Статистика
Онлайн всего: 1 Зайцев: 1 Пользователей: 0
|
..: 341
..: 11-20 |
Страницы: « 1 2 3 4 ... 34 35 » |
Прибирати у кімнаті мене навчила баба Ліда. Взагалі, вона навчила мене багато чому: варити макарони, смажити картоплю, ліпити вареники й галушки, купувати продукти в магазині й на ринку, прати свої шкарпетки (бо це чоловіча справа!). А зараз бабуся живе не з нами, бо в неї погіршилося здоров'я, тож вона мусила переїхати туди, де клімат більше їй підходить. Тепер вона живе в молодшої дочки, тьоті Олі, допомагає няньчити маленьку Іринку, а до нас приїздить у гості, надсилає листівки на свята.
Коли я прибираю в своїй кімнаті, кожного разу згадую свою бабу Ліду. Найголовніше в цій справі, як вона казала, - це задати ритм та настрій. Робиться це дуже просто: вмикаєш свою улюблену музику - обов'язково бадьору - і вперед! Я дуже вдячний бабусі, що вона не нав'язувала мені своїх уподобань, а просто познайомила мене з різною музикою, переважно класичною. У бабусі прибирання найкраще йшло під музику балету "Лускунчик", особливо "Вальс квітів", або під "Кармен-сюїту", а мені, більш до вподоби угорські танці Брамса та Ліста. Далі все йде за планом: спочатку треба почистити клітку Марусі, нашої красуні-канарочки, поміняти їй водичку та насипати корму.
Тепер витиратиму пил. Мама знає, що цю роботу я не дуже люблю, тому купила для витирання пилу дуже красиві спеціальні серветки - і дійсно, витирати пил стало приємніше. Якщо не лінуватися, залізти на стільця й повитирати верхи на шафах, полиці та підвіконня, то одразу відчуєш, що дихати стало легше. Добре, що не треба розкладати дрібні речі по місцях - це мені від тата гарна звичка дісталася, - одразу кладу на місце все, що вже не потрібно. По-перше, нічого не загубиться, а по-друге, прибирати набагато легше й швидше. Так, тепер вимету сміття в кімнаті.
Можна, звичайно, попрацювати й пилососом, але він у нас старенький, гуде, як паровоз, а у батьків сьогодні вихідний - отож нехай ще посплять, я прекрасно впораюся й віником. Мій приятель Сашко днями заходив у гості й здивувався: чому це у вас два віники? А все дуже просто: у кожного віника своя робота: звичайний, із стебел сорго, - для замітання підлоги, а в'єтнамський, зроблений з чогось м'якенького, з довжелезною ручкою, - це для того, щоб знімати павутиння із стелі та з кутків.
Дуже корисна річ. Так, замів. Добре, що не забув змочити злегка підлогу й віник, а то була б "пилова буря", як каже мама. Ну, тепер залишилися дрібниці - вологою ганчіркою протерти підлогу, вона не дуже брудна, бо прибираю я частенько. Єдине проблемне місце - під люстрою, на якій любить сидіти моя канарочка Маруся. Але з чим уже нічого не вдієш, прийдеться трохи повозитися. Із власного досвіду знаю - не так вже й важко відмити пташиний послід з лінолеуму, якщо змочити це місце й залишити хвилин на п'ять.
Ну от, кімната моя аж блищить, музика ще продовжує грати, з роботою я упорався, а хочеться зробити щось ще (баба Ліда недарма радила вмикати енергійну музику). Піду, мабуть, винесу відро із сміттям та вичищу умивальник у ванній кімнаті - нехай матусі буде приємний сюрприз. |
|
Ми з батьками живемо у трикімнатній квартирі. Одна кімната належить батькам, у другій ми приймаємо гостей, а третя кімната - моя. Вона не дуже велика, але в ній достатньо місця для ліжка, шафи, книжкової полиці, письмового стола та спортивного кутка. Я намагаюсь постійно підтримувати порядок у своїй кімнаті, але це не завжди мені вдається. Тож найчастіше я прибираю там десь раз на два-три дні. Я ходжу до школи, тому у мене на столі завжди лежать якісь книжки, зошити, ручки.
