Вишивка — один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI- XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 р. у Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п'ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу.
У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєднувався із сюжетним зображенням. Збережені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі XII ст., знайденій у Софійському соборі, зображено жіночу постать — Оранту, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований рослинний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо. Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та іконах періоду Київської Русі.
На рубежі XVIII—XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.
Із середини XIX — на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок вродження капіталістичних відносин на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — «Стала комісія для промислових Справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.
На початку XX ст.. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у фабрику художніх виробів та виробничо-художні об’єднання.
Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних робіт виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.
Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер'єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання — давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу — безрукавках, гуглях, мантах — вишивку розташовували переважно у місцях з'єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.
Серед інтер'єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.
Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап'янові шнурки тощо.
В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебелевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання», «рубцювання» тощо. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворотного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування», «кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур», «кучерявий», «городоцький» та «бавничковий» стібки та ін. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.
Так, на Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, інколи — геометризовано-рослинним орнаментом (з квітами, листям, бутонами). Це переважно вузькі стрічки з ромбоподібними мотивами, укладеними в розетки та інші фігури. Вони сполучаються з «кривульками», хрестоподібними зображеннями тощо. Основний червоний колір доповнюється чорним та незначною кількістю жовтого. Найбільш уживаними техніками є «гладь», «набирування», «стебнівка», «поза голкою».
Для Чернігівщини характерні геометричні візерунки, в яких переважають червоний та білий кольори або червоний та синій на білому тлі виробу. Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами — квітами, букетами, вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми) тощо. Улюбленими техніками вважаються: «гладь», «набирування», «вирізування з лиштвою», «штапівка», «мережка», «хрестик», «качалочка» та ін.
Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Надзвичайно гарні однотонні сорочки, вишиті відбіленими нитками. Рукави в них покриті ніби памороззю — мереживом дрібний візерунків — ромбиків, прямокутників, укладених у прямі ламані, зигзагоподібні й меандричні динамічні лінії та смуги. На плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Типовими техніками вважаються: «вирізування», «виколювання», «верхоплут», «настилування», «мережка», «стебнівка» «гладь», «солов'їні вічка», «довбанка», «зерновий вивід» та ін. Поширеними на Полтавщині були також сорочки, вишиті охристо-золотистими, голубими, темно-синіми та зеленкуватими нитками. Не менш оригінальні також полтавські кілкові рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо. Орнамент із симетрично розташованими квітами, листям, бутонами, пташками зорієнтований до центру рушника. Краї з усіх боків облямовані в'юнцем, утвореним спорідненими мотивами.
На Волині поширені геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті) мотиви, укладені в найрізноманітніші стрічкові композиції. Іноді вони поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна, основний колір — червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. При вишиванні застосовуються техніки «заволікання», «за ... Читать дальше »

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.
У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.
В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.
Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.
Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»
У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!
Червоним, чорним вишиває мені життя, —

так піднесено сказав Павло Тичина.
Адже в народі існує поетичний образ:

Червоне — то любов,
а чорне — то журба.
(Дмитро Павличко)

Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».
В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.
Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.
В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.
У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.
В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.
Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.
Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.
Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.
Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).
У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.
В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.
Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йд ... Читать дальше »

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.
Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії, розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.
Традиції монументального малярства наслідувалися у наступних століттях у кам'яних і дерев'яних храмах, зокрема Галичини і Закарпаття. Тут до нашого часу збереглися церкви з настінними розписами.
У розписах церкви існувала усталена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займали центральну частину храму, південну і північну стіни, а також розміщалися у вівтарі й бабинці. До найбільш поширених належали «Страсті Христові», «Страшний суд», сцени біблійного та євангельського циклу. Майстрів для розмальовування храму наймали міщани, ремісники і прості селяни, священики. Про це дізнаємося з написів на стінах церкви. Наприклад, один з замовників розписів 1698 р. у церкві св. Миколая с. Дмитровичі на Львівщині, бажаючи залишити для нащадків не тільки своє ім'я, а й походження, зробив такий напис: «Дав змалювати раб Божий Григорій з Кульматич син козаків». Авторами церковних розписів були здебільшого анонімні народні майстри, які у своїй творчості відтворювали смаки, світобачення, думки і прагнення свого середовища. Створювані ними монументальні композиції на стінах храмів відлунюють реалії життя і є, за словами відомого мистецтвознавця Павла Жолтовського, справжніми шедеврами народного духу.
Серед багатої матеріальної та духовної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій.
Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій.
У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в
літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також «Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.
На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.
Своєрідним кодексом християнської моралі були ікони «Страшного суду». У цих масштабних, панорамних композиціях з енциклопедичною достовірністю відображали буття людини, її уявлення про потойбічний світ. Дидактичний зміст ікони тлумачив основну церковну доктрину — про прийдешній день світу праведного і неправедного. Пензель маляра на іконах «Страшного суду» вимальовував вражаючі сцени пекла та ідилічну картину раю. У пеклі зображали грішників, найчастіше розбійників, злодіїв, шинкарок, картярів, п'яниць, прелюбодіїв, несправедливих суддів і сільських старост. Глибокий моральний зміст мали на іконах «Страшного суду» епізоди про смерть бідного і багача. Душу багача забирає диявол; бідний помирає під мелодії музики, а душа його потрапляє до ангелів. Відповідні паралелі знаходимо у літературних творах та усній народній творчості. Наприклад, у поета XVII ст. Лазаря Барановича цій темі присвячений вірш «Багачеві, Лазареві», рядки якого мають еквівалентне до іконописної сцени звучання:
Полинув Лазар — Янголи забрали,
Багач — у пеклі, мучиться немало,
На лоні вклався Лазар у Авраама,
А багачеві викопана яма.
Сцени пекла на іконах, де наочно зображено приречених на вічні муки, застерігали від вчинків, що суперечать християнським нормам земного життя, схиляли до роздумів про порядність, сумління, чистоту душі. Популярним в українському народному іконописі XVII—XVIII ст. був сюжет «Жертвоприношення Авраама». Біблійна сцена, в якій батько приносить у жертву Богові сина на знак глибокої віри, просякнута ідеєю відданості своїм переконанням, готовності до самопожертви. Ця тема імпонувала найширшому колу простих людей, яким доводилося терпіти приниження, відстоювати свою віру, мову, національну гідність.
З-під пензля іконописців виходили твори, співзвучні часові й середовищу, якому вони призначалися. Прикладом може бути культ архангела Михаїла, поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.
Іконографія архангела Михаїла має давнє походження в Україні. Цей персонаж зображували на княжих печатках XII— XIII ст. на повний зріст зі списом у правій руці. Згодом його образ стає гербовою емблемою Києва. У XVII ст. архангела Михаїла малювали сповненим сили воїном у лицарському вбранні. Саме такими рисами наділений цей образ на дияконських дверях іконостасів, виконаних видатними українськими малярами-іконописцями Іваном Рутковичем та Йовом Кондзелевичем, а також на іконостасах із Великих Сорочинців, Рогатина та ін.
Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах — християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.
Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній наповненості
образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як намальована».
До пантеону улюблених святих в Україні належала Параскева П'ятниця. Свята Параскева виступала в ролі доброї, мудрої господині, яка приносить у хату добробут і щасливу долю. В усному фольклорі Параскеву пестливо називали «П'ятюнка», про неї казали: «Свята П'ятниця дари давала, бо господиня мудрая була».
Юрій-Змієборець посідав чільне місце у фольклорі та образотворчому мистецтві України. Його образ тісно пов'язаний зі світоглядом хліборобів, з хліборобськими та скотарськими звичаями. На іконах святого Юрія зображали як великомученика за Христову віру і як змієборця. У народному іконописі набула поширення іконографія, де святого Юрія подавали в образі молодого лицаря, у військовому обладунку, верхи на здибленому коні. У правій руці він тримає спис, яким простромлює пащу дракона, що конвульсійно звивається під копитами коня. Поруч зображували навколішках царівну, яка скоріше нагадувала селянську дівчину у святковому вбранні. Вся увага на іконі акцентувалася на подвигу святого Юрія, який визволив молоду дівчину-царівну, що мала стати жертвою страшного змія. Народний іконопис XVI—XVIII ст., який мав переважно церковне спрямування, у XIX ст. входить у хатній інтер'єр.
Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. Як витвір рук обдарованих народних малярів вони прикрашали оселю, надавали їй духовного підне ... Читать дальше »

Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування чи парубкування — до одруження.

У міфологічній свідомості наших предків це стосувалося будь-якої річки, та й просто — води. Проте були й суто міфологічні ріки, як Забить-ріка у росіян, Лета у давніх греків тощо. У піснях Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев'ятого царства, вирію. За багатьма легендами, Дунай тече посеред раю. За болгарською легендою, він витікає з-під кореня світового древа —гігантської золотої яблуні. У російському весільному обряді є згадка про Дунай, на березі якого росте казкове древо. У фольклорі східних та західних слов'ян Дунай — це загальний символ водного простору, зокрема й морського.
Дунайська вода відкриває шлях на той світ. Напитися цієї води означає: або навіки піти туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу, зазвичай нещасливу долю. У будь-якому випадку все це мало значення зв'язку із потойбіччям. У пісні "Ревуть води, шумлять лози" козак, напуваючи коня з Дунаю, питається у птахів про дорогу "до свого роду". У відповідь він чує:

Вертай коня, козаченьку,
Вже не знайдеш домівоньку.
Ні домівки, ні родини,
Ані вірної дружини.

Згадаймо, що кінь у фольклорі є перевізником з одного світу на інший. Тобто Дунай знову показаний як кордон між двома світами. У деяких піснях сказано, що переправитися через Дунай можна полотняними мостами, що є поетичним позначенням погребальних рушників, якими опускають труну до могили.
Дунай у значенні могили згадується в багатьох козацьких піснях:

А ми турка та і не звоюєм,
Тільки роздратуєм.
Тільки нами, нами, козаками,
Дунай... Дунай загардуєм.

В іншій пісні ліричний герой говорить, що річка занесла його товариша за Дунай — тобто втопила. Дунай тут зображується не як річка, а саме як межа, кордон між світом живих та світом мертвих. Порівняймо із цим народне прислів'я: "Як пішов на Дунай — та й додому не думай". У замовляннях у Дунай відправляють хвороби, дунайською водою заживляють рани, бо це своєрідна "мертва вода".
У колядці "Ішли молодці рано з церковці" парубки мріють про чудову країну, де "добрий пан" добре платить за службу. Показово* Що шлях до тієї країни відтворює давній слов'янський поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали по воді. Враження, що йдеться про похорон, підсилюється ще й згадкою про церковну службу, з якої нібито йдуть молодці:

Ішли молодці рано з церковці —
Ой, дай Боже!
Ой, ішли, ішли, раду радили,
Раду радили не єднакую,
Не єднакую, троякую:
Ой, ходімо ж ми до ковальчика,
До ковальчика, до золотника;
Покуймо ж собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла.
Ой, пустиможся на тихий Дунай,
Долів Дунаєм під Царегород.
Ой, чуємо там доброго пана,
Що платить добре за заслуженьку,
Ой, дає на рік по сто червоних,
По сто червоних, по коникові,
По коникові та й по шабельці,
Та й по шабельці, по парі сукон,
По парі сукон та й по шапочці,
Та й по шапочці, та й по панночці.

У багатьох піснях про татарський полон повторюється мотив пускання коси по Дунаю. Дівчина-полонянка звертається до своїх поневолювачів зі словами:

-Ой татаре, татаройко, ой мой пане, мой панойко,
Вийми, вийми свого ножа, одріж, одріж мою косу,
Пусти, пусти по Дунаю, нехай пливе близько краю.
Прийде мати води брати, мою косу познавати:
"О де коса мої дочки, мої дочки Вуляночки!"

Відрізана коса — символ дівочої цнотливості, долі та життя, яке занапастили вороги. Згадаймо про звичай пускати водою волосся, що було жертвоприношенням божеству потойбічного світу. Люди вірили, що водою можна відправити звістку туди, звідки нема вороття, а також отримати повідомлення звідти. Тому до речей, прибитих до берега, ставилися з повагою. У щойно наведеній пісні пущена по воді коса означає загибель дівчини, а Дунай є погребальним шляхом.
Розповсюдженим є мотив потоплення новонародженої дитини матір'ю в дунайських водах. У "Пісні про синів-корабелів" колись утоплені вдовицею діти повертаються до неї через багато років вродливими та заможними купцями. Коли ж мати хоче одружити з одним свою дочку, а за другого сама вийти заміж, вони нагадують їй давній гріх:

Посередині села,
Ой там удова жила,
Породила два сина —
Іванюшу, Василя,
У китайки повила,
І в корабель вложила,
І на Дунай пустила:
— Ой ти, Дунай, не шуми,
Гляди моїх два сини!
А ти, рибойка жива!
Гляди моїх два сина —
Іванюшу, Василя!

У повісті Нечуя-Левицького "Бурлачка" зустрічаємо пісню, записану самим автором:

Ой у нашому Стеблеві стала новина:
Породила Биківночка малеє дитя.
Взяла малеє дитя під білії боки
Та й вкинула мале дитя у Дунай глибокий...

