Скiльки iснує свiт - стiльки й iснують вiйни. Свiт дiлили, передiляли, знову дiлили... Жодна держава не iснує вiчно: то приєднується до чогось, то вiддiляється, то її знищують. Iде безкiнечний передiл свiту.

I над цими глобальними катаклiзмами хтось стоїть, комусь не йметься все захопити, пiдпорядкувати собi, володiти.

На жаль, вiйни роблять не народи, а лише окремi постатi. Стiльки iсторiй iснує про те, як iз-за дрiбницi починалися кровопролиття. Так легко пiдбурити на нацiональну ворожнечу - i так важко зупинити кровопролиття.

А життя у людини лише одне, i воно не повториться. Нiхто не має права забирати життя iншого, бо немає бiльшої цiнностi у свiтi, нiж людське життя.

Постiйно на земнiй кулi йдуть вiйни. Кожен день хтось десь воює, помирає. Для всiх навiть спiвчуття не вистачить. Найбiльше болять людинi вiйни на її територiї. Слава Богу, ми вже 56 рокiв без вiйни. Нещодавно святкували рiчницю перемоги. Який незвичайний цей день! Весна вже давно почалась, але саме 9 травня все буяє i кипить у цвiту; у цей день найкрасивiша весна, найбiльший цвiт, найчарiвнiшi квiти, наймилiша музика i найдобрiшi люди.

Цей день на всiх накладає печатку милосердя, доброти, якоїсь патрiотичностi, урочистостi. Щемно на серцi, боляче дивитись на останнiх ветеранiв. Їх уже зовсiм мало, i з кожним роком вони бiднiшi i бiднiшi. Гiрко i соромно їм дивитися в очi, бо держава зробила їх жебраками. Зносилися костюми, скоро нi до чого буде i ордени чiпляти. Отак ми їх шануємо. А вони воювали за Батькiвщину, за нас. Невже ранiше люди були iншi? Кращi?

Цiкаво чи зараз змогли б проявляти такий патрiотизм, чи спроможнi на подвиги нашi сучасники? Держава у нас нiби є i нiби її немає. Зовсiм вiдсутнє почуття захищеностi, таке враження, що нiкому наверху немає справи до простого народу. А ми ж так чекали самостiйностi, незалежностi! Як довго-довго ми її виборювали. Скiльки кровi пролито, скiльки життiв загублено! А в iм'я чого? Хiба ми зараз щасливi? Ми злидарi. Це про нас говорять: чому ми такi бiднi, бо дурнi; а чому дурнi - бо бiднi. Замкнуте коло. Я часто замислююся над долею свого народу: ну чому вiн такий терплячий i покiрний? Як може весь народ бути рабом, терплячим волом? Чи ми такi байдужi, чи ледачi, чи боягузи? Мабуть, все-таки страх робить таке з людьми. Так звiдки вiн взявся i коли причепився до нашого народу?

Наш народ не любить сам розпочинати вiйни, вiн нiколи цього не робив. Але вiн i не вмiє себе захистити. А це погано. Ми засуджуємо Росiю, що вона споконвiку втручається у чужi справи, розпалює вiйни, насильно когось завойовує. Прикладiв сотнi: Кавказ, Прибалтика, Афганiстан, Угорщина, Чехословаччина, Чечня тощо. А це кров, це смерть синiв, у яких є матерi.

Моя Україна не любить вiйн, вона не кривава. Це дуже добре, нехай хоч матерi нашi спокiйно сплять. Але i такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми iснуємо, щоб не померти. Це дико пiсля стiлькох рокiв цивiлiзацiї, при такому розвитку культури, при наявностi такої iсторiї. Так не може бути довго! Просто це протиприродно. Адже iснують свiтовi закономiрностi. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужнi роки. I не може бути, що нiколи нiчого не змiниться. Змiниться обов'язково! Шкода лише, що наше життя уже пройде...