Окрім цього, там стоїть годинник. Щоразу, як я виконую домашнє завдання, я викладаю на стіл усі необхідні підручники, зошити, словники. Іноді, коли задають багацько, виконання домашнього завдання займає у мене цілий вечір. Після закінчення своєї роботи я складаю необхідні на завтра зошити з підручниками у рюкзак, а усе інше ховаю у ящики стола та на книжкову полицю.
Майже кожного дня я займаюсь спортом. Мій спортивний куток складається зі спортивної стінки, каната, турніка та кілець. Все це розташоване на невеличкій площі, тому дуже зручно перескакувати з одного на інше. Від мене завжди багато галасу, коли я займаюсь спортом. А якщо ще і разом з друзями! Ми гойдаємося на кільцях, лазимо по канату, по шведській стінці. Робимо паперові літаки та здіймаємо купу пилу. Можливо саме тому моя мама не завжди рада, коли мої друзі приходять. А коли вони йдуть, прибирати доводиться мені. Та я не розгублююсь, бо це не важко.
Окрім цього, я кожного тижня роблю так звану генеральну чистку своєї кімнати.
От тут мені доводиться попрацювати! Починаю я з того, що складаю свої речі. Я відкриваю шафу і дістаю звідти все, що в ній знаходиться. Протягом цілого тижня я складаю туди усе якнайшвидше, тому наприкінці тижня треба наводити порядок. Тож я охайно розкладаю усе по своїх місцях - светри до светрів, штани на іншу полицю і так усе. Окрім цього я вішаю до шафи речі, які знаходяться на стільці. Щось я віддаю мамі, щоб випрати. Наступні у черзі - мій письмовий стіл та книжкова полиця. Я рівним рядочком розташовую книжки на полиці. Потім відкриваю ящики письмового стола.
Я викидаю звідтіля вже непотрібні аркуші та чернетки, складаю у відповідному порядку зошити, папки та інші речі, які знаходяться там. Наприклад, мою колекцію календариків з зображенням спортивних автомобілів. Покінчивши з цим, я заглядаю під ліжко та впевнююся, що там нема нічого: ні касет від плеєра, ні обгорток від цукерок, ні журналів, які я читав. Після цього я витираю пил. Роблю я це завжди вологою ганчіркою. Я витираю пил на столі, на шафі, на книжковій полиці, протираю і меблі у спортивному кутку, адже вони теж вкриваються пилом.
Закінчивши витирати пил, я мию ганчірку, беру віника та підмітаю підлогу. Після цього я її мию. Окрім цього, кожні два тижні я міняю білизну на своєму ліжку. Кожного дня, вранці, я провітрюю свою кімнату.
Бувають такі моменти, коли я не все це встигаю зробити, але я завжди намагаюсь зробити якомога більше з цього списку, бо хочу, щоб моя кімната була охайна та чиста. |
Як на мене, такий підхід хибує на однобокість. Чому? Тому що саме по собі естетичне начало ще не творить гармонійну особистість. Фактично, представники тієї самої інтелігенції, себто інтелектуальної й творчої еліти, в усі часи були принциповими опозиціонерами до традиціоналістських, реакційних і консерваторських рухів у суспільстві. Нібито похвально.
Однак вони в своєму прагненні змінити світ приносили далеко не тільки позитивні наслідки. Інтелектуальній еліті належить авторство усіх найвитонченіших антилюдських ідеологій: антисемітизму, теософії, масонства, атеїзму, теорії еволюції, расової гігієни, нацизму, марксизму й багатьох інших. "Прогресивність" інтелектуалів і нерідко прекрасне виховання ніяк не можуть завадити їм стрибати з головою в кожний вир нових ідей, не роздумуючи, чи не перевищить шкода від їх упровадження інколи сумнівні переваги.
