Культура Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,
Шранцією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі
східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні
відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо,
південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з
XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську
писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну
спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх
культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також
народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи,
що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне
життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини
("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в
народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських
земель в одну державу.

Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., перетасувало
народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена
Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля
тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані,
змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це
хунни (гуни), германці, слов'яни, угри, тюрки, алани, сармати,
гетофракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви,
єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували
сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській
історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років,
до III ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво,
налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою, їх розбили
сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували
хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської,
господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили
майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на території
України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей
час ними створено помітні пам'ятники господарської, військової та
культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на
них було накладено своєрідне "табу", але сьогодні вони серед іншихвходять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на
території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім'я алано-булгар,
давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів
протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з
роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують
гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої знаходився на
території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де
нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат
Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені
русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно
одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно,
що від прізвиська Шамбата — Кий ("відокремлений", "відтятий") пізніше
утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним
явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари
зберегли пам'ять про своє перебування на території України — Русі. У
840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір —
літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав
поему "Шан кизи дастан" — "Легенда про доньку Шана". Але перш ніж
розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить
від індійського купця Синд-жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син
Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше
переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько
Башту — "киянин". Певний час Шамсі Башту виконував обов'язки тебіра —
секретаря балта-вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і
засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари
прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря
бал-тавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія
скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від
булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії.
Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах "Дір") та варягом
Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він
повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в'язниці, звідки
його визволяє Алмиш, і поет від'їжджає до Булгарії. У Булгаристані
Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську
та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл,
займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під
час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в
річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр
Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає "Історія
Джаг-фара" ("Джагфар таріхи").

Поет пішов із життя, сіле для нащадків залишилася його поема "Легенда
про доньку Шана", яка написана в Києві і в Україні викликає науковий,
історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти —язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та
давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-ньоісламським
забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша
— Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як
"Ольмин двір".

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на
службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці
XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле,
утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася
протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся
"оселедець" (подібну "зачіску" мав також князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам'ятниках ближніх
і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі "Витязь у тигровій шкірі" Ш.
Руставелі, "Іскандер-наме" Нізамі Гянджеві, а також "Слові о полку
Ігоревім", що потверджує їх культурні взаємозв'язки.

На останній пам'ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор
"Слова..." був грунтовно обізнаний з "Легендою про доньку Шана". У
"Слово..." переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса
— покровитель ковалів та зброї (принагідне зауважимо, що на Полтавщині й
до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хоре. При
аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор "Слова..." засуджує
князя Всеслава Полоцького, коли той "великому Хръе-сови влълком путь
пресыкаше". Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було
порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У "Легенді..." він мав
історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.),
відомий своїми походами на Візантію "тропою Траяна", тобто до "Трапеум
Траяні", відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також
стає любов до струнних інструментів, адже Боян "любив співати та грати
на домрі". У "Слові..." наголошено на неслов'янському походженні Бояна,
він онук Велеса, а слов'яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення
"Легенда..." передує "Слову...", відчутні запозичення, тобто це та
першоо ... Читать дальше »

Зміст

I. Вступ

II. Основна частина
1) Причини народних рухів кінця XVI – 20-30-х років XVII ст.
2) Найбільші козацько-селянські повстання кінця XVI ст.
3) Посилення народних рухів в 20-30-x рр.XVII ст.

III. Висновки

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння
причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання.
Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст.
Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної
боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в
Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення
польського національного, феодального і колоніального гніту, так як
польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .
Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги
висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання
присвячує цілий розділ – р.IV "Перші козацькі війни” (Історія України-Русі
т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ "козацька ера” своєї книги "Історія
України” дає аналіз цього питання під назвою "Перші повстання”. Звертається
до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний
український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі "Історія
України” т.1 ч.IV "Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується
висвітлення цього питання і в "Історії Русів”, "Історії України та її
народу” О.Ф Єфименко, "Короткій історії козаччини ” В.Антоновича .
Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр
XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в
академічному дослідженні "Історія України – нове бачення ”, автори
висвітлюють дану проблему в розділі "Суспільні рухи кінця XVI – 30-х
рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори "Нарисів з історії України
(Новий погляд) I ч. розділ "Національно-визвольна боротьба українського
народу проти Польщі”.
Головним завданням цієї роботи є
по-перше – визначення причин розгортання народних повстань XVI – 30-
х рр.XVII ст;
по-друге - характеристика основних рис і особливостей найбільших з
них;
по-третє – визначення результатів та наслідків народних повстань для
подальшого ходу української історії.

Основна частина.

1. Причини народних повстань.

В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що
затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте
її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом
Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним
королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися
виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь,
Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії
рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це
виявилося порожньою декларацією.
Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та
політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено
перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав
роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної
Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові
господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно
закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-
втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Але навіть у
державних, так званих "королівських містах”, українцям ставили всілякі
перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх
проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється
полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта,
католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім
того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно
вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній
службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі
верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні
шляхтичі - противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку
віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В II
половині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і
політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за
оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських
православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою
церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким
церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє
панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році
була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору
опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх
майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися.
Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації
українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче
духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру.
Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще
більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі
пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей
відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало
схилятися на користь уніатів.
В II половині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та
національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік
втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема
посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану,
участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів
від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою
допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом
своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово-
політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала
Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків повернулася в
Україну.
Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З
утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. В 1572 році
король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків "почет” на державну
службу. На чолі козаків, які отримували платню з королівської казни, був
поставлений старший Ян Бадовський
В 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацький полк
чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку.
Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у
володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр
був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими
козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти
феодального та національного гніту вони виступали разом. Польський уряд і
шляхта реагували на зростання козацтва розгублено і нерішуче. Шляхті було
важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване
суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта була не проти
того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. До того ж ставлення до
козаків було неоднозначним – з одного боку, магнатів та старост порубіжжя,
які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого поляки, котрі вбачали в
них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну
противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих
суперечностей було лише справою часу.
Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що
призвели до широкомасштабних народних повстань .
Ось основні з них:
1) Посилення феодального і національного гніту на українських землях після
Люблінської унії.
2) Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської
церковної унії.
3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що
призвело до загострення класової боротьби.
4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.
5) Козацтво стало форм ... Читать дальше »

Реферат
на тему:
«Мова як засіб і матеріал формування та становлення особистості людини»

