Четверг, 19.10.2017, 10:18
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Рефераты

« 1 2 ... 28 29 30 31 »


У ставках, озерах і тихих затонах річок на водяних рослинах завжди можна побачити чималого слимака – ставковика великого. Його тіло вкрите спірально закрученою ( на 4 – 5 обертів ) черепашкою з гострим верхом і широким отвором устям. Черепашка захищає м’які частини тіла молюска, із середини до неї прикріплюються м’язи. Черепашка складається з вапняку і покрита шаром зеленкувато- коричневої рогоподібної речовини.
Тіло ставковика поділяється на три основні частини: тулуб, голову і ногу, але вони різко не розмежовані. Через устя черепашки може висуватися тільки голова, передня частина тулуба і нога.
Нога в ставковика м’язиста. Коли на її підошві м’язи хвилясто скорочуються, молюск пересувається. Нога в ставковика міститься на черевній частині тіла (зві-
дси назва класу – черевоногі ).
Тулуб має таку саму форму, як і черепашка. Він щільно прилягає до її внутрішньої поверхні. Зовні тулуб покритий складкою шкіри – мантією.
Спереду тулуб переходить у голову. На її нижній частині міститься рот, а з боків – двоє чутливих щупалець. Якщо доторкнутися до них, молюск швидко втягує голову й ногу в черепашку. Біля основи обох щупалець є по одному оку.
Молюск живиться водяними рослинами. У роті в нього є м’язистий язик, пок-
ритий твердими зубчиками. Час від часу ставковик висуває язик, зіскрібає ним, як терткою, м’які частини рослин і ковтає їх. Через глотку та стравохід їжа надходить у шлунок, а потім – у кишку. Кишка петлеподібно вигинається всередині тулуба й закінчується на його правому боці, біля краю мантії, анальним отвором.
Ставковик має печінку – травну залозу, клітини якої виробляють травний сік.
Хоча ставковик живе у воді, він дихає киснем атмосферного повітря. Щоб ди-
хати молюск підіймається до поверхні води і відкриває з правого боку тіла біля краю черепашки круглий дихальний отвір, який веде до особливої кишені мантії-
легені. Стінки легені густо обплетені кровоносними судинами. Тут кров збагачується киснем, і виділяється вуглекислий газ. Молюск підіймається на поверхню води для дихання 7 – 9 разів на годину.
Поряд з легенею є м’язисте серце, яке складається з двох камер – передсердя і шлуночка. Їхні стінки по черзі скорочуються 9 20 – 30 разів на хвилину ), проштовхуючи кров у судини. Великі судини переходять у тонесенькі капіляри, з яких кров виходить у проміжок між органами. Отже, кровоносна система молюска незамкнута, бо вона сполучається з порожниною тіла, і кров не весь час тече по судинах. З порожнини тіла кров збирається в судину, що підходить до легені, зба-
гачується киснем і надходить у передсердя. Кров ставковика безбарвна.
Ставковик має лише один орган виділення – нирку. Будова її досить складна.
Основну частину нервової системи ставковика становить навкологлоткове скуп-
чення нервових вузлів. Від них відходять нерви до всіх органів молюска.
Ставковики – гермафродити. Вони відкладають безліч яєць у прозорі слизисті шнури, що прикріплюються до підводних рослин. З яєць вилуплюються маленькі молюски, вкриті тонкою черепашкою.
Серед багатьох черевоногих молюсків особливо відомі морські завдяки гарним черепашкам. На суші живуть слизуни. Вони називаються так через те, що виділяють дуже багато слизу. Черепашок у них немає. Слизуни живуть у вологих місцях і живляться рослинами. Багато слизунів живляться грибами, деякі з них живуть на
полях і городах, завдаючи шкоди культурним рослинам. Усім добре відомий ви-
ноградний слимак. У деяких країнах його використовують як їжу. У тілі черевоногих молюсків паразитують личинки різних сисунів. Наприклад, личинки печін-
кового сисуна розвиваються в ставковику малому.
У таких самих водоймах, де водяться ставковики, трапляється й інший молюск – беззубка. Вона живе на дні, до половини зариваючись у мулистий грунт. Овальна черепашка беззубки близько 10 см завдовжки. Передній кінець її заокруглений, а задній – трохи загострений. Складається черепашка з двох симетричних стулок – правої та лівої. Обидві стулки з’єднуються між собою спинними краями за допомогою пружної гнучкої зв’язки. На черевній частині стулки можуть розк-