В усі часи видатні військові, політичні, наукові, культурні діячі з одвертою цинічністю заявляли, що "переможців не судять", а тому "висока ціль" виправдовує брудні засоби. Чикатило вбив десятки людей і став символом жорстокості й насильства; Наполеон розстріляв із гармат тисячі й прагнув до всесвітньої диктатури, однак дотепер його оточує аура величі й захоплення.
Чого ж бракує естетиці? Етичних переконань. По-справжньому прекрасне зроджується з єдності цих двох начал. Прекрасне - все те, що працює на благо людини, що "піднімає" її, закликає до позитивного мислення, постійного розвитку, поваги до інших. Потворне руйнує людину зовні й усередині; такою є пропаганда смерті, егоїзму, песимізму, самодогоджання. |
(Остап Вишня)
Доля карбувала його життя у формах трагічних. Думаючи про нього, згадуєш слова Стефана Цвейга, який казав, що світ розуму не знає оманливого поняття числа, і на його терезах один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного... Повстанець Шевченко був гнівною мовою цілого поневоленого народу, в пам'яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а бурхлива епоха щемливим болем одлунювала в розлогих думах сліпих бандуристів — сама Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами.
Разом із усією Росією — була в ярмі царсько-кріпосницької системи. І яких же нелюдських сил треба було, щоб пробудити до життя її вже майже смертельно поранену душу! Чиє живе людське серце могло затріпотіти в її холонучих грудях? Так геніальний поет за велінням часу мусив власним мученицьким життям прокоментувати свої дивні твори.
Його біографія відома всім, та не перестає вражати кожного. Народився майбутній поет кріпаком і лише двадцятичотирилітнім здобув «вольную» (як відомо, Карл Брюллов намалював портрет поета Жуковського, той влаштував лотерею — за 2500 карбованців була здобута його свобода). Невдовзі він стає одним з найулюбленіших учнів-товаришів «Карла Великого» — Брюллова. 1845 року закінчує курс Петербурзької Академії мистецтв і їде в Україну. Минуло два титанічних за творчою насиченістю роки — і 5 квітня 1847 року жандарми арештовують поета.
Тарас мужньо тримається на допитах. Царененависницька поема «Сон» та інші революційні твори — звинувачень більше, аніж досить.
Все он изведал: тюрму петербургскую,
Справки, допросы, жандармов любезности,
Все — и раздольную степь оренбургскую
И ее крепость. В нужде, в неизвестности
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими...
(М. Некрасов)
Вимучений фізично, та не зломлений морально, Шевченко, нарешті, повертається із заслання, щоб за кілька років померти майже самотнім. 24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 — каторжної праці з постійною загрозою арешту — ось головні етапи його трагічної біографії. Шевченкові довелося пізнати передбачення власної юності:
...Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела...
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
(«Тризна»)
Німб борця за людське право бути вільним світився навколо кожної його строфи, кожен вірш був таким цільним і органічним у своїй зовнішній простоті і внутрішній мудрості — то страшним у своєму біблійно-пафосному протесті, то смутенно-сонячним у своїй пісенній ніжності і недоторканості, — що, природно, негайно простерлись совині крила інквізиторського вето: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». На що можна було відповісти: «Трибунал під голосуванням самого сатани не міг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок». І ще — після десяти років мук, знущань, солдатської муштри, доносів: «...я точно такий же, що був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася».
Лише дивовижна відданість справі визволення рідного народу дала змогу йому воювати з відкритим заборолом. Доба, народ і свобода вимагали титанічного подвигу — і так сталося. Не кожна з літератур Європи клекоче таким шевченківським протестом проти гноблення людського духу, і навіть серед найпідготовленіших і найвиплеканіших культур не часто з'являлися поети, що з такою віртуозністю володіли вогненною зброєю слова, що посміли б замахнутися на таку Бастилію тиранії і кріпацтва, якою була царська Росія. Онук гайдамаки, кріпацький син став основоположником нової української літератури і літературної мови України.
«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві вселюдської культури. Десять років він страждав під ігом російської солдатчини, а для свободи Росії зробив більше, аніж десять переможних армій...» (І. Франко).
