Серед усiх чудес свiту найбiльше чудо - це людина i кохання. Якби запитали людину, чи згодна вона прожити життя, не пiзнавши цього почуття, я думаю, бажаючих би не було. I навiть якби запропонували вибрати щось одне серед таких цiнностей, як грошi, влада, слава i кохання, то переважна бiльшiсть вибрала б останнє.

Так що ж це таке - кохання? З цього приводу є багато думок i визначень. Звичайно це стан душi людини. Але це стан такої сили потрясiння, захвату, захоплення, екстазу, який змiнює людину фiзично i духовно.

Але не всiм людям вiд природи дано кохати. Дехто проживає життя, так i не пiзнавши сили цього надзвичайного почуття, почуття, якого не купиш нi за якi грошi. Воно або є, або його немає, i примусити себе кохати нiхто не може. Кохання не можна запланувати, воно не буває з примусу. Це надзвичайно тонке почуття, яке може зруйнувати необережне слово, погляд. Воно вривається в життя раптово, навiть коли не чекаєш, навiть коли це тобi не потрiбно. Це як мана, як раптове оп'янiння. З приходом кохання життя набирає сенсу, повноти, з людиною вiдбуваються метаморфози: вона спiває, хоче слухати поезiю, починає малювати, писати твори, музику, починає по-iншому бачити небо, квiти, зелень. Людина нiби в оп'янiннi, емоцiї переважають над розумом. Кохання - це робота серця, емоцiй, духу.

Дуже часто кохання буває одностороннiм, i тодi воно перетворюєть ся на муку, причому ця мука теж найчастiше буває надзвичайної сили. У коханнi налито не лише меду, а й отрути. Цiкаво, що кохання нiби проходить кiлька етапiв, найчастiше три. Спочатку це платонiчне замилування, романтика, квiти, музика. Пiзнiше - пристрасть, а потiм - довiра, прив'язанiсть, спорiдненiсть душ. Люди стають iнколи рiднiшими нiж брати i сестри по кровi.

Звичайно, кожен мрiє про красиве кохання, романтичне, єдине i неповторне. Та не всi розумiють, що воно не приходить саме собою, що потрiбна ще й велика робота душi i серця. Кохання - це велика сила i натхнення, якi рухають таланти, пробуджують здiбностi. Яке буде у людини кохання - залежить вiд культури, вiд виховання, вiд характеру. Дуже б хотiлося, щоб кожна людина пережила це надзвичайне почуття, бо коли люди щасливi, тодi держава сильна.

Ми просто йшли: у нас нема
Зерна неправди за собою.
( Т. Шевченко)

У житті суспільств та держав конституції відіграють особливу роль. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У стародавньому Римі саме так називали постанови імператора.

Конституція є основним правовим актом держави — основним Законом, законом над законами, фундаментом розвитку соціальних та політичних відносин, гарантом забезпечення прав та свобод людини та громадянина.

Але що таке Конституція для кожного з нас? Це — шлях у цивілізований світ. Шлях цей не був усипаний трояндами, він був довгим та тернистим.

Україні завжди був притаманний демократичний республіканський устрій (його успадкували від народної ментальності державні структури війська Запорозького та Гетьманщини). Такий устрій крив у собі неабиякі можливості для саморозвитку нації. У Конституції, розробленої ще за гетьмана Пилипа Орлика, демократія була основним принципом. І хоча ця Конституція не була втілена в життя, не набула сили Закону, вона є унікальним історичним документом, цінною пам'яткою правової культури України.

Боротьба нашого народу за свої права, за права нації була штучно припинена жорстоким гнобленням царизму на довгі часи. Не маючи власної державності, Україна не мала й Конституції. Вона з'явилася тільки за часів УНР 1918 року.

І от, нарешті, нова віха в українській історії — 28 червня 1996 року о 9.30 ранку після двох діб безперервної та напруженої праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави (до речі, Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію).

Нехай знають на всім світі,
Як ми погибали
І, гинучи, свою правду
Кров'ю записали.
(П. Куліш)

Але кожна людина хоче, щоб її рідна країна піклувалася про неї та забезпечувала не тільки законодавчою базою, але і функціонуванням цієї бази у реальному, повсякденному житті.