Мати, матінко, матуся - ці слова знайомі мені з самого дитинства. Від них віє спокоєм, теплом, добротою... З перших кроків життя мене оточувала материнська любов та ласка. Перші вірші та байки Глібова читала мені матуся, вона повела мене у дитячий садочок, а потім у перший клас. Так почалося моє навчання. Мати завжди була зі мною поруч: і в радощах, і в труднощах.

Хто, як не мати, оберігає нашу родину від злих вітрів і лихоліття; дає нам мудру пораду у нашому складному житті; захищає нас від невірного кроку? А так легко помилитися і піти не тою стежкою, а ще й гірше зламатися і перекреслити усі матусині мрії.

Кожна мати радіє успіхам своєї дитини. Спочатку це перші літери рідною мовою у твоєму зошиті, потім ти починаєш писати речення, які складаються у твір. Яка це радість для матусі, коли ти напишеш свій перший вірш і він обов'язково буде присвячений їй, твоїй матінці, твоїй берегині. І ось до твоєї родини прийшло свято - ти закінчив школу, і перед тобою простеляється багато шляхів... так обери свій єдиний шлях на все життя, отримай ту спеціальність, що тобі подобається, не розчаруй свою матір. А вона буде радіти за тебе. Покидаючи материнську оселю, не забудь озирнутися і подякувати їй за все добро, що вона зробила для тебе...

Усi мовчiть: говорить мати
вустами неба i землi.
(В. Крищенко)

Мати... Найрiднiша у свiтi людина. Немає жодного поета i письменника, який би не присвятив свого твору матерi. Найнiжнiшими, найщирiшими словами писали про свою матiр А. Малишко, В. Сосюра, В. Симоненко, Є. Гуцало, О. Довженко, Д. Павличко, Д. Бiлоус, Гр. Тютюнник та багато iнших. Рiзних вiдтинкiв набирає це слово у кожного з письменникiв: мати-учитель, мати-оберiг, мати-Україна. I для всiх, звичайно, образ матерi - це символ дитинства, найдорожчих i найбезтурботнiших рокiв, бо саме в дитинствi закладаються першi й наймiцнiшi пiдвалини любовi, духу, характеру.

З першої митi життя схиляються над нами обличчя матерiв. В тривозi й любовi, в замилуваннi й надiї вдивляється матiр в своїх дiтей, сподiваючись i прагнучи щастя для них. Усiм своїм життям i працею, прикладом i вихованням утверджують в нас кращi риси людяностi й добра. Закривають грудьми, навiть цiною власного iснування вiд усього лихого. Та не можуть матерi захистити своїх дiтей од вiйни, коли вона палить рiдну землю, одривають вiд серця юних синiв i посилають захищати Вiтчизну. Мабуть, вiйни найбiльше спрямованi проти матерiв. Над полеглими завжди схиляє своє обличчя Мати-Вiтчизна - уособлення всiх матерiв рiдної землi.

Матерi... Усе життя дивляться вони нам услiд, вирядивши в люди. Так i стоять на початку всiх наших дорiг, стоять i бажають нам добра i щастя. Сподiваються вiд своїх дiтей найвищих духовних злетiв, бо й в останню хвилину думають про те, щоб їхнi дiти жили гiдно серед людей i творили добро на своїй землi. Вони мудро i терпеливо зносять те, що їх витiсняють з синiвських i доччиних сердець обранцi й обраницi, спочатку коханi, потiм дружини й чоловiки. Аби тiльки щасливо жилося їхнiм дiтям.

Рiдна мати i рiдна Україна - два крила любовi, два крила несуть українську душу через вiки, i не в'януть у вiчному польотi, бо тримає їх на свiтi материнська любов.

Слово "мама" росте з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розквiтає квiтка, як тихо свiтить веселка i гладить по голiвцi дитину рiдна рука. I так же тихо воно приходить на уста - промiнцем маминої усмiшки i ласкавiстю її очей, пелюсткою квiтки i радiстю веселки, теплою лагiднiстю руки i вечiрньою молитвою. Мати - це мить i це вiчнiсть, бо вона завжди з нами, вона живе в нас в i наших дiтях та внуках, в усьому нашому родi i береже нас та благословляє на добро.

