах, скорей, скорей!» Жажда освобождения торжествует и над темными религиозными представлениями. Катерина проникается убеждением в своем праве на свободу чувства, на свободу выбора между жизнью и смертью. «Все равно, что смерть придет, что сама... а жить нельзя!» - размышляет она о самоубийстве, которое с точки зрения церкви является одним из самых страшных грехов. Но она нашла в себе силы подвергнуть сомнению это представление: «Грех! Молиться не будут? Кто любит, тот будет молиться...»
Как гроза в жаркий летний день приносит прохладу, так и после смерти Катерины в жертвах «темного царства» просыпается чувство собственного достоинства и стремление вырваться из унизительного положения. Варвара и Кудряш бегут из Калинова. Кулигин обращается к собравшимся на берегу с упреком. Даже Тихон находит силы обвинить свою мать: «Вы ее погубили! Вы! Вы!»
Смерть Катерины, как солнце, осветила «темное царство» со всеми уродливыми обитателями.
В сорока оригинальных пьесах Островского из современной ему жизни практически нет героев-мужчин. Героев в смысле положительных персонажей, занимающих центральное место в пьесе. Вместо них у Островского героини - любящие, страдающие души. Катерина Кабанова - одна из их множества.

В пьесе «Гроза» драматург показывает нам быт и нравы приволжского города Калинова. Это одно из тех мест, где живут простые русские люди, причем живут так же, как с незапамятных лет жили их предки.
Основную массу жителей составляют купечество, мещанство, богатые и бедные крестьяне. Есть и местные чудаки вроде изобретателя-самоучки Кулигина, которые, несмотря на свои умения и личные достоинства, не пользуются большим уважением. Здесь в чести религия и домостроевские правила, которыми пользуются и по сей день, считая образцом на века. Под псевдонимом Калинов может скрываться и Нижний Новгород, и Самара, и любой безымянный городишко, каких на Волге множество. Важно, что город этот типичный. Именно он и является тем «темным царством», где правят бал первобытная дикость и жестокие нравы.
Каковы же лица этого города? Вот Дикой - «значительное лицо», богатый купец. Знакомые говорят о нем почти с уважением: «Уж такого-то ругателя, как у нас Савел Прокофьич, поискать еще. Ни за что человека оборвет». Ему дана говорящая фамилия: он в самом деле своими поступками больше напоминает дикого зверя, нежели человека.
Тут же мы слышим и о Кабанихе и понимаем, что они с Диким «одного поля ягоды». В самом деле, у них масса общего.
Кабаниха тоже любит отыграться на окружающих, придравшись к любой мелочи. Ее прозвище также вызывает зоологические ассоциации.
Кулигин - представитель местной «интеллигенции». Это простой человек, но по стилю речи можно догадаться, что он либо получил определенное образование, либо имел возможность общаться с просвещенными людьми. Он один из немногих осознает ту атмосферу, которая сложилась в городе. Он прямо говорит о необразованности и невежестве масс, невозможности честным трудом заработать деньги, выбиться в люди из-под кабалы знатных и важных лиц в городе. Они живут вдали от цивилизации и не очень-то к ней стремятся. Сохранение старых устоев, страх перед всем новым, отсутствие всякого закона и власть силы - вот закон и норма их жизни, вот чем живут и довольствуются эти люди. Они подчиняют себе всех, кто их окружает, подавляют всякий протест, любое проявление личности.
Власть в городе принадлежит людям богатым и необразованным. Для них не существует общих законов, они создали свои и заставляют остальных жить в соответствии с ними. Это деспоты, причем как в жизни, так и в семье. Мы видим беспрекословное подчинение Тихона своей матери, а Бориса - своему дяде. Но если Кабаниха бранит «под видом благочестия», то Дикой ругается так, «как с цепи сорвался».
Поражает их бессердечие по отношению не только к зависимым от них людям, но и к своим родным. А самое страшное - то, что их жестокость абсолютно бесцельна. Кабаниха делает вид, что стремится поддерживать высокие нравственные идеалы, воплощенные в религии, а на деле попирает все мыслимые и немыслимые законы. Дикой же и вовсе действует во имя собственного сиюминутного хотения, порой странного даже для него самого.
У этих властителей есть и те, кто невольно помогает им осуществлять их господство. Например, это Тихон, который своим молчанием и слабоволием только способствует укреплению власти матери. Это Феклуша, необразованная, глупая странница, сочинительница всяких небылиц про цивилизованный мир. Это горожане, обитающие в этом городе и смирившиеся с такими порядками. Все они вместе и являются тем «темным царством», которое представлено в пьесе.
Островский показывает своему зрителю нечто вроде диковинного зверинца, где собраны самые странные и страшные создания. Хотелось бы, чтобы человек, увидавший себя в Диком или Кабанихе, одумался, пересмотрел свою жизнь, но наверняка это почти не помогает. Ведь и в наше время есть свои Дикие, которые без причины мучат подчиненных им людей, есть свои Кабанихи, проповедующие ложные моральные законы, принося только страдания окружающим. Классики уже написали о них. Обидно то, что такие люди не читают хороших книг.

Я открываю драму и на первой же странице после небольшого списка действующих лиц читаю: «Действие происходит в городе Калинове, на берегу Волги, летом».
Именно в этом маленьком живописном городке, которого не существует на географической карте, и разразится ужасная гроза. И не важно, что такого города не существует в действительности, потому что события, происходящие в нем, могли произойти везде, где угодно.
Все ближе знакомясь с главными людьми города, ясно понимаешь, что никакие красоты природы не способны смягчить той тирании и жестокости, которые позволяют себе купец-самодур Дикой и Кабаниха.
«Вот какой, сударь, у нас городишко! Бульвар сделали, а не гуляют. Бедным гулять, сударь, некогда, у них день и ночь работа. А богатые-то что делают?.. У всех давно ворота заперты, и собаки спущены, чтоб люди не видали, как они своих домашних едят поедом да семью тиранят. И что слез льется за этими запорами, невидимых и неслышимых!» - так описывает Кулигин город, красотами которого он любуется на протяжении уже многих лет.
В семье Марфы Игнатьевны Кабановой и живет Катерина. Очень рано отданная замуж за человека, которого она не любит, Катерина чахнет от тоски. Свободолюбивая и горячая по своей натуре, она резко отличается от тех обитателей Калинова, которые не мыслят своей жизни без притворства и обмана: «...Отчего люди не летают так, как птицы? Знаешь, мне иногда кажется, что я птица. Когда стоишь на горе, так тебя и тянет лететь. Вот так бы разбежалась, подняла руки и полетела». Но взлететь Катерина не может - застойное и душное существование накрепко связало ее широкие крылья.
В доме Кабановой Катерина медленно увядает, словно цветок, лишенный влаги и свежего воздуха. С грустью вспоминает несчастная девушка о днях своей юности, проведенных в родительском доме: «Такая ли я была! Я жила, ни об чем не тужила, словно птичка на воле. Точно бывало я в рай войду и не вижу никого, и время не помню, и не слышу, когда служба кончится».
О духовной чистоте и близости Богу говорят и сны Катерины: «А какие сны мне снились, Варенька, какие сны! Или храмы золотые, или сады какие-то необыкновенные, и все поют невидимые голоса, и кипарисом пахнет, и горы и деревья будто не такие, как обыкновенно, а как на образах пишутся».
Здесь же все не так. Даже Бог здесь другой: из доброго и милосердного друга он превратился в жестокого старика, который вызывает не любовь, а только страх. Вся жизнь построена на «Домострое», основным законом которого является слепое и беспрекословное подчинение Богу, родителям, мужу. Атмосфера накалена до предела, в воздухе уже пахнет грозой. Катерина это прекрасно понимает: «...Что-то со мной недоброе делается, чудо какое-то! Никогда со мной этого не было. Что-то во мне такое необыкновенное. Точно я снова жить начинаю, или... уж и не знаю... Лезет мне в голову мечта какая-то. И никуда я от нее не уйду... Перед бедой перед какой-нибудь это!»
Полюбила Катерина первый раз в жизни и всю себя без остатка отдала этому прекрасному чувству. Но счастье ее длилось недолго, всего несколько дней, а потом наступила расплата. Катерина осталась одна, ее возлюбленный Борис оказался слабым и безвольным человеком, неспособным защитить ни себя, ни любимую женщину. Но даже в последние минуты жизни Катерина думает о нем, обвиняя себя в его погибели: «За что я его в беду ввела? Ведь мне не легче от того! Погибать бы мне одной! А то себя погубила, его погубила, себе бесчестье - ему вечный покор». Борис же только льет слезы и молит: «Только одного и надо у Бога просить, чтоб она умерла поскорее, чтоб ей не мучиться долго».
Катерина не смогла долго скрывать свою любовь, потому что ложь и притворство так и не сумели найти место в ее горячем сердце. И под раскаты грома несчастная женщина во всем призналась мужу и свекрови. Катерина всегда боялась грозы: «Не то страшно, что убьет тебя, а то, что смерть тебя вдруг застанет, как ты есть, со всеми твоими грехами, со всеми помыслами лукавыми». Эта последняя в жизни Катерины гроза очистила ее душу, смыла тот грех, тяжесть которого оказалась невыносимой. Катерина выбрала смерть: «Опять жить? Нет, нет, не надо... нехорошо! И люди мне противны, и дом мне противен, и стены противны! Не пойду туда! Нет, нет, не пойду...». Такая жизнь была для Катерины слишком душной, и свой последний приют она нашла в быстрых волнах Волги.

Женский образ в русской литературе многолик и многогранен. Немало выдающихся русских писателей и поэтов почли за честь отобразить течение жизни через призму женской судьбы. Татьяна Ларина Пушкина и Анна Каренина Толстого, княжна Мери Лермонтова и сестры Прозоровы Чехова - каждая из женских судеб, раскрытых авторами с теплотой и любовью, по-своему отражает течение русской жизни на протяжении нескольких столетий...
Женщины в пьесах Островского зависят от окружающей их социальной среды. Это определяет конфликт в подавляющем большинстве пьес. Конфликт между желаемым и действительным, между тем, что «дозволено», и тем, что «не дозволено», определяет многое в построении женского образа Островским.
Как правило, главную героиню в пьесе непременно окружают героини второго плана. Они представляют собой как бы вариации на основную тему, отвечая на вопрос: «А что было бы, если бы героиня поступила не так, а иначе?» Это позволяет глубже взглянуть на события, происходящие с персонажами пьесы.
В связи с этим замечательны разнообразные и вместе с тем выступающие как одно целое маменьки Островского, пекущиеся о своих чадах, безраздельно любящие их, но зачастую не понимающие их желаний и возможностей. Это матушки Елены Карминой и Липочки Большовой, видящие счастье своих дочерей исключительно в замужестве (причем для них не важно, что это будет за муж, главное, чтобы «приличия» были соблюдены, а там уж «стерпится - слюбится»), Харита Игнатьевна Огудалова - несчастливая мать своих настрадавшихся дочерей, и даже мать Тихона Кабанова - страшная Кабаниха, по-своему безответно любящая своих сына и дочь, желающая им какого-то одного ей понятного счастья...
По-разному складываются судьбы их дочерей. Например, героиня «Женитьбы Белугина» сумела победить в себе мелкодворянское чванство и по-настоящему полюбить «не подходящего» ей по сословию мужа. Елена Кармина - одна из немногих героинь Островского, заслужившая свое женское счастье в полной мере.
У Липочки из пьесы «Банкрот, или Свои люди - сочтемся» другая судьба, как, впрочем, другая и мечта. Замужество для нее - лишь возможность уйти из-под угнетающей родительской опеки, выйти, что называется, «в свет» (при этом она в полной мере дитя своего сурового и нечуткого отца: не видя от него в детстве ласки и родительской доброты, она, естественно, не может ответить ему тем же, хладнокровно отправляя его в долговую яму ради собственного благополучия). За судьбу Липочки, ставшей Олимпиадой Самсоновной, можно не опасаться, ибо такие выживают в любых жизненных перипетиях... Однако самые яркие, наполненные женские образы, созданные Островским, говорят о том, что понятие счастья для женщины несовместимо с понятиями обмана, несправедливости, лжи себе и другим. Ни Катерина, ни Лариса Огудалова не смогли жить в неправде, обмане самих себя ради внешнего благополучия.
Катерина, живя в доме матери мужа, где все подчинено ханжеству Кабанихи, невозможности раскрытия истинного чувства, не умеет «выставиться» и «похвалиться», но готова всему подчиняться. Не видя со стороны мужа доброго к ней отношения (которое скрыто под маской страха перед матерью), Катерина безудержно ищет возможности любить и быть любимой. Борис для нее - это скорее быстро осуществляемая мечта, чем реальный человек. Он олицетворяет возможность свободы, полета, достижения счастья. Нереальность объединения своих желаний и окружающей ее действительности заставляет предельно честную с самой собой Катерину уйти из жизни. Ее смерть - это подтверждение ее силы и свободы, воли и независимости.
Протестом против подлости и низости, бесхарактерности и пресмыкания звучат и поступки, совершенные Ларисой Огудаловой. Это как ее отъезд с Паратовым за реку, так и отказ принять «помощь» зарвавшихся купцов - Кнурова и Вожеватова. Возможность оставаться самой собой (пусть брошенной, но любящей женщиной, не ставшей игрушкой в чужих руках) вполне оплачена Ларисой, ее смертью. Карандышев, пожалуй, пусть невольно, совершает один из самых честных поступков по отношению к Ларисе: он лишает ее жизни, тем самым не давая ей даже возможности пасть.
Образы женщин в творчестве Островского принадлежат к лучшим образцам русской литературы, знаменуя собой новый этап в драматургии.

