Щоб краще розповісти про мої плани на майбутнє життя, я пропоную вам уявити символічний багатоповерховий будинок. Перший поверх у ньому займає здобуття вищої освіти після закінчення школи. Я мрію навчатися на психологічному факультеті вищого навчального закладу, оскільки вважаю, що прогрес суспільства надалі залежатиме від всебічного використання психічних можливостей людини, які до сьогоднішнього дня розкриті ще дуже мало.

Другий поверх мого "будинку планів" поділяється на дві частини: у правій, наприклад, розташована перспективна та цікава робота у галузі практичної психології, а у лівій - власна родина, де я могла б щасливо реалізуватися як жінка і мати. Гадаю, що зі мною погодиться більшість людей: цікава й пристойно оплачувана робота плюс сімейний добробут, любов - це і є складові щастя людини. І хоч обидві частини цього "другого поверху" мають між собою функційні та архітектурні розбіжності, але вони гармонійно сполучаються між собою. Тому на цьому поверсі затишно мені і моїм рідним.

Є у моєму будинку ще й третій поверх. Одержавши певний міцний досвід у роботі, я хочу поглибити свої знання з фаху, а тому навчатися та одержати ще одну суміжну спеціальність. Це б дало мені змогу більш досконалим фахівцем і, можливо, згодом приступити до наукової праці з психології.

Та хочеться сподіватися, що моє майбутнє не буде затишно-тихим, бо свої плани я пов'язую ще з громадською діяльністю. Мене приваблює робота з екологічного захисту довкілля та діяльність патріотичного спрямування.

То нехай же сходинки цього "будинку мрій" ведуть мене до головного у моїх планах - бути самодостатньою особистістю!

Мабуть, важко заперечити той факт, що з-поміж багатьох винаходів останніх десятиліть найбільший вплив на прогрес людства зробили технології, пов'язані з засобами комунікації: Інтернет та мобільний зв'язок.

Соціологи, економісти та політики стверджують, що зараз людство робить крок від старої постіндустріальної епохи до нової інформаційної. Заможні розвинені країни роблять все для того, щоб здійснити цей якісний стрибок першими. Англійським студентам та вченим надано державою безкоштовний необмежений доступ до Інтернету, США вже не користуються паперовими бюлетенями на виборах президента, майже на всій території Європи стільникове покриття, в Японії декілька років тому впроваджено системи 3G, так звану відеотелефонію, завдяки якій можна бачити обличчя співрозмовника на дисплеї.

Незважаючи на важливість та необхідність впровадження нових інформаційних технологій, цих "вікон у майбутнє", важко сказати, що наш уряд опікується інформаційним забезпеченням своїх громадян. Порівняно невеликий відсоток населення користується послугами Інтернету в нашій рідній країні. Це пов'язано як із незаможністю українців, так і з низьким рівнем їх комп'ютерної освіти. Я вважаю, що одне впливає на інше, разом утворюючи замкнене коло.

Незаможні люди знаходяться поза потужним інформаційним струменем, яким є Інтернет, тому мають менші можливості для навчання і освіти. А неосвічені, низькокваліфіковані робітники виробляють менше продукції та послуг, отримують низьку заробітну платню, і тому залишаються бідними. Поки в нашій країні не покращиться ситуація з доступом до Інтернету, ми не можемо називати її сучасною і стверджувати, що живемо у XXI ст.

Що ж до мобільних комунікацій, то тут справа дещо краща. Мобільний зв'язок розпочав свою історію в Україні з 1992 року завдяки іноземним інвестиціям. Першим, хто офіційно зателефонував з мобільного телефону в Україні, був її Президент Леонід Кравчук. Певний час мобільний телефон залишався атрибутом бізнесменів і виконував скоріше символічні, аніж комунікаційні функції, вказуючи на успішність, заможність свого власника. Але поступово цей винахід перетворився з розкоші у необхідність. Тепер кожний п'ятий українець є абонентом одного з операторів мобільного зв'язку, і кількість користувачів цих послуг невпинно зростає.

