Театр (від грец. theatron " місце для видовищ, видовище) ~ це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беріть участь принаймні п'ять осіб:

Драматург → Режисер → Художник → Композитор → Актор

І тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у твір мистецтва. Велика відповідальність при його творенні покладається на режисера-постановника. оскільки саме повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворите специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

Театр має свої родові .модифікації:

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов’язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони досягли у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість життя, веселощі, розваги (див. главу «Категорії естетики», розділ «Трагічне»). Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення трагедії, комедії та драми, розвій яких пов'язаний з культурами Стародавніх Греції та Риму.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла (525—456 до н. е.), Софокла (496—406 до н. е.), Евріпіда (480—406 до н. е.), творча спадщина яких і нині привертає увагу сучасного театрального мистецтва. Творчість цих поетів мала тісний зв'язок з традиціями давньогрецької міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви, сюжети для своїх творів: трилогія про Едіпа — «Лай», «Едіп», «Семеро проти Фів» (Есхіл); «Едіп-цар» (Софокл); «Іпполіт», «Геракл» (Евріпід). Творча діяльність цих художників була теоретично осмислена видатним філософом античності Арістотелем на сторінках його трактату «Поетика». Слід пам'ятати, що і сучасна теорія міфотворчості використовує спадщину цих великих трагіків у своїх концепціях і розробках.

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445—385 до н. е.) та Менандра (343—291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів: трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія — низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.
Театральне мистецтво у Стародавньому Римі не мало великого - суспільного значення і не користувалося таким попитом, як у Стародавній Греції. Водночас з Італією пов'язаний розвиток комедії палліата, яка інтерпретувала основні принципи давньогрецької комедії. У цей період відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яскраво репрезентованої трагічним актором Езопом і його сучасником — комічним актором Росцієм.

Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою —використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст, мораліте — алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом — найдемократичнішим жанром середньовічного театру. Останній у гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистецтва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Західної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства — комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562—1635) — справжнього реформатора іспанського театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600—1681), трагедії якого завершували «золоте століття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564—1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Ромео і Джульєтта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

У своїх творах Шекспір розглядав складні, суперечливі людські характери, конфлікти, а головне, аналізував одне з найскладніших філософських понять — чинник часу. Час, що має чітку констатацію: минуле — сучасне — майбутнє, рухає дію шекспірівських п'єс, особливо це простежується у трагедії «Гамлет».

Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський театр «Глобус»). Мистецтво театру починає ідентифікуватися як з творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів.

Цей процес значно активізується у XVII—XVIII ст. і пов'язаний не тільки з творчістю видатних драматургів Франції Ж. Б. Мольера (1622—1673) — «Тартюф», «Мізантроп», «Скупий», П. Корнеля (1606—1684) — «Сід» та Ж. Расіна (1639—1699) — «Федра», а й з діяльністю театру «Комеді франсез» і його видатним актором М. Бароном (1692—1730).

Театральне мистецтво Західної Європи XX ст. цікаве і своїми відверто формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та сюрреалізму.

Експресіоністичний напрям у театральному мистецтві 20-х років був найяскравіше представлений у творчості німецьких драматургів і режисерів Е. Піскатора та М. Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали атмосферу «експресіоністичної напруги», використовуючи для цього «гру світла та тіні», що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними, вносили значні корективи у розробку композиційної побудови спектаклю, в прийоми акторської гри тощо.

Принципи сюрреалізму мали значний вплив на творчість відомого французького драматурга та режисера А. Арто, який намагався створити «театр жорстокості». У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людино ... Читать дальше »

Бабин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від вулиці Фрунзе в напрямку вулиці Мельникова між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У 15 — 17 ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба.

Масові розстріли у Бабиному Ярі

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року тут розстріляли майже 34 тисячі євреїв[1].

Масові розстріли у Бабиному Ярі та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були членами НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941—1943 роках у Бабиному Ярі був розстріляний 621 член ОУН, серед них і відома українська поетеса Олена Теліга разом із чоловіком.

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

Степа́н Льво́вич Рудни́цький
(3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина — †3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) — український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української політичної та військової географії.

Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстали у безсмертнім міті,
Всім їм — Осанна
Евген Плужник. «Галілей»
Підійметесь, розіллєте Кривавії ріки. А прийде час, провалитесь В страшну тьму навіки.
Пантелеймон Куліш. «Великі проводи»

Тримаю в руках1 чудове видання «Україна. Наука і культура», випуск 28, 1994 рік. Є тут стаття Лесі Матвеєвої, Елли Циганкової і Олександра Янковського «Трагічні сторінки. (З історії Академії наук України)». Прочитайте — і вам відкриються воістину величні постаті видатних вчених, перших академіків УАН, справжніх фахівців, дослідників в усіх галузях науки, з якими жорстоко розправилася система, «віддячивши» Соловками, засланнями, репресіями. А в матеріалах Всеукраїнської конференції сумної пам’яті великого терору 1937 року «Злочин без кари», Київ, 1998 рік читаємо: «Рівно шістдесят років тому, 3 і 4 листопада 1937 року, більшовики розстріляли в урочищі Сандормох на околиці Медвежогорська, що в Карелії, закопали 515 доставлених із Соловецької тюрми політв’язнів, з них — 189 синів і дочок України. Серед розстріляних були академіки, професори, відомі українські письменники…»

Так, 3 листопада — це чорний день розстріляного відродження України. Розправа над членами Спілки Визволення України була спрямована на фізичну ліквідацію проводу української творчої інтелігенції.

Сьогодні наша розповідь про академіка ВУАН з 1929 року Степана Рудницького. 21 березня 1933 року органами ДПУ УРСР його було заарештовано, «як члена котрреволюційної організації, що займався шкідництвом та шпіонажем». Він також був розстріляний 3 листопада 1937 року, на відзначення 20-х роковин Жовтневої революції.

Дивлюсь на фото, вміщене у щорічнику «Наука і культура». Відкрите обличчя, високе чоло, вдумливий, глибокий погляд. Справді інтелігентна людина. А яка жорстока і несправедлива доля! Яка цинічна розправа над науковою спадщиною! Епоха невігласів не визнавала і не любила талантів.

Степан Рудницький — визначний український географ і картограф, засновник і директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, вчений, який заклав фундамент географічної науки в Україні, розробив українську географічну термінологію.

