Характеристика запорозького козака І зовні, й за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом являли собою характерні типи своєї народності й свого часу. За описом сучасників, вони були здебільшого зросту середнього, плечисті, ставні, міцні, дужі, з лиця повновиді, округлі й від літньої степової спеки смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною, на тім’ї, у смушевій гостроверхій шапці на голові, вічно з люлькою в зубах, питомий запорожець завше дививсь якось похмуро, вниз, спідлоба, сторонніх зустрічав спершу непривітно, відповідав на запитання вельми неохоче, але затим помалу м’якшав, обличчя його поступово під час розмови набувало веселого вигляду, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, і вся постава його дихала мужністю, звитягою, завзятою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «цоб», ні «цабе», через те був здоровий, вільний од хвороб, умирав більше на війні, як удома. Тепер народ слабий, порожній і недовговічний: як дев’яносто літ прожив, то й стежки під собою не бачить, а в старовину у сто років чоловік тільки в силу вібрався. Тому запорожці жили і весело, й довго. А молодці які були! Він сів на коня — не струснувсь, не здвигнувсь! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки смуга лягла». У внутрішніх якостях запорозького козака помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, властива людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, невтримні на руку, нехтуючи будь-які права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали звичайну крадіжку якогось батога чи пута страшним злочином, за який винного карали на смерть. Світлий бік характеру запорозьких козаків складали їхня благодушність, нескнарість, щедрість, безкорисливість, постійність у дружбі, яку так високо цінували в Запорожжі, що, за козацькими правилами, гріхом вважалося обманути навіть чорта, якщо він зрідка потрапляв січовикам у товариші; крім того, світлими рисами характеру запорозьких козаків були висока любов їхня до особистої свободи, за якою вони надавали перевагу лютій смерті, ніж ганебному рабству; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»; простота, помірність і винахідливість, при потребі, в домашньому побуті чи в різних безвихідних випадках і фізичних немочах. Здобуваючи абиякий харч, каже про запорожців очевидець, мисливством чи рибальством, віддалені од зносин з містами, незнайомі або зовсім, або мало з домашнім господарством, чужі нестриманості й розкоші, запорожці нічим іншим не займалися, крім зброї, і являли собою рідкісний приклад у всьому помірності. Так, від лихоманки вони пили горілку з золою чи стрільним порохом, кладучи на чарку пінного вина півзаряду пороху; для загоєння ран прикладали до уражених місць розтерту зі слиною на руці землю, а за браком металевого посуду для варіння страви примудрялися варити її в дерев’яних ковшах, підкидаючи безперервно один за одним до ковша розжарене на вогні каміння, доки не закипала налита вода в посуді. До захожих і заїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні й привітні: «Сей звичай був у запорожців не тільки до приятелів і знайомих, але й до сторонніх людей, і дотримували цю гостинності чесноту суворо й неухильно». «У Запорожжі будь-який охочий з’явитися в курінь може жити і їсти з ними без будь-яких запитань чи подяки за гостинність». «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старому чоловікові: «Ти дарма хліб їси». Приїжджай туди всяк, встроми в землю списа, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці,— пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богові; а коли є гроші, рушай до корчми пити горілку. Коли ж хто скаже: «Дарма хліб їси», то козаки одразу ж і накинуться: «А, ти вже закозакувався, сякий-такий син!» «Я служив два роки в Бериславі, і відтам неподалік були запорозькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за чоловік, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові й чаркою горілки пригостіть; може, він прийшов здалеку і втомився». А коли поїси, то ще ляж відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «Шукаю». «Так і в нас є робота, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу й іноді на місяць карбованців двадцять заробиш». Нарівні з гостинністю і привітністю запорозькі козаки ставили особисту чесність як у себе, на Запорожжі, так і на війні щодо ворогів православної віри. «Хоча в Січі,— каже з цього приводу католицький патер Китович,— жили люди всілякого штибу — утікачі й відступники од усіх вір,— однак там панували така чесність і така безпека, що ті, хто приїздив з товарами чи за товарами, або за іншими якимись справами люди, не боялися й волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не турбуючись, щоб вони були вкрадені. Всілякий злочин проти будь-чиєї чесності, гостя чи січового жителя, негайно карався смертю». У нас над усе честь і слава, військовая справа,— Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати. На війні запорозький козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога «виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. «Наш ворог,— пише поляк Симон Окольський,— уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, майстерні в чужоземних виправах, і перемагає всі їхні військові хитрощі». Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан сказав: «Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а, про козаків мушу єдиним вухом слухати». А літописець козацький з цього приводу відзначає: «В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають, море перепливати дерзають В однодеревних суднах». Самі запорожці про свою хоробрість говорили: «Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували», І на погрози з боку зарозумілого султана заполонити Січ військом турецьким сміливо й виклично відповідали: «Війська твого не боїмось — будем биться з тобою землею й водою». «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про ту звитягу запорожців та про баталії їхні з турками, татарами чи поляками, так страшно слухати його. Оце ось літньої пори, увечері, як стане прудитися коло кабиці та як скине з себе сорочку, так жаско дивитися на нього: все тіло, наче решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах так м’якуш і метляється. Страшні вояки були! А тільки в себе, на Січі, нікого не займали...» Для того щоб налякати чи пригрозити ворогові, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні розповіді й примушували вірити в те інших. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, перебиратися через ріки на сукняних ряднах чи рогожевих матах, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верст довкола себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні річок, залазити й вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і пливти в ньому під водою сотні, тисячі верст. «Багато говорили запорожці і про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, що рівних їм ніде не було. Вони щонайтовщі залізні штаби, як снопи в полі, довкола шиї ляхів скручували; вони страшенно тугі луки, над якими в Польщі декілька чоловік даремно силкувалися, граючи натягали, У них у Січі серед іншими богатирями жив Васюринський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав од самого лиш духу богатиря, бо тільки він дихне, і від того дихання людина з ніг упаде. А коли розорювали Січ, так там був такий силач, який одним диханням міг би вбити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши дихання, то священик ледве з причастям не впав навзнак. «Хто ти такий, старче?» — «Що ж, батюшко, я такий-то».— «Ізиді ж із сього града, бо взнають про тебе, то загинеш». За природженими якостями, властивими справжньому малоросові, запорожці відзначалися вмінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні сторони в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й більше на насмішку схожі». Цією рисою характеру запорозьких козаків частково пояснюються й ті дивовижні прізвиська, які вони давали новакам, що приходили в Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Задерихвіст, Держихвістпістолем і т. п. Людину малого зросту вони, за властивістю свого гумору, називали Махиною, чоловіка великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, ледачого — Доброволею, незграбного — Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж; хто високий, прямо тримається, той Товкач і т. п. «Вони всіх піднімають на сміх: Україна у них не Україна, а Польща; люди там не люди, а недолюдки, мажуться там не святим миром, а гусячим жиром». У вільний від походів час запорозькі козаки любили, лежачи на животах, побазікати, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані «носогрійки» або люльки-буруньки, і попихкуючи з них димком. Люлька для козака перша річ: запорожець принесе на Великдень паску з церкви, поставить її на стіл, а сам чимскоріш до люльки. «Ану, синки, беріться за люльки, нехай паска постоє, а поросяти кат не візьме»,— жартома говорять про запорозьких козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця — рідна сестра, щира подруга його: він як сів на коня, зараз же запалив люльку та так верст шість, а то й більше все смалить і смалить і з рота її не випускає. Бувши в душі поетами і мрійниками, запорожці завжди вибирали найбільш мальовничі й гарні місця для своїх тимчасових і вічних жител, вдиралися на високі скелі, усамітнювалися в лісові пущі, піднімалися на великі могили і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Бувши високими шанувальниками пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні й думи і самі бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом. Кобзар, той же французький трувер, німецький мейстер-зінгер, сербський сліпчак-пьєвак, завжди був бажаним гостем у них, тому що «він усюди вештається і долю співає». Крім того, кобзар у запорожців був хранитель заповітних козацьких переказів, співець «лицарських подвигів», іноді — перший лікар хворих і поранених, іноді — визволитель невільників з полону, іноді — підбурювач до військових походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, як уявляли козаки, вигадана самим Богом і його святими, і через те вона і була в них у такій честі. Для самотнього запорожця, який часто маявся безлюдними степами, не мав можливості впродовж багатьох днів ні до кого мовити слова, кобза була щирою подругою, дружиною вірною, якій він довіряв свої думи, на якій розгонив печаль-тугу. Струни мої золотії, грайте ж мені стиха, Нехай козак-нетяжище та забуде лихо. Якою дорогою була кобза для запорозького козака, видно з тієї козацької думи, де говориться, як запорожець, помираючи самотою в дикому степу од «безвіддя і безхліб’я», в останні хвилини свого життя звертається до кобзи й називає її «дружиною вірною, бандурою мальованою» і в горі запитує її: А де ж мені тебе діти? А чи у чистому полі іспалити, А попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?
