Мои родственники - дядя, тетя и двоюродный брат - живут в небольшой деревне. Это чудесные места: бескрайние разноцветные луга, лес, маленькая речушка, журчащая в глубоком овраге, невероятно свежий воздух, наполненный звонким пением птиц и постоянно пахнущий цветами и соснами. Нас часто приглашают в гости, зовут провести у них каникулы. Но деревня находится не очень близко от нашего дома, к тому же папа с мамой не всегда могут одновременно взять отпуск. Но однажды в конце лета нам все-таки удалось собраться и всей семьей отправиться в деревню. Мы были счастливы: целыми днями плескались в чистейшей речной воде, плели веночки из луговых цветов, а вечером забирались спать на сеновал.

Как-то раз рано утром дядя Ваня разбудил нас и предложил отправиться с ним в лес за грибами. Это предложение было принято с восторгом. Я никогда не собирала грибы и не знала о них ничего, кроме того, что растут они в лесу и чаще всего тщательно прячутся от человеческого глаза. Но дядя показал, как и какие грибы нужно выбирать; объяснил, что нужно взять с собой и посоветовал одеться так, чтобы не было открытых мест, потому что комаров в лесу очень много. «Если не позаботитесь об одежде, то с криками выскочите из леса через пять минут», - сказал он, смеясь.

И вот тогда, когда все приготовления были закончены, с надеждой на удачу отправились в лес. Дорога оказалась неблизкой - это только с пригорка возле дома до леса рукой подать. Но нас подбадривало желание поскорее наполнить корзинки царскими белыми грибами, пахучими опятами и рыженькими лисичками. Наконец мы добрались до цели.

Распределили территорию, договорились о том, как не потеряться, где и через какое время встретиться, что делать в том случае, если кто-нибудь заблудится, и приступили к поискам.

И тут нас ждало большое разочарование! То ли грибы действительно умеют прятаться, то ли до нас тут уже кто-то побывал - но наши находки были очень редкими и довольно мелкими. Уверенность в собственных силах таяла с каждой минутой.

Еще меньше ее стало, когда через полчаса с пятью несчастными грибочками на дне корзинки я пришла к месту первой встречи и увидела, что довольный и веселый дядя Ваня сидел на пенечке, а возле него стояли две корзинки, полные отборных красавцев-грибов. Теперь уже мы решили объединиться и внимательно понаблюдать за работой «профессионала». Через некоторое время мы поняли, как искать грибы! Заглядывая под каждый листик, обходя со всех сторон каждое деревце, каждый кустик, мы довольно быстро стали находить затаившихся «партизан». Наши корзинки понемногу тяжелели, а грибы, казалось, уже сами выглядывали из-под листвы и просились к нам. А мы теперь выбирали: этот годится, а этот - нет, ему еще следует подрасти, подождать следующего раза. Веселье и бодрость духа снова вернулись к нам. Мы быстро наполнили все наши лукошки и уже просто любовались окружающей красотой, слушали пересвистывание лесных певцов, лакомились чуть кисловатыми красными и сине-черными ягодами. День пролетел незаметно, а усталости от похода совершенно не чувствовалось.

Довольные и полные новых впечатлений, мы вернулись домой и сразу же помчались в натопленную баньку. Когда чистые и отдохнувшие мы вошли в дом, нас встретил неповторимый аромат грибного супа. Кажется, вкуснее я раньше ничего не пробовала! Или это потому, что грибы были собраны собственными руками? Этот день мне запомнится надолго!

Очень быстро пробежало жаркое лето, и теперь лесные участки, лужайки, ручейки и пруды подчинены сентябрю. По утрам уже прохладно, а днем греющее солнышко еще напоминает о летнем тепле. После долгой изнурительной работы отдыхают поля, собран урожай в садах. Теперь везде все наполнено прохладой осенних месяцев. Часто на небе появляются серые тучки, моросит нескончаемый дождик. Как будто погрузившись в думы, стоит тоскливый безмолвный лес. Скоро на деревьях не останется ни одного листика, ветки не будут защищены от бездушных дождей и морозов. Вот кленовый листочек не спеша вальсирует в воздухе. Как будто погрузившись в думы перед долгими зимними сновидениями, грустно поскрипывает не молодой уже дуб. Вокруг одетого в мох трухлявого пенька расположились стройные опята. Их тут очень много, все они так и хотят попасть в корзинку. Травка вся поблекла и опустилась к земле, и лишь крохотные красноватые звездочки вереска приносят радость.

