О мово наша, мово українська
Тебе я чую здалеку і зблизька.
В добрі і горі завжди зі мною,
Як незрадлива пісня материнська.
(М. Сливко)

Із малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. У ній відбито його характер, історію, звичай, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови. Людина може покинути Батьківщину і не чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які виспівувала мати, перші враження, добуті тільки цією, єдиною і неповторною, мовою. Мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до якої дитина з'являється на світ.

Ти — весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі...
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.
(Б. Олійник)

Люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. Самі не розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, бо народ може відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може. Нація зникає, настає її історична смерть.

Чому ж тебе, мовонько,
Та й дехто не любить?
Чому ж рідне словонько
Забувають люди?
(В. Каюков)

Коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. Це може підтвердити й історія. За весь час існування української мови було багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. Доля нашої мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до повного її заперечення. Але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла.

І на злість ворогам засіяла вона
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)

Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам.

Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. Калиновою, солов'їною називали прекрасну українську мову поети. Але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби:

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
(Леся Українка)

Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів. Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.

Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам'ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. «Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа», — справедливо зазначив поет В. Гончаренко.

Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.

Мову пошануємо —
Виростем багатими.
Хто про мову думає,
Зна, що в нього мати є.
(В. Каюков)

Мова - то душа народна!
Ти постаєш в яснiй обновi,
Як пiсня линеш, рiдне слово,
ти наше диво калинове,
кохана, материнська мова!
(Д. Бiлоус)

Рiдна мова... Вона така неповторна, мелодiйна i спiвуча, бо ввiбрала в себе гомiн дiбров i лукiв, полiв i лiсiв, духмяний, п'янкий запах рiдної землi. У народу немає бiльшого скарбу, нiж його мова. Бо саме мова - це характер народу, його пам'ять, iсторiя i духовна могутнiсть. У нiй вiдбиваються звичаї, традицiї, побут народу, його розум i досвiд, краса i сила душi, вона його, народу, цвiт i зав'язь. Ще в дитинствi рiдна мова допомагає нам пiзнавати свiт, вiдкривати для себе великий i чарiв-ний свiт життя. Без мови не може iснувати i розвиватися суспiльство, бо вона допомагає людям обмiнюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозумiння, створювати духовнi цiнностi.

Слово надто багато важить в життi, як вiдомо, воно може впливати на долю, воно вмить змiнює настрiй, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному iз словникiв. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. Слушно згадати слова М. Рильського:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно.
Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози вона хай буде!

Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, до рiдного народу, не вартий уваги i поваги. I це болить нам, тим, хто любить рiдну Україну, рiдну мову. Мова служить нам завжди. Щирими словами ми звiряємося у дружбi, словами нiжними вiдкриваємо серце коханiй людинi, словами гострими i твердими, "мов криця", даємо вiдсiч вороговi. Не можна ходити по рiднiй землi, не зачаровуючись рiдною мовою, не знаючи i не вивчаючи її.

Українська мова - це барвиста, запашна, нев'януча квiтка, яка вiчно квiтне, долаючи час, кидаючи барвисту стрiчку iз давнини у майбутнє. Вона виткана i червоною калиною, i синiм барвiнком, i вишневим цвiтом та запашною рутою-м'ятою. Вiдомий поет i композитор Юрiй Рибчинський iз захопленням говорить про мову:

Мова наша, мова -
Мова кольорова.
В нiй гроза травнева,
Й тиша вечорова...

Жодна країна свiту, мабуть, не дозволила б нiкому зневажувати, принижувати, визнавати другорядною свою мову.

Українська мова - це неоцiненне духовне багатство, з яким народ живе, передаючи iз поколiння в поколiння мудрiсть, славу, культуру i традицiї. Наше українське слово, хоча i вмирало з голоду, i бiдувало, переслiдувалось i заборонялось, але вистояло i вiдродилося та продовжує хвилювати серця багатьох. Нашiй мовi потрiбен саме зараз вогонь любовi й духовна мiць.

Калиновою, солов'їною називають українськi поети нашу мову. Кожен поет по-своєму, але, водночас, щиро, з синiвською любов'ю звеличує рiдну мову. Ось як В.Сосюра захоплюється мовою:

О мово рiдна!
Їй гаряче серце
Вiддав я недарма,
Без мови рiдної, юначе,
Й народу нашого нема.

Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахилiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше вона має володiти, звичайно, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова - це невiд'ємна частка Батькiвщини, голос народу й чарiвний iнструмент, на звуки якого вiдгукуються найтоншi, найнiжнiшi струни людської душi. З рiдною мовою мають зв'язок найдорожчi спогади про перше слово, вимовлене в дитинствi, почуте з маминих вуст, затишок батькiвської хати, веселий гомiн дитячого гурту, тихий шелест листя старої верби, пiд якою вперше зустрiвся з коханою людиною:

Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот.
I там, де звучить рiдне слово,
Живе український народ.