риватися, і крізь щілину, яка утворюється при цьому, висувається нога молюска. Голови в беззубки немає.
За допомогою ноги беззубка може повільно повзати по дну з швидкістю 20-30 см на годину. Якщо її потривожити, вона швидко втягує ногу й закриває черепашку за допомогою двох м’язів-замикачів, що проходять у тілі молюска від однієї стулки до другої. Коли м’язи розслаблені, стулки розсуваються під дією пружної зв’язки. Беззубка та інші молюски, черепашки яких складаються з двох стулок, належать до класу двостулкових.
Черепашка беззубки, як і черепашка ставковика, складається з вапняку. Зовні вона вкрита шаром рогоподібної речовини коричнювато-зеленого кольору. Внут-
рішня поверхня черепашки вистелена світлим перламутром, що переливається всіма барвами веселки. У беззубки перламутровий шар розвинений слабо, а в дея-
ких інших молюсків, наприклад у прісноводної перлівниці або в морської перлової скойки, він значно товщий. З перламутрових черепашок виготовляють ґудзики та ювелірні вироби. Усередину черепашки перлової скойки іноді випадково потрапляє піщинка, навколо якої відкладається перламутр, і тоді утворюється ку-
лька – перлина.
Тулуб беззубки міститься в спинній частині черепашки. Від нього відходять дві жовтувато-рожеві шкірні складки мантії, які щільно прилягають до стулок. Під мантією з кожного боку є по двоє зябер.
Спосіб живлення у двостулкових молюсків інший, ніж у черевоногих. У живої беззубки в задній частині черепашки права й ліва складки мантії щільно прилягають одна до одної, але між ними залишаються два отвори – верхній і нижній си-
фони. Зябра і внутрішні поверхні мантійних складок вкриті війками, які безупинно рухаються, втягуючи воду через нижній сифон. Разом з водою в сифон потрапляють різні найпростіші ( джгутикові, інфузорії ) та дрібні рачки. Струмінь води несе їх до рота, який міститься на тулубі тварини поблизу основи ноги. На краях нижнього сифона є щупальця. Вони утворюють сито, яке не пропускає всередину великих сторонніх предметів.
Вода виходить на зовні через верхній сифон. Отже, молюск не шукає їжі, вона постійно надходить до нього з водою. Будова органів травної системи у беззубки майже така сама, як у ставковика.
Струмінь води, який приносить беззубці їжу, забезпечує також і її дихання. У численні кровоносні судини, що пронизують зябра, надходить розчинений у воді кисень, а у воду виділяється вуглекислий газ. Кровоносна і видільна системи без-
зубки за будовою подібні до відповідних систем у великого ставковика.
Нервова система складається з трьох пар нервових вузлів. Одна пара розташована над стравоходом, друга – у тулубі, а третя – в нозі. Нервові вузли зв’язані між собою нервовими перемичками. Спеціальних, складних органів чуттів у без- зубки немає.
Беззубки роздільностатеві. Самці зовні не відрізняються від самок. Вони ви-
кидають сперматозоїди просто у воду, і ті потрапляють через сифон у тіло самки, де й відбувається запліднення яєць. З яйця розвивається личинка із зубчастими стулками черепашки. Через сифон личинки випадають назовні й осідають на дно. Відкриваючи й закриваючи стулки, личинка може випливти й прикріпитися до риби, яка пропливає повз неї. На тілі риби утворюється пухлина, усередині якої молюск продовжує рости й розвиватися. Через певний час він розриває шкіру ха-
зяїна і падає на дно. Риби, на яких паразитують беззубки на початку свого життя, заносять цих малорухливих тварин у нові місця життя.
У морі живе багато двостулкових молюсків. Деяких із них, наприклад мідій та устриць, споживають і навіть розводять на спеціальних „плантаціях” у морі. Се-
ред двостулкових молюсків бувають і такі, що точать дерево, навіть камінь, псу-
ючи берегові споруди в морських портах. Найбільшої шкоди завдає „корабельний черв’як”, що точить дерево. Цей двостулковий молюск має маленьку черепашку на передньому кінці червоподібного тіла. Проточуючи ходи, він руйнує палі та різні дерев’яні споруди. Найбільшої шкоди завдає „корабельний черв’як” дерев’я-
ним корпусам кораблів.
Просмотров: 493 | Добавил: rusy | Дата: 13.03.2013 | Комментарии (0)