А в найтяжчу годину стогоном вирветься з грудей тiльки одне слово - як остання надiя на порятунок: "Мамо!" Слово мамо Великеє найкращеє слово.

...Тихо вкриває землю вечір, його тепла ковдра лягає на моє ліжко, відділяючи мене від турбот згасаючого дня. Знаю, що закрию зараз очі - і пам'ять подарує диво: загойдається наді мною колискова пісня, виринувши із найпотаємніших куточків душі, і неначе поверне мене у безтурботне дитинства.

Голуби - голубочки, Несіть щастя синочку! - чую я молодий матусин голос, який з того часу майже не змінився. Вірю, що саме так і буде: і щастя, і здоров'я, і радість щоденна не облише, якщо цього побажала мені мама. Її слово має магічну силу, бо недарма у народі говорять: "Материнська молитва із дна моря виймає".

Дитина тільки народилася, а мамині слова сповивають її найсвятішою ніжністю: "Крихітко моя ріднесенька, хай світлим та щасливим буде твоє життя, легкою доля!" І вливаються ці слова у кожну клітиночку, перетворюючись у духовний оберіг. З першої хвилини мого життя слово нені надавало наснагу і захищало від злих сил, лікувало і повертало радість після невдач, зігрівало у крижані хвилини розпачу і підтримувало перед рішучим кроком.

Материнське слово... Яким же воно може бути твердим і караючим у час, коли ти дозволив собі негідний вчинок! І досі чую зажурливе: "Мені соромно, що це зробив мій син..." Скільки років минуло, а серце знов летить у прірву від отих сумних маминих слів! Кажуть, що найстрашніша кара на землі - це материнське слово-прокляття: його сила ламає життя і долю. Господи, це ж який гріх треба скоїти, щоб власна мати тебе прокляла?! Бо ненька, народжуючи, дарує своє безцінне дитя світові на добро, наставляє, вчить його мудрості й честі.

Слово вчительки вже буде потім, а спочатку - мамина школа. У ній кожне слово, кожна фраза - як відкриття, як одкровення, сповнене бажанням відкрити таємниці нашого чудового світу. І немає у матусиних словах ні втоми, ні байдужості, - лише турботою та радістю дихають вони, бо дарувати світ і знання - це щастя!

Мила моя матінко, сонечко моє ніжне! Чим віддячити тобі за твої слова-молитви, слова-благословення, слова-повчання? Рідна моя, скільки цих слів влила ти у мою долю, але чомусь не навчила мене слів, якими б я зумів вимовити подяку за твоє серце, любов і турботу. Та скільки б я не намагався відшукати їх, все одно вони б не змогли передати безмежну любов до найпрекраснішої людини у цілому світі - моєї матінки, світлого мого ангела, ніжної моєї зіроньки. Мабуть, це пояснюється дуже просто: коли промовляє серце, слова зайві...

З давніх-давен у людей виникло прагнення проникнути в сутність географічних назв. Кожна з них немовби запрошує прочитати її неповторну і приховану віками історію, кличе відгадати покриту нашаруваннями сторіч істину. Народження деяких назв сягає прадавньої давнини. З тих пір - унаслідок вічної зміни картини світу і розвитку мов - відбулися значні перетворення і в найменуваннях міст. Нерідко вихідну форму слова можна встановити тільки за історичними джерелами або реконструювати мовознавчими методами.

Тож я пропоную спробувати підняти завісу таємниці над іменами найстаріших міст нашої України.

Оповідь про заснування Києва містить "Повість временних літ", за якою (із посилання на старовинну легенду) три брати: Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь - були засновниками цього міста, нинішньої столиці України. Брати стояли на чолі східнослов'янського племені полян, а на честь старшого брата Кия було названо Київ шляхом додавання до особового імені "Кий" префікса -ів (-евъ).