Період, у який ми живемо, є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Немає більше перепон для розвитку науки культури, мистецтва (а я вважаю, що саме рівень цих показників демонструє рівень держави в цілому і тому є надзвичайно важливим не дати українській культурі занепасти). Наша країна перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує.

Конституція України гарантує кожному громадянину здобуття безплатної середньої і вищої освіти. Для мене це є актуальним, тому що цього року я вступаю до вузу, а більшість з них перейшли на платне навчання і потрапити туди можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина, — забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з різнобічними знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх галузях життя.

Від своєї держави я хочу дістати можливість йти обраним шляхом, стати висококваліфікованим спеціалістом та працювати в її інтересах.

Німецький поет Г. Гайне сказав: «Кожна людина — це неповторний світ. Під кожною могильною плитою — світова історія». Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.

Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір.

Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об'єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами.

Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.

Якщо сучасна людина знає легенди та історію народів, які давно щезли, їх закони, філософію та науку, якщо твори античних письменників дійшли до нащадків та стали початком, витоком європейських літератур, то відбулося це тільки тому, що слово усне перетворилося на Письменне Слово. Воно викарбувало людську пам'ять і пронесло те, що пам'ять зберегла, крізь час.

Пожежі та потопи, землетруси та війни, виверження вулканів, які поглинули міста та квітнучі провінції, зміна формацій і релігій, нашестя варварів, релігійний та політичний фанатизм винищували книгу. Але знищити її не змогли.

Значить, є у книзі те, що не дає їй загинути, є та магічна сила слова, яка переживає тисячоліття.

Про це замислювались та писали у всі часи. Це і зараз цікавить і письменників, і читачів.

Сократ був проти Записаного Слова, але ніколи не дійшли б до нас думки Сократа, якби їх не записали його учні. «Ліками від людської немочі» назвав письменник Іоанн Солсберійський багато століть потому книги.

За більш ніж дві тисячі років, які пройшли з часів Сократа та Платона до наших днів, від рукописних сувоїв до напечатаних у друкарні книжок, змінювалось, звісно, і ставлення до книги, розуміння її місця у житті, її соціальної, духовної, естетичної та філософської ролі.

Воно й не могло бути однаковим, наприклад у Афінах за часів Платона, де, хоча й було багато освічених людей, які зналися на науці та мистецтві, основною формою здобуття знань було усне спілкування, та в елінистичну епоху, коли книга стала необхідним джерелом здобуття знань про світ, який розширився (проникнення греків далеко на Схід). Ця історична потреба у книзі і породила безліч книг. Виникли неперевершені центри науки та культури— Александрійська та Пергамська бібліотеки. Александрія стала науковим та видавничим центром, де книгу досліджували, вивчали, звідки переписані книги розповсюдились усім цивілізованим світом.

У Даньому Римі, наприклад, у II—І століття до н.е. книгозбирання було розповсюдженим захопленням, у самому Римі та в інших містах з'явилась безліч бібліотек {власних та публічних), у часи ж раннього середньовіччя християнство знищувало античну літературу як «язичницьку». Але для письменників, які жили у різні часи, книга завжди була мудрістю людства, літописом цивілізації, вона увічнювала діяння людей, давала нащадкам знання та художній досвід попередніх поколінь.

Книги — кораблі думки, які мандрують хвилями часу і бережно несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління. (Ф. Бекон)

Книги з давніх-давен і до сьогодні дарують безліч прекрасних вражень справжнім поціновувачам, але існують люди, для яких книжки — це тільки красиві палітурки, які прикрашають оселю. Петрарка вважав збирання книжок «не заради їх справжньої цінності, а заради корисливості» за небезпечне лихо.

Книга — це невичерпне багатство, вона допомагає наочно уявити собі живий світ людей, які жили тисячу або дві тисячі років тому, світ дуже далекий, але, водночас, у чомусь і близький нам духовно.