Що таке герб?

З історії Герба України

Герб - офіційна емблема держави, що зображується на грошових знаках,
печатках, деяких офіційних документах, на офіційних вивісках державних
установ, навчальних закладів. „Герб - це відмітний знак, символічна
емблема держави, міста, роду або дворянської особи, зображений на
прапорах, печатках, монетах, документах та інше» .

Що ж собою, власне, являє Герб України? Історія нашого Державного Герба
сягає дуже глибоко. Взагалі, герб - геральдичний знак, який
використовувався можновладними людьми для позначення приналежності
якогось предмета, земель, знарядь праці певній людині або роду. Герби
карбувалися на княжих грамотах, знайдені гербові знаки на печерах тощо.
Цей знак заміняв князям ім'я, тобто був не тільки іменним знаком, але й
вказував на особисту власність певній особі частки майна. Такі знаки
дійшли до нас з дуже далеких часів.

Археологи віднайшли його на Поділлі. Це були наскельні малюнки з
тризубом. Вчені датують їх IV-III тис. до н.е. ; в Ольвії такі знаки
датуються І тис. до н.е.;

на монетах Боспорського царства тризуби карбувалися з V ст. до н.е. і
були успадковані скіфами, які вважали себе нащадками атлантів.

Тризуб - слово з боспорських перекладів. Означає «триденс». Це були
знаки родових старійшин чи племінних вождів. Згодом знак тризуба почав
використовуватися як тавро.

За давньогрецькою міфологією, бог морів Нептун тримав у руці Тризубець.
За найдавнішими переказами, Тризуб і жовто-блакитна фарба були символами
легендарної Атлантиди і саме з того часу шануються нашими предками. За
іншими версіями, Тризуб символізує Трійцю Життя: Мудрість, Знання і
Любов, або: Вогонь, Воду, Землю (Життя).

Особисті знаки князів Рюриковичів

Найперші спогади про тризуб як символ держави знаходимо на території
України. Вони датувалися першими століттями н.е. в Боспорському царстві
використовувалися як родові знаки боспорських царів: Котіса (123-131
pp.), Ріміталка (131-153 pp.), Ріскупоріда (239-261 pp.). Продовжуючи
історичні традиції, кримські хани через 1000 років використовують
тризуб, карбуючи його на срібних монетах (хан Дєллєт-Бурді).

У VI-V1II ст.ст. цей знак знаходимо на Полтавщині і на Київщині.

За княжих часів тризуб почав набувати сучасної форми.

На деяких давніх та середньовічних храмах збереглися дуже давні знаки у
вигляді тризуба.

Наприклад, такий хрест-тризуб має Володимирський собор у Києві.
Поєднання хреста з тризубом є на маківці Золотих Воріт у Києві.

Перша літописна згадка про знаки належить до X ст. Дружина князя Ігоря
Ольга розставляла князівські знаки по всій Київській землі - аж до
Новгородських земель, повідомляє «Повість временних літ» (XI ст.).

Князь Святослав використовував прапори, держаки яких увінчувалися
тризубом (957-972 рр.).

У Х-ХІ ст.ст. такі знаки знаходимо у документах; вони зображені на
грошових знаках Володимира Великого у Києві (980-1015 рр.).

Цей знак був на срібних монетах князів Святослава та Ярослава Мудрого.
Був тризуб і у гербі Анни Ярославни, королеви Франції.

Князь Володимир Святославич (980-1015 рр.) карбує срібні монети із
зображенням тризуба. На монетах надпис: «Володимир - на столі (тобто на
престолі), а це його серебро». Після смерті Володимира Святославовича
знак тризуба довгий час зберігався на монетах великого князя Святополка
(1015-1019 рр. правління); Ярослава Мудрого (1019-1054 рр. правління) і
навіть на грошових знаках тмутараканського князя Мстислава Хороброго.

Цікаво, на монетах Великого князя Володимира Святославовича з одного
боку зображено самого князя, з іншого - напис: «Володимир - на столі
(тобто правлячий), а се його серебро» і зображення його герба - тризуба.
Значення цього знака різні вчені пояснюють по-різному: зображення птаха,
лука, якоря, зашифроване написання слів Володимир, Воля тощо.

Є зображення герба - тризуба і на клеймі стародавньої цегли, яку було
знайдено при розкопках Десятинної церкви у Києві. Дехто з учених
висловлює думку, що тризуб був символом-знаком князівської влади
Рюриковичів.

Є зображення державного знака на плитах Успенської церкви у
Воло-димирі-Волинському. Церква була збудована у другій половині XI ст.

Зображення тризуба зустрічаємо на варязькому мечі.

Королева Франції Анна, дочка Ярослава Мудрого, принесла свій родовий
знак до складу французького герба.

На монеті Ярослава Мудрого було зображення св. Георгія (Георгій -це
друге християнське ім'я князя), а на зворотному боці - тризуб і напис:
«Ярославля серебро».

Знак влади у вигляді двозуба використовувався сином Ярослава Мудрого
Ізяславом (1054-1078), Ярополком, київським князем Святополком
(1093-1113), атакож галицьким князем Левом Даниловичем (1264-1301 рр.).

Великий князь київський Володимир Мономах (1113-1125 рр. правління)
перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича.

Із 862 року до 1471-го Україна жила самостійним життям, що й дозволило
розвиватися геральдиці як України в цілому, так і знаковій системі
окремих українських земель і навіть родів.