Легендою оповита і назва міста Чернігів. її пов'язують з іменем хороброго сіверського князя Черного, що славився в борні проти хазар. До нашого часу збереглася в Чернігові Чорна могила - слов'янський курган X століття. За переказами, в ній нібито поховано князя Черного (Чорного), легендарного засновника Чернігова.

Місто Житомир виникло як центр одного з древлянських племен - житичів. Назва міста витлумачується так: "мир (місто) житичів". Слово "мир" у деяких слов'ян раніше означало "округ, область, світ".

Перші згадки про Ужгород припадають на 903 рік. З цього часу аж до розпаду Австро-Угорщини його називали Унгвар - "фортеця на річці Унг", де угорське слово "вар" - "фортеця", а "Унг" - угорська назва річки. Тепер закріпилася назва "Ужгород", яку утворили слова "Уж" (назва річки) і "город" (у старому значенні "укріплене місце").

В основу назви Луцьк покладено слова "лука" ("вигін річки, коліно, річкова затока"), бо він розташований на підвищенні і оточений з трьох боків крутими вигинами річки Стир. За допомогою слов'янського суфікса -ск - утворений відносний прикметник, який перейшов в іменник. Назва Полтави походить від річки Лтави (Олтави) - притоки Ворскли. Можливе й інше витлумачення топоніма: Лтава і Полтава - різночасові найменування того самого населеного пункту; у такому випадку друга назва утворена від першої за допомогою префікса по-. Існує припущення, що Чернівці та Чернігів є якоюсь мірою тезками, бо в основу першого теж покладено особове ім'я Чорний, а формант -івці позначає мешканців. Є ще інша думка: поселення називалося так за чорні на вигляд споруди із землі і дуба.

Данило Галицький, збудувавши у XIII столітті замок на Княжій горі, назвав його іменем сина Льва - так розповідає старовинний переказ. За іншою легендою, Львів заснував сам Лев Данилович, а не його батько.

Черкаси названі так з "вини" черкесів, які у XIII столітті переселилися сюди з Північного Кавказу, заклавши біля Дніпра нове поселення.

Гадають, що у назві міста Ровно (Рівне) відображається рівнинний характер місцевості, оскільки воно було закладене на рівнині, обрамленій височиною.

Назва Вінниці пішла від слова "віно" (посаг, придане, дарована земля). Це має реальну основу: місто і прилеглі до нього землі в XIV столітті князь Ольгард подарував своїм племінникам.

Від злиття двох слів "терен" і "поле" походить назва міста Тернопіль, історія якого сягає 1640 року.

Щодо Харкова, то існує декілька припущень з історії походження його назви. Але більшість дослідників сходиться на тому, що наше місто було названо іменем першого поселенця козака Харка, який заснував хутір на низовинній, болотистій місцевості. З того часу минуло більш як 350 років; і сьогодні гідна слава Харкова сягає далеко за межі України.

Щодо дружби так багато говорять. А що це значить? Я довго цього не розумів, доки не стався зі мною досить дивний випадок.

Того дня все йшло не так. Ні, я не запізнювався до школи. Будильник задзвенів вчасно. Мама мене, як завжди, нагодувала. Тато, як завжди, провів мене до зупинки (нам по дорозі). Та й погода була чудова. А що ж було поганого? Спочатку я з'ясував, що забув удома щоденник. І щоуроку мене за це вичитували. Потім симпатична дівчинка з 5-Б назвала мене таким словом...

Навіть і повторювати не хочеться яким. У мого однокласника був День народження, і він усіх пригощав цукерками, а мені не вистачило! Потім у мене раптом так сильно заболіло горло, що на уроці історії я не зміг вимовити ані слова. Ну й одержав «одиницю». Нарешті, повертаючись додому, я впав на рівному місці. З'ясувалось, що наступив на власний шнурок, що розв'язався. Я мало не заплакав з розпачу! Ні, не варто більше жити!