Як і будь-який винахід, мобільні телефони мають своїх прибічників та супротивників. До беззаперечних переваг відносять зручність, якість та конфіденційність зв'язку, велику кількість допоміжних функцій, які можна реалізувати в телефоні. Мені ж особисто подобається те, що завдяки цьому "маленькому диву" я ніколи не залишаюсь один, що в будь-якій ситуації я зможу знайти підтримку і співчуття. Звичайно, мобільні телефони мають свої недоліки. Дуже відомою була дискусія щодо шкідливості випромінювання. Раніше лікарі попереджали про те, що постійне перебування біля голови джерела радіохвиль може призвести до погіршення самопочуття і навіть викликати хвороби.

Але дослідження, які були проведені з цього приводу, засвідчили суперечливість цього твердження. Не було доведено прямого зв'язку між користуванням мобільним телефоном та розвитком хвороб. До того ж, щоб вирішити .цю проблему й заспокоїти своїх противників, виробники втричі зменшили вихідну потужність апаратів. Сьогодні майже ні в кого не виникає сумнівів щодо безпечності мобільних. Цікавим є те, що люди прив'язуються до своїх телефонів. Британці провели таке дослідження: на три тижні було вилучено трубки у двадцяти людей. Майже всі учасники експерименту вказували, що впродовж дослідження часто виникало почуття нервозності, дискомфорту, пригніченості, інколи спостерігалось погіршення сну. Це був наочний приклад того, яка залежність від мобільних телефонів виникає у людей, як важко їм відмовитись від своїх "улюбленців".

Також проблемою я вважаю постійну пропаганду сучасних моделей телефонів. Часто людям здається, що їх модель застаріла, і вони соромляться цього. Винними тут є виробники апаратів, які задля отримання нових прибутків через рекламу спонукають людей до придбання нових моделей. Це здається несуттєвим, але я бачив, скільки незручностей це завдає власникам мобільних телефонів, особливо молоді. Мій друг ніяковіє, коли інші бачать завелику, на його думку, трубку, сестра не розмовляє з батьками, бо вони відмовляються обміняти її мобільний на новий, блискучий та модний. Я завжди їм раджу облишити цю недоречну сором'язливість, адже не речі прикрашають людину, але вони мало зважають на мої слова.

Проте всі вищезгадані проблеми використання мобільного зв'язку відмітаються його перевагами. Тому він переможно входить до нашого життя, змінюючи його не краще. Я прихильник цих змін і вірю, що впровадженням сучасних засобів комунікації ми ефективніше зможемо виконувати наші завдання і подолаємо труднощі, які перешкоджають втіленню наших мрій.

Мої батьки дуже зайняті люди: батько працює інженером-конструктором в науково-дослідному інституті, а мама - коректор у видавництві. Працюють вони весь тиждень з ранку до вечора, а ми з сестрою Оленкою після школи хазяйнуємо вдома.

Були такі часи, коли нічого робити не хотілося, але це було давно. Зараз ми подорослішали і зрозуміли, що можна розділити обов'язки так, щоб ніхто не ображався. Ось, наприклад, приготування їжі. Готувати я люблю, може, навіть після закінчення школи піду вчитися на кухаря. Оленка вміє готувати, але не дуже любить цю справу, от ми й домовилися: я готую, вона миє посуд. Або навпаки, якщо їй захочеться щось приготувати. Ну, а продукти купуємо ми з нею разом, бо досить часто буває потреба порадитися, та й сумки нести вдвох легше й веселіше.

Прибирання квартири - також наш обов'язок. Ми давно розділили "зони відповідальності" - спочатку кожен прибирає свою кімнату, потім разом наводимо порядок та чистоту у вітальні, а після цього Оленка миє кухню та ванну кімнату, а мені дістаються передпокій та туалетна кімната.

