Роман Джонатана Свіфта Подорожі Гуллівера складається з чотирьох частин, в кожній описується одна з чотирьох подорожей головного героя. Головним героєм романа є Лемюель Гуллівер, хірург, а після — і капітан декількох кораблів.

Перша частина романа описує відвідини Гуллівером Ліліпутії. Само назва країни говорить читачеві про те, як виглядають її мешканці. На початку жителі Ліліпутії зустрічають Гуллівера цілком привітно. Йому дають ім'я Людина Гори, надають житло, забезпечують живленням — що особливо важко — адже його раціон рівний раціону сімсот двадцяти восьми ліліпутів. З Гуллівером привітно розмовляє сам імператор, надає йому безліч почестей. Одного разу Гулліверу дарують навіть титул нардака, найвищий титул в державі.

Це відбувається після того, як Гуллівер пішки притягає через протоку весь флот ворожої держави Блефуську. Поступово Гуллівер все докладніше знайомиться з життям Ліліпутії і дізнається, що в цій країні існують дві партії — Тремек-сени і Слемексени, кожна з них відрізняється тим, що одні є прихильниками низьких каблуків, а інші — прихильники високих. На цьому ґрунті між ними виникають жорстокі спори. Ще банальніша причина війни між Ліліпутією і Блефуську: вона полягає в питанні про тому, з якого боку розбивати яйця — з гострого або тупого кінця.

У результаті Гуллівер збігає з Ліліпутії на Блефуську, звідки на спеціально збудованому ним човні відпливає, і зустрічає купецьке судно. Він повертається до Англії і привозить з собою мініатюрних овечок, які незабаром розповсюджуються повсюдно.

Друга частина романа оповідає читачеві про те, як головний герой проводить час на Бробдінгнеге — острові велетнів. Тепер його сприймають, як карлика. Він зазнає безліч пригод, поки не опиняється біля королівського двору. Гуллівер стає улюбленим співбесідником самого короля. У одній з бесід він розповідає, що історія Англії — ні що інше, як купа змов, смути, вбивств, революцій і висилок. Тим часом Гуллівер відчуває себе в цій країні все більш принизливо: положення ліліпута в країні велетнів йому неприємне. Він виїжджає геть, але удома, в Англії, довгий час все навколо йому здається дуже маленьким.

У частині третій Гуллівер потрапляє спочатку на острів Лапуту, що літає.-Далі з цього острова він спускається на континент і потрапляє в місто Лагодо. Тут його приголомшують поєднання безмежного розорення і якихось оазисів процвітання. Ці оазиси — все, що залишилося від минулого, нормального життя, до того, як з'явилися прожектори. Прожектори — це люди, що побували на острові Лапуту і вирішили, що і на землі так само слід перетворювати всю науку, мистецтво, закони, мови. Стомившись від цих чудес, Гуллівер має намір відплисти на Батьківщину, але по дорозі додому виявляється спочатку на острові Глаббдобдріб, а потім в королівстві Лаггнегг.

У четвертій, завершальній частині роману, автор оповідає про те, як Гуллівер опинився в країні гуїнгнмів. Гуїнгнми — це коні, але саме в них герой знаходить цілком людські риси: доброту, порядність, чесність. У служінні у гуїнгнмів знаходяться злобні і мерзенні істоти — йеху. Йеху зовні дуже схожі на людину, але по характеру і поведінці є породженням мерзоти. Проте чудово прожити свої дні головний герой тут не може. Доброчесні і виховані гуингнмы виганяють його до йеху — тільки за те, що зовні він схожий на них. Гуллівер повертається до Англії, щоб більше вже не здійснювати подорожей ніколи. Так завершується роман Джонатана Свіфта Подорожі Гуллівера.

Для своей работы Художник-Осень взяла самые яркие краски и прежде всего отправилась с ними в лес. Там и принялась за сво картину.

Берёзы и клёны покрыла Осень лимонной желтизной. А листья осинок разрумянила, будто спелые яблоки. Стал осинник весь ярко-красный, весь как огонь горит.

Забрела Осень на лесну поляну. Стоит посреди неё дуб-богатыр, стоит, густой листвой потряхивает.