На землях Галицько-Волинського князівства, крім основного зображення
тризуба використовувався герб галицьких князів - лев. Герб, який дійшов
до наших часів, датується 1316 роком. Цей герб, тільки вже
модифікований, став використовуватися як герб Львова і Галичини.
Козацька держава - Гетьманщина - мала герб із зображенням козака з
мушкетом (наприкінці ХУІ-ХУПІ ст.ст.)

У ХУ-ХУІІ ст.ст. тризуб зустрічається в Україні як складовий елемент
геральдичних знаків окремих династій та родів.

Після 1652 року гетьмани та козацька Україна, хоч і під «наглядом»
Росії, але все ж таки самостійно розвивають свою національну культуру,
а, значить, і продовжують традиції удосконалення державної національної
символіки. Цей недовгий період триває до 1775 р. - року зруйнування
Запорізької Січі. Бо саме там зберігалася національна символіка, яка
використовувалася як позначки на корогвах козацьких полків. До речі,
один елемент із козацької символіки — козак із мушкетом - був внесенийдо складу проекту Великого Державного герба України у наш час.

На початку XX ст. відбувається процес відродження старого князівського
знака. У лютому 1918 року у Коростені Мала Рада схвалила використання
золотого тризуба на синьому тлі як Державного Гербу України.
Використання золотого і синього кольорів мало бути символом життєдайного
для України сонця у безмежному космічному просторі.







T

? і Василевск» (цар, управитель), або Володимир Великий. Більше сучасне
прочитання із невеликою графічною зміною: Воля. Але «...визнати ідею
такого прочитання давнього знаку, - говорить відомий дослідник давнини,
народознавець Г.Лозко, - значило б відмовитися від визнання його
давності». І дійсно, ще давні, праіндійські божества Шіва та Вишну
зображуються із тризубом. Тримає тризуб у руці і скіфський цар
Ташимасад.

Головна ж ідея цього Знака - це число «З», тобто - поєднання трьох
основ буття, троїстість життєвого простору.

З початком Першої світової війни знак тризуб - символ української землі
- беруть на свої кокарди українські січові стрільці, а у війську УГА
заснували орден «Золотий тризуб» І-ІУ ступенів.

22 березня 1918 року Центральна Рада прийняла тризуб князя Володимира
за Герб УНР. Проект Тризуба був підготовлений художником Кри-чевським.

Таким чином, у часи Гетьманату (1918 р.) Тризуб був збережений.

За часів Директорії (1918-1920 рр.) він так само виконував державницьку
функцію. Його зображення було на державних банкнотах і печатках.

22 січня 1919 року після оголошення Акту Злуки українських земель
Тризуб став Державним Гербом об'єднаних українських земель: УНР та ЗУНР.

Протягом певного часу Тризуб використовувався в Червоній Українській
Галицькій Армії (ЧУГА) як відзнака.

Цікаво, що у 1930-му році на о. Шанця (на Дніпрі) було знайдено кам'яну
застібку часів трипільської культури, на якій зображено тризуб.

Протягом століть тризуб був поширеним по всіх князівствах Київської
Русі; за тривалий час зазнав певних змін, але все-таки зберіг свою
первісну основу в зображенні. Саме зображення тризуба має понад 200
різновидів. Дослідники походження цього знака висловлювали багато думок
щодо суті самого знака. Є думки, що тризу ... Читать дальше »
Просмотров: 2605 | Добавил: rusy | Дата: 13.03.2013 | Комментарии (0)



План

Вступ 2

Научна діяльність 3

На чолі Центральної ради 4

Трагедія Бреста 8

Шлях на Голгофу 10

Закінчення 11

Література 12

Вступ
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політич-ної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать
Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла
Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України
(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті
Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко- католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
«Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (эгодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом з батьками переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.

У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М.Костомарова, П.
Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор.
Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього «Киевскую старину», де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину.Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету
Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Научна діяльність

Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській
Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями
Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».
Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.
1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла
Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу.
Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів
«Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX — початку XX століть.

Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михаила. Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій- ними авторами яких стають Леся Українка, Михаиле Коцюбинський, Іван Нечуй-
Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком том другий,
1900 року — третій...
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на
Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки и для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг,
Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де проишли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.

На чолі Центральної ради
Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заар ... Читать дальше »
Просмотров: 5293 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



План

Вступ

Давня грецька міфологія і література.

Архітектура і скульптура.

