План

Вступ 2

Научна діяльність 3

На чолі Центральної ради 4

Трагедія Бреста 8

Шлях на Голгофу 10

Закінчення 11

Література 12

Вступ
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політич-ної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать
Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла
Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України
(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті
Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко- католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
«Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (эгодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом з батьками переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.

У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М.Костомарова, П.
Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор.
Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього «Киевскую старину», де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину.Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету
Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Научна діяльність

Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській
Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями
Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».
Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.
1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла
Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу.
Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів
«Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX — початку XX століть.

Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михаила. Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій- ними авторами яких стають Леся Українка, Михаиле Коцюбинський, Іван Нечуй-
Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком том другий,
1900 року — третій...
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на
Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки и для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг,
Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де проишли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.

На чолі Центральної ради
Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заар ... Читать дальше »

План

Вступ

Давня грецька міфологія і література.

Архітектура і скульптура.

Медицина

Висновки

Вступ

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського
півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої
Азії, по берегах Мармурового і Чорного морів, на узбережжі Південної
Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовласницьких
держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII
ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного
ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н.
е. склало основу економічного і політичного життя суспільства.
Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосередилось у
рабовласницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них
виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за панування в Стародавній
Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною
олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е.
Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу
Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу
Римської імперії.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до
н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культури, потрібно
враховувати соціальні зрушення тієї історичної епохи. У Стародавній
Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, склався не
монархічний, а республіканський тип рабовласницької держави.
Містами-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була
своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у греків особливе
світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політичне активна
людина. Саме така людина була головним об'єктом і змістом культури. Ця
антропоцентрична концепція культури знайшла своє вираження у знаменитому
висловлюванні афінського філософа Протагора: "Людина — мірило всіх
речей".

1. Давня грецька міфологія і література

Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що
підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток
світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких
великий Гомер розповідає про події Троянської війни.

В архаїчний період у результаті розпаду родової общини відбувається
формування античного полісу — міста-держави: Афіни, Спарта, Корінф,
Аргос, Фіви. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв,
наприклад про подвиги Геракла, а також розвивається лірична поезія
Архіло-ха, Солона, Алкея, Сафо. Важливим фактором культурного розвитку
Греції вважаються ігри, які відбувалися на честь деяких богів.
Найбільшими були Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь
верховного бога Зевса, що відбувалися, починаючи з 776 р. до н. е. одинраз у чотири роки; Тіфійські — спортивні і музичні на честь Аполлона
(бога поезії), Істмійські на честь Посейдона (бога морів).

Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який
характеризується розвитком філософської думки (Демокріт, Сократ). У
літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія.
Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та
Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан
(бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'язаний з
зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього
еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до
н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша
половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор
побутового жанру Геродонт (III ст. до н. е.).

Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення
грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати,
рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний
з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим
ступенем освіти вважалося вивчення філософії і риторики.

За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог,
а бог — як безсмертна людина. Цей концептуальний підхід пронизує не
тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже
ранні філософські системи Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта,
Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобудові цілісності,
гармонії, "логосу", діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що
не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, став пізніше вихідною
координатою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У
стародавній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне
атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). У
Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; "батько
історії" Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення
суспільства. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави.
Грецький учений Евклід заклав основи геометрії, Архімед — механіки.

У II ст. до н. е., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму.
Але, як писав поет Горацій, "полонена Греція перемогла некультурного
переможця". Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи,
змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади.
Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну
культуру, але лише тоді, коли набереться досвіду у завойованого сусіда.
Спочатку Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їхні імена
на латинський лад; скульптори та художники намагались копіювати грецькі
зразки; поети і драматурги переспівували сюжети неповторної грецької
поезії і драми. Вплив грецької культури був настільки сильним, що на
початку, після завоювання Еллади, римська наука стала двомовною. У
римських освічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинськоюще й грецькою. Вчений Апулей писав латинською, а Марк Аврелій —
грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лексичну і синтаксичну
систему латини настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі
грецької мови.

2. Архітектура і скульптура

З гомерівського періоду до нас дійшло мало пам'яток, через те, що
основними будівельними матеріалами слугували дерево і невипалена цегла.
Монументальна скульптура також була дерев'яною. Найбільш яскравими
пам'ятками цього періоду є вази, розписані геометричним орнаментом, а
також теракотові і бронзові статуетки.

У цей період розвивається реалістична скульптура. Скульптурні зображення
виконувалися в основному з мармуру і бронзи. Видатними скульпторами
були: Фідій ("Зевс" — для храму в "Олімпії), Мирон ("Дискобол") ,
Поліклет (статуя Гери, виконана із золота і слонової кості),
Прак-ситель, Лісіпп.

Основними пам'ятками живопису цього періоду є розписи на вазах. Кераміка
вазопису характеризувалася різноманітністю стилів — геометричним,
"килимовим", чорно- і червонофігурним способом. Цей період також
ознаменувався визначними архітектурними спорудами. Основною громадською
спорудою залишається храм ( храм Зевса в Олімпії, храми в місті
Посейдонія). Особливе місце в античній архітектурі посідає комплекс
споруд Афінського Акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін —
Парфенон).

До знаменитих споруд елліністичного періоду належать Фароський маяк в
Александрії та Башта вітрів в Афінах.