ЛІТОПИС САМІЙЛА ВЕЛИЧКА ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО
Літопис козацького канцеляриста Самійла Васильовича Величка - найбільший за обсягом історичний твір свого часу, надрукований у Києві 1848-1864 рр. Унікальність цього наймонументальнішого твору історико-мемуарної прози ХXІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не тільки літопис (так умовно назвали його перші видавці), а й історичний, публіцистичний і художній твір. Разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки, "Історією Русів" Величків твір входить у корпус козацької історіографії, авторами якої є літописці-вчені, вихованці Києво-Могилянської академії, представники знаменитого "стану військових канцеляристів", який, за оцінкою М.Грушевського, прийшов "на зміну духовних представників київської схоластики першої половини XVIII ст. та загальноросійських ухилів її епігонів другої половини: він підготував національне українське відродження XIX століття" [1, с.216].
М.Грушевський заперечував проти включення пам'яток української історіографії до загальної суми творів київської схоластичної літератури і ще раз наголошував, що неувага до козацьких літописів - причина багатьох неточностей і прогалин у наших уявленнях про ті шляхи, якими прийшло українське відродження XIX ст. "Історичні перекази, ідеалізація національної боротьби за визволення, козацька романтика, старшинський автономізм, краєзнавчі зацікавлення відіграли в ньому величезну роль - це річ загальновизнана. Але як підготувала все це "література канцеляристів" XVIII ст., в яких формах, якими шляхами вона влилася до нього, яким чином вона сама утворилась і виробила ці аспекти - в цьому ще багато незрозумілого, що вимагає дослідження із самих низів - з рукописного матеріалу, і я хотів би про це нагадати" [1, с.223]. Окреслені М.Грушевським проблеми і сьогодні не з'ясовані як щодо козацьких літописів загалом, так і щодо Літопису Самійла Величка - твору, котрий порівняно з творами Самовидця та Грабянки дослідник назвав "незрівняно більш художнім" [1, с.220].
Саме М.Грушевський уперше заперечив традиційну, сформовану ще в 30-х роках думку про Літопис Величка як твір козацько-старшинський, осмислив причини, через які твір довгий час залишався маловідомим: "Незрівнянно більш художня повість Величка також, очевидно, не могла такою мірою задовольнити читача зі старшинського кола і залишилася без поширення протягом усього століття чи не тому, що автор мав на меті прославити, на шкоду городовому козацтву, Запорізьку Січ як охоронця справжніх козацьких переказів, а можливо, й через інші обставини, наприклад, великий обсяг твору, можливо, його дефектність" [1, с.220].
Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти на початку, в середині (1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність кінця першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої частин першого тому) видавці заповнили матеріалом із другого твору Величка - "Космографії", яку він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Двох аркушів бракує в другому томі, а третій том, як вважають дослідники, залишився незавершеним. Свій Літопис Величко довів до 1700 р., але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723 р.), у третьому томі згадуються події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували відлучення його від служби в Генеральній канцелярії. Більшість вчених вважає, що сталося це наприкінці 1708 р., коли був страчений Кочубей. Але історик М.Марченко вважав цю причину непереконливою: на його думку, Самійло Величко потрапив у немилість через Мазепу, за гетьманування якого був писарем. Однак до діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього відношення, бо тоді з літописцем розправились б значно жорстокіше [2, с.74]. Був надрукований Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирача рукописів Лаптєва. Під час друку був відшуканий ще один, пізніший список - у бібліотеці М.О.Судієнка, придбаний останнім від нащадків Г.Полетики, Саме в цьому списку дослідниками й були відшукані певні місця, яких не вистачало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленої частини твору Величка здійснена П.Г.Клепацьким у праці "Літопис Самійла Величка" (Полтава, 1926).
Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. До першого і другого томів знаходимо цікаві передмови, де Самійло Величко, на думку Д.Чижевського, розвиває "деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної методології" [3, с.302]. З'ясування специфіки останнього має надзвичайну вагу і позначене труднощами, які стоять перед дослідниками твору. Більшість із них солідарна в тому, що своєрідність Літопису Величка зумовлена предусім тим, що автор був літописцем-ученим. "З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням", - зазначив Д.Багалій [4, с.67]. Ще раніше В.Іконников дійшов висновку, що Величко, з одного боку, літописець-компілятор, а з другого - автор ученого твору, вченої праці [5, с.1589]. Повістяр-мемуарист Самійло Величко був вихованцем Києво-Могилянської академії. Отож, пишучи свій твір, він намагався дотримуватися основних засад, викладених у академічних, зразкових для його часу "Поетиці" та "Риториці" Ф.Прокоповича.
Висуваючи проблему, Ф.Прокопович стверджував, що справжній історик мусить уникати трьох небезпек: незнання, захоплення (або пристрасті) та легковажності [6, с.339]. Величко намагався дотримуватися й інших вимог: творити, не розраховуючи на те, щоб сучасники "тебе хвалили й поважали, а охопивши думкою все століття; писати "для прийдешніх поколінь", щоб про автора колись сказали: "це справді була вільна людина, і її розповідь цілком заслуговувала довір'я" [6, с.339]. Твір Величка вийшов друком більш як 100 років після смерті автора, який хоч і не розраховував на те, що твір таки дійде до читача (у той час надрукувати його було практично неможливо, поширити в копіях - дуже важко, адже він величезний), але постійно до нього звертався в передмовах і в самому Літописі, дбав про свого "читальника", мовби даруючи йому у винагороду за терпляче засвоєння надзвичайно складного документального матеріалу ще й цікаві вставні новели, поетичні оповідання, яскраві характеристики, описи природи, котрі своєрідно розцвічують повістування. "Красномовство - це головна риса Величчиного літопису, його стилю, його викладення, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших козацьких літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа" [7, с.59].
Наявність або домінанту художнього начала у творі простежують усі дослідники, але не завжди трактують це як перевагу літопису. Так, В.Іконнников вважав красномовство Величка недоліком: "У зв'язку з цим виклад відомої події, досить короткої у Самовидця і навіть Грабянки, розвивається в поширений опис, котрий не завжди узгоджується з істиною, що пояснюється тенденцією автора її "висловити", тобто викласти пишномовно або живописно. Така його розповідь про смерть Чаплинського, на невірність якої вказував ще Максимович" [5, с,1591]. Отже, Самійло Величко лише в загальних рисах дотримується ренесансно-класицистичних принципів, у першу чергу це стосується композиції, причинно-наслідкового зв'язку подій, чіткого усвідомлення явищ першорядного значення і менш важливих (як того й вимагають положення теорії). У поетиці та стилістиці Літопису, у засобах творення образів, у манері інтерпретації подій знаходимо розмаїття прикмет бароко - "вишуканого, надмірного й роздутого поетичного стилю", уникати якого в історичному творі настійно вимагав Ф.Прокопович. У бароковому стилі віднайшов літописець можливості для відповідного художнього відображення складного й суперечливого історичного процесу, зітканого з антиномічних подій, суперечливих фактів. Величку вдається майже постійно тримати читача в своєрідній напрузі - як почуттєвій, так і інтелектуальній, вражаючи його багатоплановістю зображуваного, епічним розмахом подій, мозаїчністю, універсальністю. Мова, стиль Літопису С.Величка по-бароковому строкаті, неоднорідні. Такою мовою, на думку дослідників [19, с.19], у той час не розмовляв ніхто. Стиль твору, як підкреслив Д.Чижевський, "досить сильно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорите про різні шари його стилю - "високий" стиль, що нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, а патетичних місцях Літопису; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший там, де Величко подає описи подій" [18, с.303].
Аналіз стильових особливостей Літопису Самійла Величка наводить на думку, що перед нами - нова для то ... Читать дальше »

Стислий переказ, виклад змісту

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ
(пр. 1545 —20-ті роки XVII ст.)

ПОСЛАННЯ ДО ЄПИСКОПІВ

(Уривки)

Твір починається з глузливого звернення до архієпископа Михайла та ще п'яти єпископів, які підписали унію:
«Вельможним їх милості панам». До автора «Послання» дійшов плід їхнього «подвигу, праці, ретельності і старання, писання під назвою «Оборона згоди з латинською церквою і вірою, що служить Риму». Характеризуючи своїх ідейних супротивників, як «піклувальників і будівничих тієї названої згоди, унії зміїної, як її зве руський народ», він запитує, де й хто з них виконував шість заповідей Христових: голодних нагодував, спраглих напоїв, мандрівних упокоїв, голих зодяг, хворим послужив, у темницях одвідував?..»
Чи не самі «їхні милості» чинять голодними і спраглими «бідних підданих», забирають пожертви на прогодування сиріт церковних та тягнуть з гумна стоги та ожереди. Разом із своїми слугами пожирають «отих труд і піт кривавий», горілки проціджувані курять, пиво добірне варять і «в прірву ненаситного черева вливають».
Тоді як самі єпископи об'їдаються, сироти церковні терплять від голоду і спраги, а піддані з дітьми змушені урізати собі пайку хліба, боячись, що не дотягнуть до нового урожаю.
Де вони голих одягали? Чи не самі забирають у людей коні, воли, вівці, податки грошові живцем здирають, у непогідь гонять на важку роботу. Самі ж «яко ідоли» на місці сидять, а якщо й трапиться того «трупа обідолотвореного» кудись перенести, то тільки на колисках, немов дома сидячи, переносяться.
Отак, висмоктавши з своїх підданих їхню кров, силу і працю, своїх прислужників у дорогі сукна вдягають, щоб приємним виглядом їх тішитись. Між тим у бідолашних людей немає навіть «сірячини путящої», аби наготу свою прикрити.
Єпископи повні мішки грішми золотими напихають, «а тії бідаки шеляга, за віщо сіль купити, не мають». Чи не для того вони єпископства домагались, щоб більше майна, маєтностей та прибутків у церкві Божої здобути? Щоб у достатках розкішних, «яку маслі плавати?»
Дочок вони багатим приданим єпископським наділяють, зятям титули найславніші надали.
Далі І. Вишенський наводить приклади розкішного життя та великих статків каштеляна Потія, архієпископа Рогози, який колись був лише небагатим шляхтичем, єпископа Кирила Терлецького, раніше простого попа.
Автор «Послання» аргументовано доводить, що його супротивники не йдуть за Христом. Вони пишаються своєю зверхністю над хлопами, бо купаються у розкошах і навіть воєводи їм низько кланяються. Насправді ж, їм нема чим гордитися. Адже ті архієреї, що Христа вбили, подібні до них в усьому. Так само, як і вони, ті архієреї розкошували і мали багато слуг. їх також вшановували володарі тих часів — Пілати та Іроди.
А поряд з ними жили й тоді «хлопи Христові» — бідні, поганьблені, биті і повбивані. І були ці хлопи в усі часи чеснішими й славнішими від своїх духовних владик.
Автор «Послання» кидає в обличчя «панам єпископам» гнівне звинувачення: високо сидять вони на місцях єпископських, але не сидять на гідності й чесності; володіють селами, але душами їхніми диявол володіє; пастирями себе звуть, але «есте прокляті»; йменують себе єпископами, але «есте мучителі»; вважають себе духовними [особами], але «есте поганці й язичники».

Іван Вишенський народився в середині XVI ст. в містечку Судова Вишня на Львівщині в родині міщан (у творах називав себе «Іоан мних з Вишні», «странник речений Вишенський», «Із Вишні»). Здобув початкову освіту, а потім перебував у Луцьку та Острозі, І. Франко висував припущення, що сюди його міг запросити князь Костянтин Острозький, який звернув увагу на здібності юнака й залишив його при дворі. Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі.
Десь у 80-х роках XVI ст. він залишив батьківщину й вирушив на Афон (у Греції) — найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут Вишенський певний час мандрував по «святих обителях», став послушником, а потім ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері, ставши аскетом-пустельником. У 1598р. у «Острожской книжице» було надруковане послання І. Вишенського «От святое Афонское горы скитствующих» (із 16 нині відомих творів полеміста лише цей твір був надрукований за його життя, решта вперше побачили світ у другій половині XIX ст.).
У 1599—1600 pp. І. Вишенський переписав частину своїх ' творів у «Книжку», збирався надрукувати її в Острозі. І хоча книга не була опублікована, його твори розійшлися по Україні в списках.
Протягом 1604—1606 pp. І. Вишенський відвідав Україну, бо письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Спочатку він зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг Іов Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його давно чекали. Побувши недовго у Львові та не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, він переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а потім повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах». У цей час він написав «Послание к старице Домникии», послання до І. Княгиницького (1610), кілька творів: «Зачапка мудраго латын-ника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.
У 1610р. Вишенський збирався ще раз відвідати Україну, але захворів.
У 20-х pp. XVII ст. полеміст помер на Афоні (про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей: у меморіалі православних за 1621р. «Советование о благочестии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. У 1633р. чернець Леонтій у листі до львівського міщанина М. Золоторуцького згадує про «великого старця Іоан-на Вишенського святогорця» уже як про покійного).
Письменницька діяльність Вишенського тривала понад двадцять п'ять років.
Він є автором багатьох послань та діалогів: «Виявлення дия-вола-світодержця»; «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького); «Порада»; «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»; але найвідомішим € «Послання до єпископів» («Вельможним їх милостям панам арцибіс-купу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Монтію, Деонисію, і Григорку...», де полеміст виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.
Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. У контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.
Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє»,
де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.
Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. На Афоні Вишенський почав свою літературну діяльність одночасно з першим поколінням українських полемістів — Г. Д. Смотриць-ким, С. Куколем (Зизанієм) та іншими. Перші твори Івана Вишенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х pp. XVII ст., здобули велику популярність.
У «Писание до всех обще в Лядской земли живущих» письменник намагається зобразити занепад релігійності й моралі в Польській державі. Він вважає своїм громадянським обов'язком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, які живуть на території Речі Посполитої, і поставити їм запитання: «Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора; де євангельські заповіді, де благоговійне і благочестиве християнство?» У цьому розгорнутому риторичному, тобто такому, що не передбачає відповіді, запитанні простежується сумний висновок: нічого з переліченого тут не залиши-' лося. Але автор не просто констатує факт морального і духовного занепаду, він прагне розібратися, що ж стало причиною цього? «Священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, облесність і насильство антихристове. Замість віри, надії й любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя — розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує». У чому ж, на думку Вишенського, вихід із такої непростої ситуації? Він вважає, що виходом є тільки щире, справжнє покаяння перед Богом і людьми з подальшим наміром жити, дотримуючись християнської моралі. Письменник суворо застерігає: якщо таке беззаконня і таке падіння моралі не припиниться, то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина розростатиметься — і «все стане струп, все рана, все гнилизна, все хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». У кінці твору автор ще раз наостанок благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаяння маєте час: після смерті учинити того не зможете».
Знайомлячись із цим твором, написаним у XVII ст., з прикрістю можна відзначити: своєї актуальності послання не втратило, на жаль, і в наші дні.
Для того щоб розібратись із «Посланням до єпископів» І. Ви-шенського, слід звернутись до історії. Ще в V ст. від тільки-но сформованої християнської церкви почали відділятися національні церковні громади. А в 1054 р. візантійська церква остаточно розірвала і без того дуже слабкі зв'язки з західною християнською церквою. Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. І з 1054 р. час від часу виникала ідея возз'єднання цих церков. У 1595р. православні єпископи Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський, Леонтій Пелчицький, Іпатій Потій та кілька інших погодились укласти унію (угоду) між своєю церквою та Римом на умовах визнання верховенства католицької церкви і Папи Римського та збереженні православних традицій, обрядів, способів служби тощо. Звістка про це викликала обурення православної громади. І тоді, щоб розв'язати конфлікт, 1596р. в м. Бересті, або Бресті (звідси й назва «Берестейська унія») був скликаний церковний собор, який нічого не вирішив, а призвів до ще більшого розколу: замість двох тепер існувало три церкви (католицька, православна та уніатська, тобто греко-католицька, як її згодом стали називати). Тому полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення, бо вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом. До того ж велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль, коли 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок неточності числення з'явилась різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже. Так, ще раніше стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна кален ... Читать дальше »

Біологія людини – це наука про будову, процеси життєдіяльності, розвиток, походження, еволюцію та географічне розселення людей.

