Недарма ж сказано в українському прислів'ї: «Робиш добро — не кайся, робиш зло — зла сподівайся». Жити добрим у нашому шаленому світі важко, значно легше бути жорстоким, відгородити себе від усього, що є навкруги. Люди перестали допомагати один одному, робити добрі справи, дотримуватись найелементарніших правил поведінки. Куди поділась чуйність, доброзичливість, любов і повага до інших? Адже ще наші предки казали: «Добре слово — ключ до замкнутих душ».

Тож скажи це слово, нехай у людських душах поселиться радість, гармонія. Якщо будеш сам творити добро — добро тобі й вернеться. А якщо ж зле замислив — чекай на зло, бо все в цьому світі взаємопов'язане. «Як ти до людей, так і люди до тебе». Тож поспішайте робити добро, бо «хто робить погане, того страх жене, а біда зустрічає». Тож будьмо добрими і світ зміниться

Рідний край — це цілющі джерела, до яких пробивається гострий корінець людської свідомості, пробивається до життя, до знань, до світла.
Краю мій зелений, вічная дорога,

Та безсмертник в полі, в небесах гроза
— Припаду я серцем до твого порога,
Як твоя кровинка, як твоя сльоза.
(М. Стельмах)

Місце, де я народився, де пройшло моє дитинство, — Полтавщина. Я поділяю захоплення багатьох відомих людей цим краєм. Це справді один із найчарівніших куточків України. У природі цієї землі дивною мережкою переплелись степи й ліси, сади й байраки, поля й затоки тихоплинної Ворскли. Багатьох письменників споглядання краси навколишнього світу, спілкування з людьми надихало на творчість. Але, мабуть, людині притаманно помічати довершену й неповторну красу землі рідного краю: як плаче дерево від радості, коли приходить весна, і як у розквітлому соняшнику трудиться джміль.

На Полтавщині живуть співучі й веселі, мудрі й роботящі люди. їхнє вміння працювати завжди схоже на творчість. Мої земляки надзвичайно кмітливі й спостережливі. У народі кажуть: як працює, так і їсть. А хто не знає полтавських галушок, ковбаси та інших смачних страв. У будь-яку пору року по селах Полтавщини лунають пісні, що стверджують невмирущість народного духу.

Відомо, що полтавська земля народила Україні Марусю Чурай і Григорія Сковороду, Івана Котляревського і Миколу Гоголя та багатьох інших талановитих людей, які оспівали й прославили рідний край.

Мій рідний край.

Моя рідна мова і мова моїх батьків — російська, тому у моїй родині завжди розмовляли й розмовляють російською.

Змалечку мені читали, а потім я читав сам російські казки, вірші російських поетів: Пушкіна, Маршака, Чуковського та оповідання для дітей російських письменників: Толстого, Носова, Драгунського. У мене ніколи не виникало питання, що зараз так часто обговорюється: рідна чи нерідна мова? Це є мова, за допомогою якої я спілкуюся з рідними та друзями. Російською мовою я висловлюю думки, радощі, сумніви, невдоволення.

Я зараз не наводитиму приклади краси, розмаїття російської мови — про це написано безліч книжок. Мої докази були б зайвими. Так само, як і докази щодо багатства інформації, зокрема наукової, суспільної, виданої російською. А те, що шедеври російської літератури в Україні можна і треба читати в оригіналі, заперечуватиме, здається мені, лише обмежена людина.

Я вважаю, що не можна заборонити або примусити забути рідну мову, за допомогою якої людина пізнає світ із перших років життя. Я живу в Україні, в тій її частині, де здавна поряд жили росіяни й українці. Живучи поряд, ми знаємо мову одне одного. У дитинстві мама читала мені казки не тільки російською, але й українською мовою.

