Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова. Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він — співець народу, який запалив казковий погонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду.
Одним з кращих творів письменника є його роман «Правда і кривда». Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: «Я почав свою роботу над ; романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю , житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум». У романі вирішується ряд проблем, зокрема таких, як боротьба правди \ І кривди з давніх часів і до наших днів; безсмертя трудового народу як творця і матеріальних і духовних цінностей; взаємини між людьми тощо. Розвиток дії' ї романі, розкриття характерів дійових осіб, вирішення й осмислення поставлених ідей відбувається у складному переплетенні та взаємозв'язку сюжетних ліній, серед яких дві головні: життя Марка Безсмертного, взаємини Григорія Задніпровського і Поцілуйка.

На тлі мальовничого неба, закиданого по самі вінця лебединими хмарами, м и бачимо головного героя роману Марка Безсмертного. Він після госпіталю по-мертається до рідного села, до рідної земл і, не знаючи про те, що мати одержала похоронку. В самому прізвищі Марка — Безсмертний — є символіка: в ньому втілено безсмертя народної правди і доброти. Вражає сцена зустрічі Марка зі смертю. Коли смерть говорить йому, що вже вмирати пора, Марко з обуренням відповідає їй: «Брешеш, костомахо!... Час мій не вийшов, я ще не наорався, не насіявся, не намилувався землею, не нажився».

На долю Безсмертного випало багато випробувань, він пройшов сувору школу життя. В юнацькі роки відстоював нову владу на селі, допомагав бідноті, назавжди повірив у більшовицьку правду, був на передньому краї боротьби за цю правду. І завжди пам'ятав про своїх односельців. Він, наприклад, не міг допустити навіть подумки, щоб люди, які день і ніч працюють на землі, залишалися без хліба, а тому і роздав колгоспникам зерно на трудодні, за що потрапив до в'язниці. У тюрмі Марко не впав духом, а дав собі клятву — клятву гуманності,, людської доброти.

Проте Марко — не абстрактний гуманіст. Його гуманізм активний і дійо-вий. До негідників, держиморд і п'явок людських типу Безбородька, Киселя, Поцілуйка він ставиться, як до ворогів народу, бореться з ними. Так зі зброєю в руці він примушує Безбородька зайти в крижану воду замість жінок, яких' цей негідник туди послав, і мочити коноплі. Хай на власній шкурі відчує, яке це свавілля — загнати жінку в холодну воду! Адже жінка, дівчина — це про-, довжувачка роду. Його серце болить від думки про те, що коли затвердять нові * податки, то хлібороб знову буде сидіти на картоплі. Та все ж Марко не втрачає надії, що колись-таки настане правда і в цій справі, знайдеться-таки хтось, хто допоможе селянину і сердечним словом, і святим хлібом, і тоді кожна вдова і сирота будуть мати хліб на столі.
Побратимом Марка, мені здається, можна назвати Григорія Задніпровсько-' го, який, працюючи в школі, сіє «розумне, добре та вічне». Це стійкий і мужній борець за правду. На його долю випали ще більші випробування, та ніщо не примусило зректися Батьківщини, а тим більше стати шпигуном і зрадником. На мою думку, досить виразні сторінки в романі ті, де автор розповідає про взаємини Поцілуйка і Задніпровського. Григорій не може йти проти совісті, і він відмовляється дати довідку Поцілуйкові, що нібито він, Поцілуйко, був V партизаном у роки війни. Григорій розуміє, що такі підлі люди, як Поцілуйко, тільки рекламують себе правдолюбцями, а насправді опаскуджують наше життя.

Безсмертя народу, вікову селянську мудрість, прозірливість, любов до прав
ди і добра стверджує М. Стельмах і в образі діда Євмена. Уболіваючи за народну
правду, він ніколи не змовчить, коли бачить неправду, в його душі кипить нена
висть до всього потворного.

Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої" історії. Головний герой твору Климко-це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом. Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаюча в собі страх, перемагаючи інколи фізичне бевсилля та хворобу. За віком він бу, нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вжаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряє на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю

Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Авт __, розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.
Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Ні
меччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди
залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття
й милосердя

Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виход-' жувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і нодобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх сліввітчизників-українців.

Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення і Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...».

Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.

Доля в українського письменника Григора Тютюнника була складною і навіть трагічною з дитинства, на яке припали роки воєнного лихоліття, повоєнної розрухи й голоду. Дітям у той час доводилося дуже рано дорослішати, заміняти батьків, що пішли на фронт. А свого тата Григір не бачив із шести років, бо той був репресований і не повернувся із заслання.
Читаючи малу прозу та повісті Тютюнника, поринаєш у трепетний, вразливий, проте такий мудрий світ дитячої та юнацької душі.

Герої Григора Тютюнника — прості, але часто з тонкою душевною організацією, із прагненням до гармонізації світу, з його особливим баченням, як, наприклад, Олесь із оповідання «Дивак», Климко з однойменної повісті, Павло ні і місті «Вогник далеко в стелу» та інші. їм доводиться переживати не.тіль.інинішні несприятливі обставини, а ще й людську жорстокість, ницість, неІні ведливість, байдужість. Незважаючи на свою незахищеність, часто навіть
и її.дять переможцями із цього двобою а життям.

Ііпвлусеві з повісті Вогник далеко в степу» доводилося разом із товаришами щодня, у спеку й завірюху, долати вісімнадцять кілометрів до ремісничого

-ні мща. і не спізнюватися, щоб отримати сніданок, та ще й окраєць хліба зе-іичиїмити для голодної тітки Єлісовети. А як раділи підлітки, коли їм вдалося штсноручно виготувати першу лопату! Як пишалися вони своєю формою! Які мШ плекали! І тільки про чесну працю, освіту, про освоєння світу власними синіми та рйзумом. Павло ледь не гине через злу волю водія автомашини зі зне-іміжливйм прізвиськом Фріц. Але і товариші, і майстер-наставник не залишиі! їй хлопця в біді, сприйняли це як особисту образу. Вражає ота щедрість душі, відкритість, безмежна доброта (згадаймо хоча б про стосунки головного героя зіі і'иоєю мачухою).
Малин хлопчина Климко, залишившись сиротою у воєнний час, не лише1 ііумів про себе подбати, а ще й'допоміг учительці з малим дитям. Сам іще ди-> ти на, Климко вирушає у небезпечну подорож за кілька десятків кілометрів по: сіль, щоб потім виміняти її на молоко для немовляти та їжу. Випадкова куля рвриває життя хлопчика майже біля'рідної домівки. А з рюкзака тоненькою цівкою ллється молоко і сиплеться сіль...

Зовсім інша, «любовна історія у героя новели з такою колоритною назвою — «Три зозулі з поклоном». За життєвими стосунками Марфи, а також Софії та її чоловіка — батьків ліричного героя — криється велика трагедія усього народу — сталінська репресія, тоталітарний режим. Мільйони безневинних людей підправлялися на заслання і знищувалися морально та фізично.

У будь-якій ситуації залишатися людиною — ось до якої думки приводить і нтача незабутня й неперевершека проза Григора Тютюнника.

"Жить стало лучше, жить стало веселей".
(Йосип Сталін)

... А онде під тином опухла дитина, голоднее мре...
(Т. Шевченко)

Вдумайтесь у ці рядки. Вони належать двом людям-антиподам. Геніальний Тарас Шевченко правдиво показав увесь трагізм життя українських селян за кріпацтва. На жаль, ці трагічні рядки стали пророчими й для нашої новітньої історії, коли в дні розквіту соціалізму в Україні запанував голод. Болісно ступати стежками пам'яті. Пухли старі і малі, вимирали роди і села. Кістлява рука смерті ні вдень, ні вночі не випускала своєї кривавої коси.

