Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб - то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.

Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця - то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.

Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій - яблуні. А, на нашій - абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер - і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість.

І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі - діти - робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, - це все приваблювало нас, роблячи щасливими.

Трохи згодом став помічати дорослих. Вони теж збиралися на вулиці! Не лише, ми, діти. У них теж були свої традиції. Наприклад, щороку вони виходять до скверу і на свято варять кашу. До обов'язків кожного належить прибрати свою частину території від опалого листя. А ми прибирали колись своє футбольне поле. Цікаву історію розповідають про це поле. На галявині росли в різних кінцях два дерева. І коли народився мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, що утворилися футбольні ворота. Коли ми підросли, то там завжди проводилися всі футбольні матчі.

Так за що я люблю свою вулицю? По ній не їздять тролейбуси і трамваї, дуже рідко з'являються машини, навесні вона квітне пелюстками дерев, тут живуть мої сусіди і знайомі, я тут народився. Але це все не головне.

Найважливіше - тут минуло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки, вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. На кожній діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за яким доглядала моя вулиця. Вулиця не в значенні "безпритульність", а в значенні "тьотя з добрими очима". Вона присвятила своє життя мені, моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.

Усі ми хочемо справляти гарне враження та подобатися оточуючим. На жаль, це не завжди виходить. Чому?

Цього року я познайомився з однією дівчиною, яка дуже хотіла мені сподобатися. Вона весь час говорила про себе. Казала, що вона хороша і чарівна, обожнює читати і слухати музику, ходити до театру. Ще вона вихвалялася своїми батьками. її тато — заможна людина, він часто підвозить свою доньку до школи на авто. Але чи є в цьому її заслуга?

Я взагалі дійшов висновку, що не можна багато говорити про себе. Кращої думки про вас не будуть. Це скоріш навпаки відштовхне, ніж приверне увагу. Врешті-решт, це просто непристойно.

Дівчина, котра хотіла зі мною дружити, ніколи не цікавилася моїми справами і проблемами. Але ж вони є у кожної людини! У кожної людини є й власна гідність і позитивні риси характеру. Іноді буває дуже приємно, якщо хтось помітить у тобі щось гарне і скаже про це. А ця дівчина, схоже, бачила хороше тільки у собі.

Я вирішив, що з нею не варто дружити. Чому? Та тому, що просто нецікаво.

Усі люди від народження наділені різними здібностями. Комусь добре вдається писати вірш, хтось знається на моделюванні одягу, деякі чудово розуміються на математиці або фізиці. Коли діти стають дорослими, то обирають різні професії та роботи. Хтось злітає на немислимі висоти, стає відомим та забезпеченим, а хтось усе життя перебивається, так би мовити, з хліба на воду і йому ледь вистачає грошей на прожиття. А чому? Адже люди вчились в одному класі, вивчали ті самі предмети, їх вчили ті та самі вчителі, можливо вони сиділи за однією партою і отримували однакові оцінки, але...

Щоб розібратись у цьому, я хочу розповісти вам про однокласників моєї старшої сестри, яка вже закінчила школу. Максим та Петро мали однакові здібності. Максим відвідував усі уроки, виконував домашні завдання, читав книжки з тих предметів, які його цікавили. Після уроків він відвідував басейн тричі на тиждень та раз на тиждень - уроки німецької мови. Хлопець мав не дуже багато вільного часу, але встигав і погуляти з друзями. Максим брав участь в олімпіадах, навіть займав там призові місця. А Петро, бувало, пропускав заняття, не цікавився нічим, окрім того, що додому задають зробити, але й те не завжди повністю виконував. У нього була ціла купа друзів, він майже весь час гуляв з ними надворі. А оцінки в школі не дуже хвилювали Петрика.

У результаті Максим склав екзамени до престижного вузу, а Петро не зміг цього зробити і поступив лише до технікуму. Це свідчить про те, що люди, які мають однакові здібності, але докладають різних зусиль для того, щоб їх розвивати, отримують різний результат. І подальше їх життя буде складатись по-різному.