Я вчив українські вірші в дитсадку, дивився українські мультики, телепередачі, кінофільми, вивчаю українську в школі, їздив до родичів у село, де люди — росіяни та українці — живуть поряд дружньо і спілкуються двома мовами. Таких сіл на Слобожанщині та, мабуть, і в Донбасі, і далі на півдні багато. Як на мене, це дуже добре: люди різних національностей не відокремлюються одне від одного, не поділяють сусідів за національною ознакою, знають дві мови. І тому світогляд у них ширший, ніж в одномовному середовищі. Бо ж відомо, що чим більше мов знає людина, то краще.

Мені здається, що співіснування двох мов — це збіг обставин, які розумна людина повинна використовувати для свого розвитку. Можливо, настане час, коли я досконало оволодію українською і зможу користуватися нею без труднощів, як зараз російською. Але за будь-яких обставин рідна мова залишиться зі мною.

Люди - наче рiки. Малi, ледь помiтнi серед очеретяних та верболозних берегiв. Або великi й величнi, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на собi пароплави, дають енергiю для електростанцiй. Однi легко всихають, лишаючи лише русла. Iншi живуть вiками, i здається, що вони вiчно молодi. Чи не можна сказати те саме про творчiсть рiзних поетiв?

Кого нагадує Днiпро - символ України на всi часи, могутня i прекрасна рiка, джерело натхнення для митцiв, рiка хрещення Русi, свiдок героїзму народу з часiв його виникнення? Чи не славетного Великого Кобзаря українського народа, Тараса шевченка - людину високої культури i незламного духу, крiпака-академiка, нiжного тонкого лiрика i непримиримого борця проти будь-якого гноблення.

Вiн - вiчний. Вiн - рiзний. Зворушливий i лагiдний, коли оспiвує "карi оченята", свiтле i чисте кохання, працелюбних людей, "садок вишневий коло хати", коли вiн милується степами i ланами, над якими "тихесенько вiтер вiє", вербами, тополями, взагалi - красою людей, природи i України в цiлому.

Але, як Днiпро, буває похмурим i грiзним, коли "сердитий вiтер завива" (хоча i в гнiвi вiн прекрасний), так i Шевченко може викривати, обвинувачити, морально знищувати усе те, що заважає рiдному народу вiльно жити, i навiть бити на сполох, кликати до боротьби. i саме такого ми його знаємо i пам'ятаємо.

Чорнi хмари самодержавства нависали над гнобленими народами Росiйської iмперiї, в якiй "на всiх язиках все мовчить". Цар "приспав" "хиренну волю". Але гучнiше Днiпрових порогiв лунає голос Шевченка:

Кайдани порвiте
I вражою злою кров'ю
Волю окропiте!

Била на сполох бунтiвна муза Кобзаря:

Схаменiться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.

Його чули. I боролися, i перемагали. Сонце проривало хмари над Днiпром. Працьовитий i мужнiй народ здобув свободу i незалежнiсть - хай через багато рокiв пiсля смертi самого Шевченка, що усi свої сили, усе своє натхнення вiддав визвольнiй боротьбi, за свiт, у якому:

Врага не буде супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi.

I сьогоднi актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужи ми до долi рiдної землi. I знову пiд час палких суперечок часом наводять як доказ рядки з його вiршiв.

Наприклад, таке складне питання, як пошук правильного ставлення до чужої культури, чужої мудростi. Хтось i досi чекає, що нас навчать якiїсь-то "нiмцi" - хтось з-за кордону. Iншi, навпаки, не бажають нiчого слухати про чуже, бачать у ньому лише зло. Але ж Шевченко ще у ХIХ столiттi закликав:

...Учiтесь, читайте.
I чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

Не вичерпати води з Днiпра. Невичерпна Кобзарева мудрiсть. Багато його пророцтв i мрiй здiйснилося - чи не у цьому зайвий доказ глибини його розумiння свiту?

I забудеться срамотна
Давняя година.
I оживе давня слава,
Слава України.