Медицина

Висновки

Вступ

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського
півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої
Азії, по берегах Мармурового і Чорного морів, на узбережжі Південної
Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовласницьких
держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII
ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного
ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н.
е. склало основу економічного і політичного життя суспільства.
Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосередилось у
рабовласницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них
виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за панування в Стародавній
Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною
олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е.
Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу
Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу
Римської імперії.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до
н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культури, потрібно
враховувати соціальні зрушення тієї історичної епохи. У Стародавній
Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, склався не
монархічний, а республіканський тип рабовласницької держави.
Містами-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була
своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у греків особливе
світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політичне активна
людина. Саме така людина була головним об'єктом і змістом культури. Ця
антропоцентрична концепція культури знайшла своє вираження у знаменитому
висловлюванні афінського філософа Протагора: "Людина — мірило всіх
речей".

1. Давня грецька міфологія і література

Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що
підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток
світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких
великий Гомер розповідає про події Троянської війни.

В архаїчний період у результаті розпаду родової общини відбувається
формування античного полісу — міста-держави: Афіни, Спарта, Корінф,
Аргос, Фіви. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв,
наприклад про подвиги Геракла, а також розвивається лірична поезія
Архіло-ха, Солона, Алкея, Сафо. Важливим фактором культурного розвитку
Греції вважаються ігри, які відбувалися на честь деяких богів.
Найбільшими були Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь
верховного бога Зевса, що відбувалися, починаючи з 776 р. до н. е. одинраз у чотири роки; Тіфійські — спортивні і музичні на честь Аполлона
(бога поезії), Істмійські на честь Посейдона (бога морів).

Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який
характеризується розвитком філософської думки (Демокріт, Сократ). У
літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія.
Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та
Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан
(бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'язаний з
зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього
еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до
н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша
половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор
побутового жанру Геродонт (III ст. до н. е.).

Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення
грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати,
рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний
з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим
ступенем освіти вважалося вивчення філософії і риторики.

За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог,
а бог — як безсмертна людина. Цей концептуальний підхід пронизує не
тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже
ранні філософські системи Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта,
Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобудові цілісності,
гармонії, "логосу", діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що
не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, став пізніше вихідною
координатою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У
стародавній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне
атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). У
Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; "батько
історії" Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення
суспільства. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави.
Грецький учений Евклід заклав основи геометрії, Архімед — механіки.

У II ст. до н. е., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму.
Але, як писав поет Горацій, "полонена Греція перемогла некультурного
переможця". Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи,
змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади.
Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну
культуру, але лише тоді, коли набереться досвіду у завойованого сусіда.
Спочатку Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їхні імена
на латинський лад; скульптори та художники намагались копіювати грецькі
зразки; поети і драматурги переспівували сюжети неповторної грецької
поезії і драми. Вплив грецької культури був настільки сильним, що на
початку, після завоювання Еллади, римська наука стала двомовною. У
римських освічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинськоюще й грецькою. Вчений Апулей писав латинською, а Марк Аврелій —
грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лексичну і синтаксичну
систему латини настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі
грецької мови.

2. Архітектура і скульптура

З гомерівського періоду до нас дійшло мало пам'яток, через те, що
основними будівельними матеріалами слугували дерево і невипалена цегла.
Монументальна скульптура також була дерев'яною. Найбільш яскравими
пам'ятками цього періоду є вази, розписані геометричним орнаментом, а
також теракотові і бронзові статуетки.

У цей період розвивається реалістична скульптура. Скульптурні зображення
виконувалися в основному з мармуру і бронзи. Видатними скульпторами
були: Фідій ("Зевс" — для храму в "Олімпії), Мирон ("Дискобол") ,
Поліклет (статуя Гери, виконана із золота і слонової кості),
Прак-ситель, Лісіпп.

Основними пам'ятками живопису цього періоду є розписи на вазах. Кераміка
вазопису характеризувалася різноманітністю стилів — геометричним,
"килимовим", чорно- і червонофігурним способом. Цей період також
ознаменувався визначними архітектурними спорудами. Основною громадською
спорудою залишається храм ( храм Зевса в Олімпії, храми в місті
Посейдонія). Особливе місце в античній архітектурі посідає комплекс
споруд Афінського Акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін —
Парфенон).

До знаменитих споруд елліністичного періоду належать Фароський маяк в
Александрії та Башта вітрів в Афінах.

У скульптурі цього періоду проступає інтерес до людини, її емоцій.
Характерними рисами скульптури періоду еллінізму є динамічність,
виразність. До найбільш визначних відносяться "Афродіта з острова Мілос"
(Венера Мілоська), "Ніка Самофракійська", скульптурна група "Лаокоон",
"Фор-незький бик", портрет Демосфена і одне з чудес світу, яке не дійшло
до нас, Колос Родоський (висотою 35 м). Значну кількість пам'яток
давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України
(колишніх античних держав Північного Причорномор'я).