Тільки через багато років з'явилися твори, які відкрили нинішньому поколінню очі на страхітливі події голодомору 33-го, почали друкуватися архівні документи очевидців тих подій. Острах бере, коли читаєш рядки поезії М.Будленського "Весна".

Тепер усі знають, що голод планували ще з літа 1932 року. За кілька місяців увесь хліб у селян забрали. Згадує Г. І. Пасічник із села Га-лиці, що на Чернігівщині: "За весну 1933 року в нашому селі пройшли 4 хлібозаготівлі. Коли вже вкотре прийшли до нас у хату, мати, щоб урятувати залишки зерна, розсипала його на печі, прикрила рядном і поклала нас, трьох дітей, зверху спати. Але коли в хату увірвалися, ми перелякались, злізли з печі, заховались, а зерно знайшли і забрали". А за підібраний у полі колосок розстрілювали або давали десятирічне ув'язнення.

Наприкінці зими 33-го року голод в Україні лютував. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, борошно з кісток, кору дерев. За рік в Україні вимерло до 10 мільйонів. А навесні 33-го року почалося людоїдство. Відбулося 10 тисяч судів над людоїдами. Із спогадів Є. І. Аврамович з Чернігова: "У 1933 році мене направили на практику в Ріпкінську лікарню.

Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертався з проханням видати довідку про смерть родичів, писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів 18-річну дівчину і приніс усі довідки, що видавались її матері. З'ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з'їли всіх молодших дітей. А потім збожеволіла від голоду дівчина вбила й матір. А коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м'яса".

Про пекельні муки і страждання голодування відомо не так вже й багато. Про це писали, свідчили, згадували передовсім за кордоном. В Україні довгий час мовчали. Письменник із діаспори Василь Барка (США), який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив цю народну трагедію в романі "Жовтий князь". Змогли ми прочитати цей роман тільки через ЗО років, бо його надрукували лише в 1961 році.

Світ побачив кінострічку "Голод-33", створену сценаристами С. Дяченком та Л. Танюком за мотивами твору В. Барки. На першому Всеукраїнському кінофестивалі, присвяченому пам'яті Івана Ми-колайчука, художній фільм О. Янчука "Голод-33" здобув головний приз.

Нехай же вічно горить свічка пам'яті в нашій Україні, що стала храмом скорботи за "невинно убіенними" її синами і дочками.

Третій ангел просурмив, і впала з неба велика зірка,
яка горіла немов світильник, і потрапила на третю
частину рік і на джерела вод. Ім'я сеї зірки «полин»,
і третя частина вод зробилась полином і багато людей
померли від вод, тому що вони стали гіркими.
«Откровення Св. Іоанна Богослова»

«Чорнобиль» українською мовою — полин звичайний. Вже за декілька днів після аварії пішов поголос про таємничий зв'язок між Апокаліпсисом і вибухом четвертого енергоблоку.

Весною 1986 року назва невеличкого провінційного містечка Чорнобиль, що на півночі України, стала відома цілому світові. Тут сталася страшна трагедія, яка забрала життя багатьох і ще буде забирати протягом багатьох років. Навряд чи коли-небудь ми до кінця спокутуємо свої гріхи...

Вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався о 1 годині 23 хвилини 48 секунді. «Будівлі реактора практично не було. З труби виривайся стовп чорно-зеленого вогню — аж гудів», — згадує очевидець. Пожежники Володимир Правик, Володимир Тищура, Микола Титенюк, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Віктор Кибенюк віддали своє життя, щоб вогонь не перекинуноі на сусідні блоки станції. Неможливо уявити, що було б, не зроби вони тієї ночі все, навіть неможливе. Але не могли вони тоді знати, яка невидима страшна, безжалісна небезпека разом із вогнем видерлась назовні. їм було ніколи думати про цю небезпеку, вони рятували атомну станцію, рятували Прип'ять, Чорнобиль, всіх нас. Потужність радіації була такою, що прилади зашкалювало.