Науки, що вивчають біологію людини, можна поділити на дві групи: теоретичні та прикладні.

Теоретичні біологічні науки: цитологія, гістологія, анатомія, фізіологія, генетика, біохімія, біофізика.

Прикладні: медицина, гігієна, валеологія, екологія.

Анатомія – наука про будову організму й усіх його органів. Термін анатомія походить від давньогрецького анатоме – розтинання. Це пояснюється тим, що першим і основним методом дослідження людини був метод розтинання трупів.

Фізіологія – наука про функції і процеси життєдіяльності організму в цілому, його органів, тканин, клітин, виявляє причини, механізми і закономірності життєдіяльності організму.

Генетика – наука, що вивчає процеси спадковості та мінливості організмів, зокрема механізми передачі спадкової інформації, вади розвитку людини, спричинені її порушеннями.

Антропологія – наукова дисципліна, що досліджує походження й еволюцію людини як особливого соціально-біологічного виду, утворення людських рас.

Екологія людини – дослідження впливу на людину природних і соціальних факторів навколишнього середовища.

Гігієна – наука про здоров’я та його збереження.

Гігієна – галузь медицини, що розробляє і впроваджує методи запобігання захворюванням, вивчає вплив різних чинників довкілля та виробництва на здоров’я людини.

Термін гігієна походить від грецького гігієнос – цілющий, той, що приносить здоров’я.

Знання гігієни та застосування на практиці цих знань допомагає людині зміцнити свій організм, загартувати його, вберегти від різних захворювань, стати фізично розвиненою, здоровою, здатною до будь-якої праці.

На організм людини діють безперервно змінювані фактори навколишнього середовища. Проте ці зміни не викликають захворювання, бо організм людини пристосовується до них. Між організмом і зовнішнім середовищем існує функціональна рівновага. Захворювання виникає лише тоді, коли ця рівновага порушується, тобто на людину діють фактори навколишнього середовища, незвичні по силі і якості.

Людина не тільки піддається впливові факторів і умов зовнішнього середовища. Вона здатна сама впливати на нього з метою поліпшення умов праці, живлення, побуту та створення відповідних умов для збереження здоров’я.

ПОНЯТТЯ ПРО ЗДОРОВ’Я І ХВОРОБУ ЛЮДИНИ.

Здоров’я – це стан фізичного, психічного та соціального благополуччя, високої працездатності та соціальної активності людини.

Здоров’я буває фізичним, психічним та духовним. Кожна людина, якщо вона хоче бути здоровою, повинна запам’ятати такі правила здорового способу життя: правильно харчуватися, постійно тренувати своє тіло, дотримуватися певних гігієнічних норм, чергувати працю й відпочинок, уникати різних шкідливих звичок (куріння, алкоголь, наркотики).

Стан здоров’я визначається добрим самопочуттям людини (суб’єктивний критерій). Існують і об’єктивні критерії здоров’я. Це антропометричні показники: нормальний зріст, нормальна і пропорційна будова тіла, анатомічні, фізіологічні, біохімічні. Що відповідають нормі не тільки за умов фізичного спокою, але й у період певних фізичних або психічних навантажень, переміни кліматичних умов проживання.

Здоров’я – це стан, коли у відповідь на дію різноманітних подразників у організмі виникають відповідні реакції, які за характером і силою часом і тривалістю властиві більшості людей даного віку і статі.

Хвороба – це життя та функціонування організму в умовах анатомічних і функціональних порушень клітин, тканин, органів і систем. Хвороби бувають набутими, спадковими та вродженими.

Хвороби виникають під дією шкідливих чинників, коли їхня сила перевищує захисно-пристосувальні можливості організму. Іноді достатньо лише одноразової дії такого агента. Розвиваються хвороби також і за тривалої дії шкідливих чинників. Шкідливо впливають на організм людини підвищене радіоактивне випромінювання, хімічне та пилове забруднення довкілля, різні бактерії та віруси; порушення правил здорового способу життя, порушення гігієнічних норм.

Отже, хвороба – порушення життєдіяльності організму, взаємозв’язку його з навколишнім середовищем, що призводить до тимчасового або постійного зниження чи втрати працездатності. Перебіг хвороби буває прихованим, гострим, хронічним. Хвороба може закінчитися одужанням, інвалідністю або смертю. Хвора людина потребує лікування, співчуття та турботи.

Хвороба – це єдність двох протилежних тенденцій – руйнівної і захисної, що перебувають у постійній боротьбі.

ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ ЯК ЦІЛІСНА БІОЛОГІЧНА СИСТЕМА.

Організм людини складається з клітин і міжклітинної речовини, які утворюють тканини, органи й системи органів. Ці компоненти поєднані в єдиний організм, який функціонує під впливом нервової та ендокринної систем. Організм – це біологічна система, що має властивості: самооновлення, самовідтворення, саморегуляція.

Орган – частина тіла, яка має певну форму, будову, розташування та виконує одну або декілька спеціальних функцій. Кожний орган утворений кількома тканинами, але одна з них завжди переважає і визначає його головну функцію. У кожному органі обов’язково є кровоносні судини і нерви. Частина органів розташована в порожнинах тіла, тому їх називають внутрішніми.

Анатомічне чи функціональне об’єднання органів, які виконують в організмі спільну функцію, складає фізіологічну систему органів. Розрізняють такі фізіологічні системи: опорно-рухова, кровоносна, дихальна, травна, нервова, ендокринна, сечостатева, система органів чуття (сенсорні).

Системи органів працюють не ізольовано, а об’єднуються для досягнення корисного для організму результату. Таке тимчасове об’єднання органів і систем органів називають функціональною системою. Наприклад, біг може бути забезпечений функціональною системою, що включає: нервову систему, органи руху, дихання, кровообігу, потовиділення.

ГОМЕОСТАЗ, ШЛЯХИ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Головною умовою існування будь-якої істоти є збереження сталості будови і функцій, тобто стану внутрішнього середовища за будь-яких обставин.

Сталість внутрішнього середовища організму на будь-якому рівні – молекулярному, клітинному, тканинному, органному, системному – називається гомеостазом. Він передусім залежить від сталості хімічного складу крові, кровообігу, газообміну, травлення, температури тіла, імунної системи.

БУФЕРНІ СИСТЕМИ

Гомеостаз – сталість внутрішнього середовища організму. Ця сталість підтримується буферними системами. До них належать: хімічні – це буферні системи крові, та фізіологічні: легені, нирки, печінка, кісткова тканина, потові залози.

В біологічному середовищі під кислотно-основним станом розуміють співвідношення концентрації водневих Н+ і гідроксильних ОН– іонів. Іони водню утворюють кислу реакцію середовища, іони ОН– і інші компоненти біологічних рідин – лужну. Рідке середовище організму має визначене рН середовища і тільки при його нормі можливе оптимальне протікання обміну речовин (метаболізм).

Кров має слаболужну реакцію. рН артеріальної крові 7,4. а венозної – 7,35. Довге зміщення рН людини навіть на 0,1-0,2 може виявитись смертельним. рН венозної крові 7,35 внаслідок. Всередині клітини рН дещо нижчий (7,0-7,2), що залежить від утворення в них при метаболізмі кислих продуктів.

В процесі метаболізму в кров потрапляє постійно вуглекислота, молочна та інші продукти обміну. Однак рН крові зберігається постійно. Що зумовлюється буферними властивостями крові, діяльністю легень і органів виділення.

Буферні системи крові:

Буферна система гемоглобіну.

Карбонатна буферна система.

Фосфатна буферна система.

Буферна система білків плазми крові.

Є два способи регуляції функцій органів і систем, спрямовані на збереження гомеостазу – нервова та гуморальна.

Нервова регуляція – за участю нервової системи.

Гуморальна – за участю гуморальних чинників (гормони, Са, СО2 ...), тканинною рідиною.

Гуморальна регуляція здійснюється речовинами, які потрапляють у внутрішнє середовище організму в дуже малих дозах, але здатні викликати значні зміни функцій окремих органів і організму в цілому. Хімічна речовина що надійшла до кровоносної системи, діє водночас на всі клітини організму. Але чутливим до неї будуть тільки ті, в яких є відповідний рецептор. Крім того, гуморальна регуляція характеризується повільністю дії і тривалістю впливу.

Гуморальна регуляція виникла раніше від нервової. З удосконаленням організму удосконалювалася й система гуморальної регуляції – виникла ендокринна система, що утворює БАР – гормони.

Нервова регуляція. В її основі лежить принцип рефлексу. ... Читать дальше »

1. Єдність біологічних систем організму людини

Організм людини складається з цілого ряду біологічних систем, одні із
яких сформовані відособлено, наприклад – система кровообігу, травлення,
або є типово функціональними – система терморегуляції, імунологічного
захисту і т. д. Усередині таких систем природою передбачена автономна
регуляція процесів. Тому при аналізі їхньої роботи вони можуть бути
розглянуті як самостійні саморегулюючі системи, що мають власний
зворотний зв'язок через відповідні аналізатори. Усі системи організму
функціонують у взаємозв'язку, і тому організм людини, як і будь-яка
складна біологічна система, являє собою єдине ціле.

Розглядаючи організм людини, як елемент біосфери в системі «людина –
середовище існування», весь комплекс систем людини підрозділяють на
соматичні і психічні системи.

Соматичні системи відносяться до біологічних процесів, органів тіла
людини.

Психічні системи об'єднані нервовою системою людини, яка здійснює
керування функціями усього його організму.

Центральна нервова система бере участь у прийомі, обробці й аналізі
будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього
середовища через відповідні аналізатори, формує відповідні образи
сприйняття зовнішнього світу.

При надмірно високих рівнях впливу зовнішніх подразників може виникнути
перенапруга сигналів аналізаторів. Тому в процесі еволюції людини
нервова система спроможна визначати не тільки ступінь їхнього впливу,
але і формувати відповідні захисні реакції.

Так, наприклад, з появою високих рівнів болючих відчуттів центральна
нервова система викликає появу сліз, що є захисною реакцією організму
людини. Захисна реакція при цьому полягає у тому, що сигнал аналізатора
болю розгалужується і прямує не до однієї ділянки мозку, а до двох.

Таким чином інтенсивність сигналів, які приходять від аналізатора по
нервових волокнах та безпосередньо діють на відповідні ділянки кори
головного мозку значно знижується. У результаті цього забезпечується
збереження фізіологічних функцій центральної нервової системи та окремих
органів людини, які в результаті цього одержують сигнали управління та
керування життєдіяльністю людини у допустимих границях.

У тих випадках, якщо рівень дії зовнішнього подразника, який надходить
із середовища існування людини на відповідний аналізатор, знаходиться за
допустимими границями, тобто коли система розгалуження сигналів
аналізатора вичерпала свої можливості, проявляється наступна реакція
центральної нервової системи – автоматичне відключення аналізаторів від
кори головного мозку людини. Ці механізми забезпечення життєдіяльності
людини розглянуті більш докладно нижче (Гл. 2.2.).

Фактори, що забезпечують здоров'я людини

Здоров'я людини є важливою медико-біологічною і соціальною категорією
людини в процесі його існування в системі «людина – середовище
існування».

-

Ю

а

???????гативних факторів середовища існування і виробничого середовища.

У розглянутому випадку адаптація організму людини до умов середовища
існування містить у собі наступні основні елементи:

генетичний рівень – генетичний природний добір, який забезпечує
збереження популяції;

фенотиповой рівень – індивідуальна пристосовність людини до нових умов
існування в результаті функціонування ієрархічної системи природних
адаптивних механізмів;

метаболізм – обмін речовин, який містить у собі процеси засвоєння
речовин, їхній розпад в організмі людини і побудову нових живих тканин
чи їхнє відновлення для збереження стабільності функціонування
організму;

гомеостаз – відносна динамічна сталість складу й особливостей
внутрішнього середовища організму людини і стійкість його основних
фізіологічних функцій, збереження сталості видового складу і регулювання
народжуваності;

імунітет – підтримка існуючих і розвиток захисних властивостей організму
проти впливу інфекцій, що надходять зовні чи створюються в ньому під
впливом різних факторів;

регенерація здоров'я – відновлення здоров'я, що порушується через дію
негативних факторів, відновлення структури ушкоджених органів чи тканин
організму;

умовні чи умовно-рефлекторні реакції організму людини на зовнішні
подразники, що сприяють адаптації людини до умов його існування в
системі «людина – машина – середовище існування».