План
1. Мова в житті людини
2. Функції мови.
3. Українська мова серед інших мов
4. Сучасна українська літературна мова
5. Основні стилі сучасної української літературної мови
6. Територіальні діалекти української мови
7. Що дадуть Нам знання української літературної мови й вільне володіння нею
Використана література
Мова в житті людини
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелектуальну, волі, почуттів і формою буття. Мова – це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.
Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворяється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.
Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Функції мови.
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.
З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується я к засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачується досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.
Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ні коли не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний грунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.
Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови, є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.
2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна як окрему своє
рідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.
4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.
5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).
7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).
Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).
8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.
Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.
Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.
Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен, та багато інших).
10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сили слова знайшла широке відображення в українському фо ... Читать дальше »

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
(1871 — 1936)
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник” (1888) та "Лумера” (1889).
У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною "вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — "Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії "Народ”, "Хлібороб”, "Громадський голос” та "Літературно-науковому віснику” ряд статей: "Віче хлопів мазурських у Кракові”, "Мазурське віче у Ржешові”, "Мужики і вистава”, "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, "Книжка за мужицький харч”, "Молоді попи”, "Для дітей”, "Поети і інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті ("Амбіції”, "Чарівник”, "Ользі присвячую”, "У воздухах плавають ліси”, "Городчик до бога ридав”, "Вночі” та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті "Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — "Виводили з села”, "Лист”, "Побожна”, "В корчмі”, "Стратився”, "Синя книжечка”, "Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — "Вечірня година”, "З міста йдучи”, "Засідання” — в "Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до "Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.
Перша збірка новел — "Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози.
Автор "Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Новели "Катруся” і "Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як "Кленові листки”, "Діточа пригода”, "Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника ("Сини”, "Марія”). У листі до редакції "Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як "поета загибаючого села”, зазначав: "Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — "Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як "Камінний хрест”, "Засідання”, "Лист”, "Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із "Синьої книжечки” ("Сама-саміська”, "Ангел”, "Осінь”, "Школа”), новели зі збірок "Камінний хрест” ("Святий вечір”, "Діти”), "Дорога” ("Сніп”, "Вістуни”, "Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані ("Сини”, "Дід Гриць”, "Роса”, "Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — "Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника "Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану ("Давнина”, "Вістуни”, "Май”, "Сон”, "Озимина”, "Злодій”, "Палій”, "Кленові листки”, "Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці "Синя книжечка” ("Мамин синок”, "Катруся”, "Новина”). Наявна вона й у збірці "Камінний хрест”. У "Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу "Кленові листки”, яка стала окрасою збірки "Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — "Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела "Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу "Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу "Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За "Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду ("Діточа пригода” і "Марія”) склали п'яту збірку — "Вона — земля”, видану 1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як "Нитка”, "Браття”, "Серце”, "Вовчиця”, "Слава йсу”, "Людмила”, "Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання "сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883
року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки
його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з
Вороніжчини.

Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з
захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини.
Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на
правничому факультеті. Після двох арештів за революційну діяльність
емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора
права. І за кордоном Донцов не полишає політичної діяльності.
Талановитий публіцист, він друкується в часописах "Украинская жизнь”
(виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово»,
«Діло» та ін.

Влітку 1913 передвоєнного року на II Всеукраїнському Конгресі студентів
у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне
політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній
війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але
ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську
Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий
делегатами Конгресу. Стоячи, з захопленням аплодував Донцову делегат
Конгресу юний Євген Коновалець - майбутній творець і Провідник ОУН.

Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не
обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і
«вождь світового пролетаріату» Ленін. Саме тоді в Києві вийшла друком
книга Донцова «Модерне москвофільство», в якій він різко викриває
писак-підлабузників, котрі орієнтувалися на «демоліберальну» Росію. Під
час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і
мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід
Карла XII на Україну». «Українська державна думка і Европа» та ін.

2. Діяльність Д.Донцова у післяреволюційній Україні

Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918
році, Д.Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну
діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з
політичними доповідями на актуальні теми на численних
зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана
Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфного
Агентства.

У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов
протиставляє російський світ європейському, Азію — Окцидентові, докладно
обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав
широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих
противників.

1922 року виходить в світ літературна розвідка «Поетка українського ресорджименту» (про Лесю Українку, творчістю якої захоплювався).

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології -
Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р
Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету
«Заграва», а з 1922 р. у Львові під редакцією Д.Донцова виходить
«Літературно-Науковий Вісник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вістник», навколо
якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів,
письменників та науковців, які були постійними дописувачами
та авторами часопису, назвали «вістниківцями». До них
відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега
Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших.

«Націоналізм» (1926 р.) Д.Донцова - фундаментальна праця, яка стала в
певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів.
Саме з ідей «Націоналізму» зродились легендарні чини членів УВО, ОУН,
УПА. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм
«драгоманівців», «провансальців». Аналізуючи причини поразки наших
визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання
«друзів народу» про «любов до братів-слов'ян», про «всепланетний рай»,
«демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці.
Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах
князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип
володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає
зараз.

Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує
філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та
світової історії.

«Націоналізм» пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони
незламних лицарів, які рясно скропили кров'ю українську землю, «опаливши
вогнем фанатичного прив'язання до неї». «Тільки плекання цілком нового
духу порятує нас», - не стомлювався повторювати автор. Дoнцовський
чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував
її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не
намагалися демосоціалісти та комуністи його спаплюжити, применшити його
значення, просто замовчати, заховати - нічого в них не вийшло і до цього
часу.

«України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», - писав він,
і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна
героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення
«сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у
боротьбі за неї» - ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя.

Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твір, значення
якого переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна,
означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України.
«Націоналізм» перевидавався декілька разів на чужині, а нещодавно
перевиданий видавництвом "Кальварія” в Україні. Актуальність твору і на
сьогодні величезна, він кличе до боротьби.
У наступних працях на сторінках «ЛНВ» і «Вістника»
Донцов продовжує розробляти ідеологію українського
націоналізму, друкує численні гострі статті.

У 1939 р. Д.Донцова заарештовують і відправляють до
польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську
діяльність». Там він і перебуває до початку II світової
війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої
відчував.

З початком німецької агресії Донцов переїздить до
Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний
гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків,
Прага... Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944).

«Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих
і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До
тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» - єдиний маяк у
божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська
передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму».

По закінченні війни з великими труднощами дістається Д.Донцов до Парижа,
але й там було небезпечно. В 1946 році від'їздить до Лондона, редагує
там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й
залишається.

Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді.
Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук.
До кінця життя свого свято вірив у день постання
Самостійної Соборної Української Держави.

