В Україні з давніх-давен люди вміли виробляти тканини з дикоростучої кропиви, льону, конопель. Крім конопляних та лляних, виготовляли вовняні тканини, а також користувалися хутром. Льон і коноплі згадуються в церковних постановах Ярослава Мудрого, овеча вовна та вовняні тканини відомі з літературних пам'яток XI ст., зокрема, з «Ізборника Святослава». Серед привозних тканин найпоширенішими були шовк, який називали «паволокою», оксамит, парча-атлас, переткана срібною або золотою ниткою. Шовк, оксамит згадуються в «Слові о полку Ігоревім». У Іпатіївському літописі зазначено, що 1252 р. носили кожух олівіра грецького, обшитий золотим мереживом. Верхній теплий одяг виготовляли з вичинених шкір свійських, а також диких (ведмедів, лисиць, вовків, куниць, соболів, горностаїв, білок, бобрів, тхорів) тварин. Цей спосіб зберігся до нашого часу.
Княжий стрій. Давньоруський стрій, пристосований до суворого клімату, був багатошаровим, тобто складався з кількох предметів ноші (натільного одягу, поясного, нагрудного, верхнього), і щільно облягав тіло. Полотняна сорочка — неодмінна складова давньоруського вбрання. У княжому строї побутували два види сорочки — верхня і нижня, котрі шили з різних тканин. Верхня сорочка з дорогих тканин (паволоки чи оксамиту) по викоту горловини прикрашалася золотим гаптуванням.
Після прийняття християнства в княжий стрій увійшла довга сорочка-туніка — «дивитисій», її виготовляли із золототканої парчі.
Поясним убранням князя були штани з прямим нешироким кроєм холошень, шиті з привозних тканин. Теплий верхній одяг з рукавами — свиту — шили зі «свиточного» сукна. Крім свити, носили плащ, який називався по-різному: «корзно», «мятль», «луда», «скут». Його накидали на ліве плече, а на правому з'єднували кінці застібкою, пряжкою або за допомогою зав'язок. Теплий плащ мав горностаєве підбиття. Плащі відрізнялися розпізнавальними знаками: вишивкою на грудях, оздобами золотом і пурпуром. Пурпуровий плащ був привілеєм князя.
Верхнім одягом князів і бояр у холодну пору був кожух. Його шили із хутра та іноді покривали зверху дорогою тканиною. Головним убором князя служила шапка конічної, сферичної форми із коштовної тканини, облямована хутром, діадема або вінець, залежно від церемоніалу. Найпоширенішим взуттям були чоботи, шиті з добре вичиненої та фарбованої шкіри («х-ьза») і оздоблені кольоровими, часто золотими, нитками. Популярні кольори чобіт — червоний та зелений. Обов'язковим компонентом князівського вбрання був пояс, найчастіше шкіряний, прикрашений золотими і срібними орнаментованими бляшками. Носили також гарні шовкові пояси.
До нарядної, шитої золотом сорочки князі неодмінно одягали барми — комір-наплічник із коштовностей, що був княжим атрибутом. Цікаво, що комір-наплічник носили також фараони у Єгипті, де він символізував сонячний диск. Прикрасами князів і бояр були фібули («сустуги»), шийні гривни, ланцюги («чепи»). Найважчий ланцюг із золота (277,29 г) був знайдений у чернігівському скрабі 1965 р. Князі носили золоті та срібні перстені-печатки з гербовими знаками, а також діадеми.
Надзвичайно пишним і урочистим було вбрання княгинь. Вони одягали білу, синю або пурпурову сорочку («далматику») з широкими рукавами, стягнутими біля зап'ясть. Поверх неї розкішний, оздоблений коштовним камінням, важкий пояс, яким оперізували стан і перекидали через ліву руку. Поверх далматики носили плащ, скріплений на грудях коштовною оздобою. На голові — білий, або синій завій, а поверх нього — корона. Вирізнялися золоті вінці корони княгинь, прикрашені емаллю, коштовним камінням. Зимою княгині носили верхній одяг із хутра. На голові — обруч, а поверх нього — розкішна шапка з хутряною облямівкою. На ноги взували дорогі червоні черевики або чоботи. Одяг княгинь виготовляли з різноманітних шовкових, оксамитових, парчових матеріалів, оздоблювали золотим тканням і вишиттям.