Знання будови і функцій людського організму дозволяє кожній людині
свідомо дотримуватися науково обґрунтованих правил особистої і загальної
гігієни, уникати різних захворювань, бути здоровою, психічно і фізично
розвинутою.

Щоб зберегти здоров'я, потрібно вивчити свій організм, процеси, що
відбуваються в ньому, умови, що попереджають хвороби.

КЛІТИНИ ЛЮДСЬКОГО ОРГАНІЗМУ

Клітини — «цеглинки», з яких побудоване людське тіло. Усі живі
організми, що живуть на нашій планеті, складаються з клітин. У рослин,
тварин і людини клітини — це мікроскопічні утворення, що мають усі
найважливіші життєві властивості, самовідтворення, саморегуляцію,
єдність структури і функцій, історичний розвиток. Усі процеси, що
відбуваються в клітинах на молекулярному рівні, подібні у всіх живих
організмів, починаючи від простих одноклітинних і закінчуючи
багатоклітинними вищими рослинами і тваринами. Організм людини
складається з величезної кількості клітин, що відрізняються своїми
розмірами, формою, величиною і функціями.

Вивчення клітини пов'язане з відкриттям і використанням мікроскопа.
Клітинна оболонка була відкрита в XVII столітті англійським фізиком Р.
Гуком. Розглядаючи під мікроскопом тонкий зріз пробки, Гук помітив, що
вона складається з комірок, розділених перегородками. Ці комірки він
назвав клітинами. Довгий час головною-частиною клітини вважали її
оболонку. Н. Грю і М. Мальпігі (1671 p.), вивчаючи анатомію рослин,
також знайшли дрібні осередки, які називали клітиною. Вперше під
мікроскопом деякі клітини тваринних організмів розглянув А. Левенгук
(1674 p.). Однак рівень знань про клітину не мінявся до початку XIX
століття. Лише через 200 років стало зрозуміло: головне в клітині — не
стінка, а її вміст. Надалі, у міру вдосконалення мікроскопа і техніки
мікроскопіювання, накопичувалися і відомості про клітини тварин і
рослин. На їхній основі складалися уявлення про клітинну організацію
всього органічного світу. У1883 р. англійський ботанік Роберт Броун.
показав, що обов'язковим компонентом клітини є ядро.

У 1838 р. зоолог Т. Шванн затвердив найважливіше досягнення теоретичної
біології: клітина є елементарною одиницею будови і розвитку всіх
рослинних і тваринних організмів. Згодом клітинна теорія була
багаторазово перевірена і доповнена багатьма новими фактами.

Німецький лікар Р. Вірхов довів, що поза клітинами немає життя, що
головна складова частина клітини — ядро. Академік Російської АН Карл Бер
відкрив яйцеклітину ссавців і встановив, що всі організми починають свій
розвиток з однієї клітини. Відкриття К. Бера засвідчило, що клітина не
тільки одиниця будови, але й одиниця розвитку всіх живих організмів.

У наш час основні положення клітинної теорії формулюються в такий
спосіб:

1. Клітина є структурною і функціональною одиницею, а також одиницею
розвитку всіх живих організмів.

2. Клітині властивий мембранний стан.

3. Ядро — головна складова частина клітини.

4. Клітини розмножуються тільки розподілом.

5. Клітинна будова — свідчення того, що рослини і тварини мають єдине
походження.

З клітинною теорією тісно пов'язані виникнення і розвиток цитології (від
грецьк. «цитос» — клітина) — науки про будову, склад і функції клітини;
цитогенетики—науки про передачу спадковості на клітинному рівні.

Збільшення в 100 000 і більше, яке здатний давати електронний мікроскоп,
дозволяє побачити найдрібніші деталі будови клітинних органоїдів.

Розмножуються клітини поділом навпіл.

Ядро — це «керуючий центр» клітини. Воно оточене захисною стінкою —
пористою ядерною мембраною. До складу ядра входить ДНК, на якій
записаний генетичний код організму.

Ядро клітини занурене в желеподібну речовину—цитоплазму. У ній плавають
невеликі пухирці, що переносять білки, а також непотрібні клітині
речовини.

Клітини, що виконують різну роботу в організмі, не схожі одна на одну.
Деякі з найважливіших типів клітин зустрічаються в м'язах, крові, мозку,
шкірі, стінках шлунка, печінки та кістках. Кліткам кожної тканини
відведений певний час для поділу, відтворення додаткової тканини.
Нервові клітини можуть існувати протягом всього життя організму,
кісткові клітини живуть від 10 до 30 років, червоні клітини крові — 4
місяці, а клітини шкіри — всього 7 днів. На відміну від інших клітин
організму, у червоних клітин крові, найменших, відсутнє ядро. Це
пояснюється тим, що їхня єдина функція — переносити кисень. У діаметрі
вони досягають близько 0,007 міліметра.

Вся інформація про організм людини записана на спіральній стрічці, яку
називають ДНК (дезоксирибонуклеїнова кислота) і яка зберігається в ядрі
кожної клітини. ДНК містить всю інформацію, що необхідна для росту
вашого тіла. Коли клітина ділиться, ДНК розплітається, як застібка -
«блискавка», і в кожній новій клітині утворюється молекула ДНК.

Біологічні процеси, що відбуваються в клітині, нерозривно пов'язані з
тими структурами живої клітини, що відповідають за виконання тієї чи
іншої функції. Такі структури одержали назву органоїдів.

Всі органоїди клітини, незважаючи на особливість їхньої будови і
функцій, знаходяться у взаємозв'язку і «працюють» на клітину як на єдину
систему, у якій сполучною ланкою є цитоплазма.

Важлива особливість клітини — подразливість. Подразливість — це
здатність клітини реагувати на дію зовнішніх і внутрішніх подразників.
Деякі високоспеціалізовані клітини тіла мають особливу чутливість до
подразників певного типу: палички і колбочки сітківки ока реагують на
світло, клітини носової порожнини і смакових сосочків язика — на хімічні
подразники, клітини шкіри — на зміну температури або тиску.

Особливими біологічними об'єктами, що займають проміжне положення між
живою і неживою природою, віруси, які є у наш час об'єктом особливої
науки — вірусології.

Віруси розмножуються тільки в клітинах рослин, тварин і людини,
викликаючи різні захворювання.

Віруси мають дуже просту будову і складаються з нуклеїнової кислоти (ДНК
або РНК) та білкової оболонки.

Поза клітинами хазяїна вірус не виявляє ніяких життєвих функцій: не

живиться, не дихає, не росте, не розмножується.

У період окупації Києва німецькими військами Бабин Яр був місцем
масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно
з офіційними даними загинуло понад сто тисяч осіб — військовополонених,
євреїв, циган, комуністів, підпільників, моряків Дніпровського загону
Пінської військової флотилії, партизанів, націоналістів, заручників...
Всіх, хто вважався «ворогом Третього рейху».

У літопису глобальної єврейської Катастрофи саме з Бабиним Яром
пов'язують початок Голокосту в Європі, хоча насправді хвиля розстрілів
котилася до Києва від самого кордону — Львів, Бердичів,
Кам'янець-Подільський, Житомир... Якщо в країнах Європи, що були
завойовані, на початку Другої світової війни фашисти влаштовували
єврейські квартали — гетто — для поступового знищення їхніх жителів, то
на радянській території євреїв масово розстрілювали спеціально створені
для цього айнзацгрупи. Вбивство безневинних людей тільки за те, що вони
належать до тієї чи іншої нації, стало одним з найстрашніших і
найкривавіших злочинів нацизму. І вперше радикальний метод «вирішення
єврейського питання» був випробуваний у Києві. Чверть жителів міста на
момент початку війни становили євреї. За переписом населення 1939 р. у
Києві проживало 846,7 тисячі жителів, зокрема українців — 53,2%, євреїв
- 25,5%, росіян - 16,5%.

Акцію знищення єврейського населення організували блискавично й
фундаментально. 26 вересня 1941 р. відбулася нарада, на якій розглянули
заходи щодо ліквідації єврейського населення міста. Визначили місце
розстрілу — Бабин Яр, один з найбільших на території Києва ярів
(завдовжки — 2,5 км, завглибшки — від 10 до 50 метрів), де можна було б
заховатити тисячі трупів. До Бабиного Яру існували зручні підходи, поряд
— залізнична станція Лук'янівка-товарна, що давало змогу створити
враження у приречених переїзду на нове місце проживання. Був розроблений
маршрут, визначено місце збору осіб єврейської національності,
надруковано у друкарні 6-ї німецької армії і розклеєно по всьому місту
понад 2 тисячі оголошень російською, українською і німецькою мовами з
наказом про збір всього єврейського населення 29 вересня 1941 року на
розі вулиць Мельникова і Дехтярівської. Для проведення операції виділили
й виконавців розстрілів, забезпечених зброєю та боєприпасами. Надійно
оточили великий район, що прилягав до Бабиного Яру, аби в місті не
довідалися про страти. Були вжиті необхідні заходи для забезпечення
транспортом і достатньою кількістю людей, які б зібрали, пересортували й
вивезли цінності, гроші, речі, продукти. Підібрано місця їх збереження і
забезпечено охорону. Містом поширили дезінформацію — поповзли чутки про
переселення євреїв. Був вигаданий і привід: це вибухи й пожежі в центрі
міста, від яких постраждало три кілометри найкрасивіших вулиць (940
будинків), зокрема й увесь Хрещатик.

Не було б вибухів і пожеж, привід для винищення київських євреїв
знайшовся б інший, їхня доля вирішувалася самою програмою нацистського
«ендльозунга» (остаточного вирішення єврейського питання).
Айнзацкоманди і зондеркоманди накази по знищенню «ворогів Рейху»
отримували усно. Для проведення операції була виділена айнзацкоманда 4-а
під командуванням штандартенфюрера СС Пауля Блобеля (за вироком
міжнародного трибуналу у м. Нюрнберзі його як воєнного злочинця страчено
у в'язниці Ландсберг у 1951 р.), посилена 45-м (під командуванням майора
поліції Бессера), 303-м (під командуванням ма¬йора поліції Ганібала)
поліцейськими батальйонами і загоном української допоміжної поліції.
Майор поліції Ганібал відмовився виконувати цей на¬каз, і його батальйон
використовувався тільки для внутрішнього та зовнішнього оточення, а
також для посиленого патрулювання у місті. Відмовився брати участь у
розстрілах командир доданої оперативній групі «Ц» роти військ СС
оберштурмфюрер СС Графхорсг, тож його рота несла охоронну службу в
місті, а наприкінці жовтня 1941-го переведена в дивізію СС «Вікінг».

Вранці 29 вересня тисячі євреїв прийшли до зазначеного в наказі місця.
До настання темряви німці встигли розстріляти лише дві третини з тих,
хто прийшов, майже 22 тисячі. Інших приречених загнали на ніч у порожні
гаражі на вул. Лагерній (нині вул. Дорогожицька), а розстріляли
наступного дня. Потім німецькі сапери підірвали схили яру, аби засипати
тіла і змусили військовополонених вирівняти дно яру. Зі свідчень на
Київському процесі М. Соколова, учасника засипання трупів у Бабиному
Яру: «В октябре месяце 1941 г. с группой военнопленных 300 человек, под
конвоєм немецкой полиции я был доставлен в Сырец — Бабий Яр, для
погребения трупов расстрелянных советских граждан. К моменту нашего
прибытия трупы расстрелянных в Бабьем Яру уже сверху были засыпаны
землей, нас только заставили подравнять яму наравне с поверхностью
грунта».

Речі розстріляних зібрали й відвезли на склад на вул. Некрасівській, 4,
у, приміщення школи №38 (нині школа №106).

За два дні — 29 і ЗО вересня 1941 р. — розстріляно понад ЗО тисяч мирних
жителів Києва, переважно євреїв, про що керівництво айнзацкоманди
доповіло Берліну. Зі звіту №6 про обставини й діяльність айнзацгруп
поліції безпеки на території СРСР за період з 1 по ЗО жовтня 1941 р.:
«Озлобление украинского населення против евреев чрезвычайно велико, так
как их считают виновными в организации взрывов в Києве. В них также
видят доносчиков и агентов НКВД, которые вызвали террор в отношении
украинского народа. В качестве ответных мер за поджоги в Києве были
арестованы все евреи, и 29 и ЗО сентября казнено в общей сложности 33771
человек. Золото, ценные вещи и одежда конфискованы и переданы в
распоряжение национал-социалистической организации для обеспечения
«фольксдойче», а также частично коммунистическому (так в документі,
правильно «комунальному») городскому самоуп-равлению для передачи
нуждающемуся населению».

Тоді ж, починаючи з 28 вересня 1941 р., розстріляли майже три тисячі
військовополонених і цивільних осіб єврейської національності, які, за
словами колишнього в'язня Л. Островського, знаходилися в спеціальному
відділенні при таборі для військовополонених на вул. Керосинній (нині
вул. Шолуденка): «В лагере по ул. Керосинной я пробыл около 8 дней,
сначала находился вместе с военнопленными разных национальностей
(украинцы, русские и другие — всего около 8000 человек), а через два дня
переведен в отделение этого же лагеря, в котором находилось около 3000
военнопленных и гражданских лиц — только еврейского населения.... С' 28
сентября 1941 г. и до момента ухода из лагеря всех находившихся в нем
евреев в возрасте до 16 лет и свыше 35 лет ежедневно грузили на
автомашины и вывозили из лагеря. Вскоре эти же машины возвращались
обратно в лагерь без людей, а только с одеждой, которую складывали в
отдельные помещения. Поэтому находившимся в лагере стало известно, что
всех вывозимых на автомашинах везут не на работу, как это сначала
пытались объяснить немцы, а на расстрел. Позднее эти предположения
подтвердились вновь поступавшими в лагерь лицами, которые заявляли, что
всех евреев вивозили из лагеря в «Бабий Яр» и там расстреливали».

Неправдоподібно стислий термін підготовки і проведення небувалої за
масштабами страти величезної кількості міських жителів, переважно жінок,
старих і дітей, став можливим завдяки тому, що вся акція від початку до
кінця була спланована й розрахована до деталей заздалегідь.