А цього часу країна безтурботно готувалася до святкування Першотравня. Засоби масової інформації заспокійливо «присипляли», що нічого страшного не сталося, хоча вже 26 квітня почалась евакуація жителів міста енергетиків — Прип'яті. На дезактивацію території було кинуто військові частини, через районні військомати йшов неоголошений набір резервистів. Всіх цих людей направляли в самісіньке пекло, нічого не пояснивши і не надавши елементарних засобів індивідуального захисту, — потрібно було терміново локалізувати джерело радіації. І нікого не турбувало, що мине небагато часу, і тисячі, тисячі ліквідаторів — здорових молодих людей — почнуть хворіти та помирати.

Чорнобиль і досі дає про себе знати. Радіоактивне забруднення величезних територій, рік і озер, міст та сіл (в радіусі тридцяти кілометрів від Чорнобиля і досі ніхто не живе) — це лише частина трагедії. Головним на Землі лишається людське життя, і саме воно опинилося під загрозою. Ні для кого не є секретом, що після Чорнобильської трагедії померло багато людей, ще більше захворіло, і страшні показники продовжують неухильно зростати. У дорослих частота ракових захворювань підвищилась у два-три рази, у дітей — в десятки разів. Відбувається послаблення імунної системи, змінюється склад крові, генетичний код. Особливо страшно це відбилося на дітях — скільки мутацій, неймовірних захворювань, численних порушень функцій організму...

А решта саркофагів і досі стоять — стоять страшним пам'ятником людського горя. Чорнобиль назавжди залишиться в наших душах чорною, страшною безоднею.

О люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!

Вслухайтеся в ці рядки! Вдумайтеся в них — і здійміться на крилах сумних пісень, щоб поглянути на страшні незагойнії виразки і струпи радіації на рідній землі. І скажіть разом із Лесею Українкою та з Україною:

«Жити хочу! — Буду жити!»

Існує таке гарне прислів'я: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Отже, у житті людини, все починається зі вчинка.

Я вирішив зробити такий експеримент і упродовж одного дня робити тільки гарні вчинки. Вранці я зробив зарядку, після сніданку помив посуд. У мами очі засвітились радістю. На серці у мене було також радісно, коли я йшов до школи. Допоміг перейти дорогу якійсь бабусі з ціпком. Треба сказати, що вона була приємно здивована. На уроках я намагався не відволікатися. Здається, це помітила вчителька математики. Сподіваюсь, що це вплине на мою оцінку. Удень я пропилососив квартиру.

На жаль, жодного героїчного вчинку мені не вдалося здійснити. Ні вдача, ні тим більше доля мої не змінились. Та й взагалі нічого особливого я не зробив. Але я дійшов цікавого висновку. Робити гарні вчинки зовсім не складно. Складно звикнути до цього. Над цим доведеться попрацювати.

Я слухаю тi сповiдi щодня.
Вони не криються,
Вони вiдвертi - хворi
Це важко так - наослiп, навмання
Брести в чужих сльозах, в чужому горi
Професiє! О, дай менi слова,
Дай силу - втiшити,
пiзнати, роздiлити...
(В. Коротич, "Я слухаю тi сповiдi...")

Колись Г. Сковорода говорив, що свiт - це театр. I кожен повинен для себе обрати ту роль, яку вiн зможе найкраще виконати, ту, що вiдповiдає його нахилам i здiбностям. Стосується це насамперед вибору професiї.

Скiльки їх - видiв трудової дiяльностi? Сотнi? Тисячi? I всi вони потрiбнi та кориснi. Але так важко визначити, яка професiя тобi бiльше довподоби, яка зробить твоє життя щасливим!

