Людство завжди цікавилось питанням походження мови. Чому саме людина володіє мовою? На ранніх етапах розвитку суспільства люди вважали творцем мови Бога. Пізніше античними вченими формується думка, що мова творилася поступово самими людьми, а не якоюсь надприродною силою. Ще в період кількох сторіч точилася дискусія з питання зв'яжу між мисленням і мовою, між словом і тими речами, які воно називає, тобто як слова набули своїх значень, хто їм дав ці значення. Тому зародилися такі теорії походження мови: договірна, звуконаслідувальна і вигукова. Геракліт Ефеський та його однодумці вважали, що слова, різні назви, а значить і мова виникли в результаті певної домовленості між людьми називати ті чи інші речі; процеси, ознаки так, а не інакше. Демокріт, Арістотель відстоювали думку, що людина повторювала, осмислювала ті звуки, які вона чула навколо себе, і поступово перетворювала у відповідні назви предметів, подій-, процесів. Так виникли слова, так утворилася мова Епікур був автором вигукової теорії, що була близькою до звуконаслідувальної. Він пов'язував виникнення мови з вигуками, криками самої людини від болю, страху радості і т.д. Пізніше ці вигуки усвідомлювалися як слова. Але жодна з цих теорій не спромоглася науково обгрунтувати походження мови, довести, чому саме в людей з тих чи інших природних елементів складалася мова, а у тварин, які мають ті ж природні можливості, утворення мови не відбулося. Однак самий факт існування теорій на той час був явищем прогресивним. Тому представники церкви придушували будь-яку прогресивну думку. У 18-19ст. письменники, мовознавці, філософи в різних формах почали відроджувати старогрецькі теорії щодо походження мови, прагнули науково пояснити, як і за яких умов утворилась людська мова Але проблема походження мови не була й тоді вирішена. Основною хибою всіх теорій було те, що вони не враховували суспільного характеру мови, зв'яжу мови з мисленням, а також того, що мова і мислення виникли і розвинулися в процесі колективної праці людей. Наукове висвітлення питання походження мови знаходимо в працях Ф. Енгельса, Ч. Дарвіна, І. Павлова. Ф.Енгельс писав, що праця створила людину. Мова ж як засіб спілкування виникла в процесі праці.Відомий вчений Ч.Дарвін переконливо довів, що людина походить від людиноподібних мавп. Академік І. Павлов назвав мову (слово) другою сигнальною системою, яка виникла разом з появою абстрактного мислення людини, як форма його вираження, як засіб передачі результатів людського мислення з покоління в покоління. Формування мови, як і формування людини, суспільства із стада людиноподібних мавп, було довго тривалим і непомітним для людського ока поступовим процесом.

Поняття літературної мови та мовної норми

Українська національна мова існує у двох формах: а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові, б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах. Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною. Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя. Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються ддержавні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д. Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993. Мовна норма - сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують такі типи норм : • орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень); • графічні (передача звуків на письмі); • орфографічні ( написання слів); • лексичні (слововживання); • морфологічні (правильне вживання морфем). • синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень); • стилі стичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування); • пунктуаційні ( вживання розділових знаків). Мовні норми історично й сощально зумовлені, стабільні, систематизовані. Але з поступом суспільства виникають потреби щодо зміни літературної норми мовної одиниці. І тому в межах норми співіснують мовні варіанти старого і нового в мові. Так у словниках українського літературного словосполучення розрізняють варіантіи акцентні (розплід і розплід; плугатар і плугатар; договір і договір; завжди і завжди); фонематичні (врожай і урожай); морфологічні (стіл, а в Р.в. стола і столу).

План
Передумови епохи Відродження.
Гуманізм як ідеологія Відродження.
Італійське мистецтво.
Національні література і театр.

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін "Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги "Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: "Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини . Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово "банк” походить від італійського "банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув'язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея "гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм ("антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: "Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті "Про достоїнство людини” він писав: "Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю . Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед "сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

3. Італійське мистецтво
Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд.

З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А.Дюрер. Таких прикладів можна навести безліч.

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди: XIV ст. – Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. - раннє Відродження, кінець XV- XVI ст. - високий Ренесанс, кінець XVI - початок XVII ст. - пізнє Відродження. ... Читать дальше »

Загальні відомості про картоплю

Картопля — основна овочева культура. В ній міститься, %: крохмалю —
8,0—29,4, білків—0,7—2,6, пектину—0,1—0,5, клітковини—0,9—1,5,
цукрів—0,5—1,3, кислот— 0,1, мінеральних речовин (близько 26) — 0,9—1,3;
вітаміну С — 5—50 мг%, вітаміни Р, В1, В2 РР, К та ін.

Ботанічні сорти картоплі різняться за формою бульб, забарвленням
шкірочки і м'якоті, розміром. Більше ціняться вітчизняні сорти
продовольчої картоплі, які мають бульби круглясті і круглясто-овальні,
середнього розміру з неглибокими вічками і білою м'якоттю. В кожній
країні склались традиційні вимоги до картоплі і особливо до забарвлення
м'якоті. Населенню Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії, Бельгії,
Нідерландів, Чехії, Словаччини, деяких регіонів Польщі більше до смаку
картопля з жовтою м'якоттю; Великобританії — з білою м'якоттю.

Міжнародне Європейське товариство вивчення картоплі прийняло методику
оцінки її якості після варіння з виділенням чотирьох типів продовольчої
картоплі: тип А—для вінегретів, В —для смаження і переробки, С—для
приготування більшості страв, Д—для пюре з дуже борошнистою м'якоттю.

Вітчизняні сорти картоплі близькі до типу С.

Всі сорти картоплі поділяють на: столового, технічного, універсального
призначення, для переробки на продукти харчування (сухе картопляне пюре,
чіпси тощо), кормові.

2. Показники і градація якості картоплі

Ранню картоплю, що заготовляється, відвантажується і реалізується до 1
вересня, не поділяють на товарні сорти, а картоплю, що реалізується в
роздрібній торговельній мережі, поділяють на відбірну і звичайну.

Пізню картоплю, що заготовляється, відвантажується і реалізується після
1 вересня, поділяють на два товарних сорти: картоплю пізню, картоплю
пізню високоцінних сортів. Пізню картоплю, що реалізується в роздрібній
торговельній мережі, ділять на три сорти: відбирну високоцінних сортів,
відбирну і звичайну.

Товарний сорт картоплі визначають за такими показниками: зовнішній
вигляд, запах, смак, розмір бульб у найбільшому діаметрі, вміст бульб з
наростами, що зрослися, позеленілих, в'ялих, з легкою зморшкуватістю, з
механічними пошкодженнями, ушкодженнями хворобами і шкідниками.

У залежності від сорту бульби бувають округлої, овальної або кутастої
форми, із м'якушем білого, жовтого або рожевого цвіту, із сіруватими або
зеленуватими відтінками, розсипчастої, щільної або водянистої
консистенції, масою від 70 до 150 г. Харчова цінність картоплі
визначається утриманням у неї крохмалю і вітаміну С, а також білків
туберіна, що є найбільше повноцінним із усіх рослинних білків. Картопля
містить глюкоалкалоїд соланін, що повідомляє йому специфічний смак.
Утримання соланіну, що зосереджується в зовнішніх частинах бульб, у
здоровій картоплі коливається від 2 до 10 мг.

3. Особливості кулінарної обробки картоплі

При очищенні картоплі приблизно 1/3 його віддалиться з відходами.
У
процесі зимового збереження в картоплі може відбуватися подальше
утворення соланіну, особливо при прорості (у паростках до 1%).
Соланін-речовина, шкідлива організму, і утримання її в бульбах більш 20
мг% може викликати отруєння. Тому у весняний період рекомендується
варити картоплю очищеною. Для кулінарної переробки використовують
столові сорту картоплі із середнім утриманням крохмалю (12-16%) і
гарними технологічними властивостями. Бульби з розсипчастим м'якушем
білого або кремового цвіту без яскраво виражених сірувато-зеленуватих
відтінків доцільно використовувати для готування пюре, виробів із
картопляної маси, супів-пюре. Бульби з щільним або водянистим мякушем -
для супів, відварної картоплі і для смаження.. Картопля є основним
джерелом вітаміну С і вітамінів групи В. Біля 40 % потреби населення у
вітаміні С покриваються за рахунок картоплі. По калорійності картопля в
3-5 разів перевершує інші овочі. Хоча білки в картоплі складають усього
2 %, вони грають важливу роль у раціональному харчуванні людини. З
картоплі й у з'єднанні його з іншими продуктами можна приготувати дуже
багато смачних і живильних страв.

Картоплю перед тим, як очистити, варто перебрати й обмити. При очищенні
картоплі потрібно зрізати тонкий верхній прошарок. Це правило особливо
важливо додержуватися у відношенні картоплі, під шкірочкою якого
утримується більше вітамінів, чим у його м'якуші. Картоплю
рекомендується берегти очищеною у воді не більш 1 год.

Очищену картоплю варто варити в киплячій воді в закритому посуді. Солити
її треба після того, як закипить вода. Стару картоплю для поліпшення
смаку занурюють при варінні в холодну воду. Варена картопля при
обсмажуванні поглинає жиру в середньому в 1,6 разу більше, чим сира.

При смаженні картоплі руйнується лише 20-25 % вітаміну С (аскорбінової
кислоти). Така цілість цього вітаміну під час смаження пояснюється тим,
що жир, що покриває поверхню шматочків картоплі, захищає аскорбінову
кислоту від впливу кисню повітря. При звичайному смаженні - на сковороді
з невеличкою кількістю жиру - у картоплі зберігається 75-80 % вітаміну
С, а при смаженні у великій кількості жиру (фритюрі) вітамін С
зберігається майже цілком. Те ж саме спостерігається і при готуванні
картоплі на пару. Вітаміни A, B1 і В2 при кулінарній обробці овочів
руйнуються порівняно мало. Щоб картопля рівномірно прожарилася, її
потрібно вкладати на сковороду або лист прошарком не товщі 5 см. Якщо
картоплю смажать у невеличкій кількості жиру, то її краще солити, коли
вона буде доведена до напівготовності, така картопля більш соковита і
смачна. Якщо смажена картопля добре зарум'янілася з усіх боків, але ще
недостатньо м'яка, її варто довести до готовності в духовій шафі. Молоду
картоплю не рекомендується смажити, тому що вона погано підрум'янюється
і робиться жорсткою; її рекомендується використовувати в їжу відварною.
У фритюрі можна смажити нарізану картоплю або дуже дрібні бульби, тому
що цілі значні бульби поверх підгорять, а усередині будуть сирими.
Перед
смаженням картоплю варто старанно промити, а потім обсушити, тому що
вода прохолоджує жир і викликає його сильне спінювання. Перед смаженням
у фритюрі солити картоплю не можна.

Деякі страви готують із печеної картоплі. Для цього середнього розміру
бульби картоплі обмивають, обсушують, кладуть на лист і ставлять у
духову шафу.

При приготуванні картоплі смаженої картоплю беруть середнього розміру з
гарними технологічними властивостями.

Приготування картоплі смаженої

Для приготування картоплі смаженої, спочатку картоплю варто перебрати й
обмити. Після чого картоплю очищають від верхнього прошарку та нарізують
за кулінарною обробкою на брусочки, дольки, кубики або ломтики. Нарізану
сиру картоплю промивають у холодній проточній воді, після цього
обсушують. Потім посипають сіллю за смаком, кладуть прошарком не більш
5 см на сковороду або лист із розігрітим жиром і смажать 15-20 хвилин,
періодично помішуючи дерев’яною лопаткою до утворення рум’яної кірочки.
Якщо картопля цілком не прожарилася, її варто поставити на декілька
хвилин у жарову шафу. При смаженні на електросковороді перед закінченням
смаження потрібно закрити кришкою і картоплю довести до готовності. При
відпустці картоплю поливають розтопленим маргарином або сметаною та
посипають зеленню.

Масляна (масляниця, масленица)
Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) - давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого - початок березня за старим стилем), проте вона так і не набула релігійного змісту.
На Україні Масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-россійських областях. Але й тут дорослі та молодь катились на конях, ходили в гості, влаштовували банкети у складчину. В деяких місцевостях Масляну зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія) відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) - відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами - купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Велидень - повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.
У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються у святі "Проводи зими "
Збірка Українська минувщина: ілюстрований етнографічний довідник. - К.: Либідь, 1994.
Масляна, Масляна, яка ти мала.
Так уже повелося, що сучасне покоління краще знає звичаї сусідніх народів, аніж свої. Скажімо, впродовж останніх десятиліть у Києві та інших містах України широко відзначали і пропагували Масляну з млинцями - так звані "Проводи російської зими". Але жоден з організаторів ні разу не обмовився слівцем про українську Масляну, наче такої ніколи і не існувало. Між тим, наші пращури віддавна відзначали це дійсно, що мало виразно національний характер.
В Україні останній тиждень м'ясниць, як я уже казав, носив кілька назв - Масляна, Сиропустний тиждень, Пущення, Загальниця, Ніжкові заговини, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний "переломний" понеділок, "широкий" четвер та "прощальна", чи "шуткова" неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку.
Основою обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також гречані млинці, заправлені смальцем. Ними частували протягом усього тижня. Досить популярними серед селян були сколотини од масла. "Нехай буде, - казали в таких випадках, - і маслянка, аби щоранку!" Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч участь у ньому могли брати і чоловіки. Але вони мусили за це відборговувати грішми чи горілкою.
У цей час широко практикувалися й погостини. Жінки, зібравшись у гурті йшли в понеділок до корчми і відзначали "початок Масної". У вівторок жінки знову сходилися до шинку, вчиняли всілякі забави і сценки.
Середу на м'ясопустному тижні називали "зноби-баби". Якихось обрядодій, пов'язаних з цим днем не збереглося. Одначе в переломний чи широкий четвер жінки, зібравшись у товариство піднімали тости за те, "щоб телята водилися"і намагалися в цей день не прясти, "аби масло не згіркло".
По своєму цікаво святкували й п'ятницю. Як стверджує О.Воропай, віддавна в Україні у цей день зять мав почастувати тещу. Щоправда, якщо хлопець оженився в осінні м'ясниці, то годилося привести до себе жінчину матір на другий день Різдва - це за умови, що теща була чемною і шанованою. Коли ж вона була сварливою і непривітною, - третього дня. Натомість, якщо весілля справляли в різдв'яні м'ясниці, тоді запросини припадали на масляну п'ятницю. Гарно спорядивши повоз, зять з великими почестями саджав тещу в сани, запросивши й інших членів її родини, й гордо віз селом. Якщо ж він мав "на неї зуба", то вибирав багори, щоб сани перевернулися…
За святковим столом він виголошував різномастні побажання, переважно жартівливого характеру:-Пийте, люди, по повній чарці, щоб у моєї тещі горло не пересихало! - натякаючи на те, що вона занадто сварлива.
Але найцікавіше відзначали останній день Масляної - Сиропустну неділю, Чорну неділю, Масне пущення. У різних регіонах Були свої обряди й дійства. Ось як це відбувалося колись на Бойківщині. Відомий дослідник цього краю Г. Дем'ян 1979 року зафіксував у селі Довгому Дрогобицького району на Львівщині такий спогад:"Люде бавляться, всьо п'ють, гостяться, бо завтра вже піст, вже не можна. Той піст, Великий піст, буде тривати сім неділь. На сему неділю Великдень. Вже тоді всьо, піст кінчається. А на пущення забави роб'ят, що вже тоти всі ся сходять там, сусіди й роблять гостину. Вимивають завтра всю посуду від масного: вже піст буде. Вже будуть варити киселицю. Вже будуть варити біб, оливки з фасолев, хто має, а хто не має, то грушки з фасолев та яблука. Пісне будуть варити всьо."
На Полтавщині, як засвідчує М.Маркевича, у неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили прощення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося помиритися з тими, хто на цьому світі. Особливо богомільні люди не виходили на вулицю, не вживали горілки і пригадували скільки ними зроблено гріхів протягом життя. На Слобідській Україні чоловіки не лягали спати з дружинами, "Щоб вовк поросят не з'їв".
Відтак, завітавши зранку до сусіда чи родича, пропонували таку мирову:-Прости мені, низько вклонившись, звертався сусід до сусіда.- Бог простить,- відказував господар чи господиня.- І вдруге прости!- Бог простить…- І втрете прости!- Бог простить.
Після цих діалогів, які не розповсюджувалися лише на дітей, люди цілувалися, а якщо й ні, то все ж вважали, що заподіяна перед цим кривда втрачала гріхотворну суть. У такий спосіб народна звичаєіва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми, як кажуть зараз, розряджала стресогенну атмосферу, котра в повсякденному житті не була рідкістю. Недарма мудре народне прислів'я стверджувало: "Не вічно носити камінь за пазухою".
Я вже згадував, що протягом Масляної люди вживали переважно вареники з сиром. Та це обрядове їство було особливо пошанованим у неділю, а тому казали: "Вареники доведуть, що й хліба не дадуть". Ввечері ж влаштовували цікавий обряд "полоскання зубів". З цього приводу Броокзауз і Єфрон до свого знаменитого енциклопедичного словника ввели цікаве пояснення: "У Малоросії Масляна закінчується полосканням зубів тому, що існує повір'я, буцімто чорти щоночі можуть потрохи витягати сир, котрий залишився між зубами, доки самі усього не витягнуть із зубами …"
У кожному регіоні обряд мав свої відмінності. Наведу найбільш поширені. У неділю ввечері, коли вже закінчувалось пущення, годилося вичистити із зубів залишки сиру. Якщо його зав'язати в ганчірку і носити під правою пахвою доВеликодневої всенощної, то, як, вважають літні люди, можна побачити в церкві всіх сільських відьом.
В іншому варіанті стверджується: для того, щоб узріти відьму, чи домовика, необхідно у неділю ввечері виколупати з останнього вареника сир, покласти його в ганчірку й цілу ніч тримати в роті, а в Жилавий понеділок однести до церкви. При цьому "провидець" мусить стояти під час відправи на одному місці й не ворушитися. Післявідправи, вже вдома сховати вузлик в гаманець з грішми й зберігати до Великодня. На всенощній, як переспівають "Христос воскрес…", неодмінно підійде котрась із жінок - вважайте, що вона і є відмочкою…
Нарешті приходили розваги й до дівчат. Притримані від понеділка "ніжкові заговини" - кісточки від холодцю, - виносили на вулицю й кидали від порога до воріт. Якщо хрустець долітав, то дівчина буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота - неодмінно вийде заміж. Крім того, селянин і в цей день традиційно прогнозували погоду. Вважалося: Яка Сиропустна неділя, такий і Великдень.Якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна…
За різноманітними забавами та обрядами й завершувався останній день м'ясниць. Люди готувалися до найдовшого і, як уже мовилося, найсуворішого з усіх попередніх - Великого посту, а тому казали: "Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна". Та що ж поробиш, коли, як стверджує інший крилатий афоризм: "Не завжди котові Масляна".

МАСЛЕНИЦА ШИРОКАЯ
Масленица - древний славянский праздник, доставшийся нам в наследство от
языческой культуры. Она справляется за семь недель до Пасхи и приходится на
период с конца февраля до начала марта. Это - веселые проводы зимы,
озаренные радостным ожиданием близкого тепла, весеннего обновления природы.
Даже блины, непременный атрибут масленицы, имели ритуальное значение:
круглые, румяные, горячие, они являли собой символ солнца, которое все ярче
разгоралось, удлиняя дни.
Возможно, блины были и частью поминального обряда, так как масленице
предшествовал "родительский день", когда славяне поклонялись душам усопших
предков. Проходили века, менялась жизнь, с принятием на Руси христианства
появились новые, церковные праздники, но широкая масленица продолжала жить.

Ее встречали и провожали с той же неудержимой удалью, что и в языческие
времена. В старину Масленица считалась самым веселым и разгульным
славянским праздником, которым отмечали начало земледельческих работ. И
хотя сегодня мы не так фатально привязаны к земледельческому циклу, как
наши предки, Масленица - хороший повод повеселиться.
Доживем до понедельника
Само слово "масленица" появилось в XVI веке. Масленицу в народе так
любили, что, кроме многочисленных ласковых имен для всей недели
("касаточка", "сахарные уста", "целовальница"), придумали названия и для
каждого из семи дней. Дни были строго расписаны: кто к кому в гости ходит,
кто кого угощает.

Понедельник назвали встречей: в этот день встречают широкую Масленицу,
наряжают куклу-чучело, строят снежные горы, поют встречные песни. Песен
великое множество, доброй сотни страниц не хватит, чтобы все напечатать.

В этот день свекор со свекровью отправляли невестку на целый день, с самого
раннего утра, к отцу с матерью. Кто думает - погостить-отдохнуть,
ошибается. Невестка должна была помочь по хозяйству, так как вечером в
понедельник свекор со свекровью отправлялись в гости к сватам. За блинками,
не торопясь, договаривались о том, в какие дни кому из родни визиты
наносить, как всю эту неделю праздновать.

В старину царь Петр I самолично открывал гулянья в первопрестольной у
Красных ворот. С этого места, куда ни кинь взгляд, все пело, плясало, на
качелях качалось, с гор мчалось.

Кто хочет хотя бы отдаленно представить, как это было, может в нынешнюю
Сырную неделю, особенно в последние ее дни, сходить на Поклонную гору.
Конечно, театрализованное представление 1998 года не повторит полностью те
балаганы, тех скоморохов и паяцев, но весельем зарядит.

С понедельника начинали печь блины. Кажется - чего уж проще! Ан, нет. К
молодым, которые впервые встречали Масленицу самостоятельно, с утра
пораньше приходила теща, чтобы научить дочерей печь хорошие блины.

Увы, сейчас этот обычай утерян. А зря. Бог с ними, с блинами (хотя у тещ
они почему-то всегда получаются вкуснее), но ведь "простую радость
человеческого общения" ничем не заменишь. К тому же лишний почет тестю с
тещей не помешает.

Все знают пословицу "Первый блин комом". А, собственно, почему - разве дело
только в непрогретой сковороде? Первый блин предназначался душам усопших
родителей. Его клали на подоконник и говорили при этом: "Честные наши
родители! Вот для вашей души блинок!"

Хорошее правило - поминать, вспоминать не только в отведенные для этого
дни, но и перед весельем: не будь родителей, и мы бы не веселились.
Традиция закрепилась в пословице: "комом" - значит, не мне. Вернее, это мне
комом будет, если забуду, кому первый блин.

Второй день Масленицы, вторник, называется заигрышами. Начинались
безудержные игры. Тут и знаменитые снежные, ледяные крепости (между прочим,
не что иное, как последний приют зимы), и девичья потеха - качели, и
скоморошьи частушки...

Главное в заигрышах - любовная тема. Молодоженам разрешалось даже
целоваться прилюдно; холостые парни высматривали себе невест, а девушки
оценивающе поглядывали на суженых. Для того и устраивались ледяные горки,
засылались в нужные дома специальные "позыватки", родители пекли горы
блинков - чтоб парни и девушки вместе побыли, повеселились, пообнимались,
конечно, под неусыпным родительским оком.

Третий день Масленицы, среда - лакомка. В этот день зятья к тещам приходят
на блины. К счастью, в современных семьях зятьев немного - в лучшем случае,
один-два. А раньше накормить полдюжины зятьев было делом разорительным.
Отсюда и присказка "Масленица-объедуха - денег приберуха". Но ничего не
попишешь: "хоть себя заложи, а Масленицу проводи!"

Тещины блины - это по обычаю целый пир. Уж каких только не напечет - и
маленьких, и больших, и молочных, и пряженых, и с икрой, и с селедочкой. А
уж о напитках и речи нет - только бы на ногах устоять. Попробуй зятю не
угодить, ведь дочка - родная кровь, ей потом выслушивать.

Едва все приходят в себя после визита к теще, как наступает четвертый день
- широкий четверг. Вот когда начинается настоящий разгул! Возят чучело на
колесе, катаются, песни поют, начинают колядовать. Особенно дети. В Москве
теперь уж точно по домам не пойдешь: никто дверь не откроет. Но в деревнях
нет-нет, да и услышишь детские голоса: "Трынцы-брынцы, пеките блинцы!
Мажьте масленее, будет вкуснее! Трын-трынца, подайте блинца!" Гостевания
продолжаются - с подарками, с хмелем, ведь не все коту Масленица, надо
успеть нагуляться перед Великим постом.

Пятый день Масленицы называется выразительно - тещины вечерки. Теперь уж
зять тещу блинами угощает. Да не просто если та зайдет, а с предварительным
приглашением. Чем сильнее зазывал зять тещу, тем больше оказывал ей почета.
Говорят, "у тещи зятек - любимый сынок". Вот он и доказывает, что так и
есть. А чтобы теще приятнее было, заодно приглашалась вся мыслимая родня:
пусть посмотрит, как зять тещу привечает.

Шестой день этой разгульной недели - золовкины посиделки (золовка - сестра
мужа): невестка дарит золовкам подарки. В этот день сжигали чучело
Масленицы - и окончательно прощались с зимой. Пепел развеивали по полю,
чтобы был хороший урожай.

И вот завершающий день - прощеное воскресенье, проводы, целовальник. Все
названия верны, все ясны. Заканчивается гулянье, нет больше обжорства,
похмелья. Сжигаются последние чучела, чтобы зиму в весну не перетягивать. С
той же целью на ледяных горках разводят костры - лед растопить, холод
уничтожить.
У масленичного костра собиралось всегда много народу, было весело, звучало
много песен. С Масленицей прощались и в шутку и всерьез. Подбрасывая солому
в огонь, молодежь вела себя более бурно и выкрикивала: - Убирайся вон,
рваная старуха, грязная! Убирайся вон, пока цела!
Кидали в костер блины - «Гори, блины, гори, Масленица!»; парни,
перемазанные сажей, старались и других выпачкать, в первую очередь, конечно
же, девушек, а с ними и тещ - «Теща, люли, поджаривай блины!».
Во второй половине дня прощения просят, милосердные дела творят.

Это день очищения, день подготовки к посту. "Прости меня, если виноват".-
"И ты меня прости".- "Бог простит". Прощение сопровождалось взаимными
поклонами и поцелуями. Сначала просят прощения младшие у старших.
Молодожены обязательно приезжают к тестю с тещей, к свекру со свекровью,
привозят подарки. Кумовьев тоже надо одарить. Крестники навещают крестных.

Прощеное воскресенье - это еще и день поминовения. Просят прощения у
умерших, для чего идут на кладбище, оставляют на могилах блины.

По окончании Масленицы принято сходить в баню. В понедельник будет не до
веселья - начнется Великий пост.

В принципе все эти милые развлечения с легкостью повторимы сегодня: на
санках мы катаемся всю зиму, да и блины - чрезвычайно аппетитное блюдо.
Проведать родных на Масленицу тоже совсем неплохо. Впрочем, не надо
забывать о них и все остальные дни года.
Каждая хозяйка имела свой рецепт приготовления блинов и держала его в
секрете от соседей. Обычно блины пеклись из гречневой или пшеничной муки,
большие - во всю сковородку, или с чайное блюдце, тонкие и легкие. К ним
подавались разные приправы: сметана, яйца, икра, снетки и пр..

Содержание

1 "Тарас Бульба" в контексте истории. 3
1.1 Развитие исторического романа как жанра. 3
1.2 Конкретно исторические события, лежащие в основе произведения. 5
1.3 История создания повести "Тарас Бульба". 7
1.4 Образ народа в повести. 10
2 Идейный пафос произведения. 12
2.1 Тарас Бульба - герой вдохновенной поэмы. 12
2.2 Образ Андрия. 13
3 Духовное и телесное в повесте "Тарас Бульба" как выражение поэтики Н.В. Гоголя. 14
4 Заключение. Гений Н.В. Гоголя. 17
Литература 19

1 "Тарас Бульба" в контексте истории.
1.1 Развитие исторического романа как жанра.
Историческая повесть "Тарас Бульба" на поверхностный взгляд не кажется достаточно органичной в "Миргороде". Отличается она от других вещей этой книги и содержанием своим и стилем. На самом же деле "Тарас Бульба" представляет собой очень важную часть "Миргорода". Более того, включение этой повести в сборник было необходимым. Она позволяла с какой-то еще одной, существенной стороны взглянуть на героев других повестей той же книги.
Мы издавна привыкли называть "Тараса Бульбу" повестью. И для этого, разумеется, есть серьезные основания. По многим своим объективным жанровым признакам "Тарас Бульба" и есть историческая повесть. Но тем не менее широта эпического охвата действительности и основательность в изображении народной жизни, многоплановость композиционного строения - все это позволяет видеть в гоголевской повести произведение, близкое к жанру исторического романа. Более того, в истории русского исторического романа "Тарас Бульба" - весьма важная веха.
Развитие этого жанра в западноевропейской, да и русской литературе шло трудными путями. В XVIII и в самом начале XIX века широкой известностью пользовались на Западе исторические романы Флориана, Мармонтеля, Жанлис. Собственно история играла в их произведениях лишь роль общего декоративного фона, на котором строились различные, главным образом любовные коллизии. В этих романах отсутствовали живые человеческие характеры как выразители конкретных исторических эпох, судьбы героев развивались изолированно и независимо от судеб истории.
Огромная заслуга в развитии европейского исторического романа принадлежала Вальтеру Скотту. Он освободил историческую тему от фантастики. История впервые стала приобретать в его произведениях не только реальные, жизненно достоверные очертания, но и глубинный, философский смысл. По этому поводу Бальзак в предисловии к "Человеческой комедии" справедливо заметил, что Вальтер Скотт возвысил роман "до степени философии истории". Совместив в своих романах изображение частного человека с изображением истории, Вальтер Скотт исследовал серьезные явления общественной жизни и ставил на материале прошлых эпох большие проблемы современной ему действительности.
Широко и в самых разнообразных жанровых формах использовали историческую тему писатели-декабристы, например в поэме (Рылеев, Марлинский), думе (Рылеев), трагедии (Кюхельбекер), повести (Марлинский), романе (Ф. Глинка, Лунин). Обращаясь к историческому прошлому, декабристы прежде всего искали в нем сюжеты, которые позволили бы им ярко выразить свои гражданские идеалы - их патриотизм, их вольнолюбие, их ненависть к деспотизму. Но известная узость мировоззрения декабристов, присущая им недооценка роли народных масс в историческом процессе, - все это сказалось и в их художественно-исторических произведениях. Главное внимание писателей было сосредоточено на изображении героической личности, романтически приподнятой и не связанной с народной жизнью.
Уже Пушкин осознал недопустимость подобного обращения с историей. Он полагал, что писатель обязан объективно, без каких бы то ни было предрассудков понять прошлое, "его дело воскресить минувший век во всей его истине". Хотя Пушкин говорил здесь о жанре трагедии, но поставленная им задача была еще более злободневной для исторического романа.
Своим "Арапом Петра Великого", а затем и "Капитанской дочкой" Пушкин положил начало новому историческому роману в России - социальному по своему содержанию и реалистическому по своему методу. В это русло включается и "Тарас Бульба". Исторический роман нового типа, формировавшийся в 30-х годах XIX века в России, существенно отличался от романа Вальтера Скотта.
Автор "Тараса Бульбы" воспринял сильную сторону декабристской традиции, придав исторической теме яркую гражданскую направленность. Но он был свободен от свойственных писателям-декабристам схематизма и дидактики в истолковании исторического прошлого, а также характерного для их произведений одностороннего изображения оторванного от народной жизни героя. С необыкновенной широтой и эпическим размахом раскрывается в "Тарасе Бульбе" народное освободительное движение. Главный герой повести предстает как участник и выразитель этого движения.
Свободно распоряжаясь историческим материалом, не воспроизводя ни одного конкретного исторического события, почти ни одного реального деятеля, Гоголь вместе с тем создал произведение искусства, в котором с гениальной художественной мощью раскрыл доподлинную историю народа, или, как говорил Белинский, исчерпал "всю жизнь исторической Малороссии и в дивном, художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ".
Нет нужды искать конкретный исторический прототип Тараса Бульбы, как это делали некоторые исследователи. Как нет оснований предполагать, что сюжет повести запечатлел какой-то определенный исторический эпизод. Гоголь даже не заботился о точной хронологии изображаемых событий. В одних случаях кажется, что события отнесены к XV веку, в других - к XVI, а то и к началу XVII века. В действительности писатель имел в виду нарисовать такую картину, в которой отразились бы наиболее типические, коренные черты всей национально-героической эпопеи украинского народа.
В изображении Сечи и ее героев Гоголь сочетает историческую конкретность, характерную для писателя-реалиста, и высокий лирический пафос, свойственный поэту-романтику. Органическое слияние различных художественных красок создает поэтическое своеобразие и обаяние "Тараса Бульбы".
Белинский, первый среди современных Гоголю критиков угадавший своеобразие этой повести, писал, что она представляет собой не что иное, как "отрывок, эпизод из великой эпопеи жизни целого народа" (I, 304). Здесь- объяснение жанровой оригинальности созданного Гоголем творения. Белинский называл это произведение повестью-эпопеей, народно-героической эпопеей. "Если в наше время возможна гомерическая эпопея, то вот вам ее высочайший образец, идеал и прототип!.." (I, 304).
В гоголевской повести вырисовывается перед нами вся жизнь казачества - его частный и общественный быт, его жизнь в мирное и военное время, его административный уклад и повседневные обычаи. Поразительная емкость "Тараса Бульбы", композиционный размах и глубина его содержания - вот что существенно раздвигает жанровые границы этой уникальной повести-эпопеи и делает ее одним из замечательных событий в истории русского исторического романа.
1.2 Конкретно исторические события,
лежащие в основе произведения.
Украинская казаческая эпопея, длившаяся на протяжении более двух столетий (XVI - XVII), - одно из героических событий мировой истории. Горсть бежавших от закрепощения крестьян, выросшая вскоре в грозную запорожскую вольницу и ставшая фактически хозяином всего среднего и южного Приднепровья, наводила в течение многих десятилетий страх на турок, татар и польскую шляхту, зарившихся на украинскую землю.
Занимая выгодное положение на торговых путях между Балтийским и Черным морями, Западом и Востоком, Украина с давних времен служила приманкой для захватнических помыслов ее соседей. На протяжении многих столетий богатые украинские земли подвергались опустошительным набегам татар и турок, литовских и польских завоевателей. В XIV веке Украина была захвачена Великим княжеством Литовским. Непрерывно усиливавшаяся польская шляхта пыталась со своей стороны не только отторгнуть Украину, но и одновременно закабалить Литву.
Огнем и мечом пыталась шляхта покорить и ополячить украинский народ. Повсюду на Украине насаждалась польская администрация. Она грубо попирала национальное достоинство народа, оскорбляла его религиозные верования, культуру, обычаи. Польские шляхтичи наводнили Украину, "як черни хмари", по словам народной песни. В 1588 году был введен так называемый "земельный кадастр", закрепивший право собственности на землю лишь за шляхтой и отнявший это право у крестьян. На Украине образовались громадные владения польских магнатов. Они захватывали земли вместе с проживавшими на них людьми.
Крестьяне ожесточенно сопротивлялись панщине и спасались бегством на юг Украины, в район Запорожья, ставшего в XVI веке средоточием казацкой вольницы. Сюда, в низовье Днепра, стекались все, кто "не приобыкли невольничьей службе".1
Так возникло казаче ... Читать дальше »

"Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе".

Ти звеш мене, й на голос милий твiй
З гарячою любовю я полину;
Поки живуть думки в душi моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самiйленко /

У руках тримаю улюблений томик поезiй українських поетiв. Перегортаю сторiнку за сторiнкою, читаю - i раптом бачу тендiтну гiлочку полину. Вiн висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко бє в нiздрi, струменить, здається, просочуєшся його духом i думками-спогадами. Згадую, як цвiв полин, золотисто-сивою гiркотою серед лiта i осипався пiзньої осенi дрiбненьким темним насiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i народ наш, земля наша українська, сто разiв толочена, топтана ворожими кiньми, сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистояла у тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя, хоча часом i не надто впевнене.

Скажу одно тiльки слово Україна - i в уявi постають волелюбнi козаки iз Запорозької Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й у дворi, любисток-мята пянкi, верба край дороги, соняшники - круглi кобзи, якi земля-мати пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах, бабусина вишиванка, рушник український. I неодмiнно бачу поле волошкове, батькiвську хату, зiгрiту теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, чую чарiвну українську пiсню, чую мову соловїну, як море, глибоку, могутню, бринять хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзних вiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах поезiї...

Україна для всiх майстрiв слова - це рiдна земля, жiнка-мати, кохана, простi трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждального народу. Визнанi свiтом генiї: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський виражали у своїх творах палку любов до рiдної України, вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищити Україну, народ, мову - основу безмежно багатої україн-ської культури. Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:

Я так люблю,
Я так люблю її,
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неї душу я вiддам.

Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

XX столiття принесло моїй Українi високi злети i найскладнiшi випробування. Україна вiдкрила свiтовi талант П. Тичини i М. Рильського, В. Сосюри i А. Малишка, М. Стельмаха i О. Гончара. Але ж знає Україна i сталiнський терор, коли українське слово пакувалося у спецпереселенськi вагони i вiдривалося вiд рiдних домiвок. Почуло українське слово заполярне крайсвiття, заганяли слово Тарасове в тундру i тайгу. Потяглася смуга сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокiших наступiв на нацiональну культуру. Зникали нацiональнi школи, недоступною стала справжня iсторiя народу.

Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iз Шевченковим закликом: "Ох не однаково менi!" Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото пшениць i дзвенiти українське слово, чи буде вона лежати пiд снiгами байдужостi i забуття. I зробили впевнений крок iз забуття - в безсмертя. Богдан Лепкий i Олександр Олесь, Володимир Самiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус i Василь Симоненко. Мати i Батькiвщина - цi поняття у Симоненка нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати,
Можна все на свiтi вибирати сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина - Україна, що вiн - дзвiнка струна свого народу:

Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!

Поетичну iсторiю України продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник, I. Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:

О рiдне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок вiддали менi.
Мої батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе у вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi -
Дзвени в моїм i правнуковiм домi!

Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступних поколiнь зверненi слова: "Треба вмiти любити свiй рiдний край, свою Україну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великi цiнностi i скарби iсторiї. Це вiд тебе залежить, чи вiдродиться Україна-мати i її джерело - рiдна мова не замулиться. Жива її вода на ноги зведе тебе. Не сполохай рiдного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, не будьмо байдужими, слiпими, глухими до України нашої, її славної iсторiї, слова натхненного".

Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небi, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котить хвилi свої через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошана i честь живе в сiмї, без лицемiрства i зради, без кровопролиття i розстрiлiв виростають дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодiї нових пiсень, бачу, як новi таланти, новi поколiння українцiв мережать твою оновлену долю, вiдкривають твiй новий день.

Баб'юк Андрій
(14.07.1896р., с.П'ядики, Коломийщина-1937р. загинув у Гулазі) - письменник, публіцист, перекладач, драматург, видавець. Літ. псевдоніми - Мирослав Ірчан, Абба, І.Мірко, Усус, Юрко Ропша та ін. Автор понад 50 книжок, зокрема: збірка новел "Сміх Нірвани"(1918р.), дилогії "Трагедія Першого травня"(1923р.) і "В бур'янах" (1925р.), збірки оповідань "Проти смерті"(1927р.), "Осінь в димах"(1931р.), п'єс "Дванадцять"(1922р.), "Родина щіткарів"(1923р.), "Підземна Галичина"(1926р.) та ін.
Абгарович Каетан
(7 серпня 1856 р., с.Черніїв Тисмениц. р-ну - 27 липня 1909, м.Трускавець Львів. обл.) - польський письменник вірменського походження, автор досліджень про Ю.Федьковича.
Вагилевич Кость
(22.04.1891, с. Ясень, тепер Рожнятівського району - 4.01.1974, Прага, Чехія) — укр. письменник і педагог. Під час 1-ої світової війни в рядах австр. армії, потрапив у полон. З 1917 у рядах УСС, Дослужився до рангу хорунжого, Побував у «чотирикутнику смерті». Втік із польс. полону. Закінчив гімназію і Карлівський університет у Празі. 1945-1950 працював у Берхтесгадені (Німеччина), 1950-1973 — у Детройті (США). У 1973 виїхав до родини у Прагу, де і помер. Упорядник букваря «Свою Україну любіть» (три видання), абетки музики і співу «До-мі-соль», автор підручника англ. мови «А-В-С». Автор збірок патріотичних віршів «Україна непоборна» і релігійних «Триєдиність» (1968).
Вагилевич Михайло
(1851, Болехів - 1912, м. Сокаль, тепер Львівська обл.) — укр письменник і педагог. Закінчив Львівський університет (1880), де познайомився з І. Франком і М. Павликом, брав участь у студентському товаристві «Академический кружок». Учителював у Дрогобицькій і Перемиській гімназіях, Тернополя і Сокаль, учительських семінаріях. Автор іст. повісті «Домна Розанда, господарівна волоська» (про події часів Б. Хмельницького) і повісті з життя інтелігенції «Денис», опубл. у студент, журналі «Друг» (1874 і 1876), праць «Первісні спорядження германців» (1884) і «Порівняння організаційних основ теперішніх гімназій австрійських з польськими» (1885-1886). У 1876 поставив на сцені свою переробку п'єси І. Франка «Три князі на один престол».
Вагилевич Іван
(2 жовтня 1811р., с.Ясень Рожнятів. р-ну - 10 травня 1866р., Львів) - український поет, філолог, фольклорист, етнограф і громадський діяч. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Освіту здобув у Львівській духовній семінарії. Один із організаторів і провідних діячів "Руської трійці" (1833). Брав участь в підготовці альманаху "Русалка Дністровая" (1837). Як фольклорист, етнограф, історик і громадський діяч цікавився і досліджував історію слов'ян, давню і нову історію України і Галичини. Збирав матеріали про слов'янську демонологію і символіку, про обряд колядування, записував пісні про карпатських опришків. Автор етнографічних праць "Гуцули, мешканці східного Прикарпаття"(1837) та "Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині" (1839). Досліджував і популяризував "Слово о полку Ігоревім", яке переклав українською і польською мовами. В останні роки життя працював архівістом.
Багірова Віра
Народилася 1948 року в селі Слобідка-Більшівцівська Галицького району Івано-Франківської області. Закінчила Задніпрянську середню школу, Калузький хіміко-технологічний технікум. Друкувалася в республіканській обласній, районній періодичній пресі. В газетах: «Молодь України», «Єхо Азербайджана», «Галичина». «Нова зоря», «Рідна земля», «Західний кур'єр», «Світ молоді», «Прапор перемоги». Авторка таких книжок: «Їхав автобус» (1978), «Водограї» (1980), «В'язанчик» (1985), «Бубликовый кущ» (1989), «В'язанчик та Чугайстрова сопілка» (1992), «Творіння Божої краси» (1993), «Церковна абетка» (1993), «Бог любить нас» (1996), «Гуцулик» (1997), «Хороша ты Родина» (1998), «Хай Бог вас береже» (1999), «Свята земля» (2000). Вірші, оповідання, казки, п'ecu для шкільних театрів Віри Багірової виходять у збірниках поезії, прози, пісенниках, що друкують республіканські та обласні видавництва: «Сонячний коровай» (в-во «Веселка», 1985), «Календарик-дошколярик» (в-во «Веселка», 1986), «Крейсер «Аврора» (в-во «Веселка», 1986), «Катрусина пісня» (в-во «Музична Україна», 1991), двотомник письменників Івано-Франківщини «Яворове листя», «Жито на камені» (в-во «ВІК», 1996).
Бабій Ольга
Належить до поетів, для творчості яких визначальною є громадянська лірика. Доля рідного народу, складні історичні шляхи України, відповідальність особистості і нації — теми, що особливо хвилюють письменницю і знаходять своє відображення у її поетичних рядках. Здається, поезія немов концентрує в собі журналістську і громадську діяльність Ольги Бабій. Поетеса народилася і здобула середню освіту у місті Коломиї, згодом закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працювала у коломийських часописах. Багато праці, таланту і вміння вклала у зародження демократичної преси Прикарпаття. З її наполегливості та енергії народилося перше обласне телебачення краю. Сьогодні вона — головний редактор журналу «Перевал». Але попри все найяскравіше Ольга Бабій виражає себе в поезії. Рядки її віршів вражають високою емоційною наснагою і водночас філософською глибиною думки. Вона гостро переживає сама і так само гостро змушує переживати читача, перед яким постійно ставить високі орієнтири честі, висоти духу, обов'язку.
Бабій Олесь
(17.03.1897р., с.Середнє, Калущина - 02.03.1973р., м.Чікаго. США). Автор поеми "Гуцульський курінь", знаменитого твору "Зродились ми великої години", ряду пісень ("Родиме село" та ін.). Автор збірок "Повстанці"(1956р.)дослідження про М.Шашкевича, Ю.Федьковича, М.Федюшку (монографія "Микола Федюшка-Євшан",1930р.).
Ганущак Василь
Народився 25 січня 1949 р. в давньому й мальовничому с. Микитинцях на Косівщині. Закінчив місцеву восьмирічну школу (1964), після неї — Рогатинський зооветеринарний технікум (1968). Навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка (1970-1973), був головою університетської літературної студії „Франкова кузня”. Заочно закінчив Літературний інститут ім. Ґорького у Москві (1984). У 1985—1990 pp. — кореспондент газети «Комсомольський прапор» (тепер «Світ молоді»). Від лит» 1990 р. аж до припинення виходу газети в світ — заступник редактора тижневика «Новий час» (м. Івано-Франківськ). З жовтня 1999 по травень 2000 р. — редактор тижневика «Оріана» (м. Калуш). Навчався в аспірантурі інституту літератури АН України У Києві. Вивчав творчість українських письменників Румунії, Словаччини, Польщі. Поет, публіцист, перекладач, літературний редактор. Друкувався в регіональній та всеукраїнській пресі альманахах та колективних збірниках «Вітрила-85», «Калиновий спів». «Відлуння», журналах «Жовтень», «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт», «Барвінок», «Дзвіночок», «Перевал», «Сучасність» тощо. Переклав з білоруської мови поему Ніни Мацяш «Олекса Довбуш», яка вийшла спецвипуском газети «За незалежність» (1995). Автор поетичної збірки «Відрух» (Івано-Франківськ, 1991).
Василик Любов
Народилася 16 січня 1957 р. в селі Нижній Вербіж Коломийського району. Навчалася у Коломийській середній школі № 1. Закінчила Коломийське педучилище та Чернівецький університет. Працює вчителем біології в Надвірнянській ЗОЛІ № 3. Друкувалася у республіканському альманасі «Вітрила», журналі «Перевал», надвірнянських альманахах «Страгора», «Жниво на стерні» альманасі «Коломийська хвиля», обласній та районній пресі. Видала книжку поезій «Молитва дерев» (Коломия: Вік, 1996). Член НСПУ з 1997 року.
Васильчук Микола
Народився 6 серпня 1967, с.Великий Ключів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Заступник головного редактора газети «Вільний голос» (Коломия). Створив і редагував журнал «Народний дім» (дев'ять книг). Секретар-упорядник і співредактор «Енциклопедії Коломийщини». Переклади: поезії з чеської, художньої і документальної прози з польської мов — книга Софрона Витвицького «Історичний нарис про гуцулів» (Коломия, 1993), Леопольда Вайгеля «Нарис міста Коломиї» (Народний дім. — Кн.6), розділи з книги Станіслава Вінценза «На високій полонині» — «Лісовий жид» (Жито на камені. — Коломия, 1996), «Луни з Чердака» (Андрей Шептицький і сучасність. —Коломия, 1997).
Публікації в журналах «Краєзнавець Черкащини» (Кн.2), «Гуцулія» (Чікаго, 1992-94), «Народний дім» (Коломия, 1993-97), «Дзвін» (1996, 2000), «Перевал» (1996, 2000), «Буковинський журнал» (1998), збірниках «Жито на камені» (Коломия, 1996), «Просвіта»: історія та сучасність» (Київ, 1998), «Коломийська хвиля» (Коломия, 2000), Збірниках праць Науково-дослідного центру періодики (Кн. 6. —Львів, 1999; Кн. 7. —Львів, 2000), антології «На княжих росах побратимів карб» (Коломия, 2000). Автор передмов, редактор та упорядник збірок поезії, наукових та науково-популярних видань. Член Спілки журналістів України (з 1990) ... Читать дальше »

Пушистий білий сніг налітає за вікном. Проте в хаті тепло і затишно. Швидко закінчується день і починається ніч. Ось такий він наш грудень, та саме з нього починаються зимові свята. Першим таким зимовим святом є Введення. Введення у храм Пресвятої Богородиці пов’язане з біблійною розповіддю про те, як Марію, коли їй виповнилося три роки, повели до храму Єрусалимського, щоб почати служити Богові. Священик зустрів її, завів до храму, у святе місце, куди заходив первосвященик тільки раз у рік.
У цей день вважається, що коли до хати зайде першим чоловік, то все буде благополучно. Тому цього дня в гості жінки не ходили.
13 грудня всі святкують свято Андрія Первозданного. Це свято найбільше відоме дівчатам та юнакам. Адже в ніч з 12 на 13 грудня дівчата ворожили. Зокрема рахували стовпи. Спочатку зав’язували очі і тоді дівчина рахувала стовпи. Який дев’ятий стовп такий буде її чоловік. Якщо високий стовп, то й високого зросту буде чоловік.
Андрію, Андрію, коноплі сію,
Рушником волочу, вийти заміж хочу.
Так говорили дівчата і ворожили, щоб знати ім’я свого суженого. Саме цього вечора дівчата ворожили, щоб знати не тільки ім’я, а й звідки старостів чекати. Брали ложки, ставали на дворі і стукали ложками, звідки собаки загавкають, звідти й старостів чекати. Хлопці теж часу не гаяли. Ішли до дівчини, до тієї, яку не хотіли відпускати з свого гурту. Вважалося, що коли зняти ворота, то до наступного року дівчина не покине дівочого гурту. Наступним величним святом є Миколая. Хто не знає Миколая? Всі безперечно знають про нього. Хто ж не знає дідуся з сивою бородою, який в ніч на 19 грудня приносить подарунки. Миколай є покровителем усіх знедолених, бідних, заступник і опікун мандрівників і мореплавців.
Новий рік! Його святкування було встановлено 1 січня 1670 року за наказом Петра І. Раніше діти отримували подарунки тільки на Миколая. Цей обряд зберігся, але перейшов на Новий рік і місце Миколая заступив Дід Мороз, у нього з’явилася супутниця – Снігуронька. Обряди і звичаї всіх країн стверджують, що чим веселіше зустрінеш Новий рік, тим щасливішим рік буде для тебе.
Після Нового року починається цикл свят, пов’язаних з кінцем старого року та початком нового. Це період двадцятидення зі святами 7 січня – Різдво, 14 – старий і Новий рік (Новий рік за старим стилем) або Василія і 19 січня – Водохреща.
Одним з найзнаменніших і найвеличніших свят, яким власне починається рік, є Різдво Христове. Починається воно опівночі після Святвечора між 6 і 7 січня.
Свято існує з ІХ ст., а у прадавні часи це була Коляда. Традиційно робили "павуків” із соломи, як символ доброї вісті про народження Христа.
6 січня починається Різдво із Святвечора і багатої куті. Кутю готують з пшеничного зерна. Це основна обрядова їжа. До вареного зерна додавали мед, товчений мак, волоські горіхи.
І тільки на небосхилі з’являлася перша вечірня зірка, сідала сім’я разом за багатий стіл, який налічував до дванадцяти пісних страв, бо до опівночі ще триває піст. Після вечері діти носили кутю хрещеним батькам.
У день Різдва ходили з зіркою, вертепом, водили козу, колядували. У цей день ніхто не згадував і не розповідав сумних історій, бо Різдво об’єднує усіх злагодою і любов’ю. Зірка – традиційний атрибут колядування, пов’язаний з Євангелієм, бо про народження Христа сповістила віфлеємська зірка.
Вертеп – це свого роду ляльковий театр, ясла, де народився Христос, люди, тварини. У давні часи носили вертеп і розповідали про Христа. Переодягались в головних героїв: Ірода, ангеликів, пастухів та трьох царів, які прийшли поклонитися Христу.
А "Коза” – це встановлений обряд – гра з піснями, музикою. Вмирання та воскресіння "кози” – символ циклічності часу і повороту сонця на літо, а також віра у безсмертя.
За християнським календарем 13 січня – це день преподобної Меланії-римлянки.
Воно припадає перед старим Новим роком, – вечір щедрої куті. На свята готують багато різних страв, бо треба не тільки для себе готувати, а й для тих, хто прийде щедрувати.
Молодь в цей день ходила по хатах, співала щедрівки, а хлопці в деяких регіонах готувалися іти вечором в "меланку”. Переодягнені в цигана й циганку, жінку й чоловіка, жида, солдата, чорта хлопці теж ходили щедрувати своїми групами.
14 січня наставав Новий рік за старим стилем. У цей день, за християнським ученням, Христу робили "обрізання”, тому в цей день не можна нічого різати. Це також день пам’яті святого Василія Великого, вчителя церкви, який у 370 році був єпископом Кесарії Каппадокійської. Він проповідував аскетизм, подвижництво, підтримував ченців, відстоював незалежність церкви від імператора. Він покровитель хліборобства, тому у цей день ще вдосвіта йшли посівати. Робили це підлітки та діти. Засівали хату, приказуючи:
"На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, пшеницю і всяку пашницю.”
У цей день ходили в гості, щедрували, гадали, в деяких регіонах саме в цей день водили "козу”, посівали оселю.
18 січня – вечір перед Водохрещем – голодна кутя. Голодна тому, що готували менше страв, ніж на дві попередні. Ввечері теж святили воду, вона теж мала цілющу силу, деякі вважали її більш сильною, ніж йорданська.
Водохреща, Йордан припадає на 19 січня. Це третє найбільше свято зимового кола. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Христу було 30 років. У цей день Бог Син хрестився у воді Йордану, а святий Дух сходив на нього і голос Бога промовляв до Ісуса. Тому це свято інколи називають Богоявлення.
У церквах святять воду. У деяких місцях в цей день випускали голубів, стріляли, щоб вигнати зиму.
15 лютого – Стрітення. У цей день зима з літом зустрічається, хто з них кого поборе, така буде погода до початку березня. Кожен хазяїн готував власну громничну свічку і ніс її на освяту. Після повернення з церкви він запалював її, щоб повінь не пошкодила посіви, мороз дерев не побив, а далі ховав її. Літом, коли часто гуркотіли грози, а блискавка могла влучити в господарські та житлові будинки, у хатах запалювали цю свічку. Свячена стрітенська вода мала такі властивості, як і йорданська.
Ось на цім святі і закінчуються зимові свята. Зимові свята дуже цікаві. В них багато обрядів, які нам потрібно передати наступному поколінню.
Ми часто чуємо: "Традиції вимирають.” Але чи не є виною в цім ми самі? Чи може ми за своєю щоденною працею приділяємо менше уваги тим цінностям – обрядам та звичаям, які передалися від бабусі до онуків. Вони зуміли пронести крізь простір часу, аж до нас, щоб ми не загубили, а передали наступному поколінню. Тому бережім свої традиції і обряди і передаваймо цей скарб майбутньому поколінню.

Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.
Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М.Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.
Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.
Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.
Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.
Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.
Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі.
На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.
У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.
Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших національностей.
Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство- громаду з єдиними органами управління.
У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.
Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".
Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.
Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.
Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.
Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи прос ... Читать дальше »