Київ став першим великим містом, «вільним від євреїв». За переписом
населення, який провела Київська міська управа, на 1 квітня 1942 р. у
місті проживало 352139 осіб, з них українців — 281611, росіян — 50263,
поляків — 7874, циганів — 40, євреїв — 20.

Після масових розстрілів у Києві ще залишалися тисячі євреїв, які не
з'явилися на збірний пункт. Багато хто з них був у змішаних шлюбах, і їх
рятували неєврейські родичі. Хтось намагався сховатися за допомогою
сусідів, знайомих, діставали документи на інше ім'я. Родина священика А.
Глаголєва врятувала багатьох євреїв, яким виписували фіктивні документи
про хрещення і переховували їх на церковному, подвір'ї. Чимало людей
допомагали євреям. Вони ризикували своїм життям і життям своїх родин.
Причому подвигом і геройством вони це не вважали, просто допомагали
своїм сусідам, знайомим, близьким, а часто-густо й зовсім незнайомим. І
таких фактів дуже багато.

Лікар М. Євтухова працювала у клініці на бульвар ... Читать дальше »

Історія появи на світ Ярослава досить романтична. Його майбутній батько Володимир, перед тим як зійтися в рішучій битві зі старшим братом Ярополком, вирішив заручитися підтримкою сильного Полоцького князівства. Тому посватався до дочки полоцького князя Рогволода Рогнеди. Літопис Нестора оповідає, що коли батько запитав у неї: «Чи хочеш за Володимира?», горда Рогнеда відповіла: «Не хочу роззути сина рабині, але хочу за Ярополка!» Ось коли Володимирові нагадали про його незаконне походження. І він жорстоко помстився полоцькому князеві, забивши його, а Рогнеду силоміць узяв у жінки. Від того шлюбу й народився Ярослав.

Рогнеда не змогла й, певно, не схотіла полюбити Володимира, і той відіслав дружину від себе, надавши їй садибу поблизу Києва, на річці Либеді. Там і минули перші роки життя Ярослава. Більше ніж через сто років по смерті головних дійових осіб цієї історії Лаврентіївський літопис, продовжувач «Повісті временних літ», розповів, що одного разу, коли Володимир відвідав Рогнеду — певно, щоб побачитися з дітьми (від неї у Володимира було четверо синів і дві дочки), — нелюба дружина намагалася вдарити ножем сонного князя. Той розлютився і зібрався було власною рукою стратити злочинницю, аж коли до кімнати увійшов малий Ізяслав і не дозволив батькові вчинити задумане. Володимир схаменувся, збудував нове місто на Волині, назвав його Ізяславлем і вислав туди Рогнеду зі старшим нащадком.

Дуже рано Ярослав розпочав політичну кар'єру. На десятому році життя, 988 р., він був відірваний від матері й поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі, в Поволжі. Неважко зрозуміти, що у Ростові за Ярослава правив хтось із довірених бояр Володимира. Та раптом у Новгороді Великому помер найстарший син Володимира Вишеслав. І Володимир несподівано для всіх перевів до Новгорода не наступного за віком, отже, й за старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Можливо, великий князь не схотів виводити Ізяслава з Полоцька, не так вже й давно приєднаного до Києва, — у тому місті могли ще не вщухнути сепаратистські настрої... Та в будь-якому разі переведення юного Ярослава до другого за значенням міста Київської Русі свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив у малому хлопцеві риси майбутнього правителя.

Чверть століття просидів Ярослав на дуже відповідальному новгородському престолі. Там він виріс і змужнів, звідти вчинив свої перші походи проти ворогів. На жаль, літописи промовчують про обставини його князювання на північній окраїні Руської землі. В цьому немає нічого дивного, бо і в київському, й у новгородському літописах, єдиних авторитетних джерелах з вітчизняної історії того часу, зовсім відсутні записи про події на Русі кінця X — перших тринадцяти років XI ст. Але настав рік чотирнадцятий, і літописці розімкнули вуста.

Під 1014 р. Нестор та його новгородський колега злагоджено повідомили: «Коли Ярослав був (княжив. — Авт.) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривен з року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього в Київ батькові своєму (тобто припинив сплату данини. — Авт.). І мовив Володимир: «Розчищайте шляхи й мостіть мости», бо хотів іти війною на Ярослава, на сина свого, але розхорувався».

Далі події почали розвиватися стрілко й драматично, мов у авантюрному рицарському романі часів середньовіччя. Під наступним, 1015 р. літописці незворушно нотують: «Коли Володимир збирався йти проти Ярослава, — Ярослав послав за море, привів варягів, тому що боявся батька свого». Відважившись виступити проти грізного, хай і старіючого, батька, Ярослав тверезо зважав обставини й сили. Він вирішив спертися не тільки на скандинавських найманців, а й на боярство й купецьку верхівку Новгорода Великого, що давно вже плекали надію на відновлення новгородських вольностей. Хто знає, як би далі наростав конфлікт між батьком і сином. Швидше за все, київське військо таки рушило б на Новгород. І важко сказати, чи зуміли б Ярославові ратники встояти проти випробуваних у боях з печенігами дружинників Володимира та його ближніх бояр. Та доля вирішила інакше. Коли військо з Києва ось-ось мало вирушити на Новгород, Володимир раптово помер. Сталося це влітку 1015 р.

Несподівана для всіх кончина великого князя спричинилася до нечуваного раніше на Русі спалаху кривавої боротьби між його нащадками. Щоправда, якийсь ще час Ярослав не відав про смерть батька і продовжував готуватися до відсічі київському війську. А найняті ним у Скандинавії варяги безчинствували в місті, що призвело до трагедії. Ось як, про це розповідає Нестор: «Новгородці повстали й перебили варягів... І розгнівався Ярослав, і пішов до села Ракомо, сів там у дворі й послав до новгородців мовити: «Мені вже тих (варягів. — Авт.) не воскресити». І призвав до себе кращих мужів, котрі перебили варягів, і, обманувши їх, перебив їх також».

Становище Ярослава було вкрай тяжким: залишився без кращих варязьких воїнів і став ворогом своїх підданих — новгородців. Тієї самої ночі він одержав сумну звістку про смерть батька у Києві, схаменувся й, зібравши міське віче, почав просити у новгородців вибачення. Новгородці виявили благородство й мужність, мовивши йому так: «Хоча, княже, й посічені брати наші, можемо за тебе боротися!» — і дали Ярославу військо.

Зловісна історія боротьби Ярослава з братами за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень джерел. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015—1019 рр. на Русі, вмістили церковну легенду, створену наприкінці XI ст., про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за те Окаянним (від біблійного братовбивці Каїна). Здолавши Святополка, Ярослав відновив справедливість і законним шляхом здобув собі престол.

Однак з «Хроніки» сучасника тих подій саксонця Тітмара дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі. Посаджений за непокору, Володимиром до київської в'язниці ще 1012 р., він, скориставшись із смерті великого князя, вирвався з ув'язнення і помчав до тестя, польського князя Болеслава Хороброго. Хто ж тоді у дійсності забив Бориса й Гліба? Джерела про це мовчать. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом, а Борис наклав головою в битві проти свого старшого брата Мстислава з Тмутаракані. Мабуть, вчені ніколи не дізнаються істини.

Зате правдивим є повідомлення літопису, що 1018 р. Святополк умовив тестя піти воювати проти Ярослава, який на той час посів великокнязівське крісло. Ярослав з військом зустрів нападників на Західному Бузі. Йому не пощастило: генеральна битва завершилася повною поразкою Ярославового війська, йому довелося з кількома дружинниками знову тікати до Новгорода Великого. А Святополк із Болеславом Польським увійшли до Києва. Здавалося, колесо воєнної фортуни зробило повний оберт назад і Ярославу в сорок років доведеться починати життя спочатку. Та новгородський князь не занепав духом.

Обставини на півдні Русі в останні місяці 1018 р. складалися на користь новгородського вигнанця. Святополк полаявся з тестем, і Болеслав з військом подався до Польщі. А в той час Ярослав спішно збирався з силами у Новгороді, жителі якого знову підтримали князя, вважаючи своїм. Вже взимку 1018/19 р., нотує «Повість временних літ», «пішов Ярослав на Святополка, і втік Святополк до печенігів».

Навесні 1019 р. Святополк з дружиною й багатолюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і пішов йому назустріч, — пише Нестор. — На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого ще не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так, що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг». Незабаром потому невдачливий претендент на престол загинув, не знати й -де. «Ярослав же, — урочисто підсумував свою розповідь літописець, — сів у Києві, потрудившись із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий». Та справжня державна праця князя лише розпочиналася.

Русь була страшенно розорена чотирирічною братовбивчою війною. Під час жорстокої боротьби між нащадками Володимира Київ дуже потерпів від великої пожежі, був розграбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудові країни й стольного града Русі. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, що отаборився в Чернігові, й приборкавши племінника Брячислава, котрий сидів у Полоцьку, київський князь спершу зміцнює західні рубежі Руської землі. Він відвойовує у польських феодалів загарбані було Болеславом Хоробрим західні землі, дає одкоша агресивним ятвязьким князькам.

Ярославу належить честь остаточного розгрому печенізьких орд. 1036 р. печеніги обступили Київ, і князь дав генеральну битву ворогові. ... Читать дальше »

Народні оповідання. Бувальщини

Народні оповідання — жанр неказкової прози, дуже близький до переказів. Це розповіді про події сучасного чи відносно недавнього часу, учасником або очевидцем яких був сам оповідач, а тому їм властива форма оповіді від першої особи, особлива емоційність і докладність викладу, а також чітко виявляється власна оцінка оповідача зображуваних подій.

Просторово-часовою дистанцією та внутрішньою позицією оповідача народні оповідання відрізняються від переказів; спільною рисою цих жанрів є те, що вони поширюються у межах, до яких дійшов резонанс події. Якщо оповідання «відкріплюється» від місця події, набуває відносної самостійності, то воно трансформується в інший фольклорний жанр. Досить сильна взаємоперехідність жанрів викликає ряд ускладнень для класифікації текстів, які займають проміжне місце (особливо між переказом і оповіданням). Тривалий час ці жанри у фольклористиці чітко не розмежовувались, для їх означення використовувались різні терміни: «бесіди», «розказки», «оповіді», «оповідки», «історії», «бувальщини» і т. п. Крім неказкової прози сюди долучались побутові та новелістичні казки. Ф. Колесса називав їх «новелами», визначаючи цей жанр як «оповідання, основане на побутовому підкладі, без примітки чудовного первня, часом пройняте тенденцією соціальною, рідше соціально-політичною або церковно-конфесійною»; він зараховував до їх числа мандрівні оповіді (як напр., поширені усні оповідання з «Декамерона» Дж. Боккаччо). Пізніше у вітчизняній фольклористиці чіткіше було сформульовано основні атрибути жанру.

Народні оповідання — образні розповіді про найрізноманітніші події та випадки із поточного життя, що ведуться від імені учасника чи очевидця цих подій. Згодом поняття «оповідання» розширилося за рахунок спогадів (чи «меморатів», за міжнародною термінологією).

У науці закріпилась думка, що «до сучасних оповідань належать передусім особисті спогади або розповіді про події і факти, які мали місце в житті рідних, односельців, знайомих оповідача. Сюжет оповідання будується здебільшого на одному епізоді чи містить ланцюг епізодів (у спогаді), об´єднаних тематично й асоціативно. Предметом зображення можуть виступати як побутові, щоденні справи, так і значні події, що зачіпають інтереси певного колективу, району, регіону та всього народу». Тобто кожну, драматично чи емоційно розказану оповідь, яка містить певні узагальнення і точку зору самого оповідача, можна вважати зразком народного оповідання.

Проте у фольклористиці довго велась дискусія, чи вивчати такі Усні оповіді як явище фольклору, а тим більше, чи виділяти їх як окремий жанр. Наприклад, Л. Ємельянов заперечував їх художню природу і вважав лише «продуктом більш-менш осмисленої роботи людського мовлення»317. С. Азбелєв відстоював ту ж позицію: «Так звані оповідання не можуть бути віднесені до фольклору, оскільки не становлять фактів суспільної свідомості».

У процесі дискусії було простежено природу оповідань і виявлено ряд специфічних рис, властивих творам фольклору: усність побутування, мінливість та імпровізованість, використання традиційних зображальних форм і засобів мовлення, певна колективність творення в процесі поширення; а також суміжні з фольклорними жанрами функції — інформативну, виховну, моралізаційну. Звичайно, було б помилкою зарахувати усі усні оповіді до словесності народу, а тим більше розглядати їх у системі народної прози. До них відбираються твори з певним сюжетно-композиційним оформленням, ідейно-тематичним узагальненням, естетична дія яких не поступається естетиці «чистих» фольклорних жанрів. Ще І. Франко наголошував на ролі оповідачів, виділяючи категорію тих, що вміють поєднати інформативність з естетичною функцією оповіді. «Осмислення талановитими оповідачами баченого й пережитого, вирізнення із життєвого потоку найхарактерніших подій і фактів переводять усні оповідання-спогади у розряд явищ суспільної свідомості й ідеології, що більш чи менш повно відбивають життя, світогляд, психологію колективу, ширше — народу...». Він наголошував також на важливості вивчення колоритної мови оповідань: «Народні оповідання не менш важливі і з погляду лінгвістичного; їхня мова є мовою народу незіпсованого, дуже близька до чистого свого першоджерела...».

Згідно з критеріями жанрової класифікації неказкової прози К.В. Чистова, оповіданням властиві такі жанрові ознаки:

1) відносно недавній або теперішній час: зображені події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити або учасником чого міг бути оповідач;

2) строга прикріпленість до локальної історичної, суспільної, побутової реальності; тому властива конкретність, докладність, документальність викладу;

3) відсутність надприродних персонажів та подій; життя описується з акцентом на буденних реаліях дійсності без романтичного забарвлення;

оповідач перебуває на внутрішній щодо зображуваного позиції (тобто учасник подій) або на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів подій (тобто очевидець подій); тому оповіді притаманна емоційність викладу, велика асоціативність у підборі епізодів, висловлена оцінка оповідача. При переважанні інформативної функції оповідання завжди мають певну дидактичну настанову, що частково зближує їх з притчами, байками.