У скульптурі цього періоду проступає інтерес до людини, її емоцій.
Характерними рисами скульптури періоду еллінізму є динамічність,
виразність. До найбільш визначних відносяться "Афродіта з острова Мілос"
(Венера Мілоська), "Ніка Самофракійська", скульптурна група "Лаокоон",
"Фор-незький бик", портрет Демосфена і одне з чудес світу, яке не дійшло
до нас, Колос Родоський (висотою 35 м). Значну кількість пам'яток
давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України
(колишніх античних держав Північного Причорномор'я).

4. Медицина

Значного розвитку в Стародавній Греції набула медицина. В поемах Гомера
"Іліада" й "Одіссея" (VIII—VII ст. до н.е.) описані приклади надання
медичної допомоги пораненим під час Троянської ві ... Читать дальше »

Історія створення собору
Софіївський собор був закладений у 1037р. князем Ярославом Мудрим. За легендою, храм був возведений саме на тому місці, де князь отримав перемогу над язичниками печенігами. Це був один з перших( а точніше другий) на Русі храм, споруджений із каменя. Більше 10 років будували та прикрашали споруду візантійські і місцеві майстри. Тільки в 1049р. Київський митрополіт Феопемпт освятив величну споруду. Софія Київська стала головним храмом країни-тут Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, тут вівся часопис, переписування та переклад книг, проводилися церемонії восходження князів на Київський престол, прийоми послів, також тут знаходились усипальниці великих князів.
Навколо Софіївського собору були возведені Іринівська та Георгіївська церкви, кам`яні княжі та боярські палаци, дерев`яні житла простих київлян. Важливе значення зберіг Храм в наступні часи-і після нападу степових кочівників в грізному 1240р., коли, пограбований, але уцілілий він був міським діючим собором;в XVII сторіччі , коли на його подвір`ї будувалися монастирські споруди; та в XVIII сторіччі, коли навколо нього виріс ансамбль кам`яних барочних споруд, прикрашаючи Київ і в наші дні.
З Софією Київською зв’язано багато подій політичного, громадського та культурного життя Древньої Русі.
Тут відбувалися урочисті церемонії «посади» князів на Київський престол, прийом іноземних послів, складались договори про мир між князями.
Тут знаходилась перша на Русі бібліотека, яка була зібрана Ярославом Мудрим, існувала майстерня художників-мініатюристів і переписувачів книг. Під стінами Собору збиралося Київське Вече. Значення громадського центру зберегла Софія і в наступні віки. В січневий день 1954р. на площі перед Собором кияни вітали історичне рішення Переяславської Ради.
Зміна в архітектурних формах
Архітектурно-художній образ Софійського собору вражає своєю досконалістю й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудами світу.
Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами він не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних елементів створює враження грандіозності споруди.
Імена будівничих Київської Софії невідомі. Але майстри, що будували Софійський собор у Новгороді, залишили своє автографи на стіні башти. Це були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключена можливість, що вони приїхали в Новгород з групою майстрів, які щойно закінчили будувати Київську Софію.
У XVII - XVIII століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам'яне будівництво. У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря. Через два роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIII століть.
За типом Софійський собор у Києві – це п'ятинефний хрестовокупольний храм із хрещатим підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.
З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу до собору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх – „полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другому поверсі, які призначалися для князя та його почету.
Головний архітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим надзвичайно гармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують споруду з довколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із декоративними нішами, що прикрашають фасади, напівциркульними арками вікон, дверних пройомів і, нарешті, завершеннями куполів. Складність композиції нарощується знизу вгору й з краю в центр. Собор завершується тринадцятьма главами, з яких головна, найбільше оздоблених, - центр усього художнього задуму споруди.
Композиція Київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де він підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині, де численні, трохи затемнені аркові анфілади контрастують з високим і світлим під банним простором. Значну роль у композиції центрального простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійними аркадами, якими завершується рукави архітектурно-просторового хреста.
В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тлом мозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху й башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі, мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють парапети другого поверху.
Перебудови XVII—XVIII вв. змінили первісний зовнішній вигляд пам’ятника ,але під барочними спорудами зберіглись конструкції XI веку. Розміри основної будівлі (37 х 55 метров и высота 29 метров)залишились без змін.
Проте архітектурні форми споруди набули деяких змін . Усередині Собору в основному збереглись архітектурні форми XI веку. Це — стіни основного ядра будівлі , дванадцять хрещатих стовпів а також тринадцять куполів. Там була розташована Великокняжа усипальниця, де знаходились саркофаги Ярослава Мудрого, Всеволода Ярославича, Володимира Мономаха та інших діячів Древньої Русі
Мозаїка та фрески
Особливу цінність представляють настінний розпис Софії Київської XI віку — 260 квадратних метрів мозаїк ( зображень , які набрані із кубиків різнокольорової смальти) та біля 3000 квадратних метрів фресок. У Софійському соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельські легенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головним чином „чудесами” покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні та архангелів Михаїлу.
Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху вниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя Христа: „Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів не дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельських подій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на стінах, - сцени з євангельських легенд після „воскресіння” Христа: „Зішестя в пекло”, „Увірування Фоми” та інші. З цього циклу найцікавіша композиція „Послання учнів на проповідь”, що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постаті композиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші. В своде главного алтаря - величественная шестиметровая фигура Оранты; в среднем регистре апсиды - многофигурная композиция "Евхаристия" (символическая сцена причащения апостолов), вверху - "Святительский чин" (фигуры святителей и архидиаконов).
Павло Загребельний написав книгу , яка називається «Диво», в якій описується життя Сизоока-забудовника собору, створення Собору, події, які відбувались навколо Собору під час Вітчизняної Війни, коли Київ захопили німці, а також під час 60-тих років.