Ще одна важлива чоловіча справа - виносити сміття та слідкувати за чистотою відра - це моя робота, і я виконую її без нагадувань, а Оленка має додаткове навантаження - доглядати рослини на кухні. Чомусь ця робота їй не дуже подобається - мабуть, вона боїться передозувати добрива або занадто залити квіти. Нічого, хай звикає до відповідальності, їй уже десять років - майже доросла. Мама купила Оленці червону маленьку лійку та блакитне відерце для відстоювання води, бо не можна ж поливати рослини холодною водопровідною водою. Я допоміг сестричці зробити кілька паличок для рихлення ґрунту у горщиках - гадаю, тепер їй приємніше доглядати наш маленький садок.

Татко інколи жартує: "Коли, Олено, пригощатимеш нас бананами?". Жарти жартами, а кімнатні помідори вже потроху квітнуть, отже, надія на урожай є. А пару тижнів тому мама порадила нам з Оленкою посіяти в ящичок насіння петрушки. Зараз воно вже почало сходити - дуже красиво, кучерявий смарагдовий килимок росте у ящичку. Довелося мамі купувати Оленці ще й маленький обприскувач - робити дощик для нашої петрушки. Ми сподіваємося колись скуштувати ароматної зелені, якщо Тася дозволить, звичайно. Тася - це наша блакитна папужка. Тільки-но зелений килимок з'явився, Тася усе зрозуміла - вранці мерщій летить до кухні та дзьобає потихеньку травичку. До речі, прибирати у Тасиній клітці - обов'язок Оленки, це вона робить спритно і з задоволенням. Улаштувала для пташки різні атракціони, поставила маленький басейн для купання, дзеркальце підвісила.

Є у нас ще один член сім'ї - абрикосовий пудель Кузя, от за ним вже я доглядаю. По-перше, тому що я старший, а по-друге, Кузя не дуже слухає жінок, від Оленки навіть втекти може, лови його потім, а я його дресирую без проблем. Але основне моє завдання - вигуляти Кузю двічі або тричі за день, нагодувати вранці та ввечері і взагалі, слідкувати, щоб йому було добре. Довелося навчитися навіть варити вівсяну кашу та терти моркву на тертушці, бо вівсянка дає собаці дуже красивий блиск шерсті, а морква - це вітаміни та мінерали. І коли сусіди, які вигулюють своїх собак, запитують мене, що це я роблю, що мій собака такий здоровий та веселий, - це я сприймаю як комплімент.

Ось, здається, і всі наші домашні обов'язки. Та ні, забув ще про одну справу - щочетверга я йду купувати газети: одну для татка, одну для мами, та ще одну, дитячу - нам з Оленкою. Це, мабуть, один з найприємніших обов'язків, бо дуже вже подобається нам розгадувати різні задачки, кросворди, шаради й головоломки. Тато хвалить нас: "Ну й діти! І працьовиті, і розумні!" А мама завжди відповідає: "Обережно - перехвалиш!". А нам із сестричкою все одно приємно.

Не так давно я здогадалася, чому всі діти люблять ходити до зоопарку. По-перше, маленькі діти й маленькі звірята мають багато спільного - полюбляють гратися, недовірливі до сторонніх, обожнюють ласощі. По-друге, діти сприймають звірів як великі іграшки. На мій погляд, ці "іграшки" набагато кращі, ніж ті, що чекають на нас удома.

Ми з мамою ходимо до зоопарку кожної весни. Маму цікавлять мавпи та ведмеді, особливо білі. А я люблю риб, тому перш за все тягну її до невеличкого будиночка, де розміщений акваріум. Майже всіх риб я вже знаю напам'ять. Маленький швидкий даніо реріо має поздовжні чорні смужки, гуппі народжують живих мальків, апістограмма виблискує, як діамант. Півники яскраві, як веселка, але мені все ж більше подобаються чорно-білі скалярки.