«Могучего богатыря нужно в медную кованую броню одеть». Так вот и обрядила старика.

Глядит – а неподалёку, с кра поляны, густые, развесистые липы в кружок собрались, ветви вниз опустили. «Им больше всего подойдёт тяжёлый убор из золотой парчи».

Все деревья и даже кусты разукрасила Осень по-своему, по-осеннему: кого в жёлтый наряд, кого в ярко-красный... Одни только сосны да ели не знала она, как разукрасить. У них ведь на ветках не листья, а игры, их и не разрисуешь. Пусть как были летом, так и останутся.

Вот и остались сосны да ели по-летнему тёмно-зелёными. И от этого ещё наряднее сделался лес в своём пёстром осеннем уборе.

Отправилась Осень из леса в поля, в луга. Убрала с полей золотые хеба, свезла на гумна, а в лугах душистые копны сена сметала в высокие, словно башни, стога.

Опустели поля и луга, ещё шире, просторнее стали. И потянулись над ними в осеннем небе косяки перелётных птиц: журавлей, гусей, уток... А там, глядшь, высоко-высоко, под самыми облаками, летят большие белоснежные птицы – лебеди, летят, машут крыльями, словно платками, шлт прощальный привет родным местам.

Улетают птицы в тёплые страны. А звери по-своему, по-звериному, к холодам готовятся.

Колюего ёжика Осень загоняет спать под ворох сучьев, барсука – в глубокую нору, медведю стелет постель из опавших листьев. А вот белочку учит сушить на сучьях грибы, собирать в дупло спелые орехи. Даже нарядную сизокрылую птицу-сойку заставила прокзница Осень набрать полон рот желудей и запрятать их на полянке в мягкий зелёный мох.

Осенью каждая птица, каждый зверёк хлопочут; к зиме готовятся, некогда им даром время терять.

Спешит, торопится Осен; всё новые и новые краски находит она для своей картины. Серыми тучами покрывает небо. Смывает хлодным дождём пёстрый убор листьев. И на тонкие телеграфные провода вдоль дороги, будто чёрные бусы на нитку, сажает она вереницу последних отлетающих ласточек.

Невесёлая получилась картина. Но зато есть и в ней что-то хорошее. Довольна Осень своей работой.

Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велич» І неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років1 ніш народ не знав своє: історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить Симоненко. Неповних двадцять дев'ять років прожив поет, але зали-1 і нив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь.
Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії ПО х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули пос; Микити нашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний її і лос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людп у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу.

Пасиля Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Мітчизна і мати — ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові:
Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати, Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. «Лебеді материнства» — це поетичний шедевр Симоненка, найпопулярніша йпго збірка. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, бо людини починається з колиски і материнської пісні.
Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був — її верби та тополі, материнські очі, батьківська хата — завжди з тобою. їй ми завдячуємо своїм житнім, для неї ми живемо і працюємо. Почуття любові Симоненко висловив у при-і трасних рядках, звернених до України:

Воздвиг би на площі в Москві. Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли... І сьогодні Живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують іоє горе в собі, світяться добротою до людей.

Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, щ верті. Такі як безіменна «щаслива» доярка з вірша «Дума про щастя»: ...в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — «важке», обікрадене, бідне. Вона здобула його важксі фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та вели душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та пряі на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах.

Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарні го, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кр щих віршів поета «Дід умер».

Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був «гарною людиною» — так просто й вичерпно дається в народі най ща оцінка людині, її моральним якостям.

Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, писав Т. Шевченко, «нема зерна неправди за собою», зате є величезна любов простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, н« род український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатострая дального народу, у його невмирущу силу:
Народ мій єі
Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд.

Вірш «Ти знаєш, що ти — людина» входить до останньої прижиттєвої збірки поета «Земне тяжіння» (1964). До неї увійшли такі досягнення поетово го таланту, як «Задивляюсь у твої зіниці», «Лебеді материнства», «Розвели нас дороги похмурі», «Земле рідна! Мозок мій світліє...», «Ну скажи — хіба не фан тастично...».
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні. Як багато вкладає Симоненко в слово «людина»! Це не біологічне поняття, а високий обов'язок і мета. Не кожен усвідомлює це. Між «просто життям» і життям свідомим — велика різниця. Подвиг, якість життя, внутрішня гли бина, краса душі не виникають у людині автоматично. Не залежать вони й від випадку. Це — результат цілеспрямованих зусиль.