Оживає ця давня слава. "Ще не вмерла Україна, нi слава, нi воля" - спiваємо ми в державному гiмнi. Живий Днiпро-Славутич. Живий великий Кобзар! Житиме завжди i йтиме в свiтле завтра народ Ярослава Мудрого i Володимира Великого, Шевченка i Сковороди, Франка i Лесi Українки, Довженка i Стуса.

Веселий сонячний промінчик поплигав на моїх закритих очах, а потім, коли я їх розплющила, перескочив на вуста. Намагаючись ухопити цього задиру посмішкою, я їх розтуляю, але бешкетник вже виблискує на віконному склі.

Я швиденько підхоплююсь і, прийнявши його правила гри, підскакую до вікна.

Боже милий! Так ось чого ти мене так настирливо будив, промінчику! Ось чого кликав до вікна, неначе підганяв: "Така краса, а ти спиш! Швиденько, а то не встигнеш побачити казку!"

...На блакитно-білій сніговій ковдрі поважно сплять чорні дерева-велетні. Поруч, неначе намагаючись їх наслідувати, впевнено розкинули гілочки молоді берізки і раді-радісінькі, що вбралися у казковий наряд. У який? Уявіть собі: неначе діамантовими камінцями обліпила зима памороззю все навкруги: і дерева, і куші, і навіть дитяча гойдалка біля під'їзду виблискує загадковими іскрами. Це сонце співає свою зимову пісеньку над ранковою землею.

Раптом на годівничку біля вікна прилетів мій старий знайомий - дикий голуб. І враз від його поштовху посипалися з годівнички тисячі яскравих маленьких зірочок і водоспадом затанцювали у повітрі.

Я розкрила кватирку і висипала голубу, який навіть не поворухнувся, склянку насіння: "Ну, здрастуй, новий день!"

Перший варіант

Творчий успіх — це, безсумнівно, велика радість. Але щоб його досягти (і взагалі чого-небудь досягти в житті), доводиться зазнати стільки страждань — фізичних і душевних! Будь то музика, живопис або інший вид мистецтва. Наприклад, щоб досягти творчого успіху в музиці, треба досконало володіти інструментом. Щоб володіти інструментом — скільки треба працювати! Це великі муки.

І можна посперечатися: чи щаслива щира творча людина? Адже по-справжньому віддатися мистецтву — це означає принести себе в жертву. Багато поетів писали про те, що творча людина повинна відректися від усього світу, від усього, що заважає її мистецтву.

Але я все-таки вважаю, що творча людина — щаслива. Адже хвилини натхнення — це велика радість, більша, ніж те, що ти втрачаєш, відрікаючись від усього, забуваючи все на світі.

І потім — творчий успіх. Я вважаю, заради нього варто помучитися. Кожний музикант, поет, письменник, художник мріє про визнання свого мистецтва. Виходить, творчий успіх — це здійсненна мрія.

Другий варіант

Творчість може бути різною — це і живопис, і музика, і архітектура, і наука. Але в будь-якій творчості є свої «радощі і муки».

Муки творчості в музиці — це розбір, знайомство з новими творами, щоденні заняття і вправи, іноді просто фізична втома. Нарешті програма готова, і музиканти беруть участь у концерті. Оплески і вітання — от нагорода за довгу працю, щире задоволення й радість. Такі ж почуття відчувають художник, композитор, скульптор, танцюрист, коли публіка визнає їхні здобутки й майстерність.

У науці муки і непевність приносять часом багатогодинні обчислення, міркування, коли відповідь, правильна думка крутяться в голові, але в останню мить зникають. Зате коли ниточка чіпляється і клубок розмотується — то це непідробна радість для самого вченого, а потім і світове визнання.

У різних видах мистецтва і науки свої труднощі, але завжди є одна загальна риса — радість перемоги!

Як на мене, не варто розставляти проблеми сучасної сім'ї в порядку зменшення - збільшення "небезпечності". Все те, про що йтиме розмова, може поставити шлюб під загрозу. Це шкідливі звички - вживання алкоголю, тютюну, наркотиків. Це відсутність спілкування й загальних інтересів у членів сім'ї, коли співіснування зводиться до спільних дітей та бюджету. Це загроза розлучення, коли двоє не можуть, а то й просто не хочуть шукати спільну мову, або співжиття без реєстрації шлюбу, при якому жінка має ризикувати всім, не маючи ніяких прав і гарантій на майбутнє.