А тепер давайте розглянемо ще один приклад. Подрузі моєї сестри - Маші завжди було складніше вчитись, ніж іншим дітям, їй не дуже були зрозумілі деякі предмети, а з математикою і зовсім поганенько було, тому, щоб не відставати від класу, Маша багато займалась, багато працювала в школі та особливо вдома. І в класі майже ніхто не здогадувався, що вона багато чого не розуміє, бо вона отримувала гарні оцінки. В атестаті, який отримала Маша, не було жодної оцінки, нижчої за дев'ятку, та і взагалі дев'яток було всього три.

Я вважаю, що людина, яка має здібності не такі високі, як у інших, може багато чого досягти, якщо буде працювати, працювати та ще раз працювати. Звісно, буває і таке, що хтось нічого не робить у школі, вчиться погано, а досягає набагато більшого, ніж той, хто ночами сидить над підручниками. Кожна людина наділена таланом. Хтось більше, хтось менше. А є просто "улюбленці долі", але таких людей дуже мало, і більшості все таки доводиться докладати багато зусиль для того, щоб впевнено "триматись на ногах".

Якщо ж людина талановита від народження, то це не значить, що їй не треба вчитись та працювати над розвитком свого таланту, бо так можна загубити і сам талант. Дивлячись на однокласників моєї сестрички, я зрозумів, що працювати треба всім і якомога більше. Але це не значить, що треба хапатись за все одразу, бо від такої праці теж користі мало буде. Треба працювати над тим, що тобі найбільше з усього подобається та вдається і тоді обов'язково досягнеш успіху у житті!

Як стати видатною людиною? Перш ніж відповісти на це питання, треба з'ясувати, хто взагалі належить до видатних людей і які критерії відбору. Згадаємо видатних людей у різних галузях нашого життя. Яна Клочкова, Андрій Шевченко, Олександр Понамарьов, Данило Яневський, Святослав Вакарчук, Людмила Гурченко... Чому цих людей вважають видатними? Тому що вони вміють щось робити так, як інші не можуть. Дехто з вище перелічених добре плаває, грає в футбол, співає, веде телевізійні новини і розважальні шоу, пише чудові поезії і музику, грає ролі в кінофільмах.

Цим своїм вмінням вони дуже відрізняються від нас, вони знаходяться на такому високому щаблі, якого більшості з нас ніколи в житті не досягнути. Так я, наприклад, вмію плавати і грати у футбол, але досягти рівня Андрія Шевченко чи Яни Клочкової я не зможу; Проте не слід переоцінювати вищість цих людей і доходити до фанатизму. Я, звісно, вражений здатністю тієї ж Клочкової плавати, але вважаю, що граю у футбол краще за неї. Але питання стоїть трохи по-іншому: в який спосіб досягли ці люди своїх висот? Вони народилися з відповідними навичками і схильністю до певної професії, у них Бог заклав якісь чудові властивості, яких не мають інші люди чи вони були звичайнісінькими, як всі інші, проте постійними тренуваннями і працею над собою досягли тієї вершини, яку зараз займають?

Мені здається, щоб стати видатною людиною, треба мати кілька факторів. Це передусім талант, любов до свого фаху, постійні тренування і робота над собою. І ще - удача. Але почнемо по черзі.

Талант від Бога. Це має бути неодмінно. Якщо в мене при народженні нема вокальних даних, то видатним співаком я ніколи не стану. Я можу займатися співом, ходити у гурток, навчитися відчувати музику, врешті певною мірою я навчуся співати. Але це не буде той рівень, який має Сашко Понамарьов чи Святослав Вакарчук.

Плюс все це коштуватиме багато нервових витрат. Або візьмемо простіше - плавання. На перший погляд здається, якщо плавати щодня певну кількість годин, то і станеш талановитим спортсменом. Але все не так просто. Є малюки, які ще нічого не усвідомлюють у житті, а вже відчувають себе у воді, немов риба, а інші просто мають панічний страх перед водою і одразу тонуть. Тобто при народженні у кожної людини є певна здатність до чогось.

