Сонце — найближча до Землі зоря. Воно є центральним тілом Сонячної
системи і являє собою розпечену плазмову кулю. Світло від цієї зорі
доходить до нас за 8,3 хв.

Маса Сонця в 333 000 разів більша за масу Землі й у 750 разів більша за
масу всіх разом узятих планет Сонячної системи. За 5 мільярдів років
існування Сонця вже близько половини водню в його центральній частині
перетворилося на гелій. У результаті цього процесу виділяється та
кількість енергії, яку Сонце випромінює у світовий простір.

Потужність випромінювання Сонця дуже велика, але на Землю потрапляє
незначна частина його енергії, що складає близько половини мільярдної
частки Сонячна енергія підтримує в газоподібному стані земну атмосферу,
підтримує постійну температуру, забезпечує життєдіяльність тварин і
рослин, дає енергію природним явищам тощо. Частина сонячної енергії
запасена в надрах Землі у вигляді кам'яного вугілля, нафти й інших
корисних копалин.

Видимий із Землі діаметр Сонця ледь змінюються через еліптичність орбіти
й у середньому складає 1 392 тис. км, що в 109 разів перевищує діаметр
Землі. Відстань до Сонця в 107 разів перевищує його діаметр. Сонце являє
собою сферично симетричне тіло, що знаходиться в рівновазі. Усюди на
однакових відстанях від центру цієї кулі фізичні умови однакові, але
вони помітно змінюються з наближенням до центру. Густина і тиск швидко
наростають усередину, де газ сильніше стиснутий тиском горішніх шарів.
Отже, температура зростає в міру наближення до центру.

Будова сонця

У залежності від зміни фізичних умов Сонце можна розділити на кілька
концентричних шарів, що поступово переходять один в інший.

У центрі Сонця температура сягає 15 млн градусів. Густина його речовини
в середньому дорівнює 1,41 г/см3, а тиск перевищує сотні мільярдів
атмосфер. Майже вся енергія Сонця генерується в центральній області з
радіусом приблизно 1/3 сонячного. Ця енергія передається назовні через
шари, що оточують центральну частину. Наступну третину радіуса займає
конвективна зона. Ядро і конвективна зона фактично не спостерігаються,
про них відомо або з теоретичних розрахунків, або на підставі непрямих
даних. Над конвективною зоною розташовуються шари Сонця, що
спостерігаються безпосередньо і називаються його атмосферою. Вони краще
вивчені, тому що про їхні властивості можна дізнатися зі спостережень.

Сонячна атмосфера також складається з декількох шарів. Зовнішня оболонка
типова для зір з водневою сферою, з атомним відношенням водню до гелію,
близьким до 10. Найглибший і найтонший із шарів — фотосфера —
безпосередньо спостерігається у видимому безперервному спектрі. Це
найбільш яскрава оболонка. Товщина фотосфери складає близько 300 км
(менше 0,001 сонячного радіуса). Чим глибші шари фотосфери, тим вони
гарячіші. У зовнішніх холодніших шарах фотосфери на фоні безперервногб
спектра утворюються Фра-унгоферові лінії поглинання. За допомогою
великого телескопа можна спостерігати характерну зернисту структуру
фотосфери, що називається грануляцією і вказує на сильний турбулентний
рух газів поблизу поверхні й на циркуляцію газів до глибин у десятки
тисяч кілометрів. Виникнення грануляції пов'язане з конвекцією, що
відбувається під фотосферою. Такий рух газу в сонячній атмосфері
породжують акустичні хвилі. Поширюючись у верхні шари атмосфери, хвилі,
що виникли в конвективній зоні й у фотосфері, передають їм частину
механічної енергії конвективних рухів і здійснюють нагрівання газів
наступних шарів атмосфери — хромосфери й корони. Хромосфера менш яскрава
(на 16%), ніж фотосфера. Верхні шари атмосфери з температурою близько
4500 К є «найхолоднішими» на Сонці. Тут температура газів швидко зростає
як усереди-, ну, так і вгору. Шар хромосфери добре помітний під час
повного сонячного затемнення як рожеве кільце, що вибивається через
темний диск Місяця.

На краю хромосфери спостерігаються невеликі язички полум'я — хромосферні
спікули — це «язички» ущільненого газу. Тут також можна спостерігати і
спектр хромосфери, так званий спектр спалаху. Він складається з яскравих
емі-

сійних ліній Гідрогену, Гелію, іонізованого Кальцію й інших елементів,
що раптово спалахують під час повної фази затемнення.

За структурою хромосфера значно відрізняється від фотосфери: вона має
більш неправильну й неоднорідну структуру. Виділяються два типи
неоднорідності — яскрава й темна, — які за своїми розмірами перевищують
фото-сферні гранули. Загалом розподіл неоднорідностей утворює так звану
хромосферну сітку, добре помітну в лінії іонізованого Кальцію. Як і
грануляція, вона є наслідком руху газів у підфотосферній конвективній
зоні, який відбувається тільки в більших масштабах. Температура в
хромосфері швидко зростає, досягаючи у верхніх шарах десятків тисяч
градусів.

Найвища і найбільш розріджена частина сонячної атмосфери — корона, що
простягається на десятки сонячних радіусів і має температуру близько
мільйона градусів. Корону можна побачити тільки під час повного
сонячного затемнення або за допомогою коронографа.

Випромінювання сонця

Уся сонячна атмосфера знаходиться в постійному коливанні. У ній присутні
як вертикальні, так і горизонтальні хвилі, довжина яких сягає декількох
тисяч кілометрів. Коливання мають резонансний характер. У виникненні
явищ, що відбуваються на Сонці, велику роль відіграють магнітні поля.
Магнітні поля змінюються відповідно до 11-річного циклу сонячної
активності. Енергія повільно дифундує до зовнішніх шарів завдяки
атомному поглинанню і випромінюванню, а в зовнішній конвективній зоні,
що складає 30% радіуса Сонця і 1% його маси, вихори газу, що
піднімаються й опускаються, переносять енергію до фотосфери, із якої
відбувається її випромінювання, що супроводжується значною втратою
сонячної маси.

Радіовипромінювання Сонця має дві складові: постійну й змінну. Під час
сильних сонячних спалахів радіовипромінювання Сонця зростає в тисячі,
іноді в мільйони разів у порівнянні з радіовипромінюванням спокійного
Сонця. Відомо, що Сонце є джерелом постійного потоку часток — корпускул.
Корпускулярне випромінювання складають нейтрино, електрони, протони,
альфа-частинки, а також важчі атомні ядра Сонця. Окремі згустки гарячого
іонізованого газу «вистрілюють» з областей, що оточують сонячні плями, і
рухаються від Сонця зі швидкістю в кілька сотень і навіть тисяч
кілометрів на секунду.

Із сонячними спалахами пов'язані найпотужніші короткочасні потоки
часток, переважно електронів і протонів. У результаті найпотужніших
спалахів частки можуть набувати швидкості, що складає помітну частку
швидкості світла. Частки з такими великими енергіями називаються
сонячними космічними променями. Сонячне корпускулярне випромінювання
впливає на Землю, і, насамперед, на її верхні шари атмосфери й магнітне
поле, викликаючи безліч різноманітних геофізичних явищ.