Дуже цікава рибка - коридорас, а неони - це справжні коштовні камінці. В одному з акваріумів живуть маленькі рожеві жабки. Інколи вони здаються іграшковими, коли довго не рухаються. Мама чомусь жабок не дуже любить, а я можу годину спостерігати за ними. Після акваріуму ми йдемо до мавп. Вони дуже потішні, рухливі й галасливі, біля них завжди багато глядачів. Всі сміються, коли мавпа випросить цукерку або печиво та ласує, не соромлячись нікого.

Ведмеді серйозні та спокійні. Шубки у них різні, а повадки схожі. Тільки білий ведмідь більше плаває, а бурий ходить по клітці. Поруч з ведмедями живуть лисиці й вовк. Лисиці якісь маленькі, я гадала, що вони більші (чи то я підросла), а вовк схожий на собаку, і очі в нього зовсім не злі.

Вздовж високого паркану розташовані вольєри з копитними. Олень охоче їсть гілку з листям або траву, а величезного яка я боюся годувати. Навпроти парканчика, за яким прогулюються лами, знаходиться басейн, де живе сім'я бегемотів. Зуби у мами-бегемотихи величезні, страшні, але всі кажуть, що вона досить доброзичлива, турбується про свого малюка, а на нас не звертає уваги.

У просторому загінчику живе стадо камерунських кіз. Вони майже такі, як звичайні кози в селі, дуже довірливі, тільки зовсім чорні.

За невеличким озером, де плавають білі й чорні лебеді, можна побачити вольєри для птахів. Ми з мамою поспішаємо туди. Довго стоїмо перед страусами. Вони такі кумедні! Ходять, злегка перевалюючись, як качки, чистять дзьоби об металеву сітку. Ноги в них довгі та сильні, а очі великі, красиві. Неподалік живе марабу, схожий на невеселого лелеку.

Не так давно в зоопарку з'явилася колекція фазанів, дуже цікавих птахів з довгим хвостом. Золотий фазан має жовте пір'я, срібний - сірувате, а королівський взагалі різнокольоровий. Поруч із фазанами живуть павичі. Самочки мають пір'я темно-сіре, хвіст у них короткий, а самці з погордою демонструють своє яскраве вбрання.

Далі йдуть вольєри з хижими птахами, але їх я чомусь трохи побоююся, тому довго ми там не затримуємося. Треба ще підійти до клітки з дикобразом. Дикобраз живе в зоопарку давно. У нього є дерев'яний будиночок, де він ховається від дощу та спеки. А схожий дикобраз на великого їжака, який забув зробити зачіску - голки довгі, стирчать у різні боки.

Далі, за двома рядами металевої сітки, живуть два крокодили. Точніше, це каймани, але ми зазвичай називаємо їх крокодилами. Отут вже мама починає чомусь поспішати, а мені хочеться роздивитися цих красунчиків як слід. Вони мені дуже подобаються, як і великі черепахи, їх сусідки.

Ось новий житель зоопарку - двогорбий білий верблюд. Хочеться познайомитися з ним ближче, але інші відвідувачі зоопарку нас попереджають, що він може плюнути, як невихований хлопчисько. І все одно не хочеться його покидати.

Одна з частин зоопарку - це вже не парк, а невеличкий ліс. Там ходять олені. їх не кожного разу можна побачити, тому ми з мамою зраділи, що нам пощастило. Олень - елегантна тварина, ходить обережно, мабуть, щоб не зачепитися рогами за гілки дерев. А ще в зоопарку живуть поні. Вони там працюють - возять дітей і на спині, і у візочках. Коли я була маленькою, кожного разу каталася на поні, а зараз я вже точно для них важкувата.

Раніше в зоопарку були ще й жирафи, я їх не зовсім добре пам'ятаю, бо це було давно. Шкода, що зараз їх немає. Але з'явився ще один новий мешканець - козеріг. Я гадала, що козеріг - це знак Зодіаку, а виявилося, що це досить симпатичний козлик із закрученими рогами. Наступного разу обов'язково візьмемо з собою фотоапарат і зробимо на пам'ять портрети наших чотириногих друзів.