Серед них i така вiчна i невмируща, як професiя лiкаря, цiлителя, рятiвника. Адже люди хворiли чи дiставали ушкодження завжди. Хто зна, може колись i зникнуть назавжди хвороби, подоланi, наприклад, вже майже повнiстю: чума, холера та чорна вiспа. Але поки що люди з надiєю i вiрою йдуть до лiкарiв, а лiкарi роблять усе можливе, щоб вилiкувати, зменшити їхнi страждання. Хiба це не шляхетно - допомагати!

Що зичать людинi друзi? Щастя i здоров'я. До речi, i щастя без здоров'я - сумнiвна рiч. Тож є за що спiвати гiмн професiй, що допомагає нам зберiгати цей скарб.

Молода жiнка чекає дитину - лiкар допомагає їй народити маля. Немовля, з'явившись на свiт, бачить поруч з собою людину в бiлому халатi.

Малому школярику роблять щеплення, спостерiгають за його розвитком.

Воїна поранено в бою - дiвчина з червоним хрестом виносить його з поля бою i передає у руки хiрурга. Але навiть у мирний час - хiба мало ситуацiй, коли доводиться викликати "Швидку допомогу"? Стихiйнi лиха, автомобiльнi аварiї - скрiзь ми бачимо поряд машини з червоними хрестами та лiкарiв, що поспiшають на допомогу постраждалим.

Лiтнiй людинi починають допiкати рiзнi хвороби. I знову вона йде до лiкаря, i за лiкуванням, i за добрим словом, що теж може врятувати життя.

Змалку i до глибокої старостi лiкарi пiклуються про нас. Про лiкарiв пишуть книги, складають легенди.

Колись це були цiлителi, як, наприклад, давньоруський лiкар Агапiт, що чудодiйно врятував вiд нiби безнадiйної хвороби Володимира Мономаха. Звiдти, з давнiх часiв бере початок сьогоднiшня фiто- i психотерапiя (бо й тодi цiлителi як лiкувальний засiб використовували добре слово). Потiм на допомогу медицинi поступово прийшла хiмiя, так виникла цiла наукова галузь - фармакологiя, що займається створенням лiкiв. Вдосконалюються методи, але лишається незмiнною сутнiсть.

Лiкар завжди на чергуваннi. Ця людина - подвижник. Вона веде постiйну вiйну за здоров'я людей.

Халати бiлi -
В темних плямах йоду,
Годинник лiчить пульс
безсонних дiб,
Тут камфора потрiбнiша
за воду
I строфантiн
Потрiбнiший за хлiб.
(В. Коротич, "Лiкарня")

Рятувати людей - це завжди прекрасно. I не лише в прямому, медичному аспектi. Нам вiдомi iмена лiкарiв, що пiд час вiйни, окупацiї, переховували поранених бiйцiв, або навiть визволяли полонених як, наприклад, професор Мєщанiнов, що дiагностував у бранцiв "холеру", "тиф" та iншi iнфекцiйнi хвороби - таких хворих нiмцi вiддавали жiнкам, що приходили у пошуках рiдних до колючого дроту. З якою вдячнiстю врятованi згадують цього Лiкаря з великої лiтери, справжню Людину!

Знаємо ми й лiкарiв, що, ризикуючи життям, випробовували на собi новi методи лiкування.

Робота лiкаря - бiльше, нiж робота. Це - високе покликання, це - особливе життя.

Його кабiнет i його палати,
Портрет його... Сльози марнi.
Лiкарi надягають бiлi халати.
Лiкарi вмирають у лiкарнi.
(В. Коротич, "Пiлоти згорають ще молодi...")

Незвичайнi люди - звичайнi лiкарi. Вони готовi цiлодобово чергувати бiля лiжка хворого, забувати про огиду i звичайну втому. Чи кожен зданий так любити сторонню людину до самозреченостi?

Тож вшануємо ж цих героїв, що живуть i працюють з нам поруч, i цю дивовижну професiю, синонiмами якої можна назвати людянiсть i доброту!