Вбрання дружинників-лицарів. Вбрання дружинників реконструйоване за археологічними і писемними джерелами. Сорочка мала неглибокий округлий або квадратовий виріз горловини, обшитий шовковою або позументною стрічкою, довгі рукави та відрізний по лінії стану поділ. Зверху одягали теплу сорочку з глибоким, до пояса, розрізом спереду — посередині грудей. Русь не була відмежована від навколишнього світу. Одяг її засельників мав багато спільних рис із одягом, який побутував в інших молодих державах, у тому числі Західної Європи. Тому сорочка дружинників дуже подібна до західноєвропейських сорочок «кот» та «бліо».
Теплим верхнім одягом служили свита і кожух. Про їх існування свідчать різні знахідки металевих застібок та великих кістяних ґудзиків. Дуже поширеним серед дружинників був плащ, скріплений на правому плечі фібулою, або плащ-мантія, скріплений спереду на шиї.
Дуже добре збереглося взуття. Його археологи знайшли в Україні чимало. Це були шкіряні чоботи, оздоблені вишивкою, бронзовими ґудзиками. На голові дружинник носив високий ковпак, облямований по нижньому краю хутром. Дружинник оперізувався шкіряним поясом, оздобленим бляшками-накладками.
Серед археологічних знахідок зустрічаються залишки шкіряних сумок, прикрашених бронзовими і срібними орнаментованими бляшками. Заможні дружинники носили на грудях гривни, виконані з крученого срібного дроту.
Стрій міського та сільського населення. Одяг міських жителів зображений на графічних малюнках, цеглинах-плінфах, знайдених під час розкопок у Києві. На них бачимо сорочки з різним кроєм горловини («голошийка», «каре», «стійка») вузькі штани, які, однак, не облягали ноги, як західноєвропейські штани-панчохи — «шосси».
Теплим одягом служили сукняні свити, кожухи. Головні убори українських міщан називали «шапками». У писемних джерелах згадується як одяг городян плащ («мятль»). Як і в інших народів західних держав, він застібався спереду під шиєю. Кожухи шили з дешевого у ті часи хутра ведмедя, кози, а свити — із домотканого сукна. До складу чоловічого міського вбрання входили шкіряні рукавиці та плетені з вовняних ниток шкарпетки, які у давні часи називалися «копитця» і були поширені повсюдно в містах і селах.
Убрання селян складалося з полотняної сорочки і штанів. Різновидом верхнього одягу була сукняна свита і вотола. Во-толою називалася і суконна тканина нижчої якості, з якої шили цей одяг. Зимою одягали кожухи з козячого хутра. Селянським взуттям були личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри.
Жіночий одяг городянок і селянок складався з полотняної сорочки; поясного вбрання з однієї чи двох вовняних або полотняних пілок; нагрудного короткополого вбрання — літника; верхнього одягу — свити, кожуха. Можливо, у теплі дні жінки носили тільки довгу полотняну сорочку, підв'язану поясом, крайкою або фартухом, як це було розповсюджено в будні в українських селах ще у XIX ст. Овальну горловину сорочки декорували каймою та вишивкою. Поясним убранням служили ткані запаска і попередниця.
Верхній одяг городянок і селянок становили сукняні довгі сукні, сукмани, свити з дуже широкими рукавами, які були визнаними загальною європейською модою. Довгі рукави, які опускалися значно нижче рук, виникли під впливом мистецького готичного стилю, що сформувався у середньовічних містах XII ст. і став панівним у Західній Європі XII—XV ст.
Завершували цілісний ансамбль убрання різноманітні головні убори. У городянок і сільських дівчат — це начільні стрічки з тканини, шкіри, металеві обручики. У жінок — чепедь, убрус, намітка. Прямокутний головний убір — убрус накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його кінці вільно спускали на плечі. Іноді убрус притримували на голові обручем.
Взуття, зокрема черевики, чобітки, прикрашали рядами білих швів, крапок.
Отже, в одязі простих городян і селян переважали матеріали домашнього виробу — природного кольору вовни, полотна, шкіри.