Про Шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, хоч ставлення поета до народу було побудоване аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і всеприйняття. Поет став виразником духовного здоров'я української нації лише тому, що міг відверто, в обличчя, висловити їй і слова ненависті до довготерпіння, до проявів принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами протягом століть. Він не лише віддав артеріальну кров своєї поезії для духовних жил народу, а й не побоявся розкрити гнійні рани на його тілі:
...А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби,
Підніжки царської, лакеї
Капрала п'яного!..
Мабуть, жоден із великих поетів світу не вистраждав так важко свободи як вищого Божого дару і не зміг сказати так відчайдушно за живих, за мертвих і за ненароджених:
Бодай ті діти не росли,
Тебе Святого не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на Тебе понесли.
На такому ж рівні і жадоба правди:
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Шевченкова правда на землі не просто антонім кривди. Вона завжди йде від «Духу Істини, якого світ не хоче прийняти». Шевченкова мати — це свята мати, освячена ореолом Марії... Шевченкова дума — це розмова з Богом... Зайвим було б казати, що Шевченкова любов іде від Євангельського джерела, як всетворяша сила життя...
Нині Шевченка «всі люблять»; його заведено любити. Відомо, що особисто Тараса Шевченка любили ще за життя. Але любов до його імені, яке стало символізувати душу українського народу, то інше запитання.
Не будемо говорити про тих, кому Шевченко залишив свій біль і свій заповіт. Феномен Т. Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам'ять. Отже, Шевченко у нас більше ніж великий поет — він національний пророк і мученик, розіп'ятий і воскреслий.
У спробі збагнути його ми натрапляємо на скляну стіну, споруджену часом великих духовних спустошень. За стіною стоять давні знайомі антиномії (протилежні судження, кожне з яких правильне). Шевченкова поезія проста — і в Шевченка немає нічого простого. Шевченко поет наскрізь соціальний— і Шевченко завжди і весь у сфері духовних проблем. Шевченко національний у всіх виявах — і Шевченко скрізь ставить проблеми загальнолюдські.
Скляна стіна відмежовує нас од світу трансцендентних ідей, які були рідні і зрозумілі Шевченковим сучасникам, що починали свій день молитвою. В цьому ключі вони сприймали свого поета.
Написавши слово Бог з малої літери у всіх виданнях «Кобзаря», наш лютий час дав свій антишевченківський ключ до книги. Справа в тому, що таке переосмислення центрального образу перевернуло призму Шевченківського світосприйняття і здрібнило великі світила Шевченкового світу — Любов, Істину, Волю, Добро, Матір, Україну... Все пішло на шкалу соціальних відповідників.
Шевченко отстоює християнський ідеал згармонізованої людини, яка живе у згоді з собою:
Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилися любить. |
Найпрекрасніше в ній - це її очі. Вони завжди мене гріють любов'ю й турботою. їх сіро-зелений колір стає або світлішим (коли мама радісна та щаслива), або темнішим (коли вона стурбована або засмучена).
За маминими великими й виразними очима не відразу помічаєш інші риси обличчя. Але й вони теж дуже красиві: і усміхнені вуста, і рівний ніс, і тонкі брови. А її пишне світле волосся - це просто якесь диво! Немає, думаю, іншої такої красуні!
Постать матусина струнка, ходить вона граціозно і легко. У мами середній зріст, але завдяки своїй красивій ході вона здається вищою за інших і найпривабливішою.
Я вже писала про красу маминих очей, з ними можуть посперечатися лише її руки. Вони такі ласкаві, м'які й охайні! Коли вони доторкаються до мене, то немає щасливішої людини, ніж я! А як я люблю дивитися на її довгі пальці, що однаково швидко пораються і з хатньою роботою, і з важкими лікарськими справами (моя мама за фахом лікар).