Вдома мене зустріла мама. Побачивши моє нещасне обличчя і почувши мою сповідь, вона просто сказала: «Не тужи! У житті бувають такі дні. Та не в тебе одного. Завтра все буде інакше!» Після таких слів горло у мене чомусь перестало боліти. Я тепер точно знаю, що мама — мій найкращий друг.

Дійсно, назавтра все було інакше.

Перше, що згадується з цiєї теми - слова Максима Горького: "Всiм найкращим в менi я зобов`язаний книгам". Може, це й перебiльшення. Тим бiльше що його трилогiя "Дитинство. Юнiсть. Мої унiверситети" демонструє широкий досвiд, взятий ним саме з повсякденного життя. А Євген Плужник i взагалi написав:

Мудрiсть цитатна -
Мудрiсть гiрка.

Думаю, iстина - мiж цими виразами. Мiльйони людей прожили життя неписьменними. На перший погляд - нещаснi, вони не знали витонченого задоволення вiд захоплююючого роману чи мистецької поезiї:

По глибоких лугах, мов голуб,
Кошлатих сонць шугає спах,
Волошки в золотих житах
I пелехатi маки долу
Геть одклонили головки,
А пам'ять любої руки -
Тонкої, бiлої, гiнкої -
Перегортає днiв сувої.
I золотої й дорогої
Нам стане думи на вiки.
(Василь Стус).

Вони не чули про безлiч екзотичних речей, котрих вони нiколи не побачать на власнi очi. У своїй фантазiї вони не мандрували навколо свiту, не спiлкувалися з видатними ученими, не завойовували нових земель. Але з iншого боку, дiзнаючись бiльше про свiт, ти узнаєш бiльше про страждання цього свiту. Символ мудростi, бiблiйний Еклезiаст, писав: "При многостi мудростi множиться й клопiт, хто ж пiзнання побiльшує, той побiльшує й бiль!"

У Антона Чехова є оповiдання "Парi". У ньому описується парi мiж молодим юристом i багатим банкiром, який обiцяв юристовi два мiльйони, якщо той висидить 15 рокiв у добровiльнiй iзоляцiї. Весь цей час юрист напружено читав. Який же висновок зробила ця людина? Юрист вiдрiкся вiд грошей, навмисно вийшовши з своєї кiмнати за 12 годин до обумовленого строку. Вiн повнiстю розчарувався в земних цiнностях. Хто з нас вiдважиться на такий крок?

Тому важливi не книги як такi, а їх змiст. Можна "проковтнути" всi детективи й любовнi романи i так нiчого й не навчитися. Ми маємо бути дуже розбiрливими, добираючи книги для себе. Iнтелектуальнi вправи дуже подiбнi до фiзичних: якщо робити тiльки те, що легко вдається, нiколи не станеш сильнiшим. Тому не можна ставитися до книг як тiльки до засобу задоволення й вiдпочинку. Правда, яку ти маєш почути, не завжди буває приємною. Свiт, який тебе оточує, не завжди простий i зрозумiлий.

З iншого боку, правi тi, якi кажуть: "Ти є тим, що ти їси". Неможливо у життi встигнути все, але можна встигнути головне. На що ти спрямуєш свою увагу й сили - те й вийде. Тому не будемо обманювати себе: якщо читаємо любовнi романи - не треба чекати вiд нас вiрностi. Якщо читаємо детективи - не будемо чекати вiд себе терпiння й рiвноваги. Наш внутнiшнiй стан залежить вiд того, що ми вносимо в нього ззовнi.

Який же висновок ми зробимо з наших роздумiв? Не всяка книга - добрий i мудрий друг. Вона може бути й лютим ворогом. "Цитатник голови Мао" Мао Дзедуна, "Моя боротьба" Адольфа Гiтлера, "Молот вiдьом" середньовiчних монахiв, "Походження видiв" Чарлза Дарвiна - цi книги зруйнували духовне й фiзичне життя сотень тисяч людей. В той же час певнi книги передають нам досвiд людства, його iдеали, погляди, проблеми, якi ще треба вирiшити.

Очевидно одне: в наш вiк iнтернету й космiчних польотiв книгу не замiнить нiщо.