3. Праця "Націоналізм” – як основна праця

у творчості Д.Донцова

Говорячи про творче надбання Дмитра Донцова, слід наголосити, що одне з
найсильніших місць у його концепції українського націоналізму посідає
ідея провідної верстви. Цю ідею зустрічаємо у його знаменитому
"Націоналізмові”, але повніше вона розкрита у іншій, не менш важливій
праці. У 1944 р. у Празі опубліковано "Дух нашої давнини”.

Що спонукало автора до написання цього твору? Донцов глибоко переймався
сучасним становищем України, яка фактично перебувала в руїні і рухалася
хибним шляхом слідом за різними поневолювачами. Донцов прагнув свою ідею
ієрархізованого суспільства протиставити класократії,
інтернаціоналізмові, соціалізмові, існуючій демократії та іншим
суспільно-політичним ідеям, що на думку Донцова, здатні завести в прірву
Україну. Базою творення провідної верстви Донцов проголошує не "демос”,
не масу, не клас, ані партійно-політичну програму, лише певна каста
"луччих людей”, що оперта на засаду суворого добору й чистки та
персональних моральних якостей.

До питання про касту Донцов вже звертався у публікаціях "Модерне
москвофільство”, "Партія чи Орден”, "Козак із мільйона свинопасів”. У
1938 р. Д. Донцов писав: "Об’єдна ... Читать дальше »

Серед плеяди видатних діячів української культури Тарасові Григоровичу Шевченку (1814-1861) належить особливе місце. Поборник правди і свободи, він своєю полум’яною поетичною і мистецькою творчістю виразив споконвічні вільнолюбні прагнення свого народу. Шевченко прожив коротке подвижницьке життя. Як поет, художник і мислитель .

Шевченко був наділений багатьма рисами вдачі: палким вільнолюбством, великою працелюбністю, жадобою вчитися, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант в поетичному слові і в образному мистецтві, то стає зрозумілою феноментальна природа його як людини і митця.

Ставши вільним , Шевченко не гаяв жодного дня. Поезія, малюнок, живопис цілком заполонили його. Він буквально упивався творчістю. Пізніше написані рядки «Автобіографії» та повісті «Художник» вияскравлюють душевний стан, який пережив при викупі з кріпатства та вступі до Академії мистецтв 1838 року.

Упродовж семи років навчання з-під його пензля, граверського штихеля та офортної голки вийшли не лише учнівські, а й викінчені, зрілі твори. Під час навчання він був тричі нагороджений срібними медалями. Задовго до надання у березні 1845 року офіційного звання вільного (некласного) художника Шевченко уже працював на рівні професіонального майстра.

Весь поетичний і частина художнього доробку петербурзького періоду тематично пов’язані з Україню, хоча між 1830 і1843 роками йому жодного разу не вдалося побувати у рідному краї. Поїздка на Україну в 1843 році збагатила Шевченка силою-силенною контрасних вражень. Чарівна краса природа - і, як він писав, «жахливе пригнічення селян поміщяками...»

Альбоми митця були заповнені шкіцами, записами зразків поетичної народної творчості. Поїздка дала йому живий матеріал для побутових карти «Селянська родина» і «На пасіці», низки портретів, перших шести офортів «Живописна Україна» (за його задумом, це мала бути велика серія з трьох тематичних розділів, в окремих випусках по 12 естампів щорічно), а також для багатьох поезій.

Відвідання України 1843 року мало вирішальне значення у виборі Шевченком подальшого життєвого шляху - словом і пензлем працювати для свого народу. Закінчивши у березні 1845 року Петербурзьку Академію мистецтв, він одразу ж переїжджає на Україну, оселяється в Києві і приймає пропозицію бути художником Археографічної комісії при університеті.

Керівництво комісії вдовольнялося протокольним, точним відображеннямям тих чи інших об’єктів. Але Шевченко не хотів бути автором мальваних фотографій. У численні краєвиди й жанрові сцени, виконанні за 1845-1847 роки співробітницта в комісії, він вклав багато особистого, своє бачення дійсності.

5 квітня 1847 року його було арештовано. У нього було конфісковано зошити з «крамольними» поезіями, альбом з київськими етюдами , який потрапив до рук київського губернатора і зник безслідно. Шевченка тримали під найсуворішим наглядом і забороняли йому писати та малювати.

Печать тривоги і страждання відбилася на автопортретах, які Шевченко створив на засланні. Особливо його гнітила заборона займатися творчістю, санкціонована «найяснішим». Проте він і гадки немав скорятися їй. І в Оренбурзі, і в Новопетровській фортеці біля Каспію продовжувалась його поетична й мистецька творчість - підпільна, але повноцінна, художньо досконала. Не втративши попередньо романтичної забарвленності, вона стала водночас проникливішою, змістовно місткішою, а в ряді малюнків - сповненою критичного пафосу.

Понад 400 акварелей, сепій, рисунків - такий доробок Тараса на заслані, всупереч забороні писати й малювати.

Після заслання від прибув до Петербургу, останні чотири роки життя сповненні новими творчими злетами, зокрема в образотворчому мистецтві Ще з учнівські роки Шевченко полюбив гравество і тепер він спрямував усі свої сили у напрямку цього мистецтва.

Найвагоміший же здобуток Шевченка-митця останнього періоду життя - це офоти. З-поміж двох десятків офотів, створених у 50-60 роки ХІХ ст. - твори різних жанрів: «Автопортрет зі свічкою», «Свята родина» за картиною Мурільйо, «Притча про робітників на винограднику» за картиною Рембранта. Твори голанського митця Шевченко вивчав спеціально. У вересні 1860 року Петербурзька Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри. Того ж місяця його графічні твори були представлені на річній академічній виставці.

Особливе місце в портретній творчості Шевченка посідають автопортрети, в яких він відобразив себе у різні пори життя, в різних настроях і переживаннях, але неодмінно із глибоким щирим самоаналізом, із психічною наснаженістю.

Іншими жанрами образотворчого мистецтва, в яких доробок Шевченка був досить вагомим, є історична композиція та ілюстрація до творів вітчизняної та світової класики. «Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського». Художник трактує смерть відомих персонажів античної й вітчизняної історії як наслідок підступу, терору.

Літературними сюжетами історичними джерелами навіяні багато рисунків, шкіців, зокрема «Арешт Пугачова», «Умираючий гладіатор», «Діоген».

Побутовий жанр Шевченко підніс на новий щабель. У його творах була продовжена така традиційна риса української літератури і мистецтва, як описовість. Шевченко любив відображати моменти, за якими вгадується цікаве оповідання, життєва і подовжена в часі сюжетна канва.