Матуся дуже поважає спорт, тому має сильні ноги, швидку ходу і ставну фігуру. Я згодна, що зовнішність людини багато в чому залежить від її душі. А душа у моєї матусі прекрасна! |
Кісточку помаранча потрібно замочити на ніч у блюдці з водою, а вранці посадити в землю на глибину нігтя. Горщик не повинен бути дуже маленьким, адже ви саджаєте деревце.
Потім потрібно поставити горщик у тепле місце, а коли з'являться паростки, перенести його на вікно, де багато сонця. Поливати деревце треба потрошку. Час від часу я обприскувала його водою. Я посадила деревце навесні. Улітку, коли в квартирі було задушно, виносила його на балкон «подихати свіжим повітрям». Ідеальна температура для помаранчевих із листопада до березня — 15 градусів. Тому восени горщик із помаранчевим деревцем до весни зайняв своє місце — на підвіконні. Навесні ми з татом його пересадили. Для цього сходили в ліс і набрали свіжої землі.
Минув рік. На жаль, моє деревце не плодоносить, але його глянсувате листя прикрашає кімнату та чудово освіжає повітря. |
Хiба ми цього не вiдчуваємо? Хiба тi змiни у ставленнi до нас, молодих, з боку влади не доводять, наскiльки вагомою силою ми вважаємо ся? На початку дев'яностих до молодi, яка дозволила собi протестувати проти влади, придивлялися, вивчали з обережнiстю не тому, що розумiли, яку рушiйну силу вона має, а тому, що у тiєї ж влади спрацював iнстинкт самозбереження.
1994 року почали розумiти, яку важливу роль вона може вiдiграти у полiтичних процесах. 1998-го це розумiння сягнуло, на мiй погляд, пiку - молодь та молодiжнi iдеї намагалася використати чи не кожна полiтична сила, що претендувала на мiсця в парламентi. Та й самi молодi люди це зрозумiли, i деякi навiть стали депутатами, чого не могло бути у попереднiх скликаннях.
На президентських виборах молодь також показала свою високу полiтичну активнiсть: тодi як у парламентських виборах 1994 року брало участь лише 25 вiдсоткiв молодих людей, у виборах 1998-го на дiльницi прийшло вже бiльш як 50 вiдсоткiв, а пiд час президентських виборiв - аж 70. Думаю, саме це спонукало Президента переглянути державну молодiжну полiтику.
Чи не це - найкраще свiдчення вагомої ролi молодi в сучасному українському суспiльствi? Так, ми повиннi накопичувати знання сьогоднi за шкiльними партами, дбаючи про своє майбутнє. Але це майбутнє нерозривно пов'язане з майбутнiм нашої Батькiвщини; i тому говорити, що ми вчимося "для себе", менi здається, помилково.
Зараз iнколи у пресi я зустрiчаю припущення, що нам, молодим, важко буде пiднiмати економiку в третьому тисячолiттi: на перешкодi стануть занедбаний стан господарства, важкi екологiчнi умови, вiдсутнiсть нашого досвiду. Та, думаю, це не так. Молодь швидше пристосовується до наявних умов, бо не має вантажу минулого. I в мiру нашого просування до демократичної держави ця тенденцiя лише посилюватиметься.
Зрозумiло, що з часом, коли Україна шляхом незалежностi прийде до свого розквiту, iнтереси молодого поколiння потрохи вiдiйдуть вiд площини полiтичної до площини побутової. Це явище не нове, позаяк у полiтично стабiльнiй державi бiльшiсть не має схильностi до полiтики в її чистому виглядi, але має безлiч iнтересiв, пов'язаних з нею: робота, освiта, духовний розвиток.
"Хто має молодь - той має майбутнє", - говорили у давнину мудрi. Я знаю, що нашi руки готовi до перетворень, знання ми одержуємо надiйнi, в наших душах - чистий вогонь прогресивних змiн. Але б менi дуже хотiлося, щоб нашим гаслом стало слово "патрiотизм". Бо тiльки з любов'ю до своєї Вiтчизни, до її працелюбного народу, до неперевершеної краси її землi, одним словом, - з тим, що зветься хай гучним словом "патрiотизм", - тiльки з цим ми, сьогодняшнi старшокласники, повиннi зробити крок у третє тисячолiття до свого майбутнього. |
У пісні відбита не лише висока духовність народу, його лексичне багатство, а й хронікальний розвиток цього жанру. З давніх часів до нас дійшли різні народні свята, які супроводжуються різноманітними обрядами і піснями. Окрему групу народних пісень складають календарно-обрядові, і їх вважають найдавнішими за походженням.