Давно тебе не бачила. Але дуже хотілося б з тобою поспілкуватися. Так багато вражень, життя нестримно несе мене своїми потоками, але мені вдається вправно керувати течією.

Знаєш, я ніколи не жалкую, що витратила тоді гроші на поїдку до Москви. Яке чудове і водночас незвичне місто, занадто велике, щоб його можна було охопити та зрозуміти, воно живе своїм життям. Звісно, шо на нас, таких як усі, що приїздять сюди на хвилинку, подивитися, сфотографуватися та забрати з собою вражену уяву, Москва зовсім не чекала. Вона зустріло нас туманом. Ти уявляєш? Я стільки чекала на цю зустріч...

Понад чотирнадцять годин дороги, автобус, ці постійні міліцейські пости, перевірки, митниця... А тут туман... Звичайно, хотілося побачити велич міста у променях сонечка, які б вигравали на золотоверхих соборах та церквах міста. А ти знаєш, як багато тих соборів у місті, а які вони чудові, у них відбиті цілі епохи та віки, заходиш і наче поринаєш у інший світ, інший вимір, час тут не має ніякого значення. Собор Василя Блаженного знаний на цілий світ, відомо, що майстри, які збудували цей собор, були страчені для того, щоб не зробили такої краси в іншому місті.

Місто з самого початку понесло нас своїми нестримними різноголосими вулицями та проспектами, підземкою метро. Нас зустрічали строкаті магазини, рекламки, афіші, старовинні будівлі та сучасні комфортабельні багатоповерхівки.

Червона площа - дуже відома, оспівана багатьма, виявилась не такою великою, можливо, навіть затишною. Коли проходили повз стіну Кремля, де поховано багато відомих людей, у пам'яті спливали яскраві ілюстрації історії, де головної персоною був екскурсовод, який за невеликий час провів нас тими бурхливими незрозумілими часами минулого. Коротенькі зупинки біля крихітних дощечок у стіні ще довго турбували нашу уяву. Тут сховано те, що залишилися від великий людей, які змінювали своїм вчинками плин історії.

Але час йшов. З заходом сонці здалося, що місто змінило свою маску, почало грати за іншими правилами, змінилися навіть перехожі. Вони стали більш вишукані, вибагливо вдягнені, занадто самовпевнені. Вони ніби поверталися у свої володіння, що їх на день забирали гості, туристи, шукачі пригод. Повз нас пролітали дорогі, раніше небачені автомобілі.

Ми провели незабутній чудовий день у цьому незрозумілому місті. Дуже хочу тобі про це розповісти більш детально. Ти ж розумієш, що цей папірець не може втілити усі ті враження, що переповнюють мою душу. З нетерпінням чекаю на зустріч.

В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ,
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт...
Цвіти і сяй, моя державна...
(О. Олесь)

У природі існує безліч звуків. Є мелодійні, які радують душу - це спів птахів, гомін лісу, шелест трав, шум моря...

Та наймелодійнішими, наймилішими для людини є звуки рідної мови. її значення для людини важко переоцінити. Існує багато припущень, як виникла мова, та безсумнівно одне: лише людині притаманний цей дар Божий. "Спочатку було Слово. І слово це було Бог..." - так пише Біблія, велика книга мудрості.

Мова для людини не є лише засобом спілкування, вона є невід'ємною часткою самої особистості, бо за мовою можна пізнати саму людину, її погляди, її вдачу.

Слово - це найдієвіша зброя, гостріша за меч. Добре слово часто більше допомагає, ніж десять рук. І навпаки і зле слово може відбити охоту до будь-якої праці. Саме в словах криються найпотаємніші думки.

Звичайно ж, існує музика, живопис, через які людина може спілкуватися, яскраво передавати свої настрої, почуття. Та найповніше, найширше, найточніше можна це зробити лише через мову.