Акварель "Циганка-ворожка» 1841 р. можна віднести до одного з програмних творів Шевченка-побутописця. Це бувальщина про те, як молода дівчина вирішила вдатися до гадання циганки щодо своєї майбутньої долі. Митець дає досить виразну характеристику персонажам, ретельно вимальовує риси їхньої вдачі - довірливої і простодушної дівчини та балакучої ворожки.

Сюжети сучасного життя розробляє Шевченко в картинах 1840 років - «Катерина» 1842р, «Селянська родина» 1843, «На пасіці» 1843.

Цікава тема - життя казахських дітей. Усміхнене обличчя хлопчика, що розпалює групку, щасливий ловець раків, що заснув біля своєї здобичі, гра малюка з котом - в усіх цих нехитрих сюжетах батьківське ставлення до бідних дітей, які уміють бути щасливими найпростішими забавками.

Слава Шевченка пережила добу , в яку він жив. Його безсмертні твори і сьогодні високо цінує людство, його ім’я відоме в усьому світі.

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").
Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.
Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").
Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя - К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна ево-люція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.
Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що "малярства - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство". Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко.
Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник. Про свою пристрасть до писання і малювання Кобзар оповів у вірші "А.О. Козачковському"
Довго те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя - дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе.
Таке убоге - та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або "Три царіє со дари".
Дослідниця спадщини Кобзаря З.Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких - олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків - майже 1200. сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка. Для Шевченка тема жіночої долі була згустком крові, що запеклась у його серці. Навіть назви творів "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-Черниця" красномовно промовляють про долю героїнь цих творів. Як же втілювалися образи жінок у малярській творчості Кобзаря? Згадаймо зустріч Катерини - матері з офіцером або ж Івася - поводиря з батьком - паном. Трагічні за своїм змістом, глибокі за психологічною мотивацією, ці сцени ніби зливаються з живописним полотном. Дослідники живописної спадщини Шевченка зазначають, що картину "Катерина" він написав у 1842 році. До появи "Катерини" не лише в українському, а й в загальноросійському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним соціальним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу - дівчина-кріпачка, жертва панської розпусти, принижена й ображена в найкращих почуттях.
"Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь силить, ложечки собі струже, а вона, сердешна, тіль не плаче ... а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака ота картина!" (Т.Шевченко. Лист до Г.С.Тарнавського від 25 січня 1843 р.). Такого епізоду, який ліг в основу живописного полотна, у поемі немає, як немає і образу діда. Тому вважати картину ілюстрацією до однойменного поетичного твору Шевченка не можна. Це самостійний твір на спільну з поемою тему і побудований відповідно до специфіки образотворчого мистецтва.
Дослідники вважають, що композиція картини побудована з дотриманням настанов академічного мистецтва.
Вона являє собою рівнобедрений трикутник (постать Катерини), вписаний в овал, до якого входить зображення москаля - вершника, собачки, цариного діда, стовбура та гілок крислатого дерева. Чітко простежуються традиційні для академічних композицій діагоналі. Постать знеславленої дівчини - не лише композиційний, а й смисловий центр твору. Модельована теплими фарбами, вона різко контрастує із силуетно зображеною постаттю москаля на коні зліва та затіненій частині картини. Порівняно з величною постаттю Катерини він виглядає мізерним, іграшковим. Таке зображення зумовлене не лише вимогами перспективи, воно давало змогу художникові передати контрастність образів. Холодний, зеленкувато-синій тон підсилює трагедію дівчини - покритки, її сумний настрій. Впадає в око і співчутливий погляд діда. Відірвана гілка на землі символізує скалічене молоде життя.
Прагнучи до посилення емоційного звучання твору, автор поетизує героїню, свідомо прикрашаючи її. На дівчині святковий одяг: біла з довгими пишними рукавами сорочка, барвиста плахта, червоний фартух з прикрашеної вінком голівки спадають, розвиваючись на вітрі, довгі червоні стрічки.
Шевченко творив свою картину далеко від рідної України, тому не мав змоги малювати з натури. Але національний український одяг дівчини, характерний краєвид надають картині виразного національного колориту.
На мотив поеми "Слепая" Шевченко виконав олівцем і сепією однойменний
малюнок, а також шість начерків та ескізів. На малюнку "Сліпа з дочкою" Оксана спить, поклавши голівку матері на коліна. Мати ніби завмерла, боїться порушити спокій дитини. Смуток, утома, біль і тривога на обличчі жінки. Критики вважають, що на малюнку зовнішність жінок (матері і дочки) зображено ідеалізовано. Реалістичніше сліпу та її доньку зобразив на ескізах, виконаних олівцем. У центрі зображено героїню щасливою, але в постаті її є щось скорботне. На ескізі, виконаному сепією, ми бачимо палаючі палати, постаті божевільної Оксани та її матері. Ще один ескіз "Жінка на підлозі" має літературне підґрунтя. Вважають, що він співзвучний з поемою "Марина", в якій зображено дівчину - месницю.
Митці всіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Шевченко ніби був створений для того, щоб виразити словом і фарбами усю красу навколишнього. Тривалий час він жив за межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину.
"... я хочу рисовать нашу Україну ... Я її нарисую в трьох книгах, в першій будутьвиди, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію ... В год буде виходити 10-ть картин" (Лист Т.Шевченка до О.Бодянського від 6-7 травня 1844 р.).
Шевченко - художник не компонував свої пейзажі, а змальовував краєвиди, які бачив перед собою. Саме тому в його робочих альбомах ми знайдемо багато начерків гілок дерева, бур'янів, хат, церков.
За тематикою пейзажні малюнки Шевченка 1843 - 1847 рр. можна поділити на дві групи: малюнки, на яких зображено сільські краєвиди і пейзажі, на яких відтворені історичні та архітектурні пам'ятки. Малюнки здебільшого розповідають нам про убоге життя Шевченкової родини і всього покріпаченого українського села ("Удовина хата", "Селянське подвір'я", "На околиці", "Хата біля річки", "Хата над ставком"). Чарівна природа на малюнках, як і в подіях є контрастом до важких соціальних умов життя народу. Особливо улюблені пейзажні мотиви Шевченко - зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих степових річок, ставків, урочищ тощо ("Повінь", "Комора в Потоках", "Андруші", "Урочище Стінка", "Хутір на Україні", "У Вюнищі", "В Решетилівці"). Ці твори сповнені справжньої поезії, в них лагідна, мрійлива українська природа знайшла свого натхненного співця. Майстерні вони і з боку малярської техніки.
"Якби мені бог допоміг докінчить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного" (Т.Шевченко, лист до М.А. Цертелєва). Однією з перлин української національної графіки є "Живописна Україна". Це альбом офортів Шевченка. Офорт - це гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами, а також друкарський відбиток з такої гравюри.
Шевченко прагнув видавати по 12 естампів кожного року, але через брак грошей цей грандіозний задум здійснити не зміг. Вдалося видати лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів замість запланованих дванадцяти: "У Києві", "Видубець ... Читать дальше »

Редеет облаков летучая гряда;

Звезда печальная, вечерняя звезда,

Твой луч осеребрил увядшие равнины,

И дремлющий залив, и чёрных скал вершины...