Це небажані діти, які перетворюються на тягар для батьків, а виховання - на змушену данину непотрібній маленькій людині. А то й простіше й прозаїчніше- аборти як можливість улаштувати свою "щасливу долю" за рахунок життя власної дитини. Це порушення подружньої вірності, коли хтось із двох вважає хвилинний потяг важливішим від урочистої шлюбної клятви. Що ж казати? Анархія руйнує. Порятувати подружжя можуть відповідальність, воля, послідовність, а не налаштованість виключно на позитивні емоції й насолоди.

Як же зберегти сім'ю від руйнування? Вибирати шлюбного партнера, для якого здоров'я с справжнім пріоритетом у житті. Пізнаючи людину в процесі побачень, перевіряти перш за все спільність ваших із нею інтересів, цінностей і цілей, починаючи від ставлення до якихось культурних явищ (спільність художніх смаків), до релігійної приналежності. "Ні!" розлученню варто казати ще до того, як ви утворили сім'ю; просто поставити вірність дружині принципом вашого існування.

Це буде можливо тоді, коли дружина буде постійно прагнути вдовольняти ваші потреби у визнанні, довірі, глибоких взаєминах, дружбі, підтримці в складних ситуаціях, а ви будете робити це для неї. А все перераховане походить від спілкування, якому двоє приділяють серйозну увагу, час і місце. Тільки таке спілкування дозволить відносинам розвиватися й поглиблюватись, а не вироджуватись у суцільну байдужість до потреб іншого та й до самої його особи. Таке спілкування можливе в родині, створеній за вільним рішенням двох поєднати свої життя, а не примхою чи примусом - тиском батьків, друзів чи бажанням не бути самотнім або не відставати від інших.

Із давніх-давен люди прагнули надати поетичності навколишньому світові. На кам'яних плитах, стінах печер викарбовували зображення обоготвореного сонця, місяця, неба, води, вітру, вогню. Все це відбивало свідомість людини раннього палеоліту. Формування символів відбувалось одночасно з розвитком суспільства. У східнослов'янських племен характерними символічними знаками були гончарські клейма. Пам'ять про подвиги воїнів залишалася на родових знаменах.

Багато символів, які зародились у давнину, назавжди ввійшли в історію, мистецтво, повсякденне життя. Цікаво знати, що в багатьох народів лев символізує силу, владу, бджола — працьовитість, підкова — щастя, змія — мудрість, підступність, якір — надію, дзеркало — правду, меч — правосуддя.

Вистраждавши, виборовши собі волю, Україна має тепер свої державні символи: герб, прапор і гімн, які уособлюють її історію, її сутність. В основу сучасного герба нашої держави покладено стародавній золотий тризуб на синьому тлі. З історичної літератури відомо, що тризуб був символом державності, блискавиці, влади над трьома світами. Жовтий колір — це колір небесних світил, сонячного проміння, без якого неможливе життя. Цікаво знати, що тризуб був символом влади ще за часів князювання Володимира Великого. Через багато століть боротьби і гніту після проголошення акту Соборності України 22 січня 1919 року Державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі.

Нині національний прапор України має синій і жовтий кольори. Жовтий — це колір пшеничної ниви, хліба, зерна, золотого сонця, без якого не дозрів би хліб; синій — колір чистого мирного неба. Ці кольори на нашому прапорі ніби пшениця в степах під блакитним склепінням неба, що символізує віковічне прагнення миру, праці, красу та багатство рідної землі.