У ліричних піснях Дунай — перепона між двома закоханими, яку дуже важко, іноді неможливо подолати. У пісні "Ой там, за Дунаєм" козак із-за тихого Дунаю поглядає на свою Вкраїну. "Та не так на Вкраїну, // Як на ту дівчину", і просить у неї перевозу. В іншій пісні дівчина губить у Дунаї перстень — подарунок коханого, що мав стати запорукою вірності. Намагаючись дістати перстень, вона гине сама.
У пісні "Тихий Дунай бережечки зносить" молодець просить отамана відпустити його додому, щоб побачити кохану:

Тихий Дунай, тихий Дунай
Бережечки зносить,
Молодий козак, молодий козак
Отамана просить:
"Пусти мене, отамане, із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже скучила
Дівчина за мною".

У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання козака, радить: "А ти випий води холодної — дівчину забудеш".
У весільних піснях Дунай є символом шлюбу, він поєднує дівчину із нареченим, назавжди відділяючи її від власного роду. Таку саму символіку має і вінок, вкинутий у Дунай. Ось як зображує єднання двох закоханих галицька дівоча колядка:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю! В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
"Подай, Касуню, білу ручку".
"Ручки не даю, най си плаваю".
Плила Касуня бистров рікою,
За нев матенька (батенько, сестричка...)
Плила Касуня бистров водою,
За нев миленький до береженька:
"Подай, Касуню, білу ручку!"
Ручку подала, сама виплила.

Як казковий вирій, рай, Дунай пов'язаний із птахами, на яких, за легендами, перетворюються людські душі. В українській пісні Мати Божа ластівкою купається в дунайських водах:

Ой на Дунаєчку, на бережечку,
Там ластівочка та купалася,
То не ластівочка, то Божа Мати...

У польській весільній пісні парубок побачив свою наречену, коли вона плавала по Дунаю у вигляді сірої качки. У білорусів зустрічається лайка: "Відьма ти київська, сова дунайська!" У фольклорі київська відьма вважається найнебезпечнішою. Очевидно, що епітет "дунайська" надавав слову "сова" якогось винятково негативного значення. У пісні "Сокіл з орлом, сокіл з орлом купається" сокіл питає в орла: "Чи був, орле, чи був, орле, на Дунаї? // Чи не знаєш про ногаїв?" Очевидно, історичний контекст наклався тут на міфологічний зміст. Орел — птах потойбічний, тому він мусить знати все. На це й натякає пісня згадкою про Дунай. Отже, відповідь орла є цілком логічною: "За річкою, за річкою, за Дунаєм, // Хоч я й не був, а й так знаю!.."
Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору, як колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва "Дунай" супроводжується епітетом "тихий".
Є легенда про походження Дунаю з крові убитого богатиря, ім'ям якого й назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях її походження часто пов'язують із дівочими чи материнськими слізьми. У піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає: "Дніпр-батьку, Славуто!" - визнаючи його першість. До Дунаю як до живої істоти, пророчого помічника, звертаються козаки:

Чом ти, Дунаю, став так смутен,
Став так смутен, каламутен?..
...Ой чом коні гетьманськії
Не п'ють води дунайської?..

В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так, у пісні "Світ великий, край далекий, та ніде прожити" сказано, що цар ... Читать дальше »

На вулиці тихо, хоч мак сій. Сизий димок невпоспіх точиться з димарів, неначе із дідусевих люльок. Ранній зимовий вечір огорнув оселі терновою опинанкою. То там, то там чути покрики криничних корб і журавлів та зрідка доноситься лункий скрип нрипізнілих перехожих, котрі поспішають битим сніговим путівцем до своїх домівок.
Так уже повелося, що в переддень різдвяних та новорічних свят кожен намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали: «Хто одіб'ється від сім'ї, той цілий рік блукатиме манівцями...»
В селі нараз поночіє. Лишень вікна покліпують яскравим освітом, і жовтогарячий місяць-пастух, усміхнувшись на крайнебі, освітив безмежний овид, щоб видко було, як пасуться його отарні вівці — зорі.
Святе почуття наповнює дитячу душу непідвладною високістю. Я поспіхом вичищаю сніжок з валянок і поспішаю до хати. Скоро до нас, тішу сам себе, завітає справжня празникова казка.
В оселі затишно й урочисто. Над вікнами палахкотять рукомесні мамині рушники. На покуті поважно гостює в кубельці з пахучого сіна горщик із кутею, котрого я щойно прилаштував. Поруч з ним розсусідився дідух. Тугий сніпок, обрамлений кольоровими стрічками, нагадує мені гарячий серпень. Починаючи зажинки, мама зготували першого снопа і однесли його до комори.
—З цього зажину,— сказали опісля,— ми зробимо дідуха.
—А що воно таке —дідух? — поцікавивсь я.
Ненька, вискіпавши хвильку на перепочинок, розповіли, що віддавна наші пращури готували на різдвяні та новорічні свята обрядову прикрасу — сніпок із житнього або пшеничного колосся. Називали його дідухом.
Назва ця, очевидно, йде від дідів. З ними — патріархами родоводу — пов'язували всю етнічну історію, оскільки «дідівський закон» вважався найвищою формою передачі традицій, їх утвердження і закріплення. У ширшому значенні це означало духовне життя народу і його культури. Це, зокрема, підтверджували й обряди «Пам'яті дідів», котрі чотири рази на рік відзначали як пам'ять предків. Відтак дідух символізував духовні начала етнічної самосвідомості.
І ось він, дідух, зготовлений із пшеничного снопа, як повноправний господар, зайняв почесне місце на покуті. Я, було, хотів поставити поруч ще і ялинку, але мама сказали:
—І тобі не шкода, синку, нівечити лісову красуню? Нехай вона краще живою буде!
Справді-бо, позбавляти життя деревцю заради тимчасової забаганки — невдячна затія. І чим більше я дивлюся на дідуха, тим симпатичнішим він здається мені: золотаві колосочки, обрамлені стрічками, мовби усміхаються до мене; так і праглося доторкнутися до них долонею...
—Може, зодягнеш празникового костюмчика? — звертаються до мене мама.— Незабаром прийдуть віншувальники, а ти й досі не прибрався як слід.
Дивлюся на тата й неньку. Вони вже одягнені у святкове вбрання, і їхні очі яскравіють приємним неспокоєм. Отже, чекають гостей.
Поспіхом витягую зі скрині кортові, майже не ношені штанці та вишиваночку, то їх зготували напередодні мамуся. Ненька підходять до мене, поправляють сорочечку, причісують неслухняного чубчика.
—Подивися, батьку, який у нас вже синок виріс!
Тато обдивляються мене з голови до ніг і ледь помітно усміхаються. Але жодним словом не обмовилися; вони, знаю це добре, вельми скупі на похвалу.
У цей час з обійстя доносяться веселі погуки. Біля вуличного вікна кілька дужих хлопчачих басів заспівали:

Ой чи є, чи нема
Пан господар вдома?

Решта відповіли:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Пан господар вдома?