Книга — це скарбниця знань, яка містить духовні надбання багатьох попередніх поколінь. У моєму житті книга завжди посідала важливе місце. Я пам'ятаю враження раннього дитинства, коли я познайомився зі своїми першими книжками — українськими казками — які мені читала мама. Згодом, навчившись читати, я відкрив для себе захоплюючий та дивовижний світ, який дарують нам книги. Які це прекрасні відчуття — розгорнувши милі сторінки, поринути у світ, який створив письменник своєю майстерністю, слідкувати за життям улюблених персонажів, вболіваючи за них та майже зливаючись з ними.

Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
(І. Франко)

Коло моїх читацьких інтересів досить широке, але найщиріший відгук у моїй душі мають твори українських письменників. Вразив мене роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який змусив замислитися над долею людини і тим, що її визначає: соціальні умови або генна спадковість? Чи людина сама формує свій характер і творить власну долю? Досить неоднозначний образ змальовано авторами: Чіпка, який із невтомою шукача правди перетворився на страшного злочинця. Після довгих міркувань я дійшов висновку, що думки і вчинки Чіпки можна зрозуміти та пояснити, але не можна виправдати, тому що жодна людина не має права здійснювати таким чином «самосуд». Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки і будувати своє життя, і тоді не потрібно буде шукати собі виправдовування.

Також захопила мене повість О. Кобилянської «Земля». Прочитавши її, стає зрозуміло, що кожною людиною володіє якесь почуття. У когось домінує жадоба до грошей, у когось — кохання, у когось — жорстокість. Для селянина XIX століття — той час, який змальовує Ольга Кобилянська у повісті — головним у житті є земля. Все його існування — гірка і тяжка праця, яка забирала силу, молодість, здоров'я, навіть саме життя. Земля, в уяві селянина, була живою істотою, в якій — все його життя. Страшно стає, коли розумієш, що так жили твої пращури...

Однією з улюблених моїх письменниць є Леся Українка. Причому вражає не тільки багата спадщина письменниці, а і її життя. Письменниця прожила коротке — 42 роки — життя, та встигла зробити багато, її талант розкрився в усіх різновидах літературної праці — поезії, драматургії, прозі, літературній критиці, фольклористиці, перекладах. Одночасно Леся Українка була громадським діячем, свою працю пов'язувала з визвольним рухом.

Приваблює і сама постать поетеси як людська особистість. Це була людина виняткової чесності і принциповості, правдивості й душевної краси. Та найбільше вражає феномен людської стійкості: людина, яка довго і важко хворіла, була прикута хворобою до ліжка, не здалася, а створювала такі шедеври, як «Лісова пісня», які прожили набагато довше, ніж сама письменниця, та продовжують вражати її нащадків. І це не дивно: свій цвіт душі вилила Леся Українка у «Лісовій пісні».

Основний конфлікт драми підпорядковано змаганню за щасливе життя, за високе в людині, яка б могла «своїм життям до себе дорівнятись». Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і тупа буденщина зіткнулись у цій драмі, яка закликає зберегти в серці «те, що не вмирає». «Лісова пісня» закінчується переможним співом кохання, усміхом щастя серед зими. Прощальний монолог Мавки пройнято життєствердною думкою про вічність буття, невмирущу силу і спадкоємність духовних цінностей, красу і велич людини.

І це прекрасно, що існують письменники, які своїми чудовими творами змушують людину замислюватись про життя та своє місце у ньому, дарують поживу для розуму та насолоду для душі.

Якось у нашому дуже серйозному товаристві, яке щодня збиралося в пісочниці з синіми або червоними відерками і відповідного ж кольору лопатками, зайшла розмова про те, хто ким хоче стати в майбутньому. Ну, звичайно, багато було міркувань: хто — вчителем, хто — інженером, хто — моделлю, хто— пожежником тощо.

Кожний із присутніх намагався довести, що кращої професії, ніж ним обрана, й не може бути. Ми всі кричали, обсипалися піском, якщо з чимось не погоджувались. Та ось настала моя черга виступати.

— Я обов'язково стану ветеринаром! — із гордістю заявив я.