Любов до своєї справи. Без цього теж не можна. Треба дуже любити свою роботу, щоб витримувати всі навантаження. Мені подобається грати у футбол, але при цьому я не достатньо його люблю, щоб присвятити йому своє життя. Уявіть собі, що справжні футболісти-професіонали тренуються щодня по 5-6 годин. Це ж як має подобатися футбол!? Зі співом справи так само: народившись з чудовими голосовими зв язками, але не отримуючи втіхи від співу, ви навряд чи станете відомим співаком.

Тренування. Мені здається, на цьому і не слід наголошувати. Кажуть, що Яна Клочкова проводить півжиття у воді, якщо прибрати той час, який іде на сон. Але я підозрюю, що їй подобається вода, вона отримує надзвичайну насолоду під час плавання. Але не лише спорт потребує багато вправ. Це стосується всіх професій. І співаки, і актори, і ведучі мають щодня вдосконалювати свої навички.

Удача. Це не менш важливий фактор, ніж всі попередні. Візьмемо приклад з життя Андрія Шевченка. Він вчився у звичайній загальноосвітній школі. Разом з іншими хлопцями грав у дворі в футбол. Потім став відвідувати футбольні секції. І сталося диво, його помітив один з розвідників "Динамо Київ", розпізнав у цій дитині футбольний талант, запросив до клубу. Але далеко не всі, хто потрапляє до професійних клубів, розкриваються. Дуже часто молоді й талановиті припиняють свою кар'єру через травми. Шевченкові теж пощастило, що за свою кар'єру він не мав жодного серйозного ушкодження.

Отож, аби стати видатною людиною, треба, щоб стався збіг усіх доленосних факторів: талант від Бога, потяг до цієї справи, постійна праця і наполегливість, удача. Але не слід поспішати ставати видатною персоною, може краще залишатися простою людиною і вміти робити добре одразу кілька справ?

Рушай же з вірою до правди напрямки.
Л. Верлен

Вибір професії — це велика відповідальність. Відповідальність перед батьками, перед суспільством, та найголовніше — перед собою. Відповідальність перед собою, мабуть, найважливіша, і полягає вона в тому, щоб обрати саме свій шлях і ним йти. Бо тільки сама людина може побачити, до чого в неї більший хист, до чого відчуває вона покликання. Кожен відчуває, що йому легше «дається» і, отже, чому зможе присвятити життя. І тут найважливіше— не схибити.

Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять, що завгодно. (Дайте).

Я вже обрав майбутню професію, керуючись при цьому багатьма чинниками, але головним із них був той, що до цього діла я відчуваю своє покликання. Мені завжди були небайдужі долі людей, як моїх близьких, так зовсім сторонніх, для мене завжди багато важили такі поняття, як «чесність», «справедливість», «права людини». Саме тому я обрав для себе професію юриста та збираюся після здобуття вищої освіти бути адвокатом. Чому саме адвокатом?

Тому що саме працюючи на цій ниві, як я вважаю, я зможу дати найбільшу користь людям. Хочу зазначити, що в мене навіть не було сумнівів щодо того, щоб пов'язати свою долю з юриспруденцією, але постало питання щодо обрання спеціалізації. І я вирішив стати саме адвокатом (а не, наприклад, прокурором або суддею) ось чому: я хочу захищати людей, виправдовувати їх вчинки, хоч якими б вони не були. Адже яким би бридким чи навіть протизаконним не був вчинок, були якісь причини, які призвели до нього. І саме з'ясуванням цих причин я буду займатися як адвокат. При цьому я буду керуватися Законом, який створила наша держава і у якому сподіваюся знайти відповіді на питання, які будуть поставати переді мною у процесі роботи.

Закон — це союз просвітництва та сили: друге у подібний союз приносить народ, перше — уряд. (Антуан де Ривароль).