Заспівувачі продовжили:
Ой нема, ой нема—
Він поїхав до млина,
Пшениченьки спетлювати,
Меду-пива купувати,
Меду-пива купувати.
Щедрівників частувати.

Тато, поспіхом накинувши наопаш кожушину, вийшли на вулицю. Крізь прочинені двері донеслися погуки дзвіночків.
—А ось і пан господар! — басуватим голосом сповістив ватаг.— Чи дозволите у вашій хаті заколядувати?
—Красно прошу, заходьте! — припрошують тато.
Невдовзі оселя оживає гучним багатоголоссям. Під супровід троїстих музик — сопілки, скрипки і бубна — хвацько похитується над головами колядників багатокутна зірка, прилаштована на палиці. її яскравий малиновий колір створює особливий настрій. Я вже знаю, що звізда — неодмінна власність ватага, себто провідника (а по-нашому — берези) колядників. На цю роль сільські хлопці ще заздалегідь обрали найдотепнішого Мишка Компаня. Він справді вартує того — гострий на слово, вміє невимушено вести діалоги, знає безліч пісень і користується авторитетом.
Слідом за березою, розмахуючи передніми ніжками, прошкує невгамовна Коза. У неї розчепірений писок та гостроверхі роги, якими намагається буцати своїх сусідів. Зодягнена вона у вивернутого кожуха, а тому важко мені впізнати, хто ж це з парубків перевдягся у таку чудернацьку одіж. Козу, як і годиться, тримає на ланцюжку Циган.
Неподалік, приткнувшись до печі, німкує Міхоноша. У нього перекинута через плече торбина для віддарунків. На цю роль цілком підходить Грицько Кримчук; здається, сама природа наділила його відповідними якостями — повнотілий, вайлуватий, з постійною усмішкою на вустах...
А ось Ведмедя я таки не впізнав. Хто ж це з хлопців так удатливо перевтілився у тварину? Невеликий на зріст, він перевальцем тупцювавсь на місці, час од часу подаючи глухе ревіння.
Доки я роздивлявся колядників, ватаг вийшов поперед гурту, тричі стукнувши ув долівку звіздою, мовив:
—Ми завітали до вас, щоб завіншувати оселю та її господарів з Різдвом Христовим та з наступаючим Новим роком!
—Дякуємо за увагу,— відказали мама й тато і низько вклонилися.
Ватаг непомітно змахнув рукою, і дуже багатоголосся заповнило хату розлогою мелодією:

Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар — багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його багатство — золотії руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха — хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір!

Тато уважно вислухали подаровану йому колядку і доброчинно подякували за таку увагу. Натомість закучерявилась інша — се вже особисто для мами.

А в Дядька Тимоша гарная жона:
На дворі ходить, як місяць сходить,
У хату ввійшла, як зоря зійшла.
За стіл сідає, як золото сяє.
— Не садіть, дядьку, жінки коло віконця,
Коло віконця, коло дірочки,
Бо вкрадуть жінку замість дівочки.

Мамця, бачу, вдоволено усміхаються. Ще б пак: такої похвали їм, здається, ніхто не висловлював. Тато хоч і вдають, що їх ця тема не стосується, але ревнощів не позбавлені.
Та мене щонайбільше цікавить, яку ж віншанівку приготували гості. Я ж бо знаю: якщо колядники відвідують оселю, то неодмінно мають ощедрити піснею і дітей...
Прискіпливо стежу за ватагом, намагаюся не прогавити жодного його поруху. Мишко Компань зненацька піднімає над головою звізду, і хористи заспівують:

Ой у полі овес рясний,
Там Василько коня пасе.
Пасе, пасе, припасає,
Кінь до нього примовляє:
-Ти, Василю, Василечку,
-Візьми мене під вуздечку
-Та поїдем до дівчини.
-В мене коні не ковані,
В мене сани поломані.
Добрий вечір!

Тато з мамою розцвіли в усмішках. Не відстав од них і я. Тим часом колядники зробили півколо; на середину вийшов ватаг і заспівав:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Гурт відповів урочистим приспівом:

Радуйся! Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!

Ватаг продовжив:

Застеляйте столи та все килимами.
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Та прийдуть до тебе три празники в гості.
Ой перший же празник — святеє Рождество.
А другий же празник — святого Василя.
А третій же празник — святе Водохреща.

- Ой людоньки! — нагло скрикнув Циган.— Щось наша Кізонька захворала!
Усі, в тому числі і я, кинулися до тварини, обступили її. Кізка і справді, так мені здалося, почувалася зле: голова в неї повисла на тулуб, схилилася як нежива, опустилися ратиці, а потім бубуць — і впала на долівку.
Циган, що тримав її на ланцюжку, схопившись за голову, почав бігати довкруж, припадати до тіла, прислуховуючись, чи дихає вона.
—Да така ж добра тварина була,— звернувся співчутливо до присутніх, немовби виправдовуючись,— і розумна, і вдатлива, і до харчів невибаглива. Ой батечки, що ж тепер будемо робити?!
Колядники сумно захитали головами і лишень розвели руками.
—Дохтора треба, дохтора! — кинувся Циган до.тата.— Покличте дохтора!
Неньо стенув плечима, мовляв, де ж його взяти в таку пізню пору? Власник Кізки знову зайойкав, бігаючи довкруж тварини. Але сіра, відкинувши ратиці, лежала нерухомо. Мені нараз стало шкода тварини. А якщо й насправді загине, що тоді робитимуть колядники?
—Може, їй води принести? — не втримався я од розпуки.— Зачекайте, зараз принесу кухлика...
Тільки-н ... Читать дальше »

Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями травня. Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубіж для весняної сівби ярих. Недаремно з цього приводу казали: «Хто не посіяв до Івана Богослова,той не вартий доброго слова». За іншими прикметами, початок літа пов'язували з періодом, коли на дубах з'являлося листя. Якщо до дня Теодора (29 травня) дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним.
З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями — неділею і наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зіслання Святого Духа. Ще називали її П'ятидесятницею — п'ятдесятий день після Великодня. Після неї -— понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, або Русальним. Звідси і четвер на цьому тижні мав таку ж назву. Росіяни називали його Семиком — сьомим четвергом по Великодні. За восьмим тижнем та його четвертим днем закріпилася назва Троїцький.
Період від Зеленого до Троїцького четверга називали в народі Зеленими святами. До всіх його днів приурочено багато різноманітних обрядових дійств, які мають дуже давнє походження. Нагадує про це і назва сьомого тижня — Русалії. Вона фігурує вже у нашому Початковому літописі, який характеризує їх як розгульні ігри з піснями, танцями, перерядженням. Так, під 1067 р. читаємо, що диявол відхиляє від Бога людей, які на Русалії влаштовують собі різні ігрища з піснями і танцями, а церкви в цей час порожні стоять.
Зважаючи на те, що в той же час подібне свято під назвою День рож, або Розалія, відзначали й римляни та їх сусіди, деякі дослідники вважали, начебто українці запозичили це свято від них. Але це далеко не так. Усі компоненти й мотиви обрядовості Зелених свят цілком збігаються з обрядовістю українців як зимового, так і весняного циклів. Ще й тепер у них проглядає прадавня світоглядна основа обрядовості наших предків. Отже, про ніяке запозичення не може бути мови. Запозичити від латинян чи балканських сусідів могли його назву — «Русалія», хоча і це не доведено остаточно. Але суть самого свята залишалася праслов'янською.
До утвердження християнства на території України Русалії, очевидно, мали чітко визначену дату. Літописні матеріали XI—XIII ст. свідчать, що Русальна неділя збігалася зі Святою неділею церковного календаря. Та поступове утвердження останнього дещо розмило давні рамки цього тривалого язичницького свята. Вже на кінець XIX — початок XX ст. відзначення Русалій, чи так званого «русалчиного Великодня», у різних місцевостях України могло відбуватися в різні дні — від Зеленого чи наступного Троїцького четверга аж до понеділка напередодні Івана Купала (7 липня). І в цьому обрядовому дійстві також чітко проступають поминальні мотиви.
За народними повір'ями, у Зелений четвер «прокидаються» мерці. Вони «гостюють» аж до Троїцького четверга. На час їхнього перебування накладалася заборона на цілий ряд робіт. Скажімо, на Гуцульщині в Зелений четвер усі, хто працював у бутинах, на лісосплаві чи рубанні лісу, залишали роботу й поверталися на Зелені свята додому, оскільки наступного дня — «пам'єтної» п'ятниці — вже не можна ні шити, ні прясти, ні рубати, «аби не запорошити порохами померлі душі».
Поминанню покійних предків призначався й наступний день — Зелена субота, яку в різних місцевостях України називали по-різному: то дідовою, чи дідівною, то задушною, чи семухою. Того дня у церквах відбувалися відправи. Посвятивши у церкві калачі, сир, молоко, гуцули обдаровували ними одні одних або роздавали бідним, називаючи при цьому, за чию душу віддають. Поліщуки брали з собою ще й мед. Місцями на Поділлі, де не влаштовували «родительської суботи», поминання предків на цвинтарі переносили на Святу неділю. Тоді напередодні готували для цього такі ж страви, як і на Великдень.
Звичай поминати покійних на Зелені свята одночасно пов'язаний з віруваннями в русалок. Русалки в українській народній уяві — дівчата або молоді жінки, переважно — утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти чи ті, які померли до хрещення. За народними повір'ями, їхні душі сім літ блукають манівцями, а в Зелені свята випрошують під вікнами, щоб їх бодай після смерті охрестили. Називають їх ще мавками (Волинь) або нявками (Гуцульщина).
Очевидно, цей термін походить від праслов'янського кореня «нав», тобто «покійник», «мерлець». Народна фантазія наділила русалок незвичайною чарівною красою. Найчастіше місцем їхнього перебування вважалася річка чи ставок. У місячні ночі вони виходять на берег, розчісують довгі коси, гойдаються на деревах чи водять свої хороводи. Зустріч з ними, як уважають у народі, не віщувала нічого доброго. Русалки могли втопити чи залоскотати до смерті будь-кого, хто б їм зустрівся, зокрема жінок, у яких діти померли до хрещення.
Русалок і боялися, і чекали. Вони ж виходили з води на поля, коли починали квітувати жита, тобто в період Русалій. Згідно з народними повір'ями, від них залежала доля врожаю. Чим більше вони розважалися в житах, тим врожайнішою ставала нива. Де русалки на луках водили свої хороводи, там густішою виростала трава. Таке ж двоїсте ставлення постійно спостерігаємо у народній традиції і до покійних предків: «своїх» старалися вшанувати, «чужих» — відлякувати. Саме тому в обрядових дійствах Зелених свят відбито мотиви вшанування чи відлякування русалок, тобто їх «зустріч» і «проводи».
«Зустріч русалок» починалася в Зелений четвер. На Чернігівщині та в інших районах Полісся жінки вивішували в цей день на деревах полотно, на вікна викладали свіжоспечений хліб. Водночас господині поливали молоком стежки, якими ходила їхня худоба на пасовище, а по межах своїх посівів клали по шматку хліба — «щоб жито родило». Ніхто у цей день не працював у полі. А дівчата у лісі справляли ще й «русалчин Великдень».
У Троїцький четвер, або, як його називали на Поліссі, кривий день, чи сухий четвер, відбувалися «проводи русалок». Як уже зазначалося, в різних місцевостях це могло бути і в інші дні. А головна суть «проводів» — позбутися тих «непростих» гостей, які приходили на Зелені свята. В одних місцевостях русалкою була гарна дівчина з довгим волоссям, в інших — обходились без перерядженої. Усі учасниці «проводів» (переважно дівчата і молодиці) вбирали на голови вінки і йшли з піснями в поле, до річки чи на кладовище. Дійшовши до призначеного місця, скидали з себе вінки і розбігалися. Якщо ж в обряді брала участь переряджена, то для неї вінок з хмелю, папороті або житнього колосся виплітали так, щоб не видно було обличчя або й одягу. Особливість закривати обличчя й очі, щоб «русалка» нічого не бачила, — характерний мотив невидимості (сліпоти), властивість персонажів «потойбічного» світу.
У деяких випадках «русалка» після вигнання качалася в житі чи по траві, а за нею слідом — і всі учасниці обряду, який завершувався розриванням русалчиного вінка і ритуальними вогнями. Найчастіше це робили парубки після «проводів». Поки дівчата і молодиці «виводили русалку», хлопці розкладали багаття. До цього вогню сходилися всі учасниці дійства, перестрибували через вогонь, скидали в нього свої вінки і розбігались від «русалки», яка намагалась їх наздогнати. «Проводи русалок» найповніше збереглись на Поліссі, але були, очевидно, відомі й в інших місцевостях, наприклад, у Карпатах.
Таким чином, можна стверджувати про зв'язок русалок з культом предків. Як покійні предки, запрошені до святвечірньої трапези, могли напророкувати достаток, так і русалки сприяли родючості нив. І ті, й інші були «гостями здалеку». І тих, й інших урочисто приймали, годували і звеселяли піснями. Отже, спробуємо припустити: Зелені свята мають дуже давню історію. Про це свідчить і таке обрядове дійство по всій Україні, як клечання (замаїювання) хат і господарських будівель гілками зелені. Закосичували також образи, вікна навхрест. Долівки встеляли пахучим зіллям. Це відбивалось у народній назві свят — Зелені. Робили це переважно в суботу, до чи після заходу сонця. Замаювали одночасно і грядки на городах. Колись клечання тримали на городах до осені, а в хатах — і до Різдва. Потім його використовували, як і святвечірню отаву, для відвернення грози. Засохлі гілки не годилося викидати будь-куди. їх найчастіше спалювали.
Привертає до себе увагу і той факт, що звичай клечати житло є не лише українським. Його знали й інші індоєвропейські народи. Звідси випливає, що початки цього обрядового дійства сягають тисячоліть,, коли живе гіллясте дере ... Читать дальше »