Чи бачили ви коли-небудь, як під яскравим, сяючим, променистим блакитним небом золотом віддзеркалює земля? Це - пшеничні поля моєї рідної, батьківської сторони. Чи ви чули, як бринить прозоре, кришталево чисте повітря веселою й радісною піснею пташки, як вдоволено гуде джміль, як шелестить, шурхотить листя під дотиком вітерця? Це - голос моєї землі. Чи торкалися ваших вій лагідні сонячні промені, ваших скронь - гілочки беріз, ваших рук - трепетні й тендітні польові квіти? Це - ніжність моєї Батьківщини.

Стискає серце і перехоплює подих від такої краси, від того, що ти - її часточка, бо живеш на цій землі. І вона - твоя єдина, твоя рідна, своя!.. Хіба можна нею не пишатися, бути байдужим до її краси й мальовничості? Я люблю рідну землю у будь-яку пору року, бо вона завжди чарівна.

Весною, коли природа струшує з себе сон, урочисто і натхненно готується вона вибухнути новим життям, а потім ніжно та трепетно випускає під захист і турботу сонечка перше листя і квіти. З чужих і далеких країв повертаються додому птахи й наповнюють небо піснями любові та захоплення.

Літо дарує мені щоденне свято краси: і молодий, юний кущ акації, що вперше вкрився жовтими квіточками, і немовля-пташеня, яке висунулося безстрашно і відважно з гнізда, і квітуча галявина, вкрита багатобарвними, різнокольоровими квіточками.

Восени рідна земля неначе полум'яніє в червоно-жовтому вбранні. Складається враження, що вона востаннє хоче порадувати, потішити тебе перед своїм зимовим сном.

Та і взимку вона казкова! Чорні дерева стоять величними й могутніми велетнями на білій, чистій ковдрі. Вони сплять, набираючись сили для нового життя...

Мила моя земле! Рідна сторона! Може, для когось і є чудовіші й красивіші краї, але ти для мене - найкраща, наймиліша, неповторна!

Ця тема - водночас проста й складна. Проста, бо немає людини, яка б не могла б сказати, що таке хлiб. Складна, бо надто символiчною є ця рiч для всiх нас.

Далi треба писати, що без хлiба людина не проживе. Проблема в тому, який хлiб мати на увазi. Так, хлiб входить до денного рацiону, мабуть, 90 % землян i в багатьох мовах символiзує їжу як таку. Але дуже небезпечно зупинятись тiльки на житньому чи пшеничному хлiбi. Думаю, тут треба говорити власне про людське щастя.

Найщирiшi уявлення про щастя зустрiчаємо у святкових побажаннях, коли зичать, щоб був: Мир на землi та Хлiб на столi.

Це правда, та не вся. Приклад сучасних розвинених держав доводить, що й надмiр хлiба на столi не робить людину щасливою. Бiльше того, як стверджує статистика, найбiльший вiдсоток самогубцiв у свiтi приходиться на американських мiльйонерiв - людей, якi могли б кожний прогодувати кiлька областей, а то й маленьку державу! Чому ж цi люди йдуть iз життя?

"Не хлiбом самим буде жити людина..." Наскiльки вiрнi слова! Скiльки суспiльних експериментiв (наприклад, соцiалiзм в СРСР та Китаї) провалилося через неврахування цього. Неправда, що у здоровому тiлi - здоровий дух. Радше, навпаки. Залiзне здоров'я i тугi м'язи ще нiкого не врятували вiд страху за життя рiдних, невизначеного майбутнього, незнання цiлi у життi, не навчили справжнiх людських вiдносин. У багатьох тюрмах спостерiгають ситуацiю, коли кремезнi "бугаї" виструнчуються перед худорлявими "авторитетами", якi беруть гору тiльки силою духу. Та й у фiзичному свiтi те ж саме - смерть приходить тодi, коли iз сильного тiла виходить невидиме життя. I тут уже нiчого заподiяти неможливо.

