Статистика
Онлайн всего: 1 Зайцев: 1 Пользователей: 0
|
..: 341
..: 21-30 |
Страницы: « 1 2 3 4 5 ... 34 35 » |
І скільки жили на світі українці, стільки вони підтримували ці традиції, а окрім цього створювали нові. Такі, як, наприклад, традиція поваги до старших. І мені здається, що з'явилась вона якось сама по собі, просто протягом спілкування.
Повага до старших не є якимось ритуалом, що повторюється тільки декілька разів на рік. Ми повинні підтримувати її кожного дня. Я не маю на увазі, що треба твердити своїм батькам, бабусям та дідусям, що ми їх поважаємо, адже слова - це тільки слова. А слова треба підкріплювати діями. Та як же довести старшим, що ми їх дійсно поважаємо? Чи дуже це важко? Чи багато зусиль треба до цього докласти? На мою думку, це зовсім не важко і не потребує майже ніяких зусиль.
Лише трішечки. Зовсім не важко поступитись місцем у трамваї чи тролейбусі. Але це вже і є знак поваги до старших. Постояти зовсім не важко, а от бабусі посидіти приємно буде. Цей вчинок - дрібниця, але він показує, вихована людина, чи ні. Хлопець, який півнем сидить у переповненому автобусі, а поруч стоїть стомлена бабуся, зовсім не викликає поваги. А інколи буває і так, що вона просить його поступитись місцем, а хлопець відмовляє. Це, на мій погляд, вже зовсім хамство!
Окрім цього, треба завжди бути ввічливими. Якщо хочеться щось попросити, треба сказати "будь ласка", а коли отримуєш те, що хотів, треба подякувати. Не можна підвищувати голос на дорослих. Це буде просто непристойно. Ми не завжди згодні з ними, але все ж таки треба стримуватись. Якщо до тебе звертається хтось із дорослих, то завжди треба вислухати, не перебиваючи, а вже потім висловлювати свою думку. Бо неввічливо буде влазити, або ще гірше, канючити чи кричати. Якщо я не згоден з думкою старших, то кажу це спокійно, без крику та гамору.
Хоча іноді так хочеться повибрикувати, я намагаюсь стримуватись. Неповагою також буде влазити у розмову дорослих, а якщо все ж таки дуже хочеться сказати щось, треба спочатку вибачитись за втручання, а вже потім говорити. Існують і інші правила, що стосуються спілкування. До людей, що посідають в твоєму житті різні місця, треба і звертатись по-різному. Якщо це вчителька або незнайома людина, треба називати її на Ви, бо називати на ти можна тільки найближчих людей, що старші за тебе: маму, тата, бабусю або дідуся. А тітку та інших родичів треба величати тільки на Ви.
Усі ці правила прості, і їх не так вже і багато, тому я вважаю, що саме так має поводитись кожен. |
Українці - талановитий народ. Кожна людина - майстер. Нездібних людей взагалі немає. Знайомлячись із побутом українців, переконуєшся в цьому знову й знову.
Яке глибоке естетичне почуття треба мати, щоб кожну оселю перетворити на шедевр: тут тобі й розмальована піч, і яскраві вишиті рушники, і писані тарелі та ложки... Навіть ярма для волів були мережані, прикрашені різьбленням. Уся ця краса свідчить про художнє сприйняття українцями навколишнього світу, тонке відчуття прекрасного.
Споглядаючи твори народного мистецтва, ми розуміємо, що народжені вони в хвилину творчого натхнення, яке, ніби Божа благодать, зійшло на людину, осяяло її своєю неземною силою - і сталося диво: на світ з'явилася чудова пісня, чарівне живописне полотно, натхненні поетичні рядки:
Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Ці слова поетеси Ліни Костенко розкривають перед нами таємницю творчої миті. Так, дійсно, все прекрасне, створене людиною, - це "безсмертний дотик до душі".
Талановита людина - це завжди особистість із складною долею, бо вона відчуває на собі відповідальність за те. щоб свій талант "не закопати в землю", а подарувати його людям, аби вони стали духовно багатшими. Щаслива та людина, яка пізнала себе, знайшла своє місце в житті, розвинула свої здібності й відчула радість від того, що її робота потрібна іншим.
Плекаймо ж у собі майстра! Будьмо поетами своєї справи, щоб і про нас колись сказали: "Бог послав цій людині натхнення". |
Заборона української мови спричинила зникнення у небуття кількох десятків років нашої історії. У житті народу рідна мова й рідний край є нероздільними поняттями. Здавна через мову народ виявляв поняття моральності, а найважливіші з них — вірність і відданість, честь і чесноти, щирість і добро, взаємність, пошана і повага, мир і злагода, дружба і товариськість.