Зміст

Вступ
Розділ 1. Розвиток та напрями козацької культури
Розділ 2. Українське бароко
Розділ 3. Архітектура українського бароко
Розділ 4. Графіка і живопис
Висновки
На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.
Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором
(попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». (Зображення 1).
Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них — хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки, палиці.(1).
Головною святинею козацтва вважався хоругв — прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава — палиця з деревини горіха завдовжки 50—70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.
Важливим атрибутом влади був бунчук — держак завдовжки 2—2,5 м, верхівку якого прикрашала куля — маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.
Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб — фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша — литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового.
1. Розвиток та напрями козацької культури

Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися (Зображення 3). Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.
Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб‘янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.
Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Україна, татарами терзана” М. Павковського, "Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів "часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.
Освіта. Запорозький уряд на ... Читать дальше »

1. Історичні умови культурного життя українського на¬роду.
2. Культура козацької держави (1648—1781 рр.).
3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могнлянської академії.
4. Література, театральне мистецтво і музична куль¬тура.
5. Архітектура, образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво.
1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Духовна культура України другої половини XVII—кін¬ця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і дер¬жавність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому на¬родному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруй¬нування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення Украї¬ни в колонію царської Росії.
Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбува¬ється ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих про¬тії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Од¬нак усі ці народні виступи зазнали поразки.
З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послу¬жило головною причиною для посилення національно-виз¬вольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї само¬бутньої культури.
Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А піс¬ля входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, ке¬рівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».
Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроб¬лені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайлови¬чем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичай¬ною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати ЇЇ, що й підтвердили наступні події.
У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважив¬ся вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не дулала брати до уваги інтереси українського народу нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на-прями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.
Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва переважна частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелекту¬ального розвитку. Відродження православ'я сприяло по¬слабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.
Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського цариз¬му, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винят¬ками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів» *. П. Алепського особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостин¬ність і привітність українського населення.
Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709—1722 рр.) та Кири¬ла Розумовського (1750—1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.
2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 рр.)
Духовна культура українського народу досягла порів¬няно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох сто¬літь визначало напрями економічного, політичного і куль¬турного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала ве¬личезний вплив на формування національної самосвідо¬мості українського народу.
Культура Запорізької Січі формувалась у руслі україн¬ських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі тра¬диції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, на¬ціональних та релігійних переслідувань не лише з .різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у куль¬турне середовище щось своє, певні риси, особливості куль¬тури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскра¬ва, різнобарвна самобутня культура, яка справила вели¬чезний вплив на розвиток культури всієї України.
Запорізьке козацтво брало активну участь в опозицій¬ному русі українського міщанства, православного духовен¬ства, частини української шляхти протії політики націо¬нально-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай-дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхет¬ської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церк¬ви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єписко¬пів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київ¬ського, православні українці знову мали своїх церковних владик.
Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за-снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.
Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала іс-нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український націо¬нально-релігійний рух.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постій¬но проявляв піклування про створення розгалуженої систе¬ми освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-пара¬фіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де ви¬кладали вихованці Києво-Могилянської академії.
У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запо¬різькій Січі існувала також школа вокальної музики і цер¬ковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була пере¬несена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес-ного співу. Тут готували читачів і співаків для православ¬них церков України.
Школи Запорізької Січі продовжували традиції брат¬ських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в істо¬рії освіти- на Укра ... Читать дальше »

4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА
З другої половини XVII ст. починається період підне¬сення літературної творчості, її ідейної та естетичної пере¬орієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:
1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світогля¬дом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше про¬являються світські та естетичні функції літератури, її заці¬кавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджу¬ються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в укра¬їнській літературі стилю бароко, який був одним з голов¬них стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.
В літературному житті вагому роль відігравали поле¬мічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфле¬ти. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вче¬ні, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти тор¬калися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).
Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), праг¬нення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викри¬вали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну роз¬пусту.
З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширю¬вали в рукописних збірниках. Історико-літературне значен¬ня байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, кот¬рий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.
В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:
релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо під¬креслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запо¬зичень з народної розмовної української мови.
Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.
Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід від¬нести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, ос¬кільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.
Важливий внесок в історію духовної культури україн¬ського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музи¬кант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був спі¬ваком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.
У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Про¬те світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.
У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке симво¬лізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямова¬не на утвердження ідей гуманізму, добра і справедли¬вості.
Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнан¬ня. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покра¬щення народного життя е поширення освіти, духовне звіль¬нення людини.
Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літератур¬ного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості ук¬раїнських селян: чесність, доброта, працьовитість, скром¬ність, природний розум. У цих байках знайшли свій даль¬ший розвиток сатиричні традиції давньої української лі¬тератури.
Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельниць¬кого, висловлює свої антимонархічні настрої.
Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петро¬вич Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петер¬бурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народ¬ною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, ук¬раїнських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.
Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.
Поряд з відомими раніше .вертепом та шкільною дра¬мою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-пов¬чальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіу¬мів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Коме¬дійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного полі¬тичного і культурного розвитку.
Значної популярності досягли інтермедії (короткі одно¬актні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та при¬казками.
Разом з позитивними рисами, що були притаман¬ні народу, викривались негативні риси представників пан¬ства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шля¬хетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.
В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвит¬ку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популя¬ризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.
Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства м ... Читать дальше »

Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Ду¬же специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки укра¬їнській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, та¬тарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, мор¬ські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум.