Споконвіку в нашого народу було розвинуте високе почуття поваги і шани до тих, хто одійшов у вічність. І стосувалося це не тільки родовідних осіб, але й чужинців, яких доля закинула в далекі краї. Отож давайте разом пригадаємо наші давні й добрі звичаї.
Не всі, очевидно, знають, що первісна форма — ще до впровадження християнства на Русі — поховання набіжчиків здійснювалася через трупоспалення. Біля тіла покійника спочатку влаштовували обрядову утчу з всілякими забавами та ритуалізованими дійствами. По завершенні обряду тіло «віддавали вогню», тобто провадили кремацію. На місці схорону висипали високу могилу. Особливо урочисто робили ці обряди на честь удільних князів, воїнів і знатних людей.
Донедавна майже на всій території України було безліч таких поховань. У народі ці місця вважалися священними — їх не розкопували і не розорювали. На жаль, останнім часом деякі господарники зазіхнули і на всенародні святині. Більшість курганів уже розорано.
З прийняттям християнства обряд трупоспалення було замінено похованням тіла покійника у могилках. Але шана до давніх курганів залишилася непорушною.
Відтак шанобливе ставлення до пращурів, що узвичаїлося в науковій термінології як «культ предків», віддавна мало високоморальні риси. Однією з форм була незаперечна повага до небіжчиків. Віддавна місця, де ховали померлих, як уже мовилося, вважались священними. Переважно це були-пагорби, обіччя шляхів та цвинтарі культових споруд. При цьому намагались уникати сусідства з розважальними закладами чи громадськими осередками. Щоб могилкам надати своєрідної камерності й затишку, на цвинтарях висаджували спеціальні породи дерев, залежно від регіональних природних умов. На Поліссі, скажімо, це сосна, ялина, акація, калина, верба, береза. На гробках приживляли також і традиційний барвінок. У давніші часи на місцях поховань обов'язково висаджували і дуби; як ми знаємо, саме це дерево вважалося ритуальним: біля нього дайбожичі влаштовували капища, справляли жертвоприношення, з них виготовляли ритуальні статуї, оскільки дуб символізував довголіття й безсмертя. Відтак його не можна було використовувати для господарських потреб. Це вже пізніше цей звичай втратив своє первісне значення.
Поховальний обряд має свої суворі канони. За християнським звичаєм небіжчиків ховають головою на захід. Крім того, на цвинтарі раніше заборонялося хоронити тих, хто вмер «не своєю смертю», себто наклав на себе руки чи утопився, а також убивць, розпусників тощо; їхні могилки знаходилися за межею цвинтарів. У такий спосіб християнська мораль остерігала від небажаних вчинків.
У нашій уяві хрест на могилі — одвічний атрибут поховань. Одначе з'явився він значно пізніше, ніж християнство стало пануючою релігією на всій території України — середина XVII століття (маю на'увазі глибинне Полісся, де ще довго вірували у дайбожичів). Попервах на місцях захоронення насипали невеликі пагорби й обносили їх «зарубами» чи «зарубками». Обтесані, квадратної форми бруси закріплювали на кінцях «в замок», тобто в заруби. Така форма в'язки кутів характерна для давніх жител і культових споруд. Залишки зарубів збереглись і на Золотих воротах у Києві, які свого часу будували майстрові з Полісся.
Кількість зарубів залежала від товщини брусів. Це переважно два або три вінці. Замість хреста на могилку клали камінь чи висаджували деревце, переважно берізку, і озеленювали барвінком. До сьогодні поховання «в заруби» збереглося лише в одному селі на Україні — Сварицевичах, що на Рівненщині.
Могилки, як правило, огороджували тинами або обсаджували деревами. На них заборонялося випасати тварин, організовувати будь-які забави або ігри, вирубувати для господарських потреб лісонасадження. Кожен, хто заходив на могилки або проходив повз них, неодмінно знімав головний убір, віддаючи шану покійникам.
Це стосувалося й одиноких у степу чи обіч доріг поховань, переважно козаць¬ких та чумацьких могилок. До них завше ставились з особливою шанобою. Козаки, вирушаючи в похід чи повертаючись додому, неодмінно зупинялися біля загиблих побратимів, згадували їх незлим тихим словом, віддаючи шану пострілами з мушкетів.
Чимало пісень оспівують і чумацькі поховання. Мандруючи довгими і нелегкими шляхами багатостражденної України, чимало з них помирало в дорозі. Пам'ятаєте відому народну пісню:

Ой у полі криниченька, чумак волів напуває.
Воли ревуть, води не п'ють: доріженьку чують.
— Бодай же ви, сірі воли, та до Криму не сходили,
Як ви мене, молодого, навік засмутили.—
Помер, помер чумаченько в неділеньку вранці,
Поховали чумаченька в зеленім байраці.
Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилі червону калину.
Прилетіла зозуленька та й сказала: «ку-ку!»
— Подай, сину, подай, орле, хоч правую руку!
— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Да налягла сира земля, не можна підняти!

Ховали чумаки своїх побратимів з великими почестями. Переважно на обочинах або перехрестях битих шляхів. На могилі висипали високий пагорб, ставили хрест і висаджували калину, вербу чи тополю. Щоразу, проїжджаючи валками, чумаки мали за звичай досипати на узвишшя шапку землі, від чого поховання завжди були помітними. Саме ця обставина, очевидно, і послужила Тарасові Шевченкові благословитись у «Заповіті»: щоб «було видно, було чути, як реве ревучий».
До козацьких і чумацьких одиноких могил у народі завше ставилися з особливим благоговінням. їх постійно доглядали, висаджували квіти, кущі калини. Про це стверджує й пісня:

Та й висипали при дорозі
Високу могилу,
Посадили в ізголов'ї
Червону калину.
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти —
Будуть йому приносити
З України вісти.