Мы видим, как высоко в небе на прощание кружат журавли. Они направляются в теплые края и грустно курлычут о том, что пришла осень. В такие мгновения нам становится печально, мы начинаем размышлять о нашем предназначение в этом прекрасном мире.

Новела М. Коцюбинського посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трак-тпт. У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності — життя на лоні природи, взаємини людини з природою і соціальні обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу і складні, нерозв'язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років.

Свій авторський задум письменник реалізує через глибокий самоаналіз центральної постаті твору — образ головного оповідача. Це — інтелігент, громадсь* ко-політичний діяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне Іпіегтегго. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розуміє красу й велич природи — сонця, землі, неба, поля. Своїми почуттями від спілкування з природою він щедро ділиться з нами, але подає їх через філософські роздуми, і тим самим примушує і нас замислитися над дійсністю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собі незабутнє враження.

Уже з перших рядків твору ми стаємо свідками складного самоаналізу героя, що скаржиться на свою втому, на гнітюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самотнім: «я утомився», «мене втомили люди», «я не можу бути самотнім».
Цими висловлюваннями автор підкреслює залежність людини від суспільства. Далі психологічний самоаналіз поглиблюється: опинившись в одній із десяти чорних кімнат, герой не може позбутись химерного відчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Він не може заснути, його переслідують згадки про трагічні події, що сталися після революційних виступів у час реакції: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато...»
Це розстріляні, повішені, трупи яких потім кинуть у ледь прикриті ями. Ми розуміємо, що оповідач був не лише свідком, а й діяльним учасником революційних подій, враження від яких гнітять його душу.

.:.Та на ранок сонячне проміння знищує нічні марення, оповідач з піднесеним настроєм оглядає сільське довкілля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». І вже тепер у філософський зміст новели вплітаються чотири пейзажі: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, наділеного рисами живої істоти, яке возвеличує оповідач-фі-лософ; земля, яку герой вважає близьким собі створінням («Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі»); і картина літнього поля, його симфонія. Так постає перед нами один з персонажів твору — жива природа і її взаємини з людиною. Це — один бік діяльності.
Друга — людське горе, соціальні обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усіма його бідами. Розмова з ним переконала оповідача, що він не має права шукати самотності, тиші й спокою, стати вільним від суспільства. Тому так переконливо звучать слова героя у кін-' ці твору: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає ».
І от вже й ми, читачі, перехоплюємося оптимізмом і віримо у сили героя, розуміючи і розділяючи з ним щире прагнення служити своєму народові, своїй землі.

«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини М. М. Коцюбинський закінчив у 1919, а вперше надрукував у 1912 році. Написанню твору передувала велика і напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину (звички, побут, фольклор гуцулів), збирав наукові статті монографії: особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою.

Коцюбинський не просто хотів змалювати та описати життя казкового народу, він прагнув зазирнути в душу людини, показати її світосприйняття і внутрішній світ. Коцюбинський — художник-психолог хотів зрозуміти саме психіку гуцулів, адже амяючи величезну фантазію, вони вірять в перекази і легенди, надзвичайні сили природи і ворожіння. Глибокі язичники, вони все життя проводять у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори, води. Вірять, що є люди, які знають мову духів, вірять в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град і грім. Саме тому не останнє місце в повісті належить нявкам і Чугайстру, градівнику Юрі, що в змозі відвернути бурю, ворожці Химі, що неодноразово заважала і шкодила Іванові. Всі ці персонажі ще раз підкреслюють страх гуцулів перед нечистою силою і силами природи.

У повісті щільно переплітається фантастика і реальність. Особливості цього краю накладають певний відбиток навіть на побут, звичаї гуцулів.
З самого початку йде розповідь про хлопця, і нібито все досить просто, але ; вже й тут є елементи фантастичного. Неспокійний, дивний хлопчик все частіше наводить матір на думку, що при пологах, мабуть «не засвітили свічки» і їй замінили сина на бісеня. Отже, від самого народження Іван потрапляє в фантастичний світ вірувань, і вже в сім років він знав, що на світі є нечиста сила і злий дух править всім, що в лісах є лісовики та веселий чугайстер, що роздирає нявок. Ці знання ніколи не ставились під сумнів, так було і по-іншому не могло бути.