Роль мови для людини - це саме життя. Доки живе мова, доти живий і народ. Любімо її, вивчаймо, розвиваймо її. Борімося за красу нашої мови, за її правильність, за її багатство.

Українська мова є мовою українського народу, отже, вона і тільки вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. Я вважаю своїм священним обов'язком вивчати українську мову, бо народився і живу в Україні.

Для кожного з нас рідна мова - це дорога спадщина, яка об'єднує в собі народну мудрість. Це наша гордість, бо все, що створено нею, увійшло в скарбницю загальнолюдської культури. Весь світ віддає шану геніальним майстрам українського слова Тарасові Шевченку та Іванові Франку. Далеко за межами України відомі твори Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Олеся Гончара та інших. Рідна мова донесла до нас геніальні творіння Мольєра, Шекспіра, Гюго, Гете, Бернса, Міцкевича, нею перекладають усе найкраще, що створено людством.

Мову треба оберігати від калічення. Якщо уважно прислухатись, то навколо можна почути немало слів-перевертнів, що живуть поза всякими законами. Не можна вживати словесних покручів та діалектизмів ("ходьом", "тудою", замість ходім, туди тощо.) Іноді вимовляють "техніка"... або "радіво", "калідор", "прахтіка"... Бідні слова! Маючи високе призначення - бути засобом спілкування, вести народ до верховин культури, вони в той же час стають супутниками недбалості у мові і безкультур'я.

Кожен з нас повинен добре знати рідну мову, а це означає: для висловлення своїх думок слід добирати найточніші слова, не спотворювати їх неправильною вимовою, не засмічувати своєї мови нелітературними висловами, а також словами з місцевої говірки, не вживаними в літературній мові, бо це може призвести до непорозуміння, про що свідчить такий приклад.

Юні туристи з Київщини подорожували у Карпатах. Одного разу в горах у них закінчилася вода. Усіх мучила спрага. Йшли мовчки один за одним, шукаючи гірського джерела. Яка була велика радість, коли туристи набрели на лісорубів і зразу ж попросили напитися.

Літній гуцул відповів: "Води не суть". Хлопці і дівчата посідали і почали чекати, поки принесуть води, але її не приносили. Найнетерплячіша з дівчат запитала:

- Коли ж принесуть воду?

Старий відповів: "Але ж води не суть!" У розмову встряв молодий лісоруб.

- У нас води немає, а по-нашому, по-гуцульському, кажуть - "не суть". І провів туристів до джерела.

Так тільки літературна мова дала змогу порозумітися жителям різних місцевостей України. Отже, ставитися до вивчення рідної мови треба серйозно, і я це добре розумію, бо: "Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема", - писав В.М. Сосюра.

Маленька крапелька величної держави -
моє село, багато є таких!
Зазнало лиха, бідувань і слави
Воно живе і вічно буде жить!

Нашому селу літ триста п'ятдесят, різні версії є про його назву.

Що чумаки возили сіль із Криму й заїжджали часто у корчму. І що перший переселенець дав назву свою. Що княгиня Софія Кантимирівна правила нашим селом. Мала маєток, Роганку-річку, а в ній карасі, і лини, й окуні. І церква теж була. І люди добрі, прості, роботящі, умілі та тямущі. І пісня сходила із уст сама.

Мала Рогань, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами. Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.

У ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя. Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах. Через усе село в'юнко в'ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто Харків. Я живу і снюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє. Я уособлюю Малороганську землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барвінковими...

Я ніколи не був акуратним. Мама часто дивувалась: «І в кого ця дитина така?» Однак колись я переконався в тому, що робоче місце кожного повинно бути в порядку. Ось як це було.

Зазвичай я витрачав на уроки багато часу, кілька годин. Адже треба було з цього безладу дістати саме той зошит, який тобі потрібен. І добре, якщо гора зошитів не завалювалась за диван або на підлогу. Підручник математики я міг використовувати як плацдарм для олив'яних солдатиків. У такому разі спочатку мені хотілося пограти, а потім уже займатися математикою. Ну і таке далі.