Велике смислове навантаження несуть символи — назви дерев, рослин. Верба, калина, барвінок — невіддільні атрибути українського народу. Верба — символ краси, неперервності життя, вона дуже живуча. Здавна в Україні вербу вважали святим деревом. Калина — дерево українського роду. Вона пов'язується з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця, Зорі. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду. Ось тому на весільних дівочих і навіть парубочих сорочках, на рушниках вишивалися кетяги калини. А в пісні співається:

Говорила мати: «Не забудься, сину, Як будуєш хату, посади калину. Бо вогненні грона — наша кров червона. Зоряна калина — і краса, і врода Нашої країни, нашого народу».

Калина — це й символ кохання, краси, щастя. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена, в білому вбранні, а восени палахкотить гронами червоних плодів. Калиною уквітчують весільний коровай, оселю, нею лікуються. Народ склав про калину багато легенд, пісень.

Улюбленою декоративною рослиною українців був барвінок. Листя барвінку залишається зеленим і морозної зими, і спекотного літа. Нерідко називають його ще «зеленко». Вважалося, що хто посадить у себе на подвір'ї барвінок, той обов'язково дочекається щастя.

У барвінкові прихована могутня цілюща сила, яка перемагає тяжкі недуги. За це люди подарували барвінкові свою любов.

Красномовними символами стали й квіти. Квіти — друзі людей і в радості, і в смутку. Червона гвоздика — символ дружби, півонія — символ щасливого життя, троянда — символ кохання, незабудка — вірності, фіалка — скромності.

Стародавніми оберегами дому були рушники. Вони супроводжували людину від народження до смерті. На рушниках люди «записували» свою долю. Рушник пройшов крізь віки. Рушник і нині символізує чистоту почуттів, глибину любові до своїх дітей, до народу.

Символи об'єднують, згуртовують людей, які збагнули й сприйняли їхню суть. У символах відображені прагнення людей, їхня історія, традиція. Тому так цікаво з'ясовувати, що ж стоїть за символом: легенда чи реальне явище, історична подія.

«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини, М.М. Коцюбинський закінчив у 1911 році, а вперше надрукував в 1912 році. Написанню твору передувала велика, напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину, наукові статті, монографії, особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою тощо. І тільки після цього почав писати. У листі до Гнатюка повідомляв: «Боюсь, хвилююсь, але пишу».
У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі глибоко вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими та злими духами.

В центрі твору — образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, має поетичну натуру. З дитячих років живе серед природи, виховується на гуцульських повір'ях, легендах, казках. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Він, як і Лукаш Лесі Українки, захоплюється грою на сопілці, намагається передати ті мелодії, які звучать у природі.
Марічка, як і Іван, змальована в ореолі музики і пісень. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливається в легку й просту пісню. Вона знає безліч співанок, вміє складати їх. Дружба Івана з Марічкою — ніжна і поетична, повна краси і чистоти. В їх стосунках все так просто, природно, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця.
Цьому поетичному життю, повному гармонії і музики, овіяному чарами природи, М. Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши смерть подруги, Іван через декілька років одружується з Палагною, бо треба ж «ґаздувати». Ця дівчина з багатого роду, фізично здорова, з грубим голосом і волосатою шиєю. Вона любить пишну одежу, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. Іван не кохає Палатну, та їх єднало господарство, діти — і тому він ніколи не думав про кохання. Життя їх текло, повне турбот, воно потребувало вічної праці.

Проте ми помічаємо, вчитуючись у повість, що Іван — духовно багата людина, його не задовольняє спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною. Його сушить туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням поетичного, гармонійного, світлого: «Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим, хоч невідомим, тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити».

Отже, ми бачимо, що М. Коцюбинський у своїй повісті зумів через образну систему передати колорит гуцульської землі. Ми, прочитавши повість, познайомилися з побутом, соціальною і національною обстановкою Гуцульщини через призму персонажів.
Своїм твором М. Коцюбинський виступив проти декадентів, які підкреслювали владу звіриного начала в душі героїв. Михайло Михайлович, навпаки, не принижує людей з народу, він бачить у них потяг до краси, називає їх справжніми «дітьми природи», стверджує їхнє устремління До поезії, до всього світлого і людяного.