Що ж означає «єдина» усмішка? Поет закликає до егоїстичного стверд ження людиною своєї унікальнооті? До унікальності, але відповідальної.
не маю права на тваринне існування. Моє завдання — з'ясувати своє припинення й діяти згідно з ним. Тому і «єдина» моя мука, бо я сам маю її пе-іживати:

Більше тебе не буде.
Завіра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохати муть люди —
Добрі, ласкаві її злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба

Гляди ж не проспи! Як ке схожі ці слова на заповіт тих же буддистів, які вчать, що для внутрішньої гармонії треба тікати від світу з його хвилюваннями.
Від загальнолюдського В. Симоненко переходить до національного. Цей заповіт поклоніння життю, цінування життя відповідає глибоким основам українського мислення.
Доведемо це прикладами. Теофан Прокопович — один із найцікавіших цер-іпішіих діячів "України. Аби здобути вищу освіту, він приймає католицизм. . ІІіиічаеться в Римі, осягає наквищі здобутки західної думки. Подорожуючи < пропою, знайомиться з реформаторськими рухами. Повертається на Україну. Перехрещується у православ'я. Стає префектом, а потім ректором Києво-Моги-ііі ііської академії. Завойовує довіру російських монархів.
На перший погляд — справжній «флюгер»: тримає «ніс за вітром» і повершіться за ним без зайвого рипу. З іншого боку, своєю працею та книгами Прович збагатив українську культуру. Може, в той час не було інших шляхів «бити це?

Більшість прихильників розбудови України була поставлена поза законом. ІІп мали права офіційно працювати на користь нашого народу Іван Мазепа, Пи-Анії Орлик та багато інших. Тому вони йшли на певні жертви, аби залишитись лити і зробити більше для свого народу. Подібної думки дотримувався і Мико-ііі Хвильовий, коли казав: «Бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть їм. іуговує на виправдання. І смерть твоя... повинна бути конче цілеспрямова-ІІ і І якраз ми... мусимо жити. Жити і діло робити. Конче жити. За всяку ціну І п їй».

Іиичайно ж, треба застерегти читача від буквального розуміння цих слів. V пащ час набереться чимало тих, хто живе тільки для того, щоб жити, тільки і ні нласних насолод. Якщо я знаю, що я — людина, то мушу знайти гідне при-'" гіення своєму життю. Не знаю, чи повністю праві ті, хто стверджує, що для "ІІОГО це призначення своє. Мабуть, таки ні. Тільки мотиви служіння іншим, " м.ки плани, спрямовані у вічність можуть бути визнані найкращими. Це не-' -і "і'ті питання, але їх треба вирішувати кожному з нас.
Чому цей світогляд названо правозахисним? Тому що, не ставлячи перед 'шиною високих цілей, ми обмежуємо її існування задоволенням чисто фізичці . потреб. Тим самим ми не поважаємо її, а це — тяжке порушення її прав 111/(пості. Показати людині, що вона призначена для найвищого польоту —- така її ні ка Симоненка:
Бо ти на землі — людина.
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина.
Очі твої — одні. .

Я живу тобою і для тебе. Вийшов з тебе, в тебе перейду, під твоїм високочолим небом гартував я душу молоду.
Василь Симоненко — великий син українського народу, геніальна! поет. Його світлій пам'яті, його палкому і ніжному слову я хочу присвятити сзЦ] твір.
В оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Вігі ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив іїчм( батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь розпов ід§ онукові не тільки казки, він наставляв його у житті:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь — студент Київської! університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні віршЦІ Й увічнюються в цих віршах до щему рідні люди — дідусь, мама, родичі, оджі« сельці. Вони ж бо і є Народ.
У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуп* І Звали її Онисею. Жила сама-самотою: три сини, три орли загинули на фронті, [ їй поет присвячує свій вірш «У баби Онисі було три сини»:
Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.