Рудницький перший створив українську національну географію всіх українських земель. Він був піонером у створенні загального курсу «Географії України». Ця книга кілька разів перевидавалася і вийшла у перекладі багатьма мовами світу. Він належав до грона вчених-географів, девізом яких було: «В огонь підемо, горіти будемо, але від своїх переконань не відмовимось». Цією плеядою міг би пишатись будь-який народ: академіки Степан Рудницький, Юрій Полянський, професори Геринович та Кубійович, доктори географії Дольницький та Іваничук. Більшість з них пройшла тернистими дорогами більшовицького ГУЛАГу. А імена і науковий спадок цих подвижників української географічної науки належало забути…

***

Степан Рудницький народився в місті Перемишлі 3 грудня 1877 року в сім’ї учителя гімназії. Батько викладав історію та географію. Це була високоосвічена родина. Початкову освіту хлопець здобув у Тернополі, куди перевели його батька, професора гімназії.

В сім’ї було четверо дітей, які рано залишилися круглими сиротами.

Але і Степан, і всі троє інших отримали вищу освіту. Старший брат Левко став висококваліфікованим юристом, молодший брат Юрій — професором Львівської академічної гімназії. А ще він відомий як письменник Юліан Опільський, який писав на історичну тематику.

Наймолодша Софія закінчила Львівську консерваторію та Віденську музичну академію, стала дружиною професора Львівського університету Станіслава Дністрянського, який згодом був обраний академіком ВУАН. Отже, родина Рудницьких залишила помітний слід в українській культурі.

Степан продовжував навчання у Львівському університеті і і б грудня 1899 року склав випускні іспити. Отримав право викладати географію та історію українською, німецькою та польською мовами.

А вже через рік він здобув ступінь доктора філософії. На вибір професії великий вплив зробив, як і на вибір Володимира Кубійовича, не хто інший як Михайло Грушевський. Саме під його керівництвом Степан Рудницький у 1895 році написав низку статей з історії України, що не залишилося непоміченим. Так, Іван Франко 1904 року зазначав, що «ряд молодих робітників по історії України (С. Томашівський, С. Рудницький та ін.) …дали вже цінні внески для вивчення української історії…»

У тому ж році Степан Рудницький для поглиблення знань їде до Відня, де вивчає геологію, гідрографію, геоморфологію. Він стає сформованим спеціалістом. Першою його книгою стала «Нинішня географія» (1905, Львів). В 1908 році він захистив магістерську дисертацію і став доцентом кафедри географії Львівського університету. Незабаром він видає науково-популярну книгу в двох томах «Коротка географія України» (1910-1914), а ще «Начерк географічної термінології» (1908), який і досьогодні не втратив свого значення. Великої ваги надавав Рудницький вивченню морфології, польовим географічним дослідженням, 1914 року у Відні видає перший том основоположної праці німецькою мовою «Україна і українці». Другий том вийшов у 1915 році в Берліні. Наступного року Рудницький видає другу важливу працю «Розселення українців"». Ці дві праці слугували для написання фундаментальної монографії «Україна, країна і народ», яка вийшла німецькою та англійською мовами відповідно у 1916 і 1918 роках.

Ці праці Рудницького відіграли важливу роль в популяризації України як держави у світовій науці. Варто пригадати тут і другого великого українського вченого світової слави фізика Івана Пулюя, який також у цей час (1915 року) написав ґрунтовну працю «Україна і її міжнародне політичне значення». Вчені такого рівня, будучи великими патріотами, розуміли важливість донесення до світової наукової громадськості знань про Україну і її народ, адже то були часи, коли йшов переділ Європи…

Процитую деякі думки Степана Рудницького: «І стратиграфічні, і тектонічні особливості підтверджують дуже чітке визнання України як самостійної географічної одиниці серед інших країн Східної Європи…».

«Україна — це земля, суцільно заселена українцями, або як ще кажуть, українська національна (етнічна) територія… Україна, зокрема її лісостепова і лісова зони виховали український народ, що творить цілком самостійну й окремішню антропогеографічну одиницю в Східній Європі. Головні політико-географічні риси українського народу характеризують його як народ, що осів споконвіку на окраїні лісів і сусідніх лісостепів, які повільно переходили у степову зону. Там він виріс і укріпився, щоб потім розширити І свою територію вздовж рік до берегів Чорного моря. Культурні впливи, що йшли туди від середземноморського культурного круга, дали українському народові основи вищої культури й державне життя».

Ще один надто важливий висновок робить Степан Рудницький у своїх працях: «Україна — це передусім велика Європейська держава… Як держава, Україна є суб’єктом міжнародного права, а, отже, є самостійною, політичною одиницею на карті світу. Її державна територія обмежена міжнародно визнаними кордонами, які є недоторканими. В історичному процесі державотворення державна територія часто змінювалася. Але основним правилом було наближення за обрисами державної території до української національної території».

Цей висновок, на мій погляд, є надто важливим і актуальним сьогодні, коли наша незалежна українська держава вирішує питання відновлення кордонів після розпаду Радянського Союзу.

Про права українського народу на політичне самовизначення Степан Рудницький написав ще цілу низку праць під псевдонімом Левенко.

Під загрозою репресій 1919 року з боку польської окупаційної влади, Степан Рудницький залишає Львів. Він виїздить до Кам’янця-Подільського, де викладає в університеті географію. А 1920 року його запрошують у Відень викладати економічну географію в Академії світової торгівлі.

Саме тоді прогресивні українські вчені вирішили створити Український Вільний Університет. А з переведенням університету до Праги, в 1921 році, туди переїхав і Степан Рудницький — ординарним професором. Тут він викладає географію також у Вищому педагогічному інституті імені Драгоманова, читає лекції в Кардовому університеті.

Як бачимо, до Рудницького прийшло визнання. З другої половини XIX — початку XX століття для України постала проблема визначення її національної території. Найбільший внесок у її наукове розв’язання зробив Рудницький, а про ... Читать дальше »