Письменник не випадково назвав свій твір «Тіні забутих предків». Серед гуцулів, підрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа і людина зливались в одне нероздільне ціле.
Повість М. Коцюбинського нагадує мені «Лісову пісню» Лесі Українки. На мою думку, обидва письменники стверджують вічність кохання, краси, духовності, природи.

Людську любов і радість, і жалі, І совість, що губилась на землі, — У серце взяв, у світ поніс з собою. А. Малишко. «Коцюбинський»

Письменник — громадянин, великий гуманіст і правдолюбець Михайло Коцюбинський — подарував нашому народові неоціненну художню спадщину — сповнені світлих ідей, мистецьки неперевершені твори. Читаючи сторінки незабутнього творця краси і добра, мислителя, шукача правди, ми схиляємося перед його громадською мужністю і щедрістю серця, що розкриваються для людського горя, «як квіта для роси».
Незабутні дні, проведені серед смерекових лісів і гомінливих річок Гуцульщини, спонукають письменника створити прекрасну пісню про кохання — повість «Тіні забутих предків». Ця перлина української літератури пропонує заглибитись у чарівний світ величезної й таємничої природи Карпат, допомагає збагнути своєрідний характер гуцулів — цього оригінального народу з багатою фантазією, що створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив цілий світ символів, які допомагають жити у вічній гармонії з природою. Герої твору все своє життя проводили в боротьб із злими духами, що населяли ліси, гори, води. Християнством вони лише прикрашали свій язичницький культ. На їхній погляд, кожний предмет, кожна річ, кожне явище мали душу.

Головне в сюжеті твору -короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки, українських Ромео і Джульєтти.
Іван і Марічка — це справжні діти природи, яку вони сприймають як
живу істоту, чарівну і загадкову. Деякі люди розуміють світ духів, вміти во
рожити, вірила у силу слова, в чародіїв, що проваджують бурю, град, громи.
Тому, не випадково в повіті живуть і нявки, і чугайстер — волохатий лісовий
чоловік, і градівник Юра, який відвертає грозові хмари і відьмаХима, що не
раз робила шкоду Івановій худобці. Демонологія в повісті — це світосприй
мання гуцула.

Одне з найяскравіших місць у повісті, що дає можливість уявити, як люди захищалися від злих духів, — святий вечір у хаті Івана. Коцюбинський описує звичаї та обряди, дотримання яких забезпечувало благополуччя, або успіх у ґаздуванні (плекання худібки, ворожіння, свята весни, радості й сонця). Сьогодні ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом.

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, ай здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцулів, частіше неспокійне, супроводжує коломийка — один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів наГуцульщині.

Письменник вводить у текст і любовну, і побутову коломийку. Він подає їх як заспів до окремих епізодів, вводить у діалоги, вилітає час від часу в свою розповідь.
При зустрічі з Марічкою Іван грає мелодію невідомої пісні. З його мережаної дудки... з гори на гору, поточка в поточок — пурка коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, «як од неї плечима тріпають крильця...»: Ой црибігла з полонини Білая овечка — Люблю тебе, файно, люблю, Та й твої словечка.

Іван кохає чисту, багату Лушею Марічку. Вона завжди поділяла щастя і горе, вилите Іваном на флоярі, обзивалися на його гру, «Як самичка до дикого голуба, — співанками».
Твір дає чудову можливість пересвідчитись у тому, що коломийки краще передавали душевний стан їхніх творців, навіть коли йшлося про побут: Ой як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресанню класти...
Коломийки допомагають ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу.

Ідея повіті «Тіні забутих предків» — гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
М. Коцюбинський доводить, що лише через духовність, високе почуття, кохання людина може дорівнятися до себе, тобто смерть Івана заперечення світу розрахунку, егоїзму, грубої сили, буденного животіння та торжеством світу світлого, радісного, світу мрій.