Людино! Ти прийшла у цей свiт, виконуючи волю Всевишнього. За своїм взiрцем i схожим до себе сотворив вiн тебе. Вiн надiлив тебе своїми рисами, вклав у твою голову розум, щоб ти пiзнавала свiт. I як люблячий батько простив тобi, коли ти ослухалася його настанов в Едемському саду. Людино, Божа любов до тебе була безмежною, всеосяжною. Та чи ти оцiнила велич цiєї любовi?

Твiй бунтарський дух Творець усмиряв як мiг, посилаючи рiзнi випробування, а далi вiдпустив у свiт, знаючи, що все життя ти будеш боротися не тiльки за своє життя i те, що це життя наповнює, але будеш боротися i сама з собою. Але найцiннiший дар ти мала вiд народження - любов, у цьому ти схожа до Творця. Та не всi прийняли цей неоцiненний дар.

Людино злостива, що тобi дало життя в злобi твоїй? Ти нищила все навколо, цiлi народи посилала на вiрну погибель, не жалiла нi старих, нi жiнок, нi дiтей. Молитви до Всевишнього i прокльони на твою голову здiймалися до небес i, здавалося, що небесна твердь запломенiє вiд гнiву народного. Жодна сльозинка у жалобi не впала на твою могилу, коли тебе не стало.

Людино горда, а чим ти уславила свiй життєвий шлях? Через свою гординю аби досягти милостi сильних свiту цього ти переступала через кохану людину, сiм'ю, власних дiтей, зрiкаючись батькiв i власних поглядiв, щоб ще раз вiдчути, що сильним ти потрiбна. Але ти була потрiбна доти, доки були сили, а не стало їх - нiкому було й кухлика води подати в немочi твоїй. Чого варте було життя твоє?

Людино розумна, ти озброювала свiй мозок знаннями, ти поставила собi на службу рiзнi науки, розвивала iншi. Ти була в неймовiрному захопленнi вiд своїх нових вiдкриттiв. Але довколишнього свiту ти не помiчала, а якщо й помiчала, то тiльки з єдиною метою: а чи не криється тут ще якесь вiдкриття? Тобi непомiтнi були нi бiль, нi страждання близьких людей, тим паче горе iнших. Ти нiколи не ставила собi питання, а як же твої вiдкриття використовуються? Нi, ти милувалася атомним грибом пiсля випробування бомби i тобi було байдуже, що цей гриб може вирости серед великого мiста, де маленькi дiтки граються в парку. Це для тебе було неважливо. I чи запитала ти себе перед смертю: заради чого я жила?

Людино любляча, тобi мiй уклiн, бо тiльки ти змогла зберегти цей свiт. До тебе горнулося все добре на цiй землi. До тебе йшли навiть злостивцi, аби почути, що життя чогось варте, якщо людина витре хоч одну сльозу дитинi i дасть їй шматочок хлiба. Ти була сама оточена любов'ю своєї сiм'ї, своїх дiтей. Заради них i заради iнших ти йшла, повторюючи життя Сина Божого, на Соловки, в Сибiр, приймала смерть вiд катiв, але не зрадила любовi. I саме любов зберегла в покорi злостивцiв, приборкала гордощi й зарозумiлiсть iнших, хто не сповiдував любовi.

Людино, пам'ятай, що ми народжуємося з любовi, приходимо в цей свiт з любов'ю. Саме вона тримає свiт, саме їй ми поклоняємось, творячи молитву до Всевишнього. Будь вiдповiдальною за свою велику мiсiю: зберегти цей свiт в любовi вiд руйнацiї заради величi людини, а величною людина стає в каяттi i бажаннi створити щось добре для iнших.

Ця людина - Iсус Христос. Чому? Бо вiн вiдважився пiти наперекiр всiм тим, хто намагався зробити його iграшкою у власних руках. Iсус не мiг бути героєм нi для юдеїв, якi чекали на талановитого полководця, а вiн здався та дозволив Себе вбити; нi для грекiв, бо їхнiй iдеал - фiлософ-епiкуреєць або стоїк - Iсус не був анi тим, анi iншим; нi для римлян, якi цiнували полiтичнi здiбностi, а Iсус вiрив не у владу, а в Iстину.