4. Медицина

Значного розвитку в Стародавній Греції набула медицина. В поемах Гомера
"Іліада" й "Одіссея" (VIII—VII ст. до н.е.) описані приклади надання
медичної допомоги пораненим під час Троянської ві ... Читать дальше »
Просмотров: 3033 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Історія створення собору
Софіївський собор був закладений у 1037р. князем Ярославом Мудрим. За легендою, храм був возведений саме на тому місці, де князь отримав перемогу над язичниками печенігами. Це був один з перших( а точніше другий) на Русі храм, споруджений із каменя. Більше 10 років будували та прикрашали споруду візантійські і місцеві майстри. Тільки в 1049р. Київський митрополіт Феопемпт освятив величну споруду. Софія Київська стала головним храмом країни-тут Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, тут вівся часопис, переписування та переклад книг, проводилися церемонії восходження князів на Київський престол, прийоми послів, також тут знаходились усипальниці великих князів.
Навколо Софіївського собору були возведені Іринівська та Георгіївська церкви, кам`яні княжі та боярські палаци, дерев`яні житла простих київлян. Важливе значення зберіг Храм в наступні часи-і після нападу степових кочівників в грізному 1240р., коли, пограбований, але уцілілий він був міським діючим собором;в XVII сторіччі , коли на його подвір`ї будувалися монастирські споруди; та в XVIII сторіччі, коли навколо нього виріс ансамбль кам`яних барочних споруд, прикрашаючи Київ і в наші дні.
З Софією Київською зв’язано багато подій політичного, громадського та культурного життя Древньої Русі.
Тут відбувалися урочисті церемонії «посади» князів на Київський престол, прийом іноземних послів, складались договори про мир між князями.
Тут знаходилась перша на Русі бібліотека, яка була зібрана Ярославом Мудрим, існувала майстерня художників-мініатюристів і переписувачів книг. Під стінами Собору збиралося Київське Вече. Значення громадського центру зберегла Софія і в наступні віки. В січневий день 1954р. на площі перед Собором кияни вітали історичне рішення Переяславської Ради.
Зміна в архітектурних формах
Архітектурно-художній образ Софійського собору вражає своєю досконалістю й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудами світу.
Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами він не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних елементів створює враження грандіозності споруди.
Імена будівничих Київської Софії невідомі. Але майстри, що будували Софійський собор у Новгороді, залишили своє автографи на стіні башти. Це були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключена можливість, що вони приїхали в Новгород з групою майстрів, які щойно закінчили будувати Київську Софію.
У XVII - XVIII століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам'яне будівництво. У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря. Через два роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIII століть.
За типом Софійський собор у Києві – це п'ятинефний хрестовокупольний храм із хрещатим підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.
З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу до собору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх – „полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другому поверсі, які призначалися для князя та його почету.
Головний архітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим надзвичайно гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують споруду з довколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із декоративними нішами, що прикрашають фасади, напівциркульними арками вікон, дверних пройомів і, нарешті, завершеннями куполів. Складність композиції нарощується знизу вгору й з краю в центр. Собор завершується тринадцятьма главами, з яких головна, найбільше оздоблених, - центр усього художнього задуму споруди.
Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де він підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині, де численні, трохи затемнені аркові анфілади контрастують з високим і світлим під банним простором. Значну роль у композиції центрального простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійними аркадами, якими завершується рукави архітектурно-просторового хреста.
В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тлом мозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху й башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі, мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють парапети другого поверху.
Перебудови XVII—XVIII вв. змінили первісний зовнішній вигляд пам’ятника ,але під барочними спорудами зберіглись конструкції XI веку. Розміри основної будівлі (37 х 55 метров и высота 29 метров)залишились без змін.
Проте архітектурні форми споруди набули деяких змін . Усередині Собору в основному збереглись архітектурні форми XI веку. Це — стіни основного ядра будівлі , дванадцять хрещатих стовпів а також тринадцять куполів. Там була розташована Великокняжа усипальниця, де знаходились саркофаги Ярослава Мудрого, Всеволода Ярославича, Володимира Мономаха та інших діячів Древньої Русі
Мозаїка та фрески
Особливу цінність представляють настінний розпис Софії Київської XI віку — 260 квадратних метрів мозаїк ( зображень , які набрані із кубиків різнокольорової смальти) та біля 3000 квадратних метрів фресок. У Софійському соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельські легенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головним чином „чудесами” покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні та архангелів Михаїлу.
Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху вниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя Христа: „Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів не дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельських подій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на стінах, - сцени з євангельських легенд після „воскресіння” Христа: „Зішестя в пекло”, „Увірування Фоми” та інші. З цього циклу найцікавіша композиція „Послання учнів на проповідь”, що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постаті композиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші. В своде главного алтаря - величественная шестиметровая фигура Оранты; в среднем регистре апсиды - многофигурная композиция "Евхаристия" (символическая сцена причащения апостолов), вверху - "Святительский чин" (фигуры святителей и архидиаконов).
Павло Загребельний написав книгу , яка називається «Диво», в якій описується життя Сизоока-забудовника собору, створення Собору, події, які відбувались навколо Собору під час Вітчизняної Війни, коли Київ захопили німці, а також під час 60-тих років.
Просмотров: 3750 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Зміст