Людинi для повноцiнного iснування духовний хлiб потрiбен так само, як i фiзичний. Культура, освiта, переконання, внутрiшня шляхетнiсть, чуйнiсть i такт- все це потрiбне гармонiйнiй особистостi. Але найбiльше людинi потрiбен Хлiб життя, Слово Боже. Довгi роки ми спочатку вiдкрито воювали з ним, а потiм просто замовчували, прикриваючись розмовами про необхiднiсть "бути як всi", "головне - без крайнощiв i збочень", "це - моя особиста справа..." Тепер - унiкальний час свободи й права вибору. Нiщо так не змiнює людину на краще, нiж наслiдування бiблiйних iдеалiв.

Ми - свiдомi особистостi i не можемо ухилятися вiд складних рiшень тiльки тому, що "так роблять всi", а "так не робить нiхто". Настав час власної вiдповiдальностi. Для щастя потрiбен хлiб фiзичний, але духовний - необхiдний.

Україна... Моя батькiвщина, той найрiднiший у свiтi куточок, де я народилася, де стоїть наш будинок, де могили рiдних менi людей, де моя школа, учителi, коханi, дiти. Навколо усе таке звичне, дороге, але справжню цiну усьому цьому вiдчуваєш лише тодi, коли втратиш.

Якщо людина не байдужа, не живе життям рослини, їй важко покинути свiй край. Згадайте лишень, з яким душевним надривом покидали свiй злиденний край герої "Камiнного хреста" В.Стефаника. Їм покидати було нiчого, а вони напiвживi вiдривалися вiд своєї землi. А скiльки непiдробної туги i слiз у творах письменникiв-емiгрантiв! Якi все-таки мiцнi коренi має рiдна земля.

Люблять люди i пустелю з 50-градусною спекою i вiчну мерзлоту, i скелястi гори з небезпекою вулканiв, бо там вони народились. А нам, українцям, є за що любити Україну: має прекрасний клiмат, усi 4 пори року мають свою гармонiю, вона багата, має сиву, цiкаву iсторiю, а головне - скiльки справжнiх лицарiв народила ця земля.

Мабуть, ти, Україно, дуже дорога i цiнна земля, якщо за твою волю i незалежнiсть полягло стiльки людей. Коли перечитуєш нашу iсторiю, жахаєшся, скiльки мук витерпiв наш народ. Дуже багато було ласих на цей гарний шматок, тягла до себе завойовникiв, як мед бджiл.

Важко не любити свiй край, але ще важче його любити таким, яким є сьогоднi. Нацiонально свiдомi люди розумiють, як важко зараз у молодi виховати почуття патрiотизму, а без цього почуття не буде i України. Україна зараз знаходиться на межi виживання. Я маю на увазi не економiчного, а духовного. Ми не лише знаходимося в економiчнiй ямi, ми ще бiльше страждаємо вiд бездуховностi. Адже Україна потихеньку розкрадається, розпродається i руйнується. Врятує її лише патрiотизм i нацiональна свiдомiсть.

Люди! Схаменiться! Не живiть одним днем, не хапайте, життя - це не матерiальнi блага i грошi, це - щось бiльше i вище. Це почуття щастя, затишку i користi свого iснування. Це прекраснi здоровi традицiї та звичаї наших пращурiв, це знання, це усвiдомлення своєї значущостi, самобутностi та незалежностi, почуття господаря, почуття причетностi до долi свого народу. Життя - це душевний спокiй, думи своєю рiдною мовою, своя, неповторна, пiсня, свiй (а не мавпячий) шлях у майбутнє.

Нам є у кого вчитися. Згадайте В. Симоненка, який прожив усього 28 рокiв, а як вiн щиро i нiжно любив Україну. Згадайте В.Стуса - життя, проведене за гратами в iм'я любовi до України. Згадайте Шевченка, його слова: "Для кого в свiтi живете?" Задумайтеся, знайдiть у серцi вiдповiдь, визначiться для себе. I живiть для себе, своєї сiм'ї i нашої багатостраждальної України.