Якось я прийшов зі школи й охнув. На моєму письмовому столі панував ідеальний порядок. Підручники акуратно стояли на поличці. Усі непотрібні ручки були викинуті, а олівці красиво заточені й поставлені у стаканчик. З'ясувалось, що за моєї відсутності приходила бабуся і довела до ладу кімнату.

Спочатку я хотів розлютитися, проте сердитися не було на кого. Бабуся давно пішла.

За деякий час я сів за уроки. І зробив їх на диво швидко. Всього за одну годину!

Висновок напрошується сам. Робоче місце має бути в порядку. Тоді не треба буде марно витрачати час. А час — це найцінніше у житті людини.

Мово моя материнська,
Квiти в душi й на устах.
Ти - мiй рушник український,
Ти - моя доля, мiй шлях.
(I. Чернецький)

Україна, український народ, українська мова! Якi величнi, незрiвняннi нi з чим поняття!

Україна, як i українська мова, мають свою iсторiю. Україна... В одному цьому словi бринить жмуток смутку i краси, величi i слави, країна, де найбiльше люблять волю i довго не мали її, країна гарячої любовi до народу i чорної їй зради, вiкової героїчної боротьби за щастя, рiвноправнiсть, незалежнiсть.

Така ж доля спiткала i мову. I хоча український народ - один iз великих слов'янських народiв - був розтерзаний i пошматований впродовж тривалого часу мiж рiзними iмперiями, не визнаваний як нацiя, позбавлений полiтичних прав, можливостi будувати свою незалежну державу, позбавлений права на творення рiдної лiтератури, права на рiдне слово, не раз нависала над українцями загроза цiлковитого винищення.

Але у вiдповiдь на приниження, гнiт, сваволю український народ творив свою iсторiю, культуру, плекав свою мову. I мова українська зацвiла, заграла. Володимир Самiйленко порiвнює мову з дорогим дiамантом. А чому б нi? Наша мова милозвучна, красива, багата, солов'їна... Її любили, розвивали, вiдгранювали, шлiфували талановитi митцi, мудрi володарi у царствi слова: Г. С. Сковорода, I. П. Котляревський, Г. Ф. Квiтка-Основ'яненко, Є. Гребiнка, Т. Г. Шевченко...

Шевченкова мова - зразок найпильнiшої уваги творця до народного слова. Саме тому Великий Кобзар став основоположником нової української лiтературної мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури вiн вiдтворив чудовий мелос української мови, пiсенний її лад, багатство образних засобiв. Для Шевченка мова - це найцiннiший дарунок людини, талiсман її долi, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською пiснею i молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Днiпра i солов'їною пiснею, радiстю кохання, вiдчаєм покритки, жертовною любов'ю матерi; мужнiм покликом до борнi i свободи.

Словом можна вбити, можна повернути до життя:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос - бiльш нiчого.
А серце б'ється - ожива,
Як їх почує!

Розумiння ролi мови в життi народу визначає й естетичне кредо Лесi Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового, А. Малишка. А ще П. Тичина та М. Рильський щедро висiвали добiрнi зерна свого поетичного слова на ниву української лiтературної мови; зерна проросли, збагатили словник, сповнили мову новими висловами.

Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би вiд усього серця не покладав на неї найбiльших надiй, бо долю свого народу в майбутньому бачив невiдривно вiд долi рiдної мови, адже "найбiльше i найдорожче добро в кожного народу - це його мова", - говорив колись Панас Мирний.

Зараз Україна - незалежна держава. I вона, звiсно, повинна мати свою мову, повинна вiдродити її з розумом, повагою, вiдродити культуру, не поспiхом та указами, а серцем i бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:

Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потiчка веселого, що постане рiчкою,
В пагiнця зеленого, що зросте смерiчкою.

Адже мова народна - це золотий запас душi народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися i пишатися рiдним краєм, повторюючи слова М. Рильського:

Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братнiх мов.