Христос вiдрiзнявся вiд абсолютно всiх соцiальних та релiгiйних дiячiв тим, що свiдомо уникав влади й похвали. Вiн був абсолютно нечутливим до суспiльної думки.

Жодна людина не змогла б з купки неосвiчених, безiнiцiативних, заляканих подiями Розп'яття рибалок зробити гiгантiв вiри, котрi протягом одного поколiння охопили Євангелiєм всю Римську iмперiю. Iсус змiг.

Iсус не потребував порад, управлiнського апарату для свого руху, нiколи не сумнiвався i не мiняв цiлей та рiшень. Часто дiяв вище розумiння iнших: "Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опiсля зрозумiєш" (Євангелiє вiд Iвана 13:7).

...Будда незадовго до своєї смертi сказав: "Я все ще шукаю iстину". Iсус не тiльки не здiйснював карколомних пошукiв у пошуках смислу життя, а й поблажливо ставився до розумiння людей, вiдкриваючи їм: "Я - дорога, i правда, i життя" (Євангелiє вiд Iвана 14:6).

Яким виступає Iсус як особистiсть? Мабуть, головна загадка Христа - його власне життя. На перший погляд вiн не мав людських переживань. "Але слова Христа показують, що вiн був подiбний до нас: болiв серцем, жахався i зазнавав мук смертельної скорботи". Iсус знав, що таке втома i голод, тяжка праця та спека.

Поза те вiн нiколи не використовував своїх можливостей для власних потреб. Можна сказати, що його розп`яття тривало все життя: Вiн кожну хвилину змиряв своє "я", щоб з уст не зiрвалося: "Камiння, зробися хлiбами..." Фiзично його видiляла тiльки гострота розуму та особлива прозiрливiсть, глибоке знання людей. У нього людянiсть об`єднана з нещаднiстю до ханжiв та самоправедникiв, а могутнiсть та мужнiсть з добротою до слабких. Вiн завжди щирий. Будучи єдиною людиною в iсторiї, якiй було нiчого приховувати, вiн завжди був самим собою.

Iсус далекий вiд емоцiйностi та фанатизму, характерних для релiгiй-них подвижникiв; йому властива особлива внутрiшня просвiтленiсть. I хоча ми нiде не бачимо, щоб вiн смiявся, в молитвi за учнiв вiн промовляє до Отця: "Тепер же до Тебе Я йду, але це говорю Я на свiтi, щоб мали вони в собi радiсть Мою досконалу" (Євангелiє вiд Iвана 17:13).

У своєму вченнi Христос не сказав нiчого, чого б не мiстилося в книгах старозавiтних пророкiв. Вiн показав духовний смисл Закону, розставив прiоритети всiх сфер життя, боровся проти фарисейських передань.

Але при всiй своїй "терпимостi", в своєму вченнi вiн авторитарний i не знижує вимог. Його новаторство полягає лише в тому, що вiн поставив любов понад усе.

У порiвняннi з Христом всi iншi авторитети i вчителi - блiда подоба. Тiльки вiн дав незмiнне вчення, про яке Толстой сказав: "Всi мої твори не вартi однiєї Нагiрної проповiдi Iсуса Христа". Тiльки вiн демонструє повну вiдповiднiсть свого життя та вчення. Воскресши, вiн довiв, що єдиний може перемогти смерть.

Така людина є справжнiм прикладом для мене.

У щастя людського є рiвних два крила:
Троянди й виноград - красиве i корисне.
(М. Рильський, "Троянди й виноград")

Є такий стан людської душi, коли хочеться жити i жити, злетiти в небо, смiятися i спiвати, дарувати свою радiсть усiм, хто поряд. Таке почуття називають щастям. Але, мабуть, нiхто не може дати точного визначення цього поняття, як нiхто досi не визначив точно, що таке кохання.