У своєму житті я неодноразово стикався з такою ситуацією: людину звинувачують у чомусь, а вона не в змозі довести свою невиновність. Саме для того і існує професія адвоката, щоб доводити невиновність людини або її непричетність до якогось злочину. У моєму розумінні, неможливо уявити собі жахливішу ситуацію, ніж таку: людину засуджують до тюремного ув'язнення через щось, чого вона не робила. Адже відомо, що такі випадки є, і вони не поодинокі. Причини можуть бути різними: бажання справжнього винуватця «підставити» саме цю людину; лінощі, недбалість або підкупність міліції, яка не стала довго шукати та розбиратися «хто винен»...

Саме у цьому бачу я своє покликання: домогтись звільнення людини у випадку її невиновності або (якщо судять «за діло») з'ясувати витоки поведінки та вчинків, знайти пом'якшуючі обставини (які, я впевнений, є у кожному випадку) та досягти зменшення покарання.

Звичайно, я розумію, що беру на себе величезну відповідальність, тому що у будь-якому випадку необхідно зберегти об'єктивність та докласти максимум зусиль та винахідливості для захисту свого підопічного, людини, яка довірила мені свою долю (адже адвокату, як і лікарю, і священику, люди розповідають все, бо. можуть не боятися, що це стане відомо ще комусь).

Мені стає світло на душі, коли подумаю, скільком людям я допоможу. Хочу років за двадцять сказати, оглядаючись на своє життя: «Я не помилився у виборі професії!»

Кажуть, що риба шукає, де
глибше, а людина - де краще.
Кажуть, що Батькiвщина там,
де м'якiший хлiб...
(В. Коротич)

I їдуть люди часом за кордон - за кращою долею та за грошима. Але ж iще Шевченко писав:

Немає в свiтi України,
Немає другого Днiпра,
А ви претеся на чужину...
("I мертвим, i живим...")

Може, й не дуже весело зараз в Українi, але покинути її - те саме, що покинути рiдну матiр через те що вона, мовляв, хвора. Не вибирають люди матiр, не можна вибрати й Баькiвщину, як це прекрасно сказав у своєму вiршi В. Симоненко.

Коли М. Рильський у справах був змушений деякий час жити в Парижi, серце його линуло додому: "Тужу за вами, солов'ї Вкраїни!". Часом тiльки на чужинi людина починає розумiти, що для неї означає рiдний край.

...цiлували
Пил київскої землi
канадцi,
Якi недавно ще
Українцями звались.
(В. Коротич)

Нi, не можна вiдмовлятись вiд рiдної землi, якщо ти - Людина. Тим бiльш, що вона напрочуд красива, наша земля, i краси її та iсторiї не затулять для справжнiх людей жоднi економiчнi негаразди. I сьогоднi, як за часiв Тараса Шевченка

...Тихесенько вiтер вiє,
Степи, лани мрiють,
Мiж ярами, над ставами
Верби зеленiють.

I як за часiв Лесi Українки "коло сiл стоять тополi, розмовляють з вiтром в полi".

Такий само чесний, працьовитий, волелюбний народ живе на українськiй землi, чиєї "правди сила нiким звойована ще не була" (П. Тичина). Звучить вiльно наша солов'їна мова.

Ти сьогоднi зазвучало,
Як початок, як начало,
Як озброєння всiм видне,
Слово наше рiдне.
(П. Тичина).

Зазвучало слово безсмертної народної мови, якої можна навчатися

У трави - веснянки, у гори крутої,
В потiчка веселого, що постане рiчкою,
В пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою.
(А. Малишко).

Iнакше кажучи, мови, якої можна вчитися у всього, що зветься рiдним краєм - Україною. Не завжди легко жилося українському народу, та завжди справжнi сини свого народу любили неньку-Україну.

Кров'ю обкипiла вся наша давнина,
Кров'ю затопила долю Україна
(Леся Українка)

Багато скрутних часiв зазнала вона протягом своєї героїчної i трагiч-ної iсторiї. Знала поневолення i вiйни, та знову i знову ставав на її захист України народ, нищив ворогiв i вiдбудовував мiста i села, бо любили справжнi українцi свою Батькiвщину попри все.