До кращих українських дум належать "Дума про козака Голоту”, "Дума про Марусю Богуславку”, "Дума про Самійла Кішку”, "Дума про Івана Богуна” та ін.

За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники по¬дій– козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмерт¬ними пам'ятками, створеними генієм самого народу.

У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реа¬лізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у ду¬мах та історичних піснях народнопоетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: "Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали”.

Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють си¬нонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває).

Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнську.

Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.

Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) "Думи про козака Голоту: "Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота”.

Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.

Прикметною рисою побудови дум є їх неподільність на строфи. Дума може поділитися на окремі періоди (тиради). Вона відзначається нерівномі¬рністю рядків. У них може бути від чотирьох до тридцяти і більше складів

Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати. Для виконання дум потрібна спеціальна підготовка. Сьо¬годні таку підготовку здійснюють кобзарські школи. Відомою кобзарсь¬кою школою в Україні є Стрітівська, в якій працюють такі талановиті ко¬бзарі, як брати Микола та Василь Литвини. Кобзарське мистецтво, виконання дум зберегли українці в діаспорі. На весь світ стали відомі ви¬конавці цього жанру – Китастий та Мішалов.

Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам'яткою середи-ни XV століття є відома пісня "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”. Три роти, що стоять "на версі Дунаю” – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обста¬новку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.

Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні істо¬ричні події, процеси, оспівують історичних осіб.

Найдавніші історичні пісні, які пов'язані з добою козаччини, оспі¬вують лицарів-патріотів. Відомою є "Пісня про Байду” – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.

Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фор¬тецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його за¬чепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой "Пісні про Байду”. Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня "Ой, Морозе, Морозенку”). Упродовж віків залишається бути популяр¬ною пісня-марш "Ой, на горі та женці жнуть”, присвячена звитяжним ге¬роям Дорошенкові та Сагайдачному. Великою повагою, незважаючи на тривале замовчування, користується в народі пісня-кант "Ой, зійшла зо¬ря” – про Почаївську Божу Матір, що врятувала монастир і всіх, хто в ньому сховався під час турецької облоги.
Історичні пісні про боротьбу українського народу проти польських загарб-ників оспівують масовий героїзм народу. У них прославлено битву під Корсунем ("Засвіт встали козаченьки”), Жванцем ("Ой, з города Немирова”), Збаражем ("Ой, що то за хижка”). У піснях цього періоду зве¬личено Б. Хмельницького і його битву в урочищі Жовті Води на Дніпро¬петровщині ("Чи не той то хміль”). Образ Хмельницького порівнюється з хмелем, що завжди був уособленням молодечої сили та звитяги. Йому присвячена також пісня "Гей, не дивуйтесь, добрії люди”. Героєм цієї пі¬сні є також сподвижник гетьмана М. Кривоніс, що пліч-о-пліч йшов з Б. Хмельницьким і під Жовтими Водами, і під Корсунем. Героями істо¬ричних пісень стали Нечай, Богун та інші історичні діячі. Образ Б. Хмельницького оспіваний також у народних думах, зокрема "Хмельни¬цький і Барабаш”.

Увійшли в історію пісні порівняно недавнього часу, які ми називаємо стрілецькими. Сьогодні всім відома пісня "Ой у лузі червона калина”, що хоч і має свого автора, але залишається народною. Історичні пісні та думи є провід-ними жанрами української народної творчості. Чимало сюжетів цих жанрів стали основою для літературних творів.

Народна пісня стала поштовхом для написання драм "Сава Чалий” М. Костомарова та І. Карпенка-Карого. У прозову і драматургічну творчість М. Старицького ввійшов легендарний образ Марусі Богуславки. Неоднора¬зово зверталися письменники до пісні "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечор¬ниці”. За мотивами цієї пісні створена одноіменна драма М. Старицького, повість О. Кобилянеької "У неділю рано зілля копала”, роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай”.

ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день
тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная
субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала, Я
Як ти нам святий празник, роковий день великдень
сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«0й, козаки,
Ви, біднії невольникиі
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
3 неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

Дунайський біосферний заповідник

Розташування: Одеська область, Кілійський та Татарбунарський райони

Площа: 50252,9 га

Підпорядкування: Національна академія наук України

У 1973 р. у складі Чорноморського державного заповідника було створено
філію "Дунайські плавні", яку постановою Ради Міністрів УРСР від 23
квітня 1981 р. № 203 було реорганізовано у самостійний державний
заповідник. Указом Президента України від 10 серпня 1998 р. № 861 було
створено Дунайський біосферний заповідник. Його створенню сприяла
фінансова підтримка Світового банку на підставі відповідної угоди з
Урядом України в рамках проекту "Збереження біологічного різноманіття в
українській частині дельти Дунаю" (1995-1998 рр.). Названий проект від
імені України демонструвався на всесвітній виставці у Ганновері у 2000
р. серед найбільш успішних екологічних проектів.

Рішенням Міжнародного координаційного комітету програми ЮНЕСКО "Людина і
біосфера" від 9 грудня 1998 р. заповідник включений до складу світової
мережі біосферних резерватів у складі білатерального
румунсько-українського біосферного резервату "Дельта Дунаю" Наступного
року ЮНЕСКО було прийнято рішення від 2 лютого 1999 р. про видачу
заповіднику відповідного диплому.