Александр Пушкин

Венера ярко сияет на вечернем или утреннем небе, за что называется "вечерней" и "утренней звездой". Это самая яркая планета и третье светило неба после Солнца и Луны. Спутать её можно только с огромным, но далёким Юпитером. Впрочем, Юпитер на небе обычно виден вдали от Солнца, а Венера почти не покидает области зари (не отходит от Солнца далее 50 градусов). Это тоже внутренняя планета, и освещённость её Солнцем в два раза больше земной.

Венера отстоит от Солнца на 0,72 а.е. и находится, таким образом, примерно в полтора раза ближе к Солнцу, чем Земля (1 / 0,72 = 1,39). От Солнца до неё в среднем - 108 200 000 км.

Венерианский год составляет 0,62 земного года (примерно 225 наших земных суток).

Скорость движения вокруг Солнца - 35,03 км/с. Чем дальше от Солнца находится планета, тем меньшая скорость её нужна, чтоб удержаться на примерно круговой орбите.

Орбита Венеры почти круговая, ещё "нормальнее", чем у Земли (эксцентриситет - 0,007). Угол наклона орбиты сходен с земным (отличие на 3,4 градуса). Можно считать, что никакие огромные небесные тела не "вышибали" Венеру с её первоначальной орбиты, или же Венера оказалась достаточно массивной, чтоб удержаться примерно на том же месте.

Масса Венеры - 0,81 земной. Диаметр - 0,96 земного. По недавним уточнённым данным - 12103 км, а Земля - 12756 км. Объём - 0,92 земного. Средняя плотность близка к земной - 5,25 г/см3 (земная - 5,5). Сила тяжести - 0,9 земной. Почти копия Земли! Самая близкая к Земле планета по массе и диаметру. Да и по расстоянию это самая близкая к Земле планета (иногда до неё "всего" 40 млн. км). И атмосфера есть, её открыл ещё Ломоносов в 1761 г., когда Венера проходила в точности между Солнцем и Землёй. В момент схождения планеты с диска Солнца вокруг неё появился светящийся ободок, что позволило Ломоносову заключить, что "планета Венера окружена знатною воздушною атмосферою, таковой (лишь бы не большею), каковая обливается около нашего шара земного...". Естественно было ожидать найти на Венере условия, сходные с земными, и жизнь. Густая атмосфера скрывала от земных наблюдателей какие-либо детали на поверхности, и астрономы называли Венеру "планетой загадок". Поэтому Венера была первой планетой, к которой устремились многочисленные советские межпланетные станции (их было 16). Но вблизи Венера оказалась не похожа на Землю.

Какое-то время (уже в середине XX века) считалось, что период вращения Венеры вокруг своей оси составляет 250 земных суток, но он оказался чуть меньше - 243 суток. Всё равно это удивительно - сутки на Венере длятся чуть больше года! Притом Венера вращается по часовой стрелке (не так, как остальные планеты). Обратное вращение. Если бы при такой длине суток Венера вращалась против часовой стрелки, то была бы повёрнута к Солнцу почти одной и той же стороной (день бы длился много-много лет). Она же поворачивает к Солнцу то один, то другой "бок" и меняет "бока" каждые 117 земных суток. Интересно, что вращение Венеры таково, что к Земле она повёрнута одной и той же стороной. Это резонанс второго рода (связь вращения планеты с орбитой другой планеты) [Жарков, 1983].

Спутников у Венеры нет.

Сведений о температуре на поверхности и плотности атмосферы до начала полётов космических аппаратов не было.

Относительно новые и новые сведения

Венера изучалась многочисленными советскими станциями "Венера" (16 полётов), американской станцией "Пионер-Венера" и с 1989 г. американской станцией "Магеллан", с помощью которой получены самые подробные данные.

Первые советские аппараты ("Венера-1" и другие) передали на Землю хорошие фотографии Венеры с относительно близкого расстояния, но снимки делались вне пределов густого облачного слоя этой планеты, детали поверхности не были видны. Станции "Венера-4" и "Маринер-5" с некоторого расстояния выяснили, что поверхность планеты раскалена. Попытки советских аппаратов совершить мягкую посадку долгое время были неудачными. Первые станции расчитывались на атмосферное давление порядка 10 - 20 земных атмосфер, некоторые последующие - на 27 атмосфер. Все они были раздавлены венерианской атмосферой на той или иной высоте и перестали передавать информацию. И только "Венера-7", рассчитанная на 100 атмосфер, в 1970 г. благополучно достигла цели [Бронштен, 1997]. Измерены температура поверхности планеты, определены состав и давление атмосферы; изучался также химический состав поверхности [Базилевский, 1997а]. "Венера-8" впервые села на дневную сторону планеты и показала, что освещённость на ней напоминает земной пасмурный день. "Венера-9" и "Венера-10" в 1975 г. впервые передали на Землю чёрно-белые панорамы окружающей местности, проработав один час после посадки. "Венера-11" и "Венера-12" в 1978 г. зарегистрировали до 1000 грозовых разрядов в минуту. "Венера-13" в 1982 г. передала первые цветные снимки поверхности (безжизненные раскалённые плоские камни в тусклом оранжевом свете). Эта станция и "Венера-14" проанализировали химический состав грунта. Очень удачными были советские станции "Венера-15" и "Венера-16", подлетевшие к планете в 1983 г. Они летали над облачным слоем планеты и проводили радиолокационное и другие обследования Венеры (радиолокационному изучению тогда подверглась четверть поверхности планеты, зарегистрированы детали протяжённостью 1-2 км и высотой 50 м) [Барсуков, Базилевский, 1986]. Кроме того, от этих станций отделились спускаемые отсеки и совершили мягкую посадку. Имели значение также советские аппараты "Вега-1" и "Вега-2", с которых были сброшены аэростатные зонды, дрейфовавшие на высоте 54 км над планетой.

Американская станция "Пионер-Венера-1" в 1978 г. впервые с орбиты произвела радиолокационное картирование поверхности планеты, а "Пионер-Венера-2" сбросила четыре спускаемых аппарата на парашютах для исследования атмосферы [Энциклопедия для детей, том 8, 1997].