Класик російської літератури, почесний академік по розряду красного письменства, перший з російських письменників Нобелівський лауреат, поет, прозаїк перекладач, публіцист, літературний критик Іван Олексійович Бунін уже давно завоював всесвітню славу. Його творчістю захоплювалися Т. Манн, Р. Ролан, Ф. Моріак, Р. - М. Рільке, М. Горький, К. Паустовський та інші.
І. Бунін усе життя йшов своїм шляхом, він не належав ні до одного літературного угруповання, тим більше політичної партії. Він стоїть особняком, унікальною творчою особистістю в історії російської літератури кінця ХІХ - ХХ століття.
Життя І.О. Буніна багата і трагічна, цікава і багатогранна. Бунін народився 10 жовтня (по старому стилю) 1870 року у Воронежі, куди його батьки переїхали для навчання його старших братів.
Іван Олексійович походив із древнього дворянського роду, що бере свій початок з ХV століття. Рід Буніна дуже великий і розгалужений, і історія його надзвичайно цікава. З роду Бунін вийшли такі представники російської культури і науки, як знаменитий поет, перекладач Василь Андрійович Жуковський, поетеса Ганна Петрівна Буніна, географ-мандрівник Петро Петрович Семенов - Тян-Шанський. Буніни знаходилися в спорідненні з Кіреєвськими, Шеншиними, Гротами, Воєйковими.
Дитинство Вана Буніна пройшло в глухомані, в одному з невеликих родових маєтків (хутір Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії). Початкові знання Бунін одержав від домашнього вчителя, "студента Московського університету, якогось Н. О. Ромашкова, людини... дуже талановитої - і в живописі, і в музиці, і в літературі, - згадував письменник, - ймовірно, його захоплюючі розповіді в зимові вечори... і те, що першими моїми книгами для читання були "Англійські поети" і Одіссея" Гомера, розбудили в мені пристрасть до віршування, плодом чого з'явилося трохи дитячих віршей..." Рано проявилися й артистичні здібності Буніна. Він міг одним, двома жестами передражнити чи представити когось - зі знайомих, чим приводив у захоплення оточуючих. Завдяки цим здібностям Бунін пізніше став чудовим читцем своїх творів.
10 років Ван Буніна віддали в Єлецьку гімназію. Під час навчання він живе в Єльці в родичів і на приватних квартирах.
Уперше Бунін опублікувався в 1887 році. У петербурзькій газеті "Родіна" були опубліковані вірші "Над могилою С. Я. Надсона" і "Сільський жебрак". Там же протягом цього року були надруковані ще десять віршів і розповіді "Два мандрівники" і "Нефедка". Так почалася літературна діяльність І.О. Буніна.
Восени 1889 року Бунін оселився в Орлі і почав співробітничати в редакції газети "Орловський вісник", де "був усім, чим прийдеться, - і коректором, і перекладачем, і театральним критиком...". У цей час молодий письменник жив тільки літературною працею, сильно бідував. Батьки допомогти йому не могли, тому що родина остаточно розорилася, садиба і земля в Озерцях були продані, а мати і батько стали жити нарізно, у дітей і рідних.
З кінця 1880-х років Бунін пробує свої сили в літературній критиці. Ним опубліковані статті про поета самоучка Е. І. Назарова, про Т. Г. Шевченка, талантом якого він захоплювався з юності, про Н. В. Успенськлшл, двоюрідного брата Г. І. Успенського. Пізніше з'явилися статті про поетів Е.А.Баратинському й А. М. Жемчужнікову.
Перша книга Буніна - "Вірші 1887 - 1891 р." вийшла в 1891 році в Орлі, як додаток до "Орловського вісника". Як згадує сам поет, це була книга "чисто юнацьких, надміру інтимних" віршів. Відгуки провінційної і столичної критики були в цілому співчутливі, підкуповували точність і мальовничість картин природи. Трохи пізніше вірші і розповіді молодого письменника з'являються й у "товстих" столичних журналах - "Російське багатство", "Північний вісник", "Вісник Європи". Схвально відгукнулися на нові твори Буніна письменники А.М.Жемчужников і Н.К.Михайлівський, який написав, що з Івана Олексійовича вийде "великий письменник".
У 1893 - 1894 роках Бунін зазнав впливу від величезних ідей особистості Л. Н. Толстого. Іван Олексійович відвідував колонії толстовців на Україні, вирішив зайнятися бондарним ремеслом і навіть навчився набивати обручі на бочки. Але в 1894 році в Москві відбулася зустріч Буніна з Толстим, що сам і відговорив письменника опрощуватися до кінця.
На початку 1895 року Бунін їде в Петербург, а потім у Москву. З цього часу він входить у столичне літературне середовище: знайомиться з Н.К.Михайлівським, С. Н. Кривенко, Д. В. Григоровичем, Н. Н. Златовратським, А. П. Чехов, А. І. Ертелем, К. Бальмонтом, В. Я. Брюсов, Ф.Сологубом, В. Г. Короленко, А. І. Купріним.
Особливо важливо для Буніна було знайомство і подальша дружба з Антоном Павловичем Чехов, у якого він подовгу гостює в Ялті і незабаром стає своїм у його родині.
Говорячи про творчість Буніна, слід особливо зазначити, що він був блискучим перекладачем. У 1896 році вийшов переклад Буніна поеми американського письменника Г. У. Лонгфелло "Пісня про Гайавата". Цей переклад неодноразово перевидавався, і протягом багатьох років поет вносив у текст перекладу виправлення й уточнення. "Я всюди намагався, - писав у передмові перекладач, - триматися можливо, ближче до оригіналу, зберегти простоту і музичність мови, порівняння й епітети, характерні повторення слів і навіть, по можливості, число і розташування віршів".
Перша книга розповідей Буніна "На край світу" вийшла в 1897 році "серед майже одностайних похвал". У 1898 році виходить віршований збірник "Під відкритим небом". Ці книги, поряд з перекладом поеми Г. Лонгфелло, принесли Буніну популярність у літературній Росії.
На початку 1901 року у видавництві "Скорпіон" у Москві вийшов збірник віршів Буніна "Листопад" - результат недовгого співробітництва письменника із символістами. Відгуки критики були неоднозначні. Але в 1903 році збірник "Листопад" і переклад "Пісня про Гайавата" були визнані гідними Пушкінської премії Російської Академії наук.
Поезія І. Буніна завоювала особливе місце в історії російської літератури завдяки багатьом, тільки їй властивим перевагам. Співак російської природи, майстер філософської і любовної лірики, Бунін продовжував класичні традиції, відкриваючи незвідані можливості "традиційного" вірша. Бунін активно розвивав досягнення золотого століття" російської поезії, ніколи не відриваючись від національного ґрунту, залишаючись росіянином, самобутнім поетом.
На початку творчості для бунінської поезії найбільш характерна пейзажна лірика, що володіє дивною конкретністю, точністю позначень. З 1900-х років поет звертається до лірики філософської. Буніна цікавить як вітчизняна історія з її легендами, казками, переказами, так і джерела зниклих цивілізацій, древній Схід, антична Греція, раннє християнство.
З початку 1900-х років починається співробітництво Буніна з видавництвом "Знання", що привело до більш близьких відносин Івана Олексійовича з А. М. Горьким, який керував цим видавництвом.
Восени 1909 року Буніну присуджена друга Пушкінська премія за книгу "Вірша 1903 - 1906", а також за переклад драми Байрона "Каїн" і книги Лонгфелло "Із золотої легенди". У тому ж 1909 році Бунін обраний почесним академіком Російської Академії наук по розряду красного письменства. У цей час Іван Олексійович посилено працює над своєю першою великою повістю - "Село", що принесла автору ще велику популярність і з'явилася цілою подією в літературному світі Росії. Навколо повести розгорілися запеклі суперечки, в основному обговорювалася об'єктивність і правдивість цього твору. А.М.Горький так відгукнувся про повість: "Так глибоко, так історично село ніхто не брав".
У грудні 1911 року на Кіпрі Бунін закінчив повість "Суходіл", присвячену темі вимирання дворянських садиб і засновану на автобіографічному матеріалі. Повість мала величезний успіх у читачів і літературної критики.
Незважаючи на громадянські заворушення в Петербурзі в 1915 році виходить у видавництві А. Ф. Маркса "Повне зібрання творів" Буніна в шести томах. Як писав автор, туди "входить усе, що я вважаю більш-менш гідним друку".
Січень і лютий 1917 року Бунін жив у Москві. Лютневу революцію і триваючу першу світову війну письменник сприймав як страшні ознаки всеросійської катастрофи. Літо й осінь 1917 року Бунін провів у селі, увесь час, витрачаючи на читання газет, і спостерігав наростаючу хвилю революційних подій. 23 жовтня Іван Олексійович із дружиною виїхав у Москву.
Жовтневу революцію Бунін не прийняв рішуче і категорично. Він відкидав усяку насильницьку спробу перешикувати людське суспільство, оцінивши події жовтня 1917 року як "криваве божевілля" і "повальне божевілля". Спостереження письменника післяреволюційного часу знайшли відображення в його щоденнику 1918 - 1919 років "Окаянні дні". Це яскравий, правдивий, гострий і влучний публіцистичний твір, пронизаний лютим неприйняттям революції. У цій книзі видна невимовна біль за Росію і гіркі пророцтва, виражені ... Читать дальше »

ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЯ М.ШАШКЕВИЧА
Мав коротке але плідне життя. За 32 прожиті роки Маркіян Шашкевич визначився на Західній Україні як перший народний поет, прозаїк, публіцист і перекладач, автор першої книжки українською мовою "Русалка Дністровая”.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім?ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівські та Бережанській гімназіях.
З 1829 року юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. Але офіційна традиційна наука не цікавила його. Я. Головацький згадував пізніше: "Він все тужив за чимось, чого в школах не вчили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях”.
У гімназійний період Маркіян Шашкевич почав писати вірші.
21 лютого 1831 року Шашкевича було виключено з семінарії за порушення семінарського режиму й "вільнодумство”. Розгніваний батько вімовився від сина. Тому Маркіян залишити у Львові в дядька по матері Захара Авдиковського.
У ці роки Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов?янських культур, знайомиться з "Енеїдою” І. Котляревського, граматикою О. Павловського, зі збіркою народних пісень М. Максимовича.
1833 року помер батько Шашкевича, і тому треба було дбати про сім?ю. Він знову поступив у Львівську семінарію і по закінченні її (1838) став попом на селі.
Шашкевич очолив гурток прогресивної молоді "руська трійця”, який виступив на захист української літератури, проти ополячування населення Галичини. 1834 року гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію.
На літературну ниву Шашкевич вступив 1835 року, надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І "Голос галичан”. Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура Шашкевича "Азбука і абецадло”. Це була відповідь українського патріота на намагання української шляхти й клерикалів ввести в українську мову й літературну польську абетку.
Дбаючи про розвиток народної освіти поводир "Руської трійці” склав 1836 року першу "Читанку” українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року "Читанку” видав у Львові Яків Головацький і від тоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.
1837 року здійснилася заповітна мрія Шашкевичивого гуртка: в Будимі (Будапешт) з?явилася "Русалка Дністровая” – перша книга народною українською мовою в Галичині.
Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров?я Шашкевича (з студентських років він хворів на сухоти). 1842 року поет пербрався до Новосілок Новиомилятинського району й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втратив зір і слух, паралізований він ще кілька місців страждав. 7 червня 1843 року Маркіян Шашкевич помер.
Для нащадків не збереглося жодного прижиттєвого портрета Маркіяна Шашкевича. Його усний портрет подає Микола Устинович: "Шашкевич був середнього росту, тонкою будови і м?ягеньких рис лиця. Синє і сумнеє око., юно русе волосся і ніжність постави надали його подобі щось дівочого. Високе його чоло було уже в молоді роки пописане плужком глибоких думок... На лиці одбивалась якась-то тужливість і терпіння...”
Художня спадщина Маркіяна Шашкевича невелика: три десятки поезій, романтичне оповідання "Олена” та переспіви та й переклади із староруської, чеської, польської і сербської мов. В особі Шашкевича в українську літературу ввійшов талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високою культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості – заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури.
Маркіян Шашкевич справедливо вважався одним із основоположників громадянської лірики в українській літературі. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.
Під керівництвом Шашкевича гуртківці взялися за творення в Галичині нового письменства. 1833 року вони впорядкували рукописну збірку "Син Русі”, котра збереглася до наших днів. Складена вона головним чином з поетичних творів учасників гуртка. Треба гадати, що М. Дашкевич не готував цю збірку до друку, а розцінював її як перевірку — чи є з ким братися за велике діло.
У збірці виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного відродження.
Прямим продовженням вірша «До синів Русі» є мініатюра М. Шашкевича «Слово до чтителей русского язика»:
Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас -не спиняє,—
Разом к світлу, други жваві!
Друга збірка Шашкевичевого гуртка — альманах «Зоря» (1834) — фольклорно-літературна. Рукопис «Зорі» не зберігся. Проте відомо, що збірка відкривалася портретом Богдана Хмельницького та нарисом М. Шашкевича про видатного полководця. До неї входили також вірші членів «Руської трійці».
Цензор заборонив друкувати «Зорю».
Згодом частина матеріалів із цієї збірки потрапила до «Русалки Дністрової». Все- ж «Зоря», на думку дослідників, була за змістом набагато сміливішою, ніж «Русалка...».
Після заборони «Зорі» члени «трійці», зазнали переслідувань, за ними було встановлено поліційний нагляд. Тому за підготовку нової збірки М. Шашкевич і його друзі взялися лише тоді, коли трапилася нагода обминути віденську та львівську цензури. У 1836 році члени гуртка підготували згадану «Русалку Дністровую».
Тут 1837 року і вийшла «Русалка Дністровая» — третя збірка «Руської трійці»."Ця книга, за словами І. Франка, «...хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була свого часу явищем наскрізь революційним...»
Збірку радо зустріли прогресивні діячі слов'янства і високо оцінили її. «Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового, демократичного письменства.
М. Шашкевич перший, а за ним І. Вагилевич та Я. Головацький почали збирати народні пісні. Шашкевич робив це переважно В рідному Підлиссі та в сусідньому селі Княжому. За час навчання в гімназії, а потім за семінарські роки в нього набралося більше десятка зошитів із пісенним фольклором.
Ми не випадково торкнулися діяльності М. Шашкевича як фольклориста у контексті розмови про його поетичну спадщину, бо вів як поет виростає з народної пісні. У поезіях «Туга», «Вірна», «Розпука», «До милої», «Над Бугом» та інших, немовби написаних «на мелодію», багато пісенних образів і прийомів. Під віршем «Хмельницького обступление Львова» так і зазначено: «Строям народної пісні». Народною піснею стала лірична поезія М. Шашкевича «Веснівка».
М. Шашкевич був тонким ліриком і полюбляв малі поетичні форми. Єдиний його задум написати поему, яка мала називатись «Перекинчик бісурманський», залишився незавершеним. Був написаний тільки початок — три «пісеньки» про старого бандуриста.
Спробував М. Шашкевич свої сили і в художній прозі. У «Русалці Дністровій» він опублікував романтичне оповідання «Олена», назвавши його казкою. Цей єдиний прозовий твір Шашкевича відзначається соціальною гостротою і виразним антикріпосницьким спрямуванням. Оповіданням «Олена» М. Шашкевич поклав початок опришківській темі в українській літературі. Народні месники убивають пана і його посіпак, коли ті, відбивши у молодого селянина Семена його наречену, повертаються до замку. Характерно, що І прізвище одного з головних героїв твору — Бойчук. Саме так називався побратим О. Довбуша.
Літературна творчість М. Шашкевича тривала недовго — з 1833 по 1843 рік, та й то, починаючи від 1837 року, із значними перервами. Проте в ній сучасники бачили справу всенародного значення. М. Шашкевич визначився за той час і як талановитий перекладач із сербської, чеської, польської та грецької мов. Фрагмент його переспіву «Слова о полку Ігоревім» («Плач Ярославни»), який дійшов до нас, свідчить, що поет дуже відповідально ставився до цієї пам'ятки культури. М. Шашкевич перший в українській літературі переклав «Краледвірський рукопис» В. Ганки. Неабияке значення мають також публіцистичні праці письменника.
Поетична спадщина поета — коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу.