Якби не складалося життя Василя, а юність брала своє, весняними вітрами І мрій, неспокою, натхнення шугає у скронях, ніжним квітом любові спалахув І в серці. І те п'янке, юне, солодке переливається в чарівну поезію:
Вітер пісню співа стоголосо.
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхає у волоссі твоїм. Василь любив правду, ненавидів зло. Умів любити так щиро, ніжно, само чено, як ніхто на світі:
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне. Умів Василь Симоненко і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лн царськи поет боровся з чорною кривдою і рядками своїх віршів, і друкованими статтями. Це накладало свій відбиток. Тяжко жилося поетові такої громадянці. кої мужності. Оті відгодовані демагоги і брехуни не могли подарувати йому ти кого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали... Похмура пол і тична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачені, В цей час Симоненко звіряється лише своєму щоденнику. Він пише про те, щп втрата мужності — це втрата людської гідності, котру він ставить понад усі', Навіть над самим життям. Але скільки людей рятували своє життя в нікому непотрібному животінні.

На 28-му році згасла Симоненкова зоря, та навіки він залишився з нами, і«го любов і мука, ного радість і гнів, його вогненна поезія з нами: Україно! Ти моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Поет вірив, що проллється він крапелькою крові на українське священне н іімено — і спалахне яскраве світло. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, і ІІН ждав і згорів за рідну землю, за народ, Батьківщина повік не забуде його.

Пимоненко сьогодні — символ незнищенвості українського духу, символ іфіівди і сумління:
Син мужицький. Золоте коріння.
Одчайдушна блискавка брови.

Спалах — і холуйське павутиння

Ми не можемо жити без музики. Нам подобається слухати музику, ми любимо танцювати під музику, ми уміємо граємо на музичних інструментах.
Музика — поєднання багатьох звуків. Вони короткі і довгі, слабкі і сильні. Музика відображає настрій і емоції людей.
Деякі люди люблять народну музику. У наший країні є численні фольклорні групи. Цікаво слухати їх музику і пісні. Минулого тижня ми з друзями відвідали концерт народної музики. Цей концерт справив на нас велике враження.
Деякі люди люблять класику, але молодь віддає перевагу сучасній музиці: реп, долю і поп-музмку. Якщо ви хочете послухати сучасну музику, ви можете відвідати мюзик-холи і концерти популярних груп і співаків. Або купити квіток і завітати до «Євробачення».
Мені подобається слухати пісні у виконанні наших українських популярних співаків. Це талановиті співаки і композитори, і мені подобається ходити на їх концерти. Ми з друзями купуємо квитки заздалегідь і часто дарили нашим улюбленим виконавцям квітів.
І класична, і сучасна музика популярна в наший країні. Мій друг Олег любить класичну музику. Іноді він проводить свій вільний час, слухаючи музику Вольфганга Моцарта і інших композиторів. «Четверта симфонія» і «Шостасимфонія» Шостаковича справили на нього сильне враження.

Телебачення грає дуже важливу роль в наший життя. Це постійне джерело розваги і інформації, двері, через які до наших будинків може увійти весь світ. Деякі люди вважають за краще проводити свій вільний час, за прогляданням розважальних телепередач, тоді як інші вважають за краще дивитися політичні й освітні програми. Ми можемо подивитися багато дійсно цікавих програм: інформаційних, музичних, спортивних, для дітей і для дорослих.
Але що ми робили раніше, до появиления телебачення? Перш, ніж ми впустили «одноокого монстра» в наші будинки, нам ніколи не складало труднощів зайняти свій вільний час. Ми мали звичай насолоджуватися задоволеннями цивілізації. Наприклад, для нас було в порядку речей мати хобі, розважати наших друзів і розважатися самим, ходити в театри, ресторани і на спортивні змагання. Ми навіть мали звичай читати книги і слухати музику. Все це належить нашому минулому. Тепер весь наш вільний час регулюється «ящиком чудес». Ми мчимося додому і похапцем поглинаємо їжу, щоб встигнути якраз до тієї або іншої програми. Ми навіть перестали сидіти за столом і неквапливо вечеряти, обмінюючись новинами за день. Монстр вимагає і отримує абсолютну тишу і увагу. Якщо член сім'ї посміє відкрити рот під час програми, його швидко примушують замовкнути.