С 1989 г. поверхность Венеры начал изучать американский аппарат "Магеллан", который кружился над планетой по орбите, совершая оборот за 3 часа и 9 минут, и работал до 1994 г. Поверхность облучалась и фотографировалась в радиодиапазоне, в котором атмосфера прозрачна (радиолокация). Воссоздана картина поверхности с минимальным размером деталей до 250 м. Высота объектов измерялась с точностью до 30 м. Создана подробнейшая карта всей Венеры [Купер, Хенбест, 1998].

Интересно, что радиолокация Венеры впервые была проведена с Земли (в СССР в 1961 г.); зарегистрированы были и радиоволны, посылаемые самой планетой; сделаны выводы о том, что поверхность планеты раскалена (не менее 300 градусов Цельсия), что поверхность имеет разную природу в разных частях, что Венера вращается вокруг оси медленно (сутки не менее 200 земных суток) [Детская энциклопедия, 1964].

Венера в настоящее время исследована лучше других планет.

После полётов космических аппаратов выяснилось, что температура поверхности Венеры составляет в среднем 465 градусов Цельсия, давление атмосферы близ поверхности - 90 атмосфер (в 90 раз больше, чем на Земле).

Атмосфера состоит из почти чистого углекислого газа, к которому лишь в незначительной степени примешаны азот и другие газы (преобладание углекислого газа было известно и ранее). В этой густой атмосфере плавают облака из концентрированной серной кислоты (80%). Воды на Венере практически нет, так как пары воды, попадая в верхние слои атмосферы, под действием яркого солнечного света разлагались на водород и кислород (фотодиссоциация), и лёгкий водород покидал планету. Так как нет воды, углекислый газ, выделяемый при извержениях вулканов, не вымывается из атмосферы с дождями в моря (как на Земле) и накапливается в атмосфере. Поэтому атмосфера Венеры такая густая и состоит, в основном, из углекислого газа. Углекислый газ частично (на 20%) пропускает к поверхности Венеры солнечный свет, а тепло не выпускает назад (парниковый эффект). Из-за парникового эффекта Венера и разогрелась почти до 500 градусов Цельсия [Кастинг и др., 1988]. На её поверхности - раскалённые базальтовые плиты вулканического происхождения. Открытие жизни на Венере не состоялось...

Тем не менее, Венера - это до какой-то степени живая планета, но не в биологическом, а в геологическом отношении. На ней происходят различные геологические события. Поверхность разнообразна, сложно устроена и меняется не только от ударов метеоритов.

На Венере есть равнины и горы, которым посвящена обстоятельная статья В.Л.Барсукова и А.Т.Базилевского [1986].

На равнинах видны потоки застывшей базальтовой лавы (длиной до 200 - 300 км), которые тянутся от кратеров, кальдер и разломов (трещин); отдельные купола с ву ... Читать дальше »

План

1.Инфляционная теория возникновения Вселенной

2.Богословная теория возникновения Вселенной

3.Возникновение и эволюция звезд

4. Возникновение и эволюция планет

Узнав о теории Большого взрыва, я задал себе вопрос, откуда же взялось то, что взорвалось?

Вопрос о происхождении Вселенной со всеми ее известными и пока неведомыми свойствами испокон веков волнует человека. Но только в ХХ веке, после обнаружения космологического расширения, вопрос об эволюции Вселенной стал понемногу прояснятся. Последние научные данные позволили сделать вывод, что наша Вселенная родилась 15 миллионов лет назад в результате Большого взрыва. Но что именно взорвалось в тот момент и что, собственно, существовало до Большого взрыва, по-прежнему оставалось загадкой. Созданная в ХХ веке инфляционная теория появления нашего мир позволила существенно продвинутся в разрешении этих вопросов, общая картина первых мгновений Вселенной сегодня уже неплохо прорисована, хотя многие проблемы еще ждут своего часа.

До начала прошлого века было всего два взгляда на происхождение нашей Вселенной. Ученые полагали, что она вечна и неизменна, а богословы говорили, что Мир сотворен и у него будет конец. Двадцатый век, разрушив очень многое из того, что было создано в предыдущие тысячелетия, сумел дать свои ответы на большинство вопросов, занимавших умы ученых прошлого. И быть может, одним из величайших достижений ушедшего века является прояснение вопроса о том, как возникла Вселенная, в которой мы живем, и какие существуют гипотезы по поводу ее будущего. Простой астрономический факт — расширение нашей Вселенной — привел к полному пересмотру всех космогонических концепций и разработке новой физики — физики возникающих и исчезающих миров. Всего 70 лет назад Эдвин Хаббл обнаружил, что свет от более далеких галактик «краснее» света от более близких. Причем скорость разбегания оказалась пропорциональна расстоянию от Земли (закон расширения Хаббла). Обнаружить это удалось благодаря эффекту Доплера (зависимости длины волны света от скорости источника света). Поскольку более далекие галактики кажутся более «красными», то предположили, что и удаляются они с большей скоростью. Кстати, разбегаются не звезды и даже не отдельные галактики, а скопления галактик. Ближайшие от нас звезды и галактики связаны друг с другом гравитационными силами и образуют устойчивые структуры. Причем в каком направлении ни посмотри, скопления галактик разбегаются от Земли с одинаковой скоростью, и может показаться, что наша Галактика является центром Вселенной, однако это не так. Где бы ни находился наблюдатель, он будет везде видеть все ту же картину — все галактики разбегаются от него. Но такой разлет вещества обязан иметь начало. Значит, все галактики должны были родиться в одной точке. Расчеты показывают, что произошло это примерно 15 млрд. лет назад. В момент такого взрыва температура была очень большой, и должно было появиться очень много квантов света. Конечно, со временем все остывает, а кванты разлетаются по возникающему пространству, но отзвуки Большого взрыва должны были сохраниться до наших дней. Первое подтверждение факта взрыва пришло в 1964 году, когда американские радиоастрономы Р. Вильсон и А. Пензиас обнаружили реликтовое электромагнитное излучение с температурой около 3° по шкале Кельвина (–270°С). Именно это открытие, неожиданное для ученых, убедило их в том, что Большой взрыв действительно имел место и поначалу Вселенная была очень горячей. Теория Большого взрыва позволила объяснить множество проблем, стоявших перед космологией. Но, к сожалению, а может, и к счастью, она же поставила и ряд новых вопросов. В частности: Что было до Большого взрыва? Почему наше пространство имеет нулевую кривизну и верна геометрия Евклида, которую изучают в школе? Если теория Большого взрыва справедлива, то отчего нынешние размеры нашей Вселенной гораздо больше предсказываемого теорией 1 сантиметра? Почему Вселенная на удивление однородна, в то время как при любом взрыве вещество разлетается в разные стороны крайне неравномерно? Что привело к начальному нагреву Вселенной до невообразимой температуры более 10 13 К?