Отримувати з України вістки — одвічне бажання тих, хто помирав далеко від батьківської землі. Споконвіку праглося людині знайти постійний прихисток біля своїх рідних і близьких. Але не завжди це вдавалося. Помираючи в чужині, захисник отчої землі сподівався, що і після смерті він залишиться в пам'яті своїх нащадків. Ось чому в багатьох піснях оспівується журба й туга за рідною землею. Якоюсь мірою це мала компенсувати давня українська символіка — китайка як обов'язковий атрибут у похоронах козаків та чумаків, військова чи професійна амуніція і, звичайно, національні символи, про які так поетично і хвилююче сказав Василь Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Скільки їх, безіменних могил, розкидано на всій планеті. Це й емігранти, нелетка доля яких гнала на заробітки в заморські краї, і тисячі козаків, силоміць відправлені жорстоким тираном Петром І на будівництво північної столиці і на кістках яких серед боліт виросло місто, і великомученики сибірських заслань, будівники Біломорсько-Балтійського каналу, і мільйони каторжників і убієнних органами НКВС у сталінських таборах та найбільшого людомору в 30-х роках... А ще скільки полягло у боях Великої Вітчизняної війни. Більшість з них так і не повернулися до рідних місць.
Живий, мовить народне прислів'я, думає про живе. Але чим далі відходять літа, людина, починає глибше і нагальніше усвідомлювати, що вона на цьому світі тимчасовий гість. Тому завбачливіші селяни намагалися заздалегідь підготувати «на смерть» одяг (до речі, цей звичай серед літніх людей зберігся деінде й дотепер). «Це для того,— пояснюють інформатори,— щоб не завдати зайвого клопоту родині, їй і без цього нелегко буде...»
У давнину було за звичай: люди похилого віку завчасно замовляли труну. її мав зробити сусідський тесля — рідним і близьким заборонялося брати в цьому участь. Труна, як правило, мала бути наповненою збіжжям, бо, казали, «коли вона пустує, то швидко кличе мерця».
Неписаним був звичай виконати останній заповіт небіжчика. Здебільшого це стосувалося як, де і біля кого поховати, яким чином розпорядитися посмертним майном тощо. Навіть за умов родинних незгод, останній заповіт покійника неодмінно виконувався: хто ж порушував його, наражався на вселюдську зневагу.
Глибоке коріння народної моралі охоплювало всі нюанси ритуально-похоронних обрядів. Традиційно в селах, якщо тяжко хворіла людина, то про це одразу довідувались краяни. Кожен, переважно однолітки, сусіди, родичі та друзі, мав за обов'язок прийти до вже приреченої людини на так зване «прощання» або «прощення». Ця високогуманна акція продиктована найблагороднішими спонуками — людина, що навічно відходить із життя, має очиститись од «світських гріхів».
Гріх в народному розумінні категорія конкретна, крім понять релігійних, серед простого народу існували й чисто житейські. У повсякденних взаєминах всяке траплялося — і сварки, і образи, і підступні вчинки. Нерідко вони переростали у довготривалу ворожнечу чи неприязнь. Незаслужено нанесена травма сп ... Читать дальше »

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою.
Одним з важливих осінніх свят день пам'яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев'язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев'язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з'їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.
28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.
Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в'язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.
Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев'язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в'язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.
Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім'я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.
Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв'язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров'я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов'язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.
Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.
Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього ... Читать дальше »

Це одне з найурочистіших свят. Його відзначають напередодні Різдва. В різних регіонах України були у цих звичаях деякі відмінності. Але всюди зі святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля та узвар. Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром

На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У деяких районах це мав учинити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».

На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавали їсти кутю.

Здебільшого кутю відносив на покуть хтось із чоловіків. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар на базар, а пироги на торги: кво-кво»; діти ж услід піддакували: «Цяп-цяп...» Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб...» — це для того, щоб курчата були чубатими.

На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цього сіна готували купелю для немовлят.

Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна і стелили його піл столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.

Як тільки на небосхилі з'являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних страв, а звідси й назва «багата кутя», чи «багатий святвечір».

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх на святвечір. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем виголошували молитву всі присутні. Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».

Обряд поминання померлих є в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!» Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».

Наступну молитву виголошували нині сущим —усім членам родини. їм зичили здоров'я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — «на приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з'явиться в новому році ягняток та іншої живності, Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя — кількості роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.

На Чернігівщині перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з'ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром.

Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це напередодні вечері. Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали:

— Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю...

Хрещені (навістити їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою, натомість дітей ощедровували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвір.

Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах і на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василів.

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничної муки. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то вона змащувала обличчя медом, потім змішала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Кати саджала в ніч пшеничні вироби, то казала:

—Як цей мід пече в крачуні, так би тебе (ім'я хлопця) пекло серце за мною.

Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину.

Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім ішли до річки, вмивалися холодною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала:

—Хто там дуркоче?

—Святий дух з калачами та свяченою водою,— відказував газда і, переступивши поріг, оповіщав: — щедрий і добрий вам вечір!

Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала:

—Дай, Боже!

Господар кидав крачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.

Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритого святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».

Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було такого, то з дружиною, котра надягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню, роблячи на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання.

Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього за ... Читать дальше »

Чим глибше занурюєшся в історію нашого народу, тим більше переконуєшся знаємо ми її поверхово, ковзаємо по слизьких пагорбах, хоч основний пласт духовної культури залишається майже невідомим.
Людина без історичної пам'яті уподібнюється до дерева, котре силоміць висмикнули з правічного грунту.
Якось нам пощастило зустрітися з літньою древлянкою. Серед інших пісень ми почули одну, котрої, мабуть, не відшукати в жодному збірникові чи фольклорному записі. Виспівана нею мелодія вразила нас не тільки глибинною мелозвукою, але не менш давнім словесним текстом. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що ця весняночка дійшла до нашого часу ще з дайбозьких часів.

Ой-йой весно, гей, красна,
А що ж ти нам унесла?-
— Я унесла, унесла
Три користі-радості:
Одна користь — пастушок,
Друга користь — ратаїк,
Третя користь — бортничок.
Пастух жене-нокає,
Ратай оре-сокає,
А бортник творить-токае,
Ох!

Веснянки — найдавніший і найпоетичніший пласт народно-обрядової творчості. Зародилися вони в глибоку давнину, коли наші пращури річний відлік пов'язували з приходом весни. Пробудження природи, на їхню думку, мало започатковувати й новий рік. Як тільки довколишні пагорби звільнялись од снігу, молодь, зібравшись у гурти, заспівувала:

— Весняночко-паняночко,
Де ти зимувала?
— Зимувала у садочку,
На колочку пряла.
Пряла на колочку
Горобцю на сорочку.

Що виведу нитку—
Горобцю на свитку,
Що виведу другу—
Горобцю на пугу.
Що позоставались конці—
Горобцю на штанці.

Веснянки виконували лише в певну пору року. Розпочинали їх переважно діти. На Івана Предтечу, тобто 9 березня, матері випікали обрядове печиво, так звані «жайворонки», котре мало форму різноманітних пташечок. Дітлашня, зібравшись у ватаги, йшла селом, високо тримаючи в долонях коржики, і наспівувала:

- Ой весно, весно, днем красна,
Що ж ти, весно, принесла?
- Принесла я вам літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця
І усякая пашниця.