Своїм виникненням вони сягають ще язичницьких часів. Залишки віри давніх слов'ян можемо знайти у текстах цих пісень. Як ми знаємо, наші предки вірили у світ, населений багатьма духами і божествами, поклонялися не одному Богові, а великому пантеону богів: молилися сонцю, місяцю, хмарам, зіркам, обожнювали і річки, землю - все, що було важливим у життєдіяльності людини, задобрювали жертвоприношеннями (часто приносили у жертву не тільки тварину, а навіть і людину).
Одним з яскравих прикладів поєднання язичницької та християнської вір вважають колядки і щедрівки. Сучасні колядки виконуються під час Різдва 7 січня і прославляють Спасителя, сповіщаючи про Його народження. Насправді ж колядки з'явилися ще у язичницькі часи. Ці величальні пісні співалися на честь народження нового сонця у день зимового сонцестояння 25 грудня (за ст. ст.), або 7 січня (за н. ст.). Ось як співається у давньоукраїнських колядках: "Ясен світ засвітився...", "З того каміння то буде сонце...". Майже у кожній давній колядці згадується сонце.
Величальні пісні супроводжувалися носінням зірки, що символізувало небесне світило. Цей елемент обряду зберігся і до сьогодні (як ми знаємо, невід'ємним атрибутом обряду колядування є носіння зірки). Отже, стародавній язичницький обряд наклався на одне з найбільших християнських свят - Різдво Христове. Щодо щедрівок, то читаючи дуже давні тексти, наприклад "Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка", можна помітити, що йдеться зовсім не про зимовий період.
Отож, календарно-обрядові пісні беруть свій початок у далекому, на жаль, ще мало відомому минулому наших пращурів і несуть на собі беззаперечний відбиток їх вірувань, уявлень, світосприйняття. |
Подвиг - це завжди жертва, але водночас це і життєвий вибір. Що штовхає людину на такий вчинок? Перш за все, небайдужість до чужого горя, співчуття до знедолених і покривджених, бажання допомогти їм навіть ціною власного життя.
На таке здатні тільки благородні, самозречені натури з високим почуттям обов'язку перед сім'єю, батьками, дітьми, друзями, народом, Батьківщиною.
Любов до рідної України, бажання їй кращої долі були сенсом життя великого сина нашої землі Тараса Шевченка. Вік кликав свій поневолений народ до боротьби за щасливе майбутнє, гостро таврував царську політику, і це призвело його до страшної особистої трагедії, - десятирічного заслання в чужі краї. Тяжким випробуванням стала для поета розлука з Україною, але він гордо проголосив "Караюсь, мучусь, але не каюсь!"
Усе залишається людям... Ті, хто здійснив подвиг в ім'я народу, здобули моральне безсмертя, вічну вдячність і пам'ять нащадків.
Кожна людина шукає сенс життя. Я вважаю, він у тому, щоб бути потрібним людям, вірним своїй Батьківщині. Для цього не обов'язково жертвувати життям, досить бути чесною, порядною, доброю людиною, яка живе за Божими заповідями. |
А назви наших українських міст? Мелітополь, Нікополь, Севастополь, Маріуполь, Сімферополь? «Поль» — грецькою означає місто. Ціле гроно міст, що закінчуються на -поль є в нашім краї. Та, певно, не кожен знає, що позначають ці назви.
Севастополь — місто слави, Сімферополь — місто користі, медове місто — Мелітополь, а от Маріуполь — місто Марії, а Нікополь — місто перемоги.
От яка цікава ця наука — етимологія, наука, що вивчає походження слів. |
|
111
|