Люди прагнуть бути щасливими i споконвiку намагаються зрозумiти, як цього досягти. Справа в тому, що щастя для кожного рiзне, в залежностi вiд особистостi людини, вiд її духовної сутностi, свiтогля ду тощо. А це, в свою чергу, залежить вiд виховання, оточення, умов життя i ще вiд багатьох чинникiв.

"Навчити людину бути щасливою не можна, - писав А. С. Макаренко, - але виховати її так, щоб вона була щасливою, можна".

Г. Сковорода з ним, мабуть, не погодився б, вiн намагався вчити людей саме бути щасливими, але не такi вже протилежнi цi думки: мандрiвний фiлософ передбачав у досягненнi щастя момент самопiзнання i навiть самовиховання. У пiдгрунтi щастя, на його думку, лежать душевнiсть, сердечнiсть, простота, скромнiсть, але не приниженiсть, i - дуже важливо - вмiння розумiти власнi бажання i посiдати мiсце в життi, вiдповiдне внутрiшнiм здiбностям. Але останньому вчитись було важко, хоча iдея нiби проста. Не кожен здатен дивитись у власну душу.

"Шукаємо щастя по країнах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами; - писав вiн, - як риба в водi, так i ми у ньому, i воно бiля нас шукає нас самих. Нема його нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяйва - вiдхили лише вхiд у душу свою".

Отже, у кожного з нас свої шляхи до щастя i своє його розумiння. Для одних - це матерiальний добробут. Для iнших особисте щастя нерозривне iз щастям усiєї Батькiвщини. Когось робить щасливим влада, улесливiсть пiдлеглих, грошi. А, наприклад, якийсь вчений сприймає пiдвищення, керiвну посаду як бiду - йому бiльше до душi тиха лабораторiя, де можна творити, а не витрачати час на адмiнiстрування.

Для Володьки Лободи ("Собор" О. Гончара") щастя - догодити начальству, а для Миколи Баглая святий обов'язок - зберiгти для нащадкiв собор неймовiрної краси.

Однi люди керуються в життi прислiв'ям "Покiрливе телятко двох маток ссе" i ладнi жити хоч у клiтцi, аби годували. Iншi, як соловей, не можуть спiвати в неволi.

Золотих не хочу лаврiв,
З ними славу не здобуду,
Бо як ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду. - говорить поет з "Давньої казки" Лесi Українки.

А он як казав про своє сповнене поневiрянь життя Василь Стус: "Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi".
Вбачали люди щастя i в боротьбi за iдеали. "Лише боротись - значить жить!" - таким було життєве кредо Каменяра.

Багато хто знаходить щастя у працi. Є навiть напiвжартiвливе прислiв'я приблизно такого змiсту: якщо людина хоче бути щасливою на мiсяць, їй треба закохатися, якщо на рiк - одружитися, а якщо на все життя - знайти роботу до душi.

Щасливий художник, що дивиться на щойностворене полотно. Щаслива швачка, яка милується чистотою лiнiй пошитої нею сукнi. Щаслива дiвчинка-першокласниця, що вперше виконала завдання на "вiдмiнно".

А яким незрiвняним щастям може бути кохання! Навiть iнколи не роздiлене (як у Франка або Лесi Українки), воно здатне надихати на подвиги i на творчiсть. Тут йдеться не про фiзiологiчну потребу - саме про духовне кохання, високе i чисте, за яке не треба червонiти.

Скiльки людей - стiльки й шляхiв до щастя...

А про яке щастя мрiю я сьогоднi? Поступити до iнституту, вивчитись, а потiм займатися справою, що менi подобається, а ще - мати справжнє кохання. Звiсно, i достаток у домi був би не зайвим, але це не головне. Я бiльше хочу мати вiрних друзiв. Хочу, щоб мене поважали. Щоб менше було горя на землi. Щоб свiтило сонце i зеленiли сади.

Що ще треба для щастя?