Найпотужніший прояв хромосфери — спалахи. Вони відбуваються в порівняно
невеликих областях хромосфери й корони, розташованих над групами
сонячних плям. За своєю природою спалах — це вибух, викликаний раптовим
стисканням сонячної плазми. Стискання відбувається під тиском магнітного
поля і призводить до утворення довгого плазмового джгута. Довжина такого
утворення складає десятки, сотні тисяч кілометрів. Триває спалах, як
правило, близько години. Хоча детально фізичні процеси, що призводять до
виникнення спалахів, ще не • вивчені, зрозуміло, що вони мають
електромагнітну природу.

Найбільш грандіозними утвореннями в сонячній атмосфері є протуберанці __
відносно щільні хмари газів, що виникають у сонячній короні або
викидаються в неї з хромосфери. Типовий протуберанець має вигляд
гігантської сяючої арки, що спирається на хромосферу, й утворений зі
струменів і потоків щільнішої й холоднішої, ніж навколишня корона,
речовини. Іноді ця речовина утримується прогнутими під його вагою
силовими лініями магнітного поля, а іноді повільно стікає уздовж
магнітних силових ліній. Є безліч різних типів протуберанців. Деякі з
них пов'язані з вибухоподібними викидами речовини з хромосфери в корону.

Сонячна корона — це зовнішні, дуже розріджені шари атмосфери Сонця.
Сонячну корону можна спостерігати протягом буквально декількох десятків
секунд у вигляді перлового сяйва під час повної фази сонячного
затемнення навколо диска Місяця.

Важливою особливістю кор ... Читать дальше »

Іван Франко - великий український письменник. Ідея спільності, гідного людини життя народу були для нього настільки близькими, що знайшли відгук у його художніх творах. Із найбільшою силою прозвучала вона в історичній повісті «Захар Беркут». В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «…незважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у похилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує боротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконливістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою. Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть помираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.

Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.

Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті - «Захар Беркут». Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл. Захар - батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.

У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку. Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю». У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда - не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

Єдиним місцем, у межах території Причорноморської западини, де на денну поверхню виходять нижні горизонти осадового чохла, гірські породи, що сформувалися у палеозої, є острів Змійний...
Острів Зміїний розташований в північно-західній частині Чорного моря. Віддаленість від українського берега складає 35 км, від румунського – 36 км, від турецького – 420 км, від м. Одеси – 160 км, від півострова Крим – 175 км. Найближчий населений пункт - м. Вилково.



Площа острова - 16,0 га, максимальна висота над рівнем моря - 41,3 м, найбільша довжина - 615 м, ширина – 560 м. Грунт острова скельний, вода - із свердловини, частково привізна. У чотирьох милях на захід від острова проходить рекомендований шлях паромної переправи Одеса-Варна. Цей шлях використовують судна прибережного плавання, які прямують до портів Румунії, Болгарії, Туреччини. Інтенсивність руху суден в районі острова складає в середньому 8-10 суден на добу. Більшу частину року в районі острова ведуть промисел українські риболовецькі судна (3-6 суден одночасно).

Острів Зміїний - єдине тектонічне підняття на великому (64 000 кв.км) північно-західному шельфі Чорного моря, значно віддалене від берегів. Острів виділяється унікальним географічним положенням. Він складений з усадочних, грубо уламаних порід, які чергуються з кварцитовими пісковиками, кварцовими конгломератами, строкато кольоровим відкладенням.


Ділянка о. Зміїний є масивом, обмеженим з усіх боків розломами. Його береги ніби складені з окремих уламків, а верхня частина вкрита бурими неогеновими глинами та четвертинним делювієм. Давні міцні породи острова утворюють обривчасті і скелясті абразійні форми рельєфу, які не перекриваються сучасними відкладеннями.


Острів Зміїний відноситься до складчастої структури палеозоїд, де, вірогідно, проявились не тільки герцинська складчастість, але й одна з останніх фаз каледонського тектогенезу, внаслідок цього породи досить дислоковані і метаморфізовані. Поверхню острова складають нижньодевонські породи, в яких зустрічаються палеонтологічні залишки цього віку, що дає можливість стратифікувати товщі за палеонтологічними ознаками. На південному березі острова в прошарку зеленувато-сірих алевролітів знайдені відбитки та ядра молюсків і остракод. На північно-східному мисі острова та в обриві його північного берега глинисті прошарки містять відбитки черепашок і ядра остракод. У межах острова доступні для безпосереднього вивчення гірські породи, які сформувалися в силурійскій та девонський час і можуть у собі нести інформацію про древні та всі наступні геологічні процеси які проходили на даній території.

Роль давніх порід о. Змійний як носіїв достовірної геологічної інформації ще більш зростає в зв'язку з перспективами нафтогазоносності цієї території. Окрім того, древні породи острова Змійний і сучасні морські донні відкладення є основою (субстратом) на який формують і багато в чому визначають стан і розвиток сучасних екосистем острова і прилягаючої акваторії.

Клімат острову помірний. Середня температура зими коливається від 0 до 2°С, літа - від 19 до 24°С. Абсолютний максимум температури +40°С, абсолютний мінімум -30°С. Середньорічна сума опадів близько 300 мм. Переважаючими напрямами вітру і хвилі є західний і північно-східний.



З метою збереження та відтворення цінних природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу, згідно з Указом Президента України від 9 грудня 1998 року на о. Зміїний встановлений загально-зоологічний заказник загальнодержавного значення «Острів Зміїний» з прилеглою акваторією, що має особливу природоохоронну, наукову, естетичну та пізнавальну цінність.

Протягом останніх років на о. Зміїний було відряджено понад 25 наукових експедицій вчених Одеського національного університету ім.Мечникова. В ході обстежень о. Зміїний вченими зареєстровано біля 46 видів риб, з яких 14 занесені до Червоної книги Чорного моря. Екологічно цінна частина острова з прилеглою 500-метровою акваторією є місцем масового відпочинку перелітних птахів. Зареєстровано 200 видів мігруючих птахів у т.ч. 28 видів птахів, які занесено до Червоної книги України. Вперше для фауни України відмічений маскований сорокопуд, а також рідкісні види – ластівка даурська, серпок рилець білочеревий, сипуха, тощо. Слід відмітити, що 13 видів рослин стали несподіванкою для дослідників. Зростає рястка відігнута, що занесена до Червоної книги. У прибережних водах водяться краб волохатий, кам’яний, мармуровий, трав’яний, а також лосось чорноморський та афаліна чорноморська, які також занесені у Червону книгу України.

Незважаючи на незначні розміри, регіональне значення острова виключно велике. Стратегічне і геополітичне значення о.Зміїний визначається його географічним положенням, як крайньої, висуненої в море, південно-західної ділянки території України.

Володіння островом дозволяє Україні контролювати підходи до дельти р. Дунай і судноплавні шляхи в північно-західній частині Чорного моря, а також закріпити за собою значну частину прилеглого шельфу відповідно до Міжнародного законодавства.




О. Зміїний - унікальний історико-археологічний об'єкт далекого минулого України. Він входить до "Державного реєстру національного надбання (пам'ятки історії, монументального мистецтва та археології)".

О. Зміїний, відомий в античних джерелах як острів Левке (Білий) ще в VI в. до н.е., самотньо розташований посередині моря кам'янистий острів став притулком для моряків і мандрівників, що і побудували тут храм Ахілла - старогрецького міфічного героя Троянської війни. Храм Ахілла проіснував понад 1000 років до 4 ст. н.е. до падіння старогрецького міста Ольвія (Борисфена), вплив якого розповсюджувався на о. Левке.