Цілі покоління ростуть, захоплюючись телевізором. їжа залишається не з'їденою, домашня робота не зробленою, та і сон втрачений.

Телебачення заохочує пасивне задоволення. Ми починаємо задовольнятися подіями з других вуст. Це так легко сидіти в кріслах, спостерігаючи, як інші працюють. Поступове телебачення відгороджує нас від реального світу. Ми стаємо настільки ледачими, що хочемо провести прекрасний день, сидячи в напівтемряві, приклеєними до стільців, замість того, щоб вийти погуляти. Телебачення може бути прекрасним посередником в спілкуванні, але воно перешкоджає нашому спілкуванню один з одним. Про те, як сильне телебачення не відповідає реальному життю, ми дізнаємося, коли проводимо відпустку на морі або в горах, далеко від цивілізації, в тихому, природному середовищі; ми швидко виявляємо, як мало скучили по гіпнотичному тираненню «одноокого монстра».

Одна з найважчих проблем, перед якою виявляється молода людина, — це вибір кар'єри. Звичайно, є люди, які з шести років «знають», що вони хочуть бути докторами, або льотчиками, або пожежниками, але більшість з нас не знаходять часу для ухвалення рішення про вибір професії.
Вибір професії займає час, і ви багато про що повинні подумати, оскільки намагаєтеся вирішити, чим би ви хотіли займатися. Ви можете виявити, що повинні будете ходити на спеціальні курси, щоб придбати кваліфікацію по певному виду роботи, або можете дізнатися, що ви повинні будете отримати деякий досвід роботи, отримати достатньо знань, щоб підготуватися до якої-небудщ діяльності.

На щастя, є багато людей, до яких ви можете звернутися за порадою і доч помогою в ухваленні рішення.
У більшості шкіл є вчителі, які можуть Ді кваліфіковану раду про професію. Психолог може протестувати вас і поради' до якої професій ви маєте більш здібностей, або схильності. І ви також можі обговорити свої ідеї з сім'єю і друзями, які завжди готові вислухати і внес пропозиції. Але навіть якщо ви звертаєтеся до інших людей за допомогою, саі оцінка — важлива частина процесу ухвалення рішень.

Вибір професії — це важливо. Адже це твоя майбутня робота, праця. І якою вона буде (не лише в матеріальному плані), залежить від правильно ти обереш свою стежину чи ні.
Я хочу стати юристом. Не знаю, як складеться моя подальша доля — чи зможу вступити до юридичної академії... Але прагнути буду. Бо у мене є друг Антон, котрий тричі складав іспити, і йому нарешті пощастило — він став студентом Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого. Зараз вчиться на адвоката.
Антонів вибір і приклад — то не єдине, що вплинуло на моє рішення у виборі професії. Ще — повість І. Франка «Перехресні стежки». Дуже люблю цей твір. Коли прочитав, зрозумів: це — моє. Я теж хочу займатись юриспруденцією, вивчати і знати закони, роз'яснювати їх і допомагати людям. Тобто моя мета — бути освіченою людиною, мати престижну і корисну роботу. Звичайно ж — і нормальну зарплату, якої б вистачило на життя: сьогодні це питання особливо гостро постає перед випускниками. Тому говорити вголос про зарплату ще в школі вважаю правильним — не кожного батьки можуть утримувати до старості Я живу з мамою і хочу бути допомогою їй на старість. І вже не маю сумнівів - я буду адвокатом. Як Євгеній Рафалович у «Перехресних стежках».

Заробітна плата — не самоціль. Адже для мене важливо, чим зайнятись Іван Франко наче відповів на мої питання, підказав, куди йти, де прикласти свої сили і знання. «Ах, як багато праці потрібно!» — цим коротким реченням Євгенія Рафаловича письменник визначив мій вибір професії.