Все это указывало на то, что теория Большого взрыва неполна. Долгое время казалось, что продвинуться далее уже невозможно. Только четверть века назад благодаря работам российских физиков Э. Глинера и А. Старобинского, а также американца А.Гуса было описано новое явление — сверхбыстрое инфляционное расширение Вселенной. Описание этого явления основывается на хорошо изученных разделах теоретической физики — общей теории относительности Эйнштейна и квантовой теории поля. Сегодня считается общепринятым, что именно такой период, получивший название «инфляция», предшествовал Большому взрыву.

При попытке дать представление о сущности начального периода жизни Вселенной приходится оперировать такими сверхмалыми и сверхбольшими числами, что наше воображение с трудом их воспринимает. Попробуем воспользоваться некоей аналогией, чтобы понять суть процесса инфляции.

Представим себе покрытый снегом горный склон, в который вкраплены разнородные мелкие предметы — камешки, ветки и кусочки льда. Кто-то, находящийся на вершине этого склона, сделал небольшой снежок и пустил его катиться с горы. Двигаясь вниз, снежок увеличивается в размерах, так как на него налипают новые слои снега со всеми включениями. И чем больше размер снежка, тем быстрее он будет увеличиваться. Очень скоро из маленького снежка он превратится в огромный ком. Если склон заканчивается пропастью, то он полетит в нее со все более увеличивающейся скоростью. Достигнув дна, ком ударится о дно пропасти и его составные части разлетятся во все стороны (кстати, часть кинетической энергии кома при этом пойдет на нагрев окружающей среды и разлетающегося снега).

Теперь опишем основные положения теории, используя приведенную аналогию. Прежде всего физикам пришлось ввести гипотетическое поле, которое было названо «инфлатонным» (от слова «инфляция»). Это поле заполняло собой все пространство (в нашем случае — снег на склоне). Благодаря случайным колебаниям оно принимало разные значения в произвольных пространственных областях и в различные моменты времени. Ничего существенного не происходило, пока случайно не образовалась однородная конфигурация этого поля размером более 10 -33см. Что же касается наблюдаемой нами Вселенной, то она в первые мгновения своей жизни, по-видимому, имела размер 10 -27 см. Предполагается, что на таких масштабах уже справедливы основные законы физики, известные нам сегодня, поэтому можно предсказать дальнейшее поведение системы. Оказывается, что сразу после этого пространственная область, занятая флуктуацией (от лат. fluctuatio — «колебание», случайные отклонения наблюдаемых физических величин от их средних значений), начинает очень быстро увеличиваться в размерах, а инфлатонное поле стремится занять положение, в котором его энергия минимальна (снежный ком покатился). Такое расширение продолжается всего 10 -35 секунды, но этого времени оказывается достаточно для того, чтобы диаметр Вселенной возрос как минимум в 10 27 раз и к окончанию инфляционного периода наша Вселенная приобрела размер примерно 1 см. Инфляция заканчивается, когда инфлатонное поле достигает минимума энергии — дальше падать некуда. При этом накопившаяся кинетическая энергия переходит в энергию рождающихся и разлетающихся частиц, иначе говоря, происходит нагрев Вселенной. Как раз этот момент и называется сегодня Большим взрывом.

Гора, о которой говорилось выше, может иметь очень сложный рельеф—несколько разных минимумов, долины внизу и всякие холмы и кочки. Снежные комья (будущие вселенные) непрерывно рождаются наверху горы за счет флуктуаций поля. Каждый ком может скатиться в любой из минимумов, породив при этом свою вселенную со специфическими параметрами. Причем вселенные могут существенно отличаться друг от друга. Свойства нашей Вселенной удивительнейшим образом приспособлены к тому, чтобы в ней возникла разумная жизнь. Другим вселенным, возможно, повезло меньше.

Еще раз хотелось бы подчеркнуть, что описанный процесс рождения Вселенной «практически из ничего» опирается на строго научные расчеты. Тем не менее у всякого человека, впервые знакомящегося с инфляционным механизмом, описанным выше, возникает немало вопросов.

Сегодня наша Вселенная состоит из большого числа звезд, не говоря уж о скрытой массе. И может показаться, что полная энергия и масса Вселенной огромны. И совершенно непонятно, как это все могло поместиться в первоначальном объеме 10-99см3. Однако во Вселенной существует не только материя, но и гравитационное поле. Известно, что энергия последнего отрицательна и, как оказалось, в нашей Вселенной энергия гравитации в точности компенсирует энергию, заключенную в частицах, планетах, звездах и прочих массивных объектах. Таки ... Читать дальше »

МАРС БЕЗ МАРСИАН

Еще в глубокой древности люди обратили

внимание на ярко-оранжевую звезду, которая время от времени сияла на небосклоне. Древние египтяне и жители Вавилона называли ее просто красной звездой. Пифагор предложил именовать ее Пирей, что значит "пламенный".

Древние греки посвящали все планеты богам. И конечно, для бога войны Ареса не нашлось более подходящего символа, чем красноватая звезда в черном небе. В римской мифологии Аресу соответствовал бог Марс. Так планета обрела свое нынешнее имя. Впрочем, на Руси вплоть до XVIII в. использовались греческие названия планет и Марс именовали Аррисом или Ареем.

Когда в 1977 г. американский астроном Асаф Холл открыл два спутника, он дал им греческие имена Фоьос и Деймос, которые переводятся как "страх" и "ужас". Страх и ужас – вечные спутники войны, но кого могут испугать два крохотных безобидных спутника? Многие писатели-фантасты населяли красную планету воинственными чудовищами или человекообразными существами, стремящимся уничтожить землян. В наши дни журналисты прозвали Марс Бермудским треугольником Солнечной системы: слишком уж часто космические миссии, направляющиеся к нему, заканчиваются неудачами…

Какой же предстает перед нами сейчас красная планета, породившая столько иллюзий?
МАРС КАК ПЛАНЕТА

Исследовать Марс удобнее всего тогда, когда Земля окажется точно между ним и Солнцем. Такие моменты (они называются противостояниями) повторяются каждые 26 месяцев. В течение того месяца, когда происходит противостояние, и в последующие три месяца Марс пересекает меридиан близ полуночи; он виден на протяжении всей ночи и сверкает как звезда –1-й звездой величины, соперничая по блеску с Венерой и Юпитером.

Орбита Марса довольно сильно вытянута, поэтому расстояние от него до Земли от противостояния к противостоянию заметно меняется. Если Марс попадает в противостояние с Землей в афелии, расстояние между ними превышает 100 млн. километров. Если же противостояние происходит при наиболее благоприятных условиях, в перигелии марсианской орбиты, это расстояние уменьшается до 56 млн. километров. Такие "близкие" противостояния называются великими и повторяются через 15-17 лет. Последнее великое противостояние произошло в 1988 г.