Фантастичною, наприклад, є зустріч малого Івана зі щезником. І хоч ми розуміємо, що це лише уява хлопчика, який дуже вірить в надзвичайні сили, але для Івана це досить реально і важливо.

У дорослому житті фантастичні елементи присутні в житті Івана в різних формах. Цікавим є свідоме обожнення вогню на полонині. Люди вірять в живу силу вогню, що захищає їх від ворогів, допомагає в повсякденному житті. Навіть просте запалення вогню супроводжується різними ритуалами і горить протягом літа.

Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдали засоби для розкриття внутрішнього світу Івана, поєднуючи його з природою Душа гуцула не лише може чути мелодію гір, лісів, струмків, а й здатна створювати свою музику.
Протягом життя Івана супроводжують фантастичні події, що пов'язані зі світосприйняттям, вірування гуцулів. Найреальнішим, найчистішим є почуття між Іваном і Марічкою, але й воно незримо пов'язано з вигадками. Після смерті коханої Іван часто відчував її, це ніжний голос, наприкінці зустрічається з Марічкою-нявкою, розмовляє з нею. І розуміємо, що це лише плід збудженої її ии, але Іван ніби насправді чує поклик коханої, що змушує його йти на її пошуки, на її оклик і, втративши пильність, Іван зривається в провалля, а згодом помирає. /
(". ще багато прикладів фантастичного в повісті: те що мольфар Юра зупиняє «мири, танець Івана на галявині із Чугайстром, ворожіння Юри над лялькою, щі> уособлює Івана, постійні ворожіння Пала гни на врожай, на гарну худобу та

Иражаючим і дуже дивним є обряд поховання. V хаті лежить покійник зі тічкою в руках, в його головах спочиває душа, що ще не покинула хату, а біля нього поставлено багато лавок для людей, як в театрі. Трохи згодом зібралась молодь, щоб повеселитись. Сміх, крики в різних кутках хати, що продовжують-П)і цілу ніч, і це в ту мить, коли поряд лежить покійник. Досить дивно для нас, яле звично для гуцул якнайбільше людей повинно побудувати і якнайвєселіше повинно бути в хаті тієї ночі, щоб не було сумно і страшно жити людям цього дому. Автор хоче показати, що гуцули цінують життя більше, ніж смерть, що нони довго не замислюються над смертю людини, зневажають її і навіть не оплакують померлого.
Не є випадковою і назва повісті, що повністю віддзеркалює її зміст. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні світовідчуття, коли природа людина, дійсність і вигадка. Реальне й фантастичне зливались водне нероздільне ціле.

...Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.
(О. Ольжич)

Все розберіте... та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?
(Т. Шевченко)

Батьківщина... Де вона, наша Батьківщина? "Там, де чується наша українська мова й пісня, там, де люди шанують давні українські звичаї, всюди там, де люди пам'ятають про спільну долю й недолю, там, де хочуть вільного українського життя", - скажете ви. Але ж це неправда. Слова, звісно, прекрасні, але вже давно перетворені на шаблон. Все світле, шире, добре ми перетворили на шаблон...

Україно моя барвінкова,
Переконаний твердо в однім,
Що мені усміхнулася доля
Народитись над небом твоїм.

Теж красиво сказано, правда? А, може, й не дуже... Тож ні... це взагалі хто зна що! "Усміхнулася доля"? Знайшли щастя! Ха-ха! Це просто маячня якась, їй-богу!.. Так, маячня, усе маячня, нема вже в нас "ні роду, ні народу". Зате є багнюка, якою ми поливаємо свою країну, і в якій же самі і борсаємось, занурившись по вуха; є брехня, лицемірство..., словом, всі болячки суспільства.

Тепер, свою міняючи личину,
Найвищі присягаються "сини",
Що ладні на розп'яття за Вкраїну,
А вчора ще кричали: "Розіпни!"

Раби... Хіба відомі їм слова "зміцнення", "відродження", хіба здатні вони до творчих злетів. Ми - раби...