Класифікація народних оповідань — питання досить складне і до сьогодні ще не вирішене. Велика строкатість і тематична розмаїтість текстів зумовлює труднощі у визначенні принципів класифікації. Навіть найповніше сучасне академічне видання «Народні оповідання» (К.: Наук, думка, 1983) не пропонує чіткої класифікації текстів, крім штучного поділу, запровадженого в радянській науці на «Оповідання дорадянського часу» та «Оповідання радянської доби». Тут непослідовно використовується хронологічний і тематичний принципи класифікації.

На сьогодні, коли відкинуто всі ідеологічні нашарування минулого, потрібно переглянути існуючі принципи поділу та створити нову класифікацію. Як одну з можливих, пропонуємо класифікацію на основі тематично-хронологічного принципу.

1. Історичні оповідання (до них можна зараховувати твори, події яких відбуваються не раніше козацької доби з прямими родичами чи конкретними односельцями оповідача, — в іншому випадку подібні твори відносяться до переказів): 1) оповіді доби козаччини; 2) оповіді доби національно-визвольних рухів 17—18 cт. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 3) оповідання про національно-визвольні рухи першої половини 20 cm. (Січові стрільці, УГА, УПА,); 4) оповідання періоду встановлення на українських землях радянської влади (громадянська війна, колективізація, неп, голодомор, II світова війна); 5) оповідання післявоєнної доби (сталінсько-брежнєвські репресії, хрущовська відлига, дисидентський рух, війна в Афганістані); 6) сучасні події (перебудова, розпад СРСР, студентські страйки 90-х років, встановлення незалежності).

2. Су спільно-побутові оповідання: 1) заробітчанські (наймитські, робітничі); 2) емігрантські; 3) солдатські (рекрутські, вояцькі); 4) церковно-клерикальні; 5) з життя інтеліґенції; 6) тюремно-таборові; 7) студентські; 8) туристські та ін.

3. Родинно-побутові: 1) про кохання, дошлюбні взаємини; 2) родинне життя; 3) фатальні випадки, життя неповних сімей (вдівство, сирітство, розлучення).

Кожна з вищеназваних груп має свою специфіку, умови і середовище побутування. Нерідко в текстах оповідань співіснують риси різних груп (напр., елементи історичні та суспільно-побутові або ж суспільно-побутові та родинні), але подібний тематичний синтез спостерігається і в інших жанрах фольклору, тому вони класифікуються за домінантною ознакою.

У сучасній народній творчості побутують усні оповідання про видатних людей — державних діячів, письменників, акторів (поширені й оповіді локального масштабу). Нерідко в ранг народних оповідань входять не пережиті чи побачені оповідачем події, а прочитані в газеті, почуті по радіо тощо. Передаючись з уст в уста, вони обростають новими фактами, доповнюються здогадками, припущеннями, набуваючи рис фольклорних творів. Отже, жанр народних оповідань побутує і тепер досить інтенсивно і є продуктивною фольклорною формою неказкової прози.

Бувальщини

Дуже близький до народних оповідань жанр бувальщини, вивченню якого приділялось багато уваги українськими фольклористами кін. 19 — поч. 20 ст., але майже не досліджуваний сучасною українською фольклорною наукою (хоч досить широко розроблене теоретичне обґрунтування в російській фольклористиці).

Бувальщини — усні оповіді про сучасні події, які не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи чути від безпосереднього учасника оповідач, в яких розповідається про надзвичайні дивовижні явища, надприродні істоти тощо. Тобто від народних оповідань вони відрізняються лише фантастичним компонентом, підпадаючи під усі ... Читать дальше »

Розвиток літератури т а мистецтва
Формування давньоруської держави починається у другій половині IX ст. Слов’яни належать до народів індоєвропейської родини. Праслов’яни населили територію давньоруської держави у III-II тис. до н.е. Їм протистояли спочатку кимерійці, потім – скифські племени. Власним ім’ям почали іменуватися з VI ст. н.е.
Формування давньоруської народності належить періоду IX-X ст. Воно здійснювалось у процесі асиміляції слов’ян з фінно-уграми і балтами. До цих часів належить поняття "Русь”. У широкому смислі "Русь” означала усі землі східних слов’ян, що підвладні Києву. У вузькому значенні (географічному) – місце, що лежить на південь від Києва, між річками Рось, Росава, Дніпро.
Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Київською Руссю від скифських землеробських племен, а також у цілому від праслов’янської етнічної спільноти.
Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.
В Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирил та Мефодій.
Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби.
Книжкова культура Київської Русі значною мірою носила філософський характер. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., "Слово про Закон та Благодать”, Мстиславове Євангеліє, "Повість минулих літ”. Ці твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності у Київській Русі.
Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю.
У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополіт-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.
Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. ("Літопис Аскольда”). У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. Никон виступив і як редактор зібраних раніше матеріалів, і як автор основного тексту літопису 1039-1078 рр. Літописний звід 1095 р. пов’язаний з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повість минулих літ”. Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до "Повісті” Нестор подав картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці. Нестор – широко ерудована особа: він постійно звертається до Біблії як найвищого авторитету історичних знань середньовіччя, до численних візантійських хронік. Літопис доведений до 1110 р. Він двічі піддавався редагуванню (за Володимира Мономаха і Мстислава): у 1116 р. – ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, у 1118 р. – Мстиславом Володимировичем (або за його наказами). Унаслідок цього в літопису з’явилася норманська концепція давньоруської історії, яка не відповідає історичній дійсності.
Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові. У XII-XIII ст. з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів.
Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузькоземельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.
Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література: агіографічна (житія святих), філософько-публіцистична, художня. Підгрунтя літератури становила усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази та легенди. Особливе місце посідали билини київського та новгородського циклів (Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович, Садко, Василь Буслаєв). До наших днів дійшло небагато пам’яток літературних творів доби Київської Русі, але й з тих, що збереглися, можна зробити висновок про високий рівень розвитку літератури цього періоду. Серед видатних пам’яток твір митрополита Іларіона "Слово про Закон та Благодать”, агіографічні твори Нестора "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба” та "Житіє Феодосія Печерського”, "Повчання” Володимира Мономаха, "Послання” митрополита Клима Смолятича, проповіді й повчання єпископа турівського Кирила, "Слово о полку Ігореве”, "Хождение Даниила Заточника”.
"Слово про Закон та Благодать” Іларіона, проголошене 1050 р. у Софії Київській, стало маніфестом самоусвідомлення руського народу. Іларіон порівнює діяння Ольги і Володимира Святославича з візантійцями Костянтином Великим і Оленою. Ярослав став продовжувачем справ батька, він порівнюється з Соломоном й уславлюється як будівничий Києва та Софії Київської.
Ізборник 1076 р. відповідає на питання "како подобает человеку быти”. Вперше визнаються соціальні протиріччя: меншість багатих розкошує, а "большая часть мира сего в нищете есть”. Праведні й бідні живуть мало, а заможні "многие лета”. Ізборник закликає до загальної любові і взаємного всепрощення.
Головна ідея "Повчання” Володимира Мономаха – тривога за долю Русі, заклик піклуватись про свою землю і підданих: "Всего же паче убогих не забывайте,…не давайте сильным погубити человека. […]. Паче всего гордости не имейте в сердце, и в уме, но говорите: смертны есть, днесь живы, а заутра в гроб. […] Старые чти яко отца, а молодые яко братью”.
На перший план у "Повчанні” висуваються задачі загальнодержавного порядку. Священний обов’язок князя – турбота про благо своєї держави, її єдності, сувора дотриманість клятв і договорів.
Серед церковної літератури вирізняється "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба” Нестора Печерського. Це розповідь про життя і смерть молодших Ярославичів. Вони прийняли її з мученицькою покірливістю і явили приклад християнської смиренності.
Наприкінці XII ст. написане "Слово о полку Ігореве” – перлина давньоруської художньої літератури. Автор поеми вбачає причину трагедії на Каялі в роз’єднаності князів. Тому провідною стає ідея єдності Руської землі.
Наукові знання знаходилися під впливом трактатів Козьми Індикоплова. Він вважав Землю чотирикутником, що омивається океаном і всередині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки – Перську та Аравійську. За океаном також є земля, що оточена муром, який переходить у небосхил. Автор "Повісті минулих літ” Нестор вбачав Землю інакше. Він перелічив всі країни Європи, Азії, Північної Африки, їхні моря, річки, острови. Описуючи шлях "з варяг у греки”, говорить, що з Варязького моря можна приплисти до Риму, а з нього – у Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро, а він, в свою чергу, сполучується з Варязьким морем системою річок і озер.
Певних успіхів досягла медицина: лікували травами, але робили й хірургічні операції (знахідки пінцетів та спеціальних ножів). В Києві жили два видатних лікарі Агапіт та Вірменин (кінець XI-XII ст.), які були популярні у киян і конкурували між собою.
Архітектура міст Київської Русі визначалася насамперед дерев’яними спорудами. Шедеврами народного житлобудування були будинки заможних верств населення, так звані "хороми”. Вони складалися з комплексу приміщень – "сіни”, "істба”, "кліть”. У великих містах хороми мали два і більше поверхи. Біднота мешкала у однокамерних житлах площиною близько 20м2. На Півдні ці оселі зводилися на каркасно-стовповій конструкції, що обмащувалася глиною й білилася. Житло нагадувало пізнішу українську хату.
Вихід Київської Русі на міжнародну арену, знайомство з ... Читать дальше »

Серед пам'яток минулого у стародавньому Києвi - знаменитий
ар-хiтектурний комплекс XI-XVIII сторiч - Софiя Київська. Його
центральна споруда - Софiйський собор, закладений у XI сторiччi за
наказом Ярослава Мудрого на честь його перемоги над печенiгами. Собор -
не тiльки неперевершена пам'ятка старовинної архiтектури, а й мемо-рiал
воїнської слави наших предкiв.

Починаючи з часiв Ярослава, Софiя стає важливим культурним центром
схiднослов'янської держави. У Софiйському соборi був свiй скриторiй, а
також перша вiдома нам книгозбiрня, закладена Ярославом.

Слiд пам'ятати, що друкарських верстатiв тодi ще не було, ще не настали
часи Гутенберга, Федорова, Скорини. У своєрiдних майстернях - скриторiях
- працювали переписувачi книг. Скриторiї зазвичай обладну вали при
княжому дворi, при монастирях. А там, де книги переписували ся, там вони
здебiльшого й зберiгалися.

Досить часто київськi князi були фундаторами таких бiблiотек. Про
Ярослава лiтописець повiдомляє: "Ярослав же... любив книги i, багато їх
переписувавши, поклав у церкви святої Софiї, котру створив сам".

Портрет князя, якого за прихильнiсть до наук народ прозвав Мудрим,
дивиться на нас iз кам'яної стели, встановленої вдячними нащадками 1969
року на подвiр'ї заповiдника навпроти Софiйського собору. Цей пам'ятник
споруджено на честь заснування Ярославом першої на Русi бiблiотеки. На
каменi вирiзьблено слова з лiтопису, який звеличує князя за те, що той
"сiяв у серцях людей книжнi слова". У лiтописi пiдкреслюється та "велика
користь", яку дає людям свiт книжок.

На жаль, ми не знаємо, якi саме книги були у книгозбiрнi Ярослава, не
знаємо й того, яка доля спiткала це старовинне книгосховище.

У жодному місці я не читаю з таким задоволенням книги, як у бабусиному будинку з мансардою. Саме там, у мансарді, житловому приміщенні на горищі під схилом даху, знаходиться домашня бібліотека. Моя бабуся — вчителька і збирала свою бібліотеку довгі роки, ще будучи студенткою.

Коли я приходжу в гості до бабусі і піднімаюся в мансарду, я беру в руки книгу Жуля Верна «П'ятнадцятирічний капітан». Мені здається, що мансарда — це рубка вітрильного судна «Пілігрим». Разом з героями Жуля Верна я мандрую безкрайніми океанськими просторами назустріч пригодам і небезпекам. Старий сад, дерева якого досягають вікон мансарди, нагадує зелені хвилі, а білі голуби, що іноді сідають на підвіконня, — це чайки. Мені хочеться підказати героям, де друг, а де — ворог; з ким потрібно вести непримиренну боротьбу, а кого треба зрозуміти і простити.

У бабусиному саду в мене є свій острів скарбів. Це віддалений куточок саду, де ростуть смородина, аґрус, малина. Тут, серед кущів, і знаходиться мій острів скарбів. У бляшаних коробках з-під чаю і кави я зберігаю свої скарби — складний ножик, рогатку, рибальські гачки. Сюди я часто приходжу з книгою, розстеляю килимок, сідаю і читаю «Острів скарбів» Стівенсона. Разом з юним Джимом Хокінсом і його дорослими друзями я відправляюся на пошуки скарбу. У героїв Стівенсона, як і Ж. Верна, вчуся цінувати справжню дружбу.

А зарості бузку біля бабусиного сараю нагадують мені печеру, куди залазили Том Сойєр і Гек Фінн у пошуках скарбу. Поруч із заростями бузку вкопана лавочка зі спинкою. Сюди я теж приходжу з книгою М. Твена «Пригоди Тома Сойєра» і немов стаю учасником описаних подій.

Я люблю книги. Мені подобається вирішувати головоломки разом із Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном, мужньо долати сотні кілометрів білої безмовності снігових пустель, описаних Джеком Лондоном. Вести літак з пораненим Бенем — героєм розповіді «Останній дюйм» Олдриджа; закохуватися, як мої однолітки з «Дикого собаки Дінго» Фрайєрмана...

Звичайно, я читаю не тільки в бабусиному будинку. Герої моїх улюблених книг — мої вірні друзі.

У кожній країні в різні періоди бібліотеки виконували важливу духовну місію - бути дзеркалом і пам'яттю народу, держави, центрами їчньої духовності.

Історія України невіддільна від історії її бібліотек. Книжність, освіченість - одна з характерних рис українців. Грамотність широких кілукраїнського народу засвідчена багатьма істориками. Цього не можна було б досягти без створенної нашим народом розвинутої системи освіти і книгозберігання. Накопичені на протязі багатьох століть книгозбірнями України, унікальні пам'ятки відкривають широку дорогу до знань, до духовного самовдосконалення мільйонам наших співгромадян.