На початку нашої ери острів Левке втрачає своє сакральне значення і стає звичайною зручною стоянкою для кораблів Римської імперії, а потім для генуезьких і венеціанських торгівельних суден. У VIII-IХ ст., острів відвідують слов'янські племена, про що свідчать археологічні розкопки. Вперше під назвою Фідонісі (Зміїний острів) про нього згадувалось у ХIII в. у Генуезьких лоціях. З ХVІ в. острів належав Османській імперії і мав назву Ілан-Ада (острів Змій). До цього часу археологи знаходять тут турецькі монети ХVІ-ХVІІ віків. О.Зміїний іменувався в різні часи Ахілловим островом, Островом блаженних, Філоксії, Фідонісі, Ілан-Ада, Шерпілором.

Враховуючи вигідне географічне і стратегічне розташування, острів використовувався як форпост у багатьох війнах на протязі усіх часів - від середньовіччя до нового часу.

Остров Змеиный (укр. Острів Зміїний, рум. Insula şerpilor, др.-греч. Φιδονησι, Фидониси) — остров в Чёрном море, принадлежит Украине. Остров входит в состав Килийского района Одесской области.

Расположенный на острове населённый пункт в составе Украины имеет официальный статус посёлка (посёлок Белое). В посёлке имеются украинские почта, музей, отделение банка. В будущем планируется строительство православного храма.

Статус Змеиного имел важное значение при рассмотрении в Международном суде ООН территориального спора между Украиной и Румынией о делимитации континентального шельфа и исключительной экономической зоны, богатых запасами нефти и газа. 3 февраля 2009 года было вынесено решение, согласно которому Змеиный признан островом, а не скалой, что пыталась доказать Румыния.


Остров Змеиный расположен примерно в 35 километрах восточнее побережья на широте дельты Дуная. У острова крестообразная форма, площадь составляет 20,5 гектара, а расстояние между крайними точками — 615 и 560 метров[3]. Ближайший населённый пункт на побережье — румынский город Сулина. Ближайший населённый пункт Украины — город Вилково. Берег острова, в основном, скалистый, но есть и четыре пляжа: «Дамский», «Дергач», «Золотой» и «Бандитский».


Перелётные птицы используют остров для отдыха во время сезонных миграций. В весенний период на Змеином наблюдаются до 234 видов птиц. Течением Дуная, напротив дельты которого расположен Змеиный, на остров иногда заносятся ужи, чему он обязан своим названием. В прилегающих к острову водах водятся 49 видов рыб и 6 видов крабов, из которых 3 и 4 видов соответственно внесены в Красную книгу Украины. Указом Президента Украины от 09.12.1998 года № 1341/98 «Про территории и объекты природно-заповедного фонда общегосударственного значения» создан общезоологический заказник общегосударственного значения «Остров Змеиный», в состав которого включена экологически ценная часть острова с прилегающими 500 м акватории Чёрного моря. Общая площадь заказника составляет 232 га.


Согласно древнегреческой легенде, остров подняла со дна моря богиня Фетида для своего сына Ахилла. Первое упоминание о Змеином встречается в источниках конца VII века до н. э., где называется Левке (Белая). Остров упоминается в записях Овидия, Страбона и Геродота. На Змеином был сооружён, а позже разрушен храм Ахилла. Руины храма (квадратное сооружение со сторонами около 30 метров) были найдены и описаны в 1823 году, а в 1843 году значительная часть строительных материалов от этих руин была использована для построения на острове маяка. Со времён средневековья остров принадлежал Турции.

3 (14) июля 1788 у острова, тогда называвшегося Фидониси, произошло морское сражение, в котором российский флот одержал победу.

После победы Российской империи в Русско-турецкой войне 1828—1829 годов Змеиный отошёл к России.

В 1823 году картографом М. Крицким была изготовлена первая карта острова. После поражения России в Крымской войне Змеиный стал владением Румынии и на нём был размещён дисциплинарный батальон румынской армии. Во время Второй мировой войны в апреле 1944 года на Змеиный был высажен десант Черноморского флота, и румынский гарнизон сдался без боя. По дипломатическому соглашению, подписанному Николаем Шутовым (от СССР) и Эдуардом Мезинческу (от Румынии), остров Змеиный с 23 мая 1948 года переходил в состав СССР. В 1956 году на острове была размещена радиолокационная рота ПВО, а также пограничная застава. В 1980-х годах на шельфе около Змеиного были обнаружены значительные месторождения нефти и природного газа, что стало причиной новых претензий со стороны Румынии в адрес независимой Украины и требований о новом разграничении территориальных вод.

В 2002 году Кабинет Министров Украины утвердил программу хозяйственной деятельности на острове Змеиный до 2006 года. В рамках программы остров был передан Килийскому району Одесской области, а также частично демилитаризован (выведено радиотехническое подразделение и демонтирован радар). На острове были сооружены причал для судов с осадкой до 8 метров, волнорез, несколько хозяйственных сооружений, были посажены деревья. Строится причал для малотоннажного флота. В перспективе запланировано открытие туристического и дайвинг-центров, а также создание регулярного паромного сообщения с Килией. На Змеином открыты почта, филиал банка «РайффайзенБанкАваль», ретранслятор мобильной связи. В 2003 году на острове была создана научно-исследовательская станция «Остров Змеиный», на которой постоянно работают учёные Одесского национального университета имени И. И. Мечникова.

В начале 2007 года расположенный на острове жилой комплекс получил официальный статус посёлка (посёлок Белое, укр. Біле) в составе Килийского района. Этот шаг вызвал протест у румынской стороны.


16 сентября 2004 года Румыния подала меморандум в Международный суд ООН с вопросом о разграничении континентального шельфа в данном районе. 3 февраля 2009 года Международный суд в Гааге единогласно принял компромиссное решение по морской границе между странами. Суд признал Змеиный островом, на чем настаивал Киев — румынская сторона утверждала, что это не более чем большая скала. С другой стороны, суд не признал претензии Украины, что расположение острова существенно влияет на морскую границу между странами, и, по словам румынских представителей, они в своих территориальных претензиях остались «на 80 % удовлетворены». В результате Змеиный остался в статусе украинской территории, а суд сам провел морскую границу между двумя государствами, с чем согласились и Киев, и Бухарест.

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з II пол. XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначались пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. У розписах є безліч життєво конкретних подробиць, архітектурних і пейзажних мотивів облич. Найважливішими пам’ятками монументального живопису II пол. XVII ст. є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669-1676), Богородчанський іконостас, створений для Манявського скиту майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667-1700рр. Іваном Рутковичем із Жовкви. Палітра Рутковича обмежена. Його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Руткович був світською людиною, вдача якої, відбита в його творах, поєднала поривчастий темперамент життєлюбця з міщанським прагматизмом. Іншої вдачі був його сучасник – Іов Кондзелевич – ієромонах Білостоцького монастиря поблизу Луцька. В його шедеврах-іконах з Манявського скиту нема нічого буденного. Уміння Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми "Козак Мамай” і "Чайки”.
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Портрети, як криторські, так і світські, малювалися на Україні, зокрема у Львові, і раніше, але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. Високого рівня у цей час досягла гравюра, особливо на міді.
У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін.
Велику кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й кош-том гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.
У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.
Із 60 – 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.
Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні, - В.Ростреллі, А.Квасова, П.Неєлова та ряду ін. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С.Ковнір (1695-1786) та І.Григорович-Барський (1713-1785).
Кріпак Києво-Печерської лаври, С.Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П.І.Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.
Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І.Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.
У XVIII ст. розвивалася й дерев’яна архітектура. Найбільш видатною пам’яткою дерев’яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську, споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773-1778 рр. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев’яною будівлею XVIII ст. в Україні.
Продовжував розвиватись в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д.Левицький (1735-1773), В.Боровиковський (1757-1825) і А.Лосенко (1737-1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім в Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису.
Таким чином, на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов`язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу.