Для того, щоб мова могла прийти нам на допомогу, ми повинні постійно дбати про неї. Добру пораду українцям дав М. Рильський у поезії «Мова»:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Заглиблюючись у таємницю мови, ми засвоюємо золоті скарби народного досвіду й виховуємо в собі творчу особистість. Яка радість чекає кожного, хто відчув глибину слова, серцем і розумом усвідомив необхідність його постійного вдосконалення, пізнав щастя духовності. Справді, щасливий той, хто пізнав у дитинстві чари рідного слова, виховав у собі жагу пізнання й зберігає її протягом цілого життя. Поетеса Л. Забашта згадує:
Прийняла я дарунок від нені — то мова,
Тому скарбу ніколи не скласти ціни.
А талановитий український поет М. Рильський знайшов надзвичайно проникливі слова про неперевершену геніальність народу:
...Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Справді, народ — учитель, який головну мету виховання і навчання вбачає в тому, щоб навчити кожного бути насамперед людиною. Відчуття магічної сили слова стало першоосновою для появи людини як носія розумного і творця духовного на Землі.
Сьогодні ми повинні збагнути необхідність опанування всіма таємницями рідної мови й по-справжньому захопитися мистецтвом слова. Сучасники, будьмо гідними мудрості пізнавати мовні скарби, утверджувати в собі рідне слово і в слові веселому, доброму утверджувати себе. |
«С песней — по жизни», — це про українців! Недарма ж український народ вважається найспівучішим. Та й пісня наша наймелодійніша, найзавзятіша, найзадушевніша. Народна пісня є невід'ємною частиною українського буття та національної обрядовості.
Українець, де б він не був, що б не робив, усюди співає. З піснею народжується, з піснею й в останню путь йде. Життєва дорога кожного починається з тихої, ніжної маминої колискової, яка, немов оберіг, повисне в повітрі тонкою струною, оберігаючи немовля від усього недоброго.
«Ой у полі та й женці жнуть», — долинає з усіх закутків сільського поля — то українець співає, щоб швидше снопи в'язалися та веселіше працювалося. А ввечері то біля одного двору, то біля іншого зривається дівоча пісня й лине кудись далеко, у липовий гай, де соловейко її переспівує. |
Ми висушили ліси, і залишилася Земля без кіс, зелених та товстих. Ми забруднили воду — кров Землі та повітря — шкіру Землі, й вона почала задихатися. Ми оремо Землю, навіть не підозрюючи, що ранимо її обличчя, що ще кілька десятків років тому було чисте, мов у дитини, а тепер у рубцях, які ми полишили. Ми вбиваємо Землю наполегливо, завзято й нестримно, незважаючи на те, що вона наша мати, адже тільки матір може витримати таку наругу.
Земля любить нас, своїх дітей. І бажає нам тільки добра, тому і не дасть нам знищити самих себе. Вона застерігає нас, простягує до нас руки, вона звертається до нас очима озер і ніби благає: «Зупиніться!» А натомість ми, діти Землі, йдемо все далі й далі, крокуємо упевнено вперед і думаємо: «Після нас — хоч потоп!» Ми навіть не замислюємося над тим, що цього «після нас» може і не бути! І якщо ми не зупинимося, то наші діти вдихатимуть штучний аромат штучних квітів, спів солов'я можна буде почути тільки по приймачу, а саме поняття «зелена планета» стане архаїзмом. Тож зупинімося, доки ще все можна виправити! |
Ведучий розповідав про географічне розташування країн, про їх історію, традиції, про політичне становище. Було сказано і про високий економічний розвиток цих країн. Коли програма скінчилась, я вимкнув телевізор та подумав, що, мабуть, жителі цих країн пишаються тим, що живуть там. У той самий час мені спало на думку поміркувати трохи, чи можу я пишатись своєю країною.
Наша Батьківщина знаходиться майже у самому центрі Європи, а якщо бути точним, то географічний центр Європи знаходиться недалеко від міста Рахів, що в Закарпатській області. Якщо спробувати згадати історію нашої країни, то можна виявити, що вона налічує вже понад тисячу років. Щоправда, спочатку вона входила до держави Київська Русь, яка з'явилась ще за багато років до того, як утворилась Росія. Як я пам'ятаю, Росія виникла тому, що деякі жителі Київської Русі не хотіли підкорятись її законам та втекли у східні ліси, де і побудували нове царство.
Наші предки українці були хоробрими воїнами, вони завжди бились за свою країну, поки останній воїн ще міг держати у руках спис та булаву. У нашій історії присутні такі славетні імена князів, як Олег, Мстислав, Володимир, Ярослав, княгиня Ольга. Відомо, що Володимир охрестив руський народ у християнську віру, Ярослав прославився тим, що за часів його правління в нашій країні було збудовано багато храмів та бібліотек, а княгиня Ольга була мудрою та сміливою жінкою, яка справедливо використовувала надану їй владу. Коли пригадую часи козацтва, на думку спадають імена славетних гетьманів Хмельницького та Мазепи, які зробили Україну сильною та прославили на весь світ.