Але я змушена волати: "Без надії сподіваюсь!" Ми мусимо, мусимо заради нащадків своїх збудувати міцну державу, щоб ніколи вони не повторили долю предків, не впряглися знов у рабське ярмо.

Нам довелося жити на одному з найважчих етапів розвитку нашої держави - етапі становлення. В епоху загального захоплення і поклоніння перед усім іноземним саме нам випало будувати нову незалежну самобутню державу. А для цього обов'язково потрібно хоч трохи поважати і, мабуть, сприймати себе як громадянина цієї країни. Від нас залежить її щасливе майбутнє. Перед нами відкриті нові обрії, нові шляхи.

Нам належить стати справжніми господарями на своїй землі, бо тільки "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Зараз необхідно переосмислити своє буття, переорієнтуватись, залишити стереотипи старого мислення, відчути себе повноцінними людьми. Ні, не треба бити себе в груди і запевняти весь світ в своїй любові до Батьківщини, просто, вчися, опановуй професію, працюй на благо своєї країни, прославляй її, і тоді ніхто не посміє сказати, що ми нащадки "темних", безграмотних рабів.

Незалежна Україна є. На неї дедалі більше зважає світ, і справа полягає в тому, що мусить її доля боліти не тільки світові, а й самим нам, українцям. Біда в тому, що України в Україні ще замало, замало в наших душах і почуваннях - і в цьому корінь нашого зла, корінь нашої невлаштованості.

Здобувши свободу, ми сподівались, що самі собою прийдуть і добробут, і знання історії, і мова. Але добробут треба здобувати преважкою працею, історію- вивчати, мову - відроджувати. І не завтра, а сьогодні, бо "відклад не йде в лад". Від нас залежить майбутнє. Від нас!
Шануй Україну, бо ми ж її діти.

Згадай про синівський обов'язок свій.
Ніколи у світі не волай безпорадно,
Що ми і забуті, й нещасні, й дурні.
Забудь про Камчатку, Сибір і Канаду,
Шукай своє щастя у рідній землі.
Розкішні Карпати й гостинне Полісся:
Були, є і будуть твоїми. Не гнися -
І в рідній оселі не будеш чужим.
Згадай: попід сонцем усі люди рівні,
Нема наднародів. Нема наддержав.
Але треба бути розумним і чесним.
Щоб кожен у світі тебе поважав.

Здавалося б, банальний вислів. Але яку ж величезну роль відіграли книги для всього людства і для України зокрема!

Раніше не було ані радіо, ані телебачення, ані комп'ютерів. Значить, будь-яка передача інформації велась «із вуст у вуста», тобто від однієї людини до іншої. Величезна кількість інформації втрачалась, що, проте, не заважало формуванню генетичної пам'яті нації. Але ж із винаходом письма, завдяки Кирилу і Мефодію, які винайшли алфавіт, яким ми користуємося і дотепер, життя суттєво змінилось. Книги відкрили нам незвіданий раніше, інший світ.

Світ науки світ техніки, світ літератури. Читаючи і всотуючи інформацію з книжок, ми трансформуємо її по-своєму, адаптуємо до власного життя. Ми відкриваємо для себе чужі «вершини» і починаємо своє власний поступ уже не з «нуля». Недарма наш великий Каменяр Іван Франко у своїх віршах писав: «Книги — морська глибина. Хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить». Дійсно, ми виносимо з книг «дивнії перла» — знання. Так накопичує свій досвід одна велика істота — Людство.

Саме з книжок розвивалися науки — математика, фізика, біологія, хімія тощо, розвивалося мистецтво, зокрема скульптура та навіть музика, тому що книга — не тільки інформаційне джерело, книга має часточку душі.

Для України історія письменства тісно переплелась з історією формування незалежності. Український народ протягом багатьох століть боровся за незалежність. Саме завдяки Слову, слову з великої літери, завдяки видатним діячам науки і культури в Україні не вщухала національна боротьба. Врешті-решт, ми перемогли. Уже 13 років Україна крокує поруч із багатьма європейськими державами. Тож хай живе Україна і разом з нею не стихає слава Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського, Ярослава Мудрого, В. Винниченка і багатьох митців, що віддали все своє життя за нас, справжніх українців!