Розкриваються шляхи реалізації Закону України "Про Національну програму інформатизації", питання розробки і прийняття державної програми "Електронна бібліотека". Намічені підходи до вирішення питань збереження бібліотечних фондів, розглянутий вплив Міністерства культури і мистецтв України на підтримку престижу бібліотек в суспільстві.

Сучасне суспільство характеризується стрімким зростанням інформаційних систем та розвитком їх мереж, що безпосередньо впливає на політичне мислення представників законодавчої і виконавчої влади. В Україні характерним виявом визнання важливості цих процесів, створенням умов для задоволення інформаційних потреб населення стало прийняття у 1998 році Закону "Про Національну програму інформатизації". Він визначає загальні принципи державної політики у сфері інформатизації суспільства, а також пріоритети розвитку галузей економіки, соціальної сфери, науки, освіти, культури.

Законом покладається на державу регулювання процесів інформатизації суспільства, забезпечення системності, комплексності і узгодженості їх розвитку в країні.

Прийняття Закону обумовило визначення основного пріоритету у стратегії розвитку бібліотек - розробку і затвердження Державної програми "Електронна бібліотека" як підпрограми вищеназваної національної.

Проект програми розглядався Національним агентством з питань інформатизації, пройшов експертизу і визнаний як такий, то відповідає вимогам і потребам суспільства. Він готувався піл керівництвом Міністерства культури і мистецтв, міжвідомчою робочою групою з представників національних бібліотек, бібліотек загальнодержавного рівня, органів державного управління і висвітлює різні аспекти створення національної системи електронного інформаційно-бібліотечного ресурсу.

Свідченням визнання державою за бібліотеками пріоритету у питаннях інформатизації серед усієї галузі культури є постанова Кабінету Міністрів України № 431 від 22 березня "Про затвердження державних замовників Національної програми інформатизації на 1999 рік", в якій передбачається фінансування бібліотек окремою позицією і обумовлюються державні замовники.

Що це дає бібліотекам України? Перш за все - гарантоване державне фінансування програми, якщо не сьогочасне, то, принаймні, у найближчій перспективі. Друге - визнання місця бібліотек в інформатизації суспільства. Крім того, такий підхід до ролі бібліотек на національному рівні є Прикладом при розробці регіональних програм, в яких бібліотеки також мають стати одним з лідерів у інформатизації регіонів.

Державна програма "Електронна бібліотека" включає по суті традиційні завдання, типові для усього світу: створення центру корпоративної каталогізації, формування баз даних національної бібліографії України; максимально повне забезпечення доступу користувачів до інформаційних ресурсів тощо. З низкою законодавчо-нормативних документів цього напряму можна ознайомитись на стенді "Бібліотечна Україна".

Безумовно, у сучасних умовах темпи просування бібліотек нашої держави у світове інформаційне суспільство бажають бути кращими. Але як би там не було, практично в усіх бібліотеках загальнодержавного і регіонального рівня відбуваються певні зрушення: збільшується кількість користувачів Інтернет, поліпшуються умови їх роботи; при бібліотеках створюються Інтернет-класи; зростає кількість звернень до існуючих WеЬ-сторінок, що належать окремим бібліотекам.

Сукупний обсяг записів у базах даних регіональних бібліотек дорівнює більш ніж двом мільйонам одиниць, що вдвічі більше, ніж у минулому році. Але існує багато проблем, розв'язання яких вимагає тривалого часу, державної підтримки та додаткових зусиль фахівців з бібліотек різних систем і відомств.

Найгостріша з них - проблема лінгвістичного забезпечення. Адже без вирішення цієї проблеми неможливо організувати пошук інформації у електронних потоках як на національному, так і на регіональному рівнях, тим більше - увійти у глобальні світові мережі.

Проблема створення нормативних файлів є надзвичайно актуальною для бібліотек України, оскільки по суті розробки здійснюються різними бібліотеками самостійно, а при застосуванні існуючих в світі словників предметних рубрик виникає ряд проблем через термінологічну неузгодженість. Тому в Україні минулий рік пройшов в активних пошуках шляхів створення національного файлу предметних рубрик, який би відповідав загальним принципам предметизації, прийнятим у світі. Цю роботу ведуть Національна парламентська бібліотека та Національна бібліотека ім. В.Вернадського, дотримуючись основоположних функцій словника: комунікативної, веріфікаційної, енциклопедичної і прототипної. Саме остання - прототипна функція - дозволить будь-якій бібліотеці України використовувати словник для створення власного файлу предметних рубрик, що при корпоративній каталогізації забезпечить уніфікацію предметного пошуку.

Важливим пріоритетом політики Міністерства культури і мистецтв України у забезпеченні стратегії розвитку бібліотек є і збереження бібліотечних фондів.

Міністерством культури і мистецтв спільно з представниками архівів, бібліотек з різних систем і відомств розроблено проект державної Програми збереження бібліотечних і архівних фондів, який поданий на розгляд Уряду України. Ця програма визначає основи державної політики в галузі збереження бібліотек і архівних фондів України і являє собою комплекс взаємопов'язаних проектів.

Основними завданнями програми є: координація дій установ і організацій по обліку, реставрації, консервації, репрографії бібліотечних і архівних фондів; концентрація фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів для розвитку цього напряму діяльності; залучення наукового потенціалу держави для дослідження проблем бібліотек і архівів; створення єдиної системи консервації і репрографії шляхом організації відповідних державних міжвідомчих центрів на базі п'яти найбільших бібліотек України та регіональних служб репрографії і ремонтно-палітурних робіт на базі обласних універсальних наукових бібліотек.

Реалізацію Програми, фінансування якої має бути закладено у державний бюджет, передбачається розпочати в наступному році і завершити перший етап в 2005 році. Управління нею буде здійснюватись координаційною радою при державному замовнику - Міністерстві культури і мистецтв України, яка на конкурсній основі визначатиме виконавців окремих проектів, забезпечуватиме керівництво і контроль за виконанням робіт.

Програма не обмежена часовими рамками і закладає основи державної політики у сфері збереження інформації. Ця робота має постійний характер, мова йде про розробку послідовної політики, яка б інтегрувала українські процеси збереження інформації і її носіїв у відповідні міжнародні програми.

Таким чином, перший крок у майбутнє цього напряму роботи уже зроблено, його послідовність і реалізація завдань буде залежити від зусиль працівників бібліотек і архівів, органів управління, а також від стабільного фінансування, на то ми сподіваємось.

Сьогодні, в умовах обмеженого бюджетного фінансування бібліотек, надзвичайно актуальною є проблема поповнення фондів. Для більшості публічних бібліотек це питання особливо гостре, оскільки за останні роки кошти на придбання нової літератури практично не виділяються.

Однак, попри усі труднощі держави, у цьому році, Міністерство культури і мистецтв профінансувало "Українську бібліотечну серію", і у І кварталі для усіх державних бібліотек було закуплено біля 100 тис. творів друку.
Таким чином до бібліотек України відправлено понад 40 назв видань. Ця робота буде продовжуватися і надалі, оскільки для районних, сільських бібліотек "Українська бібліотечна серія" -не, фактично, єдине джерело нових надходжень.

Відбулася ще одна подія, яка позитивно вплине на поповнення фондів вітчизняною літературою і формування повноцінного Державного фонду України - Верховна Рада прийняла Закон про обов'язковий примірник документів. До цього часу діяла низка постанов Уряду, які зобов'язували видавців надсилати свої видання до бібліотек, але прийняття Закону дозволить впорядкувати цей процес. Зараз готується проект постанови Кабінету Міністрів, яка визначить порядок доставки, кількість і види ... Читать дальше »

Іван Франко любив дітей. "Життя, - говорив І.Франко, - мені мало всміхалося, а діти були ти весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце". Саме для них, найменших, Каменяр написав чимало творів, але особливого значення надавав казкам-байкам як найбільш доступній формі викладу й сприймання. Адже в казковій одежі, в алегоричних обрядах, на думку письменника, можна краще донести до дитячої уяви велику правду людного буття, розбудити в малят цікавість та уяву до явищ природи, навчити ненавидіти зло й несправедливість, сміятися і думати.

Видатний письменник у дитинстві любив слухати пісні матері, байки, розповіді старих людей. ще в початкові школі, дев'ятирічним малий Івась почав старанно записувати коломийки, приповідки, казки, довівши їх кількість за 800. це були перші кроки майбутнього письменника, через які розкривався йому світ звичайних людей, їх душі, сподівання. Це був час коли Франко-школяр ще й сам не до кінця усвідомлював мотиви потягу до народної творчості, до людських сердець. Хлопчиком Івась вбирав у себе розповіді сільських оповідачів у кузні батька – коваля. Тому же з дитинства відчув нерівність між людьми, несправедливість, що існувала довкола. Реальне життя в співіснуванні з кривдою, неправдою передавалося у безцінних народних скарбах-казках, зокрема про тварин, які так подобалися майбутньому мистецтві. Ставши дорослим, він сам почав їх писати, через образи звірів – жорстоких, підступних, хитрих – викривав несправедливість у тогочасному житті. Всім серцем прагнули допомогти чесному, але не раз кривдженому трудовому народові, учив його майбутнє – дітей – розповідати зло, ненавидіти його, боротися з ним.

І.Я. Франко написав майже п'ятдесят казок, двадцять із них увійшли до збірки "Коли ще звірі говорили" (1899). Як правило, всі вони – це художньо опрацьовані переклади з грецької, індійської, німецької, російської, арабської та інших мов, своєрідні літературні обробки. Проте найчастіше він запозичував образ чи сюжет, який доповнював, розширював, надаючи творові соціальні загостреності, національного колориту (як говорив сам автор: "На чужий позичений рисунок наклав наші українські кольори").

Ця збірка призначалася дітям від шести до дванадцяти років. Письменник сподівався, що казки прийдуться їм до смаку, розбудять їхню фантазію, викличуть сміх і роздуми, спонукають пильніше придивлятися до життя, до рідної природи. Точними соковитими фарбами змальовані українські пейзажі. Так дія в казці "Заєць і Їжак" починається ясним осіннім днем, саме коли "гречки відцвітали": "Сонечко зійшло ясно на небі, вітерець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, бджілки бриніли в гречанім цвіті..." Все, що жило, радувалось милою днинкою..." Радісне замилування рідною природою викликає цей опис у читачів. А розповідь про те, як Лис Микита ("Фарбований лис") пробирається на торговицю – лізе "поміж коноплі та кукурудзи", йде городами, "перескакуючи плоти та ховаючись між яриною", відсиджується у бур'янах, - викликає в уяві околиці українського міста. У спілкування героїв відтворюються типові для українського народу звичаї, а в мові використовується дотепний жарт, яскраві й мудрі приказки, часто уїдливі, насмішкуваті, народні звертання, фразеологізми. Казка "Лисичка і Журавель" розповідає, що герої її "покумалися". Лисичка запрошує Журавля: "Приходи, кумицю! Приходи, любочку!". Журавель пригощає: "Чим хата багата, тим і рада".

Франко надавав казковому жанру особливого значення у вихованні дитини. Він хотів, щоб казка була для малих слухачів засобом пізнання дійсності, щоб від "казкових фікцій" думка дитини спрямовувалася "на дальший, ширший обрій життєвого змагання". В останній казці збірки "Байка про байку" він веде розмову про те, як слід розуміти алегоричні образи і картини, і роз'яснює, що казка цікава не тим, що в ній є вигадка, фантастика, неправда, а тим, що "під лупиною тої неправди" вона "криє звичайно велику правду". Казкові Осли, Барани, Вовки та Зайці викликають сміх, бо в їхніх вичинках вгадують людські стосунки, звички й хиби: "Говорячи ніби по звірів", казка "одною бровою підморгує на людей".

І.Франко вважав, що спочатку доцільно знайомити дітей з людськими взаєминами саме через казкові форми, бо гола правда життя може бути болючою для них. Казка ж передасть малому читачеві мудрий народний погляд на життєві конфлікти, оптимістичну віру в перемогу добра і правди. Сприймаючи казкових героїв, сміючись над ними або співчуваючи їм, дитина винесе звідси "перші і міцні основи замилування до чесноти, правомочності справедливості". Так Заєць ("Заєць і Їжак") зазнає покарання за те, що боляче образив Їжака, посміявшись над його кривими ногами. Казка закінчується таким повчанням: "Ніколи не підіймай на сміх доброго чоловіка, хоч би се був простий, ?????? Їжак". В казці "Лисиця і Журавель" викривається нещирість улесливої Лисиці, яка привітно зустрічає кума, та, пригощаючи його, дбає тільки про те, щоб він менше з'їв. За це вона поплатилась: змушена балу піти з гостин у Журавля теж голодною.

У багатьох казках І.Франка сильний, хитрий і підступний звір стикається з слабким, проте підступність завжди викривається, а хижак несе заслужену кару. Так, в казці "Вовк, Лисиця і Осел". Чесний і довірливий Осел розгадує злі наміри противників і врятовує своє життя, а злодії гинуть. Казка "Кролик і Ведмідь" закінчується перемогою лісової дрібноти над сильними і хижими мешканцями лісу. Розділяючи радість переможців, читач доходить висновку, що завдяки єднанню, колективній мудрості можна захистити правду і справедливість.

життєвий та творчий шлях

Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої
чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць.
Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко
за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час "воєнним
табором тяглося”, була ідея дружби народів без різниці рас, вір і
національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства,
капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.

Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на зеленому
підгір’ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана Франка),
Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Раннє дитинство його
пройшло під могутнім впливом батька – людини простої, але мудрої,
відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту,
яким день і ніч плавом плив робочий люд "на Бориславку” шукати роботи.

В кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини. тут
точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли з своїми
скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями
просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народну, про сваволю
панів, про бунти ріпників Борислава.

"На дні моїх споминів, - згадував пізніше Франко, - і досі горить той
маленький, але міцний огонь... Се огонь у кузні мого батька. І мені
здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку
життя. І що ві не погас і досі”.