Окрім славетного минулого, у нас багато чудових традицій. У ніч перед Різдвом молодь співає колядки, на Великдень наші матусі та бабусі печуть смачні паски та освячують їх у церкві, і це я вам нагадав лише дві, а як їх багато! На жаль, у великих містах люди поступово забувають деякі з них, але в селах більшості традицій завжди дотримуються і поважають їх.
Багато років Україна була часткою Росії, але вже чотирнадцять років вона самостійна. За цей малий для держави час їй довелось багато лиха пережити, люди зазнали безліч негараздів, але я вважаю, що наша влада робить все можливе для того, щоб покращити людям життя. Щороку збільшується платня вчителів, лікарів, пенсії стареньким, зростає розмір стипендій для студентів. Зараз люди мають можливість дивитись зарубіжне кіно, їздити на імпортних автомобілях, подорожувати за кордон. Наші школярі та студенти беруть участь у міжнародних навчальних програмах та вивчають англійську або німецьку за підручниками, що були створені в Англії та Франції. Наші співаки - учасники міжнародних змагань.
На Євробаченні 2004 співачка Руслана довела всьому світу, що Україна багата на таланти. Весь світ знає нашого футболіста Андрія Шевченка та боксерів братів Кличко, а наша спортсменка Яна Клочкова зі змагань з плавання завжди привозить нам тільки золоті медалі, і на цих іменах не закінчується список наших талановитих людей. А які в нас красиві міста! Кожне відрізняється від іншого, особливо східні міста від західних. А яка в нас дивовижна столиця! Як добре цвітуть весною каштани на Хрещатику! Як же можна не пишатись такою країною?! |
Як рідна мати, що дала життя.
І щастя дні і в лиховісні днини
До тебе повертаю звіддаля.
Вклоняюся рідним вербам і тополям
І припаду до рідної землі.
Що маю я таку щасливу долю,
Великий Боже, дякую тобі.
Рідна моя земле!
Мудра Берегиня, мій барвінковий краю!
Велика земля українська. Високі тополі та смерічки - це наша Україна. Кримські степи, обпалені сонцем, і запорізькі поля в соняшниковому цвіті - це наша земля.
Одного разу народиться в людині святе почуття до рідного краю, і керуватиме воно її вчинками, відвертатиме від негараздів, спрямовуючи життя гідним шляхом.
Кожна людина з великою любов'ю згадує те місце, де вона народилась. Це маленька батьківщина кожного з нас. Коли їх скласти разом, вийде велика держава - Україна. Це наша земля з її славною історією і мудрими талановитими людьми. Протягом багатьох років наш народ боровся за свою незалежність і переміг.
Більшовицький монстр довго гуляв по світу, знищував нашу історію, нашу мову, душив національну гордість, козацький дух, бо хотів бачити наш народ глухим, німим, сліпим. І сіяв цей монстр у людських душах зерна жорстокості, байдужості, ненависті. І проростали ці зерна в людських душах Афганістаном, Чорнобилем, концтаборами... А над усім цим - байдужість.
Я питаю у себе, - питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці.
(В. Баранов)
Починати треба зі злагоди із самим собою, в сім'ї, колективі, в народі; по-іншому ставитись до природи й зарубіжних сусідів. Наша планета маленька, та все ж місця на ній вистачає всім. Людина створена робити добро.
Звертаючись до історичного минулого української нації, осмислюючи його духовні цінності, хотілось би бачити в своїх співвітчизниках кращі риси наших предків, які були носіями гуманності, патріотизму, волелюбності. Ознаки моральності і культурності людини виявляються у її ставленні до батьків, до минулого, в повазі до своєї нації...
Я вірю в силу розуму нашого народу, який повинен сам вирішувати свої національні проблеми, а не чекати допомоги іззовні. Доля України в наших руках. Виховання національної свідомості неразривно пов'язане з розквітом добробуту народу.
Рідна мова... То чистилище душі нашої, криниця невичерпної краси, що не дала обірватися струнам національним. Це мова землі й вітру, сонця й зір, росинки і травинки. А бере вона силу із людського духу, із любові до землі, до нашої пам'яті.
Життя в Україні - не тільки велика честь, а й велика відповідальність. Адже ми - продовжувачі прекрасних і величних традицій наших дідів і творці майбутнього України. І я кажу в обличчя всім недругам моєї Батьківщини: "Я пишаюся тим, що я - українець"... |
Відтоді Софія стає важливим культурним центром східнослов'янської держави. Тут було створено першу відому нам бібліотеку. У своєрідних майстернях- скрипторіях - працювали переписувачі книг. Скрипторії зазвичай обладнували при княжому дворі, при монастирях. А там, де книги переписувалися, там вони здебільшого й зберігалися.