Кримські гори, немов хвилі, виростають на очах туриста під час подорожі по узбережжю Чорного моря. Найвища з них - Ай-Петрі. З Алупки зубці Ай-Петрі видно в усій її красі. Унизу, в міжгір'ї, тече гірська річка, яку місцеві мешканці звуть "Козкою". Шлях на вершину Ай-Петрі прокладено по дорозі, яка має назву "серпантин". На Ай-Петринському плато встановлено пам'ятник на братській могилі партизан. Тут загін кримських партизанів потрапив у засідку і героїчно захищався протягом двох тижнів.

Не можна також не згадати наші відвідини Воронцовського палацу. Це величне творіння мистецтва. З одного боку, палац нагадує середньовічну фортецю, з другого - різні його фасади дуже схожі на мусульманський храм. Він оточений величезним парком, одним З найкращих на узбережжі. У парку росте багато рідкісних дерев. Розповідають, що кожне з цих дерев висаджували люди, які приїздили до палацу графа.

У глибині парку є могила собаки графа. Над її входом вигравірувано надпис на трьох мовах. Усередині могила прикрита двома гранітними плитами.

Воронцовський палац та гора Ай-Петрі - лише мала частина цікавих пам'яток південного узбережжя Криму. Екскурсії, по-моєму, дуже корисне заняття. Жаль, що в наш час не кожний має можливість подорожувати.

У верхiв'ях Днiпра на березi рiчки Прип'ять стоїть мальовниче мiсто Чорнобиль. Воно старовинне - своє лiточислення воно починає з 1118 року, а невеличке, у XX столiттi тут проживало понад 20 тисяч осiб.

Люди займалися своїми справами, ходили на роботу, i нiщо не перед-вiщало бiди.

Колись Павло Тичина, перебуваючи на доядернiй Чорнобильщинi, писав про цю землю як щедру на врожаї, гомiнку в селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом i вночi:

...так о тiй порi
зачмихав трактор i бабахкання
на весь Чорнобиль розляглось...

Це було колись. Оспiванi з любов'ю Лесею Українкою лiси й озера цiєї мiсцевостi, тепер тяжко враженi невидимою чорною хворобою. Дичавiє земля, хоча ще квiтують i родять сади. Нiхто не споживає тих гiрких плодiв, нiхто не йде до лiсу за його колись цiлющими дарами.

Через страшну трагедiю нашого вiку - Чорнобиль - вимушено кидають все люди, якi прикипiли серцем до рiдних домiвок, милих оковi краєвидiв, до политої їхнiм потом землi, де вони народились, де знайшли притулок їхнi пращури. Поет А.М.Лiсовський пише:

Залишились хати, наче вдови,
Хмара болю над свiтом пройшла.
I чорнiють вiд смутку пiдкови
На безлюдних порогах села.

Але нiхто насправдi не знає, де закiнчується та небезпечна зона, де не зможуть нас дiстати невидимi слiди радiацiї.

Чорне коло невiдомо скiльки рокiв залишиться незагойною виразкою на лонi природи, закарбується в серцях людей, якi покинули рiднi домiвки, обжитi, облаштованi мiсця.

Як вiдповiдь на страшну Чорнобильську трагедiю була написана поема Iвана Драча "Чорнобильська мадонна". Поет закликає перевiрити свої дiяння i свою совiсть, його турбує майбутнє, що насувається на людство. Iван Драч пройнятий ненавистю до винуватцiв аварiї, гнiвно засуджує їхнi непродуманi дiї, неуцтво, кар'єризм:

За мудрiсть всесвiтню дурних академiй
Платим безсмертям - життям молодим...

Чорнобильська мадонна стає уособленням, втiленим закликом до вiдповiдi за все, не гiдне людини, втiленою невiдворотнiстю, суду совiстi, останнiм нагадуванням про вiдповiдальнiсть за майже вже загублений свiт. На своїх руках сива чорнобильська мати несе "хворе дитя" i це хворе дитя - наша планета, наша земля, людство.

Минають роки, вiддаляючи нас вiд того тяжкого лиха, яке випало на долю українському народу. Скiльки людей забрала смерть, та ще не одне поколiння буде вiдчувати на собi цей тяжкий вiдбиток смертi тiєї весни 1986 року.