Вступ
Розділ 1. Розвиток та напрями козацької культури
Розділ 2. Українське бароко
Розділ 3. Архітектура українського бароко
Розділ 4. Графіка і живопис
Висновки
На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.
Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором
(попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». (Зображення 1).
Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них — хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки, палиці.(1).
Головною святинею козацтва вважався хоругв — прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава — палиця з деревини горіха завдовжки 50—70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.
Важливим атрибутом влади був бунчук — держак завдовжки 2—2,5 м, верхівку якого прикрашала куля — маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.
Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб — фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша — литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового.
1. Розвиток та напрями козацької культури

Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися (Зображення 3). Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.
Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб‘янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.
Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Україна, татарами терзана” М. Павковського, "Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.
Освіта. Запорозький уряд на ... Читать дальше »
Просмотров: 1141 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



1. Історичні умови культурного життя українського на¬роду.
2. Культура козацької держави (1648—1781 рр.).
3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могнлянської академії.
4. Література, театральне мистецтво і музична куль¬тура.
5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.
1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Духовна культура України другої половини XVII—кін¬ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер¬жавність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому на¬родному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії.
Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбува¬ється ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про¬тії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Од¬нак усі ці народні виступи зазнали поразки.
З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послу¬жило головною причиною для посилення національно-виз¬вольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї само¬бутньої культури.
Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс¬ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке¬рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».
Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроб¬лені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайлови¬чем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичай¬ною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати ЇЇ, що й підтвердили наступні події.
У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважив¬ся вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не дулала брати до уваги інтереси українського народу нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на-прями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.
Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва переважна частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелекту¬ального розвитку. Відродження православ'я сприяло по¬слабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.
Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського цариз¬му, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винят¬ками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів» *. П. Алепського особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостин¬ність і привітність українського населення.
Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709—1722 рр.) та Кири¬ла Розумовського (1750—1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.
2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 рр.)
Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто¬літь визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу.
Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн¬ських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра¬диції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на¬ціональних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль¬турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль¬тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра¬ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели¬чезний вплив на розвиток культури всієї України.
Запорізьке козацтво брало активну участь в опозицій¬ному русі українського міщанства, православного духовен¬ства, частини української шляхти протії політики націо¬нально-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай-дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхет¬ської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церк¬ви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єписко¬пів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київ¬ського, православні українці знову мали своїх церковних владик.
Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за-снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.
Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала іс-нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український націо¬нально-релігійний рух.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постій¬но проявляв піклування про створення розгалуженої систе¬ми освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-пара¬фіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де ви¬кладали вихованці Києво-Могилянської академії.
У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запо¬різькій Січі існувала також школа вокальної музики і цер¬ковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була пере¬несена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес-ного співу. Тут готували читачів і співаків для православ¬них церков України.
Школи Запорізької Січі продовжували традиції брат¬ських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в істо¬рії освіти- на Укра ... Читать дальше »
Просмотров: 1374 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА
З другої половини XVII ст. починається період підне¬сення літературної творчості, її ідейної та естетичної пере¬орієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:
1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світогля¬дом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше про¬являються світські та естетичні функції літератури, її заці¬кавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджу¬ються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в укра¬їнській літературі стилю бароко, який був одним з голов¬них стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.
В літературному житті вагому роль відігравали поле¬мічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфле¬ти. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вче¬ні, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти тор¬калися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).
Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), праг¬нення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викри¬вали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту.
З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширю¬вали в рукописних збірниках. Історико-літературне значен¬ня байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, кот¬рий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:
релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо під¬креслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запо¬зичень з народної розмовної української мови.
Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.
Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід від¬нести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, ос¬кільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.
Важливий внесок в історію духовної культури україн¬ського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музи¬кант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був спі¬ваком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.
У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Про¬те світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке симво¬лізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямова¬не на утвердження ідей гуманізму, добра і справедли¬вості.
Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнан¬ня. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покра¬щення народного життя е поширення освіти, духовне звіль¬нення людини.
Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літератур¬ного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості ук¬раїнських селян: чесність, доброта, працьовитість, скром¬ність, природний розум. У цих байках знайшли свій даль¬ший розвиток сатиричні традиції давньої української лі¬тератури.
Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельниць¬кого, висловлює свої антимонархічні настрої.
Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петро¬вич Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петер¬бурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народ¬ною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, ук¬раїнських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.
Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.
Поряд з відомими раніше .вертепом та шкільною дра¬мою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-пов¬чальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіу¬мів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Коме¬дійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.
Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та при¬казками.
Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників пан¬ства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шля¬хетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.
В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит¬ку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популя¬ризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.
Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства м ... Читать дальше »
Просмотров: 938 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Ду¬же специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки укра¬їнській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, та¬тарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, мор¬ські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум.

До кращих українських дум належать "Дума про козака Голоту”, "Дума про Марусю Богуславку”, "Дума про Самійла Кішку”, "Дума про Івана Богуна” та ін.

За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники по¬дій– козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмерт¬ними пам'ятками, створеними генієм самого народу.

У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реа¬лізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у ду¬мах та історичних піснях народнопоетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: "Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали”.

Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють си¬нонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває).

Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнську.

Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.

Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) "Думи про козака Голоту: "Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота”.

Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.

Прикметною рисою побудови дум є їх неподільність на строфи. Дума може поділитися на окремі періоди (тиради). Вона відзначається нерівномі¬рністю рядків. У них може бути від чотирьох до тридцяти і більше складів

Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати. Для виконання дум потрібна спеціальна підготовка. Сьо¬годні таку підготовку здійснюють кобзарські школи. Відомою кобзарсь¬кою школою в Україні є Стрітівська, в якій працюють такі талановиті ко¬бзарі, як брати Микола та Василь Литвини. Кобзарське мистецтво, виконання дум зберегли українці в діаспорі. На весь світ стали відомі ви¬конавці цього жанру – Китастий та Мішалов.

Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам'яткою середи-ни XV століття є відома пісня "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”. Три роти, що стоять "на версі Дунаю” – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обста¬новку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.

Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні істо¬ричні події, процеси, оспівують історичних осіб.

Найдавніші історичні пісні, які пов'язані з добою козаччини, оспі¬вують лицарів-патріотів. Відомою є "Пісня про Байду” – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.

Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фор¬тецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його за¬чепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой "Пісні про Байду”. Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня "Ой, Морозе, Морозенку”). Упродовж віків залишається бути популяр¬ною пісня-марш "Ой, на горі та женці жнуть”, присвячена звитяжним ге¬роям Дорошенкові та Сагайдачному. Великою повагою, незважаючи на тривале замовчування, користується в народі пісня-кант "Ой, зійшла зо¬ря” – про Почаївську Божу Матір, що врятувала монастир і всіх, хто в ньому сховався під час турецької облоги.
Історичні пісні про боротьбу українського народу проти польських загарб-ників оспівують масовий героїзм народу. У них прославлено битву під Корсунем ("Засвіт встали козаченьки”), Жванцем ("Ой, з города Немирова”), Збаражем ("Ой, що то за хижка”). У піснях цього періоду зве¬личено Б. Хмельницького і його битву в урочищі Жовті Води на Дніпро¬петровщині ("Чи не той то хміль”). Образ Хмельницького порівнюється з хмелем, що завжди був уособленням молодечої сили та звитяги. Йому присвячена також пісня "Гей, не дивуйтесь, добрії люди”. Героєм цієї пі¬сні є також сподвижник гетьмана М. Кривоніс, що пліч-о-пліч йшов з Б. Хмельницьким і під Жовтими Водами, і під Корсунем. Героями істо¬ричних пісень стали Нечай, Богун та інші історичні діячі. Образ Б. Хмельницького оспіваний також у народних думах, зокрема "Хмельни¬цький і Барабаш”.

Увійшли в історію пісні порівняно недавнього часу, які ми називаємо стрілецькими. Сьогодні всім відома пісня "Ой у лузі червона калина”, що хоч і має свого автора, але залишається народною. Історичні пісні та думи є провід-ними жанрами української народної творчості. Чимало сюжетів цих жанрів стали основою для літературних творів.

Народна пісня стала поштовхом для написання драм "Сава Чалий” М. Костомарова та І. Карпенка-Карого. У прозову і драматургічну творчість М. Старицького ввійшов легендарний образ Марусі Богуславки. Неоднора¬зово зверталися письменники до пісні "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечор¬ниці”. За мотивами цієї пісні створена одноіменна драма М. Старицького, повість О. Кобилянеької "У неділю рано зілля копала”, роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай”.
Просмотров: 1323 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день
тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная
субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала, Я
Як ти нам святий празник, роковий день великдень
сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«0й, козаки,
Ви, біднії невольникиі
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
3 неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!
Просмотров: 765 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)

..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2017