Указом Президента України від 2 лютого 2004 р. № 117 територія
Дунайського біосферного заповідника розширена на 3850 га. Зараз його
загальна площа разом з протоками і внутрішніми водоймами та 2-х
кілометровою смугою акваторії Чорного моря і відокремленими ділянками в
районі водосховища Сасик становить 50252,9 га.

У постійному користуванні заповідника знаходиться 23380,56 га угідь.
Решта території належить різним землевласникам, найбільші із них -
Вилківське лісництво державного підприємства "Ізмаїльське лісове
господарство", державне підприємство морський торговельний порт
Усть-Дунайськ, Лісківська Кілійського району та Лиманська
Татарбунарського району сільські ради.

Заповідник створений з метою збереження типових та унікальних природних
комплексів у дельті Дунаю, наукових досліджень та моніторингу довкілля,
організації раціонального використання природних ресурсів, розвитку
міжнародного співробітництва. Тому охорона цих природних комплексів,
моніторинг стану рідкісних та зникаючих видів та екосистем заповідника,
навколишнього природного середовища, їх змін під дією антропогенних
чинників, розробка рекомендацій щодо раціонального використання ресурсів
дельти та екологічна освітньо-виховна робота - в числі головних завдань
Дунайського біосферного заповідника.

За схемою фізико-географічного районування територія Дунайського
біосферного заповідника входить до Причорноморського середньостепового
краю Середньостепової підзони Степової зони, а за схемою геоботанічного
районування рослинність заповідника відноситься до
Ізмаїльсько-Білгород-Дністровського (Дунайсько-Дністровського) округу
Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської
(Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області.

Територія заповідника відноситься до геосистем первинної та вторинної
дельти, розташована у північно-східній частині дельти Дунаю на схід від
м. Кілія та на південь від верхів'я озера Сасик. На сході угіддя межує з
Чорним морем, а на півдні - з Румунією. Його складовими частинами є
власне дельта Кілійського рукава Дунаю, острів Єрмаків, Жебриянське
пасмо, Стенцівсько-Жебриянівські плавні, верхів'я озера Сасик та
Джантшейський лиман. Майже вся територія адміністративно відноситься до
Кілійського району Одеської області. Лише дві окремі ділянки відносяться
до Татарбунарського району - це верхів'я озера Сасик та Джантшейський
лиман. Навколо заповідника розташовані населені пункти: с. Ліски, с.
Шевченкове, с. Мирне, с. Десантне, с. Приморське, с. Лиман, с.
Борисівка, с. Трапівка, с. Заречне, смт. Татарбунари та м. Вилкове.

Відповідно до Указу Президента України від 2 лютого 2004 р. № 117 площа
заповідної зони біосферного заповідника становить 14904,0 га, зона
регульованого заповідного режиму - 7811,0 га, буферна зона - 19392,0 га,
зона антропогенних ландшафтів - 8145,9 га.

Дельта Дунаю за походженням ділиться на дві частини: стародавню річкову
і молоду морську. Межею між ними є береговий вал із морського піску з
черепашками - Жебриянівське пасмо. У північній частині між
Жебриянівським пасмом і Летю (Румунія) вал розірваний Кілійським
рукавом. Далі в морі формується вторинна дельта Кілійського рукава.

Дельта Кілійського рукава, що розташована нижче м. Вилкове, є найбільш
молодою частиною величезної дунайської дельти та новою природною сушею в
Європі. Її вік складає близько 300 років, а вік приморської смуги значно
менший, не більше 150 років. Окремі ж острови і коси сформувалися в
останні десятиліття. Процес дельтоутворення продовжується і зараз, проте
він менш інтенсивний в зв'язку з виносом мулу на більші глибини Чорного
моря.

У геоморфологічному плані дельта Дунаю розташована на новоевксінських
глинах, що виникли в результаті алювіальної діяльності
древнє-дунайського лиману. Вони покриті осадовими породами різного
походження, що залягають майже горизонтально, з невеликим ухилом убік
моря. Висота дельтової рівнини над рівнем моря в м. Ізмаїл складає 3,7
м, поблизу Сулінського устя - 0,5 м. Біля 87% площі дельти займають
плавні, що мають глибину 1-2, рідше 3-4 метри.

Клімат у пониззі Дунаю помірно континентальний, з короткою і теплою
зимою, тривалою спекою влітку. Він формується під впливом циркуляції
повітряних мас, утворених у віддалених один від одного регіонах -
Атлантичному океані, Середземному морі і Євроазіатському материку. За
кліматичними показниками територія характеризується як жаркий південний
агрокліматичний район.

Середньомісячна температура січня коливається від -2 до -1,5°С , а
червня - 22,3-23,0°С. Загальна кількість опадів становить - 350-400
мм/рік при випаровуванні 750-900 мм/рік. Настільки значне випаровування
повинно підтягувати ґрунтові води, насичені хлоридами і сульфатами, і це
викликало б засолення ґрунтів. Проте засолення спостерігається лише на
ділянках із зруйнованим рослинним покривом. Захищає ґрунти висока
промивна здатність Дунаю в період тривалої весняної, а, в окремі роки, і
осінньої повені.

Гідрологічна мережа Кілійської дельти Дунаю дуже розгалужена і
складається з великих і малих водотоків і водойм. Морська дельта
починається від місця прориву системи морських піщаних пасм -
Жебриянської - Летя на 18-му кілометрі Кілійського рукава (0 км Дунаю
рахується від моря). Саме тут розташоване м. Вилкове, біля якого Дунай
ділиться на рукави Очаківський, Старостамбульський і Білгородський.
Перші два зараз є головними водотоками цієї ділянки Дунаю. Нижче вони
діляться на більш дрібні: Прорва, Шабош, Полуденне, Гнеушев, Анкудинов,
Середнє, Піщане, Бистре, Восточне, Циганка, Лімба, Лебединка та інші.
Деякі з них вже не мають прямого виходу в море (Шабош, Середнє, Піщане),
а рукави Білгородський і Гнеушев перебувають у стадії відмирання.

Разом з численними великими і малими рукавами тут широко представлена
мережа прісноводних внутрішніх і відкритих приморських водойм:
Потапівський, Лазаркін, Ананькін, Дєлюков, Таранов, Солоний, Желаний,
Гнилий, Бистрий, Курильські мілководдя та інші. Усі вони здебільшого
мілководні, з глибинами від 0,5 до 2 м.

Дунайський біосферний заповідник забезпечує збереження біорізноманіття
дельти, проведення спостережень і досліджень по програмі "Літопис
природи" за природними процесами. В структурі установи діють відділи:
науковий, охорони заповідника та екологічної освіти і туризму. При
заповіднику працює інформаційно-туристичний центр. В штаті заповідника -
51 співробітник, з них у науковому підрозділі працюють 13, у службі
охорони - 15 осіб.

Фахівцями установи ведеться моніторинг стану флори та рослинності,
орнітофауни та населення птахів, теріофауни, іхтіофауни, гідрофауни,
герпето- і батрахофауни. За останні 5 років співробітниками заповідника
опубліковано понад 70 наукових статей в тому числі в п'яти монографічних
роботах, дві з яких видано англійською мовою.

Флора заповідника нараховує 1505 видів рослин, з них 955 - судинних.
Останні належать до 380 родів і 101 родини. Рідкісними та зникаючими є
134 види рослин (14,1% флори заповідника), з них 60 видів - ендеміки. До
Черво ... Читать дальше »

 На границе Украины и Румынии затерялся старорусский город, где своя власть и своя правда                                                          

Вилково - город на трех водах и семи ветрах. Воды - Старостамбульское, Белгородское и Очаковское гирла. Ветра – Караель, Абазия, Лодос, Бурьяс, Полудена, Полночь и главный - Фортуна, он морской, приносит рыбу, а значит - жизнь. Вилково три века назад основали старообрядцы, бежавшие от Никоновской церковной реформы, и до сих пор оно остается тихим и потаенным, спрятанным в дунайских плавнях - камышовых зарослях. По местной легенде, вилковчане умеют ходить по морю аки по суху. 

Еще воды – Прорва, Восточное, Гнеушев, Новостамбульское, Быстрое и еще десяток. «Фортуна» - более понятная в Вилково «фуртуна» - вообще непогода с сильным ветром любого направления. Ну а когда вилковчанин выпьет, он не только по воде, он по воздуху может летать.

Город - скопище рукотворных островков, намытых из ила, огражденного срубленным камышом. Каждый год рыбаки на самодельных лодках подправляют свои острова -Вилково уходит под воду, как Китеж.

Камышом уже лет 40 никто не делает заборов (только для мест посещения туристов) , хотя металлические и каменные далеко не редкость, а в основном, конечно, деревянные. Никуда Вилково не уходит, уходят каналы, которые засыпают, чтобы мог подъехать транспорт.

Сколько здесь островов, никаким властям не ведомо, хотя фактически этот город с населением в 10 тысяч человек - украинская территория. Но люди тут по-прежнему говорят на русском языке допетровских времен и не знают, в какой стране живут:кто до сих пор думает, что "под Россией", кто - "под Румынией". Город был основан в августе. Точная дата не известна, хотя белобородые кряжистые вилковчане живут по сто лет, были лично знакомы с прапрадедами и городские легенды хранят.

Для населения чуть более 10 тыс. две десятилетние школы, думаю, достаточно ,чтобы люди знали, в какой стране и где они живут. По сто лет жили раньше - сейчас не все и до половины дотягивают.

Местное счастье

В Вилкове живут хорошо, есть даже подозрение, что счастливо. Не в последнюю очередь потому, что сюда не может добраться начальство. Чтобы попасть в Вилково из украинской столицы, нужно проехать 480 километров до Одессы, еще 250 шатким автобусом по Одесской области, дальше - на лодке, если местные почуют в тебе своего и согласятся подвезти.

Добраться в Вилково можно и автотранспортом по дороге - ничуть не хуже и не лучше, чем на большей территории Украины. Начальство в лице президента и депутатов бывают в Вилково (в связи с о. Змеиный и каналом Быстрое) с завидным постоянством по нескольку раз в год, а иногда и в месяц.

Старообрядцы-вилковчане наивны, как дети, и здоровы, как аборигены до появления Миклухо-Маклая. Их не коснулись болезни цивилизации. Русые бороды, ярко-голубые глаза - русская кровь не растворилась, несмотря на нашествия турок и румын: в городе от веку женятся только на своих.

Турок в Вилково никогда не было , а болезни цивилизации коснулись и нас. Болеют люди, как и везде, а вот русобородого мужчину увидеть очень тяжел - тоже веяния современности. Женятся по-разному, даже и сожительствуют без регистрации и венчания.

Прошлое здесь воспринимают как сущее. Носят русские рубахи навыпуск, под поясок. В местных церквах до сих пор пишут в метрических и расходных книгах, начатых 250лет назад. На колокольне главного храма звонит колокол с надписью: "Посаду Вилково в знак присоединения к обширной богохранимой русской державе".

И рубахи на выпуск одевают только в церковь, да и то старики.

Вилково - город-миф, появившийся в XVII веке. Город звался странническим - блуждал с острова на остров. Жители, ныне благообразные и добросердечные, были филипповцами. Именно они во времена Никоновской реформы шли на самосожжение, считались самыми фанатичными и нетерпимыми. Теперь говорят, что фанатизм помог им спастись в дунайских плавнях, где обычному человеку выжить было невозможно. За века имя "филиппоны" преобразовалось в "липоване". Так родилась вилковская легенда о том, что основатели города произошли от племен, некогда скрывавшихся в липовых лесах. К филиппонам присоединились донские казаки-старообрядцы Игната Некрасова. Позже в эти же плавни, слывшие безлюдными, бежали запорожцы из разгромленной Сечи.

Никуда город не блуждал , а был на о. Анкудиново (сейчас там почти никто не живет, остались только огороды), о. Белгородский, больше известном как Калимбейка (говорят, что там стояли войска хана Калимбея. На самом деле там был фонарщиком мужик Калимбей), и, так сказать, материковой части. Филлиповцами никогда не были, и самосожжение , как и самоубийство, считается здесь большим грехом. До недавнего времени всех самоубийц хоронили на кладбище отдельно. Выжили же в этих суровых условиях не благодаря фанатизму, а благодаря великой вере в Бога. Насчет «липован» можно добавить, что иконы писались на липе и т.д. Точности нет до сих пор. Ну и конечно, нужно вспомнить о казаках-некрасовцах, которые защитили эти места от посягательства запорожских, хотевших их выгнать с этих мест.

Вилковчане участвовали в турецкой кампании. Их заслуги высоко оценил в своем рапорте Кутузов: "В 1807 году жители селения Вилково оказали свое усердие, проводя в килийское гирло суда флотилии нашей, перевозя по реке Дунаю на своих лодках и собственным иждивением провиант и прочие казенные потребности к флотилии и сухопутным войскам без всякой от казны зарплаты, оставя даже промыслы, к пропитанию их служащие. Таковые их подвиги не могли остаться без уважения, и командующий войсками нашими в вознаграждение предоставил им пользоваться рыбною ловлей и винною продажею".

Не знаю, как Кутузов, а царь за это даровал поселению звание города, коим Вилково считается до сих пор, и действительно свободные промыслы.

С тех пор вилковчане ими и живут. Правда, продажа превратилась в натуробмен (как теперь принято говорить, бартер). Но от размеров улова по-прежнему зависит вся городская жизнь. Селедка - главный и основной вилковский продукт. Ее едят жареной, вареной и во всех прочих видах каждый день. Говорят, от нее и вилковское долголетие - столетние люди здесь полная норма. Кто сколько поймал да как использовал - вот и все темы для разговора, кроме церковно-возвышенных. А вилковский виноград, "новак", из которо ... Читать дальше »