Чорнобильський вибух, на великий жаль, продовжує тримати життя сотнi тисяч наших землякiв пiд прицiлом, нещадно губити життя людей.

Хто був у космосi, говорить, що наша планета дуже маленька i красива. Мабуть, так, але скiльки ж на нiй проблем! Науково-технiчний прогрес - велике диво, здавалося б, i велике благо. Але не завжди, бо i ця медаль має, як завжди два боки. Людство, будуючи, творячи, паралельно i руйнує, знищує. Досягнувши неймовiрних висот у технiцi, людство поступово скотилося до прiрви. Ця прiрва, криза вiдчувається уже майже в усьому. Перелiк можна робити дуже довго. Але найбiльша, найпекучiша проблема - що там проблема? Лихо! - це криза духовностi.

I що дивно, вивчаючи нашу iсторiю, вiдчуваєш, що була духовнiсть, були "собори" в душах. А зараз хто їх, як той Володька Лобода у романi О. Гончара, узяв "у риштовання"? Але це не Володька Лобода - це ми самi. Усi наболiлi проблеми вирiшити нiкому не вдасться. Але вiдродити себе самого, збудувати свiй Собор у своїй душi кожен у змозi. Можна i необхiдно знайти саме своє мiсце на землi i бути максимально корисним для свого народу. Дбаючи про себе, про сiм'ю, дбати i про свiй народ. I головне - не шкодити нiкому. Адже кожна людина - це частина отого, твого, народу, а планета наша водночас така i велика, i така маленька.

Зараз дуже важливо - працювати на землi i не лише для себе, а i для вiдродження України. Вона, дiйсно, потребує вiдродження, попри все. I це не лише вiдродження мови i народних звичаїв, це глибше - вiдродження того здорового духовного способу життя, яким жили простi українськi селяни. Адже у нас були прекраснi традицiї: поважати батькiв, старших; ставити жiнку нарiвнi з чоловiком, а то й вище; не бути агресивним до iнших народiв; бути працьовитими, гостинними, охайними, жартiвливими. Це все про нас, про українцiв. Що не пiзнали себе? Невже ми так виродились?

Дорогi моїй душi українськi люди, шкода їх, болить серце через безголовiсть тих, хто нами керує. Але є одна риса в українського народу, яку я ненавиджу: це його безкiнечна терплячiсть, якась рабська покора. Народе мiй, будь гiдним себе, свiдомим своєї нацiональностi, мови, виборюй свої права, не мовчи, не терпи...

Немає теплішого вогнища за родинне. Батьки, діти, онуки - найрідніші між собою люди, з'єднані в сім'ю Божою волею. Родина, сім'я - це велика сила. Тільки вона є надійним і незрадливим захистом від усяких життєвих негараздів.

Взаємини батьків і дітей - це споконвічна проблема, від позитивного вирішення якої залежить благополуччя нашої держави, адже сім'я - це державна структура.

Дружні, спокійні, врівноважені стосунки між батьками і дітьми - це запорука здорового морального клімату в суспільстві. Не може людина творчо працювати, навчатися, якщо її щось пригнічує, тривожить, якщо не все гаразд у сімейних стосунках.

Батьки завжди бажають своїм дітям щасливої долі, просять у Бога благословення для своїх синів і дочок, мріють бачити їх щасливими і здоровими, добрими і порядними людьми.

Батьківська суворість іноді сприймається дітьми негативно, бо вони не завжди вміють і бажають прислухатися до мудрих порад, не хочуть вчитися на чужих помилках. У таких випадках між батьками та дітьми виникають непорозуміння, і, як правило, саме мама й тато усувають ці конфлікти, тактовно й доброзичливо пояснюють дітям, хто в чому помиляється.

Я вважаю, що найголовнішим у сімейному вихованні мусить бути взаємоповага між старшим та молодшим поколінням, уміння зрозуміти, вислухати одне одного, підтримати, пожаліти. Любов - ось те почуття,, яке робить сім'ю міцною, нездоланною у будь-яких життєвих випробуваннях.

Тільки родина - опора в житті кожної людини. І те, якою буде погода в домі, яким теплим та ясним буде родинне вогнище, залежить і від батьків, і від дітей.