Мова народу - найкращий цвiт, що нiколи не в'яне, а вiчно живе, розвивається.

Одна українська приказка говорить: "Ласкавими словами i гадюк чарують". Тож бережiмо рiдну мову, шануймо i розвиваймо, дбаймо про її чистоту i красу, намагаймося говорити один одному лише добрi слова, тодi i свiт навколо стане кращим, добрiшим.

Дійсно, мова — це скарбниця духовності, це характер народу. У ній відбито мого звичаї, побут. Але мова не може існувати відокремлено, і тут виникає нове поняття — народ. Саме народ дає мові силу й красу. Народ і мова — поняття нерозривні. І доки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане й народу: він геть розпорошиться поміж дужчими народами. Недарма пригадуються рядки вірша М. Рильського: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде...» Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а значить — і нашої нації. Саме ми маємо ще час, щоб возвеличити нашу мову, вивести її на новий щабель розвитку.

Українці! Замисліться, чи не виникає у вас почуття гордості за нашу країну, коли ви чуєте такі імена — Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Соломія Крушельницька. Чи немає в душі приємного щему, коли па змаганнях підіймається прапор України? То чому ж ми дозволяємо собі розчаровуватись у нашій мові, забруднювати її сленговими словами, суржиком? Адже мова — це те, що єднає нас?! Тож, як казав відомий український поет В. Сосюра:

Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є. А хто свою мову забуде, той серце забуде своє.

Вона примружує очі, ліниво потягується, а потім несподівано плигає прямо мені на зошит. Сидить і виразно дивиться на мене, неначе про щось хоче сказати. Я вже знаю, про що, тому кладу ручку і покірливо йду на кухню, щоб нагодувати мою маленьку чотириногу подругу. Не встигаю озирнутися - вона вже сидить біля своєї миски і дзвінко муркотить.

її звуть Орися, і це ім'я було придумане мною ще задовго до появи маленького кошеняти у нашій сім'ї. Я дуже хотіла кішечку, з багатьох варіантів вибрала вже для неї найкраще ім'я, а батьки ніяк не погоджувались її купити. Та одного разу в кущах я побачила, як ворушиться якась сіренька "рукавичка". Придивилася - і побачила свою Орисю.

Зараз дивовижним чином ця замурзана "рукавичка" перетворилась на граціозну темно-сріблясту кішку з великими і мудрими зеленими очима, чорними вусами і ніжно-рожевими подушечками на лапках.

Дивно, але жодного разу вона нікого не дряпнула, хоча дуже любить гратися і плигати на ноги, коли входиш у кімнату. Навпаки, якщо хтось захворів, Орися лягає поруч або (якщо буде дозволено) на нього і починає "лікувати" своїми піснями,

А ще вона не дозволяє, щоб у квартирі з'явився "чужак": буде полювати на муху або павука, доки не зловить чи не вижене. Незважаючи на таку собі нелюбов до "чужих", Орися завжди рада гостям. Хто б не прийшов до нашого дому, вона всіх зустрічає своїм неповторним муркотінням, починає кружляти навколо ніг гостя, а потім довірливо лягає йому на коліна.

Ось така є у мене подруга - красуня, яку я дуже люблю і яка відповідає мені такою ж ніжною та вірною любов'ю.

Мабуть, треба почати з того, що я люблю поезію, отже і улюблений вірш у мене не один. Щоразу це один зі збірки, яку я прочитав (а може бути так, що збірка є, а вірша для мене немає).

То ходив під впливом Івана Драча: «Через ліс-переліс, Через море навкіс Новий Рік для людей подарунки ніс», там далі про дядька Кирила, якому дамі були крила, але заворожили саме два оті перші рядочки... Потім до рук потрапляють вірші канадського поета (у російському перекладі) Джо Воллеса, а там... От слухайте:

Размер тюремного окна
Пять дюймов с чем-то вышина,
Три с чем-то дюйма ширина
Примерно.
Но сквозь железный переплет
Я вижу звездньїй небосвод
Безмерный.
А небо, судя по окну,
Три с чем-то дюйма в ширину,
Пять дюймов с чем-то в вышину
Примерно.

Як точно тут передано найголовнішу якість людини: будь-який предмет збільшувати чи зменшувати у своїй уяві за власним бажанням, залежно від обставин. Три частини у цій мініатюрі, причому перша і третя частини майже однакові. Тільки перші рядки називають предмет, про який йтиметься.

Небосхил, хоч би й за ґратами, безмежний. Людина, вікно, небо... І ритм, який хитається у такт людській ході у невеличкій камері три на три, де прогулянка вздовж стін завжди переривається біля вікна.