Для того, щоб бути патрiотом своєї держави, треба не спiвати п'яними голосами "Ще не вмерла...", а потiм тiкати за кордон, щоб "тинятись по чужбинах, аж доки дiдько всiх не забере" (В. Симоненко). I не обвинувачувати у своїх негараздах iншi народи - нiколи цього не робив такий беззаперечний патрiот, як Тарас Шевченко, або О. Гончар, що казав: "Ми поважаємо патрiотизм кожної нацiї, бо ми самi патрiоти".

Треба бути вiдданим їй серцем i працювати, щоб розквiтла вона ще пишнiше, нiж зараз. Кожен з нас може зробити у цю справу свiй внесок.
Головне, пам'ятати "яких батькiв ми дiти" i любити Батькiвщину бiльше, нiж власний добробут. Тому я хочу повторити слова В. Сосюри:

Любiть Україну у снi й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вiчно живу i нову
I мову її солов'їну.

Всiєю душею бажаю: живи, Україно, квiтни, мужня моя красуне, Україна-пiсня, Україна-воїн, Україна-трудiвниця!

Все починається з виховання, яке отримали чоловік і жінка у власних сім'ях. Якщо вони зросли в родинах, де "утримання" дітей зводилося до забезпечення їх фізичного існування, нехай і на найвищому рівні, то вони можуть навіть не підозрювати, що їх шлюбні партнери відчувають потребу у взаємоповазі чи взаємодопомозі. У такому випадкові вони можуть бути суперспоживачами здобутків цивілізації, високими спеціалістами у своїй професійній галузі, але повними профанами у мистецтві людських взаємин.

Щиро поважати можна того, хто гідний твоєї поваги, себто рівний або вищий тебе у певних аспектах. Тому основою взаємоповаги є комплексна рівність шлюбних партнерів. Не можна в прийнятті рішення щодо одруження залишати останнє слово за якимись другорядними ознаками, особливо за сексуальним "сумісництвом". Статистика доводить, що найбільша кількість конфліктів у сім'ях розгортається навколо проблем у психологічній (брак спілкування або його незадовільна якість) і фінансовій (розподіл грошей) сферах, а сексуальна невдоволеність уже походить від цих розбіжностей.

Уникнути багатьох прикростей допоможе чіткий розподіл сімейних (домашніх, скажімо) обов'язків і готовність, особливо з боку чоловіка, брати на себе відповідальність у життєвих колізіях. Систематичне нищення ініціативного, активного, енергійного й амбітного мужчини-українця зробило чоловіче лідерство в українській сім'ї великою проблемою. Цей процес яскраво зобразив Гоголь у своїх "малоросійських" оповіданнях, де чоловік-українець за лічені роки деградує від вольового лідера ("Тарас Бульба") до безхребетного підкаблучника-ненажери ("Старосвітські поміщики").

Звичайна українська сім'я відперто матріархальна. Звичайно, саме невибагливість, відповідальність, "двожильність" українок і роблять їх такими привабливими "міжнародними нареченими", що й забезпечує успіх масі шлюбних агенцій. Але не забезпечує щастя наших сімей. Всі ці "супержінки" в глибині душі невдоволені таким станом справ і хотіли б почувати себе за чоловіком, "як за кам'яним муром".

Також має значення психологічна готовність молодих до шлюбу. Вчені розрізняють два види зрілості людини: фізичну й психологічну. Так, деякі дівчата можуть завагітніти уже в 13 років, але ця фізична здатність не робить їх готовими до шлюбу. Взаємоповага виникає між зрілими людьми, ментальної енергії яких вистачає й на іншу людину. А щоби не було потреби укладання раннього шлюбу, необхідне планування сімейного життя. Бо ж одна з головних, якщо не головна причина вимушених одружень, - небажана вагітність. Не поспішайте жити, цінуйте кожну хвилину вашого унікального, неповторного життя, не розмінюйте його за безцінь - і ви навчитеся поважати й будете в повазі!