ДІККЕНС ЧАРЛЬЗ (Dickens, Charles) (1812–1870) - один із самих
знаменитих англомовних романістів, прославлений творець яскравих
комічних характерів і соціальний критик.
Чарльз Джон Хаффам Діккенс народився 7 лютого 1812 у Лендпорте біля
Портсмута. У 1805 його батько, Джон Діккенс (1785/1786–1851), молодший
син дворецького й економки в Кру-Холле (графство Стаффордшир), одержав
посаду клерка у фінансовому керуванні морського відомства. У 1809 він
женився на Елізабет Барроу (1789–1863) і був призначений на
Портсмундську Верф. Чарльз був другим з восьми дітей. У 1816 Джон
Діккенс був направлений у Чатем (графство Кент). До 1821 у нього було
вже п'ятеро дітей. Читати Чарльза навчила мати, якийсь час він
відвідував початкову школу, з дев'яти до дванадцяти років ходив у
звичайну школу. Не по роках розвинутий, він з жадібністю прочитав усю
домашню бібліотечку дешевих видань.
У 1822 Джон Діккенс був переведений у Лондон. Батьки із шістьма дітьми в
страшному нестатку тулилися в Кемден-Тауні. Чарльз перестав ходити в
школу; йому доводилося відносити в заставу срібні ложки, розпродавати
сімейну бібліотеку, служити хлопчиком на побігеньках. У дванадцять років
він почав працювати за шість шилінгів у тиждень на фабриці вакси в
Хангерфорд-Стерз на Стренді. Він проробив там не більше чотирьох
місяців, але цей час показався йому болісною, безнадійною вічністю і
розбудив рішучість вибитися з бідності. 20 лютого 1824 його батько був
арештований за борги й відправлений у в'язницю Маршалсі. Одержавши
невелику спадщину, він розплатився з боргами і 28 травня того ж року був
звільнений. Біля двох років Чарльз відвідував приватну школу за назвою
Академія Веллінгтон-Хаус.
Працюючи молодшим клерком в одній з адвокатських контор, Чарльз почав
вивчати стенографію, готуючи себе до діяльності газетного репортера. До
листопада 1828 він став незалежним репортером суду Докторс-Коммонз. До
свого вісімнадцятиліття Діккенс одержав читацький квиток у Британський
музей і прийнявся ретельно поповнювати свої знання. На початку 1832 він
став репортером «Парламентського дзеркала»(«The Mirror of Parliament») і
«Тру сан» («The True Sun»). Двадцятилітній юнак швидко виділився серед
сотні завсідників репортерської галереї палати громад.
Любов Діккенса до дочки керуючого банком, Марії Біднелл, зміцнила його
честолюбні прагнення. Але сімейство Біднеллів не харчувало розташування
до простого репортера, батьку якого довелось сидіти в борговій в'язниці.
Після поїздки в Париж «для завершення утворення» Марія охолонула до
свого шанувальника. У плині попереднього року він почав писати
белетристичні нариси про життя і характерні типи Лондона. Перший з них
з'явився в «Манслі мегезін» («The Monthly Magazine») у грудні 1832.
Чотири наступних вийшли протягом січня – серпня 1833, причому останній
був підписаний псевдонімом Боз, прізвиськом молодшого брата Діккенса,
Мозеса. Тепер Діккенс був постійним репортером «Морнінг хронікл» («The
Morning Chronicle»), газети, що публікувала репортажі про значні події у
всій Англії. У січні 1835 Дж.Хогарт, видавець «Івнінг хронікл» («The
Evening Chronicle»), попросив Діккенса написати ряд нарисів про міське
життя. Літературні зв'язки Хогарта – його тесть Дж.Томсон був другом
Р.Бернса, а сам він – В.Скотта і його порадником у юридичних питаннях –
зробили глибоке враження на починаючого письменника. Провесною того ж
року він обручився з Кетрін Хогарт. 7 лютого 1836, до
двадцатичетирьохліття Діккенса, усі його нариси, у т.ч. трохи що не
публікувалися раніше добутків, вийшли окремим виданням за назвою Нариси
Боза (Sketches by Boz). У нарисах, найчастіше не до кінця продуманих і
трохи легковажних, уже видний талант починаючого автора; у них порушені
майже всі подальші Діккенсовские мотиви: вулиці Лондона, суди й
адвокати, в'язниці, Різдво, парламент, політики, сноби, співчуття бідним
і пригнобленим. За цією публікацією пішла пропозиція Чапмана і Холу написати повість у
двадцятьох випусках до комічних гравюр відомого карикатуриста Р.Сеймура.
Діккенс заперечив, що Записки Німрода, темою яких служили пригоди
невдачливих лондонських спортсменів, уже приїлися; замість цього він
запропонував написати про клуб диваків і настояв, щоб не він коментував
ілюстрації Сеймура, а той зробив гравюри до його текстів. Видавці
погодилися, і 2 квітня був виданий перший випуск Піквікського клубу. За
два дні до цього Чарльз і Кетрін одружилися й поселилися в холостяцькій
квартирі Діккенса. Спочатку відгуки були прохолодними, та й продаж не
обіцяв великих надій. Ще до появи другого випуску покінчив життя
самогубством Сеймур, і уся витівка виявилася під погрозою. Діккенс сам
знайшов молодого художника Х.Н.Брауна, що став відомий під псевдонімом
Фіз. Число читачів росло; до кінця видання Посмертних записок
Піквикського клуба ( що виходив з березня 1836 по листопад 1837) кожен
випуск розходився в кількості сорока тисяч екземплярів.
Посмертні записки Піквикського клуба (The Posthumous Papers of the
Pickwick Club) представляють собою заплутану комічну епопею. Її герой,
Семюел Піквік, – це безжурний Дон-Кіхот, пухкий і рум'яний, котрого
супроводжує спритний слуга Сем Уеллер, Санчо Панса з лондонського
простолюду. Вільно наступні один за іншим епізоди дозволяють Діккенсу
представити ряд сцен з життя Англії і використовувати усі види гумору –
від грубого фарсу до високої комедії, рясно приправленою сатирою. Якщо
Піквік і не має досить виражений сюжет, щоб називатися романом, то він,
безсумнівно, перевершує багато романів зачаруванням веселості і радісним
настроєм, а сюжет у ньому просліджується не гірше, ніж у багатьох інших
добутках того ж невизначеного жанру.
Діккенс відмовився від роботи в «Хронікл» і прийняв пропозицію Р.Бентлі
очолити новий щомісячник, «Альманах Бентлі». Перший номер журналу вийшов
у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини Діккенса,
Чарльза молодшого. У лютневому номері з'явилися перші розділи Олівера
Твіста (Oliver Twist; довершений у березні 1839), початого письменником,
коли Піквик був написаний лише наполовину. Ще не закінчивши Олівера,
Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nicholas Nickleby; квітень 1838 –
жовтень 1839), чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу.
У цей період він написав також лібрето комічної опери, два фарси і видав
книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді.
Від Піквіка Діккенс спустився в темний світ жаху, просліджуючи в Олівере
Твісті (1838) дорослішання сироти, – від робітничого будинку до
злочинних нетрів Лондона. Хоча огрядний містер Бамбл і навіть злодійське
кубло Фейгіна забавні, у романі переважає лиховісна, сатанинська
атмосфера. У Ніколасі Нікльбі (1839) перемішані похмурість Олівера і
сонячне світло Піквіка.
У березні 1837 Діккенс переїхав у чотириповерховий будинок по
Дауті-стріт, 48. Тут народилися його дочки Мери і Кейт, і тут же вмерла
його своячка, шістнадцятирічна Мери, до якої він був дуже прив'язаний. У
цьому будинку він уперше прийняв у себе Д.Форстера, театрального критика
газети «Екзамінер», що стали його іншому на все життя, порадником по
літературних питаннях, виконувачем духівниці і першим біографом. Завдяки
Форстеру Діккенс познайомився з Браунінгом, Теннісоном і іншими
письменниками. У листопаду 1839 Діккенс узяв під оренду терміном на
дванадцять років будинок № 1 на Девоншир-Террас. З ростом добробуту і
літературної популярності зміцнювалося і положення Діккенса в
суспільстві. У 1837 він був обраний членом клуба «Гаррик», у червні 1838
– членом знаменитого клуба «Атенеум».
Виникавше час від часу тертя з Бентлі змусили Діккенса в лютому 1839
відмовитися від роботи в «Альманасі». У наступному році всі його книги
виявилися зосереджені в руках Чапмана і Холу, при сприянні яких він
почав видавати трьохпенсовий щотижневик «Годинник Містера Хамфри», у
якому були надруковані Крамниця стародавностей (квітень 1840 – січень
1841) і Барнабі Радж (лютий – листопад 1841). Потім, змучений достатком
роботи, Діккенс припинив випуск «Годин Містера Хамфрі».
Хоча Крамниця стародавностей (The Old Curiosity Shop), вийшовши у світ,
скорила безліч сердець, сучасні читачі, не приймаючи сентиментальності
роману, вважають, що Діккенс дозволив собі надлишковий пафос в описі
безрадісних мандрівок і сумно довгої смерті маленької Нелл. Цілком удалі
гротескні елементи роману.
У січні 1842 дружини ... Читать дальше »

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор гуетонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної про-ІІІ другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діплогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», мі» видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови троїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довжен-ківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому М не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «сте-фвниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза иезрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть мо конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке шіершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити
окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, свол мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати...
Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника, А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, і в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів.

А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Ргогипгїіз», в якій прозірливо передбачено кон'юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинна в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.
Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім'я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і змін' епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідк прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжи охоронно стояв рід."«Так на роду написано» — адже це не лише про фаталісти' ну визначеність долі, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людич була обмежена в своїй свободі родовими зв'язками, але почасти й захищенаним

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчка. З'являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З'являється з н родженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуаці не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменне мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покол1 ня — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною осн вою народного буття, гарантували природний зв'язок поколінь. У цьому зв'яз" пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повіс «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхук свою доньку до морального самогубства. «Князь» Віловезької Пущі («Подоро" до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його при роду. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам'яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабощпицького. якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» словл в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, поклади ються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдаил до езопівської мови — з й натяками, багатозначними образами та свідомо поганеними», тобто закодованими й зашифрованими думками. Нін писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, міснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло І Иому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох, г її краса і художня довершеність захоплює і дивує, викликає повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Не можна без хвилювання читати на-! родні балади, легенди, перекази, поринати у світ казок, слухати героїчні думи та чарівні пісні. До кращих із них належать історичні пісні «Зажурилась Україна, що нічим прожити», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Чи не той-то хміль». Не можна без гордості й захвату читати рядки:
Од нас, козаків, од нас, юнаків,
Ні один панок не вкрився
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коні горою.
З мушкетом стане, аж серце в'яне,

А пан од жаху вмирає. Із рядків історичних пісень постають перед нами славні герої — самовіддані сини України, що серцем і шаблею боронили рідну землю, як казав М. Стельмах. Вони, ці непереможні герої, і зараз наче серед нас, бо словом безіменних авторів вони, як спалах, освітлюють душу, сколихують високі громадські почуття, наповнюють серце безмірною любов'ю до рідної землі. Ми не знаємо авторів цих історичних пісень, але низько вклоняємося їм за слово правди і пам'яті, за те святе почуття, котре вклали вони в наші душі, душі читачів цих перлин народної творчості.

Історичні пісні часто виступають як своєрідний художній історичний документ окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи іншу подію. Так, наприклад, пісні про боротьбу з турками і татарами зримо і майже з літописною дбайливістю змальовують перед нами картини лихоліття в Україні XV століття («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «За річкою вогні горять», «Ой, Морозе, Морозенку» тощо). Не менш майстерно складені пісні про боротьбу із польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими історичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Іваном Богуном, Данилом Нечаєм та іншими. Але з особливою любов'ю і повагою створили безіменні піснярі образ
Ііогдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського ипроду 1648-1654 років?

Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, той та Хмельницький, що з ляхами б'ється. Гей, поїхав Хмельницький і к Жовтому Броду, Гей, не один лях лежить головою в воду. З Історичної пісні постає наша історія. Історична пісня сповнює серце кожного українця любов'ю і гордістю, вчить нас повазі до сивої давнини. Тому, на мою думку, це — безцінний скарб, який ми мусимо зберегти і передати нащадкам. Звеличення національних героїв в українському героїчному епосі.

Сьогодні, коли наша Україна стала на шлях незалежності, ми з особливою повагою і шаною вдивляємося у постаті тих героїв, які свого часу боролися І віддавали життя за її свободу й суверенність. їх немало було в славній історії нашої країни, імена цих відважених синів рідної землі золотом вкарбовані в її пам'ять.
Український героїчний епос знайомить нас із багатьма безсмертними поста
тями захисників народу України, яка зазнавала постійних нападів ворогів:
З ажури л ась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії —
У полон забрато;
Як заняли, той погнали

До пана, до хана. Та на захист стають козаки, які обороняють рідну землю і волккевого народу; серед них — на почесному місці Богдан Хмельницький, котрому присвячено багато дум та пісень. Він оспівується народом як досвідчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що «іде ляхів сорок тисяч хорошої «роди». Адже за ним «велика потуга» — народ, що довіряє йому: А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду. Ще дві історичні постаті — Дорошенко та Сагайдачний — герої пісні «Ой на горі та женці жнуть», що змальовує картину козацьких походів початку XVII століття. Коли читаєш цю пісню, переймаєшся гордістю за історичне минуле Батьківщини, за її синів-героїв, один з яких: Веде своє військо, Веде запорізьке Хорошенько! Постать одного із керівників Коліївщини — Залізняка — оспівана народом утворі «Максим козак Залізняк». Ця пісня, одна з багатьох, присвячених цьому героєві, є продовженням народнопоетичної традиції героїчного епосу. У ній образ Залізняка уособлює могутні сили народу, його вільнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим іде на кривавий двобій і перемагає:

Та вдарили з семи гармат У середу вранці Накидали за годину Панів повні шанці... Визволення українців із турецької неволі породило великий цикл народних дум, яскравим прикладом якихє «Втеча братів із города Азова, з турецької неволі». її тема — це показ трагічної загибелі козака-українця через потурання його братами народної моралі. Сила народного таланту створила три різних образи наших полонених співвітчизників, але, виділяючи з-поміж них молодшого брата за його людяність і хоробрість, народ славить його як героя:
І вже його слава не вмре, не поляже,
Буде слава поміж царями,
Поміж панами,
Поміж православними християнами.

Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать і легенди («Як Сірко переміг татар»), і балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («Яйце-райце», «Іван — мужичий син»). Безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним із найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу.

Це війни і повстання, цесльози і перемоги, це «тихі води, ясні зорі» і буруни біля Дніпрових порогів, це незламнісь Байди і крилаті козацькі «чайки» серед хвиль розбурханого моря, буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок у неволі, це ненависть і любов, вірність і зрада — це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь світ.
Слухаю дзвін бандури чи кобзи, слухаю пісні-думи моєї України — і перед очима постають картини.
Спокійно коливається ковила у степу, та раптом — пил, крики, свист тг тарського аркана. Палають хати, чути стогін, зойки...
Не раз таке траплялося в Україні. Тоді на захист свого краю виступали к-ки. Про це — у піснях і думах:
Бились з ранку козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А татар — утроє...
(«Ой, Морозе, Морозенку»)

Ось стоїть він перед нашими очима, як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатні загинути за рідний край. Стоїть на Савур-могилі з раною у грудях (вороги в нього «живцем серце виривали») і прощається з Україною.
Та не тільки турки і татари лізли на родючі українські землі, як сарана, приходили і польські магнати. І знов на боротьбу вставали лидарі-козаки. Перебийте «лядськую славу загнав під лаву». Богдан Хмельницький... Погляньмо: Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду. Гей, не один лях лежить головою в воду.

(«Гей, не той то хміль») Та були і поразки. І панували в Україні польські та литовські поневолювачі. Тоді козаки ставали гайдамаками, брали до рук свячені ножі. Ой ви, ляшки, та недовірки, Годі ж панувати, Гей, недалеко іде Гонта,

Гиори з розвитку мовлення 8 клас 189
Дась він вам ззняки.
(«Ой наварили ляхи пива») Поруч з ним — його найближчий друг Максим Залізняк. Отак Максим Залізняк
Із панами бився І за те він: слави Гарной залучився.
(«Максим козак Залізняк») Століттями точилася боротьба. Б народних піснях ми знаходимо метафоричні картини:
Чорв а рі л л я зорана
І кулями засіяна, гей, гей!

(«Чорна рілля зорана»)

Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькі лицарі — більш ніхто. Люди, що найбільше в світі люблять Україну, готові за неї життя віддати, навіть після смерті хотіли б залишитися в її пам'яті. Ніякі тортури не можуть «мусити козака зрадити рідну землю і віру християнську. В Царградх висить «за гик ребром зачеплений» Байда та стріляє в турецького царя. «Ото ж тобі, царю, іів Вайдину кару», — закінчує «Пісню про Байду» сивий кобзар.
А ось закований у кайдани невільник Самійло Кішка говорить ляхові Бутурлаку:
Бодай же ти того не діждав, Щоб я віру християнську під нозі топтав! («Самійло Кішка») А коли Ьтраплялася зрада, то вола безжально каралася. Як колись Тарас Вульба, дає благословіння на покарання свого сина Сави старий героїчний ко-іак Чалий («Ой був в Січі старий козак»).
Героїчно гине у Варшаві посаджений на палю Гордій Чурай («Орлику Чу-ряк»), відважно воює козак Нечай («Ой, з-за гори високої»). Оспівують пісні та думи героїзм та лицарство відомих історичних осіб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сірка, Палія та інших — і маловідомих козаків.
І майже завжди це «вільні ігтахи», для яких «степ широкий» — «сват», «шабля й люлька —- вся родина, сивий коник» — «брат» («Там Де Ятрань круто п'ється»). Такий і козак Голота, що полем гуляє «ні города, ні села не займає», але на підступність татарина дає гідну відсіч. Як міфічний Антей, він черпає сили у рідній землі.

Козаки вміли і пити-гуляти, і воювати. Жили за принципом: «як бити, то бити, як пити, то пити». І часом необачними бували, як козак Нечай, що ...поставив... Три сторожі в місті, А сам пішов до кумоньки Щуку-рибу Зети. Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися і з матір'ю, і з жінкою. Але й теплоти душевної не позбавлені ці нещадні до ворогів лицарі. Ось як зворушливо прощається із земляками козак, що їде з України («Ой гай, мати»):
Виїжджавши, шапку знявши, Низенько вклонився: «Ой прощайте, слобожани, Може з ким сварився». ...Замислююся над долею України та її лицарів. Заплющую очі і знову бачу вечірнє небо, яскраві зорі, Дніпрові пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:
Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію, Наш батю, полковнику чигиринський.
Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,
А неприятеля під нозі топтали!

(«Хмельницький і Барабаш») Співає кобзар і про військо Запорозьке, що «як мак процвітає», але, на жаль, ' і про те, як Січ руйнували. Думаю: це ж і мої предки, якась крапелька їхньої крові і в моїх жилах. І повторюю вірші Василя Симоненка: Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде.
Відображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва у народних думах та піснях
Хвилюється золоте збіжжя колосистого моря під високим склепінням блакитного неба, хлюпочуть повноводні ріки в зеленому вінку кучерявих верб, медами пахнуть буйні трави, великий шум іде тінистими дібровами... Та кож-; на п'ядь цієї квітучої землі щедро полита кров'ю, засіяна кістками, скроплена дрібними росами-сльозами. Із давніх-давен заздрісні сусіди посягали на дивовижну красу цього замріяного краю. І вставали на захист рідної неньки Ук-' раїни могутні богатирі-герої, що їх зібрала під своїми малиновими прапорами Запорозька Січ. Відчайдушно хоробрі, завзяті та дужі, вони, не шкодуючи сил; і самого життя, невтомно воювали зі своїми одвічними ворогами: то татарами;. й турками, то ляхами-католиками. Скільки їх полягло на кривавих полях битв І загубилися б ті славні подвиги патріотів на далеких шляхах історії, якби н увічнив їх народ український у своїх безсмертних думах та піснях.

Ось перед нами яскрави представник славного лицарства — козак Голота. Зневаживши «шати дорогії»; байдужий до всякого зовнішнього блиску, він сповнений гідності захисника Вітчизни. Сам-один розгулює полем килиїмським і «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота», бо певний своєї козацької відваги. Хіба під силу здолати та-, кого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не міг зрівнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбністю. Тривалий час пробув у турецькій неволі Самійло Кішка, але зберіг відданість рідній землі й вірі християнській. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собі хрест, щоб заслужити милість Алкана-паші:

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати, А буду в землі козацькій голову християнську покладати,
рішуче відповідає боягузу і зраднику безстрашний гетьман. Гідно витримавши тяжкі випробування, Самійло Кішка здобуває собі та побратимам омріяну волю й повертається до рідних берегів Дніпра — Славути.

Дума «Іван Богун» змальовує іншого народного героя, який теж потрапив у скрутне становище. Обороняючи Вінницю від польських шляхтичів та турків, він мужньо витримує облогу міста і, дочекавшись загонів Богдана Хмельницького, розбиває ворога. Такими відважними, волелюбними й нездоланними закарбовані улюблені герої в українських думах — Цьому своєрідному фольклорному жанрі, якого не зустрінеш більше ніде.
Своїм змістом думи подібні до історичних пісень, які теж зображують тяжкий шлях нашої Вітчизни у боротьбі з чужинцями. Тут ті ж герої — переважно відчайдушне й безстрашне запорозьке козацтво. Ось легендарний Байда, мужній і нескорений козацький гетьман, що не піддався на спокуси влади й багатства. Адже найбільше багатство — то вогонь його душі, що палає любов'ю
до рідної землі. Та любов додає йому сили й снаги, допомагає гідно витримати жорстокі тортури й мученицьку смерть. В уяві народу Байда — казковий богатир, здатний не тільки з честю вистояти в моральному двобої з ворогом, її й помітитися за народні кривди.
До улюблених героїв нашого народу належить і славний гетьман Богдан X мельннцький, возвеличений у багатьох думах та піснях:

Чи не той то хміль,
Що коло тинів в'ється?..
Ой той то Хмельницький,

Що 8 ляхами б'ється. Хмельницький виступив на історичному терені, щоб захистити уярмлений І знедолений український народ. Він правив Україною так, як самостійний, не-яалежний від чужинців володар. За це народ і прославив мудрого гетьмана та його сподвижників у піснях «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Ой з-за гори чорна хмара» і в багатьох інших.
Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки
Та заберімося в боки!
Загнали панів геть аж за Віслу,

Не вернуться і в три роки. Проте не завжди народ оспівував лише перемоги козацтва. Усього бувало » нашій історії, нерідко траплялися поразки і смерть героїв. Сумним плачем за полеглим відважним лицарем звучить пісня «Ой Морозе, Морозенку». Нерівними були сили в цій жорстокій битві з ворогом, та «ні один козак не здався живим у неволю». Може, саме тому й вирвали татари хоробре Морозенкове серце, що її ньому жила його люба Україна? її дорогий образ освітлює останні хвилини життя героя:
Поставили Морозенка
На Савур-могилу:
«Дивись тепер, Морозенку,
На свою Україну». Та все ж крізь плач і стогін звучить у народних піснях свята надія на відродження рідної Вітчизни:
А ми ж тую червону калину,
Гей, гей, та піднімемо;
А ми ж свою славну Україну,
Гей, гей, та розвеселимо!
И, Ті пісні та думи вже цілі століття живуть на українській землі, бентежачи ші нащадків славного козацтва.

У них оживають трагічні й героїчні сторінки нашої історії. Гордістю сповнюється серце українця, що веде свій рід від такого міцного кореня. А може, пече душу й сором за власну жалюгідність? Може, час уже замислитися: чиїх батьків ми діти? Хіба такими безпорадними уявляли нас славні предки? Чи в надійних руках сучасне і майбутнє страдниці України? Задумайся над цим, дорогий мій сучаснику!