Усі почали сміятися. Спершу тому, що не знали, що то воно таке «ветеринар», бо найстаршому учаснику було 6 років. А потім — просто від здивування. Та мені було все одно. Бо я тварин любив більше, ніж чотирирічну Настусю з другого поверху. Крім того, вдома я зібрав майже весь зоопарк, через що не раз доводилося вислуховувати скарги та погрози від тата з мамою.

Тож я хочу лікувати тварин, адже вони хворіють так само, як і люди. Але людям легше: вони можуть пожалітися лікареві, а черепашка чи мишка, чи папуга, чи котик, чи собака — що можуть зробити? Як повідомити свого хазяїна про хворобу? Наприклад, лісові звірята самі собі лікарі: знайдуть травичку, грибочок, ягідку — підлікуються. А домашні потребують особливого медичного догляду. Я буду перев'язувати ранки, виписувати мікстури та вітаміни, капатиму в маленькі пташині дзьобики ліки.

Коли мені було п'ять років, я хотіла стати лікарем. У шість я вперше подивилася фільм «Д'Артаньян і три мушкетери» і «захворіла» кіно, вирішила стати акторкою і грати не гірше Ірини Алфьорової... Так я почала «змінювати» професії. Я «була» шофером, перукарем, перекладачкою з англійської мови, археологом, капітаном далекого плавання і багато ким ще.

Зараз діти обирають інші професії. Дівчатка мріють стати топ-моделями, хлопчики — футболістами, охоронцями або... програмістами.

Якось моя мама сказала мені: «Не розумію я цю молодь! От ми хотіли в дитинстві стати льотчиками, космонавтами... А ви? Ну чим іміджмейкер кращий від льотчика?» Я відповіла: «Не знаю. А чим льотчик кращий за іміджмейкера?» Мама промовчала.

Усі професії потрібні та важливі, — я це пам'ятаю з дитинства. Хіба не так? «Хочеш бути вчителем, коли виростеш?» — запитала я в племінника. «А в мене тоді «джип» буде?» — простодушно поцікавилося маля. Що я могла йому відповісти? Пояснити, що є професії престижні і непрестижні, що професія вчителя зараз, на жаль, переживає не кращі часи? Тоді він, логічно мисляча дитина, скаже: «Навіщо ж мені бути вчителем?» І буде по-своєму правий. Навіщо заробляти мало, якщо можна заробляти багато?

Але в будь-якій, навіть у найпрестижнішій, професії є свої хиби, спокуси, загалом, — мінуси. Що одержують люди, які піднялися високо кар'єрними сходами, які йшли «напролом»? Влада, гроші і постійний страх їх утратити. «Яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі своїй зашкодить?»— говориться в Біблії. З цією істиною неможливо сперечатися. Я гадаю, що всі професії, всяка робота гарна. Тільки обіймати високі посади повинні порядні люди, якщо таке, звичайно, можливо...

Пiсля шкiльних рокiв ми станемо на порозi самостiйного життя. Настане час визначити свої уподобання й обрати одну з дорiг, на якiй би можна було б якнайповнiше себе реалiзувати.

Нелегко обирати фах. На сьогоднi налiчується близько чотирьох тисяч рiзноманiтних професiй. А треба обрати ту, яка приносила б людинi задоволення вiд працi i користь людям.

Я б хотiла присвятити своє життя людям: хочу стати лiкарем. Чому? Тому, що найбiльше диво i найдорожчий скарб у свiтi - це життя людини. Оберiгати здоров'я i життя людей - найблагороднiша справа.

Професiя лiкаря - одна з найдавнiших професiй на землi. Ще змалку пам'ятаю доброзичливих, лагiдних людей у бiлих халатах, що приходили менi на допомогу, коли я хворiла. Професiя лiкаря потребує пос-тiйного вдосконалення, великих знань, високої майстерностi; бо кожен час має свої "хвороби вiку". I, на жаль, цим хворобам немає кiнця.

Колись лiкарi навiть мрiяти не могли про пересадження певних органiв, а сьогоднi - це реальнiсть. Але, на жаль, людство зараз має такi хвороби, як СНIД i невiдомi екологiчнi захворювання. I знову лiкарi борються за здоров'я i життя людей.

Не останню роль у моєму виборi професiї вiдiграли лiтература та кiно. Лiкарi, медичнi сестри, санiтари перш за все турбувалися про життя iнших людей, виявляючи при цьому свою безстрашнiсть, мужнiсть, вмiння приймати правильнi професiйнi рiшення. Де ллється кров i гинуть люди, там першими на допомогу приходять медики.

Вiйни, екологiчнi та природнi катастрофи, аварiї несуть людям бiль, горе, смерть. Оперативна своєчасна допомога медикiв рятує життя людей, що потрапили в бiду.

У роздумах про своє майбутнє я звертаюсь саме до таких особистос тей, що раз i назавжди присягнулися словами клятви Гiпократа i не зрадили її, прагнули кожен мiрою своїх можливостей служити найгуманнiшiй справi на землi. Я прагну стати лiкарем, бо хочу турбуватися про здоров'я людей, продовжувати їхнiй вiк, вчасно рятувати їм життя, надаючи їм професiйну медичну допомогу.

Липневого ранку, коли сонце тільки-но зажевріло на сході, свої маленькі зелені голівки до нього повернули соняшники.

Рожевий прозорий схід все більше і більше розпалювався, червоно-багряне сонце сходило над обрієм. Слідом за сонцем, стежачи за його рухом на небосхилі, повертали свої жовті голівки соняшники. Обережно вони розкривали свої пелюстки, і згодом маленька зелена голівка перетворювалась на величезну жовту квітку, що радісно посміхалася теплому сонечку.

Тендітний соняшник є уособленням сонця на землі. Існує легенда про те, що колись давно на землю наслали прокляття боги, які хотіли помститись людству за те, що воно від них відреклось. Вони закрили землю хмарами, крізь які не могло пробитися Сонце. Люди почали хворіти, почався голод.

Люди почали молитись, і Бог розігнав хмари. Сонячне світло бризнуло в усі боки, зігріваючи всіх своїм теплом. Бог дав людям насіння, яке було скупане в сонці. І з цього насіння виріс соняшник. Люди з давніх-давен вважають соняшник дитям Сонця.

Соняшники завжди дивляться на Сонце, слідкують за ним, повертаючи свої жовті голівки за його ходом. Вранці, посміхаючись, розкриваються і ніби ніжаться під теплими променем сонця весь день, а ввечері, сумуючи, закриваються, бо сонце сідає. Настає ніч... Спить земля... Розквіт соняшників - це народження сонця, здається, що все навколо палахкотить, переливається, заряджається сонячним теплом. Немов тисячі дитячих облич посміхаються до нас, кивають нам голівками, запрошуючи нас: подивіться, які ми прекрасні маленькі сонечка - соняшники.

Цвітуть соняшники, радіють теплу і сонцю...

«Без верби й калини — нема України», — усім відоме українське народне прислів'я, яке фактично визначає сутність буття українського народу. Здавна символом рідної землі, дівочої краси була саме калина, яка оспівана не в одній українській пісні, навіть російська народна пісня оповідає про «калинку-малинку».

У дворі моїх дідуся і бабусі ростуть декілька кущів калини. Навесні вони уквітчають наш двір і хату, милують око, а взимку бабуся готує з калини напій, який лікує, зігріває і бадьорить. Саме про неї, про калину, бабуся полюбляє мені розповідати та повчати, що не треба цуратися і забувати давні традиції і звичаї свого роду.

Бабуся казала, що з давніх-давен на весіллі перед нареченою і нареченим ставили букети червоної калини з ягодами на щастя, достаток і любов. Ягодами калини уквітчували весільний коровай. А коли одружувалася моя бабуся, то їй у вінок дівчата також вплітали калину. Українські господині прикрашали свої хати, влаштовуючи червоні грона на покуті як оберіг від злих духів і помислів людських.

Мій дідусь, копаючи людям колодязь в дворах (так на життя заробляв), рекомендував завжди саджати калину біля нього. Бо в народі побутує думка: якщо біля колодязя росте, пишається калина, там і вода чистіша та смачніша. А ще дід слідкує та контролює момент цвітіння калини, бо то означає, що час висаджувати гарбузи, кукурудзу та огірки.