Справді, як багато потрібно працювати, щоб сьогоднішня наша Україна пі;г велась у повний ріст, забула про злидні, вийшла з економічної кризи.
А люди наші, прекрасні наші люди, теж заслуговують на кращу долю. Мев і здається, що самезнанняв галузі правовій можуть допомогти ба гатьом звестис. \ на ноги, розібратися і визначитися, як жити далі. Не хочеться бачити свій на род темним і безграмотним, як це було в повісті Франка. Згадаймо епізод, коли Євгеній зустрічає на лісовій дорозі старого селянина, що заблукав у лісі. «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» — ці слова Рафаловича беру собі за життєве кредо. Допомагати людям, бути їм корисним, отримувати гроші як матеріальну оцінку моєї роботи і (головне!) людську вдячність як виян чесно виконаного обов'язку — ось що я хочу. Моральне задоволення від щоденної праці — то найвища зарплата, котра не вимірюється грошовими одиницями.
Євгенія Рафаловича любили селяни — до нього йшли, його питали, його слу хали, йому вірили.
Маю надію теж стати таким адвокатом

Я зараз знаходжуся в тому віці, коли мені ще важко назвати себе дорослим, але я вже і не дитина. Мене ще не торкнулися дорослі проблеми, хоча
п чисто замислююся, ким буду, як складеться моє життя, але і у футбол, і в баскетбол я із задоволенням пограю, забуваючи, що зростом майже наздогнав батьки. Іноді мені сташенно не хочеться дорослішати. Я розумію, що поки батьки піклуються про мене, я — вільний. Моя претензія на самостійність все ж таки більше дитяча. Мені жахливо шкода бачити утомлену маму і отця, що постіймо затримується на роботі. І я думаю: невже для цього я росту, для втоми, вічної гонки за кимось і чимось. І у мене колись буде сім'я, і я так само, як і мої Лптьки, з легкою приреченістю виконуватиму свій обов'язок перед близькими. II розумію, що це неминуче, я — створення природи зі своєю біологічною програмою. Моє завдання — рости і вчитися. Потім навчати і вирощувати своїх ді-тий. Я поки не знаю, ким я буду! Принаймні мама іноді називає мене телепнем І шибеником. А чому? Тому що я люблю малювати, і весь час витрачаю на це заняття? Може, я стану мультиплікатором і будуть у мене мультфільми не гірше, Між у Гарі Бардіна або Уолта Діснея! А якщо я стану двірником, то що поганого и цій професії? Коли вулиці брудні, чомусь всі згадують про двірників, а коли виблискують чистотою — це професія непомітно опускається в розряд невдалих. Чому? Адже робота їх дуже цінна і потрібна.

Дорослі, як мені здається, багато придумали собі проблем, яких би можна було уникнути. Вони залежні під чужої думки, заздрості, стороннього втручання в їх проблеми. їм потрібно бути трохи вільніше і независимее. Може, я і не маю рації, підросту, занурюся и світ соціальних умовностей і стану «сірою мишкою». Але я прагнутиму відстоювати свою точку зору завжди, відступати можуть слабкі і бездарні. Хоча про бездарність теж можна посперечатися! Дивлюся на своїх однокласників І думаю, ну звідки у двієчника Іллі Теплова така тяга до фотографії? Він скрізь кодить з фотоапаратом і кадрі вибирає цікаві та дуже вдалі. А Мишко Рясний! 'Гоне» в англійській мові, а електропроводку знає, як свої п'ять пальців! Наталки Ягідна — стриже всіх охочих і робить такі зачіски, що позаздрять голлівуд-І-І.КІ зірки.

У нас немає в класі тієї «сірості», яка з'являється в житті. Всі цікаві і ідатні. Я не можу заглянути в майбутнє і сказати, що там буде: радість, печаль, іуга, турботи? Але упевнений, що батьки і мої, і друзів теж про щось мріяли, щось зробили в житті, адже є ми, які їх любимо. У мене є величезне бажання затриматися в своєму віці, накопичити більше позитивних емоцій, щоб до кінця мого життя їх вистачило не тільки на мене.