Вірш написаний поетом у в'язниці, де йому довелося побувати з політичних мотивів. Проте у вірші немає розпачу, чи остраху, чи слабкості.
Більше нічого не розповім про цей вірш, бо ще не збагнув його, скоріше, він володіє мною. Його загадка у четвертому рядку кожного катрена, де всього одне слово начебто обриває думки і слова автора.

Взагалі, важко сказати, чому цей вірш мені до вподоби...

Це Арнольд Шварценегер. Мабуть, така заява дуже старомодна - культ Голі-вуду скінчився років десять тому, і діти українських степів уже не мріють душу закласти за можливість хоч би одним оком подивитись на Каліфорнію, країну усмішок і апельсинів. Дома цікавіше. І, мабуть, зовсім не патріотично називати улюбленим актором американця австрійського походження, коли історія вітчизняних кіно й театру знає багатьох, талановитіших за старого Шварца. До того ж фільми я із задоволенням дивлюся російські, слухаю "Арію" і "Кіпєлова", найкращим артистом усіх часів і народів вважаю Володимира Висоцького і зневажаю попсу в усіх її проявах, навіть дуже якісну й дорогу.

А все, що має лейбл "Made in USA", - це якісна й дорога попса. Принаймні, все сучасне, тому що Голівуд, як і вся культура в радіусі п'ятдесяти штатів, перебуває в глибокій творчій кризі. Багатомільйонні бюджети й професійна реклама не можуть приховати головне: сюжети й амплуа акторів не мінялися вже більше двадцяти років - і в країні виросло покоління, яке й не знає, що кіно може бути іншим. А блок-бастери не вносять нічого нового і більш за все нагадують почесний кортеж на пишних похоронах.

Так, легко й почесно вихваляти своїх, особливо коли є за що. Наприклад, будь-кого з тих, хто працював у радянському кіно в часи його розквіту, в сімдесяті роки; бо люди ці геніальні усі до одного, і фільми для того технічного рівня чудові, але я належу до іншого покоління - і "довліє дневі злоба його". Можна вихваляти й сучасне російське кіно, тим більш, що воно розвивається швидше за будь-якого бройлера і буде розвиватись тими ж темпами ще років з двадцять. Легко вихваляти сучасний рок - твори його флагманів довершені. Але про кожного з цих людей - від режисерів до кліпмейкерів - можна сказати, що вони опинились "в потрібному місці в потрібний час", тобто серед однодумців. Разом легше бити батька й долати вершини, ніж наодинці. Не набагато, але легше.

Тому мій улюблений актор - австрієць-емігрант, що не пішов найлегшим шляхом асиміляції, не змінив прізвище, задовге для Голівуду, не зробив, хоч і міг, кар'єру в "конятині" (так називають найпримітивніші поп-серіали - через найвідомішого з говардових персонажів, Конана-варвара). Той, що зумів самотужки пробити целулоїдну стінку і примусити декого з глядачів вдавитися попкорном - тому, що через незвичні, людські почуття раптом здавило горло. Тих, чия душа ще не зовсім заросла салом, хоч очі й звикли до стандартних жахів і струмків крові з кукурудзяної карамелі.

Ви думаєте, що зараз я вам розповім про когось із своїх друзів (Артема або ж Миколку). Ажніяк! Не знаю, чи вийде, але я спробую створити загальний образ мого однолітка.

Це хлопчина років чотирнадцяти. Не дуже охочий до навчання, проте неабиякий винахідник, коли йдеться про невинні витівки. Мій ровесник — це вже не маленький хлопчик, а справжній чоловік (майже у всіх є якесь таємне кохання). Проте із цим спокійно уживається захопленість комп'ютерними іграми, «розвідки» горищами старих будинків, прогулянки босоніж калюжами після дощу тощо.

Одночасно хочеться мати гроші на кишенькові витрати, які здебільшого вже не просять у батьків (у цьому віці багато хлопців самостійно дещо заробляють). Ледве не забув згадати про любов до спорту (футбол, баскетбол, тренажерні зали мало кого з моїх ровесників залишають байдужими). Характерною рисою також є бажання дізнаватись щось нове, однак не з книжок, а з власного досвіду.
Ось такий-то вийшов образ. Вам судити: чи точно я описав свого однолітка.

"Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в ріднім краю,
Одним одна біля воріт", -

такими задушевними рядками висловив поет-пісняр Андрій Малишко глибоке синівське почуття любові до своєї землі, яка зростила його, вивела в люди, навчила любити життя, працю, природу, пісню, мову...

Стежина в ріднім краї... Небо єдиної в світі батьківщини. У кожного вони свої, неповторні, але однаково дорогі.

Для когось - це вулиця, де промайнуло дитинство; для когось - великий двір, де вечорами бриніла гітара і мелодійний голос співав про перше кохання; для когось - це звичайна сільська хата з кущем калини під вікном, з чорнобривцями, що посіяла матуся, з рушниками на покуті - в кутку над образами.