Марс имеет фазы, но, поскольку он расположен дальше от Солнца, чем Земля, полной смены фаз у него (как и у других внешних планет) не бывает – максимальный "ущерб" соответствует фазе Луны за три дня до полнолуния или спустя три дня после него.

Ось вращения Марса наклонена относительно плоскости его орбиты на 22º, т.е. всего на 1,5º меньше, чем ось вращения Земли наклонена к плоскости эклиптики. Перемещаясь по орбите, он поочередно подставляет Солнцу то южное, то северное полушарие. Поэтому на Марсе тек же, как и на земле, происходит смена времен года, только тянутся они почти в 2 раза дольше. А вот марсианский день мало отличается от земного: сутки там длятся 24 ч 37 мин.

Вследствие малой массы сила тяжести на Марсе почти в 3 раза ниже, чем на Земле. В настоящее время структура гравитационного поля Марса детально изучена. Она указывает на небольшое отклонение от однородного распределения плотности в планете. Ядро может иметь радиус до половины радиуса планеты. По-видимому, оно состоит почти из чистого железа или из сплава Fe-FeS (железо-сульфид железа) и, возможно, растворенного в них водорода. По-видимому, ядро Марса частично или полностью пребывает в жидком состоянии. Наличие у планеты собственного, хотя и очень слабого, магнитного поля, обнаруженного с помощью космических аппаратов серии "Марс", подтверждает это.

Марс должен иметь мощную кору толщиной 70-100 км. Между ядром и корой находиться силикатная мантия, обогащенная железом. Красные окислы железа, присутствующие в поверхностных породах, определяют цвет планеты.

Сейчас Марс продолжает остывать. Сейсмическая активность планеты слабая. Сейсмограф на американском посадочном аппарате "Викинг-2" за год работы зафиксировал только один легкий толчок, и то скорее всего вызванный не тектоническими процессами, а падением крупного метеорита.

Тектонический режим Марса отличается от режима тектоники плит, характерного для Земли. Ведь для последнего необходимо, чтобы основная масса выплавляющего материала снова затягивалась в мантию вместе с океанической корой. На Марсе же мантийная конвекция не выходит на поверхность и выплавляющая базальтовая магма идет на наращивание коры. Эти отличия объясняются прежде всего малой массой Марса (в 10 раз меньше земной) и, конечно, тем, что он сформировался дальше от Солнца, вблизи гигантского Юпитера, оказавшего значительное влияние на процесс его образования.
ПОВЕРХНОСТЬ МАРСА

На первый взгляд поверхность Марса напоминает лунную. Однако на самом деле рельеф отличается бóльшим разнообразием. На протяжении долгой геологической истории Марса его поверхность изменяли извержения вулканов и марсотрясения. Глубокие шрамы на лице бога оставили метеориты, ветер, вода и льды.

Поверхность планеты состоит как из двух контрастных частей: древних высокогорий, покрывающих южное полушарие, и более молодых равнин, сосредоточены в северных широтах. Кроме того, выделяются 2 крупных вулканических района – Элизиум и Фарсида. Разница высот между горными и равнинными областями достигает 6 км.

Высокогорная часть сохранила следы активной метеоритной бомбардировки, происходившей около 4 млрд. лет назад. Метеоритные кратеры покрывают 2/3 поверхности планеты. На старых высокогорьях их почти столько же, сколько на Луне. Но многие марсианские кратеры из-за выветривания успели "потерять форму". Некоторые из них, по всей видимости, когда-то были размыты потоками воды.

Облик северного полушария определила вулканическая деятельность. Некоторые из равнин сплошь покрыты древними извержёнными породами. Потоки жидкой лавы растекались по поверхности, застывали, по ним текли новые потоки. Эти окаменевшие "реки" сосредоточены вокруг крупных вулканов. На окончаниях лавовых языков наблюдаются структуры, похожие на земные осадочные породы. Вероятно, когда раскаленные изверженные массы растапливали слои подземного льда, на поверхности Марса образовывались достаточно обширные водоемы, которые постепенно высыхали. Взаимодействие лавы и подземного льда привело также к появлению многочисленных борозд и трещин. На далеких от вулканов низменных областях северного полушария простираются песчаные дюны. Особенно много их у северной полярной шапки.

Ученые считают, что поверхностные воды хранятся в виде захороненных в грунте ледяных глыб, особенно в полярных областях. Полярные шапки Марса многослойны. Нижний, основной слой толщиной в несколько километров образован обычным водяным льдом, смешанным с пылью, который сохраняется и в летний период. Это постоянные шапки. Наблюдаемые сезонные изменения полярных шапок происходят за счет верхнего слоя толщиной менее 1 метра, состоящего из твердой углекислоты, так называемого "сухого льда". Покрываемая этим слоем площадь быстро растет в зимний период, достигая параллели 50 градусов, а иногда и переходя этот рубеж. Весной с повышением температуры этот слой испаряется и остается лишь постоянная шапка.

В конце XIX века итальянские астрономы А. Секки и Дж. Скиапарелли сообщили, что неоднократно видели тонкие длинные темные линии, напоминающие сеть каналов, как бы связывающих полярные и умеренные зоны планеты. Американский астроном П. Ловелл предположил, что каналы имеют искусственное происхождение. Однако не все астрономы разделяли это мнение. Дело в том, что эти линии находились на пределе разрешения. В таких случаях отдельные пятна зрительно объединяются в линии. На фотографиях поверхности Марса, полученных с помощью космических станций, видно множество долин и трещин, однако совместить их с каналами, показанными на картах Скиапарелли, не удалось.

Для поверхности Марса характерна глобальная асимметрия в распределении пониженных участков - равнин, составляющих 35% всей поверхности и возвышенных, покрытых множеством кратеров областей. Большая часть равнин расположена в северном полушарии. Граница между ними в ряде случаев представлена особым типом рельефа - столовыми горами, сложенными плосковершинными горками и хребтами.

Вблизи экватора Марса, в районе называемом Тарсис, расположены вулканы колоссальных размеров. Тарсис - название, которое астрономы дали возвышенности, имеющей 400 км в ширину и около 10 км в высоту.

На этом плато расположено четыре вулкана, каждый из которых просто гигант в сравнении с любым земным вулканом. Самый грандиозный вулкан Тарсиса, Гора Олимп, возвышается над окружающей местностью на 27 км. Около двух третей поверхности Марса представляет собой горную местность с большим количеством кратеров, возникших от ударов и окруженных обломками твердых пород. Вбли ... Читать дальше »