В зрілому віці Франко створив чудесний образ батькової кузні, овіяний
чаром романтики. Саме з відти Іван виніс глибоку любов до праці, до
трудящої людини, до її пісні, виніс відразу до нероб і дармоїдів, що
пожирають працю рук чужих, палку віру в можливість кращого життя
робочого люду.

Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до початкової
школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864 р. Франко
переходить до так званої "нормальної” школи при монастирі василіан у
Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.

На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати
одружилася вдруге, - з малими дітьми важко їй було впоратись з
господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських ріпників,
- доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році
життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. Перед цілком
осиротілим хлопцем простилався важкий шлях самостійного життя, сповнений
нужди і поневірянь.

Учителі по-різному впливали на юного Франка. Та він шукав у житті
власних доріг. Гострий і допитливий, він не вдовольняється мертвою
гімназійною схоластикою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з
творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете
і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками,
історією, філософією, політичною економією.

У 1875 році Франко кінчає гімназію і вступає на філософський факультет
університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично настроєної
студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у
Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її віддати свої молоді
сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх
величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув викривальний пафос
художнього реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у
визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись університетськими
лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту. Перед розбурханою
уявою юнака не раз проходили величні образи героїв минулого, що в ім’я
щастя і свободи людства йшли на страшні тортури, на мученицьку смерть.

У стінах Львівського університету точилася та сама дріб’язкова возня
"москвофілів” і "народовців”, що була дзеркалом слабості суспільного
життя в країні, загальної відсталості й тупого консерватизму.
"Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні українського народу
нема, а є єдина Україна, а самі писали страшним "язичієм”, мішаниною
церковнослов’янських, російських, українських і польських слів, яка
жахала росіян. "Народовці” ненавиділи місцевих "кацапів”, відстоювали
права української мови на існування, дбали про національну культуру і
освіту. Але як? Шляхом уходництва перед урядом. "Москвофіли” були
об’єднані в "Академический кружок”, "народовці” – в "Дружній лихвяр”.

Франко зрозумів безплідність ненастанних суперечок між цими
організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Ввійшовши з
своїми однодумцями до "Академического кружка”, він використав його орган
"Діло” для того, щоб оголосити нещадну війну і "москвофілам”, і
"народовцям”. Демократична молодь назвала себе тією "третьою силою”, яка
повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент
революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння своєму народові.

Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на
широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть жваву участь у
транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури,
зв’язуються з російсько-української політичною еміграцією у Відні,
Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив Франко, стає
явочною квартирою для "гостей”, що таємно переходили кордон. Франко
пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя людей різних
національностей, різних соціальних класів і прошарків, власними очима
заглядає у всі шпарини наскрізь прогнившого буржуазного суспільства.

Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори
Франка з життя трудящих, головне ж – збірка "Борислав”, в якій
змальовано тяжке життя робітників-ріпників.

В затхлій атмосфері Галичини сміливий виступ молоді справив враження
грому серед ясного неба. Зі Львова у найглухіші закутки поповзли чутки:
в Галичині з’явилися соціалісти! Про це заговорили великі пани в
кав’ярнях, попи-уніати по церквах, ксьондзи по костьолах. Пішли доноси.
Націоналістична преса розповсюджувала найдивовижніші чутки, перебріхуючи
їх на всі лади. Про діяльність Франка та його товаришів стало відомо
урядові у Відні. В червні 1877 року на гурток демократичної молоді
налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за тюремні грати. Було
організовано гучний процес соціалістів, на зразок численних процесів, що
відбувались тоді в Австро-Угорщині і Росії.

Просидів Франко всього 9 місяців. Молодь вразив не так сам процес, як
наслідки його.

Написаний під час ув’язнення вірш "Товаришам із тюрми” прозвучав як
сміливий виклик модного поета всьому експлуататорському суспільству:

Обривають звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розкута –

Ожиємо, брати, ожиєм!

Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі
"проскрібованих”, тобто в становищі людей, від яких відсахнулися всі. На
деяких це вплинуло так гнітюче, що вони кинулись замолювати "гріхи”
своєї юності. У Франка і Павлика осуд буржуазного суспільства викликав
протилежну реакцію.

У 1878 році Франко очолює видання першого на Україні бойового
революційно-демократичного журналу "Громадський друг”. Поліція з номера
в номер конфісковує журнал, але Франко разом з Павликом, змінюючи назву
і характер видання (збірники "Дзвін” і "Молот”), продовжує видавати
його. Налагоджуються зв’язки з львівськими друкарями, Франко входить до
складу "Робітничого комітету”, стає одним із редакторів і співробітників
польської робітничої газети "Праця”, веде активну пропагандистську
роботу в гуртках, які об’єднували робітників різних національностей –
українців, поляків, євреїв, угорців, німців.

На початку 1880 року Франко, щоб не вмерти з голоду, вимушений був
шукати роботи на провінції. По дорозі з Коломиї до Березова, в Яблонові,
він з своїм товаришем Геником був несподівано арештований. У Косові
селянин Фокшей стріляв у війта і поранив його. Поліція вважала, що
постріл у Косові був викликаний соціалістичною агітацією Франка.
Вирішили склепати новий соціалістичний процес. Але з наміру того нічого
не вийшло. Після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка
відправлено етапом на місце народження. До Дрогобича його привезли
хворого, з високою температурою і посадили до "ями”. Того ж дня,
незважаючи на сльоту, жандарм повів його пішки до Нагуєвичів, як
безпаспортного волоцюгу.

Пробу ... Читать дальше »

План
1. Общие сведения о наркотических веществах.
2. Подробнее об опиатах.
3. Подробнее об алкоголе.
4. Подробнее о кокаине.
5. Подробнее о барбитуратах.

1. ОБЩИЕ СВЕДЕНИЯ О НАРКОТИЧЕСКИХ
ВЕЩЕСТВАХ
Наркомания — серьезная медицинская и социальная про-
блема. Как показывает статистика, именно школьные годы наи-
более опасны с точки зрения втягивания в среду наркоманов.
По официальным данным, каждый пятый наркоман в стране —
школьник, а по неофициальным — каждый третий учащийся
школы хотя бы раз пробовал наркотики, начиная с 11 — 12 лет.
Мотивами для первоначального приема наркотиков служат
любопытство, подражание старшим или сверстникам, неудов-
летворенность положением в семье и в школе, стремление най-
ти свое место в группе товарищей, протест против навязывае-
мых норм поведения, одиночество.
С точки зрения химии лекарственных препаратов разли-
чают такие типы наркотической зависимости: алкогольный,
амфетаминовый, барбитуратный, каннабиноловый (употреб-
ление марихуаны, гашиша), кокаиновый, галюциногенный,
опиатный (употребление опиума, морфина, героина, кодеина,
промедола, метадона), употребление летучих жидкостей.
Также существует классификация, основанная на спосо-
бах введения наркотиков в организм: через легкие, кишечник,
внутривенно.
Что касается механизма действия наркотиков, то его счи-
тают физико-химическим, не связанным непосредственно с ка-
кими-либо химическими реакциями между ними и плазмой
нервных клеток. Большинство наркотических соединений —
неэлектролиты, плохо растворимы в воде, почти не претерпе-
вают изменений в организме и выводятся из него практически
в неизмененном виде. Для удобства введения наркотиков их
иногда растворяют не в воде, а в спирте, или же переводят в
растворимые в воде соли.
2. ПОДРОБНЕЕ ОБ ОПИАТАХ
Расскажем немного подробнее о химии некоторых нар-
котиков.
Теоретической основой органической химии является те-
ория строения органических веществ A. fyl. Бутлерова. Смысл
одного из положений этой теории состоит в том, что, исходя
их химического строения соединения, можно предсказать его
свойства, а но свойствам — предсказать строение. Известно,
например, множество анальгетиков — соединений, которые об-
ладают обезболивающим действием, поэтому есть вероятность,
что в их строении можно найти сходные фрагменты. Считает-
ся, что рецепторы (участки мембран нервных клеток), с кото-
рыми связываются наркотические анальгетики, имеют следу-
ющие особенности:
— отрицательно заряженный ион, связывающийся с поил-
ми аммония (NH,) или его аналогами;
— плоский участок, с которым связываются плоские цик-
лические (ароматические) группы атомов;
— между рецепторами есть полость, в которую могут вхо-
дить цепи атомов, связывающих ароматические группы и ам-
мониевые ионы.
Вызывает удивление, почему клетки мозга имеют рецеп-
торы, почти точно подходящие под чуждые организму моле-
кулы. Оказывается, мозг вырабатывает собственные болеуто-
ляющие вещества, называемые эндорфинами и энкефалинами.
действующие на тот же рецептор. Хотя структурные формулы
наркотических анальгетиков и эндорфинов или :шкефалинов
на первый взгляд могут показаться совершенно непохожими,
в действительности некоторые части этих молекул одинако-
вы, и это именно те части, которые отвечают за болеутоляю-
щее действие. Поэтому при длительном применении обезбо-
ливающих средств происходит постепенное замещение ве-
ществ, вырабатываемых самим организмом, на ис <усственные,
вводимые в виде лекарств. В результате организм утрачивает
способность самостоятельно бороться с болью и попадает в
зависимость от лекарственных препаратов. Поэтому наркоти-
ческие анальгетики (это прежде всего морфин и его синтети-
ческие заменители) используют в случае очень сильных или
продолжительных болей, а в более легких случаям применяют
другие виды лекарств.
3. ПОДРОБНЕЕ ОБ АЛКОГОЛЕ
В старой арабской легенде рассказывается, как некий ал
химик в поисках «эликсира жизни» стал перегонять старое
вино, к которому добавил поваренной соли, и подучил спирт.
Он попробовал его и обнаружил опьяняющее действие. Изум-
ленный поразительными свойствами спирта прогонять печаль
и вызывать бодрость, алхимик решил, что ему удалось от-
крыть «воду жизни». Однако это был всего лишь этиловый,
или винный спирт (этанол). В качестве лекарства под назва-
нием «живительные капли» этанол применял итальянский ал-
химик Раймонд Луллий (1235—1315). В 1350 году ирланд-
ский полководец Саваж впервые попробовал поднять боевой
дух своих воинов напитком «аквавит», прототипом современ-
ной водки. Но вскоре хвалебные гимны сменились прокляти-
ями в адрес этанола, этого «великого лжеца», прозванного
чумой XX века.
Не все знают, что этанол — естественный продукт обмена
веществ, В крови и тканях здорового, абсолютно трезвого
человека всегда содержится от 0,003 до 0,006 % этанола. Опья-
няющее действие спирта зависит от состояния здоровья, мае-
сы тела, пола человека, принятой дозы и времени, прошедше-
го с момента приема алкогольного напитка. Прием трех рю-
мок водки (50 мл каждая) в течение часа вызывает появление
0,05% этанола в крови, на что сразу реагируют в основном
кора головного мозга, центры внимания и самоконтроля.
Какое-то количество алкоголя организм поначалу мо-
жет нейтрализовать относительно безнаказанно. Но когда ко-
личество выпитого начинает угрожать жизни, он предприни-
мает чрезвычайные насильственные меры и пытается изба-
.ниться от яда, вызывая рвоту. Если же человек перешагивает
и через этот барьер и пьет дальше, то организм последним
усилием выбивает из рук пьющего стакан со спиртным. Воз-
никает мышечное расслабление, которое не позволяет удер-
жать посуду в руке. Но поскольку алкоголь всасывается в
организме мгновенно, то некоторые успевают выпить и смер-
тельную дозу.
Этанол растворим не только в воде, но и в жирах, что
позволяет ему взаимодействовать с липидами мембран нерв-
ных клеток. Спирт подавляет передачу нервных сигналов меж-
ду нервными клетками. Это замедляет работу мозга. Чтобы
понять, как это происходит, следует рассмотреть, как переда-
ются нервные сигналы. Когда нервные клетки (нейроны) на-
ходятся в покое, на нервных окончаниях накапливаются
ионы кальция. Когда сквозь нейрон проходит импульс, ионы
кальция высвобождаются и вызывают выход молекул пере-
носчика, которые перемещаются к соседней клетке, передавая
ей сигнал. Спирт, как полагают, уменьшают число ионов каль-
ция.на нервных окончаниях. Это препятствует выходу пере-
носчика и, таким образом, делает невозможным передачу сиг-
нала. Когда это происходит, нормальная работа мозга наруша-
ется. ,
4. ПОДРОБНЕЕ О КОКАИНЕ
Кокаин — одно из древнейших стимулирующих средств,
с незапамятных времен использующееся для обезболивания и
наркоза. Химическая структура этого пиридинового алкалои-
да довольно сложна.
Кокаин, покупаемый на улице, может содержать до 10 %
чистого препарата. Остальные 90 % — это вещества, усилива-
ющие отравляющее действие кокаина и увеличивающие объем
смеси. Так, в качестве добавок применяют сахара (маннитал,
лактоза), стимуляторы (кофеин, амфетамин) или местные обез-
боливающие средства (лидокаин, прокаин), придающие эф-
фект «замораживания» или онемения, который многие потре-
бители принимают за действие кокаина. Последствия от ис-
пользования таких смесей не может предсказать даже самый
опытный наркоман или врач-иарколог.
В последнее время получил распространение так назы-
ваемый крзк-кокаии, который можно курить. Он вызывает
привыкание быстрее, чем обычный кокаин. Одно-два упот-
ребления — и человек становится рабом крэка. Быстро накап-
ливаясь в организме до сверхкритических доз, этот наркотик
может вызвать остановку сердца даже у самого выносливого
спортсмена.
Первые ощущения после приема кокаина очень прият-
ны, но такое состояние длится очень недолго. На смену ему
приходит усталость, раздражительность и депрессия. Появля-
ется непреодолимое желание снова употребить наркотик. Раз-
вивается особый кокаиновый психоз, сопровождающийся чув-
ствами тревога и страха, зрительными, а чаще слуховыми гал-
люцинациями. Больные становятся жестокими и даже беспо-
щадными. С их стороны возможны преступные действия по
отношению ... Читать дальше »