Ще зовсім недавно сонечку було важко дотягнутися до землі крізь волохаті, сіро-сині, неначе брудні, вологі хмари. Ще зовсім недавно біліли подвір'я сріблястим снігом. А сьогодні біліють своїм святковим вбранням вишеньки і яблуньки, грушки й сливки, неначе наречені. А красені-каштани у відповідь на сліпучо-білий, такий чистий цвіт «дівчат» викинули свої свічечки-пірамідки з жовто-червоною облямівкою. Та й берізка цієї весни майже не відстає від найновіших тенденцій моди: у неї цьогосезонна сукня із жовто-зеленого бісеру, що нагадує різної довжини сережки, які кокетливо звисають або гойдаються, коли їх, ніби ненавмисно, займає вітер-пустун.

Черемха знову буяє цвітом і пахощами, які ні з якими іншими не сплутаєш. Мабуть, то справжні французькі парфуми, які Весна привезла з самого Парижа. Лише старі дуби якось не зорієнтувалися, що цієї весни одягти. їм, дідусям, ще не зрозуміло, чи то вже справжнє і сило, тому так довго і світять своїм кістяком у лісі. А яким килимом Весна вистелила землю: на зеленому тлі — то жовті цяточки кульбаби, то сині рясту або проліска, то темно-фіолетові курячої сліпоти. Все навкруги дихає свіжістю та молодістю весни.

Величко – один із трьох найвідоміших в Україні літописців. Після Самовидця та Грабянки перед нами постають в хронологічній послідовності історичні події періоду національно-визвольної війни проти польської шляхти і до початку XVIIIст., відтворені Величком у чотирьох великих томах.

Відомо, що літописець певний час перебував на посаді канцеля-риста Війська Запорізького. Це надало можливість історику-доку-менталісту залишити по собі оповідь про діяльність десяти гетьма-нів – від Богдана хмельницького до Івана Мазепи. У літопису від-ображені найвизначніші віхи історичної долі українського народу.

Автор відзначав, що негаразди в суспільному житті того часу були наслідком „несогласія умовредних і властолюбних синов своїх”, а „єдина матка наша Малая Росія” знаходилася в стані „раздранія і раздвоєнія”. Отже, бачимо, що Величко не тільки подавав відповідні історичні факти, а й займав певну громадянську позицію як автор.

Після усунення з посади канцеляриста Величко зайнявся суто літописною справою. Його праця датується 1720 роком У ній автор назвав себе „сином з племени Хазарського и из слуг войска запорожского найменший слуга Самуйло Василіев Величко”.

Літопис – справжня скарбниця відомостей про історичні перипетії нашого народу. У ньому віддзеркалені перемоги й поразки, радість і горе народу, який переживав часи національного, релігійного, суспільного гніту. Праця Величка користується великою популярністю у дослідників, науковців, оскільки є чи не єдиним документом доби Руїни та боротьби українського народу за свободу.

Чи замислювались ви над тим, яку роль у вашому житті відіграють ввічливі слова? Я — так. І ось що виявилося.

Якщо до людини звертаються ґречно, вона і сама буде ґречною з тобою. Судіть самі.

У нас у класі є один хлопчик. Він увесь час говорить грубі слова. Не знаю, чому. Можливо, його батьки так розмовляють. Тоді мені шкода його. Мої батьки ніколи не вживають у розмові грубих слів.

Коротше кажучи, я довго спостерігала за цим хлопчиком. А якось підійшла до нього, посміхнулась і сказала: «Сашо, будь ласкавий, скажи мені, коли у тебе День народження?» Погодьтесь, я вчинила дуже правильно. По-перше, у нас у класі усі чомусь називають одне одного на прізвище. А я звернулась до нього на Ім'я. По-друге, я сказала ввічливі слова, котрі йому, як на мене, не часто доводилось чути. По-третє, для кожної людини День народження має виключне значення.

Саша спочатку розгубився і, мабуть, хотів відповісти мені якось грубо. Проте я знову посміхнулась. Між тим, у мене дуже чарівна посмішка. «Першого грудня», — відповів ошелешений Саша і зашарівся. «Дякую», — просто сказала я.

Цей хлопчик, на жаль, не перестав вживати грубі слова. Але тільки не на мою адресу. Правду сказав хтось із дорослих: «Ніщо не коштує так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість».