Позвольте представиться. Мое полное имя — Наталья Николаевна Иванова, конечно, это звучит чересчур солидно для девушки моего возраста. Я родилась 7 мая 1980 года в деревне Бакино Чутовского района Полтавской области. Два года тому назад наша семья переехала в Полтаву, где я сейчас живу со своими родителями. Я родилась в семье служащих. Я единственный ребенок в семье. Поскольку у мамы не было возможности быть домохозяйкой, меня вынуждены были отдать в ясли, когда мне не было еще и двух лет. Я совершенно не помню того времени. Тем не менее, я достаточно хорошо помню, как сильно я ненавидела ходить в детский сад, когда мне было три или четыре года. Это было вовсе не от того, что с детьми плохо обращались. Мне кажется, для ребенка это слишком рано быть оторванным от матери. Сейчас я ученица 11 класса средней школы. Я заканчиваю школу в этом году и хочу поступить в институт. Именно поэтому мне приходится усердно учиться. Я принимаю активное участие в общественной жизни школы, посещаю спортивные секции и предметные кружки. Мои любимые предметы — английский язык, русский язык и литература. Я ничего не имею против естественных наук и математики, но они мне кажутся менее важными. Я всегда очень занята, но когда я свободна, я люблю читать. Мои любимые писатели — Эрнест Хемингуэй, Алексей Толстой, Михаил Булгаков. Как видите, моя биография не очень насыщена событиями. Я надеюсь, что моя мечта сбудется и я стану студенткой. Если я «провалю» экзамены, я очень расстроюсь, но в следующем году я попытаюсь поступить в институт снова.

Перевод на английский:

Let me introduce myself. My full name is Natalya Nickolayevna Ivanova, though it sounds rather pompous for a girl of my age. I was born on the 7th of May, 1980, in the village of Bakino, Chutov district, Poltava region. Two years ago our family moved to Poltava where I live now together with my parents. I was born in the family of the office-workers. I am an only child in the family. As my mother had no possibility to be a housewife I had to be taken to a nursery when I was not more than two years old. I don’t remember that time at all. Anyhow, I can remember quite well how much I hated going to the nursery when I was three or four. Not that children were ill treated there. I guess it’s just too early for any child of this age to be taken away from his mother. Now I’m a pupil of the eleventh form of a secondary school. I will finish school this year and I want to enter the Institute. That is why I have to study twice as hard as an ordinary pupil. I take an active part in social life, attend sport sections and subject circles. My favourite subjects are English, Russian and Literature. I have nothing against Natural Sciences and Maths, but somehow they seem of less importance for me. I am always very busy, but when I’m free I’m fond of reading. My favourite writers are Ernest Hemingway, Alexey Tolstoy, Michail Bulgakov. You see, my biography isn’t long. I hope my dream will come true and I’ll become a student. If I fail my exams I’ll be very upset, but next year I’ll try to enter the Institute again.

Такие виды спорта как плавание, бег, конный спорт, борьба и другие берут начало с древних времен в Украине. Система военного и физического обучения казаков в Запорожье основывалась на национальных играх и физических упражнениях. Первые спортивные организации появились во второй половине XIX века.

Они были немногочисленными, среди них были аристократические яхт-клубы и теннисные клубы. Первые из них открылись в Киеве в 1869 и в Одессе в 1895 годах. В начале XX столетия появились первые гимнастические клубы. Первый из них был основан как часть медицинского центра. В 1900 году на территории Украины существовало 196 клубов, в которые входило около 8000 человек. В 1912 году в Киеве были организованы первые двухмесячные курсы по подготовке специалистов физкультуры. Первые спортивные стадионы и центры были построены в 1913 году после олимпиады. В том же году появились первые спортивные журналы «Спорт», «Красота и сила» и другие. В наши дни специалисты по физкультуре обучаются в Киевском институте физкультуры, во Львове, Днепропетровске и в 14 высших школах. Самые большие стадионы — это киевский стадион на 100000 зрителей и киевский Дворец спорта на 12000 зрителей. Украинские добровольные спортивные общества выдвигают различные спортивные программы, работают среди молодежи и детей. Они проводят свои конференции раз в четыре года. У каждого общества есть свое знамя и символ. Существуют также международные спортивные клубы, такие как «Спартак» или «Прогресс» во Львове, Черновцах и других городах. Самые популярные виды спорта в Украине — футбол, волейбол, стрельба и шахматы. Существуют также специальные спортивные классы в школах, а также специализированные спортивные школы в Украине. Они объединяют молодых спортсменов по их специализации. В нашей стране спорту уделяется большое внимание, так как украинцы всегда им увлекались.

Перевод на английский:

Such kinds of sports as swimming, running, equestrian sport, wrestling and others date back to ancient times in Ukraine. The system of military and physical training of Cossacks in Zaporizhya was built on the basis of national games and physical exercises. First sports organizations were founded in the second half of the 19th century. They were not numerous, among them there were aristocratic yachting clubs and also some tennis clubs. The first of them opened in Kyiv in 1869 and in Odessa in 1895. At the beginning of the 20th century the first athletic clubs appeared. The first one was founded as a part of a medical centre. In 1900 196 clubs that included nearly 8,000 people existed on the territory of Ukraine. In 1912 the first 2 months’ courses on the training of specialists in physical training were organized in Kyiv. The first sports stadiums and centres were built in 1913 after the Olympiad. Some sports magazines: «Sport», «Beauty and Strength», and others appeared in the same year. Nowadays specialists in physical training are trained by Kyiv Institute of Physical Training, in Lviv, Dnipropetrivsk and by 14 high physical training schools. The largest stadiums are Kyiv stadium for 100,000 spectators and Kyiv Palace of Sports for 12,000 spectators. Ukrainian voluntary sports organizations develop different sports programs, work among young people and children. They have their own conference once in four years. Each organization has its own banner and symbol. There are also some international sports clubs like «Spartak» or «Progress» in Lviv, Chemivtsi and other cities. The most popular kinds of sports in Ukraine are football, volleyball, athletics, shooting and chess. There aге also special «sports uniforms» at schools, and some specialized sports schools in Ukraine. They unite young sportsmen according to their specialization. Sports is paid much attention to in this country, as Ukrainian people were always fond of it.

Менi дуже подобається визначення поняття "матерiя" з пiдручника фiзики: "Матерiя - поняття, стан простору, речовина, яка iснує незалежно вiд нашого знання про нього". Те ж саме можна сказати про нашу країну. Вона iснує незалежно вiд того, бажають iншi нацiї та окремi люди її визнавати чи нi.

Ми постiйно переймаємось сусiдством з Росiєю: там же такi простори! Багатства! Нафта! Там же такi глибокi традицiї! Свiтова популярнiсть i авторитет! Науковi досягнення! Визнана свiтом лiтература, балет, музеї! А що у нас? "Махають двокольоровим прапором, навчають мови, зайвої для сучасної людини, та пишаються цим селюком Шевченком!"

Я особисто згоден з тим, що вважати Шевченка всесвiтньо вiдомим поетом ранувато. А може, це йому й не треба? Чи багато неросiян читають Пушкiна в перекладi? Може, Шевченко надто "нацiональний", щоб бути зрозумiлим iншим народам? Тай i взагалi, чи багато митцiв з iнших лiтератур мають стабiльний успiх за кордоном? Не дуже багато, прямо скажемо. Головнi "постачальники" цих письменникiв - Велика Британiя, Нiмеччина, США, Францiя. Набагато менше їх походить з Iспанiї, Iталiї, схiдних країн.

Взяти ту ж Росiю: кого з її письменникiв постiйно читають, екранiзують, ставлять у театрах неросiяни за кордоном? Толстого, Достоєвського, Чєхова, Набокова (який писав англiйською); набагато менше - Тургенєва, Лєскова, Бердяєва. Та й хто з росiйського "канону" є чистим росiянином? Француз Лермонтов, ефiоп Пушкiн, грузин Маяковський чи єврей Бродський?

Бiльшiсть митцiв i мислителiв Росiї зазнали глибокого впливу української культури, психологiї, природи. Булгаков, Бердяєв, Цвєтаєва тривалий час жили у Києвi. Сковорода, який вже навiть Москвою визнається українським фiлософом, був одним з найвпливовiших вчителiв Толстого. Достатньо лише побiжного прочитання Гоголя, щоб визначити суржик, українську тематику, мислення, гумор, цитати з народних пiсень i дум.

Не меншого впливу нашої культури зазнали й сусiднi країни: "польськi" фiлософ Орiховський i поет Богдан-Iгор Антонич, француз Оноре де Бальзак, нiмець Райнер-Марiя Рiльке, єврей Шолом-Алейхем та єврейська цивiлiзацiя як така (єврейськi народнi танки походять вiд гуцульських хороводiв), та, нарештi, "росiяни": педагоги Сухомлинський i Макаренко, фiзики Капиця та Патон або лiтературна та театральна богема Москви та Санкт-Петербурга, яка автоматично поповнювала ся кращими силами росiйських колонiй, i в першу чергу Україною.

Якщо ми вже говоримо про минуле, то цей список можна було б продовжити: хоч це питання й складне, але "колискою трьох слов'янських народiв" була не Московська чи якась, а Київська Русь. До Петра I вся московська елiта була неписьменною (!), в той час як в Українi козацька старшина вчила своїх дiтей в європейських унiверситетах, а письменнiсть була поголовною. "Вiдродження" росiйської культури ХVIII столiття вiдбулося на 90 % перенесенням київської елiти до Москви й Петербурга. На фонi Мазепи, який вiльно володiв декiлькома європейськими мовами, Петро I з його голандськими судоверфами (по-сучасному, ПТУ) не мав жодних переваг.

Тому не треба слухати прихильникiв Росiї. Ми - аж нiяк не вторинна нацiя, i не треба вважати українське чимось другорядним, нижчого гатунку. З iншого боку, попри всi недолiки й слабкiсть полiтичної влади, ми єдина країна СНД, де з 1989 року не було вiйни. Ми маємо багато громадянських прав, яких не iснує в сусiднiх країнах (альтернативна вiйськова служба, наприклад). Ми вiддали свiй атомний потенцiал, i хоч це не знайшло належного свiтового поцiнування, цей жест доброї волi має викликати нашу повагу до уряду.

Нам потрiбна рiвновага мiж розвитком свого i вживанням у свiтову громадськiсть, а також наполеглива праця над полiпшенням життя. Думаю, це був би велетенський крок уперед, якби мiнiстерство освiти затвердило другою державною мовою англiйську. Це позбавило б нас необхiдностi знайомитися iз свiтовою думкою через посередництво росiйських перекладiв, а також приєднало бiльше людей до величезних ресурсiв Iнтернету. Ми також маємо пiднести на належний рiвень нашу освiту i культуру працi.

Я з оптимiзмом дивлюсь у майбутнє. Моя країна ще скаже своє слово. Моєму поколiнню настав час дiяти!

«Нарешті в мене є власна кімната», — подумав я, коли вперше прокинувся в щойно відремонтованій квартирі, яку мої батьки нещодавно купили. Я не хотів одразу відкривати повіки, бо боявся, що зараз я розплющу очі, а там... там буде моя стара кімната, яку ми ділили з моїм братом Сергієм. Я повільно розплющив спочатку одне око, потім друге — і одразу ж замружився. Мені здалось, що в кімнаті стоїть якийсь велетень і грізно на мене дивиться. Я обережно натяг ковдру по самісінькі вуха і знову розплющив очі. Ха-ха! Та це ж моя нова шафа! Я підійшов ближче до неї і посміхнувся. Кумедна посмішка віддзеркалилась на полірованій поверхні.

Я пішов далі оглядати свої володіння, почуваючи себе справжнім царем. І все, що було в моїй кімнаті, видалося мені таким гарним! І майже новий стіл, із чудернацьки загнутими ніжками, і стілець, який батько змайстрував сам, і книжкові шафи, по яких зі скаженою швидкістю бігав сонячний зайчик. Трохи далі, ліворуч було моє ліжко, а над ним наша фотографія: тато, мама, я та Сергій на морі. Мені стало приємно від спогадів, і я пішов привітати всіх та сказати: «Доброго ранку». Але перед цим я ще раз обвів .поглядом свою кімнату і, задоволено хмикнувши, тихенько причинив двері.

...Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В. Симоненко

Що таке Батьківщина? Де вона починається? Яку роль відіграє в житті людини і як впливає на її долю?

На це питання у кожної людини своя відповідь. Для одного Батьківщина — це зруйнований дім та спогади про страшні дні війни, яка прийшла так несподівано, замінивши ясні сонячні дні і спів пташок на гуркіт снарядів. Для іншого Батьківщина — це дитинство серед сільської природи, соняшників, кульбаб та дзюркотливого струмочка. Але для всіх людей Батьківщина — це, перш за все, країна, яка дала їм життя.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(В. Симоненко)

Одним людям рідна земля дала все, іншим — нічого, але не від цього залежить любов до неї, а від самої людини, від її патріотизму, доброти, людяності, вірності. Якщо прослідити життєві шляхи деяких людей, можна побачити, що, навіть знаходячись далеко від своєї рідної землі, вони не забувають її, саме їй присвячують свої думки, пісні, вірші, літературні твори, картини, та головне — всю любов свого серця.

Усі мої сили, наснагу високу,
Й життя я віддам до останнього кроку,
Аби ти щаслива була, Україно,
Судьба моя дивна Єдина!
(П. Воронько)

Найяскравішим прикладом Патріоту своєї країни є Тарас Григорович Шевченко. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили навіть писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, зтерпіти таке знущання, і він все одно серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
(Т. Шевченко)

Україна може пишатися тим, що вона народила людей, які ніколи не забувають своєї Батьківщини і шанують її. Таким був і Володимир Винниченко. Хоча він не міг повернутися в Україну, але й на чужині ніколи не забував рідної землі, жив інтересами своєї країни, бажаючи чимось допомогти їй, і писав свої твори лише українською мовою — співучою, солов'їною, мелодійною. Це єдине, що він міг зробити, це те, що робив із незгасаючим полум'ям любові у серці.

Зараз стало модним вважатися за космополіта — громадянина світу — тобто людиною, яка не відчуває себе паростком рідної землі і для якої Батьківщиною є цілий світ. Звичайно, ми всі народилися на планеті Земля, це смішно заперечувати, але все-таки при цьому кожен народився у рідній країні. У кожній людині живуть попередні покоління, і «тіні забутих предків» не дають забути їх вірування, культуру, історію, досвід, навіть якщо вона цього не усвідомлює.

Головне, що повинні пам'ятати всі, — не можна забувати своєї Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в Україні, що вона дала нам найдорожче — життя.

Люби свій край. Всю душу солов'їну
І серця жар йому віддай в піснях.
Це так як дихати — любити Батьківщину.
(В. Сосюра)

Моя бабуся — навдивовижу добра та чуйна людина. Незважаючи на свій вік, вона швидко й легко рухається, заразливо сміється.

Здається, видатний російський письменник Л. Толстой сказав, що очі — дзеркало людської душі. І це справді так! Очі часто виказують людей брехливих, із лихим серцем. Але це — тема іншого твору.

Очі моєї бабусі незвичайні. Що в них особливого? Вони невеликі, блакитні. Незвичайність їх полягає у тому, що вони молоді. Вони запально блищать, коли бабуся весела. І блиск їхній не тьмяніє, коли вона сумує. Отже, душа у бабусі молода. А це характерно не для кожної людини. Наприклад, моя сусідка, мабуть, бабусина ровесниця, дивиться похмуро і недоброзичливо. Очі в неї вицвілі, колір їхній визначити неможливо. Так само вицвіла і її душа. А шкода! Я вважаю, що кожна людина повинна намагатися якнайдовше залишатися молодою. Якщо це неможливо фізично, то залишатися молодим душею— людині під силу. Старіння — це вмирання, а життя — Божий дар, який треба вміти цінувати та радіти йому.

Моя бабуся мешкає у селі. У неї є невеличке господарство: город, кізочки, курочки і песик Жучка. Усе це потребує піклування та догляду. Моя бабуся дуже працелюбна. Я хочу підкреслити ще одну деталь у її зовнішності. Руки. Вони постаріли і вкрилися зморшками від постійної праці. Одначе вони сильні і вмілі. Ними бабуся не тільки всіх нагодує. Вона й шкарпетки вовняні зв'яже, і в хаті поприбирає, і Жучку свою приголубить.

Мені дуже подобається ім'я моєї бабусі — Анастасія. У перекладі з грецької воно означає «непосидько». Як усе-таки дивовижно личать людям їхні імена! Коли у мене народиться донька, я дам їй ім'я Анастасія.

Море... Я дуже люблю море. Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, бо щодня, навіть щохвилини воно різне. Таємниче, мінливе, неосяжне — воно хвилює душу, не залишає байдужим серце. Одного дня воно тихе й спокійне, наче велике дзеркало, холодне й прозоре. Сонячні промінчики, пронизуючи солону воду, сягають дна, лагідно торкаються золотавого піску та яскравих сяючих мушлей, гладеньких камінців та зеленуватих водоростей, ловлять маленьких спритних рибок, що зграйками весело бавляться біля берега. Наступного дня все раптом змінюється.

Налетить поривчастий вітер і погонить хвилі до берега. Вода стає каламутно-зеленою, іноді — темно-синьою, а одного разу я бачив навіть вражаюче чорну. Не видно більше ані риб, ані мушлей, ані піску: є тільки шалені хвилі, які з силою б'ються в прибережний пісок. Тоді ми з батьками сидимо на березі та можемо тільки спостерігати за силою моря. Хоча навіть у такі моменти море видається мені дивовижним. Я думаю, що воно велетень, з яким я можу позмагатися, і я кидаю в море камінці або голосно кричу. Але перемога завжди дістається йому, морю. Воно глушить мій голос і відкидає мій камінець на берег. Іноді мені здається, що я можу дивитись на море безкінечно.

Нещодавно мене вразив один випадок. Я розмовляв із своїм другом біля дверей його квартири, а в цей час до дверей напроти підійшов чоловік похилого віку, мовчки ї відчинив і так же мовчки, наче не помічаючи нас, зайшов до своєї квартири. "Це хто?" - здивовано спитав я друга. Той байдуже відмахнувся: "Мабуть, сусід". Я навіть не знав, що казати, бо такі стосунки сусідів здалися дивними. Навіть те, що мій друг живе у цьому будинку, як з'ясувалося, зовсім недавно, не могло виправдати цієї ситуації.

Адже споконвічно на нашій землі складалися й закріплювалися певні моральні норми стосунків с сусідами. Дуже часто їх навіть називають другими родичами, що інколи бувають ближчими за рідних. І щаслива та родина, яка живе в мирі з усіма сусідами! Хто, як не вони, першими прийдуть на допомогу у час нежданого лиха? Хто, як не вони, розділять з вами щастя, застережуть від небезпеки? І горе, і радість - усе поділяється "по-сусідськи".

Та щоб такого досягти, треба не жаліти для людей доброти своєї душі. Це - головна запорука щасливого сусідства. От що, скажіть, завадило моєму другові привітатися з тим літнім чоловіком? "Я його не знаю!" - так відповів він на моє питання. Ну так що? А може, саме з цього вітання і почнуться дружні стосунки? Це вже потім буде: і допомога, коли ти пропонуєш свої сили, і турбота про хвору сусідку - бабусю, і запропонована цікава книжка... Бо ти зрозумієш, що сусіди - це набагато більше, ніж люди, що живуть поруч. Це - частина твого життя.

І ти не дозволиш ні собі, ні друзям смітити у під'їзді, розмальовувати його стіни. Не гримнеш дверима під'їзду перед обличчям сусіда, не будеш примушувати всіх годинами слухати твої улюблені мелодії, що лунають на повну силу.

Бо назустріч тобі щодня усміхаються дорогі, хоч і нерідні, очі. І ти, теж усміхнувшись їм, промовиш:

- Добрий Вам день!

Можна було б привести сотні доказів того, що поезія неможлива, якби не те, що вона існує.
(Ю. Лотман)

Найголовніше, що мене дивує у російській поезії, — це те, що вона майже завжди учениця «західної», проте завжди її переростає, як на мій погляд.

Справді, з уроків літератури ми знаємо, що російська поезія починалася як відтворення польської техніки віршування. Але силабічна система, яка була така хороша для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі у слові виявилася непридатною для російської з її живим і динамічним акцентом на різних складах навіть одного і того ж слова у різних його формах...

Поетична реформа Тредіаковського-Ломоносова знову поставила російську поезію на місце учня, навіть уся термінологія була запозичена у давніх греків. Система знову була взята з мови, несхожої на російську, яка не мала наголосу взагалі. І ось маєте: Державін, Жуковський, нарешті Пушкін — кожний із них зробив би славу будь-якій літературі.

Творчості Блока, Брюсова, Бєлого, Гіппіус передували французькі символісти. Чому ж тоді у російській поезії нема присмаку вторинності, відтворення взірців? Я дійшов висновку, що російські поети не відтворювачі взірців, а майстри, які з тих взірців беруть тільки органічне, їм притаманне. А далі йдуть своїм шляхом. Цю думку потім прямо висловив Тютчев:

Как сердцу высказать себя?
Другому как понять тебя?
Поймет ли он, чем ти живёшь?
Мысль изреченная есть ложь.

10 грудня 1948 року генеральна асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Це одне з найважливіших подій в історії людства, воно ознаменувало собою початок нової ери у взаєминах між державою і його громадянами.

Всю історію правових держав можна розділити на два періоди: перший період – до 1948 року, другий – після 1948 року. Варто задуматися, чому людство, проживши на землі такий грандіозний проміжок часу, тільки лише в XX столітті створило міжнародний правовий акт. У чому причини того, що людям треба було стільки часу для усвідомлення істин, що зрозумілі і незаперечні сьогодні навіть для дитини. Буде помилковим вважати, що правові норми в їхньому сучасному представленні – це цілком продукт XX століття. Основи Загальної декларації прав людини, а також суміжні з нею документи були закладені ще такими мислителями як Сократ, Платон, Хома Аквінський.

Багато в чому сучасна модель правової держави зобов'язана своєю появою Римській республіці. Сучасній людині може показатися дивним сам факт появи римського права в древньому світі. Як могло сформуватися держава з настільки високої для того часу правовою культурою? Навряд чи дикун зможе оцінити ту волю, який володіє громадянин сучасної правової держави. Суспільство повинне бути готове для правильного сприйняття міжнародного правового акта.

Римська держава завдяки своєму довгому економічному процвітанню, змогло підготувати і створити платформу для підтримки законності. Невже прийняття Загальної декларації прав людини говорить про готовність світового співтовариства до формування демократичних підвалин? На жаль, цього не можна затверджувати. Дотепер у деяких малорозвинених країнах існують тоталітарні й авторитарні режими.

Протягом багатьох років у центрі світової політики знаходиться Ірак. Це держава цілком зневажає всіма міжнародними правовими актами, воно існує не за принципом держава заради людини, а людина заради держави. Але наскільки правомірні дії США у відношенні цієї держави? Чи можливо встановлення прав і свободи особи силовими методами, чи коштують вони цього? Навряд чи іракський народ зможе гідним образом оцінити бажання Америки облагодіяти його. Формування демократичної держави за допомогою сили зброї суперечить його головним принципам.

Поряд з Іраком існує безліч країн з розвитими правовими нормами і з високим ступенем їхньої захищеності. Однак, незважаючи на останні, ці країни не зупинилися у своєму розвитку, демократія – це не самоціль, до якої повинне прагнути будь-яку державу, а форма суспільної свідомості, що прагне до самовдосконалення. У таких країнах, як Англія, Швеція і Франція існує величезна кількість правових проблем. Періодично надбанням громадськості стають скандали, у центрі яких знаходиться порушення воль громадян державою, у ряді випадків воно не тільки не в змозі проконтролювати виконання законів, але і саме йде на їхнє порушення. Це дуже важлива проблема, оскільки дуже важко висувати і доводити обвинувачення проти держави. Світова громадськість дуже стурбована цим питанням, і з метою його рішення був створений Комітет із прав людини при ООН.

Одне з питань, що приходиться вирішувати цьому комітету, – це законні обмеження воль громадян. Чи припустимо це? Права людини непорушні, виходить протиріччя. Але його не можна уникнути, введення обмежень необхідно, але воно можливо тільки в тому випадку, якщо спрямовано на користь суспільства. Як приклад можна розглянути встановлення комендантської години в країні у випадку надзвичайної ситуації. Відбувається порушення волі пересувань, але це робиться в благо людей, з метою збереження їхніх життів.

У багатьох цивілізованих країнах дуже гостро коштує питання пріоритету прав людини. Чи можна зневажити однієї з воль суспільства заради виконання інший? Це дуже складне питання, тому що державі так чи інакше приходиться йти на обмеження прав громадянина. У подібних випадках необхідно вибирати з двох зол менше, тобто намагатися робити так, щоб у результаті прийнятого рішення був нанесений збиток як можна меншій групі населення.

У Конституції Російської Федерації записано: «Людина, його права і волі є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і воль людини і громадянина – обов'язок держави». Чи відповідає це сьогоднішньої дійсності? На жаль, немає. Незважаючи на наявність законів, що гарантують цю статтю Конституції, у нашій країні відбувається повсюдне порушення прав людини. Звичайно, ми досягли визначених успіхів з часу розпаду СРСР, але вони не настільки відчутні. Жодне держава у світі не може назвати себе демократичним, якщо воно не в змозі забезпечити виконання Загальної декларації прав людини. В даний момент Росія знаходиться в дуже важкому положенні, багато в чому це порозумівається гострою кризою в економіці.

Моєму поколінню ще має бути вирішувати багато проблем сучасності. Одна з основних задач – створення в нашій країні високої правової культури держави і її громадян. Повинна ж Росія, нарешті, стати по-справжньому демократичною, правовою державою?!

У період становлення підростаючого покоління йому необхідно прищепити правову культуру. І роль школи в цьому процесі значна. Але одного знання своїх прав далеко не досить. Важливо вміти користатися ними на практиці. Щоб будь-який громадянин України з дня свого народження і до останнього свого дня міг з гордістю заявити: «Маю право!».