Одесская область образована 27 февраля 1932 г. Ее площадь составляет 33,3
тыс. кв. км (5,5% от территории Украины). Численность населения - 2528,6 тыс.
человек (5% населения Украины), в том числе городское население - 1665 тыс.
человек (65,8%), сельское - 863,6 тыс. человек (34,2%). Плотность населения -
75,9 чел. на кв. км.
Область расположена на крайнем юго-западе Украины. На западе соседствует с
Румынией, Молдавией, в том числе с Приднестровьем, на севере - с Винницкой и
Кировоградской, на востоке - с Николаевской областями Украины. На юге широким
фронтом выходит к побережью Черного моря. Главная особенность положения
области - ее приморское и приграничное положение.
Административно-территориальное устройство представлено следующим образом: 26
административных районов, 19 городов, в том числе 7 областного подчинения
(Одесса, Измаил, Ильичевск, Белгород-Днестровский, Котовск, Теплодар и Южный)
и 12 городов районного подчинения, 33 поселка городского типа, 1139 сельских
поселений.
Административный центр - город Одесса, впервые упомянут в летописях в 1415
году, городом является с 1794 года. Проживают в нем 1020,2 тыс. человек - это
один из пяти городов-миллионеров в Украине.
Основную часть территории Одесской области занимает Причерноморская
низменность, на севере - Подольская возвышенность. С географическим
положением области в степной и лесостепной природных зонах связано ее главное
природное богатство - значительные агропроизводственные ресурсы, а с
приморским положением - ее мощный рекреационный потенциал. На территории
области практически нет разрабатываемых месторождений полезных ископаемых, за
исключением строительных материалов.
Климат умеренно континентальный с жарким сухим летом и мягкой малоснежной зимой.
Основные реки - Южный Буг (на севере), Днестр, Дунай (Килийское гирло);
многие небольшие реки летом пересыхают и образуют в своих устьях близ моря
лиманы или озера на юго-западе области.
Западное Причерноморье имеет древнюю историю. В глубокой древности его
последовательно заселяли племена киммерийцев, скифов, сарматов. Через
Северное Причерноморье проходил путь "из варяг в греки". Во второй половине
XV в. значительная часть территории Северного Причерноморья попадает в
зависимость от Турции, а северные земли нынешней Одесской области вошли в
состав Речи Посполитой. В XVIII в. Причерноморье заселялось в основном
выходцами из украинских и центрально-черноземных губерний, а также
иностранцами. Основанная в 1792 г., Одесса уже в XIX в. считалась третьим по
важности городом Российской Империи после Санкт-Петербурга и Москвы.
Благодаря своему уникальному положению она превращается в главный южный порт
по вывозу хлеба, а к середине XIX в. по объему грузооборота обгоняет
Петербург.
С 1918 по 1940 гг. Заднестровье находилось под властью Румынии. Часть
территории нынешней Одесской области вместе с молдавским Приднестровьем
составляли тогда Молдавскую АССР в составе УССР.
Для населения области, как и для населения многих регионов Украины, в
последние годы характерно уменьшение численности населения. Современный
процесс убыли населения обусловлен как естественным, так и механическим
движением населения.
Возрастная структура населения области отличается от среднеукраинских
показателей повышенной долей лиц трудоспособного возраста и несколько
пониженным удельным весом старших возрастных групп.
Национальный состав Одесской области по сравнению с другими регионами Украины
весьма разнообразен. Доля украинцев здесь довольно мала (около 55%), а
русских, наоборот, повышена (около 25%), среди других национальностей следует
отметить довольно большое число болгар и молдаван, а также гагаузов. Кроме
этого, на территории области проживают поляки, чехи, албанцы, греки и др.
Наиболее разнообразен национальный состав в юго-западной части области
(междуречье Днестра и Дуная), а в северных и центральных районах население
мононационально и состоит в основном из украинцев.
Из всех религиозных организаций наиболее многочисленны православные, причем
большая часть из них принадлежит Украинской православной церкви Московского
Патриархата, также здесь находится довольно большое количество общин
старообрядцев по сравнению с другими регионами Украины.
В области выделяются 3 системы расселения городского населения. Наибольшая из
них - Одесская агломерация, включающая Одессу, портово-промышленный центр г.
Ильичевск, пгт Овидиополь и Коминтерновское, а также г. Белгород-
Днестровский. Вторая система - придунайская группа городов (Измаил, Рени,
Килия), имеющая главным образом транспортно-экономическую специализацию. И
третья система, находящаяся на севере области, включающая города Котовск,
Балта, Кодыма и Ананьев, имеет агропромышленную и транспортную специализацию.
Среди городов Одесской области, не являющихся районными центрами, выделяется
прежде всего Ильичевск - портово-промышленный центр, город-спутник Одессы,
расположенный от нее в 30 км и выполняющий торгово-распределительные,
транспортные и отчасти промышленные функции. В областной системе расселения
выполняет функции агломерированного города.
Специализация хозяйства определяется выгодным транспортно-географическим
положением и экспортно-сырьевой направленностью экономики Украины. Это
определяет ведущую роль транспорта в народном хозяйстве области.
На территории области размещены 7 морских и речных портов с общим
грузооборотом около 50 млн. тонн (70% общеукраинского грузооборота), в том
числе Одесский, Ильичевский, Южный, Измаильский.
В Одесском порту почти две трети грузооборота составляет перевалка нефти и
нефтепродуктов. Один из основных грузов практически всех портов - черные
металлы. В Ильичевском порту размещены железнодорожный паромный терминал,
обслуживающий переправы на Варну и Поти. Здесь же расположен крупнейший в
Украине контейнерный терминал. Крупнейший порт по перевалке химических грузов
- Южный. Через него идут продукция расположенного рядом Припортового завода и
грузы из других районов Украины и России, в частности аммиак из Тольятти и
Горловки.
Промышленность области отличается развитыми перерабатывающими отраслями,
представленными довольно крупными предприятиями, и практически полным
отсутствием добывающих отраслей.
Основную долю промышленного производства Одесской области обеспечивают
предприятия пищевой промышленности. Помимо традиционных предприятий по
переработке молока, мяса, производству хлеба и других продовольственных
товаров, в области сосредоточен целый ряд консервных, сахарных и рыбных
заводов. Значительную роль играет виноделие. В Одессе расположено несколько
сравнительно небольших химических предприятий, а также Припортовый завод в
Южном, является ныне одним из главных источников наполнения бюджета области.
Машиностроение области отличается довольно разветвленной структурой и
концентрацией сразу нескольких предприятий некоторых подотраслей - это
станкостроение, судоремонтные предприятия и другие.
Область имеет высокий агропроизводственный потенциал и является основным
производителем винограда в Украине, также регион выделяется крупным зерновым
хозяйством.
Основные достопримечательности: историко-архитектурный ансамбль "Старая
Одесса" с Потемкинской лестницей, ботанический сад Одесского университета.

Культура

Одесситы гордятся своим уникальным архитектурным и культурным наследием. В
городе есть университет (основан в 1865 году), театр оперы и балета (1809),
исторический музей (1825), городская библиотека (1830), астрономическая
обсерватория (1871), картинная галерея (1898), другие учебные заведения,
театры и музеи. Кроме университета, Одесса располагает другими учебными
заведениями высшей квалификации, в том числе медицинским университетом,
морской академией и консерваторией.
Такие знаменитости, как поэт Александр Пушкин, биохимик Илья Мечников и певец
Леонид Утесов, жили здесь в разные времена. Несколько поколений блестящих
юмористов, родившихся и выросших в Одессе в течение последнего столетия,
снискали городу особую репутацию столицы русскоязычного юмора. Дома старой
части города выстроены в различных архитектурных стилях от Ренессанса до Арт
Нуво.
Транспорт
Регулярное воздушное сообщение соединяет Одессу с Веной (Austrian Airlines и
Air Ukraine International, ежедневно), Тель-Авивом (ElAl), Стамбулом (Turkey
Airlines), Афинами, Алеппо, Ларнакой, М ... Читать дальше »

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віэ, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає,—
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«0й поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!