Рідна земля - це наша мала батьківщина, де ми вперше почули мамину колискову, пізнали перші радощі й перші сльози, перші перемоги й поразки...

Рідною є для нас та земля, де ми народилися. Цю землю не вибирають, як не вибирають своїх батьків. Це скарби, даровані Богом.

Я не розумію людей, які кидають свою батьківщину і шукають щастя в чужих землях, знаючи, що рідна країна потребує їхньої любові, праці, відданості.

Любов до вітчизни називають патріотизмом. Це дуже сильне почуття, яке дає людині змогу витримати найскладніші випробування, перетерпіти лихоліття, здійснити найвищий подвиг в ім'я свого народу.

Рідна земля дорога для нас і тим, що жили тут наші предки - горді й вільнолюбиві, які не віддали свій край чужоземним загарбникам-завойовникам. Кров'ю своєю, своїм життям захистили його, передали нам у спадок як дорогоцінний скарб, зберегли для нас рідну мову - співучу, неповторно чарівну.

Наша земля - Україна. Любити її - це значить кожним своїм вчинком, кожним помислом вірно служити їй. Мало говорити, що ти патріот, - треба патріотом бути.

Рано чи пізно кожна юнка кожний юнак повинні вирішити для себе ці найважливіші питання. Яке місце в моєму житті займе релігія? Яку професію вибрати? Хто ж, нарешті, стане моєю законною половиною? Від того, як ми їх вирішимо, залежатиме решта нашого життя.

Яке місце в моєму житті займе релігія? Свідомо чи ні, але ви й так шукаєте саме ту вісь, навколо якої буде обертатися ваше подальше існування. Якщо істинні духовні цінності закладені у вас із дитинства, то, зрозуміло, душа ваша прямуватиме до Бога. Якщо ви гадаєте, що сенс вашого життя - в отриманні насолод, то тим самим ви позбавляєте його смислу й усякої вартості.

Яку професію вибрати? Вірний вибір конкретної спеціальності для кожного надзвичайно важливий, бо ж більшу частину дня ми проводимо, виконуючи свої професійні обов'язки. І якщо справа, якій ви присвятите своє життя, залишить вас байдужим і не стане винагородою за вашу працю, ви приречені на довічну нудьгу, сум і духовну порожнечу.

А кого вибрати в супутники життя? Від вирішення цього питання залежатиме, з ким ви станете одним тілом і душею, хто вкусить плід вашої зрілості. Разом із цією людиною ви станете ростити ваших дітей, вона розділить з вами й горе, й радощі життя. Але поспішність може привести до катастрофи, та катастрофа ця може бути не тільки особистою - це крах сім'ї, усіх надій молодих і, що найтрагічніше, катастрофа й для дітей!

Отже, зрозуміло одне: недостатньо продумане рішення будь-якого з цих трьох найважливіших питань зменшує ваші шанси на щастя й самореалізацію. Тому вже зараз якомога уважніше придивіться до себе. Що ви за людина в реальності? Які ваші цілі? Що для вас святе? У що ви вірите? До чого ви прагнете? Ви самі управляєте своїм життям чи хтось інший? Ви відповідаєте за свої вчинки? Ви довіряєте власним почуттям? Чи здатні ви чесно й відкрито подивитися на своє життя, якщо знадобиться раптом у ньому щось змінити? Чи існує щось або хтось, що заважає вам стати таким, яким вам хотілося б бути? Ось ті питання, на які треба відповісти, якщо хочемо прожити насичене, цікаве й відповідальне життя.

Я не скажу, що мистецтво для мене понад усе. Воно є в моєму житті ще з дитинства, коли мати зажуреним голосом співала мені колискової, бо я був дуже крикливий. Спати не давав, а як приспить мене, то години зо дві спокою в домі. А потім знов співи. Ще нічого не розумів, а музика і поезія вже були біля мене.

Малим я видирався на диван, щоб роздивится картину, яка на стіні у нас вдома: озеро, чотири дерева, ліс вдалині. Здаля — мов живе, поблизу — шматки фарби наляпані будь-як.

Вдома багато співають старовинні романси. Ну і в школі розповідають дещо. Оце, мабуть, і все. Сам я не співаю, не граю, не малюю. Тільки дивлюся й слухаю.

Музика стає шумовим фоном нашого — отже, й мого — життя. Найгірше, що нічого не можу вдіяти: я не хочу слухати, а він хоче, хоч нічого і не розуміє. Бо музику треба слухати серцем, віддаючись їй повністю, а не під час прання шкарпеток чи розв'язання задач з алгебри. Зараз добре розумію відомі слова Олександра Довженка: «Раніше на містку співали дівчата, а тепер кричить радіо. І хоч би озирнулося, кляте, чи його хтось слуха?» От і все мистецтво у моєму житті.