- Весно красна,
Що ж ти нам принесла?
- Коробочку з веретенцями,
А скринечку з червінцями,
Старим дідам по кийочку,
Старим бабам по серпочку,
Малим дітям по яблочку,
А дівчатам по віночку,
А хлопчатам по батожку.

- Ой весно, весно, днем красна,
Що ж ти нам, весно, принесла?
- Принесла я вам літечко
Ще й запашненьке зіллячко,
А вам, дівчата, по вінку
З хрещатого барвінку,
А вам, парубки, по кийку -
Гоніте товар на гірку,
А вам, бабусі, по ціпку -
Попід хатами ходити
Малих діточок глядіти.

- Ой весно, весно, ти красна,
Що ж ти, весно красна, нам принесла?
- Принесла я вам літечко,
Ще й запашненьке зіллячко,
Ще й зеленую травицю,
І холодную водицю.
Принесла я вам ягнятко,
Ще й маленькеє телятко.

Облюбувавши один з пагорбів, діти ставали в коло, починали грати в «Журвля», підспівуючи:

Та внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Такий, такий журавель,
Такий, такий цибатий,
Такий, такий носатий,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле.

Ой я тому журавлю, журавлю
Києм ноги переб'ю, переб'ю!
Та щоб він не дибав, не дибав,
Конопельок не щипав, не щипав!

Оце тобі, журавель, журавель,
Щоб не займав конопель, конопель!

У різних регіонах України, залежно від географічної зони, починали спів; веснянки тоді, коли вперше закує зозуля чи подасть свій голос вівсянка (зачув її посвист, хлоп'яки в унісон декламували: «Шмаровіз, шмаровіз, покинь сани бери віз!»).
Звичаєва традиція, як уже мовилося, «дозволяла» влаштовувати ці обрядійства лише протягом весни. Затим, як підсихала земля, веснянки проводили на окремих кутках, вулицях, осілках порівняно невеликими гуртами. У своїй структурі вони об'єднували кілька сюжетних дійств — хорові пісні, ігри й танки, що нерозривно взаємодоповнювалися словами, рухами та мелодією. Такі живі сценки серед природи являли логічно вивершені театральні вистави, участь в яких брала практично вся молодь.
Щоправда, веснянкові обряди — це передусім дівоцькі пісні. Юнаки, можна сказати, були лише пасивними співучасниками. Але, спостерігаючи за забавами, хлопці не оминали нагоди, щоб докинути жартівливих куплетів, на що юнки відповідали дотепними відспівками та кпинами. Ну хоч би в такий спосіб:

- А ми просо сіяли, сіяли,
Ой див, Ладо, сіяли, сіяли.
- А ми просо витопчем, витопчем,
Ой див, Ладо, витопчем, витопчем.
- Та як же вам витоптать, витоптать?
- А ми коні випустим, випустим.
- А ми коні злапаєм, злапаєм.
- А чим же вам лапати, лапати?
- Ой шовковим неводом, неводом.
- А ми коні викупим, викупим.
- А за що вам викуплять, викуплять?
- А ми дамо сто срібних, сто срібних.
- Не візьмемо й тисячі, тисячі.
- А ми дамо дівчину, дівчину.
- А дівчину возьмемо, возьмемо.

У веснянках як календарно-обрядових дійствах оспівується пробудження природи, висловлюються надії на щедрий врожай, підноситься глибина людських взаємин, але через усю структуру проходить м'який народний гумор. Зайве доводити, що всі ці компоненти позначені високими зразками поетичної творчості. Саме це й допомогло нашому народові зберегти, незважаючи на постійні заборони, глибокий пласт духовної культури.
Левова частка у весняному циклі належить хліборобській тематиці. Календарно-обрядові сценки практично відтворюють усі характерні для весняних робіт форми діяльності. Візьмімо для прикладу хоровод «Горошок». Дівчата й хлопці, взявшись за руки, ходять повільно колом, притупуючи та приспівуючи:

— Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки,
Витоптала ж черевички — тільки зап'яточки.
— Ой дівчино, чия ти? Чи вийдеш ти гуляти?
— Не питайся, чия я, коли вийдеш, вийду й я.
Коли ходиш, то ходи, коли любиш, то люби,
Не зводь мене із ума, коли думки нема.

Досить поширеними були хороводи «Огірочки», «Мак», «Льон», «Коноплі», «Просо» тощо. Ці вельми оригінальні сценки, що супроводжувалися колоритними імітуваннями, пантомімікою, відповідними рухами з пісенним фоном, детально відтворювали виробничий процес. Одна з таких веснянок — «Мак» - особливо поетично відтворює дійство:

При долині мак, при широкій мак,
Коренастий, головастий.
Молодії хлопці, не ходіте на вулицю,
Станьте ви у ряд, як в долині мак!
При долині мак, розцвітає мак,
При долині мак, поспіває мак,
При долині мак, молотила мак,
При долині мак, продавала мак,
При долині мак, упилась за мак.

Одна з юнок, котра стояла в центрі кола, кожну приспівку відтворювала пластичними рухами.
Нарешті весна входила в свої права — кущувала зелом довкола, спрагла нива вимагала цілоденної праці, а отже, для розваг залишалося все менше й менше часу. Позаяк надходила пора завершувати й весняні ігри. За спільною домовленістю в кожному селі влаштовували, як на сучасну термінологію, своєрідний фінальний концерт. Його, як правило, проводили на сільській луці побіля річки чи ставу. Хлопці заздалегідь готували опудало — з торішнього куля плели ляльку, яка символізувала «зиму». її прив'язували до високої жердини. Коли ж дівчата, зодягнувшись у святковий одяг, виходили на леваду і розпочинали хоровод, юнаки тим часом урочисто несли «зиму» з піснями й розголосистими вигуками.
На таке дійство сходилося все село, і лука палахкотіла барвистям українського національного одягу, живосилила піснями. Подібні видовища створювали в усіх святковий настрій, відчуття доброти, викликали приплив енергії, одухотворюючи кожну чутливу душу.
Започатковувався хоровод відомою «Подоляночкою». Взявшись за руки, старші дівчата утворювали величезне коло, а молодші — трохи вужче. В центрі кола мала стояти найвродливіша дівчинка в національному одязі. Обидва кола, йдучи протилежно одне одному, заспівували розлогу мелодію, а «весняночка» рухами імітувала її текстовий зміст:

Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона стояла,
До землі припала,
Личко не вмивала,
Бо води не мала.

Ой встань, устань, подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку,
Возьмися в боки за свої скоки,
Підскоч до краю, бери дівча скраю.

Завершальним акордом був так званий кривий танець. Четверо дівчат, ставши або присівши на певній відстані одна від одної, утворювали чотирикутник. Натомість інші, взявшись з руки, водили навколо них зигзагоподібний (а звідси й назва — кривий) хоровод з різноманітними сценічними рухами, приспівуючи:

Ой кривого танця
Та не вивести кі ... Читать дальше »