Список использованной литературы:

1. Белецкий П.А. Украинская портретная живопись XVII-XVIII вв. – Ленинград: Искусство. – 1981. – 256с.
2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К.: Мистецтво. – 1981. – 159с.
3. Овсійчук В.А. Українське мистецтво XIV- пер. пол. XVII ст. – Київ: Мистецтво. – 1985. – 173с.
4. Рибалка І.К. Історія України. Частина I: від найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Харків: Основа. – 1994. – С. 189-190, 306-307, 414-416.

Музика (від грец. тизі^е – мистецтво муз) – вид мистецтва, художні образи якого створюються завдяки звукам.

Музичний образ позбавлений смислової конкретності слова та візуальної природи архітектурного, скульптурного, живописного, хореографічного, театрального та кінематографічного мистецтв.

Музика – найбільш абстрактний вид мистецтва. Мабуть, не випадково засновник абстракціонізму В. Кандінський (1866–1944) експериментував у галузі музики і створив оперу під назвою «Жовтий звук».

Як і інші види мистецтва, музика має свою жанрово-родову специфіку. Виділяють два її основні роди, які відповідно мають свою жанрову структуру і репрезентують мистецтво музики в усій його повноті та розмаїтті:

Основою музичної образності є інтонація і звук, а засобами виразності – мелодія, гармонія, поліфонія, ритм, композиція тощо. На відміну від живопису та скульптури у мистецтві музики важливе місце посідає зв'язок між композитором і виконавцем. Безперечно, прерогатива творця належить автору музичного твору, але на виконавця покладена не менша відповідальність. Саме він повинен донести твір до слухача, відтворити його емоційну силу, і, якщо це вдається зробити, виникає процес співтворчості між композитором, виконавцем і слухачем. Можна стверджувати, що мистецтво музики безпосередньо пов'язано з двома давньогрецькими поняттями: «емпатією-» – співпереживанням та «сугестією» – навіюванням.

Існує думка, що музика, як і муральне мистецтво (печерний живопис), виникла у доісторичний період людської цивілізації. Зокрема, ця точка зору належить професорові С. М. Бібчкову, який вважав, що перші музичні інструменти були зроблені з кісток мамонта.

Подальший розвиток музичних інструментів, зокрема духових, пов'язують з культурою Стародавньої Греції.

Епоха середньовіччя асоціюється з розквітом мистецтва трубадурів та. менестрелів – мандрівних музикантів, творчість яких була популярною у Західній Європі XII–XV ст.

XVII–XVIII ст. в історії музики можна назвати «музичним Ренесансом», який виявився у багатьох країнах Західної Європи і представлений іменами А. Скарлатті (1660–1725) – Італія;

Ж. Б. Люллі (1632–1687) – Франція; Г. Перселла (1659– 1695) – Англія; К. В. Глюка (1714–1787) – Австрія; Г. Ф. Генделя (1685–1759) – Німеччина. Кожен з цих композиторів зробив вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва як на рівні жанрово-родовому (у цей період виникають опера і симфонія у їх класичних взірцях), так і на рівні формотворчому, пов'язаному з удосконаленням і розвитком мелодико-інтонаційного ладу, специфіки композиції, гармонії, оркестровки тощо.

У XVII–XVIII ст. було закладено тенденцію до «музичної міфотворчості», адже тогочасні опери здебільшого грунтувалися на міфологічних мотивах. Так, в основу опери Ж. Б. Люллі «Тезей» покладено однойменний давньогрецький міф. Опера Г. Перселла «Дідона та Еней» інтерпретувала мотиви відомої поеми Вергілія «Енеїда», а античний міф про фракійського співака Орфея надихнув К. В. Глюка на створення опери «Орфей і Еврідіка».

205

МОЦАРТ ВОЛЬФГАНГ АМАДЕИ

(1756–1791) – австрійський композитор. Його талант виявився як в інструментальній, так і у вокальній музиці. З одного боку, симфонії, сонати, концерти Моцарта слід інтерпретувати як важливий етап у розвитку музичного мистецтва Двстро-Німеччини, а з іншого – це своєрідний пролог до майбутніх шедеврів видатного митця.

Особливе місце у спадщині митця посідають опери «Дон /Куан» та «Чарівна флейта», що є визнаними шедеврами музичного мистецтва. Об'єктом постійної уваги з боку як музикознавців, так і представників естетики і психології є останній твір В. А. Моцарта – «Реквієм», що переконливо свідчить про наявність у його світовідчутті анпшципац'іиного начала – трагічного передчуття.

Використовуючи принцип аналогії, музичне мистецтво XVIII– XIX ст., як і живописне мистецтво доби Відродження, можна з упевненістю назвати мистецтвом видатних персоналій. У зазначений період створює свої геніальні прелюдії, фуги, токати, сюїти, концерти великий німецький композитор Й. С. Бах (1685–1750). Саме з його творчістю пов'язані розквіт та остаточне оволодіння мистецтвом поліфонії – звучання кількох самостійних мелодій водночас. Іноді художній доробок видатного композитора пов'язують з розвитком церковної музики, зокрема з хоралом – співанням пісень під час богослужіння, але такий підхід значно обмежує розуміння феномена И. С. Баха, у творах якого розкрито величезний світ людських почуттів і думок.

Творчість видатного німецького композитора мала значний вплив на розвиток світового музичного мистецтва і безпосередньо на художні пошуки українських композиторів М. Березовського (1745–1777), А. Веделя (1767–1808), Д. Бортнянського (1751–1825).

Розвиток класичної симфонії та опери XVIII–XIX ст. пов'язаний з творчістю так званих «віденських класиків»:

Ф. И. Гайдна (1732–1809), Л. ван Бетховена (1770–1827), В. А. Моцарта.
Принцип об'єднання австрійських композиторів Ф. И. Гайдна та В. А. Моцарта і німецького музиканта Л. ван Бетховена у «віденську школу» зумовлений як спільністю музичної культури Австро-Німеччини, так і впливом на творчість Бетховена музики його віденських колег.

206

Окрім власне музичної досконалості твори Ф. И. Гайдна «Прощальна симфонія» та опера «Кривий біс», В. А. Моцарта «Реквієм» та опери «Дон Жуан» і «Чарівна флейта», А. ван Бетховена «Героїчна симфонія», «Патетична соната», «Крейцерова соната» та «Апасіоната» вражають загальнофілософською спрямованістю і надзвичайним емоційним напруженням.

Творчість В. А. Моцарта безпосередньо ототожнюється з процесом реформації оперного мистецтва взагалі й австрійської класичної опери зокрема. Композитор працював у різних оперних жанрах:

комедійному – «Бастьєн і Бастьєна»; опері-серіа – «Мітри-дат, цар понтійський»; опері-зингшпіль – «Викрадання з серал-лю» тощо.

Феномен Моцарта зруйнував існуючу традицію щодо пріоритету італійської музичної культури, і його ім'я було навічно закарбовано на стінах Болонської академії витончених мистецтв як визнання генія австрійського композитора, який подолав межі національного на шляху до загальнолюдського.

Відомий датський філософ С. Кьєркегор, аналізуючи феномен творчості особистості, вважав, що тільки художник, який пережив процес еманації – осяяння, може дійти до високої духовності. До цієї точки зору приєднався відомий кінорежисер М. Форман, який створив фільм «Амадеус». Аналізуючи феномен В. А. Моцарта, М. Форман чітко висловив свою особисту позицію, показавши, що геніальність не залежить від людини, і таким чином виступив опонентом теорії Арістотеля про ідею праці, яка може виховати геніального митця.

Яскравою сторінкою в історії музики стада творчість німецького композитора Р. Вагнера (1813–1883). Його творчий доробок синтез філософії та мистецтва. Більшість творів Вагнера були стимульовані філософськими працями його співвітчизника – Ф. Ніцше. Водночас концепції Вагнера, зокрема його «теорія продуктивної уяви», мали значний вплив на роботи німецького філософа («Народження трагедії з духа музики», «По той бік добра і зла»).

Можна припустити, що за рівнем обдарованості та загальної освіченості феномен Р. Вагнера можна порівняти з феноменом Леонардо да Вінчі. Проте, на відміну від великого Леонардо, творчість якого мала загальноєвропейську орієнтацію, Р. Вагнер передусім пов'язував свою діяльність з утвердженням німецької національної самосвідомості. У своїх операх «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда» німецький композитор розробив цілу систему музичних тем, що характеризували їхніх героїв і ство-

207

рювали відчуття трагедії. Значну увагу композитор приділяв самостійності оркестрових партій. Однак головним надзавданням для Р. Вагнера було відтворення за допомогою різних музичних засобів справжнього національного німецького духу, що досягає свого найвищого піднесення у величезному творінні композитора – тетралогії «Кільце нібелунга»: «Золото Рейну», «Валькірія-», «Зігфрід», «Загибель богів», в основу якого було покладено відомий германо-скандинавський міф про нібелунгів.

У музичному мистецтві Західної Європи XIX ст. одне з провідних місць посідає опера, що зобов'язана своїм розквітом творчості Дж. Верді (1813–1901) – «Ріголетто», «Травіата», «Аїда». «Отелло» тощо; Дж. Россіні (1792–1868) – «Севільський цирульник», «Сорока-злодійка», «Вільгельм Телль»; Ж. Бізе (1838–

1875) – «Кармен»; Е. Гріга (1843–1907) – «Пер Гюнт»;

Дж. Пуччіні (1858–1924) – «Мамон Аеско», «Богема», «Тоска», «Мадам Баттерфляй» та ін. У цих творах композитори виступають не просто як видатні музиканти, а й як глибокі психологи, адже у своїй музиці вони відтворюють складний морально-психологічний стан своїх героїв.

... Читать дальше »

Произведения Коцюбинского, вместе с трудами его старших и младших современников (И. Франка , О. Кобылянской , Л. Украинки . В. Леонтовича , Н. Чернявского , В. Виниченка ) окончательно закрепили тенденцию новейшей украинской литературы - разорвать как с сантиментальной идеализацией украинского быта, так и с самоограничением рамками этнографического реализма, и стать самостоятельной и оригинальной современной литературой, в образах художественного творчества синтезирующей душу народа. В ранних произведениях Коцюбинского сказывалось влияние И.С. Левицкого , но и в них уже обнаружились яркая красочность и гармоничность таланта молодого писателя.

Коцюбинский никогда не служил посторонним целям, находя удовлетворение"в самом себе". Что бы ни приковывало к себе его художественного внимания, - тяжелый ли конфликт интересов личности с интересами общего блага ("Ради общего блага"), драматические ли коллизии, общественные и психологические, выдвинутые эпохой"освободительного движения" ("Смех", "Неизвестный","В дороге"), или примитивная жизнь дикой Гуцульщины, где еще реют"Тени забытых предков", - всегда художник смотрел на свои задачи"глазами поэта". Художественное мастерство Коцюбинского достигло апогея в области рассказа и новеллы. Единственная его повесть"На веру" принадлежит к самым ранним его произведениям и носит на себе отпечаток технической неопытности. В свои рассказы Коцюбинский внес всю образность народной песни, одухотворенную символику народного языка. В русском переводе не только невозможно передать всю прелесть языка писателя, неожиданных и метких сравнений и уподоблений, но часто они могут казаться излишними, а некоторые из реалистических сравнений - даже грубыми.

Человек и его душевные переживания - всюду главный предмет интереса художника, но жизнь человека развертывается в неразрывной связи с жизнью природы, и трагедия человеческого духа теряет характер случайности, временности и ничтожности, сливаясь с жизнью, в которой все значительно и непреходяще. У Коцюбинского нет противоположения природы человеку, нет изображения жизни человека, на фоне природы: у него природа и человек - одно гармоническое целое. С особой ясностью об этом свидетельствует"акварель""На камне". Несложная тема трагической любви разработана с удивительным мастерством: нежный лиризм согревает целое, исполненное с исключительной четкостью и пластичностью рисунка. Вполне современный по литературной технике и тонкости анализа, по комплексу тех психологических явлений, которые интересуют его как художника, Коцюбинский в то же время глубоко национален от общего уклада своего созерцательного мироощущения, исполненного философствующего раздумья, до стиля и языка, тесно связанного с языком народной песни.
Произведения Коцюбинского переведены на многие европейские языки, в том числе и на русский. Вынужденный ради заработка служить в отрядах борьбы с филоксерой и позднее в Чернигове в земской статистике, Коцюбинский далеко не дал украинской литературе всего того, чего от него позволяло ожидать его крупное художественное дарование. Только в последние годы, благодаря поддержке общества друзей украинской литературы и науки, он получил возможность оставить службу; но в это время сердечная болезнь уже надломила его силы и вскоре свела в могилу (12 апреля 1913 г., в Чернигове). Оставшееся неоконченным произведение Коцюбинского ("На острове") написано в манере своеобразного импрессионистского эстетического индивидуализма, задатки которого можно проследить у него и прежде (например, в"Intermezzo"). - См.: С. Ефремов"История украинского письменства" (СПб., 1911); Старицкая-Черняховская "Михаил Михайлович Коцюбинский" ("Киевская Старина", 1906).

КОЦЮБИНСКИЙ Михаил Михайлович [1864—1913] — знаменитый украинский писатель. Родился в Виннице в бедной семье мелкого чиновника; детство провел в украинских местечках и селах Подолии, по месту службы своего отца. В 1880 окончил духовное училище — бурсу (в Шаргороде, бывшей Каменец-Подольской губернии); продолжать образование ему не удалось, т. к. он должен был заботиться о своей большой семье (отец к этому времени лишился работы, мать ослепла). Это принудило будущего писателя заняться после переезда семьи в Винницу частными уроками, а знания свои усиленно пополнять самообразованием. Еще в детстве Коцюбинский увлекался украинской, а также и русской народнической литературой, кроме того читал и увлекался Фурье, Фейербахом и др. Живя в Виннице, Коцюбинский установил связи с народнически настроенной молодежью; это обратило на себя внимание полиции, которая рано начала его преследовать (произвела у него обыск, взяла подписку о невыезде и лишила его права поступить на службу, так что Коцюбинский занимался преимущественно частными уроками). В 80-х гг. Коцюбинский участвовал в «хождении в народ». К этому времени относятся его первые лит-ые опыты: «Андрий Соловейко, або вчення світ, а невчення тьма» [1884] и позднейшие — «21 грудня, на введення», «Дядько та тітка». Они написаны под сильным влиянием украинских писателей: Марко Вовчка, в особенности Иван Нечуй-Левыцкого и др. В этих — еще ученических — произведениях Коцюбинского проводит свои народнически-просветительские взгляды. В конце 90-х гг. Коцюбинский решает вплотную заняться литературной работой, совершает поездку в Западную Украину (Галицию). Здесь он сходится близко, минуя радикально-демократическое и революционное течения (Иван Франко, М. Павлик и др.), с представителями и печатью так наз. народовцев (националистическое и оппортунистически-соглашательское, лойяльное по отношению к австрийской монархии направление, отражающее идеологию западно-украинской буржуазной интеллигенции). Коцюбинский начал сотрудничать в их журналах «Дзвінок», «Зоря» и др., где помещал рассказы и стихи для детей и основные произведения первого периода своей литературной деятельности (на Украине, в условиях Российской империи, украинские печатные органы были запрещены). Литературные выступления дали возможность Коцюбинскому связаться с некоторыми деятелями национально-культурного движения (М. Комаровым и др.); последние и помогли ему устроиться на службу. С 1892—1897 Коцюбинский работает в комиссии по борьбе с филоксерой, сначала в Бессарабии, а потом в Крыму. Занимаясь в этот период литературой, он одновременно принимает участие в нелегальной националистически-культурнической организации (так наз. «Братство Тарасівців»), не проявившей впрочем себя ни общественной активностью, ни четкостью платформы и вскоре развалившейся. В идеализированном виде задачи этого братства представлены в сказке Коцюбинского «Хо». Оставив по болезни филоксерную комиссию, Коцюбинский переходит на газетную работу в качестве заведывающего конторой издательства и ответственного лит-ого сотрудника газеты «Волынь» (в Житомире). Беспринципная и материально необеспеченная провинциальная газета не удовлетворяет Коцюбинского, он скоро ее бросает и переезжает на постоянное жительство в Чернигов, где с трудом получает место статистика в губернской земской управе. Там он и служит почти до самой своей смерти.
В общественно-политической жизни Коцюбинский непосредственно и сколько-нибудь активно себя не проявлял, если не считать его деятельности в качестве председателя в Черниговском филиале просветительного общества «Просвіта». Зато он активно проявил себя на литературном фронте как борец со старыми сентиментально-этнографическими традициями в украинской беллетристике. Народник-реалист в начале своего творчества, Коцюбинский впоследствии — носитель нового направления в украинской литературе — импрессионизма. Такой переход обусловливается тем выжидательно пассивным, — «созерцательным» положением, в котором очутилась мелкобуржуазная интеллигенция, потерпевшая крах в своих националистически-народнических надеждах и идеалах, в связи с быстрым ростом капитализма. Новые соотношения сил в классовой борьбе привели к расслоению в самой мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая в борьбе двух основных сил играла весьма двойственную и притом не руководящую роль. Эти условия открыли путь для новых литературных влияний на Коцюбинского западно-европейской и русской литератур (Ги де Мопассан, скандинавцы, Чехов, отчасти Андреев и др.). В опубликованном недавно письме к виднейшим писателям, подписанном также его приятелем, писателем М. Чернявским, с которым Коцюбинский совместно издавал литературый альманах, он подчеркивает, что настало время покончить с ограниченностью и провинциальной тематикой украинской лит-ры, с описанием сельского быта, вообще села; что украинскому писателю необходимо приняться за обработку тем философских, социальных, психологических, исторических и т. д.
Утомительная служба, которая являлась почти единственным средством к существованию писателя (литературные гонорары его были чрезвычайно мизерны), надорвала и без того слабое здоровье Коцюбинского: он очень часто болел. Для лечения и отдыха ему приходилось путешествовать по Европе (Германия, Австрия, Швейцария, Италия); в последние годы перед смертью он лечился на острове Капри, где подружился с Максимом Горьким. Служба и болезнь помешали литературной плодовитости Коцюбинского. Только в 1911 украинское Общество помощи украинской литературе, науке и искусству назначило писателю двухтысячную годовую стипендию, обязав его оставить службу. Однако тяжелая болезнь привела писателя к преждевременной смерти, не дав ему закончить ряда начатых произведений.
Творчество Коцюбинского разделяется на два периода: первый охватывает повести и рассказы 90-х гг., когда Коцюбинский писал в народническом духе и реалистическом стиле, и второй — от 90-х гг. до смерти, когда писатель проявил себя большим мастером-импрессионистом и написал большинство своих сочинений. Между этими двумя периодами был, разумеется, «переходный» этап, но специально выделять его не приходится. К сочинениям первого периода относятся: повесть «На віру», рассказы «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Хо», «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма» и др., а также несколько рассказов для детей («Харитя», «Маленький грішник» и др.). Крестьянин, его быт, морально-этический и культурный уровень, с одной стороны, и задачи национальной интеллигенции по отношению к народу, способы и неудачи разрешения этих задач — с другой — вот в основном тематика первого периода. Несложный сюжет, реалистически-повествовательный, простой рассказ все более и более художественно совершенствуется, яз. становится красочным, музыкальным. Эти качества он культивировал под влиянием таких украинских писателей, как упоминавшийся Нечуй-Левыцкий, а также Панас Мырный. Правда, уже с самого начала у Коцюбинского обнаруживается кое-где характерная для второго периода творчества манера импрессионистского письма: изображение природы и более глубоких психологических переживаний персонажей, в частности состояния безвыходности (напр. Олександра в повести «На віру», Семен Ворон в рассказе «Ціпов’яз» и особенно Тыхович в рассказе «Для загального добра»). В этих произведениях писатель исходит из того положения, что в обрусевшем и потонувшем в болоте разврата и борьбы за наживу городе нечего искать общественного спасения: не хватит сил. Взоры писателя тянутся к родному и любимому селу, темному, забитому, некультурному, в котором однако кроются необходимые для создания лучшего строя элементы. Он изображает доброту крестьян-бедняков, их морально-этическое превосходство (в рассказах «П’ятизлотник», «Помстився»); в неиспорченном господской и городской культурой крестьянстве живы еще национальные, морально-этические традиции, тяготение к социальной «правде-справедливости». Искатели этой «правды-справедливости», новой жизни изображены в рассказах: «Ціпов’яз», «По-людському». Наиболее ярко народническая, субъективно-социологическая концепция Коцюбинский нашла отражение в рассказе «Ціпов’яз». Стоя на точке зрения народнического положения, что всякий крестьянин крестьянину брат, Коцюбинский в то же время замечает и экономическое неравенство и взаимную вражду между крестьянами. Он пытается художественно раскрыть в рассказе генезис данного явления. Для этого писатель сталкивает в одной семье два противоположных начала крестьянской жизни: отец, когда-то живший при господском дворе и заразившийся господским пренебрежением к мужику и всему мужичьему, передает эти свои привычки одному из сыновей — Роману. Последний, окончив русскую школу, своекорыстно пользовался своими знаниями. Им противопоставляется мать, бывшая крепостная, сохранившая чувство ненависти к господам и любовь к родному, национальному, к справедливости. Она прививает эти качества младшему из сыновей — Семену. ... Читать дальше »

Содержание

Введение

1. Понятие фотографии

2. Виды фотографии

3. Жанры фотографии

4. История фотографии

5. Развитие фотографии

6. Принцип действия фотографии

Заключение

Библиографический список

Введение

История фотографии начала разрабатываться лишь в последнее время, в основном в послевоенные годы. В разных странах именно в это время стали выходить книги, посвященные как отечественной фотографии, так и зарубежным фотографическим школам. Долгое время за фотографией не признавалось право на эстетическое творчество. Художники и искусствоведы минувшего века рассматривали светопись как механическую копию действительности, способную быть разве что суррогатом живописи. Для того чтобы хоть как-то преодолеть бездушие технического средства — фотоаппарата, многие фотографы прошлого тратили немало сил и воображения, создавая снимок неадекватный фиксируемой натуре. Они широко использовали монтаж и печать с нескольких негативов, колдовали с кистью в руках над отделкой отпечатка, сочиняли и ставили, подобно театральным режиссерам, сцены на мифологические сюжеты.

1. Понятие фотографии

Фотогра́фия (фр. photographie от др.-греч. φως / φωτος — свет и γραφω — пишу; светопись — техника рисования светом) — получение и сохранение статичного изображения на светочувствительном материале (фотоплёнке или фотографической матрице) при помощи фотокамеры.

Также фотографией или фотоснимком, или просто снимком называют конечное изображение, полученное в результате фотографического процесса и рассматриваемое человеком непосредственно (имеется в виду как кадр проявленной плёнки, так и изображение в электронном или печатном виде). Фотография (от греческих фото – свет, граф – рисую, пишу) – рисование светом, светопись – была открыта не сразу и не одним человеком. В это изобретение вложен труд ученых многих поколений разных стран мира.

Люди давно стремились найти способ получения изображений, который не требовал бы долгого и утомительного труда художника.

В зависимости от принципа работы светочувствительного материала фотографию принято делить на три больших подраздела:

Плёночная фотография — основана на фотоматериалах, в которых происходят фотохимические процессы.

Цифровая фотография — в процессе получения и сохранения изображения происходят перемещения электрических зарядов (обычно в результате фотоэффекта и при дальнейшей обработке), но не происходит химических реакций или перемещения вещества. Правильнее было бы называть такую фотографию электронной, так как в ряде устройств, традиционно относимых к «цифровым», происходят аналоговые процессы (такова самая первая камера с электронной матрицей Sony Mavica, таковы многие дешёвые телекамеры систем видеонаблюдения)

Электрографические и иные процессы, в которых не происходит химических реакций, но происходит перенос вещества, образующего изображение. Специального общего названия для этого раздела не выработано, до появления цифровой фотографии часто употреблялся термин «бессеребряная фотография».

Также употребляются следующие устойчивые словосочетания:

Галогеносеребряная фотография для галогеносеребряного фотографического процесса.

Бессеребряная фотография — для всех остальных фотографических процессов.

Аналоговая фотография — как синоним плёночной фотографии, в противопоставлении цифровой.

Аналоговая печать, оптическая печать — получение фотоснимков путём оптического увеличения с негатива либо использования специального проектора (для оптической печати цифровых фотографий), в противопоставлении цифровым методам печати.

2. Виды фотографии

Чёрно-белая фотография

Чёрно-белая фотография — исторически первый вид фотографии. После появления цветной, а затем и цифровой фотографии, чёрно-белые снимки сохранили свою популярность. Зачастую цветные фотографии преобразуются в чёрно-белые для получения художественного эффекта. Цветная фотография

Ранняя цветная фотография была сделанна в 1912 году. Цветная фотография появилась в середине XIX века. Первый устойчивый цветной фотоснимок был сделан в 1861 году Джеймсом Максвеллом по методу трехцветной фотографии (метод цветоделения).

Для получения цветного снимка по этому использовались три фотокамеры с установленными на них цветными светофильтрами (красным, зелёным и синим). Получившиеся снимки позволяли воссоздать при проекции (а позднее, и в печати) цветное изображение.

Наряду с методом цветоделения с начала XX века стали активно развиваться и другие процессы (методы) цветной фотографии. В частности, в 1907 году были запатентованы и поступили в свободную продажу фотопластины «Автохром» Братьев Люмьер, позволяющие относительно легко получать цветные фотографии. Несмотря на многочисленные недостатки (быстрое выцветание красок, хрупкость пластин, зернистость изображения), метод быстро завоевал популярность и до 1935 г. в мире было произведено 50 млн автохромных пластинок.

Альтернативы этой технологии появились только в 1930-х годах: Agfacolor в 1932 году, Kodachrome в 1935, Polaroid в 1963.

Цифровая фотография

Цифровая фотография — относительно молодая, но популярная технология, зародившаяся в 1981 году, когда компания Sony выпустила на рынок камеру Sony Mavica с ПЗС-Матрицей, записывающей снимки на диск. Этот аппарат не был цифровым в современном понимании (на диск записывался аналоговый сигнал), однако позволял отказаться от фотоплёнки. Первая полноценная цифровая камера — DCS 100 — была выпущена в 1990 году компанией Kodak.

Принцип работы цифровой камеры заключается в фиксации светового потока матрицей и преобразования этой информации в цифровую форму.

В настоящее время цифровая фотография повсеместно вытесняет плёночную в большинстве отраслей.

3. Жанры фотографии

В XX веке, когда техника фотографии достаточно усовершенствовалась, появились достаточно чувствительные фотографические материалы и удобные фотоаппараты, фотография превратилась из технического курьёза в один из типов изобразительного.

Особое место и значение фотографии в художественной культуре связано с технической, научной сущностью фотографии. Важнейшим свойством фотографии является её достоверность, подлинность запечатлённых событий. Одновременно с этим, изображение, как и в живописи или рисунке, несёт в себе художественное обобщение, раскрытие внутреннего смысла показанной ситуации, характер изображаемого человека и многое другое.

По сути своей, фотограф является художником, располагающим определёнными «красками» — фототехникой и фотоматериалами.

Фотограф использует изобразительные средства фотографии (точка съёмки, ракурс, линейная композиция, план, перспектива, освещение), родственные изобразительным средствам живописи. Дополнительным инструментом является химико-фотографическая обработка.

4. История фотографии

Химическая предыстория фотографии начинается в глубокой древности. Люди всегда знали, что от солнечных лучей темнеет человеческая кожа, искрятся опалы и аметисты, портится вкус пива. Оптическая история фотографии насчитывает примерно тысячу лет. Самую первую камеру-обскуру можно назвать «комнатой, часть которой освещена солнцем». Арабский математик и ученый X века Альгазен из Басры, который писал об основных принципах оптики и изучал поведение света, заметил природный феномен перевёрнутого изображения. Он видел это перевёрнутое изображение на белых стенах затемнённых комнат или палаток, поставленных на солнечных берегах Персидского залива, — изображение проходило через небольшое круглое отверстие в стене, в открытом пологе палатки или драпировки. Альгазен пользовался камерой-обскурой для наблюдений за затмениями солнца, зная, что вредно смотреть на солнце невооруженным глазом.

Первым человеком, кто доказал, что свет, а не тепло делает серебряную соль тёмной, был Иоганн Гейнрих Шульце (1687—1744), физик, профессор Галльского университета в Германии. В 1725 году, пытаясь приготовить светящееся вещество, он случайно смешал мел с азотной кислотой, в которой содержалось немного растворённого серебра. Он обратил внимание на то, что когда солнечный свет попадал на белую смесь, то она становилась тёмной, в то время как смесь, защищённая от солнечных лучей, совершенно не изменялась. Затем он провёл несколько экспериментов с буквами и фигурами, которые вырезал из бумаги и накладывал на бутылку с приготовленным раствором, — получались фотографические отпечатки на посеребрённом меле. Профессор Шульце опубликовал полученные данные в 1727 году, но у него не было и мысли постараться сделать найденные подобным образом изображения постоянными. Он взбалтывал раствор в бутылке, и изображение пропадало. Этот эксперимент, тем не мен ... Читать дальше »

Музика. "Нова ера в музиці” починається на рубежі епох класицизму і романтизму. Пов'язана вона з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена. Вона охопила мало не всі форми і жанри музики, загальновизнаною ж вершиною стали дев'ять симфоній, кожна з яких — це цілий художній світ. Сучасник Французької революції, палко захоплений її першими кроками, рішучий противник бонапартизму, музикант філософського складу, який нескінченно розширив виразні засоби музики, композитор трагічного світовідчуття, Бетховен був оцінений і піднятий на щит романтиками, хоч сам він розходився з їх естетичними переконаннями. У Бетховені втілилися кращі риси всієї музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість - поворотний пункт у музиці.

Що ж до романтичного напряму, то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт і Роберт Шуман, Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, Ференц Ліст і Фредерік Шопен, багато інших композиторів - гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму - панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору - "лірична сповідь”. Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом - фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).

Музика стала активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою. Це зумовило появу програмних музичних творів, в назву або основу яких було покладено літературний твір. "Оновлення музики через зв”язок з поезією”, - так сформулював цю ситуацію Ліст. Наприклад, творець програмних симфоній французький композитор Гектор Берліоз давав своїм творам такі назви: "Фантастична симфонія”, "Траурно-тріумфальна симфонія”, "Гарольд в Італії” (за поемою Байрона), "Ромео і Джульєтта” (за трагедією Шекспіра). Безліч музичних творів пов'язана з "Фаустом” Гете: "Сцени з "Фауста” Шумана, "Перша Вальпургієва ніч” Мендельсона, "Засудження Фауста” Берліоза, опера "Фауст” Гуно.

Розширюється музична освіта, відкриваються консерваторії, з'являються музичні газети і журнали, цілі музичні видавництва. Велику роль у пропаганді серйозної музики відіграла просвітницька діяльність самих композиторів XIX ст. Вони нерідко виступали зі словом про музику, пояснюючи її зміст, прагнучи залучити до неї якомога більше число слухачів. Статті і книги Р.Шумана, Г. Берліоза, Ф.Ліста, Р.Вагнера допомагають і сьогодні розібратися у складному світі музичних ідей.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Але новаторство в цьому жанрі зустрічало значні труднощі: величезні кошти, необхідні для постановки будь-якої опери, рутина, що глибоко врослася в середовище виконавців, ризик невдачі виконання у непідготовленій аудиторії. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Вагнер - творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага "Кільце Нібелунгів”). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст. Опери "Трубадур”, "Аїда”, "Травіата”, "Ріголетто”, "Дон Карлос”, "Отелло” Дж.Верді, "Фауст”, "Ромео і Джульєтта” Ш.Гуно, "Кармен” Ж.Бізе, "Чіо-Чіо-Сан”, "Богема” і "Тоска” Д.Пуччіні, "Євгеній Онєгін” і "Пікова дама” П.І.Чайковського, "Князь Ігор” О.П.Бородіна, "Борис Годунов” М.П. Мусоргського та інші опери XIX ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс в нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні - перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор П.І.Чайковський. У нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. "Лебедине озеро”, "Спляча красуня”, "Лускунчик”, поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

Справжнім тріумфом російського оперно-балетного мистецтва на світовій сцені стали знамениті Російські сезони в Парижі, які з 1909 р. щорічно влаштовував видатний російський театральний діяч С.П.Дягілєв.
Буржуазне XIX ст. дало початок і музично-сценічним жанрам, головною рисою яких стала розважальність. Оперета - веселий спектакль, де музичні номери чергуються з дотепними діалогами, перемежовуються репліками героїв. Вивели цей жанр на рівень справжнього мистецтва оперети Жака Оффенбаха і Іоганна Штрауса-сина, останній прославився ще і як "король вальсу”. Втіленням нового смаку минулого сторіччя стала й естрада - різного роду рев'ю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом якої став канкан.

Якщо нижня хронологічна межа "музичного XIX сторіччя” ясно окреслена Французькою революцією, то його верхній рубіж вимальовується далеко не так чітко. Так, наприклад, Шоста симфонія П.І.Чайковського - вершина художніх устремлінь "лірико-психологічної епохи” у сфері інструментальної музики - буквально співпадає за часом з "Післяполудневим відпочинком фавна” Клода Дебюссі, який відкрив епоху імпресіонізму в музиці. Перше виконання "Прометея” О.М.Скрябіна зі світловим оформленням - квінтесенція грандіозних філософських концепцій минулого сторіччя - випередило лише на чотири роки балет Д.Мійо "Бик на даху” - втілений виклик піднесеному в мистецтві й уславлення веселощів низів. Може здатися неймовірним, що С.В.Рахманінов, чия творчість спиралася на романтичні традиції, був ровесником А.Шенберга, родоначальника атональної музики.

Театр. У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі "театри бульварів”, "малі” театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.

З утвердженням романтизму в репертуарі театрів сталися корінні зміни. П'єси В.Гюго, О.Дюма, П.Меріме у Франції, Л.Тіка в Німеччині, Дж.Байрона і П.Шеллі в Англії брали гору над традиційним репертуаром класицизму. Крім того, нарівні з постановками нових романтичних п'єс зіграло свою роль і переосмислення в романтичному дусі п'єс В.Шекспіра, Ф.Шіллера та І.В.Гете.

Романтичний театр надзвичайно збільшив силу впливу на глядача, в чому була величезна заслуга цілого покоління чудових акторів. Вони принесли на сцену вільну мову замість пануючої раніше мелодекламації, схвильований виразний жест замість статичних поз. У Франції блискуче виступали Марк Дорваль, Фредерік Леметр і Еліза Рашель. Вражаючою життєвістю і реалізмом відзначалася гра легендарної Сари Бернар. У Лондоні на сцені володарював Едмунд Кін - актор, в мистецтві якого відчувалася глибока духовна близькість з Байроном. Серед його сценічних робіт найбільша слава випала на його романтичне трактування образів Гамлета і Отелло. Кін був легендою за життя, легендою стала і його смерть на сцені.

Однак поступово головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні твори на сцені. Він повинен був не тільки відпрацьовувати мізансцени з акторами, але й співпрацювати з музикантами і художниками-оформлювачами. З таких режисерів в той час виділявся Людвіг Кронек зі знаменитого німецького Мейнінгенського театру. У своїх постановках він прагнув до ансамблевості у постановці п'єс, тобто єдності, узгодженості акторської гри, історичної правдивості декорацій, ретельної продуманості світлових і звукових ефектів. Особливо жвавими і різноманітними були у нього масові сцени. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва.

Що ж до зачинателя сучасного нам "режисерського” театру, то ним вважається Андре Антуан, який створив у Парижі в 1887 р. "Вільний театр” - власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п'єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя. Найповніше нові принципи в театральному мистецтві втілилися у творчості створеного в Росії в 1898 р. Московського художнього театру - дітища К.С.Станіславського, В.І.Немировича-Данченка, А.П.Чехова, О.М.Го ... Читать дальше »