Про Ярослава літописець повідомляє: "Ярослав же... любив книги і, багато їх переписувавши, поклав у церкві святої Софії, котру створив сам". Портрет князя, якого за прихильність до наук народ прозвав Мудрим, дивиться на нас із кам'яної стели, встановленої вдячними нащадками 1969 року у дворі заповідника навпроти Софійського собору. На камені вирізьблено слова з літопису, який звеличує князя за те, що той "сіяв у серцях людей книжні слова".
На жаль, ми не знаємо, які саме книги були у бібліотеці Ярослава, не знаємо й того, яка доля спіткала це старовинне книгосховище. |
|
Иль русский от побед отвык ?
(А. Пушкін)
Щось не дуже віриться у пацифізм... Щоправда, не захлинається і захватом із приводу воєнних звитяг російська література, але пацифізм...
Здається, з самого початку ця література віддає перевагу миру. У знаменитій оді «На день восшествия на престол...» Ломоносов понад усе ставить «возлюбленную тишину», тобто відсутність звуків битви, війни. Мріє Пушкін про часи, «когда народы, распри позабыв, в единую семью соединятся». Гірко запитує Лєрмонтов: «Жалкий человек! Чего он ищет? Небо ясно, Под небом места хватит всем, Но беспрестанно и напрасно Один враждует он. Зачем?» Один із найліричніших віршів Нєкрасова починається словами «Внимая ужасам войньї...» Я вже не казатиму про проповідь миру, яка є чи не провідною темою багатьох творів Льва Толстого, від «Козаків» і до «Війни і миру», де війна прямо називається кримінальним злочином проти людини і людства.
Автор доводить, що війна неприродне явище, що кожний учасник її повинен щось у собі перебороти, перш ніж стане професійним військовим. Так бачимо ми Ніколая Ростова у його перший сутичці, коли довелося йому підпалювати міст. Тут і з'ясувалося, що нормальна людина не може зрозуміти війну, що їй там уготоване тільки місце. Так переоцінює своє життя на Праценському горбі і князь Андрій, розуміючи нарешті ницість поривань до воїнської слави. Війна, за Толстим, відбирає найкраще, що є в людстві, вона не санітар його, а гробар.
Виходячи переможцями із війни, російські автори не можуть забути про ціну перемоги. І якщо це пацифізм, то дійсно, російська література просякнута цією ідеєю. |
Нещодавно такий смішний пам'ятник з'явився в Харкові, на першій платформі Південного вокзалу. Це — пам'ятник отцю Федорові, персонажу роману І. Ільфа й Є. Петрова «Дванадцять стільців». Він — невдалий конкурент Остапа Бендера і Киси Вороб'янінова. Довідавшись на сповіді про скарби, сховані у сидіння стільця, священик самовільно залишає свою посаду та вирушає на пошуки меблевого гарнітура.
Під час своєї погоні за стільцями отець Федір об'їздив півкраїни. Побував і в Харкові, звідкіля відправив своїй дружині лист: «Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто гамірне — центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив». Столиця так вразила священика, що він порівнював з нею всі наступні міста, куди його заносив пошуковий азарт: «Не подобається мені місто Ростов. За кількістю народонаселення і за своїм географічним положенням він значно поступається Харкову». І далі: «За своїм географічним положенням і кількістю народонаселення місто Баку значно перевищує місто Ростов. Однак поступається місту Харкову своїм рухом».
Тепер уривки з листа священика дружині викарбувані на низькому постаменті пам'ятника. Отець Федір біжить нам назустріч платформою в пальто, що розвівається, тримаючи в руці чайник (колись на всіх великих станціях стояли спеціальні баки, звідкіля пасажири могли набрати в чайник окропу). Обличчя його сяє простодушним лукавством, усі тяготи і турботи поїздки ще попереду. Це, власне, уже пам'ятник не тільки літературному герою, але й пасажиру взагалі, вічному подорожанину і мандрівникові. Недарма в романі розділ про початок подорожі названий «Муза далеких мандрівок».
«З тієї хвилини, коли громадянин вступає в смугу відчуження, яку він по-дилетантськи називає вокзалом або станцією, життя його різко змінюється... З цієї хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира...» І отець Федір, відірваний від коренів, що летить по світу перекотиполем, на хвилинку зачепився блискучим чайником за платформу помпезного вокзалу, призупинився та дивиться на вічний людський потік. Нічого не поробиш: «Муза далеких мандрівок приваблює людину». |
|
111
|
